Формування комунікативного конструкту «регіон» у дискурсі політичної еліти України

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2012
Автор:	Ротар, Н.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2012
Назва видання:	Регіональна історія України
Теми:	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71331
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Формування комунікативного конструкту «регіон» у дискурсі політичної еліти України / Н. Ротар // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — Вип. 6. — С. 53-64. — Бібліогр.: 24 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-71331
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-713312014-12-03T03:01:43Z Формування комунікативного конструкту «регіон» у дискурсі політичної еліти України Ротар, Н. Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії 2012 Article Формування комунікативного конструкту «регіон» у дискурсі політичної еліти України / Н. Ротар // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — Вип. 6. — С. 53-64. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. XXXX-0087 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71331 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
spellingShingle	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Ротар, Н. Формування комунікативного конструкту «регіон» у дискурсі політичної еліти України Регіональна історія України
format	Article
author	Ротар, Н.
author_facet	Ротар, Н.
author_sort	Ротар, Н.
title	Формування комунікативного конструкту «регіон» у дискурсі політичної еліти України
title_short	Формування комунікативного конструкту «регіон» у дискурсі політичної еліти України
title_full	Формування комунікативного конструкту «регіон» у дискурсі політичної еліти України
title_fullStr	Формування комунікативного конструкту «регіон» у дискурсі політичної еліти України
title_full_unstemmed	Формування комунікативного конструкту «регіон» у дискурсі політичної еліти України
title_sort	формування комунікативного конструкту «регіон» у дискурсі політичної еліти україни
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71331
citation_txt	Формування комунікативного конструкту «регіон» у дискурсі політичної еліти України / Н. Ротар // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — Вип. 6. — С. 53-64. — Бібліогр.: 24 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT rotarn formuvannâkomuníkativnogokonstrukturegíonudiskursípolítičnoíelítiukraíni
first_indexed	2025-07-05T20:19:57Z
last_indexed	2025-07-05T20:19:57Z
_version_	1836839649858813952
fulltext	Наталія Ротар ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНОГО КОНСТРУКТУ «РЕГІОН» У ДИСКУРСІ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ УКРАЇНИ У сучасній політичній науці дихотомія центр – периферія тради- ційно використовується для аналізу специфіки регіонального та дер- жавного розвитку, змісту і темпів політичних перетворень. Однією з найбільш популярних інтерпретаційних схем центр-периферійного аналізу є модель Е.Шилза1, який трансформує систему відносин за- лежності «центр – периферія (залежні території)», наближаючи її до відносин партнерства, коли периферія набуває ознак регіону. У пе- ріод посткомуністичних перетворень зміни на периферії мають пе- реважно характер трансмутацій, тоді як в центрі вони відбуваються по трансформаційному типу. Ці зміни різноспрямовані, непередба- чувані, відбуваються всупереч розрахункам суб’єктів перетворень і соціальним очікуванням, мають і прогресивні, і регресивні наслідки. Але так чи інакше характер змін та їх перспектива відображаються в дискурсивному полі політичної еліти, і саме аналіз дискурсу дозво- ляє визначити модель регіону – регіону як периферії (залежної тери- торії) або регіону як партнера у взаємодії з центральною владою. В українській науці аналізу процесів регіонального розвитку при- свячені численні дослідження В.Базіва, З.Варналія, Я.Верменич, О.Гараня, В.Котигоренка, О.Майбороди, М.Михальченка, Л.Нагор- ної, О.Рафальського та ін. Дане дослідження не претендує на роз- криття всієї складності взаємозв’язку між особливостями регіональ- ного за загальнодержавного розвитку України. Метою даної наукової статті є аналіз процесу формування змістовного значення регіо- нальних проблем на основі вивчення доповідей і виступів Президен- тів України – Л. Кравчука і Л. Кучми, які мали офіційний характер. Проблеми регіонального розвитку України почали активно обго- ворюватися фактично відразу ж після проголошення незалежності в 1991 р. Тоді перед молодою українською державою гостро стояло питання конституційного будівництва, яке передбачало врахування в конституційному полі особливостей регіонального розвитку. Пер- ший президент України Л. Кравчук вже 30 червня 1992 р. виступив перед народними депутатами з власним баченням базових норм і © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 6. — С. 53–64 © Н. Ротар, 2012 1 Шилз Э. Общество и общества: макросоциологический подход // Американская социология. Перспективы, проблемы, методы / Пер. с англ. – М., 1972. принципів Конституції2. На його погляд ВРУ у процесі формування нової системи державної влади та органів місцевого і регіонального самоврядування, приймаючи Закон «Про Представника Президента України» та нову редакцію Закону «Про місцеві Ради народних депу- татів та місцеве і регіональне самоврядування», відійшла від деяких принципових положень з цих питань, які закладалися у Концепції нової Конституції. Нагадаємо, що в Концепції фіксувалося положення про те, що «на всіх рівнях адміністративно-територіального поділу республіки діє система місцевої державної влади та самоврядування, що здійснюється через відповідні Ради народних депутатів ...», і вищою посадовою особою на території області, району, міста, се- лища, сільради виступає голова відповідної Ради народних депута- тів, який є одночасно головою виконавчого комітету і повноважним представником Президента України». Фактично, Концепція Консти- туції розглядала місцеві Ради і як органи місцевої державної влади, і як органи місцевого самоврядування. Пізніше, при прийнятті згада- них вище законів, ці питання були вирішені по-іншому. У цьому виступі Л. Кравчука вперше було заявлено про дискусій- ність проблеми представництва регіональних інтересів у парламенті України, яка згодом піднімалася усіма президентами України. Л. Кравчук підкреслив, що питання структури парламенту є тією основною позицією, за якої проект Конституції не узгоджується з її Концепцією, згідно з якою парламент України був однопалатним. Конституційна Комісія після тривалих дискусій все ж підтримала аргументи на користь двопалатного парламенту, хоча в додатку до проекту Конституції був і варіант однопалатних Національних Збо- рів. Основними аргументами на користь двопалатного парламенту був, по-перше, позитивний досвід ефективності такої моделі пред- ставництва інтересів, який демонструється більшістю демократич- них країн світу зі стабільними правовими системами. По-друге, йшлося про більш ефективний захист інтересів регіонів: «якщо ми вже стаємо на шлях розвитку місцевого та регіонального самовряду- вання не на словах, а на ділі, то, безсумнівно повинна бути структура парламенту, яка представлятиме інтереси і самоврядних територій»3. Проблеми регіонального устрою Україні були проаналізовані Л. Кравчуком і в контексті проблеми конституційного регулювання місцевого і регіонального самоврядування, розмежування системи і повноважень органів державної влади та органів самоврядування. Саме з його ініціативи в проекті нової Конституції України були закладені положення, спрямовані на реформування організації державної влади та самоврядування на місцях. Ключовою ідеєю цієї 54 Н а т а л ія Р от а р 2 Про проект Конституції України. Доповідь Президента України Л.М.Кравчука на сесії Верховної Ради України 30 червня 1992 року // Сільські вісті. – 1992. – 3 липня. 3 Там само. – С. 2. реформи було роздержавлення місцевих Рад народних депутатів усіх рівнів, перетворення їх в органи місцевого (в селах, селищах, містах) і регіонального (в районах та областях) самоврядування, звільнення від виконання невластивих їм функцій та зосередження їх зусиль на вирішенні питань місцевого життя в інтересах населення відповід- ної території. Іншою, не менш важливою ідеєю, було створення на регіональному рівні (в районах та областях) органів виконавчої влади та послідовне розмежування їх функцій і повноважень з функціями і повноваженнями відповідних органів місцевого і регіонального са- моврядування. Це, на думку президента, відображало ідею будів- ництва держави, заснованої не на принципі єдності влади і зосеред- ження всієї її повноти в руках однієї державної структури – Рад, а демократичної правової української держави, в якій основним при- нципом має стати поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову: «Цей процес не буде легким, оскільки самоврядування є такою формою управління, яка найбільш повно відповідає ринковій економіці і політичному плюралізму, тобто ознакам, що визначають громадянське суспільство і правову державу. Для розвитку самовря- дування потрібні, таким чином, певні умови, які ще потрібно ство- рити. Однією з таких передумов і стане нова Конституція України. Зокрема, ті її розділи, які присвячені організації на місцях викона- вчої влади та місцевого і регіонального самоврядування»4. Особливо слід відзначити, що Л. Кравчук закликав чітко розріз- няти місцеву владу, основним змістом якої є здійснення місцевого та регіонального самоврядування, і периферійні ланки єдиної держав- ної влади. Суб’єктами державної виконавчої влади є народ України і обраний ним президент України, тоді як суб’єктом місцевої влади є територіальна громада (самоорганізація) громадян в межах відпо- відної адміністративно-територіальної одиниці і обрана нею Рада. Місцеві органи державної виконавчої влади не обираються, а ство- рюються Президентом України, оскільки вони є частиною держав- ного апарату, становлять єдину систему, побудовану за принципом суворої субординації, що особливо важливо в перехідний період. Ор- гани ж місцевої влади обираються безпосередньо громадянами. Вони не є частиною державного апарату, не повинні становити єдину си- стему, побудовану за принципом ієрархічного підпорядкування. Адже основний принцип самоврядування – самостійність і незалеж- ність його органів у межах, які визначаються законом, і власна фі- нансово-економічна база. Безперечно, органи місцевого самовряду- вання різних рівнів повинні погоджувати свою діяльність, тому і пропонувався непрямий порядок виборів місцевих Рад регіонального рівня. Це дозволило б перетворити районні та обласні ради в органи представництва не тільки населення, але і створюваних громадя- 55 Ф ор м ув а н н я к ом ун ік а т и в н ого к он ст р ук т у «р егіон »у д и ск ур сіп ол іт и ч н оїел іт и У к р а їн и 4 Там само. – С. 2. нами органів місцевого самоврядування базового рівня. Отже, мова йшла не про ієрархічну систему Рад, а про систему незалежних органів самоврядування. В одній із доповідей, публічно проголошеній Л. Кравчуком на шо- стій сесії ВРУ в 1992 р., центральною проблемою було політичне і со- ціальне становище в Україні, яке, виходячи з особливостей того часу, аналізувалося через призму економічного становища в країні5. Одним із принципових для Л. Кравчука був момент, пов’язаний з ви- конанням державою господарських функцій: «Щоб запобігти тен- денції централізації господарських функцій (а такі спроби є, про що не раз говорили народні депутати), потрібно всіляко підвищувати роль регіональних владних структур, які будуть вирішувати основні соціальні питання»6. Таким чином, вже в 1992 р. перед регіональ- ними органами влади в Україні фактично постало коло питань, які до цього не входили в їх компетенцію. У першу чергу це питання, пов’язані з визначенням джерел формування їхніх бюджетів, цільо- вих фондів і ресурсів. Завданням держави, насамперед політичного центру, було створення ефективного механізму зацікавленості адмі- ністрацій та регіональних представницьких органів у здійсненні при- ватизації – з одного боку, та їх відповідальності за те, щоб вона не пе- ретворилася на «прихватизацію». Щодо політичної моделі влади на регіональному рівні Л. Кравчук зазначив, що вона «розмежована, хоча взаємодію органів держав- ної і представницької влади потрібно вдосконалювати на основі практики, що склалася, спираючись на Конституцію і відповідні за- кони». На нашу думку, найбільш важливим було усвідомлення того, що в нелегких умовах становлення справжньої демократії, яка стверджує у взаємовідносинах громадянина, суспільства і держави високі принципи взаємоповаги та зацікавленості у вирішенні на- гальних проблем перехідного періоду, істотне значення має правове оформлення результатів економічних, політичних і соціальних ди- скусій. Таким чином визнавалися, по-перше, важливість регіональ- ного розвитку України, по-друге відкритість дискурсивного поля політики. Про те, що категорія «регіон» міцно увійшла в дискурсивне поле по- літичної еліти України, свідчить не лише поява субпонять (регіо- нальне самоврядування, регіональна влада, регіональні владні струк- тури, регіональні інтереси, представництво регіонів), а й активна участь вищих державних осіб у публічному обговоренні проблем регіонального розвитку. У листопаді 1992 р. Л. Кравчук виступив з 56 Н а т а л ія Р от а р 5 Про політичне й соціальне становище в Україні. Доповідь Президента України Л. Кравчука на шостій сесії Верховної Ради України // Урядовий кур’єр. – 1992. – 2 жовтня. 6 Там само. – С. 3. доповіддю перед учасниками науково-практичної конференції «Ак- туальні проблеми управління територіями Україні»7. З огляду на предмет нашого дослідження найбільш важливою є та частина до- повіді, яка присвячена основам регіональної політики, оскільки саме в цьому виступі Л. Кравчука у дискурс еліти було інтегровано термін «регіональна політика», який передбачає певні систематичні дії влади щодо регіону як об’єкта політичного впливу центру, а також актуалі- зовано поняття «управління територіями». Одними з основних полі- тичних і правових проблем управління територіями в Україні Л. Кравчук назвав (1) визначення компетенції двох рівнів публічної влади – держави і самоврядування, тобто межі їх дії; (2) порядок фор- мування, розмежування повноважень та взаємовідносин суб’єктів управління територіями на регіональному та місцевому рівнях; (3) адміністративно-територіальний устрій; (4) комплекс економіч- них проблем. Саме ці проблеми на початку 90-х рр. ХХ ст. формували предметне поле регіональної політики України. Особливо важливим, в політичному плані, було публічне визна- ння представниками політичної еліти того, що «кожна територія України має свою специфіку – значні соціально-економічні та полі- тичні відмінності. Візьмемо ті ж Донбас чи Закарпаття, Кримську ав- тономію. Різноманітність поглядів настільки велика, що іноді дося- гає діаметральної протилежності. У кожній території – своє бачення, якою має бути українська держава. Для цього є об’єктивні причини: тут і ментальність, і етнічна самобутність, і географія. Окремо слід зазначити, що в ряді територій – складна історична доля, втім, це стосується нашої країни в цілому». Тому Україна повинна мати свою концепцію регіональної політики, де передбачатиметься вирішення найскладніших проблем територій: «саме концепцію, яка б дозволила здійснення єдиної державної регіональної політики, дозволила б виз- начати основні її принципи та напрямки, а не пропозиції з розвитку окремих регіонів»8. Принциповим моментом майбутньої концепції по- винен був стати аналіз проблем регіонального устрою України у та- кому контексті: - Проблеми територіального устрою України: «Треба продумати можливість раціональної ув'язки адміністративно-територіального поділу з соціально-економічними особливостями окремих регіонів, необхідністю створення умов для розвитку місцевого самовряду- вання, особливо на селі». 57 Ф ор м ув а н н я к ом ун ік а т и в н ого к он ст р ук т у «р егіон »у д и ск ур сіп ол іт и ч н оїел іт и У к р а їн и 7 Управління територіями в умовах розбудови демократичної правової держави. Доповідь Президента України Л. М. Кравчука на науково-практичній конференції «Актуальні проблеми управління територіями в Україні» // Голос України. – 1992. – 28 листопада. 8 Там само. – С. 6. - Концепції державної влади та місцевого самоврядування в Україні: «нова модель повинна враховувати сувору дійсність сього- дення і працювати на перспективу, поєднувати широкий місцевий демократизм зі стабільною, відповідальною і міцної політикою дер- жави на місцях. Варто було б відмовитися від поняття «регіональне самоврядування», як юридично некоректного, і ввести інститут ре- гіонального представництва. [...] Коротко про статус органів регіо- нального представництва. Обласні та районні ради доцільно наді- лити певними в законі нормативними повноваженнями, що стосуються так званих «місцевих справ». Виконавчі органи цих Рад повинні мати подвійний статус: по-перше, представляти державу на регіональному рівні, по-друге, виконавчі структури будуть забезпе- чувати реалізацію рішень обласних і районних Рад, прийнятих в межах їх компетенції ». - Соціально-економічних проблем управління територіями і пра- вових шляхів їх вирішення: «Регіони та окремі території повинні стати центрами структурної перебудови економіки, розвитку ринкової ін- фраструктури. ... Кожна територія, їх владні структури повинні мати свої економічні підвалини. Тобто бути власником. Відомо, що без власності нема й ефективної влади». - Конституційних принципів управління територіями в Україні: «Як наслідок, в житті є одне, в законодавстві – щось інше, а в чинній Конституції – майже нічого або зовсім інше. Подивіться, які відповіді на питання, що виникли в сфері управління територіями, дає нам нинішня Конституція. У ній зазначено, що в кінці 1992 року ми й на- далі перебуваємо в старій системі координат, де Ради складають ос- нову політичної системи, єдину систему органів державної влади, яким підзвітна і підконтрольна решта всіх державних органів. Ба- гатьох влаштовує саме такий конституційний статус-кво. Тому не ви- падкова гостро негативна реакція з боку окремих Рад на проект нової Конституції, яка заснована на ідеях поділу влади і відкидає чию б то не було монополію на неї»9. Через деякий час перед українською елітою постало питання не тільки обговорення процесів перетворень в суспільстві, а й оцінки сту- пеня ефективності реалізації певних ініціатив, у тому числі тих, що стосуються регіонального устрою та розвитку. У травні 1993 р. Л.Крав- чук виступив перед ВРУ з доповіддю «Про становище України та про- грами внутрішньополітичної і зовнішньополітичної діяльності Пре- зидента та Уряду України», в якій контроль за виконанням державних програм, особливо на регіональному рівні, охарактеризував як «вкрай неефективний». Основними причинами такого стану справ Прези- дентом були названі низька професійна підготовка частини посадо- вих осіб у всіх ланках влади, їх помилки, а то і небажання відповідно 58 Н а т а л ія Р от а р 9 Там само. – С. 7. діяти в нових обставинах; недосконале законодавство, боротьба зако- нів і декретів, яка призвела до паралічу дій виконавчих структур, по- дальшого поглиблення кризи. Наголошувалося, що кризові явища в суспільстві пов’язані не тільки з прорахунками у реформуванні еконо- міки України, а є також наслідком уповільнення у вирішенні проблем держави – «це властиво і для загальнодержавної, і для регіональної по- літики»10. Таким чином, уже в 1993 р. оцінка регіонального розвитку України здійснювалася з використанням категорії «регіональна полі- тика», хоча на той момент цілісної державної програми регіонального розвитку в Україні не існувало. Більше того, поняття «регіон» не було інтегроване у законодавство України, що дозволяло і на загальнодер- жавному, і на регіональному рівнях досить вільно інтерпретувати як зміст регіональної політики, так і саме поняття регіону. Кризові явища в українському суспільстві, які почали наростати особливо швидко на початку 1994 р., вперше актуалізували в ди- скурсі української еліти питання регіоналізації України та політиза- ції регіональних відмінностей. У своєму посланні ВРУ Л.Кравчук під- креслив, що всім слід рахуватися з розстановкою політичних сил в країні, особливостями різних регіонів, що неминуче поділить людей по відношенню до претендентів в президенти: «І цей поділ може на- бути надзвичайно гострих форм, стати вододілом на шляху до гро- мадянської згоди. Велику загрозу для розвитку держави являє не- визначеність щодо місцевих органів влади. Адже червневі вибори (1994 р. – прим. Авт.) повинні зафіксувати принципово новий варі- ант державного устрою України, оскільки обласні та районні ради отримують статус державних органів, а точніше кажучи, новий і не- відпрацьований статус державно-самоврядних органів»11. Небезпека анонсованих перетворень виводилася владою з особ- ливостей економічної структури, в якій переважав державний сек- тор, що, на її погляд, об’єктивно вимагало досить сильного центра- лізованого управління, сильних урядових надрегіональних структур. Виступаючи за широку економічну самостійність регіонів, Л.Крав- чук не вважав виправданим, маючи унітарну, цілісну державу, сприяти її розчленуванню на окремі частини: «Початок федераліза- ції держави без чітко визначених конституційних норм, продуманого поточного законодавства, механізмів взаємодії Центру та територій призведе до некерованості суспільством»12. 59 Ф ор м ув а н н я к ом ун ік а т и в н ого к он ст р ук т у «р егіон »у д и ск ур сіп ол іт и ч н оїел іт и У к р а їн и 10 Про становище України та програми внутрішньополітичної і зовнішньополі- тичної діяльності Президента і Уряду України. Доповідь Президента України Л.М.Кравчука на сесії Верховної Ради України 20 травня 1993 року // Урядовий кур’єр. – 1993. – 22 травня. – С. 2. 11 Послання Президента України Верховній Раді України тринадцятого скли- кання // Молодь України. – 1994. – 13 травня. – С. 2. 12 Там само. Саме з проблемою регіонального протистояння, багато в чому відображеного в процесах і результатах дострокових президентських виборів 1994 р., довелося зіткнутися Л.Кучмі з самого початку вико- нання президентських повноважень. Виступаючи з однією з перших доповідей у статусі Президента, Л.Кучма змушений був констату- вати, що в українському суспільстві «є і залишаються гострими полі- тичні суперечки, соціальні, релігійні та навіть регіональні проти- річчя. Однак нам вистачило терпіння, мудрості та відповідальності утримуватися від силових методів вирішення цих та багатьох інших гострих проблем»13. Таким чином, проблеми регіонального розвитку та регіональних взаємин в Україні переносилися в площину супере- чностей, які, як відомо, є джерелом конфліктної взаємодії. У цій си- туації новий Президент України вбачав свій головний обов’язок у збереженні і зміцненні миру і спокою в Україні: «ми повинні усвідом- лювати, що навіть локальні зіткнення можуть викликати такі полі- тичні та економічні наслідки, за якими Україна, її народ втратять всяку історичну перспективу. … Пропоную не використовувати складну економічну та соціальну ситуацію у вузькопартійних, гру- пових інтересах. Від цього ніхто не виграє, а програють всі. Перш за все народ. Вижити і утвердитися як держава і нація ми можемо тільки в єдності»14. Однак потреба заміни існуючої на початку 90-х рр.. моделі еко- номічного розвитку України на більш ефективну неухильно виводить дискурс регіонального розвитку на обговорення проблеми економіч- ної ролі регіонів у державному будівництві. Поступово українська еліта приходить до ідеї, що, з врахуванням різних умов соціально- економічного розвитку окремих регіонів, покриття дефіциту місце- вих бюджетів має здійснюватися в межах встановлених нормативів за рахунок виділення із загальнодержавного бюджету фінансових ре- сурсів у вигляді дотацій і субвенцій. Головною метою такого регулю- вання регіонального розвитку Л.Кучма бачив оптимізацію земель- них відносин: «Основна мета земельної реформи – затвердити на селі такі економічні відносини, які б забезпечили формування дбайли- вого господаря на землі. Для цього необхідно з урахуванням особли- востей окремих регіонів України йти шляхом максимального вико- ристання потенційних можливостей різних форм власності – державної, колективної, приватної»15. 60 Н а т а л ія Р от а р 13 Велич подвигу народного. Доповідь Президента України Леоніда Кучми на урочистому засіданні, присвяченому 50-річчю визволення України від фашистських загарбників 7 жовтня 1994 року // Урядовий кур’єр. – 1994. – 11 жовтня. – С. 4. 14 Там само. – С. 3. 15 Шляхом радикальних економічних реформ. Доповідь Президента України про основні засади економічної та соціальної політики // Голос України. – 1994. – 13 жовтня. – С. 7. Представляючи нову модель економічної та соціальної політики, Л.Кучма зазначив, що суттєвим моментом останньої стане її децен- тралізація і роздержавлення, що означає перенесення основного обсягу соціальних витрат на місцевий та регіональний рівні. Для забезпечення вертикальної узгодженості і координації заходів еконо- мічного реформування було запропоновано інституціоналізувати регіональну політику, створивши при Президентові Україні консуль- тативну Раду регіонів16. Проте, розуміння існування проблем регіо- нального розвитку, правильне визначення їх комплексного характеру, відображене в дискурсі Л.Кучми, не вивело його на рівень конкретних справ у цій сфері. Досить чітко це можна простежити, звернувшись до ключових доповідей та виступів Президента за 1996 –2004 рр. У 1996 р. Л.Кучма констатував, що в Україні повністю знята за- гроза територіального взаємовідчуження, значною мірою збалансо- вано інтереси регіонів в ім’я загальнодержавних, суспільно важли- вих потреб. Здійснення збалансованої регіональної політики та налагодження системи місцевого самоврядування були названі «ва- гомою складовою будівництва демократичної України». Однак при цьому фактично відбувається підміна понять, оскільки регіональний розвиток та місцеве самоврядування ототожнюються: «Треба виз- нати, що практично впроваджувати його (місцеве самоврядування – прим. Авт.) виявилося набагато складніше, ніж це уявлялося. Адже воно приходить на зміну принципово протилежному способу органі- зації місцевого життя, який за радянських часів характеризувався жорсткою централізацією влади та державним патерналізмом, в ре- зультаті чого була підірвана громадянська ініціатива. І відродити її не можна штучними методами. Потрібні час і відповідні зусилля з боку держави, щоб розчистити дорогу для повноцінного місцевого самоврядування, як це і передбачено конституційними нормами»17. На нашу думку, замовчування проблем регіонального розвитку було пов’язане з відсутністю ініціатив як центральної влади, так і регіо- нів, фінансово повністю залежних від політичних і економічних структур центру. Страйковий рух 1996 –1997 рр. змусив політичну еліту України бути більш уважною до регіональних інтересів. Звертаючись до профспілок і трудових колективів з проханням утриматися від за- гальнонаціональних, галузевих та регіональних страйків принаймні на рік, Л.Кучма підкреслив, що Україні неодмінно необхідно створити таку політичну систему, використовувати такі принципи організації влади, формувати таку атмосферу в суспільстві, які забезпечували б 61 Ф ор м ув а н н я к ом ун ік а т и в н ого к он ст р ук т у «р егіон »у д и ск ур сіп ол іт и ч н оїел іт и У к р а їн и 16 Там само. – С. 8. 17 Україна є. Україна – буде. Доповідь Президента України Леоніда Кучми на уро- чистих зборах з нагоди 5-ї річниці незалежності України 23 серпня 1996 року // Уря- довий кур’єр. – 1996. – 29 серпня. – С. 4. динамічний розвиток країни , послідовність і стабільність, запобігали б тупиковим ситуаціям, з яких потім доводиться виходити з великими труднощами і втратами. На думку Л.Кучми, «це, в свою чергу, пере- дбачає вироблення базових, основних, прийнятних для більшості наших співгромадян основ згуртування суспільства, консолідації гілок влади, політиків і політичних структур», серед яких на дев’ятій позиції «чітке розмежування функцій і збалансованості інтересів, рівня відповідальності між центром і регіонами при зміцненні єдності і цілісності держави. Реалізація ідеї двопалатного парламенту, яка по- винна служити цій меті з урахуванням побудови парламенту за пар- тійним принципом»18. Таким чином, у ситуації внутрішньополітичної кризи політична еліта України звертається до проблеми регіональ- ного розвитку та представництва регіональних інтересів. Однак після згортання страйкового руху ці проблеми знову зникають з дискур- сивного поля, а «регіон» як комунікативний конструкт знову набуває рис виключно економічної проблеми. Наприклад, у 1998 р. Л.Кучма пов’язує регіональний розвиток з проблемами підприємництва: «Я бачу такі першочергові заходи, що стосуються безпосередньо ма- лого підприємництва: [...] Введення на місцях посад уповноважених у справах підприємництва та створення відповідної мережі агентств регіонального розвитку. ... Вимагає уваги і розширення мережі ма- шинно-технологічних станцій з сільськогосподарських машин, при- дбаних за рахунок державного або регіональних лізингових фондів»19. У 2000 р., після перемоги на президентських виборах кінця 1999 р., Л.Кучма сформулював основні положення Стратегії економічного і соціального розвитку на 2000–2004 рр.20 На думку Президента, вра- ховуючи обмеженість інвестиційних ресурсів та ситуацію з обслуго- вуванням зовнішнього боргу, основна увага виконавчої та законо- давчої влади, органів місцевого самоврядування України повинна бути приділена утвердженню в економіці максимально сприятливого інвестиційного середовища, в тому числі шляхом впровадження механізмів стимулювання внутрішнього ринку, інвестиційного про- цесу, активної регіональної політики. Це був єдиний офіційний пре- зидентський документ, в якому визначалася суть регіональної полі- тики. Останню пропонувалося розглядати в тісному поєднанні з 62 Н а т а л ія Р от а р 18 Відповідальність перед Україною. Доповідь Президента України Л.Д.Кучми на урочистих зборах з нагоди 1-ї річниці прийняття Конституції України 27 червня 1997 року // Урядовий кур’єр. – 1997. – 3 липня. – С. 4. 19 Про заходи щодо економічної стабілізації та стимулювання виробництва. Позачергове послання Президента України Л. Д. Кучми до Верховної Ради України 19 листопада 1998 року // Урядовий кур’єр. – 1998. – 21 листопада. – С. 4. 20 Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального роз- витку на 2000–2004 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 р. // Урядовий кур’єр. – 2000. – 23 лютого. адміністративною реформою, оскільки саме така політика «передба- чає створення ефективно діючої системи влади та управління в цен- трі і в регіонах, фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення останніх на основі оптимального поєднання загально- державних, регіональних та місцевих інтересів»21. Документом фік- сувалося, що державна регіональна політика України спрямована на надання динамізму регіональному соціально-економічному розвитку шляхом більш повного та ефективного залучення в господарський обіг ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг терито- ріального поділу і кооперації праці на основі розширення повнова- жень та підвищення відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування по вирішенню поточних і перспективних проблем територій. Ключовими завданнями регіо- нальної політики визначалися: (1) впровадження механізмів стиму- лювання соціального та економічного розвитку депресивних тери- торій; (2) делегування значної частини управлінських функцій у регіони, посилення їх ролі та відповідальності у вирішенні всього комплексу завдань ринкових перетворень, проблем соціальної полі- тики, економічного і науково-технічного розвитку, розвитку духов- ної сфери; (3) введення з 2001 р. єдиних мінімальних соціальних стандартів та дієвих механізмів соціального захисту населення не- залежно від економічних можливостей регіонів; (4) реалізація в кож- ному регіоні комплексних програм досягнення продуктивної зайня- тості; (5) здійснення в 2003–2004 рр. адміністративно-територіальної реформи; (6) створення двопалатного парламенту22. Після 2000 р. категорія «активна регіональна політика» починає постійно використовуватися політичною елітою України, формуючи таким чином предметне поле політичного дискурсу. Так, якщо в 2000 р. Л.Кучма задекларував необхідність проведення регіональ- ної політики та визначив її основні напрямки, то в 2002 р. він гово- рив уже про «здійснення активної державної регіональної політики». Слід зазначити, що з 2002 р. контекстом регіональної політики в Україні стає намір нашої держави інтегруватися в європейські структури: «Інтегрування України в європейські структури потребує вироблення та реалізації такої моделі взаємовідносин з регіонами й управління ними, відповідну принципам регіональної політики Європейського Союзу, яка буде сприяти становленню нових форм співпраці у форматі «центр–регіони», загальновизнаній практиці внутрішнього міжрегіонального співробітництва та міжнародної співпраці територій»23. 63 Ф ор м ув а н н я к ом ун ік а т и в н ого к он ст р ук т у «р егіон »у д и ск ур сіп ол іт и ч н оїел іт и У к р а їн и 21 Там само. – С. 7. 22 Там само. – С. 7-8. 23 Послання Президента України Верховній Раді України тринадцятого скли- кання // Урядовий кур’єр. – 2002. – 4 червня. – С. 6. Метою державної регіональної політики як складової стратегії еко- номічного та соціального розвитку України визначалося створення умов для динамічного, збалансованого розвитку територій, усунення основних регіональних диспропорцій. Вперше на офіційному рівні визначалися й перспективні результати регіональної політики в 2002–2011 рр., а саме формування оптимальної високоефективної структури господарства регіонів; впровадження системи страте- гічного бюджетного планування та фінансового вирівнювання; за- стосування договірних засад при визначенні спільних дій централь- них і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; вирішення загальних регіональних і міжрегіональ- них проблем розвитку шляхом об’єднання фінансових ресурсів; ком- плексний розвиток територій зі спеціальним економічним статусом; підвищення ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробітництві; вдосконалення системи державного стратегічного програмування ре- гіонального розвитку; децентралізація влади; формування інфра- структури підтримки регіонального розвитку через створення спеці- альних інститутів, зокрема агентств регіонального розвитку; підвищення ролі регіонів у реалізації екологічної політики держави; адаптація національного законодавства з питань регіональної полі- тики до норм і стандартів Євросоюзу24. Зазначалося, що державна ре- гіональна політика буде здійснюватися в тісному взаємозв’язку з адміністративною реформою та реформуванням адміністративно-те- риторіального устрою, однак на необхідності введення двопалатного парламенту в політичну практику України Л.Кучма вже не наполягав. Отже, незважаючи на те, що категорія «регіон» увійшла в ди- скурсивне поле політичної еліти України, про що свідчить не лише поява субпонять регіональне самоврядування, регіональна влада, ре- гіональні владні структури, регіональні інтереси, представництво регіонів, а й активна участь вищих державних осіб у публічному об- говоренні проблем регіонального розвитку, Україна до сьогодні по- требує концептуалізації нової регіональної політики, орієнтованої на раціоналізацію відносин «центр – регіони» і максимальне сприяння освоєнню та використанню власного економічного потенціалу кож- ного з регіонів. Поки що категорія «регіон» залишається тільки кому- нікативним конструктом в дискурсі загальнонаціональної політич- ної еліти, яка не має виходу в площину політичних дій. Регіональні ж еліти не тільки не допускаються до формування дієвого механізму представництва інтересів регіонів у центрі, а й до публічного обгово- рення цієї проблеми. 64 Н а т а л ія Р от а р 24 Там само. – С. 7.

Формування комунікативного конструкту «регіон» у дискурсі політичної еліти України

Репозитарії

Схожі ресурси