Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини

Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини

У статті в історіографічному аспекті розглядається діяльність козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини. Звернута увага на особливості функціонування козацьких рад, викликаних умовами активізації національно-визвольної боротьби проти польського гніту та утвердження незалежної У...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2010
Автор: Радько, П.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2010
Назва видання:Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71554
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини / П. Радько // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 20. — К., 2010. — С. 484-501. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-71554
record_format dspace
spelling irk-123456789-715542014-12-07T03:01:42Z Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини Радько, П. У статті в історіографічному аспекті розглядається діяльність козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини. Звернута увага на особливості функціонування козацьких рад, викликаних умовами активізації національно-визвольної боротьби проти польського гніту та утвердження незалежної Української гетьманської держави. В статье в историографическом аспекте раскрывается деятельность казацких рад как органа государственной власти периода Национально-освободительной войны украинского народа середины ХVІІ века. Обращено внимание на особенности фукционирования казацких рад, вызваных необходимостью активизации национально-освободительной борьбы против польского гнета и создания независимого Украинского государства. In the article is considered activity of Cossack councils as the bodies of state power in historiographical context. It is accented on the features of the functioning of Cossack councils during the liberation war against Polish oppression and the development of independent Ukrainian Hetman state. 2010 Article Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини / П. Радько // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 20. — К., 2010. — С. 484-501. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. XXXX-0076 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71554 uk Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
description У статті в історіографічному аспекті розглядається діяльність козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини. Звернута увага на особливості функціонування козацьких рад, викликаних умовами активізації національно-визвольної боротьби проти польського гніту та утвердження незалежної Української гетьманської держави.
format Article
author Радько, П.
spellingShingle Радько, П.
Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини
Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
author_facet Радько, П.
author_sort Радько, П.
title Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини
title_short Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини
title_full Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини
title_fullStr Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини
title_full_unstemmed Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини
title_sort сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду хмельниччини
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 2010
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71554
citation_txt Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини / П. Радько // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 20. — К., 2010. — С. 484-501. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.
series Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
work_keys_str_mv AT radʹkop sučasnaukraínsʹkaístoríografíâkozacʹkihradâkorganuderžavnoívladiperíoduhmelʹniččini
first_indexed 2025-07-05T20:31:23Z
last_indexed 2025-07-05T20:31:23Z
_version_ 1836840369307779072
fulltext 484 Петро РАДЬКО (Полтава, Україна) Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини В умовах необхідності проведення конституційної реформи та реформації політичної системи, утвердження національної ідеї в Укра­ їні нагальною є проблема вивчення та узагальнення історичного до­ свіду національного державотворення українського народу. Новітня українська історіографія акцентує увагу на тому, що серцевиною на­ ціональної ідеї поневоленого народу є комплекс уявлень і положень про створення самостійної держави. З цього приводу відомий україн­ ський історик Н. Полонська­Василенко зазначала: “Український народ піднісся на недосяжну височінь. І що глибше усвідомлював він своє економічне багатство, духовну велич, тим гостріше відчував контраст між цим піднесенням і національним пригніченням: йому бракувало свободи та власної держави” [11, с. 521]. До цього патріарх української історіографії М. Грушевський зауважував, що “могутній інстинкт на­ ціонального будівництва” витворив в останній третині ХVІ ст. зародок державного організму – Запорізьку Січ. Цей феномен політичного життя українського народу викликав науковий інтерес відомих укра­ їнських істориків М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, І. Крип’якевича, Н. Полонської­Василенко, Д. Яворницького, а також австрійського посла Еріха Лясоти, французького інженера й карто­ графа Гійома Левассера де Боплана, німецького історика Еразма Франціска та ін. Саме державницькі устремління штовхали козаків на повстання 1591–1596 рр. до формування власних владних структур, утворення власної юрисдикції, внаслідок чого у Варшаві заговорили про їхні наміри захистити “бідний і пригнічений люд” від насильства й тиранії Польщі та “заснувати нову Республіку” [12, с. 67]. Успадкований від 485 Запорізької Січі адміністративно­територіальний устрій став у Козаць­ кій державі логічним продовженням вічових традицій Київської Русі. У цій державі всі урядники – від гетьмана до представника сотенної старшини – формально обиралися самими козаками, хоча вже при Богдані Хмельницькому реальна виборність фактично була відсутньою [10, с. 84]. Українська державна ідея розвивалася на грунті суспільно­полі­ тич ної організації “козацького устрою”, що визначалася демократиз­ мом. На думку В. Смолія та В. Степанкова, його основні принципи передбачали заперечення феодальної залежності й станової нерівно­ правності; рівність у праві власності на землю й сільськогосподарські угіддя, заняття промислами й торгівлею; вільний вступ до козацького стану будь­кого, незалежно від станової, конфесійної чи національної залежності та майнового становища; право обирати органи самоуправ­ ління й бути обраним до них. Козацтво обирало власний кодекс “прав і вольностей” – неписаних етичних правил, природних прав і правових норм, які визначали його соціально­правовий статус у суспільстві [12, с. 68]. Дослідниця Н. Яковенко звертає увагу на фундаментальні “за­ кони” козацької спільноти, які складалися в середині ХVІ ст. і є до­ статньо відомі з пізніших прикладів, і просто не могли бути іншими, бо інакше не вижила б сама спільнота. Найперше – це мала бути гру­ па рівних індивідів, у якій перевага надається фізичній силі, витрива­ лості й швидкій реакції на небезпеку, а не родовитості чи заможності. Козацька спільнота не могла розділятися на “своїх” і “чужих” за етніч­ ною чи якоюсь іншою ознакою (як властиво стабільному суспільству тих часів), оскільки їх членів єднала вища спільність “Ми”, проти­ ставлена загрозі ззовні. Врешті, почуття “Ми” мусимо абсолютно притлумлювати кожне конкретне “Я”, бо тільки й забезпечувало ко­ лективну захищеність; відтак, авторитет ватажків залежав насамперед від їхньої здатності виконувати колективну волю групи, що гаранту­ вало необхідну в екстремальних умовах єдність у досягненні мети [15, с. 190]. В історичній літературі першої половини 90­х років ХХ ст. окрес­ лилася тенденція до ідеалізації “демократичності” республіканської форми правління Запорозької Січі, під якою часто­густо ховалася класична охлократія, вкрай небезпечна для розбудови держави. Справ­ ді, демократичний принцип виборності на загальних (“чорних”) радах 486 своїх старшин з часом розвинувся в ніким і нічим не обмежене всев­ ладдя (а відтак і свавілля) мас. Адже обране керівництво “християн­ ської козацької республіки”, по суті, було заручником доброї чи злої волі, хвилинного спалаху позитивних або ж негативних емоцій ко­ зацького загалу і постійно відчувало над собою загрозу втрати не лише посади, а й самого життя [13, с. 19]. Якщо торкатися козацьких мотивацій щодо наріжних принципів політичного життя та створюваного козаками державного організму, то як з’ясував П. Сас, “центральне місце в системі демократичних гро мадянських цінностей запорізської спільноти посідало поняття ко лективної волі”. Вона реалізовувалася через козацьку раду, що була формою прямого волевиявлення усіх її повноправних членів, які будь­ коли могли утворити радне коло. Рішення ради були обов’язковими (під загрозою смертної кари) для виконання гетьманом, старшинами, рядовими козаками. Так, у козацькій Україні формувалася республі­ канська форма правління, за якої всі посади були виборними (див. [12, с. 68]. Дослідниками аргументовано доведено, що унікальний в євро­ пейській державно­управлінській практиці того часу принцип вибор­ ності всіх посадових осіб у державі дозволив забезпечити тісну взає­ мо дію старшини і рядових козаків, що реально зміцнювало засади демократії в українському суспільстві. З іншого боку, – саме цей принцип підсилював відцентрові тенденції в українській старшині, оскільки, при необхідності, він давав легітимну санкцію будь­яким сепаратистським устремлінням окремих полковників в епоху Руїни (друга половина ХVІІ ст.) [10, с. 84–85]. Республіканська форма правління знайшла своє відображення саме у козацьких радах, на яких вирішувалися адміністративні, судо­ ві, військові справи, обиралася козацька старшина. На Запорозькій Січі козацька рада вважалася найвищим органом влади. За традицією вона збиралася 1 січня, але в міру потреби скликалися неординарні ради, на яких розглядалося широке коло питань або ж одне найна­ гальніше. У раді мали право брати участь всі без винятку козаки. Інколи ради проводилися і на репрезентативній основі депутацій від куренів або ж були виключно старшинські. Зібрання козаків з їх влас­ ної ініціативи інколи називаються “чорною” радою. Місцем проведен­ ня ради, як правило, була Січ, але в поході вона могла відбутися будь­де. В ході Визвольної війни, як зауважує В. Щербак, козацька рада перетворюється на вищий законодавчий орган Української ко­ 487 зацької держави. Із зміцнення гетьманської влади скликалася рідше. Після Чорної ради 1663 р. в Ніжині в ній брали участь лише пред­ ставники від полків [7, с. 329]. Дослідник О. Путро акцентує увагу на тому, що в період гетьманства К. Розумовського зросла роль генераль­ ної старшини і фактично перестала діяти загальновійськова козацька рада, компетенція якої остаточно перейшла до старшинської ради, що складалася насамперед із генеральної старшини. Вона включала най­ заможніших і найвпливовіших представників старшинських родин і перестала існувати у 80­ті роки ХVІІІ ст. у зв’язку з остаточною лікві­ дацією залишків української автономії [7, с. 376]. З цього погляду звертають на себе увагу свідчення іноземців, котрим доводилося знайомитися з практикою даної форми політично­ го життя Січі. Так, можна навести визнання французького інженера й картографа Гійома Левассера де Боплана: “Гетьмани дуже суворі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважним у військовому поході... Бо, коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана... Управ­ ляти ними і вести їх у похід – нелегка справа, і нещасний той, хто невдало це зробить. За сімнадцять літ, які я провів у цьому краї, усі, хто займав цю посаду, трагічно закінчили свої дні” [1, с. 67.]. Подібна практика розв’язання найважливіших питань, на думку дослідників, створювала сприятливу атмосферу для інтриг і відкритої боротьби за владу як окремих осіб, так і старшинських угрупувань. Незрідка “чорна” рада перетворювалася у знаряддя в руках досвідче­ них політиків або ж спритних демагогів для досягнення ними своїх цілей. Стає традиційною нестабільність позицій козацтва, а міжусоб­ на боротьба, зміна політичного курсу вкрай негативно позначилися на процесі консолідації козацького стану (постійно існували гострі супе­ реч ності між запорізькими й городовими козаками), на результатах боротьби з Річчю Посполитою. Не можна нехтувати згубний вплив охлократично­демократичних принципів політичного життя на фор­ мування козацької ментальності. Насамперед вони призводили до превалювання в шкалі морально­соціальних цінностей особистої сво­ боди над обов’язком перед владою, формували стереотип спротиву будь­яким заходам з боку старшинської адміністрації, спрямованих на її обмеження (що є неминучим у процесі становлення механізму дер­ жавної влади). З цього погляду цілком слушним є тонке спостережен­ 488 ня сучасника національної революції німецького історика Еразма Франціска, який відзначав, що козаки понад усе цінували свою “дику свободу” [9, с. 256]. Ось у такій атмосфері формувався світогляд Б. Хмельницького, який, беручи активну участь у козацьких акціях, здобував життєвий, політичний і військовий досвід. Отримавши привілеї і клейноди, Бог­ дан Хмельницький вловивши основні тенденції розвитку суспільства, в 1646 р. розпочав підготовку нового козацького повстання. Звертає на себе увагу той факт, що під час проведення таємних рад зі своїми однодумцями він відзначав посилення не лише соціального гніту, а й національно­релігійного. У вересні – першій половині жовтня 1647 р. було проведено кілька таємних рад для обговорення плану дій і по­ шуку союзників у майбутній боротьбі. Адже в пам’яті козаків жили гіркі спогади про минулі поразки в боях з польськими військами у 30­х рр., тому дехто боявся повстання, приреченого, на їхню думку, на поразку через перевагу ворожих сил. На це Б. Хмельницький від­ повів, що під час своїх поїздок по українських землях “скрізь бачив жахливі утиски й тиранства”, а отже, селяни і городяни могли під­ тримати козаків. Таким чином, він уявляв майбутню боротьбу як спільний виступ різних груп українського населення. Представник сучасної української історіографії І. Бутич акцентує увагу на тому, що повстання, очолене Богданом Хмельницьким, яке дістало назву Хмельниччини, поклало початок новому етапі в історії Східної Європи, України зокрема. Як керівник активної боротьби українського народу за здійснення соціальних, політичних і культурних ідеалів, Хмельницький протягом десяти років перебував у центрі по­ дій. Відбиваючи загальнонародні інтереси, гетьман зробив справжній переворот у формуванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний повстанський табір різні суспільні сили, організував їх і повів на пова­ лення влади польської шляхти в Україні. Він стояв біля джерел ство­ рення Української держави і, як визначний політик, зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, але й за допомогою соціально­економічної політики об’єднати, для досягнення цієї мети, різні стани українського суспільства і цим створити сприятливі умови для завершення в основних рисах процесу формування української держави. Як творець нової адміністрації, Хмельницький багато зробив для становлення державного апарату та налагодження його функціо­ нування [2, с. 11]. 489 Сучасна українська історіографія наголошує на тому, що важко переоцінити роль Б. Хмельницького в творенні державних інституційй (насамперед органів влади, армії, судових установ) та розробці під­ валин внутрішньої і зовнішньої політики уряду. Істотного значення набуває проблема співвідношення влади гетьмана з повноваженнями “чорної” козацької ради. Відомо, що обрання Б. Хмельницького від­ булося на “чорній” раді відразу ж після захоплення повстанцями Січі приблизно в першій половині лютого 1648 р. [5, с. 31]. Звичайно, перші кроки в зносинах з польською стороною йому доводилося ро­ бити лише за згодою загальної козацької ради, що скликалася в серед­ ині березня з нагоди прибуття послів М. Потоцького, М. Хмелецького і С.М. Ричевського для обговорення змісту вимог до коронного геть­ мана. Доволі складним було становище Б. Хмельницького у військо­ вому таборі під Білою Церквою, де зібралися десятки тисяч осіб, а у середині червня з Полонного повідомляли, що гетьман “жодним чином не може вгамувати свавілля черні”. За свідченням іншого джерела, гетьман не міг мати серед повстанців міцної влади, бо вони “навчи­ лися топити своїх гетьманів”. Вкрай напружено проходила “чорна” рада 10–12 червня 1648 р., і лише з великими труднощами Б. Хмель­ ницькому вдалося її переконати в доцільності припинення наступаль­ них дій і спорядженні посольства до Варшави. До речі, тоді ж було вирішено, що після двотижневого перебування по домівках усі знову зберуться до козацького війська, щоб заслухати “реляцію, яку при­ везуть посли”. 29 червня в Чигирині знову збирається “чорна” рада для заслухання листа від А. Кисіля та підготовки відповіді. Отже, “чорна” козацька рада протягом першої половини 1648 р. цілковито контролювала прийняття гетьманом рішень з найважливіших політич­ них питань [13, с. 37]. Як зауважують дослідники, надзвичайно важливе значення для розбудови козацької армії, діяльності державного апарату, визначення функцій гетьмана мали розроблені і ухвалені козацькою радою у дру­ гій половині червня 1648 р. “Статті про устрій Війська Запорозького”. Їхні настанови виходили за межі військового статуту й охоплювали інші сфери життя козацької України [12, с. 146]. Спираючись на “Стат­ ті про устрій Війська Запорозького”, гетьман вживає заходів для вга­ мування свавілля повсталих, насамперед, розіслав по всій Україні універсали з наказом: “Кожен, з нашого Війська Запорозького, та і з інших шлятеських підданих, під страхом суворої кари ці бунти й за­ 490 ворушення мусить припинити” [14, с. 79–89], а дізнавшись про жор­ стокі розправи М. Кривоноса, заборонив йому “свавілля чинити, міста палити й руйнувати”. Дослідники звертають увагу на ще один суттєвий момент. При розв’язанні важливих питань розгортання Національної революції протягом липня – серпня 1648 р. гетьман відмовляється від практики скликання “чорних” козацьких рад, обмежуючись нарадами зі стар­ шиною. На цей новий аспект політичного розвитку Української дер­ жави звернув увагу посланців А. Кисіля сам Б. Хмельницький: “...не так у нас тепер [ведеться] справа, як [це було] здавна у Війську Запо­ розькому, бо я з черню не раджуся і з нею не спілкуюся”. За свідчен­ ням шляхтича Кордиша (28 серпня), полонені козаки повідомляли, що тепер гетьман з черню ради не має, “чого перед цим не було, бо завжди чернь домагалася того, що з ними радилися, а тепер лише з самою своєю старшиною має раду” [13, с. 39]. Сказане, однак, зовсім не означає, що Б. Хмельницький дозволяв собі легковажити позицію основної маси війська, яка з другої половини серпня все настирливіше вимагала припинити переговори з Польщею. Не можна замовчати, на думку дослідників, й такий важливий аспект політичної діяльності Б. Хмельницького, як проведення курсу на зміцнення прерогатив гетьманської влади, що суперечив традицій­ ному республіканству Війська Запорозького. Уже в другій половині 1648 р. він дедалі частіше відмовляється від практики скликання “чор­ ної” ради, прагнучи зміцнити владу самого гетьмана. На військовій нараді під Замостям він заявив: “Панове полковники! Тут на війні мій один голос – усім наказ! До послушенства всі і ждати моїх наказів!”. З іншого боку, доводиться діяти дуже обачно, остерігаючись виступу у козацькому війську. За визнанням А.Г. Мокрського, котрий неодно­ разово зустрічався з Б. Хмельницьким, хоча гетьман “деспотично керує військом з 300 тис. осіб, проте він не може бути спокійним за своє життя, яке піддається небезпеці при всякому незначному випад­ ку і при всякому заколоті цієї ницої черні...” [13, с. 52–53]. У першій половині 1649 р. спостерігається, за словами В. Липин­ ського, “прояв самодержавних, монархічних устремлінь Б. Хмельниць­ кого” [6, с. 117–120]. Це не лише позначається на політичному розвит­ ку Української держави, а й формує в свідомості її населення зародок ідей монархізму. Він прямо чи опосередковано почав висловлюватися про свою владу не як про владу виборного гетьмана, а як про надану 491 Богом самодержавну владу володаря Русі. 22 лютого 1649 р. заявив польським послам: “Правда то єсть, жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жєм єсть єдиновладцем і самодержцем руським”. Так, на думку В. Смолія та В. Степанкова, започаткувалася еволюція влади виборного і жорстко підлеглого “колективній волі” Війська Запорозь­ кого гетьмана до освяченої Богом влади володаря, чиїй волі тепер мала підпорядковуватися “колективна воля” громади. Б. Хмельницький усуває з арени політичного життя генеральну (чорну) раду, що була формою прямого волевиявлення козацтва. ЇЇ замінює старшинська рада. Зводить також нанівець принцип виборності генеральної стар­ шини і полковників. Так, у травні 1649 р. гетьман поміняв частину з 30 полковників, для яких закінчився “рік регіменту” (керування пол­ ком), хоча міг продовжити термін перебування на цій посаді [12, с. 190]. Однак, як зауважують дослідники, ця заміна відбувалася не механічно, а з огляду на лояльність того чи іншого полковника до гетьмана. В умовах різкого загострення внутрішньополітичної ситуації на перше місце висувалася розробка підвалин соціально­економічної політики. Задля цього, гетьман вирішив провести в Києві розширену старшинську раду (за участі київського воєводи та заслужених реєст­ рових козаків), яку В.Я. Рудавський назвав “з’їздом публічним Русі” “на зразок польського сейму”. У першій декаді березня сюди прибули Б. Хмельницький, старшини і запрошені козаки, а також 10 тис. “ви­ пищиків”. Дочекавшись 13 березня приїзду з Варшави послів та А. Киселя, через день гетьман розпочав роботу ради. Вона відбулася у складних умовах, бо частина радикально налаштованих старшин виступала проти допуску шляхти до маєтків і відновлення старих по­ рядків, а “випищики” вочевидь готувалися до бунту, що і розпочався 16 березня, коли повстанці оточили замок і вимагали стратити А. Ки­ селя. За наказом Б. Хмельницького козаки розігнали бунтівників; водночас усіх “випищиків” гетьман розпорядився поновити в реєстрі [12, с. 212–213]. Після трагічного завершення Берестечкової битви Богдан Хмель­ ницький, не приховуючи розпачу, “схопився за голову і став вирікати прокляття”. Однак приголомшені удари долі не зламали його. Очевид­ но, 16 липня провів старшинську раду, що ухвалила розпочати мобі­ лізацію нової армії. А відтак розіслав універсали з розпорядженням заможнішим козакам збиратися на урочищі Маслів Став, а бідні шим 492 – розійтися по домівках і готувати продовольство й боєприпаси [12, с. 258]. Дослідники звертають увагу на те, що в цей час на Лівобережжі загострилася конфліктна ситуація. За розпорядженням миргородсько­ го полковника М. Гладкого, маси невдоволених політикою гетьмана почали збиратися в обозах на берегах Хорола, Псла й Ворскли. Не виключено, що серед старшин виникла змова проти Б. Хмельницько­ го з метою його усунення від влади, на чолі якої перебували М. Глад­ кий і прилуцький полковник Семен Герасимов. Тому 2 травня 1652 р. відбулася старшинська рада, на якій Ф. Джеджалій вказав на “полков­ ника миргородського Матвія Гладкого що він полковник й інші сот ники з ним хочуть його гетьмана згубити і розпочати війну з поляками”. Подібне обвинувачення було висунуте проти С. Герасимова. Рада ухвалила усім їм смертний вирок і незабаром їх розстріляли. Жорсто­ кість розправи над групою старшин пояснюється не їхніми антиполь­ ськими настроями й участю у виступах на Лівобережжі (не менш опозиційно до виконання умов договору були налаштовані І. Богун, С. Подобайло й інші старшини), а участю в антигетьманській змові [12, с. 269]. 16 січня 1653 р. гетьман Б. Хмельницький провів старшинську раду, що ухвалила не миритися з польським королем, мобілізувати військо, заборонити купцям вивозити хліб до Польщі та клопотатися про “милість” у царя. Надіслав кримському ханові повідомлення про те, що Річ Посполита готує наступ проти України, і попросив наді­ слати допомогу. Зібрана Іслам­Гіреєм нарада мурз ухвалила спряму­ вати до Чигирина посланця для з’ясування масштабів загрози поль­ ського наступу. Якщо його очолюватиме король, на допомогу Богда­ нові вирушить орда під проводом самого хана. У пошуках додаткової підтримки гетьман відправив послів до турецького султана й провів переговори з посланцем Дьєрдя ІІ, який прибув разом з українським посольством. У листі до трансільванського князя висловлював задо­ волення фактом збереження “старої дружби” й запевняв, що зі свого боку не дасть “жодної нагоди для розриву приязні...” [12, с. 287]. Дослідниками встановлено, що на зібраній у травні 1653 р. стар­ шинській раді з метою прийняття турецької протекції всі полковники, якщо вірити І. Виговському, за винятком А. Ждановича, висловилися на її користь. Навіть, якщо генеральний писар перебільшив, однак є підстави стверджувати, що робота ради засвідчила існування серед 493 старшин сильного угрупування протурецької орієнтації. Інше угрупу­ вання, очолюване, мабуть, І. Виговським, висловилося за прийняття протекції московського царя. Зрозуміло, що остаточне рішення зале­ жало від позиції гетьмана. І в цей відповідальний момент, на думку В. Смолія та В. Степанкова, Б. Хмельницький припустився стратегіч­ ної помилки: вочевидь, не до кінця усвідомлюючи глибини внутріш­ ньої кризи, яку переживала держава, а також не вловивши погіршен­ ня її геополітичного становища, гетьман вирішив і далі провадити політику балансування між інтересами Речі Посполитої, Криму, Росії й Порти, намагаючись залучитися підтримкою Порти й Росії, обіця­ ючи її володарям прийняти їхню протекцію. Одначе, потенціал цієї політики впродовж 6 років уже себе вичерпав. Слід було визначатися й робити відповідний крок, інакше реальною ставала загроза, перехит­ рувавши себе, стати заручником своїх обіцянок і потрапити в пастку [12, c. 293]. На початку серпня 1653 р. Б. Хмельницький прийняв турецького посла, а згодом направив посольство до Стамбула, яке мало клопота­ тися про повернення влади союзнику В. Лупулу. В цей час гетьман зібрав старшинський з’їзд за участю заслужених козаків і “начальни­ ків міст і містечок”, щоб обговорити чи доцільно прийняти протекцію султана або царя, чи варто повернутися у підданство короля. Якщо вірити словам захопленого жовнірами в полон хірурга, який “служив самому Хмельницькому”, на з’їзді було “названо труднощі, які б виник­ ли при прийнятті того чи іншого рішення. Присутні відповіли, що не хочуть йти ні під турка, ані під московита, що їх не обеззброїли, ані в неволю до шляхти. Не маючи способу домогтися пробачення з боку короля, доведеться їм зі зброєю в руках сміливо завершити свої кло­ поти і своє життя”. Російські джерела засвідчують, начебто рада ухва­ лила прийняти протекцію Олексія Михайловича. Чи це так, сказати важко, але достеменно відомо, що на початку другої декади вересня 1653 р. до Москви відбув посол Лаврін Капуста з проханням присла­ ти воєвод з військом для відбиття наступу поляків і виявити “госуда­ реву милість”. В. Смолій та В. Степанков констатують, що старшин­ ський з’їзд відхилив пропозицію про прийнятття турецької протекції (основну причину цього рішення вбачають у традиційному несприй­ нятті українцями мусульманського світу, їхнього неприхильного, якщо не відверто ворожого ставлення до Порти як оплоту споконвічного ворожого степу) [12, с. 302–303]. 494 Відомо, що політичні наслідки Жванецької кампанії для Україн­ ської держави виявилися катастрофічними. Кримсько­польська угода не передбачала навіть визнання самого факту її існування, не кажучи вже про автономію чи навіть незалежність. Вона засвідчила також політичну безперспективність для виборення самостійності союзу з Кримом, еліта якого однозначно продемонструвала, що не дозволить існування на своїх північних кордонах Української держави. Мало того, тепер ханат став союзником Речі Посполитої у втіленні в життя умов угоди. Це означало, що в разі спротиву окупації козацької Укра­ їни польськими військами, Б. Хмельницькому довелося б мати справу не тільки з польсько­литовськими, а й із кримськими військами. Пере­ могти в цій боротьбі не було жодного шансу. Геополітичне становище козацької України, враховуючи охолодження відносин із Портою, стало критичним. Дослідники сповна поділяють висловлене П. Феден­ ком міркування, “Орда своїм грабіжництвом і зрадливістю, а Польща непримиренністю супроти української державності навіть на обмеже­ ній козацькій території просто пхали Хмельницького шукати протек­ ції московського царя” (див.[12, с. 313]. У зв’язку з таким несприятливим перебігом подій гостро постала проблема пошуку, за визначенням О. Оглоблина, “міцної, концентро­ ваної військово­політичної допомоги ззовні”. За тодішніх обставин її можна було одержувати або від Порти, або від Росії. Не можна не по годитися з міркуванням Я. Дашкевича: трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильних сусідів. У неї не було можли­ вості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду (див.[4, с. 274]. Дослідниця Н. Яковенко нагадує, що дипло­ матична активність Богдана Хмельницького в балансуванні між Вар­ шавою та Стамбулом і його васалами – Кримом, Молдовою й Семи городом – від перших днів війни доповнювалася складним плетином контактів із північно­східним сусідом – Московським царством [15, с. 348]. Імовірно, 16 грудня 1653 р. Б. Хмельницький зібрав старшинську раду, на якій ознайомив присутніх зі змістом основних положень кримсько­польської угоди та порушив питання про повний розрив з Річчю Посполитою: “йти від короля геть...”. Інформував їх про згоду царя прийняти Військо Запорозьке під свою протекцію, що сприйня­ лося позитивно. Гетьман розіслав універсали до її населення, попере­ 495 джаючи остерігатися проходження татар. Його шлях пролягав через Сатанів, Городок, Меджибіж, Летичів, Літин, Вінницю на Корсунь. Щоб запобігти грабункам татар, залишив у Меджибожі 500 вояків, а в Брацлаві – 3 полки. З Літина послав застереження ханові, що коли його вояки чинитимуть свавіля й братимуть ясир, то він вживатиме відповідні заходи. Близько 26 грудня розпустив військо, наказавши старшині (полковникам, осавулам, сотникам) негайно з’їжджатися до Переяслава. 31 грудня наказав посольству В. Бутурліна, яке мав супро­ воджувати полковник І. Федорович, їхати до Переяслава [12, с. 314]. У суботу 17 січня гетьман зустрівся з російськими послами, які запропонували в неділю передати йому царську грамоту, зачитати указ Олексія Михайловича й принести присягу в церкві на вірність воло­ дареві Московії. Б. Хмельницький погодився, зауваживши, що спо­ чатку вранці 18 січня проведе таємну старшинську раду, після якої вони заслухають царський указ, обговорять його зі старшинами, а вже після цього присягнуть цареві. На жаль, через брак джерел історикам невідомий зміст старшинської ради. Можна припустити, що в центрі обговорення перебували статті, на основі яких мали прийняти росій­ ську протекцію. Гетьман і старшини вважали, що цей акт повинен мати договірний характер із взаємною присягою сторін на узгоджених умовах. Проте, вони не враховували такої специфіки політичного устрою Московії, як самодержавності влади царя, що еволюціонувала у бік абсолютизму і не припускала можливості принесення монархом присяги стороні, яка трактувалася підданою його владі. Також виникає враження, що українська сторона не спромоглася (з невідомої при­ чини) до початку ради узгодити з російською всі умови прийняття протекції [12, с. 315]. О другій годині дня на майдані довбиші вдарили в барабани, скликаючи на раду присутніх старшин, військове товариство та горо­ дян, тобто “все товариство”. Сюди прибув Б. Хмельницький з гене­ ральними старшинами й 13 полковниками. Загалом зібралися, воче­ видь, понад 300 осіб (відомо, що присягли 284 особи). Себто відбув­ ся старшинський з’їзд із залученням жителів (мабуть, представників міської верхівки) Переяслава, а не генеральної козацької ради – верхов­ ного органу влади козацької України. Історик Н. Яковенко акцентує увагу на тому, що за підрахунками Михайла Грушевського, на Пере­ яславській соборній площі зібралося близько 200 представників стар­ шини та козацтва, серед них 12 полковників [15, с. 353]. 496 Близько 15 години гетьман звернувся із знаменитою промовою до присутніх. Дослідниця Н. Яковенко акцентує увагу на тому, що назагал в публічних виступах Б. Хмельницький демонстрував доско­ нале володіння мистецтвом показної відвертості й сміливого жесту [15, с. 317]. Як занотовано у звіті московського посольства, Богдан Хмельницький, розпочинаючи раду, виголосив промову, де наголосив на тяжких випробуваннях шестилітньої війни “з гнобителями і воро­ гами нашими, які хочуть викорінити Божу церкву”. Ця рада, сказав він, зібралася для того, “щоб ви з нами обрали собі володаря з чоти­ рьох, кого ви хочети – султана, хана, короля чи царя. Турецький цар – це бусурман; всім відомо, якої біди зазнають наші браття, православ­ ні християни, греки, і в якому утиску вони від безбожних. Кримський хан також бусурман; ми його поневолі прийняли до дружби, і якого нестерпного лиха ми зазнали! Яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові, які утиски від польських панів – нікому з вас розповідати не треба... А православний християнський великий госу­ дар, цар східний, є з нами одного благочестя грецького закону, одної віри... якщо ми його щиро полюбимо, крім його царської високої руки спокійнішого пристановища не знайдемо” [12, с. 353]. Отже, як заува­ жують ще раз В. Смолій та В. Степанков, йшлося не про те чи зали­ шитися козацькій Україні самостійною, чи обрати протектора, а лише про вибір захисника серед чотирьох. Створювався негативний образ турецького, кримського і польського володарів і позитивний – царя, який є “з нами єдиного благочестя грецького закону, єдиного спові­ дан ня, єдино єсми тіло церкви з православієм Великої Росії” [12, с. 316]. Присутні за даними російських джерел (українські відсутні), одностайно загукали: “волимо під царя східного православного...”. Потім, як зауважують українські дослідники В. Смолій, В. Степанков, Н. Яковенко, Переяславський полковник Павло Тетеря, обходячи май­ дан, запитував їх, чи всі так вважають? Відповідали: “всі одностайно”. Тоді гетьман прорік: “бути цьому, нехай господь Бог наш укріпить під його царською кріпкою рукою”. А члени ради закричали: “Боже, утверди, Боже, укріпи, щоб ми навіки всі єдино були”. У такій чи приблизно такій атмосфері старшинський з’їзд ухвалив прийняття царської протекції [15, с. 353]. Коли, читаючи цей звіт, зауважує Н. Яковенко, звертаєш увагу на стилістику московського дипломатичного етикету, ритуально підне­ 497 сену стосовно царської персони та питань, дотичних православ’я, то все одно мусимо констатувати, що рада пройшла у згоді (що трапля­ лося нечасто). Натомість затьмарив її публічний скандал в Успенсько­ му Переяславському соборі, коли прислані з Москви церковнослужи­ телі запросили старшину скласти присягу. Здивований гетьман зажа­ дав, аби спершу присягали від імені Олексія Михайловича посли, що “государ не видасть його, гетьмана, і все Військо Запорозьке польсько­ му королю, а також не порушить їхніх вольностей”. Бутурлін, в свою чергу, обурено запротестував: у Московській державі “піддані повинні скласти присягу своєму государю, а не він їм”, бо – гетьману навіть говорити про це “непристойно”, бо ж й козакам, якщо вони хочуть слу жити цареві, слід “дати віру великому государю по євангельській заповіді без жодного сумніву” [12, с. 353]. Ситуація ставала критичною, тож гетьман зі старшиною, поки­ нувши собор, провели довгу нараду. Вислані ще раз до московських послів полковники Тетеря і Григорій Лесницький намагалися вмовити Бутурліна аргументом, який здавався їм переконливим: польські ко­ ролі завжди присягають своїм підданим. На це Бутурлін відповів, що “того за зразок ставити непристойно, бо ті королі невірні й не само­ державці”; цар прийняв Військо Запорозьке на його прохання, тому козаки повинні пам’ятати про царську ласку й присягнути, а “госуда­ реве слово перемінним не буває”. Попри очевидну двозначність стано­ вища, відступати було нікуди. Повернувшись до собору, гетьман і стар шина виконали присягу, “щоб бути їм з землями і з містами під государевою високою рукою навіки невідступними” [15, с. 354]. Після закінчення переговорів, які тривали ще кілька днів після церемонії, Бутурлін та члени посольства роз’їхалися по полках для прийняття присяги. Протягом січня – лютого 1654 р. на території 17 полків присягнуло понад 127 тис. чоловік, у тому числі 64 тис. козаків. Від присяги відмовилося вище духовенство, посилаючись на відсут­ ність дозволу Константинопольського патріархату; частина міщан Переяслава, Києва та Чорнобиля склала присягу лише під тиском козаків; не присягали Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кро­ пив’янський полки. За деякими даними, до травня зволікала з при­ сягою Запорозька Січ. Проте говорити про серйозний опір присяган­ ня немає підстав. Впродовж шести літ виснажливої війни люди що­ далі виразніше настроювались на промосковські симпатії як ілюзію порятунку від воєнних злигоднів, не розуміючи, що насправді набли­ 498 жалася війна ще масштабніша, заради якої, власне, й було укладено Переяславську угоду [15, с. 354]. Аналіз висловленої Богданом Хмельницьким аргументації на користь обрання протектором царя й реакції на неї присутніх (воліли під рукою царя православного у “нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависнику Христову, поганину дістатися”) однозначно засвідчує, що єдиним і вирішальним чинником у прийнятті власне цього, а не якогось іншого рішення політичною елітою було усвідомлення нею історичної спільності православної віри населення Малої і Великої Русі. І коли учасники ради висловлювали побажання, щоб “ми навіки всі єдино були”, то мали на увазі досягнення не етнічної чи політичної єдності (радянські та російські історики трактували раду, – на жаль, останні й нині зображують її – як “возз’єднання України з Росією, Малої і Великої Русі чи просто Русі), а лише єдності конфесійної під протекцією царя. Приймаючи її, ні гетьман, ні старшина навіть гадки не мали йти на самоліквідацію українського державного життя й при­ єднання козацької України як Малої Росії до Великої Росії як її скла­ дової територіальної частини. У їхньому уявленні, як переконливо довів О. Струкевич, цар Олексій Михайлович мав бути спільним монархом обох Росій (який триматиме у своїх руках не лише великоросійський, а й малоросій­ ський скіпетри), які, втім, будуть політично окремими й незалежними одна від одної. Саме тому, щоб наголосити їхню самостійність і рів­ ноправність під владою царя­протектора, уже цього ж дня (18 січня) Б. Хмельницький у листі до нього вперше (на що звернули увагу С. Плохій і П. Толочко) вніс до його титулу суттєву зміну: замість “всієї Русії самодержавця” вжив термін “всєї Великої і Малої Росії самодержавця”. Через місяць він був взятий на озброєння російською урядовою канцелярією. У світлі сказаного необгрунтованою виглядає спроба Б. Флорі, як зауважують критики, спираючись на ідею етнічної спорідненості українського, російського й білоруського народів, довести, що, по­ перше, на середину ХVІІ ст. замість них існував якийсь міфічний східнослов’янський “єдиний “руський народ”, а, по­друге, що відпо­ відно до ухвали Переяславської ради відбулося входження “територій створеного в результаті народно­визвольної війни на східнослов’янських землях Речі Посполитої гетьманства до складу Руської держави...”, яке було “сприйняте обома сторонами як відновлення минулої єднос­ 499 ті, як возз’єднання окремих частин Русі, раніше розділених політич­ ними кордонами” (див. [12, с. 317–318]. Сучасна українська історіографія Переяславської ради представ­ лена дослідженнями В. Брехуненка, В. Горобця, С. Грабовського, Т. Гунчака, І. Іванченко, Ю. Мицика, О. Рафальського, В. Сергійчука, М. Славинського, О. Струкевича, Т. Чухліба, Н. Юсовою та ін. До­ слідник Ю. Мицик опублікував матеріали з історії досліджень Пере­ яславської ради 1654 р. [ 8 ]. Як же оцінює історична наука, зокрема, українська, сам факт Переяславської ради та тих угод, які з неї ви­ пливали? Переважна більшість істориків сходяться на тому, що до­ говір був недосконалий, “сирий”, дозволяв різні тлумачення сторона­ ми, які його підписали. Разом з тим його слід вважати і певним про­ явом дипломатичної ментальності, з одного боку, європейської, на якій виховувалися українські політики і державні провідники, та азіатської, властивої московській дипломатії. Найпоширенішими є такі думки: договір (1654 р.) є “персональною унією”, коли дві незалежні держа­ ви визнають зверхність одного монарха; договір встановлював васаль­ ну залежність України від Росії; Україна прилучилася (як автономія) до Росії; договір мав характер військового союзу проти Польщі [3, с. 175–176]. Джерела та література: 1. Боплан Гійом де Левассер. Опис України. Українські козаки та їх останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – Львів: Каменяр, 1990. – 302с. 2. Бутич І. Вступ // Універсали Богдана Хмельницького. 1648–1657 / Національна Академія наук України; Інститут історії України; Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1998. – С. 11–42. 3. Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр. – К.: Генеза, 1995. – 608 с. 4. Шашкевич Я. Павло Тетеря / Я. Дашкевич // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. – К.: Варта, 1994. – С. 253–274. 5. Документи Богдана Хмельницького. 1648–1657 / [Упоряд. І. Крип’я­ кевич, І. Бутич]; Ін­т сусп. наук АН УРСР. – Вид­во АН УРСР, 1961. – 739 с. 6. Липинський В. Твори. – Т. 3: Україна на переломі 1657–1659: За­ мітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ столітті / 500 Східно­європ. досл. ін­т ім. В.К. Липинського, Ін­т укр. археографії АН України; Ред. Л.Р. Білас, Я. Пеленський (ред.). – Філадельфія, СЕДІ, 1991. – 346с. 7. Малий словник історії України / В. Смолій, С. Кульчицький, О. Майборода та ін. – К.: Либідь, 1997. – 464 с. 8. Мицик Ю. А. З історії досліджень Переяславської ради 1654 р. / Ю. А. Мицик // Український історичний журнал. – 2004. – № 1. – С. 72– 80. 9. Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка: Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках / Д.С. Наливайко. – К.: Дніпро, 1992. – 495 с. 10. Одінцова Г. С. Теорія та історія державного управління: Навч. посіб. / Г. С. Одінцова, В. Б. Дзюндзюк, Н.М. Мельтюхова. – К.: “Видав­ ничий дім “Професіонал”, 2008. – 288 с. 11. Полонська­Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Т. 1. До середи­ ни ХVІІ століття. – [3­тє вид]. – К.: Либідь, 1995. – 672 с. 12. Смолій В. Богдан Хмельницький / В. Смолій, В. Степанков. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2003. – 400 с. 13. Смолій В. Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ століть: пробле­ ми формування, еволюції, раалізації / В. Смолій, В. Степанков. – К.: “Альтернативи”, 1997. – 368 с. 14. Універсали Богдана Хмельницького. 1648–1657. / Національна Академія наук України; Інститут історії України; Інститут української архео графії та джерелознавства імені М.С. Грушевського. – К.: Видавни­ чий дім “Альтернативи”, 1998. – 382 с. 15. Яковенко Н. Нарис історії середньочної та ранньомодерної Укра­ їни / Н. Яковенко. [3­є вид., перероблене та розшир]. – К.: Критика, 2006. – 584с. Петро Радько (Полтава, Україна). Сучасна українська історіографія козацьких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини У статті в історіографічному аспекті розглядається діяльність козаць­ ких рад як органу державної влади періоду Хмельниччини. Звернута увага на особливості функціонування козацьких рад, викликаних умовами активізації національно­визвольної боротьби проти польського гніту та утвердження незалежної Української гетьманської держави. Ключові слова: Козацтво, козацька рада, старшинська рада, Б. Хмель‑ ницький, І. Виговський 501 Петр Радько (Полтава, Украина). Современная украинская исто- риография козацких рад как органа государственной власти периода Хмельниччины В статье в историографическом аспекте раскрывается деятельность казацких рад как органа государственной власти периода Национально­ освободительной войны украинского народа середины ХVІІ века. Обра­ щено внимание на особенности фукционирования казацких рад, вызваных необходимостью активизации национально­освободительной борьбы против польского гнета и создания независимого Украинского государ­ ства. Ключевые слова: Козачество, козацкая рада, старшинская рада, Б. Хмельницкий, И. Выговский Petro Rad’ko (Poltava, Ukraine) Contemporary Ukrainian historio- graphy of the Cossack Radas as an organ of the state government during Khmelnytskyi’s period. In the article is considered activity of Cossack councils as the bodies of state power in historiographical context. It is accented on the features of the functioning of Cossack councils during the liberation war against Polish oppression and the development of independent Ukrainian Hetman state.

Схожі ресурси