Про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії України в рамках часо-просторової або територіальної парадигми

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2012
1. Verfasser:	Галенко, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2012
Schriftenreihe:	Регіональна історія України
Schlagworte:	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71304
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії України в рамках часо-просторової або територіальної парадигми / О. Галенко // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — Вип. 6. — С. 23-34. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-71304
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-713042014-12-02T18:19:14Z Про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії України в рамках часо-просторової або територіальної парадигми Галенко, О. Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії 2012 Article Про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії України в рамках часо-просторової або територіальної парадигми / О. Галенко // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — Вип. 6. — С. 23-34. — укр. XXXX-0087 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71304 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
spellingShingle	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Галенко, О. Про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії України в рамках часо-просторової або територіальної парадигми Регіональна історія України
format	Article
author	Галенко, О.
author_facet	Галенко, О.
author_sort	Галенко, О.
title	Про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії України в рамках часо-просторової або територіальної парадигми
title_short	Про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії України в рамках часо-просторової або територіальної парадигми
title_full	Про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії України в рамках часо-просторової або територіальної парадигми
title_fullStr	Про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії України в рамках часо-просторової або територіальної парадигми
title_full_unstemmed	Про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії України в рамках часо-просторової або територіальної парадигми
title_sort	про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії україни в рамках часо-просторової або територіальної парадигми
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71304
citation_txt	Про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії України в рамках часо-просторової або територіальної парадигми / О. Галенко // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — Вип. 6. — С. 23-34. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT galenkoo prokonceptualʹnítapraktičnípídhodidostvorennânarativuístorííukraínivramkahčasoprostorovoíaboteritoríalʹnoíparadigmi
first_indexed	2025-07-05T20:18:51Z
last_indexed	2025-07-05T20:18:51Z
_version_	1836839581513678848
fulltext	Олександр Галенко ПРО КОНЦЕПТУАЛЬНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПІДХОДИ ДО СТВОРЕННЯ НАРАТИВУ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ В РАМКАХ ЧАСО-ПРОСТОРОВОЇ АБО ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ПАРАДИГМИ Узагальнюючі дослідження покликані підсумовувати наукові знання і створювати умови для подальшого їх стрибка. В історіогра- фії такі наративи стали важливим жанром праць. Щодо найважли- віших для світової історії тем, дослідження яких перетворилося на спеціальні галузі історичної науки, такі наративи звичайно творять міжнародні авторські колективи. Видавництво Кембриджського уні- верситету є провідним світовим видавцем такого роду колективних праць. Їхня тематика включає християнство, іслам, політичну думку, Біблію, арабську літературу, медицину, але провідними темами є історія держав та ареалів, об’єктами спеціальних досліджень стали, зокрема, Британська імперія, Африка, Індія, Південно-Східна Азія, Скандинавія, Китай, Японія, Іран. Є серед них наративи найвпливо- віших сусідів України – Польщі, Росії та Туреччини. Ці праці, що за поодинокими винятками представлені багатотомниками, були і за- лишаються авторитетними узагальнюючо-довідковими виданнями і водночас пропонували на час своєї появи нові синтези знань, які впливали на подальший розвиток досліджень. Тому доцільність ство- рення узагальнюючих наративів для історії України задається самим фактом існування даної галузі історичної науки. Утім, брак томів про Україну серед “Кембріджських історій”, при тому що інші сусіди України в них уже представлені, натякає на досі не розв’язану про- блему, пов’язану з таким наративом. В даній роботі ставиться завдання довести, що створення фунда- ментального авторитетного наративу історії України не може ґрун- туватись на існуючих наративах, тому що усі вони створені на під- ставі не відповідаючого сучасним реаліям визначення об’єкта і відповідних теоретико-методологічних засад. Нове формулювання об’єкта історії України продиктоване утворенням незалежної україн- ської держави і потребує розробки схеми української історії в рамках часо-просторової або територіальної парадигми. Далі пропонується така схема, що представляє історію України як результат взаємодії трьох цивілізацій. На цій підставі робиться оцінка потенційних лакун в такому наративі і робляться практичні пропозиції, розраховані на можливу реалізацію протягом найближчих років. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 6. — С. 23–34 © О. Галенко, 2012 І. Нове визначення об’єкта історії України В українській історіографії сьогодні існують два великих (десяти- томних) узагальнюючих наративи історії України – “Історія України- Руси” М. Грушевського та колективна праця “Історія Української РСР”. Вони творилися в різний час і відбивали різний стан об’єкта дослід- жень. Очевидно, що своїм існуванням сама ця галузь історичної науки – історія України – зобов’язана своєму об’єкту – українській спільноті. Тому зміни в ній зумовлювали потребу у створенні відпо- відних наративів історії України. “Історія України-Руси” М. Гру- шевського не лише творила наратив української нації, зводячи нау- ковий та ідейний фундамент національної свідомості українців, але й формулювала наукові підстави для утворення української держав- ності в рамках на той час панівної в гуманітаристиці національної теорії. Утримання України на становищі провінції в складі СРСР ви- кликало заборону на працю М.Грушевського. Однак вона зберігала свою наукову вартість для національно свідомих українців та в об- меженому колі українознавців міжнародної наукової спільноти. Щоби заповнити прогалину, утворену забороною праці М. Гру- шевського, радянський режим був змушений до створення “Історії Української РСР”. Остання вважала об’єктом опису не стільки державу, скільки імперську провінцію, що трактувало явища в самій цій провін- ції лише в імперській перспективі, і до того ж будувала наратив на спе- кулятивній теоретичній концепції (вульгарний марксизм), що була дер- жавною ідеологією. Закономірно, що ця десятитомна праця повністю втратила свою актуальність після здобуття Україною незалежності. Водночас поява самостійної Української держави, для якої М. Гру- шевський запропонував історичне обґрунтування, поновила актуаль- ність його наративу, адже незалежність України виправдовувала ідеї історика про її роль історичного суб’єкта. Разом з тим, набуття Украї- ною статусу самостійного об’єкта історичної науки (що, між іншим, тільки тепер надає їй перспективу бути представленою і в Кембридж- ській серії) зробило необхідним також створення нового наративу. Справа не тільки і не стільки в тому, що в наративі М. Грушевського бракує кількох епох від часу Хмельниччини. Головна причина полягає в тому, що Україна набула державних кордонів, які відрізняються від тих, які в своїй уяві сконструював М.Грушевський на підставі своєї на- ціональної народницької теорії. У складі української нації-держави з’явилося неукраїнське населення і території з українською меншістю, себто ті складові, що залишалися поза фокусом уваги національної па- радигми, яка вважала єдиним об’єктом дослідження український народ. Нова якість українського суспільства, таким чином, потребує переформулювання об’єкта дослідження, а отже, й цілої концепції істо- рії України – аби включити до українського історичного наративу ті народи і території України, які до цього часу були з нього виключені або представлені однобічно, лише в їхньому стосунку з українцями (чи 24 О л ек са н д р Га л ен к о їхніми предками) і тому зазвичай у негативній ролі – як перешкода на- ціональній волі українців. Тим більше новий наратив потрібний з ог- ляду на розвінчання постмодерною революцією в гуманітаристиці ідеї про національний дух як головний чинник в історії. Потребу створення нового наративу диктують і практичні інте- реси державної політики щодо консолідації/формування української нації, з огляду на регіональну поляризацію політичних симпатій та самовизначень. При цьому неукраїнські форми національні іден- тичності найбільш популярні саме на тих територіях, які дуже мало представлені в існуючих наративах історії України – це Південь зі Сходом та Закарпаття. На цій підставі важко уникнути припущення, що слабкість української національної тотожності в названих регіо- нах і симпатії до Партії регіонів, яка проголосила себе захисником регіональних (отже, не загальнодержавних) пріоритетів, базується саме на слабкому уявленні місця цих регіонів в існуючих загальних наративах та схемах історії України. Справді, якщо цілісна історична візія північної та західної частин України простягається углиб до Київської Русі (від Х ст.), то південь, схід та Закарпаття потрапляють до цієї візії пізніше на декілька століть. Більше того, південь та схід, які входили до складу агресивних степових держав, представлялися в цій візії ворогами українців та України, тоді як включення цих те- риторій до складу Російської імперії у XVIII ст. служило підставою для ідеалізації російського та радянського режимів. Отже, потреба українського суспільства в новому історичному на- ративі висуває передусім завдання розробки нової концепції історії України, яка б відповідала новій якості української нації і сприяла на- ціональній консолідації. Водночас таке завдання наражається на складність узгодження місії національної консолідації, що органічно відповідала б концептуальним підходам уже минулої модерної доби, з теоретико-методологічними засадами сучасної постмодерної доби. Коротко кажучи, йдеться про те, щоб новий наратив формувався на сучасних принципах історичної науки. За два десятиліття, що проминули від утворення незалежної України, історія України, безперечно, збагатилася новими знаннями. Найпомітніший прогрес спостерігається у медієвістиці та ранньомо- дерних студіях, які в радянський час були штучно обмежені. Істотно збагатилося і змінилося бачення радянської епохи. Проте узагаль- нюючі наративи історії України, яких теж не бракувало у цей час, не змінили її принципової схеми, особливо для величезного періоду до утвердження російського панування на більшій частині території України наприкінці XVIII ст. Її основні віхи залишалися ті самі, що й для попередніх схем, сконструйованих на національній парадигмі, а саме утворення Київської Русі та її знищення монгольським завою- ванням, Люблінська унія, Хмельниччина, кінець Запорозької Січі. Події в сусідів українців, хоч би вони й відбувалися на території, що тепер відноситься до України, бралися до уваги лише тоді, коли в них 25 П р о к он ц еп т уа л ь н іт а п р а к т и ч н іп ід х од и д о ст в ор ен н я н а р а т и в у іст ор іїУ к р а їн и вбачалося – не раз помилково – якесь значення для українців, зазви- чай негативне. Так, наприклад, османські завоювання італійських колоній та князівства Феодоро у Криму до сих пір трактуються як під- корення Кримського ханату, що насправді відбулося іншим шляхом значно пізніше, і стимул для початку татарських набігів, хоча ті мали місце задовго до османців. Логічним наслідком такого упередженого осмислення, а по суті перекручення, стало посилення ксенофобії по відношенню до неукраїнських народів в наративних схемах історії України. З іншого боку, явища давньої та середньовічної історії, на- приклад, грецькі та італійські колонії, якщо й включаються до цих схем, то без виявлення їхніх наслідків для подальшої історії України. Невідповідність національної парадигми задачам, що постали перед наративом історії України, уже усвідомлена українськими істо- риками, що засвідчують обговорення проявів ксенофобії та концеп- цій підручників з історії України. Схоже, серед істориків почало зміц- нюватися усвідомлення необхідності замінити національну парадигму часо-просторовою або територіальною. Для останньої об’єктом дослідження визначається сучасна територія України на протязі всього часу її історичного буття. Проте конкретні схеми, по- будовані в рамках цієї парадигми, ще не обговорювалися, що, зрозу- міло, відсуває можливість підготовки нового фундаментального на- ративу історії України до появи такої схеми. ІІ. Часо-просторові параметри історії України Між тим, схеми територіальної концепції історії України уже було запропоновано. Першим це зробив О. Пріцак у доповіді “Що таке істо- рія України?”, виголошеній на І конгресі Міжнародної асоціації украї- нознавців у серпні 1990 р. Брак обговорень цієї доповіді робить до- цільною спробу оцінки її основних положень навіть після спливання тривалого часу. Доповідь мала два розділи. Перший розділ представляв точні нау- кові критерії історії: територію, час, людську свідомість. Причислення людської свідомості до критеріїв історії було принциповим, і йому було приділено докладну увагу. По-перше, професор Пріцак нагадав, що історія може вивчати лише свідомих себе людських істот, адже писемні історичні джерела є наслідком творчості свідомих істот. Тому минуле ділиться на доісторичний, протоісторичний та історичний періоди, в залежності від наявності писемних джерел, а також того, чию свідо- мість вони відбивають. Історія певної території починається тільки з появою там писемних пам’яток. Протоісторія – це минуле певної тери- торії, про яке повідомляють лише чужі джерела. Власне історичний час починається з появи на певній території створених на місці писемних джерел. По-друге, свідомість має кардинальне значення і для фіксації, і для вивчення історії, залежно від того, чи належить вона до циклічно- міфічного чи лінеарно-логічного способів мислення та сприйняття 26 О л ек са н д р Га л ен к о часу. В цьому світлі історія визначалася “як наука, яка передає візію минулого свідомих себе людських спільнот всієї землі – територіалізо- ваний лінеарний час – що базується на історичних джерелах”. Заключну частину першого розділу О. Пріцак присвятив гносео- логічним категоріям історії – історичним фактам, каузально-лінеар- ним зв’язкам між ними, що утворюють історичні структури, цикли. Він зауважив одноразовість та неповторність фактів, рухливість ци- клів історії, неможливість повного пізнання історичних фактів в усіх їхніх зв’язках. Насамкінець було зроблено наголос на тому, що істо- рія підлягає законам логіки, оскільки вона виражається мовою, та ще й законам семіотики. На цій підставі було зроблено наголос на ролі лінгвістики як одного з основних інструментів історії. Таким чином, історія визначалась як “візія, оперта на аналізі історичних фактів у їх каузально-лінеарних пучках, у секвенціях закінчених істо- ричних циклів на просторі територіалізованого часу”. Наступним завданням було, власне, вивести параметри історії для України: час, територію, свідому себе спільноту. Цьому було при- свячено другу частину доповіді. О. Пріцак починає від території або територіалізованого часу українських держав. Відзначивши, що всі вони займали різні терито- рії у різний час, він запропонував взяти за критерій територію Україн- ської РСР. Підставою для такого підходу було те, що ця територія про- тягом XIV-XX ст. перетворилася на українську етнографічну територію і таким чином стала спадкоємницею усіх держав та спільнот, що існу- вали на цій території. Таким чином, до предмета України мусили увійти території, що відносилися і до етнічно-неукраїнських держав південної України з Кримом та Слобожанщиною. Проф. Пріцак наго- лошував: “Справа ясна, що громадяни України – мешканці Криму, Хар- ків’яни, мешканці Донеччини чи Одесити – повинні мати можливість пізнати історію своєї ближчої батьківщини у системі власне історії України”. Цей висновок істотно розширював територіальні параметри предмета історії України і розширяв його тематику за рахунок етнічно- неукраїнських держав і спільнот, засвідчених в її межах. Незважаючи на те, що прийнята в СРСР офіційна схема наративу історії Української РСР уже включала окремі сюжети, які стосувалися неукраїнських держав, наприклад скіфської держави, греко-рим- ських держав, усі вони відносилися до періоду давньої історії, що нія- ким чином не пов’язувався з історією українського народу, і в Україні він монопольно досліджувався археологами. О. Пріцак спеціально вказував на приналежність до історії України цих давніх спільнот, а також держав середньовіччя, які фактично не існували для україн- ської історіографії – зокрема Половецького паксу (лат. pax – запропо- нований О.Пріцаком термін на означення державних спільнот Єв- разійського Степу) та Кримського ханату. Зрозуміло, такий підхід залишав простір і для решти етнічно-неукраїнських держав, що існували на теперішній українській території – степових паксів сар- 27 П р о к он ц еп т уа л ь н іт а п р а к т и ч н іп ід х од и д о ст в ор ен н я н а р а т и в у іст ор іїУ к р а їн и матів, гуннів, мадяр, печенігів, Ґотської імперії, Хозарії, ґенуезьких ко- лоній Надчорномор’я, Золотої Орди та її західних улусів – це ще не ви- черпаний їхній список. Більше того, у О. Пріцака йшлося про неупе- реджене та рівноцінне дослідження українськими істориками неукраїнських держав з українськими. Останнє підводило до висновку про необхідність організації власне українських досліджень цих тем, щоби виявити їхній зв’язок з історією сучасної України, адже вони в радянську добу або монопольно досліджувалися всесоюзною Акаде- мією Наук і, зрозуміло, в рамках іншого об’єкта – історії СРСР, або не досліджувалися взагалі. Інакше кажучи, це було обґрунтуванням по- треби виведення української історичної науки з її провінційного стану, який обмежував поле її діяльності вузько національними проблемами. Ілюстрували суцільність територіального масиву України у мину- лому кілька докладно описаних і привабливих прикладів. Це – поло- вецьке походження єдиної української княжої династії Ружинських- Половців, спільний виступ руських та половецьких дружин на Калці 1223 р., бароковий панегірик смоленського (!) шляхтича Микифора Поплонського на честь Перекопського бея (“писаний тодішньою русько-українською мовою”), дані про значну, навіть переважаючу чи- сельність українського невільницького населення у Кримському ха- наті в ХVІІ ст. за повідомленням османського мандрівника Евлії Челебі. Далі О. Пріцак подав огляд історії державності на території України, представляючи УРСР/Україну спадкоємицею держав різ- них типів та культурних традицій. З нього можна було побачити, що початок державного життя України припав на VII ст. до н. е. у зв’язку з виникненням на узбережжі Чорного моря грецьких полісів та па- тримоніального Боспорського царства, а також утворенням у степу Скіфського паксу, описаного Геродотом. Виникнення Русі, від якої модерна історіографія виводила початки України, відбулася у лісо- вій смузі лише через півтора тисячоліття, у ІХ-Х ст. Ці приклади справді демонстрували різний початок історії на території України і підводили до ідеї про її приналежність різним цивілізаційним тради- ціям, а також, звичайно, до висновку, про те, що всі вони заслуго- вують на рівноцінне неупереджене дослідження. Лінеарне уявлення часу, що є підставовим для незаангажованого наукового підходу, було зв’язуючим елементом епох і цивілізацій. Для унаочнення зв’язку між цими державами різних форм О. Прі- цак скористався популярною парадигмою пограниччя, яка добре по- яснює культурне розмаїття та еклектизм. Як аргумент на користь цього підходу він докладно і ефектно розвинув паралель з Іспанією, що, по- дібно до України, складалася з численних і дуже різноманітних за куль- турною традицією та походженням елементів, але в кінцевому підсумку виконала історичну місію західного бастіону європейської цивілізації. Висновок доповіді полягав у тому, що історія України – це не істо- рія української етнічної маси, а міряна лінеарним часом багатоперс- пективна неупереджена візія минулого усіх типів держав і спільнот, 28 О л ек са н д р Га л ен к о що існували на теперішній українській території, їхніх політично сві- домих еліт, розвинутих ними цивілізацій, а також візія процесів, що призвели до їх зникнення та інтеграції в українській національній спільноті-цивілізації-державі. Сформульований таким чином пред- мет історії України набував формалізованих, точних і прозорих ча- сово-просторових параметрів: це – територія сучасної держави України від початку історичного часу до сьогодення. Таким чином, була сформульована і діставала теоретичне обґрунтування терито- ріальна, чи, точніше, часово-просторова парадигма історії України. Тим самим історія України також вимальовувалася як частка, окремий предмет всесвітньої історії. Це відкривало цілком новий пласт питань про роль населення, що проживало на території України, в розвиткові людства. Історія України виривалася з ізоля- ції, яку їй нав’язала національна парадигма. На жаль, головний історичний аргумент О. Пріцака на користь територіальної/ часо-просторової парадигми полягав у співпадінні державних та етнографічних кордонів України. Він начисто пере- креслював її переконливі історіософські підвалини. Перш за все тому, що насправді ці кордони не співпадають. Етнографічні кордони по- декуди виходять за межі державних кордонів України, причому іноді охоплюють значні території, як, наприклад Кубань, Стародубщину, зовсім нещодавно деукраїнізовану Перемишльщину. Зате Крим, хоча й без сумніву насильно русифікований у повоєнний час, проте ані тепер, ані раніше не можна було віднести до територій української par excellence культури. Наведені О. Пріцаком приклади приналеж- ності південних областей України до українських етнографічних зе- мель ілюстрували радше поодинокі етнічні та культурні зв’язки власне етнографічних земель на півночі та заході сучасної України з землями на півдні. Скажімо, ефектна згадка даних османського по- дорожника Евлії Челебі про переважання етнічних українців у Крим- ському ханаті не доводила приналежність Криму українським етніч- ним землям – навпаки, історія Самійла Величка про вбивство запорозьким кошовим Іваном Сірком українців-потурнаків свідчила про безповоротну втрату полонених для українського суспільства. Та найбільшу загрозу ідеї часо-просторового підходу теза про спів- падіння етнографічних та державних кордонів України становила тому, що вона відповідала саме національній парадигмі. Справа в тому, що в рамках національної парадигми територія розселення та полі- тичного суверенітету певного народу відноситься до вищого прояву дії “народного духу”, тому співпадіння етнографічних та політичних кор- донів виступає ідеалом, вищим смислом історії. Отже, запропонована О. Пріцаком візія державної території Українців як етнографічної не стільки підважувала, скільки стверджувала примордіальне для модер- ного дискурсу значення національності. Відтак історія України не звіль- нялася від однобічної перспективи, як результат дії одного чинника “на- родного духу”, звичайно, з його міфічним баченням часу, що його О. 29 П р о к он ц еп т уа л ь н іт а п р а к т и ч н іп ід х од и д о ст в ор ен н я н а р а т и в у іст ор іїУ к р а їн и Пріцак рішуче засуджував на початку доповіді. Разом з цим даний ар- гумент робив цілу схему не відповідною таким основоположним харак- теристкам всякого історичного явища чи процесу, як випадковість та неповторність. Між тим, той факт, що межі етнографічної української території відрізнялися від державних кордонів УРСР, якраз свідчить про те, що прагнення української спільноти до утворення власної дер- жавності було лише одним з багатьох чинників української історії і, як виявилося, не конечно вирішальним. Абсурдно було б припускати, що радянське керівництво при формуванні території УРСР керувалося ін- тересами української нації. Отже, територіальні параметри історії України потребують іншої аргументації. Власне, зважаючи на те, що історія України беззаперечно стала самостійним об’єктом наукового дослідження разом з набуттям не- залежності 1991 р., її територіальні параметри не потребують спеці- альної аргументації – вони задані сучасними державними кордо- нами, в яких Україна постала суб’єктом історії. ІІІ. Країна трьох цивілізацій Для організації структури наративу історії України залишається визначити оті згадані О.Пріцаком “типи держав і спільнот та розви- нутих ними цивілізацій”, в результаті взаємодії яких постала україн- ська національна спільнота-цивілізація-держава. Оскільки мені вже доводилося раніше представляти ці цивілізації, залишається стисло повторити свою точку зору з цього приводу. Початок історичного часу України був пов’язаний з навалою кімме- рійців та скіфів у Закавказзя, що відбилася в ассирійських писемних пам’ятках принаймні від VIII cт. до н.е. Згадані народи представляли цивілізацію кочових скотарів, що панувала у степовій зоні, а тому її ло- гічно і зручно назвати степовою цивілізацією. Незважаючи на супе- речки, що точаться з приводу правомірності застосування визначення цивілізації до степових спільнот, панування останніх тривало цілком поважний для будь-якої цивілізації час, від античності до ХІХ ст., поки степи залишалися ареалом головним чином кочового скотарства. Весь цей тривалий відрізок історичного часу, який охоплює майже три ти- сячоліття, землеробство у степових умовах не могло реалізувати свій безперечно більший виробничий потенціал. До певної міри панування кочовиків у степах трималося на їхній воєнній силі – кінних лучниках. Проте воно спиралося і на специфічні форми суспільної організації, в тому числі і єдину власну форму державності – степову імперію, якою б примітивною вона не здавалася. Більше того, степові імперії спромог- лися поширювати своє панування далеко за межами степів, що мало місце і в історії України внаслідок монгольського завоювання. Незважаючи на воєнне та політичне панування у степах, кочо- вики в силу нестабільності своєї економіки перебували у залежності від стосунків з осілими сусідами. Вони були зацікавлені у ресурсах 30 О л ек са н д р Га л ен к о осілих спільнот, їхніх знаннях та вміннях, зрештою вони були заці- кавлені в доступі до ринків осілих держав, тому що або зовсім не мали власних, або мали їх в дуже обмеженій кількості. Це й послужило при- чиною виникнення на підконтрольних кочовикам територіях степо- вого Причорномор’я грецьких колоній в VII ст. до н.е. Грецькі колоні- сти принесли з Середземномор’я власну цивілізацію з усіма її атрибутами – містами, писемністю, культурою – і перетворили Чор- номорське узбережжя України на ареал середземноморської зем- леробсько-торговельної цивілізації. Після греків цю берегову смужку згодом перебрали кілька імперій – Римська, Візантійська, ґе- нуезька колоніальна, Османська. При цьому жодна з названих дер- жав перед лицем воєнної сили степовиків не вдавалася до експансії поза межами узбережних володінь. Це підтримувало стабільність кордону між цими двома цивілізаціями. Тільки Османи спромоглися вийти за межі цього кордону, проте й вони не мали ресурсів для кон- тролю за українськими степами і зрештою були витиснуті звідси українською колонізацією, козаччиною та росіянами. Названі дві цивілізації, незважаючи на зміну народів та держав, що їх представляли, та конфлікти між ними, співіснували на Україні до кінця XVIII cт., коли їх поглинула слов’янська землеробська цивілі- зація в особі Російської імперії. Початки цієї цивілізації пов’язані із бездержавними слов’янськими народами європейської лісової зони, що проявилися в історії як підданці та/або об’єкт агресії інших цивілі- зованих спільнот – Візантійської імперії, германців, степовиків (ава- рів, мадяр), вікінгів. На території України ця цивілізація вперше проя- вила себе постанням Київської Русі, а після її політичного занепаду внаслідок монгольського завоювання вона, як і інші дві, була пред- ставлена ще кількома державами та спільнотами. Завдяки включенню цієї зони до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, імперії Габсбургів вона частково і часами потрапляла на політичну, економічну та культурну орбіту європейської цивілізації (що почалася в середземноморській Європі, а в модерну добу перетворилася в тор- говельно-індустріальну цивілізацію Західної Європи). Саме за таких обставин з середини XIV ст. і розпочалося поши- рення цієї зони за рахунок степової. Воно відоме як українська колонізація. В кінцевому рахунку ця колонізація привела до земле- робського освоєння кочовничих степів, що було явищем всесвітньо- історичного значення. В історії ж України вона важлива як чинник появи українського козацтва, утворення козацької держави, форму- вання українського етносу та його території. В той же час, вона підго- тувала експансію Російської імперії і досягла берегів Чорного моря вже в умовах воєнного і політичного панування останньої. Після цього було ліквідовано і українське козацтво, один з основних рушіїв колонізації, а разом з ним і його політичні інститути, що заразом виступали в ролі політичної організації українців. Таким чином, Російській імперії ді- сталися і результати української колонізації. Це проявило себе в так 31 П р о к он ц еп т уа л ь н іт а п р а к т и ч н іп ід х од и д о ст в ор ен н я н а р а т и в у іст ор іїУ к р а їн и званій російській хлібній торгівлі в епоху промислової революції в Єв- ропі. Проте Україна все таки теж здобула тоді собі славу “житниці Єв- ропи”, і це може розглядатися не стільки як ефемерне визнання заслуг України перед Європою, скільки як одна з суттєвих ознак приналеж- ності України до європейської цивілізації. Саме з перетворенням українських степів на європейську житницю кордон Європи уперше поширився на простори Євразійського степу. Отже, територія України, будучи перехрестям трьох цивілізацій, має складну історію, що в найбільш загальному вигляді являє собою дуже заплутаний процес взаємодії між цими трьома цивілізаціями, з їх експансією, занепадом та трансформацією. В такому підході утво- рення України, як і будь-яке інше історичне явище, набуває рис ви- падковості і неповторності. Водночас, такий підхід не применшує ані активної і свідомої ролі українців у світовій історії, ані їхніх здобутків. Навпаки, те, що процес цивілізаційної взаємодії, незважаючи на складні обставини та непевність пограниччя, привів до утворення на сході Європи ареалу з українським населенням і зрештою до утво- рення сучасної держави Україна, є історичним здобутком саме україн- ської нації. Навіть тривала работоргівля, найвідоміша фаза якої пов’язана з татарськими набігами на Україну помонгольської доби, як видно, не стала перешкодою поступу української колонізації – власне, обидва явища співпадають в часі. Тим самим логічно (а не моралі- стичними закликами) усувається заданий національною парадигмою образ українців як народу-страждальця, а заразом і з’являється під- става для переміни однобічно-негативної пам’яті про стосунки україн- ців із степовими народами та їх нащадками, зокрема кримськими та- тарами – прямими спадкоємцями степової спадщини України. IV. Завдання підготовки наративу Територіальна парадигма порівняно з концепціями, покладеними в основу існуючих наративів історії України, істотно розширює та міняє перспективу нового узагальнюючого наративу. В зв’язку з цим можна сформулювати задачі, потрібні для реалізації територіальної парадигми в такому наративі. Якщо представити історію України результатом взаємодії трьох цивілізацій, постає задача передусім пізнання кожної з них, адже вони лише частково заходили на територію України, і отже процеси, що відбувалися в цивілізаційних ареалах України, могли виникати і, як правило, виникали далеко за їх межами. Якщо користатися ха- рактеристикою України як прикордоння, то вона дуже влучно опи- сує периферійність розташованих тут територій для усіх визначених цивілізацій. Україна була периферією і євразійського степу, і серед- земноморського світу, і зрештою європейської цивілізації. Лише степи Надчорномор’я можуть похвалитися тим, що були першим або одним з перших ареалів конярства – необхідної переду- 32 О л ек са н д р Га л ен к о мови кочового скотарства, батьківщиною перших відомих історії ко- чових спільнот, зокрема степових імперій. Проте так було лише на світанку їх історії, а упродовж основного відрізку їхнього історичного часу вони були периферією, адже поява нового господаря у степовій Україні зумовлювалася подіями в політичному центрі степової Євра- зії – степах теперішньої Монголії, або в Середній Азії, а то аж у Мань- чжурії. В той же час узбережна Україна була справжньою заморсь- кою територією для спільнот, що мали свої політичні центри у Середземномор’ї. Генуезці, які опанували українським примор’ям, так і називали його “Замор’ям” (Oltremare). Лісовий землеробський ареал України лише на короткий час іс- нування Київської Русі представляв собою самостійний цивілізацій- ний центр, і це надає її історії значного престижу для національного українського наративу. Проте надалі цей ареал, як зазначалося, був провінцією кількох держав і, відповідно, периферією відповідних ци- вілізацій – слов’янської землеробської, а також європейської. Форму- вання українського народу в межах даного цивілізаційного ареалу спонукало українську історіографію до вивчення цивілізацій, пред- ставлених на її території. Проте цього не можна сказати про два інших ареали – степу та примор’я. Отже, перед українською історіографією заради створення тери- торіального наративу історії України неодмінно постане завдання принаймні засвоєння знань про середземноморську та степову циві- лізації, не кажучи про їхній самостійний розвиток. При цьому особ- ливий виклик являє собою степова цивілізація, тому що вона поки що порівняно мало досліджена світовою наукою, про що свідчать хоча б згадані вище суперечки з приводу можливості її визнання як цивілізації. Очевидно, що названі задачі потребують стимуляції до- сліджень на Україні всесвітньої історії взагалі. Крім накопичення знань про цивілізації, представлені на терито- рії України, другим принциповим завданням на шляху створення но- вого узагальнюючого наративу історії України є дослідження взає- модії цих цивілізацій на території України. Тут існувало дві зони взаємодії – по лінії кордону між середземноморськими та степовими спільнотами, та по лінії кордону між осілими слов’янами-землеро- бами та кочовими степовиками. На сьогодні ця тема цивілізаційної взаємодії є справжньою цілиною. Світова наука поки що мало звер- тала уваги на периферійні зони, такі як Україна. В самій же Україні ці теми були відсутні в полі зору істориків з огляду на інші пріори- тети. Тому навіть тема татарських набігів на Україну та їхніх наслід- ків, що, здавалося б, вписувалася в задачі національного наративу, була фактично занедбана. Проблема ж степового впливу на україн- ське козацтво тільки постулювалася і без знань степових суспільств, звісно, результатів поки що не має. Серед принципово важливих тем цивілізаційної взаємодії є ще навіть не поставлена тема зв’язку української колонізації з розвитком європейської та світової еконо- 33 П р о к он ц еп т уа л ь н іт а п р а к т и ч н іп ід х од и д о ст в ор ен н я н а р а т и в у іст ор іїУ к р а їн и міки. Очевидно, що ця тема уже була сформульована в рамках істо- рії економіки України до середини XVII ст., проте остання є ще однією білою плямою української та світової історії. Зайве, мабуть, виводити підсумок, що без організації дослідження цих аспектів цивілізацій- ної взаємодії навряд чи своєчасно було б негайно братися до ство- рення авторитетного наративу української історії. З огляду на брак досліджень з важливих аспектів історії України в міжнародному нау- ковому середовищі на сьогодні створення фундаментального нара- тиву не під силу навіть видавцям “Кембріджських історій”. Нарешті, третім принциповим аспектом підготовки нового нара- тиву є переоцінка теорій та оцінок, створених в рамках панівної національної парадигми. Очевидно, неможливо та й непотрібно вка- зати заздалегідь, що саме потрібно переоцінити. Головне – відмови- тися від методологічних принципів, на яких будувалася національна парадигма, як от уявлення про давність української нації, на чому ґрунтуються пошуки тяглості її історії та спроби довести неминучість утворення України, про закономірності історичного процесу. Тоді на цій підставі може переоцінюватися конкретне явище. В такий спо- сіб творення історичного наративу перетвориться на те, чим по- винна займатися будь яка наука – дослідженням. V. Практичні висновки Підходячи тепер до практичного аспекту, доводиться визнати, що потреба розробки концепції та схеми наративу, брак досліджень ци- вілізацій, представлених на території України, передусім степової та середземноморської, до часу їх включення до складу Російської імпе- рії, не дозволяють ставити на порядок денний підготовку фундамен- тального багатотомного видання. Теоретико-методологічні засади на- ративу історії України, викладені О. Пріцаком, та запропонована схема наративу історії України в рамках територіальної парадигми (як взаємодії трьох цивілізаційних ареалів), що були викладені вище, висловлені в порядку обговорення і потребують широкої дискусії. Власне, без організації широкої дискусії, з’ясування різноманіття ідей і вироблення узгодженої позиції неможливо взагалі розраховувати на авторитетність нового синтезу. В той же час, гостра наукова та соціальна потреба в створенні загального наративу історії України на новій концептуально-методоло- гічній базі спонукає принаймні до створення експериментальних нара- тивів. За сполучення потреби та неготовності відповісти на неї, зда- ється, єдино можливий вихід полягає у тому, аби пробувати творити порівняно невеликі версії такого наративу – до двох або максимально трьох томів. Менші видання готуються швидше і швидше стимулюють науковий дискурс. Досвід також підказує, що невеликі авторські групи зручніші для створення креативних та швидко реагуючих авторських колективів. 34 О л ек са н д р Га л ен к о

Про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії України в рамках часо-просторової або територіальної парадигми

Institution

Ähnliche Einträge