Територіальні ідентичності в системі трансдисциплінарних регіональних досліджень

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2012
1. Verfasser:	Нагорна, Л.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2012
Schriftenreihe:	Регіональна історія України
Schlagworte:	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71305
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Територіальні ідентичності в системі трансдисциплінарних регіональних досліджень / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — Вип. 6. — С. 35-52. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-71305
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-713052014-12-02T18:19:57Z Територіальні ідентичності в системі трансдисциплінарних регіональних досліджень Нагорна, Л. Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії 2012 Article Територіальні ідентичності в системі трансдисциплінарних регіональних досліджень / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — Вип. 6. — С. 35-52. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. XXXX-0087 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71305 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
spellingShingle	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Нагорна, Л. Територіальні ідентичності в системі трансдисциплінарних регіональних досліджень Регіональна історія України
format	Article
author	Нагорна, Л.
author_facet	Нагорна, Л.
author_sort	Нагорна, Л.
title	Територіальні ідентичності в системі трансдисциплінарних регіональних досліджень
title_short	Територіальні ідентичності в системі трансдисциплінарних регіональних досліджень
title_full	Територіальні ідентичності в системі трансдисциплінарних регіональних досліджень
title_fullStr	Територіальні ідентичності в системі трансдисциплінарних регіональних досліджень
title_full_unstemmed	Територіальні ідентичності в системі трансдисциплінарних регіональних досліджень
title_sort	територіальні ідентичності в системі трансдисциплінарних регіональних досліджень
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71305
citation_txt	Територіальні ідентичності в системі трансдисциплінарних регіональних досліджень / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — Вип. 6. — С. 35-52. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT nagornal teritoríalʹníídentičnostívsistemítransdisciplínarnihregíonalʹnihdoslídženʹ
first_indexed	2025-07-05T20:18:54Z
last_indexed	2025-07-05T20:18:54Z
_version_	1836839584450740224
fulltext	Лариса Нагорна ТЕРИТОРІАЛЬНІ ІДЕНТИЧНОСТІ В СИСТЕМІ ТРАНСДИСЦИПЛІНАРНИХ РЕГІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ Процеси регіоналізації, що стали важливим компонентом глоба- лізаційної динаміки сучасного світу, актуалізують проблему співвід- ношення національних, регіональних, локальних та інших терито- ріальних ідентичностей. Зростання „проникності” національних кордонів під могутнім тиском глобалізаційних реалій зробило регіон активним суб'єктом міжнародної політики і – не меншою мірою – ядром складних процесів переформатування територій і нового спря- мування потоків. Територіальні тенденції набирають ваги у суспіль- ному розвитку, а це означає, що сформовані на цій основі ідентич- ності справлятимуть на нього дедалі зростаючий вплив. Один з найбільш наочних результатів глобалізації – зруйнування мо- нополії держав на творення територіальних ідентичностей. Регіони, які стають активними політичними акторами, формують власні ідентифі- каційні стратегії, відшукуючи джерела своєї легітимації як в уявленому минулому, так і у відповідному спрямуванні дискурсивних практик. Ві- домий фахівець у галузі сучасного європейського регіоналізму М.Кітінг вкладає процеси, що нині відбуваються, у формулу ретериторіалізації політики і виникнення нових політичних просторів. Обнадійливим сим- птомом він вважає те, що активізується не консервативний і оборонний регіоналізм, укорінений у замкнутому традиційному суспільстві, а су- часний, космополітичний і прогресивний регіоналізм, в якому тради- ція використовується як інструмент модернізації1. Територіальний компонент присутній у багатьох різновидах най- більш поширених ідентичностей – загальнолюдській, цивілізацій- них, національних, етнічних та інших. Але його питома вага зростає в міру наближення до ґрунту, на якому відбувається соціалізація ін- дивіда і кристалізація групових інтересів. І живить відчуття „тери- торіального імперативу” не лише прагнення зберегти успадковану від предків самобутність. Не слабшим стимулятором виступає усві- домлення того, що саме в рамках обмеженого територіального про- стору створюються найбільш сприятливі умови для самовиявлення, самовизначення, самоорганізації. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 6. — С. 35–52 © Л. Нагорна, 2012 1 Keating M. The new regionalism in Western Europe. Territorial restructuring and po- litical change. Cheltenham, 1998. Формування регіонального різновиду територіальної ідентичності – виразна прикмета світ-системних змін, започаткованих у 80-х рр. минулого століття. Політологи розглядають його як кристалізацію почуття належності до певного, обмеженого реальними чи умовними кордонами, співтовариства на ґрунті „спільної долі”, тотожності чи подібності цінностей та інтересів, етнічної й конфесійної спорідне- ності тощо. Символічний зв'язок громадянина з цим простором сильніший там, де в його основі „історія успіху” і своєрідний посил у майбутнє у вигляді його привабливого проекту. У баченні фінського географа А.Паасі визнання регіону у суспільстві прив’язане до фор- мування його „ментальної карти” й формування відповідних „мереж довіри”. Ритуали, дискурси, практики взаємодії водночас і інститу- ціалізують регіон, і формують відповідну ідентичність2. Регіональну ідентичність часто розглядають у контексті соціаль- ної (політичної, субетнічної, культурної) ідентичності, і такі підходи можна зрозуміти, оскільки у якійсь частині регіональна ідентичність входить в усі ці сфери людського буття. Однак навряд чи коректно, як це часто робиться, розглядати регіональну ідентичність як різновид (варіант, частину) політичної чи культурної ідентичності. У неї своя, досить чітко визначена, сфера організації суспільної чи особистісної самосвідомості, свої методи творення і збереження простору, спів- мірного із запитами громадян, свої „обмежувальні координати” – те- риторіальні зв’язки і територіальний інтерес. Оскільки регіональна ідентифікація – не стан, а процес, саме вона створює ґрунт для ви- бору стратегії регіонального розвитку і механізмів політичного упра- вління на місцях. Виступаючи в ролі „голосу регіональної групи” (Ш.Рік), регіональна ідентичність стає чинником формування пев- ного типу соціокультурних зв’язків і відповідної політичної культури. Не випадково Е.Сміт відносив територіальну (регіональну) ідентич- ність поряд з ґендерною до числа фундаментальних у структурі іден- тифікаційної матриці людини. Зрозуміло, що територія починає відігравати роль ідентифікацій- ного символу лише тоді, коли перестає бути просто життєвим середо- вищем і перетворюється на екзистенційну цінність. У процесі такого перетворення формується відповідна ментальність, система звичок і поведінкових стереотипів. Цілеспрямовані зусилля регіональних еліт здатні посилити відчуття соціальної екзистенції до такого рівня, коли населення виявляє готовність або до усвідомленої співпричетності до прокламованих ними цінностей і орієнтацій, або до усвідомлених форм протесту3. Особливої ваги набуває територіальна ідентичність 36 Л а р и са Н а го р н а 2 Paasi A Region and place: Regional identity in question // Progress in human ge- ography. – London, 2003. – Vol.27, № 4 – P. 475 – 485. 3 Див.: Мельников А. Соціальна екзистенція: за і проти // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. – № 1. – С.92 – 104. у тих соціумах, які, за визначенням А.Лейпхарта, є багатоскладо- вими. Критерієм багатоскладовості у даному разі виступає члену- вання суспільства на окремі сегменти з виразними соціокультур- ними, ідеологічними, конфесійними чи іншими ознаками. У системі радянських суспільних наук концепти „горизонтальна”, „територіальна” ідентичність були практично відсутні. Пріоритет од- нозначно належав прямолінійно витлумаченій соціальній ідентич- ності: стратифікація суспільства вибудовувалася на основі класового принципу, відповідно до нього розподілялися соціальні блага, від нього залежала можливість дістати освіту тощо. На цьому фунда- менті, оформленому у вигляді ідеологем „класового підходу” й „інтер- національної солідарності”, вибудовувалася ієрархія ідентичностей, в якій територіальному (як і етнонаціональному) чиннику відводилася невизначена і неясна роль. Утім, оскільки етнічний принцип було по- кладено в основу територіальної структури держави, у практичній по- літиці поняття „національна політика” відігравало роль замінника від- сутнього аж до середини 70-х рр. концепту „регіональна політика”. Сказаним легко пояснити, чому в Україні науковий інтерес до про- блем регіональної ідентичності був (і лишається досі) нижчим порів- няно з дослідженням, приміром, етнічної ідентичності. Несподівана актуалізація національних проблем наприкінці 80-х рр. і наступний розпад СРСР надали небаченої напруги теоретичним дискусіям; фе- номен політизованої етнічності породив кілька нових наукових на- прямків і величезну кількість літератури. Що ж до регіональної іден- тичності, то сама її наявність на пострадянському просторі до кінця 90-х рр., схоже, не усвідомлювалася. Лише тепер, коли регіоналізм проявив себе у різних іпостасях, з’явилися можливості говорити про регіональну ідентичність якщо і не як про органічно притаманну регіональним соціумам властивість, то принаймні як про сконструйований місцевими елітами віртуаль- ний ментальний простір. Водночас набули актуальності і споріднені проблеми регіональної самосвідомості, регіонального інтересу, ре- гіонального виміру політико-культурних традицій. При цьому увага фокусується, як правило, не на самих ідентичностях, а на процесах символічної боротьби, у яких беруть участь різні актори. Процеси конструювання ідентичностей розглядаються як дуже тривалі у часі, на широкому історичному тлі, із застереженням відносно неширо- кого вибору у політичних акторів простору для маневру. Усвідомлю- ють вони це чи ні, але їхні дії жорстко детерміновані силою традиції і певним набором усталених смислів, можливості зміни яких не без- межні. Утім, не варто розглядати зростання питомої ваги горизонталь- них ідентифікацій як сталу, незмінну тенденцію. Запропоновані в рамках соціального конструктивізму підходи до ідентичності як до рухливої, мінливої, сконструйованої субстанції здійснили справжній 37 Т ер и т ор іа л ь н іід ен т и ч н ост ів си ст ем іт р а н сд и сц и п л ін а р н и х р егіон а л ь н и х д осл ід ж ен ь переворот у суспільних науках, змусивши фахівців подивитися зов- сім іншими очима на проблему ідентифікаційних ієрархій. Самоі- дентифікація з територією завжди має ієрархічний характер – лю- дина відчуває себе водночас мешканцем певного макрорегіону (європеєць), певної країни (громадянин України), певного етносу (українець), певного регіону (галичанин), певного міста чи села (львів'янин). Причому ієрархію ідентитетів кожна людина вибудовує для себе сама. „Сьогодні територіальна ідентифікація перебуває у принциповій залежності від інших ідентифікацій – будь-яке „тут” разом із властивостями та особливостями формується у взаємовиз- наченні з іншими „там”, внаслідок чого будь-який результат іденти- фікаційного процесу набуває виключно реляційних ознак”4 . Питома вага територіальних ідентичностей на пострадянському просторі зростає в міру того, як руйнується стереотип безликої „ра- дянської ідентичності”. Ті локальні культурно-ментальні моделі, які приходять їй на зміну, вже позбавлені ознак одноманітності і єдино- мислення. Але намітилася інша крайність – легітимація відразу ба- гатьох ідентичностей провокує складності з усвідомленням їх не лише як суспільних, але й як індивідуальних цінностей. Те, що зреш- тою вдалося „радянській” ідентичності – інтеріоризація у внутрішній світ особистості й стереотипізація на рівні моралі – лишається поки що недосяжним ідеалом для „нових” ідентичностей, у тому числі й тих, що мають „прив’язку” до території. Чим пояснити, що на фоні множинності ідентичностей актуалі- зуються насамперед ті, які пов'язані із простором? У посиленому по- шуку локальних і регіональних ніш відбивається прагнення відчу- женої від влади людини дістати своєрідну соціокультурну компенсацію у вигляді „місцевого патріотизму”. Захист від уніфіка- ції й знеособлення відшукується у конструюванні простору, співмір- ного запитам і потребам конкретної людини. Прагнення зберегти свою самобутність у мові, звичаях, традиціях підкреслюється пошу- ком об'єднуючих символів і ціннісних орієнтирів, які можуть бути різ- ними як на рівні регіону, так і у людей різного етнічного походження та соціальних страт. Історіографія реагує на ці процеси помітним ви- ходом у сферу „нової просторової історії”. В числі пізнавальних „по- воротів”, якими позначений рубіж тисячоліть, незмінно фігурує і просторовий. Таку зміну координат у дослідницькій сфері ще півстоліття тому майже неможливо було передбачити. Упродовж ХІХ і першої поло- вини ХХ століття історія розглядалася під кутом зору зміни „етапів” та „періодів”; у зв’язці „час – простір” перший домінував беззасте- режно. Темпоральність історичного процесу практично не ставилася під сумнів доти, поки М.Фуко не звернув увагу на те, що домінування 38 Л а р и са Н а го р н а 4 Український соціум. – К., 2005. – С. 527. часу в історичних дослідженнях нівелює роль простору, робить останній чимось детермінованим, нерухомим і антидіалектичним. У прочитаній у 1967 р. лекції „Про інші простори” та у праці „Питання географії” Фуко намагався окреслити поняття „історія простору” і вписати його зміст, з одного боку, у концепцію влади/знання, а з дру- гого – у концепт модерності та гетеротопії. Варто віддати належне його прозорливості: оскільки тривоги наших сучасників, доводив він, більше пов’язані із простором, ніж із часом, епоха, що настає, „ма- буть, більш за все стосуватиметься простору”5. Вплив постмодернізму на процеси переосмислення взаємодії часу й простору в історичному процесі був закріплений працями Ф.Джей- мсона та А.Лефевра. Останньому належить розрізнення простору, „в якому живуть”, і простору, який „домислюють”. Надалі Е.Саїд своєю працею „Орієнталізм” та Е.Сожа книгою „Постмодерністська геогра- фія” утвердили пріоритет „просторовості знання” і новий погляд на „пізнавальне картографування”. Сожа у 1989 р. увів у систему соціо- гуманітаристики й поняття „просторовий поворот”, хоч і не дав йому чіткого визначення. З-поміж істориків-теоретиків чи не найбільший вклад у дослід- ження проблеми „простір та історія” внесений активним розробником німецької „теорії понять” Р.Козеллеком. Саме йому належить кон- статація: хоч історія завжди розглядається у просторових координа- тах, ані фундаментального дослідження поняття „простір”, ані інших принципів членування історичного матеріалу, ніж хронологічний, не існувало аж до 1986 року, коли з’їзд істориків було проведено під гас- лом „Історія і простір”6. Утім, мало пройти ще кілька років, щоб вивести проблеми територіальної ідентичності, базовані на переосмисленому концепті регіоналізму, із силового поля економоцентризму і зробити їх ядром політичної регіоналістики як науки про взаємодію політичних акторів на мезорівні, проміжному між національним і локальним. На основі розгляду соціального і культурного у їх напруженому співвіднесенні й латентній суперечливості вдалося нарешті вивести регіоналістику на доволі високий рівень міждисциплінарності. Пріо- ритет у його забезпеченні належав інтерпретативній парадигмі, за- пропонованій символічним інтеракціонізмом (Дж.Мід, Е.Гофман, П.Бергер). У руслі модернізму найбільш істотне просування у цьому напрямі пов'язують із діяльнісно-активістським підходом (Е.Гіденс, П.Бурдьє, Дж.Александер, П.Штомпка), орієнтованим на дослідження нелінійності соціальних процесів, біфуркацій, культурних травм. Структурно-функціональний підхід, започаткований Т.Парсонсом та Р.Мертоном, відкрив шлях до аналізу явищ соціальної аномії, 39 Т ер и т ор іа л ь н іід ен т и ч н ост ів си ст ем іт р а н сд и сц и п л ін а р н и х р егіон а л ь н и х д осл ід ж ен ь 5 Foucault M. Power/Knowledge: Selected interviews and other writings. 1972 – 1977. – New York, 1980. 6 Козеллек Р. Часові пласти. Дослідження з теорії історії. – К., 2006. – С.98 – 102. порушень системної рівноваги, дисфункцій, що можуть виникати на ґрунті незбігу ціннісних орієнтацій, нераціонального розподілу суспільних ролей. На пострадянському просторі цей поворот був оцінений не ві- дразу; домінуюча в СРСР традиція розчинення регіоналістики в „ре- гіональній економіці” зберігалася аж до кінця ХХ століття. Доміну- вання відомчо-галузевого підходу, з одного боку, і панічний страх перед проявами сепаратизму й автаркії, з другого, блокували нау- кові дослідження просторової динаміки й регіональних політичних процесів. Про культурно-ментальні моделі сприйняття простору не доводиться й говорити: у системі радянських суспільних наук вони, здається, не цікавили нікого. Розпад СРСР змусив науковців нових незалежних держав замис- литися над місцем і роллю регіоналізму не лише у дезінтеграційних процесах, але і в системі соціального пізнання. Чому популярний тер- мін „територія” раптом поступився місцем поняттю „простір”? Чому все ж це останнє поняття перебуває на маргінесі наукового знання? Чому суспільні науки, постійно відшукуючи відповіді на питання „що?” і „як?”, майже не ставлять питання „де?”, надзвичайно акту- альне в епоху перекроювання кордонів? Оскільки ці якісно нові явища у „прокрустове ложе” географічного й економічного детермінізму не вписувалися, з'явилася гостра необхідність у теоретико-методологіч- ному осмисленні просторових відносин. Інституалізація соціології ре- гіону ґрунтувалася на його розгляді як соціально-територіальної спільноти і являла собою теорію середнього рівня – самостійну галузь соціології, яка активно створювала власні методологічні прийоми нау- кового аналізу. У цьому ж контексті слід розглядати і перші на по- страдянському просторі спроби осмислення феномена регіональної самосвідомості і відповідної ідентичності7. В Україні проблеми дослідження територіальних ідентичностей додатково обтяжені гостротою політичних протистоянь, яка має ви- разний регіональний вимір. Специфічність української ситуації зу- мовлюється станом нестійкої ідентифікації значної частини соціуму, її готовністю ототожнити себе то з одним, то з іншим ціннісно-сим- волічним ядром. В етнічній сфері і на рівні регіонів виразно вия- вляються явища „негативної ідентичності” (самовизначення через заперечення цінностей Іншого). Територіальні ідентифікації більш- менш чітко окреслені на Заході й Південному Сході, але Центр у ціннісних орієнтаціях й електоральних симпатіях тяжіє до амбіва- лентності. Кожна хвиля розчарувань тягне за собою ціннісну перео- рієнтацію. 40 Л а р и са Н а го р н а 7 Региональное самосознание как фактор формирования политической культуры в России. – М., 1999; Стегній О.Г., Чурилов М.М. Регіоналізм в Україні як об’єкт соціологічного дослідження. – К., 1998. А проте процес формування територіальних ідентичностей вже піддається раціональному осмисленню й науковій категоризації, що переконливо довели, зокрема, праці на теми регіональної, етнічної, локальних ідентичностей, які з’явилися друком упродовж останнього п’ятиріччя8. У межах сучасної геохронополітичної парадигми про- сторовому чиннику нарівні з часовим, а в деяких аспектах у першу чергу, відводиться роль важливого інструмента політичного аналізу. І хоч новітні конструктивістські підходи фокусують увагу не стільки на дослідженні реальних регіонів, скільки на „уявленні” відповідних образно-символічних конструкцій, предметне поле політології заз- нає істотних трансформацій. Науковий інтерес відчутно зміщується від інституційної сфери убік орієнтаційної. Територіальні ідентич- ності стають стрижнем, навколо якого вибудовуються дослідження культурних комунікацій, дискурсів, проблем мови, історичної пам'яті, електоральних симпатій. Вітчизняна історична наука, у свою чергу, відреагувала на зміну просторових конфігурацій у системі соціального пізнання концеп- туалізацією історичної регіоналістики, предметне поле якої сформо- ване навколо дослідження об’єктивних і суб’єктивних чинників ре- гіоналізації, становлення й розвитку регіональної структури України, а також відповідних рефлексій у суспільній свідомості. Простеження того, як поступальний розвиток історичного знання змінює просто- ровий масштаб історіографії – від домінування політично орієнто- ваної подієвої історії до концентрації уваги на особливостях центр- периферійних відносин, специфічності урбанізаційних процесів, становленні адміністративно-територіального членування терито- рії, ментальних особливостях у регіональному розрізі – розглядається як крок на шляху до оформлення історичної локалістики як субдис- ципліни, в рамках якої знайдуть своє місце і регіональна історія (мезорівень) і історія поселень (мікрорегіональний рівень)9. На стику географії, культурології та філософії свою „наукову нішу” відшукує геофілософія, зосереджена переважно на аналізі феноме- нології географічних образів. Географічний простір розглядається як тотально-ментальний і водночас як створюваний за допомогою уяви архетип. Простеження того, як узагальнені макрогеографічні образи здатні „заміщувати” собою реальні географічні простори, і як потім синтетичні образи культурних ландшафтів певних місцевостей 41 Т ер и т ор іа л ь н іід ен т и ч н ост ів си ст ем іт р а н сд и сц и п л ін а р н и х р егіон а л ь н и х д осл ід ж ен ь 8 Див., напр.: Нагорна Л. Регіональна ідентичність: український контекст. – К., 2008; вона ж: Соціокультурна ідентичність: пастки ціннісних розмежувань. – К., 2011; Зварич І.Т. Етнополітика в Україні: регіональний контекст. – К., 2009; Етнополітична культура в Україні: реалії та виклики часу. – К., 2010; Етнополітичні процеси в Україні: регіональні особливості. – К., 2011. 9 Докладніше див.: Верменич Я В. Локальна історія як науковий напрям: традиції й інновації. – К., 2012. – С.218-–283. тиснуть на суспільну свідомість і можуть продукувати нові уявні кон- структи, внесло свіжий струмінь у всю систему географічних наук. Переосмислена у такий спосіб культурна географія має власну топо- логію – із відповідною системою ментально-географічного карто- графування. Традиційний погляд на географічний простір як фон або декорацію для культурних об’єктів поступається місцем баченню про- стору як органічної частини культурного ландшафту і водночас як своєрідного рухомого кордону. Зрештою поняття „простір” заміщу- ється більш точним і ширшим за змістом – „просторовість”. У цей термін вкладається не сам лише простір, але й його мислеобраз, і саме цей останній найчастіше виступає у ролі ідентифікатора. Російський філософ і культуролог Д.Замятін звертає увагу на особливості тих географічних образів, які формуються у сфері полі- тики. Завдяки певному схематизму політичного типу мислення вони є досить простими, чіткими, опуклими. Але, складаючись у розга- лужену, а інколи й ієрархізовану систему, ці образи здатні вбирати у себе різнорідні, часто суперечливі уявлення і тому підвладні гео- графічним маніпуляціям. Кожна нова форма політичної організації, як правило, пропонує власну систему просторово-часових уявлень і нових образів-архетипів. Створюються, отже, „картоїдні” геогра- фічні образи, які в сумі формують умовний рельєф геополітичної ди- наміки. А вже на цьому фундаменті вибудовуються різні геоеконо- мічні простори10. У зв’язку з виходом регіонів у сферу міжнародних відносин відбувається переосмислення основ традиційної геополітики. Тран- сформація геополітичного мислення відбувається в руслі аналізу закономірностей перерозподілу сфер впливу й центрів сили у бага- томірному комунікаційному просторі, з врахуванням обмежених можливостей як національних держав, так і світових фінансових і банківських мереж. Існує хоч і не безспірний, але вже достатньою мірою обґрунтований погляд на Східну Європу, включно з Україною, як на поле контрреформаційних зрушень з утворенням нової світо- вої периферії. Під тиском тіньових соціально-економічних відносин ряд держав не лише перебувають у стадії деіндустріалізації, але й по- волі втрачають свій культурно-генетичний цивілізаційний код. Без- ліч проблем створює поява величезних мас детериторіалізованих мігрантів, далеко не завжди готових адаптуватися до нового соціо- культурного середовища11. Очевидно, що перенесення дослідницької уваги у сферу просторо- вих уявлень не є ні штучним, ні спонтанним; воно відображає серйозні 42 Л а р и са Н а го р н а 10 Замятин Д.Н. Феноменология географических образов // http: // www. ruthe- nia. Ru/ logos/ kofr/ 2000/2000_06. htm 11 Див. Дергачев В. Цивилизационная геополитика (Большие многомерные пространства). – Одесса, 2003. зрушення у всій системі посткомуністичного світобачення. Відбува- ється складний процес становлення нового образу територіальної спільноти і відповідно формування нової логіки взаємодії просторо- вих і соціальних самоідентифікацій – з усвідомленням індивідом влас- ного інтересу як члена регіональної соціальної групи. На цьому рівні осмислення група й регіон набувають рис колективної суб'єктності (регіонального співтовариства). Водночас формується нове регіо- нальне світосприйняття, в якому центр уже не є всемогутнім курато- ром. Недавній делокалізації простору виразно протиставляється мо- дель чітко локалізованого регіону – і як території, і як співтовариства. Вибудовується єдиний емоційно-асоціативний ряд образів регіону як нерозривної цілісності території й населення. У такий спосіб уявлена реальність регіону набуває завершеного характеру, стає основою актуалізації регіональної ідентичності. Вітчизняна дослідниця О. Гриценко уводить підвищення сус- пільної ролі територіальних ідентичностей у контекст переходу від епохи модерну (із притаманною їй дестабілізацією ідентичності) до доби постмодерну. Посилаючись, зокрема, і на висновки польських науковців, вона засвідчує, що хоча нестабільність ідентичності і на- далі має тенденцію до зростання, у світі на зміну явищам прогре- суючої детериторіалізації як наслідку домінування міської індустрі- альної культури приходить нова тенденція ретериторіалізації. Вона виявляється у пошуках нових форм локального вкорінення, у праг- ненні відновити ті зв’язки з локальним (чи регіональним) середови- щем, які були розірвані в індустріальну добу12. Те, що державі як носію ідентичності кидають виклик територі- альні утворення, констатує російський соціолог Р.Симонян. Замис- лена Ш.де Голлем у 1960-х рр. „Європа вітчизн” стає зрештою „Єв- ропою регіонів”. Але якщо розглядати регіон у внутрідержавному контексті, на мезорівні, то тут циркуляція імпульсів і реакцій відби- ває ще неоформлені й нестійкі форми соціальної організації. Мезо- рівень рухливий і мінливий – насамперед тому, що тут зливається енергетика двох зустрічних потоків, а перегородки стають проник- ними мембранами. І все ж не можна не бачити того, що, на відміну від оформлених адміністративно-територіальних утворень, регіон, обриси якого далеко не завжди є чітко фіксованими, має більш ви- соку соціокультурну тривкість. Як правило, фундамент регіональ- ного ідентитету створюють спільні соціально-психологічні риси, притаманні представникам домінуючих етнічних спільнот. А щодо доволі частих посилань на розмитість поняття „регіон”, то його уні- версальність і „рухливість дефініції” – радше позитивна риса, ніж недолік. „Ця категорія універсальна, операціональна й продуктивна 43 Т ер и т ор іа л ь н іід ен т и ч н ост ів си ст ем іт р а н сд и сц и п л ін а р н и х р егіон а л ь н и х д осл ід ж ен ь 12 Гриценко О. Українські ЗМІ в контексті глобальних процесів на початку ХХІ століття // Україна на шляху до Європи. – К., 2006. – С.346. настільки, наскільки універсальна, операціональна й продуктивна в принципі будь-яка типологія й класифікація у галузі соціального знання”... Категорія „регіональне”, як більш абстрактна, ніж „націо- нальне”, вбирає в себе різні етнокультурні начала, долає ізольова- ність окремих локальних просторів і малих співтовариств, ство- рюючи нову соціальну якість”13. Саме на базі регіональної ідентичності формується інструмен- тальний апарат для конструювання регіону як чітко окресленого по- літичного, соціального, інституційного й орієнтаційного простору. Інтеріоризація цього різновиду групової ідентичності розташовує ре- гіон-спільноту у політичному полі і визначає дистанцію між ним та іншими регіонами, а індивіду дає змогу усвідомити своє місце в си- стемі суспільної комунікації. Регіональна ідентичність виявляється придатною для вироблення саме тих механізмів соціалізації, які най- краще відповідають місцевим особливостям соціонормативної й по- літичної культури. Вона ж створює своєрідне мірило легітимації до- магань регіональних еліт. Концепт регіональної ідентичності можна розглядати з різних позицій – і як соціально-психологічне відчуття належності до регіо- нального співтовариства, і як своєрідний ресурс, що визначає роль і місце певної території у загальнонаціональному просторі, і як так- тичну зброю в руках місцевих еліт. Його політичний вплив залежить не тільки і не стільки від сили внутрірегіонального „зчеплення”, скільки від сили чи слабкості національної ідентичності. Агенти фор- мування регіональної ідентичності – від впливових політиків до жур- налістів – вдаються до конструювання притягальних міфів, що використовують як природне почуття прив'язаності до місця про- живання, так і настрої невдоволення політикою центру. Експлуата- ція ресурсу регіональної ідентичності може здійснюватися і з метою маркетингу території, тобто конструювання такого її образу, який здатен підвищувати привабливість регіону як об'єкта інвестування і як ареалу проживання. Зрештою в регіональній ідентичності мо- жуть у концентрованому вигляді віддзеркалюватися регіональні інтереси, тобто ті специфічні завдання, які уявляються пріоритет- ними саме для даного регіону. Соціологи віддають перевагу дослідженню регіональних ідентич- ностей у соціокультурному ключі, крізь призму концепції „субкуль- турної варіативності”. У понятті „регіональна субкультура” сфокусо- вана конфігурація цінностей, уявлень, традицій, соціокультурних практик, які притаманні мешканцям того чи іншого регіону. Його ви- користання дає можливість робити наголос на культурних механіз- мах утворення „уявлених спільнот” і з’ясовувати важливість для них 44 Л а р и са Н а го р н а 13 Симонян Р.Х. Концепция мезоуровня применительно к региону // Социс. – 2010. – № 5. – С.52 – 61. смислів і значень, які конструюються як інституціонально (на рівні політики, у медіа-просторі, в освіті тощо), так і у сфері повсякден- ного життя. Зовсім не обов’язково відповідні практики базуються на раціональній основі. Доволі часто вони є неусвідомленими і здій- снюються на засадах традиції, звички, конвенцій, габітуальності14. Чималий вплив на процес формування культурних преференцій регіону здатен справляти фактор порубіжності, який у вітчизняній гуманітаристиці нечасто береться до уваги. На пограниччях, у зоні різних геополітичних і культурних впливів, виникає особливий фе- номен „серединної культури”. Сучасний постмодернізм запропону- вав термін „лімінальність” для позначення таких перехідних станів, коли домінантою є невизначеність орієнтацій, гібридність ідентич- ностей, „оборонна свідомість”. Польські науковці, які активно до- сліджують феномен погранич, звертають увагу на функціонування у таких порубіжних соціумах власної системи кодів і символів, які формують специфічну екзистенційну філософію й ідеологію „при- ватної вітчизни”. За М.Герцфельдом, у таких „локальних теодицеях” довго живуть у концентрованому вигляді успадковані уявлення про несправедливості світу і про завдані в минулому образи. Такі ареали можуть бути свідченням „зламу таксономії”, оскільки у них насе- лення послуговується відмінними від загальноприйнятих катего- ріями й оціночними критеріями15. Галичина – яскравий приклад того, яку силу інерції мають укорінені в суспільній свідомості сте- реотипи задавнених фобій і недовіри. Приділяючи багато уваги проблемам типології регіонів і регіо- нальних ідентичностей, польські соціогуманітарії характеризують регіон як „територію, мешканці якої мають почуття ідентичності на- стільки сформоване, що воно є „щоденним досвідом”. При цьому вво- диться розрізнення т.зв. реліктових, політичних та етнічно-лінгві- стичних регіонів. До числа реліктових відносять ті, які в минулому були тією або іншою мірою автономними чи незалежними, але піз- ніше поглиналися більш потужними організмами, внаслідок чого мешканці цих регіонів втратили відчуття ідентичності. Політичними регіонами вважаються ті, які й досі функціонують як адміністративні чи політичні одиниці. Етнічно-лінгвістичні регіони виокремлюються за ознаками певної специфічної культури, діалектних особливостей. Запропонувавши типологізацію регіонів за такими ознаками, Б.Яловецький не бачить у Польщі, на відміну від Німеччини чи Італії, політичних регіонів. Галичина у його баченні – це реліктовий регіон, „вичищений від пилу і витягнутий на денне світло”. Поси- лаючись на дослідження польських ліцеїстів, автор доводить, що 45 Т ер и т ор іа л ь н іід ен т и ч н ост ів си ст ем іт р а н сд и сц и п л ін а р н и х р егіон а л ь н и х д осл ід ж ен ь 14 Субкультурна варіативність українського соціуму. – К., 2010. – С.175. 15 Herzfeld M. Antropologia. Practycowanie teorii w kulturze i spoleczenstwie. – Kraków, 2004. – S. 193 – 216. у свідомості молоді поняття „Галичина” не існує, а регіональні самоі- дентифікації є досить слабкими і знаходяться на четвертому місці після національних, локальних та європейських. Утім, він помічає і протилежний процес: серед певної частини мешканців Галичини (ма- ється на увазі, зрозуміло, її польська частина) „починається сучасне формування регіональної ідентичності, яке має виразний історич- ний характер”16. Якщо ж говорити про українську Галичину, то застосовані Б.Яло- вецьким критерії навряд чи виявляться продуктивними. Хоч Гали- чина у складі України і не є політичним регіоном (як такі умовно можна розглядати її частини – сучасні області), віднесення її до складу реліктових регіонів некоректне хоча б тому, що регіональна ідентич- ність тут виявляє себе доволі виразно, особливо в часи загострення політичних протистоянь. Пояснюється це значною мірою тим, що історична й спадкова ідентичність у західноукраїнському регіоні ор- ганічно поєднується з ідентичністю проживання й проспективною ідентичністю (терміни М.Бассана та П.Сантливра). Інакше кажучи, галицька ідентичність в її українському різновиді є досить сильною саме тому, що в ній історичний компонент поєднується із травмую- чим досвідом і ще до кінця не вирішеними, з точки зору місцевої спільноти, завданнями його подолання. Підживлюють її і продикто- ване логікою життєвих реалій протистояння „вічно живому” поль- ському міфу „галичанської Аркадії”, і досить міцні у середовищі місцевої інтелігенції месіанські настрої „галицького П’ємонту”. Не варто скидати з рахунку і той мобілізаційний потенціал гро- мадянськості, який дістався обом частинам Галичини у спадок від Австро-Угорської імперії і який, за спостереженнями політологів, і сьогодні забезпечує високу електоральну активність галичан. Поль- ський фахівець у галузі електоральної географії Т.Зарицький звер- тає увагу на певну закономірність: в обох частинах Галичини існує потужний правий електорат. До того ж зіставлення карт електо- ральної активності у Польщі й Україні здатне викликати справжній подив: колишня австрійська Галичина вирізняється і там і тут висо- кою явкою виборців настільки, що формує образ „однорідного ре- гіону”. „Це дуже цікавий факт впливу спадщини держави, яка розпа- лася приблизно 80 років тому...Якщо вважати добровільну участь виборців проявом позитивного соціального капіталу, то цей випадок міг би бути прикладом державного впливу на створення такого соці- ального капіталу”17. 46 Л а р и са Н а го р н а 16 Яловецький Б. Регіональні рухи // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів. – Луганськ, 2002. – С.380 – 388. 17 Зарицький Т. Мозаїка Центральної Європи: порівняльний аналіз польського та українського просторів // Там само. – С.531. Від впливу політичних та етнічних чинників на регіональну іден- тичність відштовхується і американський українознавець Г.Куромія, аналізуючи особливості самоідентифікацій мешканців Донбасу. Але тут цей вплив здебільшого від’ємний і розмиваючий. Шукаючи від- повідь на питання: „яким чином Донбас зберігав свою особливу ре- гіональну ідентичність, яка не може бути легко підпорядкована на- ціональним ідентичностям – українській чи російській”, автор звертає увагу насамперед на особливості заселення неосвоєних сте- пових земель і на специфіку їх індустріалізації. Новоприбульцям, зау- важує він, притаманний феномен амбівалентності самоідентифіка- цій – вони легко забували про своє етнічне походження і швидко засвоювали особливий „українсько-російський діалект”, який вва- жали „місцевою мовою”. Якщо територія, як правило, формує від- чуття прив’язаності і у такий спосіб забезпечує ідентичність, то у ви- падку з Донбасом Куромія пропонує альтернативне пояснення – оскільки „окраїнні землі” забезпечували свободу пересування („нега- тивну свободу”), „людям не потрібно було шукати ідентичність”. „Корені привабливої сили Донбасу полягають у надзвичайно неза- лежному мисленні вільного степу”, і саме тому в радянські часи цей регіон залишався політичною проблемою для Москви. Застосовуючи для аналізу цієї проблеми термін „регіоналізм”, Г.Куромія характе- ризує ідентичність мешканців Донбасу як проміжну і тому позана- ціональну18. На фоні погіршення чи недостатньо високих темпів поліпшення соціального самопочуття громадян регіональні ідентичності здатні легко набувати негативного зафарбування. Проблеми консолідації українського соціуму серйозно ускладнені обставиною, яку соціологи вкладають у формули широкої субкультурної варіативності чи суб- культурної диференціації. За умов кризи довіри, що стала доміна- нтою вітчизняного суспільного життя, субкультурна варіативність стає додатковим чинником поляризації. У південно-східному регіоні домінує пасивний, з високими патерналістськими очікуваннями, різновид соціокультурної ідентифікації – аж до вибудови специфіч- них, зі спільними російськими й українськими коренями „донбась- кої”, „кримської”, „одеської” ідентичностей. Західний тип регіо- нальної ідентичності більш активний, тут домінує орієнтація на індивідуальне господарювання й підприємництво, хоч примирен- ське ставлення до корупції дається взнаки не меншою мірою. Оскільки притаманний західному регіону тип політичного активізму сформувався у конфронтаційному руслі і має виразну антиросійську складову, він є живильним середовищем для правого радикалізму й національної мегаломанії. 47 Т ер и т ор іа л ь н іід ен т и ч н ост ів си ст ем іт р а н сд и сц и п л ін а р н и х р егіон а л ь н и х д осл ід ж ен ь 18 Куромія Г. Донбас поміж Україною та Росією: позанаціональна ідентичність // Там само. – С.541 – 554. Далеко не завжди, однак, політична поведінка громадян дикту- ється винятково особливостями того чи іншого різновиду ідентич- ностей. Польський соціолог Т.Зарицький дотепно іронізує: „ніколи не можна бути певним, чи справді „регіональний контекст” має ве- лике значення у даному регіоні, чи нам не вистачає даних для інших пояснень розходжень у політичній поведінці. Іншими словами, до- слідник часто ризикує скористатися категорією „регіональний вплив” як „корзиною для використаного паперу”, до якої потрап- ляють усі нез’ясовані розбіжності”19. Такі застереження будь-кого примусять замислитися над пара- доксами просторових ідентифікацій і обмеженими можливостями наукового знання у поясненні свідомісних конструктів. Можливо, й справді мають рацію ті, хто вважає ідентичність „слабкою катего- рією”, особливо коли йдеться про її евристичні можливості в окрес- ленні орієнтаційного простору людини? На наш погляд, навряд чи варто піддаватися подібним сумнівам. Адже на сьогодні поняття „ідентичність” є по суті єдиним, що адекватно передає відчуття ав- тентичності територіальних відмінностей і регіональних субкуль- тур. Жоден із його замінників, які неодноразово пропонувалися – ідентифікація з територією, соціальна орієнтація, групова належ- ність, спільність, пов'язаність – не прижився у соціогуманітаристиці. Що ж до категорії „культурний регіоналізм”, то хоча вона за змістом досить близька до поняття „регіональна ідентичність”, але належить до іншої стратифікаційної системи і не має чітких територіальних обрисів. Принаймні у тій структурі регіональної системології, яка зараз вибудовується спільними зусиллями географів, істориків, куль- турологів, теоретиків системи управління, регіональній ідентично- сті знайти місце значно легше, ніж культурному регіоналізмові. Для пояснення особливостей регіонального світосприймання і со- ціокультурної динаміки можуть бути корисними підходи, запропо- новані Н.Дейвісом. Ціннісні орієнтації, зауважує він, формуються під впливом комплексу усталених інтелектуальних зв'язків, причому цей комплекс тісно пов'язаний як із засвоєною термінологією, геогра- фічними назвами, символічними кодами, так і з політичними погля- дами, соціальними умовностями, особливостями емоційного світос- приймання, релігійною вірою, зоровою пам'яттю, традиційним історичним знанням. Йдеться, отже, про „запас попереднього досвіду, крізь який фільтрується вся зовнішня інформація про минуле”20. Вітчизняні соціологи поділяють чинники, під впливом яких фор- муються територіальні ідентичності, на довго- і короткотермінові. Перші залежать від особливостей поселенської мережі, етнічного складу, історичної пам'яті, орієнтацій на „свободу” чи „порядок”, 48 Л а р и са Н а го р н а 19 Зарицький Т. Мозаїка Центральної Європи. – С. 501. 20 Дейвіс Н. Європа. Історія. – К., 2001. – С.22. унітаризм чи автономію. Другі формуються під впливом ситуатив- них інтересів регіональних еліт, геополітичних чинників, поточних політичних процесів. На цій основі може виникати „патерн регіо- нального розвитку” – як історично сформований тип відтворення ре- гіональної ідентичності, своєрідний „соціокультурний код”, що виз- начає напрям соціокультурної динаміки21. Якщо подивитися під цим кутом зору на особливості формування регіональної ідентичності в Україні, то серед факторів впливу можна назвати: 1)природно-кліматичні особливості, зумовлені рельєфом місцевості, забезпеченістю ресурсами, специфічністю поселенської культури; 2)геополітичні впливи – війни та зумовлені ними міграційні процеси, поділи й переділи території; 3)цілеспрямовані політичні за- ходи держав-метрополій, спрямовані на інтеграцію території і аси- міляцію населення, а також впровадження власних управлінських схем та ідентифікаційних моделей; 4)специфічність соціальної стра- тифікації, у тому числі зумовлена релігійними й міжконфесійними протистояннями, станом освітньої системи; 5)традиційні чи за- своювані в процесі колонізації правові уявлення та способи самоор- ганізації; 6)політичні інтереси місцевих еліт. У зарубіжній політології Україну інколи порівнюють з кометою, гранично щільною на сході і розрідженою на заході. Такий висновок робиться насамперед на основі гіперурбанізованості східних областей – Донецької, Луганської, Дніпропетровської. Найменш урбанізовані області на Заході – Закарпатська, Івано-Франківська, Тернопільська, Чернівецька. Але саме західні області характеризуються як найбільш європеїзовані – за історичною традицією, культурно-національним менталітетом, релігійними уподобаннями. Історико-культурне ядро України – її Центр, і саме тут, як правило, „гасяться” завищені амбіції і Заходу, і Сходу. Благо для України вбачається у цьому „взаємопога- шенні” і у тому, що протиборчі сили відчувають потребу одна в одній радше для політичного самоствердження, аніж для практичної реа- лізації автономістських чи сепаратистських устремлінь22. Відмінності у світосприйманні між українським Заходом і Сходом зумовлені, отже, насамперед особливостями способу життя – переваж- но урбаністичного на Сході і аграрного на Заході. Психіка робітника, що формується в колективі, більш прагматична, ніж психіка селянина, зайнятого переважно індивідуальним господарством і більш залеж- ного від природної стихії. Ставлення робітника до речей переважно функціональне; що ж до селянина, то він схильний персоналізувати й 49 Т ер и т ор іа л ь н іід ен т и ч н ост ів си ст ем іт р а н сд и сц и п л ін а р н и х р егіон а л ь н и х д осл ід ж ен ь 21 Стегній О. Регіональний чинник розвитку політичної культури населення України// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – № 3. – С.103.2 22 Задорожнюк Э.Г. Украина: Восток, Запад, Центр как «ось консолидации» (вторая половина 1990-х годов) // Регионы и границы Украины в исторической ретроспективе. – М., 2005. – С.279 – 282. демонізувати все, що його оточує. Звідси народні звичаї замовлянь, віра у дієвість певних ритуалів, сакралізація сільського побуту. Ритми життя також відмінні – у робітників вони підпорядковані насамперед виробничим циклам, у селян – сезонним природним циклам, а також освяченим традицією чергуванням буднів і свят. Як показав В.Попов, матриці індустріальної культури здатні до са- мовідтворення і на етапах модернізації несуть у собі заряд досить потужної енергетики. Але в умовах пострадянської трансформації, під натиском ринкових відносин, з одного боку, і постмодерністської іронії, з другого, вони виявилися безсилими. У перетворенні най- більш архетипічної фігури індустріального пантеону, господаря надр – шахтаря – у маргінала-невдаху, загнаного у самодіяльні штольні- копанки, автор бачить не лише ознаки зруйнування усієї архетипо- вої програми індустріалізму, але причину політичних, у тому числі електоральних, поразок індустріальної еліти. Зрозуміло, що схематично окреслену у такий спосіб різницю не варто ні спрощувати, ні абсолютизувати. Той же Попов звертає увагу на очевидний парадокс: хоча цивілізаційна структура київського ме- трополітенського ареалу, незважаючи на численні спроби її рефор- мування, лишається переважно російськомовною, саме тут перебуває центр електоральної підтримки „помаранчевих” сил і відповідних умо- настроїв. Саме на столичних інтелектуалів розраховують творці ідеї київського, відмінного від львівського, варіанта націонал-державно- сті – з акцентом на владно-бюрократичних аспектах. Але сама по собі етноцентрична парадигма є спадщиною навіть не індустріальної, а доіндустріальної епохи і як така не може бути консолідаційною23. На думку В.Дергачова, соціокультурна біполярність і рубіжність українського народу робить неможливою консолідацію суспільства навколо однієї з культурно-історичних традицій – західноєвропей- ської чи проросійської. Відсутні політична партія чи рух із реальною консолідуючою програмою. „Розгойдування гойдалок” прибічниками різних соціокультурних традицій уже призвело до „троянських здо- бутків” у вигляді деіндустріалізації, деінтелектуалізації, моральної де- градації. „Величезний простір розколотої цивілізації виявився від- критим усім вітрам і ворогам”24. Можливо, такий діагноз занадто песимістичний, але аналітика мусить прораховувати усі варіанти можливого розвитку подій. Регіон у пострадянському просторі – явище нестале, нечітко структуроване, з невідрефлектованою й амбівалентною свідомістю. Досліднику, що дивиться на регіон збоку, важко осягнути притаманну йому специ- 50 Л а р и са Н а го р н а 23 Попов В.Б. Социокультурная гетерогенность Украины в индустриальном и постиндустриальном измерениях // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє. – Луганськ, 2006. – С.125 – 135. 24 Дергачев В. Цивилизационная геополитика. – С. 259 – 261 фічну ауру, як і переступити через свою прихильність до тих чи інших цінностей, власні політичні симпатії чи антипатії. В умовах гостро поляризованої України відсторонений погляд на регіон – справа проблематична. А регіональні дискурси, на які в кінцевому рахунку доводиться орієнтуватися, ідеологічно навантажені на- стільки, що усякий дотик до них іскрить. У кожному конкретному ви- падку буває нелегко відрізнити реально існуючі пласти культурного ґрунту від тих пропагандистських стереотипів, які народжуються у вирі політичних протистоянь. З огляду на недостатню відрефлектованість регіональних пара- метрів та розмитість світоглядних критеріїв існують певні проблеми із застосуванням методів соціального аналізу у міждисциплінарній сфері. Можливості соціологічних досліджень тут обмежені: адже вони реєструють у кращому випадку самоідентифікації на особистісному рівні, а територіальні ідентичності – це насамперед феномен колек- тивної свідомості. Більш продуктивними виявляються, як правило, можливості дискурс-аналізу. Простеження за матеріалами преси. включаючи регіональну, ролі й місця мови дискурсів у системі кому- нікаційних зв'язків, мовно-лінгвістичних аспектів проблем форму- вання ідентичностей і націєтворення значно розширює діапазон ре- гіональної аналітики25. Дослідження політичних настроїв і уподобань у регіональному розрізі, проведене науковцями Інституту політич- них і етнонаціональних досліджень НАН України на матеріалі 2004 – 2005 рр., дало змогу виявити типи регіональних інтерпретацій по- няття „національна ідея” і той баланс позитивних, негативних і ней- тральних оцінок цього поняття, який виявився в ході „помаранчевої революції”. Його результати, узагальнені в книзі „Регіональні версії української національної ідеї: спільне і відмінне” (К.,2005), вияви- лися досить промовистими – як у плані виявлення амплітуди на- строїв і симпатій у регіональному вимірі, так в контексті з'ясування уроків „помаранчевої революції” та її впливу на політичний процес. Не можна, однак, не бачити того, що можливості міждисципліна- рності в осмисленні феномена територіальних ідентичностей вико- ристовуються ще далеко не повною мірою. Здається, що вітчизняні соціогуманітарії зупинилися за крок до розв’язання завдання, сфор- мульованого ще М.Фуко, – заміни епістеми наукового теоретизу- вання. Доводиться визнати, що парадигма транзитивності, бачення плину історії як поетапного руху до більш впорядкованих форм спів- життя є відносною і як така має оцінюватися більш критично (як, до речі, і всі теорії формальної раціональності). Більш адекватною 51 Т ер и т ор іа л ь н іід ен т и ч н ост ів си ст ем іт р а н сд и сц и п л ін а р н и х р егіон а л ь н и х д осл ід ж ен ь 25 Див., напр.: Нагорна Л.П. Політична мова і мовна політика: діапазон можли- востей політичної лінгвістики. – К., 2005; Kulyk V. Constructing common sense: Lan- guage and ethnicity in Ukrainian public discourse // Ethnic and Racial Studies. – 2006. – Vol. 29. – № 2. – P. 287 – 292. українським реаліям уявляється нелінійна парадигма постмодерну, вибудувана у канонах синергетики. Можливо, новий ключ до ана- лізу вітчизняної соціокультурної динаміки буде знайдено на шляхах використання рефлексивної метапарадигми, яка виходить із вирі- шального впливу на реальність явищ дисперсії й фрагментації, куль- тивованого ризику. Для спеціального дослідження потенціалу нерів- новажності, дифузних процесів, що призводять до розмивання культурно-територіальної ідентичності, можуть успішно викори- стовуватися інструменти макро-мікрорівневого аналізу, що дозво- ляють інтерпретувати як інституціональну рефлексію, так і вну- трішню саморефлексію соціальних акторів. Такий підхід може бути особливо продуктивним у руслі аналізу конфліктогенності, що може виникати на ґрунті наявності культурно-політичного „двоподілу”, відмінних етнолінгвістичних зон, різноспрямованості устремлінь по- літичного істеблішменту. Але у його освоєнні на вітчизняному ґрунті зроблені лише перші кроки. Поки що ясно одне: для України територіальна ідентичність – не лише важлива складова соціальної ідентифікації, але й своєрідний ключ для конструювання регіону як політичного простору і водночас мірило легітимації. Український соціум із притаманними йому соці- ально-економічними диспропорціями, регіонально-культурними відмінностями, політичними імпровізаціями особливо потребує си- стемного аналізу ризиків – як об’єктивно зумовлених полірегіо- нальністю й полікультурністю, так і створюваних суб’єктивно в руслі незваженої політики ідентичності. Щоб не наступати вкотре на ті самі граблі, український політи- кум має, зокрема, винести важливий урок з того, якими значними суспільними втратами здатна обертатися ставка на архаїку і полі- тизовану етнічність, що виявилася прикметною рисою президен- тства В.Ющенка. Шляхи подолання спричинених етноцентризмом негараздів – у введенні проблеми міжрегіональних, міжетнічних, міжконфесійних відносин в Україні у контекст міжнародного права, створення наукового тезаурусу етнополітики, прогнозування й по- передження загроз національній безпеці, здатних випливати із факту сегментованості соціуму і фрагментованості його політичної культури. Надзвичайно важливим завданням для державних струк- тур та інтелектуалів є вихід за межі національно-державної ідентич- ності і перехід на рівень прокламування європейської системи цін- ностей та конструювання цивілізаційної ідентичності. Замикання у „контейнері” національної держави, особливо за умови обстоювання певними політичними силами етнічних пріоритетів, загрожує при- щепленням масовій свідомості настроїв ізоляціонізму й національ- ної мегаломанії. 52 Л а р и са Н а го р н а

Територіальні ідентичності в системі трансдисциплінарних регіональних досліджень

Institution

Ähnliche Einträge