Хатній музей Івана Гончара як недержавний осередок вивчення локальної історії: “Україна та українці”
У статті розглянуто виникнення хатнього музею (1959–1993) Івана Гончара (1911–1993) як результат особистісного зростання і національного становлення скульптора та художника, склад документів меморіального архіву І.М. Гончара, роль музею в фіксації усної, речової, фотодокументальної локальної та...
Gespeichert in:
Datum: | 2009 |
---|---|
1. Verfasser: | |
Format: | Artikel |
Sprache: | Ukrainian |
Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2009
|
Schriftenreihe: | Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
Schlagworte: | |
Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71208 |
Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
Zitieren: | Хатній музей Івана Гончара як недержавний осередок вивчення локальної історії: “Україна та українці” / Ю. Патлань // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 19 (2). — К., 2009. — С. 516-527. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraineid |
irk-123456789-71208 |
---|---|
record_format |
dspace |
spelling |
irk-123456789-712082014-11-27T03:01:48Z Хатній музей Івана Гончара як недержавний осередок вивчення локальної історії: “Україна та українці” Патлань, Ю. Популяризація джерел локальної історії в закладах освіти та культури У статті розглянуто виникнення хатнього музею (1959–1993) Івана Гончара (1911–1993) як результат особистісного зростання і національного становлення скульптора та художника, склад документів меморіального архіву І.М. Гончара, роль музею в фіксації усної, речової, фотодокументальної локальної та регіональної історії України, створення історико-етнографічного мистецького альбому «Україна та Українці» за рукописами І.М. Гончара 1970-х–1990-х рр. В статье рассмотрены возникновение домашнего музея (1959– 1993) Ивана Гончара (1911–1993) как результат личностного роста и национального становления скульптора и художника, состав документов мемориального архива И.М. Гончара, роль музея в фиксации устной, предметной, фотодокументальной локальной и региональной истории Украины, создание историко-этнографического альбома-сборника “Украина и Украинцы” по рукописям И.М. Гончара 1970-х–1990-х гг. The article deals with the creation of home museum of Ivan Honchar (1911–1993), Ukrainian sculptor and artist, during 1959–1993. This process is considered as being the result of artist’s personal development and national progress. The documental structure of I.M. Honchar’s memorial archive is studied. The role of the museum in the registration of Ukrainian local and regional history in its verbal, material and photo-documental aspects is analyzed. On the base of I.M. Honchar’s manuscripts dated by 1970–1990-s, the work on creation of “Ukraine and Ukrainians” historical and ethnographical art album is studied. 2009 Article Хатній музей Івана Гончара як недержавний осередок вивчення локальної історії: “Україна та українці” / Ю. Патлань // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 19 (2). — К., 2009. — С. 516-527. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. XXXX-0076 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71208 uk Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
collection |
DSpace DC |
language |
Ukrainian |
topic |
Популяризація джерел локальної історії в закладах освіти та культури Популяризація джерел локальної історії в закладах освіти та культури |
spellingShingle |
Популяризація джерел локальної історії в закладах освіти та культури Популяризація джерел локальної історії в закладах освіти та культури Патлань, Ю. Хатній музей Івана Гончара як недержавний осередок вивчення локальної історії: “Україна та українці” Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
description |
У статті розглянуто виникнення хатнього музею (1959–1993) Івана
Гончара (1911–1993) як результат особистісного зростання і національного
становлення скульптора та художника, склад документів меморіального
архіву І.М. Гончара, роль музею в фіксації усної, речової,
фотодокументальної локальної та регіональної історії України, створення
історико-етнографічного мистецького альбому «Україна та Українці» за
рукописами І.М. Гончара 1970-х–1990-х рр. |
format |
Article |
author |
Патлань, Ю. |
author_facet |
Патлань, Ю. |
author_sort |
Патлань, Ю. |
title |
Хатній музей Івана Гончара як недержавний осередок вивчення локальної історії: “Україна та українці” |
title_short |
Хатній музей Івана Гончара як недержавний осередок вивчення локальної історії: “Україна та українці” |
title_full |
Хатній музей Івана Гончара як недержавний осередок вивчення локальної історії: “Україна та українці” |
title_fullStr |
Хатній музей Івана Гончара як недержавний осередок вивчення локальної історії: “Україна та українці” |
title_full_unstemmed |
Хатній музей Івана Гончара як недержавний осередок вивчення локальної історії: “Україна та українці” |
title_sort |
хатній музей івана гончара як недержавний осередок вивчення локальної історії: “україна та українці” |
publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
publishDate |
2009 |
topic_facet |
Популяризація джерел локальної історії в закладах освіти та культури |
url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71208 |
citation_txt |
Хатній музей Івана Гончара як недержавний осередок вивчення локальної історії: “Україна та українці” / Ю. Патлань // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 19 (2). — К., 2009. — С. 516-527. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
series |
Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
work_keys_str_mv |
AT patlanʹû hatníjmuzejívanagončaraâknederžavnijoseredokvivčennâlokalʹnoíístorííukraínataukraíncí |
first_indexed |
2025-07-05T20:15:56Z |
last_indexed |
2025-07-05T20:15:56Z |
_version_ |
1836839397249515520 |
fulltext |
516
Хатній музей Івана Гончара постав в результаті його експедиційно-
збиральницької роботи вже у листопаді 1959 р. [12, c.25-39]. Ідея ство-
рення «українського етнографічного музею», «українського Ермітажу»
[4], сформувалася у І.М. Гончара ще в довоєнні роки, однак безпосеред-
ній поштовх до її втілення виник на фронтових шляхах Другої світової
війни. Однак саме півстоліття тому збиральництво народного мистецтва
стало для Івана Макаровича «предметом науково-мистецького дослі-
дження, предметом мистецького втілення в скульптурі та живописі»
[11, c. 27]. За 35 років діяльності Гончара музей перетворився на по-
тужний осередок українського національного руху, вивчення української
історії та культури, популяризації національної ідеї, незважаючи на 18
років утисків і партійних переслідувань (з початку 1970-х рр. до 1988 р.).
Змушений боротися за ідею свого життя і відстоювати її перед партій-
ними органами, мету створення хатнього (приватного, недержавного!)
музею І.М. Гончар неодноразово визначав так:
«Мета мого домашнього музею: 1. наукова; 2. мистецтвознавча;
3. твор ча, як для художника; 4. популяризаторська; 5. виховна;
6. сти муляторська; 7. постачальницька – постачає експонат(и) для
художника, як реквізит для святкових подій; 8. як джерело
на тхнення» [5].
І.М. Гончар дочекався тієї хвилі національного Відродження, яку
наполегливо формував десятиліттями, і в останні роки життя був від-
значений Державною премією ім. Тараса Шевченка, званням Народно-
го художника УРСР і народним визнанням як Духовний гетьман від-
родженого сучасного козацтва. Однак з низки політико-економічних
Юлія ПАТЛАНЬ
(Київ, Україна)
Хатній музей Івана Гончара
як недержавний осередок
вивчення локальної історії:
“Україна та українці”
517
причин музей Івана Гончара набув статусу державної установи вже
після смерті митця, у вересні 1993 р. З 1999 р. він діяв як Український
центр народної культури «Музей Івана Гончара», а 14 березня 2009 р.,
згідно указу Президента України центр набув статусу Національного.
У фондах НЦНК «Музей Івана Гончара», окрім речових колекцій,
зібраних його фундатором, та таких, що формуються нині під керівни-
цтвом П.І. Гончара, збережено меморіальний архів І.М. Гончара, який
нині опрацьовується й обліковується. Архів включає в себе власне
архів ну спадщину фундатора музею, а також історико-етнографічні
джерела, насамперед, фотоматеріали та негатеку; аудіо- та відеомате-
ріали. Особливості меморіального архіву І.М. Гончара: цілісність, не-
перервність масиву документів кількох десятиліть, впорядкування
основних матеріалів самим фондоутворювачем. Меморіальний архів
І.М. Гончара – не тільки і не стільки творча лабораторія митця, доку-
менти стосовно його життя і творчої спадщини, скільки архів існуван-
ня та розвитку його хатнього музею. Це передбачало копітку й деталь-
ну фахову фіксацію Іваном Макаровичем в його іпостасі вченого-
етнолога та музейника як нових предметних надходжень з експедицій
Україною або подарованих відвідувачами музею, так і подій та фактів
«усної історії», які ставали йому відомими. Кожна подорож, за його
зізнанням, дорівнювала прочитанню «трагічних книг про нашу сумну
історію, про нашу лиху долю» [11, c. 36]. Рукописи Гончара фіксують,
як з поїздок і відвідань міст і сіл України, історичних місцевостей, за-
недбаних і напівтемних краєзнавчих музеїв, де експонати гинуть у
непри стосованих сховищах, виростало і визрівало усвідомлення
І.М. Гон чаром того, що на противагу державному музейництву, зде-
більшого неосвіченому, неграмотному, антинаціонально налаштовано-
му, він має зосередитися на фіксації локальної, місцевої та родинної
історії – як усної, так і речової, в тому числі фото- і фонодокументаль-
ної, на створенні музею української національної культури. Іван Мака-
рович писав:
«Не можна утриматись живій людині з людським серцем і совістю,
щоб не зафіксувати, і передати поколінням, із уст в уста, про все
те страшне, що мені доводиться слухати в моїй всенародній хаті
на протязі ось уже восьми років…/…/ Вважаю для себе злочином
не вести хоч короткомовної і лаконічної (за браком часу) хроніки
чутого і баченого. Глибоко жалію, що цього не було змоги робити
раніше, хоч і не раз ця думка мене бентежила. Пройдуть роки, хода
518
самого життя доведе в забуття про ті лихоліття, що намагаються
звести нас в небуття, і в нас не буде фактів, якими оперували б
перед нашими потомками та світом про те, якими нелюдськими
засобами нас нищили. Все чуте перевищує всяку фантазію, і не
віриться, що діялось і діється у нас, де проповідуються найгуман-
ніші і найбратолюбчі, і найдемократичніші ідеї в світі…» [6,
c. 5-8].
З певною часткою умовності ми можемо поділити рукописну спад-
щину І.М. Гончара на документи безпосередньої фіксації (щоденники,
експедиційні подорожні нотатки та замальовки, біжучі нотатки, творчі
плани, частина листування І.М. Гончара, блокноти «Хроніка музею»,
«Книги запису вражінь» відвідувачів), і узагальнюючі матеріали (спо-
гади та статті І.М. Гончара, облік експонатів музею, добірки «Адреси
та населені місця» за областями (регіонами) поїздок, альбоми тощо.
Впорядковані фундатором музею альбоми посідають окреме міс-
це в архіві. Це, насамперед, «історико-етнографічні збірники»,
«збірник-меморіал» (за визначенням І.М. Гончара) [9, c. 6] – історико-
етнографічний мистецький альбом “Україна та українці” (18 т., 1702
арк.), альбом “Моє життя і творчість” (2 т., 120 арк.), альбом фотогра-
фій власних скульптурних творів митця (95 арк.), альбом вирізок з
преси про музей та творчу діяльність І.М. Гончара (210 арк.), свідомо
упорядковані ним саме як архівні першоджерела для майбутніх до-
слідників історії України та його власного опору радянській ідеологіч-
ній системі. Зазначимо, що документи одної тематики, віддалені деся-
тиліттями часу, як, скажімо, безпосередні «дорожні книжки записів»
та пізніші спогади І.М. Гончара про ці ж експедиції, існують як части-
ни цілого, взаємодоповнюють і максимально повно висвітлюють ді-
яльність фундатора і музею день за днем, адже з плином часу стало
мож ливим фіксувати у записах те, що утримувалися нотувати доти.
Нині сам меморіальний архів І.М. Гончара є унікальним джерелом
вивчення локальної та усної історії України з кінця ХІХ ст. до 1993 р.
При цьому невіддільною частиною меморіального архіву є історико-
етнографічний фотоархів – світлини, здебільшого з автографами зби-
рача і/або дарувальників, які І.М. Гончар призначав для дальшого
формування альбомів “Україна та Українці”, але не встиг оформити на
аркуші.
Відмітною рисою збиральництва та музейної діяльності І.М. Гон-
чара було те, що вона постала як наслідок його особистісного зростан-
519
ня як художника і скульптора. А його світогляд і переконання сформу-
валися у 1920-ті рр. на хвилі першого українського «розстріляного»
відродження, гартувалися у передвоєнні та воєнні часи. Іван Гончар
дивився на природу України, матеріальну та нематеріальну культуру,
світоглядні засади, мову українського народу уважним оком витонче-
ного художника і майстра пластичного мистецтва, і око це насамперед
помічало різноманітні прояви краси, їхню своєрідність та неповторність.
Саме тому, прямим взірцем для наслідування і одним з джерел мис-
тецького натхнення під час створення серії натурних етюдів та, оче-
видно, історико-етнографічних збірників-альбомів «Україна та україн-
ці» став альбом офортів Т.Г. Шевченка «Мальовнича Україна», який
Шевченко не встиг закінчити у запланованому ним обсязі. Іван Мака-
рович вказував: “Народилася ідея створити цілу галерею малюнків та
рисунків з минулого України, або ж мальовничу Україну” [11, с.18],
“колекцію “Минуле України в малюнках та рисунках”, або “Мальов-
нича Україна”1. При цьому, природно, в основу було покладено ідею
фік сації саме регіональних та локальних особливостей краєвидів, ар-
хітектури, відтворення комплексів вбрання, календарно-обрядових
свят.
Надалі, у 1970 р., Іван Макарович започатковує фотоальбом “Укра-
їна та українці”, побудований на документальних матеріалах – фото і
авторських замальовках предметів народного мистецтва, орнаментів
тощо2.
Найпліднішими в його укладанні стали саме глухі роки переслі-
дувань та заборон, замовчування і забуття митця як скульптора і ху-
дожника. Саме тоді у копіткій праці постав багатотомний альбом-
збірник, на кінець 1980-х рр.– 16-титомний. (“Цих томів мусило бути
з 50, а може, й 100, – ділиться Іван Макарович. – Такою бачиться ви-
черпна історія нашого народу. Я ж вирішив взяти менше, але найха-
1 За матеріалами мистецтвознавця Наталії Павленко: «Графіка (Гон-
чара): три серії малюнків (кожна бл. 70-ти аркушів), об'єднаних у альбоми
("Історичні краєвиди та архітектурні пам'ятки України"; "Українські типи і
народне вбрання"; "Українське вишиття і ткацтво") під загальною назвою
"Мальовнича Україна" (1960–1980), НЦНК «МІГ».
2 Детальну характеристику альбому див. у передмові І. Пошивайла
«Україна і Українці» Івана Гончара» // Україна і Українці. Київщина
Лівобережна, К.: УЦНК «МІГ», ПФ «Оранта», 2007. – С. 6-13. Ми
називаємо більшу кількість аркушів, враховуючи також незавершені.
520
рактерніше. З усіх історико-етнографічних регіонів України” – з при-
життєвого інтерв’ю [13]). Його укладачу доводилося, наприклад, разом
із пропозиціями про видання фахового журналу на кшталт “Народної
творчості та етнографі” у кожному з обласних центрів України, карта-
ти ІМФЕ ім. М.Т. Рильського за байдужість до національної культури
в її розмаїтті, неуважність до альбому, небажання його видати в повно-
му обсязі в Україні. Над укладанням альбому “Україна та українці”,
скульптурних робіт, публікацій І. Гончар працював щоденно до кінця
свого життя, згадками про впорядкування «збірників», оздоблення
«історико-етнографічних листів3». В кінці 1980-х – на початку 1990-х рр.
існували різноманітні плани видання альбому, він був фотокопійованй
в кольорі для видання українцями Канади4, серія авторських розповідей
«“Київ і кияни”: планшети Івана Гончара» у записах Віктора Кузьмен-
ка щотижня друкувалася у газеті «Вечірній Київ» протягом 1989 р. [14],
представляв альбом своїм читачам журнал «Україна» [13]. Велася під-
готовка альбому до друку видавництвом «Мистецтво» (старший редак-
тор, мистецтвознавець Ю. Іванченко), і в середині лютого 1992 р. [7]
Іван Макарович написав передмову для цього видання, яке розглядав
як свою монографію [8]. Звертався Гончар і до подружжя Романишиних
з проханням профінансувати видання альбому [3]. На жаль, це видання
не здійснилося5. Наводимо текст передмови повністю, оскільки він
розкриває не лише історію створення альбому і дозволяє зазирнути до
творчої лабораторії митця, а й зберігає особливості його художнього,
образного, емоційного світосприйняття й мислення, що неминуче
втрачається у переказі.
3 Тут і далі: аркушів. Пізніше, під впливом публікацій розповідей про
альбом у пресі, з’явиться також авторське визначення «планшети».
4 З міркувань прискорення створення державного музею і привернення
уваги до спадщини І.М. Гончара в останні роки його життя, в статті по-
відомлялося як про здійснене в Канаді впродовж року, однак поруч стоїть
помітка І.М. Гончара «?». Див. Поклад Н. Чи буде Музей Івана Гончара? //
Вечірній Київ. – №38 (14153). – 1991. – 25 лют. – МА НЦНК «МІГ», КН
№ 11808.
5 Видання альбому розпочато лише 2006 р. як проект УЦНК «МІГ» та
поліграфічної фірми «Оранта». Вже видано 160 вибраних аркушів з різних
томів альбому (2006), книгу «Гуцульщина» (томи «Галичина» і «Буковина»
в одній книзі, 2007), том «Київщина Лівобережна» (2007). Триває підготовка
до друку інших томів.
521
«Історико-етнографічні мистецькі збірники «Україна та українці»
Ідея створення цих збірників зародилась у мене в процесі подо-
рожей по Україні, мета яких була – дослідження, вивчення та
збирання скарбів народного мистецтва, побуту, вбрання,
пам’ятників архітектури та ін. історичних цінностей.
Побачивши на стінах хат старовинні фотокартки, я дійшов до
думки, що разом з предметами народного мистецтва треба збирати
і старі фотокартки, на яких зафіксовано образ нашого народу та
його культури, причому документальний образ з живих людей, які
з плином часу, та й з невігластва молодого покоління, безслідно
зникають. Особливу цінність такі фото мають для нашої Україн-
ської трагічної історії революційних часів, коли наші верховоди
по-варварськи руйнував(ли) нашу матеріальну і духовну культури.
Руйнували найцінніші пам’ятники нашої архітектури по всій
Україні, а особливо в Києві – Золотоверхий Михайлівський монас-
тир, Богоявленський собор на Подолі, Нікольський собор на Печер-
ську, Успенський собор Києво-Печерської Лаври та багато інш.
Морили наш народ голодом, жорстокими репресіями найкращих
наших людей, розорали наші квітучі села безглуздою колективі-
зацією та розкуркуленням. Словом, за всю свою віковічну історію
Україна не була так сплюндрована, як за останнє шістдесятиліття.
Жадоба показати в документальних фотокартках та зразках народ-
ного мистецтва та етнографії образ нашого народу та його могутню
мистецьку культуру до періоду її плюндрування чи цілковитого
винищення, відкривала для мене все нові і нові можливості хоч у
певній мірі показати те, що у нас було і чого не стало. Це окрилюва ло
мене, надавало мені сил і снаги щоб то не стало показати, які ми
були, чим ми були і якими стали. Серце кров’ю обливалося при
постійному відкритті все нових і нових страхітливих злочинів над
нашою обездоленою Україною, її культурою та народом, наших
запеклих ворогів. Я звичайно давно переконався в тому, що цінно
наочно переконати один раз побачене ніж сотню раз розказане чи
прочитане.
Ось в таких умовах і при таких обставинах почалися формуватися
один за одним альбоми збірники «Україна та Українці». День за
днем, місяць за місяцем, рік за роком збірник(и) росли і збагачу-
валися безцінним документальним матеріялом не лише тим, який
мені вдавалося віднаходити в моїх постійних подорожжях, а й тим,
який інколи мені приносили і відвідувачі мого домашнього уні-
кального музею народного мистецтва України.
522
І лише в процесі формування окремих листів-планшетів для цих
альбомів я стикнувся зі складним і об’ємним процесом роботи.
Мало було найти, хоч і з великим зусиллям, документальну фото-
картку, її треба було реставрувати, промити, перефотографувати,
а де необхідно – домалювати, вислати копію чи оригінал власнику
фото і тоді лише прикріпляти її до листа. Та крім прикріплених
фотокарток, які відповідно треба за компонувати на листі
обов’язково з певного села чи міста, треба було і віднайти ще й
зразки народного мистецтва з того ж таки місця з тим, щоб ними
ілюструвати листа, а потім власними руками анотувати відповід-
ним шрифтом. А малювати зразки народного мистецтва, які побу-
тували чи вироблялися там, звідки й сама фотокартка – справа
нелегка. Ось лише після такої праці появлявся готовий лист.
Робота над листом тягнулася на протязі 3-х, а то й 5-ти днів в
залежності від складності фото та ілюстративного матеріялу.
Ось так виготовлявся поступово лист за листом того чи іншого
етнографічного району України.
Звичайно, не легко було розшукувати старі документальні фото
після такого страхітливо(го) плюндрування, руйнування всього
того, що називалось українським. Немало було прикладено зусиль
нашими зайдами та й своїми манкуртами, щоб все те безслідно
зникало. Треба було прикласт(и) багато зусиль, щоб за день найти
фотокарток на один планшет. Правда, були й врожайні дні, які
приносили мені радість, але були й дні, коли я повертався до Києва
з пустими руками. Та невдачі мене не зневіру вали в моїх прагнен-
нях, я був упевнений у великій потребі моєї праці для відродження
нашої української підтоптаної високопоетичної культури. Глибока
свідомість і впевненість у необхідності моєї праці для нашої куль-
тури придавала мені сили навіть в умовах дискримінації та пере-
слідування мене за мій патріотизм.
Збиранням фотоматеріалу та зразків народного мистецтва я нама-
гався охопити якомога більше населених пунктів і в першу чергу
вибирав найхарактерніші села чи міста для того чи іншого
району.
Не всі власники фотокарток легко розставались з своїми дорогими
пам’ятниками. Та було немало випадків, коли власник фото кате-
горично відмовлявся давати дороге для нього фото, як сімейну
реліквію, незважаючи на мої переконання і доводи.
Словом, збиральництво фотоматеріалу та зразків народного мис-
тецтва було не легкою справою, але це була моя стихія, без якої я
523
вже не міг жити жодного дня. Я вкладав душу в цю роботу, я цим
жив. Вкладена моя велика праця приносила мені радість, та й не
лише мені. Сотні відвідувачів мого домашнього музею були також
в захопленні цими збірниками, які я їм як правило демонстрував
і цим заохочував до збирання необхідного матеріалу.
Іван Гончар, скульптор, живописець, етнограф, ветеран війни та
праці» [2].
Можливо, саме через те, що альбом “Україна та українці” було
створено митцем за зразком альбому офортів Т. Шевченка “Мальовни-
ча Україна”, для узагальнення і систематизації великої кількості фото-
документів І.М. Гончар обрав форму альбому-колажу, з елементами
автор ських шрифтів, написів, замальовок, віньєток та тощо, принци-
пово відмінну від традиційного й загальноприйнятого зберігання фото-
документів окремо у конвертах десь у затемнених запасниках змертві-
лих державних музеїв чи архівів, де їх ніхто не бачить, не оцінює, не
вивчає6. Альбоми ж Івана Гончара були з початку їх створення насам-
перед наочним засобом популяризації української народної культури у
її локальному розмаїтті.
У записах, щоденниках, статтях І.М. Гончара буяє фантазія, уява,
стихія яскраво образного, художнього мислення, відчутна висока емо-
ційність і зримість. Він іде шляхом митця від знайомства з текстом книг
та довідників до конкретного історичного факту, краєвиду чи окремо-
го мистецького виробу до широких узагальнень, і це насамперед шлях
художнього синтезу, а вже потім – наукового аналізу і повторної праці
з писемними джерелами з україніки. Тому І.М. Гончар, скажімо, дуже
часто використовує у своїх записах поняття «духовний образ», «дух»,
«духовна спадщина» України, і, на наше тверде переконання, для ньо-
го це було не метафорою, а відчутною, пережитою, цілком матеріальною
реальністю, яку він втілив у життя, незважаючи на заборони і пере-
слідування, з якої і постав його хатній музей як «живий етнографічний
музей» [1].
Це був дієвий спротив самої народної традиції (завжди локальної
та водночас загальнонаціональної, яка знайшла потужне джерело пе-
6 Так, акад. Д. Ліхачов, відвідавши 1985 р. хатній музей Івана Гончара,
радив йому не наклеювати фотографії на аркуші ватману, бо це може при-
звести до їх псування. Див.: Білокінь С. Люди в музеї Івана Гончара. // Іван
Гончар (спогади про Івана Гончара). – К.: УЦНК «МІГ», 2007. – С. 45.
524
редачі та розвитку у діяльності І.М. Гончара та його послідовників),
спротив насаджуванню «згори», з імперського центру вульгарного
матеріалізму, уніфікації національного життя і духовної культури на-
родів СРСР під гаслом створення «націй нового типу» – «соціалістич-
них націй та народностей», а надалі «зближення соціалістичних націй»
націй у «новій історичній багатонаціональній спільності людей» –
«радянському народі» [15, с. 176, 177]. І.М. Гончар документально
фіксував, як це «злиття націй» послідовно перетворювалося на тоталь-
ну русифікацію, отже, насильницьку уніфікацію духовного життя,
наприклад:
“Вiдвiдали мене також два Майбороди (Платон та Георгiй), якi
були враженi музеєм. Принесли сумну звiстку про перехiд
харкiвської опери на росiйську мову. Ця жахлива звiстка, як гро-
мом, приголомшила мене. Що далі на черзi? Жахливий шлях, який
веде до смерти нас як народу. Тiльки мертвi або сплячi можуть
бути байдужi до цього. Словом, “зливаємося” [10, с. 25].
І.М. Гончар та його оточення не були ні мертвими, ні сплячими.
Саме тому система так намагалася знищити живий музей, де гуртува-
лися різноманітні національно свідомі особистості і гурти, за участю
якого виникало Українське товариство охорони пам’яток історії та
куль тури (УТОПіК) та Музей народної архітектури та побуту просто
неба у Пирогові. Тут можна згадати хоча б створення Л.І. Ященком
наприкінці 1960-х рр. мандрівного хору «Гомін», який використовував
і вбрання зі збірки І.М. Гончара, і його книгозбірню, відтворюючи і
відроджуючи побутування кращих зразків автентичного фольклору, в
тому числі заборонених, як колядок, щедрівок і веснянок з їх світо-
глядним сакралізованим змістом. Відродження традиційної обрядовос-
ті, фольклору, вбрання у різноманітті їх в тому числі як духовно-
національного опору. Тому хатній «національний етнографічний музей»,
як називав його засновник, став справді «Академією національного
Духу» тими, хто докладав багато зусиль до поповнення збірки та під-
тримував І.М. Гончара, як міг, у його небезпечній діяльності з відро-
дження українства в Україні.
І.М. Гончар набагато випередив свій час, а його методи збираль-
ницької та музейної роботи, до яких він доходив самотужки, повністю
відповідають сучасним світовим стандартам, що й визначило нинішню
актуальність осмислення й переосмислення його спадщини.
525
Джерела та література
1. Вітальна адреса «На ювілей 10-річчя живого етнографічного музею
Івана Гончара. 15.XI.1969 р. Меморіальний архів Івана Гончара Національ-
ного центру народного мистецтва «Музей Івана Гончара», Київ (далі –
МА НЦНК «МІГ»), КН № 12996.
2. Гончар І. Історико-етнографічні мистецькі збірники «Україна та
українці» (передмова). Рукопис, лютий 1992 р. МА НЦНК МІГ, КН № 13209.
Публікується вперше.
3. Гончар І. Лист до подружжя Романишиних, чернетка. 1992–1993 рр.,
МА НЦНК «МІГ», КН № 13201, – 1 арк.
4. Гончар І. Нотатки. – 1 арк. – МА НЦНК «МІГ».
5. Гончар І. Нотатки. – 1 арк. – МА НЦНК «МІГ».
6. Гончар І. Нотатник 1967-1969 рр., запис кінця 1967 р. МА НЦНК
«МІГ», КН № 12802. – Стор.5–8.
7. Гончар І. Щоденник, 1992 р., запис від 15 лютого, рукопис. МА
НЦНК «МІГ», КН №12957, С. 4
8. Гончар І. Щоденник, березень-липень 1992 р., запис від 24-25
травня, рукопис. МА НЦНК «МІГ», КН № 12976, С. 85.
9. Гончар І. Щоденник, запис 5 серпня 1992 р, рукопис. МА НЦНК
«МІГ», КН №12976, С. 6.
10. Гончар І. Щодня. 22 лютого 1963 р., МА НЦНК «МІГ», КН
№ 12856.
11. Гончар І. Як це почалося (спогади), рукопис, НЦНК «МІГ», КН
№ 12856.
12. Дубиківська Л., Фугаль Т. Краєзнавча діяльність Івана Гончара //
Іван Гончар (спогади про Івана Гончара). Упор. і відп. ред. І. Пошивайло. –
К.: УЦНК «МІГ», 2007. – С. 25–39.
13. Коцюк Віталій. Тиражем... в один примірник. З хати-музею Івана
Гончара // Україна. – 1989. – № 10 – березень. – С. 24. МА НЦНК «МІГ»,
КН № 11721.
14. Кузьменко В. Якими були ми молодими... // Вечірній Київ. – 1989. –
№162 (13677). – 15 лип.; Кузьменко В. Забуті лампади // Вечірній Київ. –
1989. – 22 лип.; Кузьменко В. Чуєте мідний передзвін? // Вечірній Київ. –
1989. – №180 (13695). – 5 серп.; Кузьменко В. Дерев’яне мереживо Свято-
шина // Вечірній Київ. – 1989. – №186 (13701). – 12 серп.; Кузьменко В.
Взяв би я бандуру... // Вечірній Київ. – 1989. – №192 (13707). – 19 серпня;
Кузьменко В. Голуб’ята // Вечірній Київ. – 1989. – №198 (13713). – 26 серп.;
Кузьменко В. А помер у Венесуелі // Вечірній Київ. – 1989. – № 203
(13718). – 2 вер.; Кузьменко В. Унікальний знімок // Вечірній Київ. – 1989. –
526
№ 248 (13763). – 28 жовт.; Кузьменко В. Журавлі, що не повернулися //
Вечірній Київ. – 1989. – № 264 (13779). – 18 лист. МА НЦНК «МІГ», КН
№№ 11778, 11779,11780, 11782, 11783, 11784.
15. Нариси з історії СРСР (радянський період) / За ред. Ю. Кондуфо-
ра, К.: Радянська школа, 1973. – С. 176, 177.
Юлія Патлань (Київ, Україна) Хатній музей Івана Гончара як осере-
док вивчення локальної історії: “Україна та українці”
У статті розглянуто виникнення хатнього музею (1959–1993) Івана
Гончара (1911–1993) як результат особистісного зростання і націо-
нального становлення скульптора та художника, склад документів мемо-
ріального архіву І.М. Гончара, роль музею в фіксації усної, речової,
фото документальної локальної та регіональної історії України, створення
історико-етнографічного мистецького альбому «Україна та Українці» за
рукописами І.М. Гончара 1970-х–1990-х рр.
Ключові слова: Іван Гончар, хатній музей, меморіальний архів Івана
Гончара, локальна історія, історико-етнографічний альбом-збірник “Укра-
їна та українці”
Юлия Патлань (Киев, Украина) Домашний музей Ивана Гончара как
центр изучения локальной истории: “Украина и украинцы”
В статье рассмотрены возникновение домашнего музея (1959–
1993) Ивана Гончара (1911–1993) как результат личностного роста и
национального становления скульптора и художника, состав документов
мемориального архива И.М. Гончара, роль музея в фиксации устной,
пред метной, фотодокументальной локальной и региональной истории
Украины, создание историко-этнографического альбома-сборника “Украина
и Украинцы” по рукописям И.М. Гончара 1970-х–1990-х гг.
Ключевые слова: Иван Гончар, домашний музей, мемориальный
архив Ивана Гончара, локальная история, историко-этнографический
художественный альбом “Украина и украинцы”
Julia Patlan’ (Kyiv, Ukraine) Home museum of Ivan Gonchar as a centre
of studing local history: “Ukraine and Ukrainians”
The article deals with the creation of home museum of Ivan Honchar
(1911–1993), Ukrainian sculptor and artist, during 1959–1993. This process is
considered as being the result of artist’s personal development and national prog-
ress. The documental structure of I.M. Honchar’s memorial archive is studied.
The role of the museum in the registration of Ukrainian local and regional history
in its verbal, material and photo-documental aspects is analyzed. On the base
527
of I.M. Honchar’s manuscripts dated by 1970–1990-s, the work on creation of
“Ukraine and Ukrainians” historical and ethnographical art album is studied.
Key words: Ivan Honchar, home museum, memorial archive of Ivan Hon-
char; local histori, historic-etnographical art albume “Ukraine and Ukrain-
ians”
|