“Взорування” на Христа як моральна максима у проповідях Антонія Радивиловського

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2008
Автор:	Співак, В.В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України 2008
Назва видання:	Мультиверсум. Філософський альманах
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71780
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	“Взорування” на Христа як моральна максима у проповідях Антонія Радивиловського / В.В. Співак // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2008. — Вип. 67. — С. 11-23. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-71780
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-717802014-12-11T03:02:07Z “Взорування” на Христа як моральна максима у проповідях Антонія Радивиловського Співак, В.В. 2008 Article “Взорування” на Христа як моральна максима у проповідях Антонія Радивиловського / В.В. Співак // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2008. — Вип. 67. — С. 11-23. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 2078-8142 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71780 uk Мультиверсум. Філософський альманах Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
format	Article
author	Співак, В.В.
spellingShingle	Співак, В.В. “Взорування” на Христа як моральна максима у проповідях Антонія Радивиловського Мультиверсум. Філософський альманах
author_facet	Співак, В.В.
author_sort	Співак, В.В.
title	“Взорування” на Христа як моральна максима у проповідях Антонія Радивиловського
title_short	“Взорування” на Христа як моральна максима у проповідях Антонія Радивиловського
title_full	“Взорування” на Христа як моральна максима у проповідях Антонія Радивиловського
title_fullStr	“Взорування” на Христа як моральна максима у проповідях Антонія Радивиловського
title_full_unstemmed	“Взорування” на Христа як моральна максима у проповідях Антонія Радивиловського
title_sort	“взорування” на христа як моральна максима у проповідях антонія радивиловського
publisher	Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
publishDate	2008
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71780
citation_txt	“Взорування” на Христа як моральна максима у проповідях Антонія Радивиловського / В.В. Співак // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2008. — Вип. 67. — С. 11-23. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.
series	Мультиверсум. Філософський альманах
work_keys_str_mv	AT spívakvv vzoruvannânahristaâkmoralʹnamaksimaupropovídâhantoníâradivilovsʹkogo
first_indexed	2025-07-05T20:39:29Z
last_indexed	2025-07-05T20:39:29Z
_version_	1836840879263842304
fulltext	1 ______________________________________________________________________ В.В. Співак, аспірант Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України “ВЗОРУВАННЯ” НА ХРИСТА ЯК МОРАЛЬНА МАКСИМА У ПРОПОВІДЯХ АНТОНІЯ РАДИВИЛОВСЬКОГО Історія філософської думки як інтегральної складової духовної культури народу викликає підвищений інтерес у періоди самоствердження національної держави та формування національної ідеології. Морально-етична складова такої ідеології повинна спиратися на підвалини традиційно тяглих, історично сформованих уявлень про ціннісні парадигми та критерії оцінки людських вчинків з погляду їх відповідності (або невідповідності) встановленим у соціумі поведінковим нормам. На запитання про те, як, власне, формувалися такі уявлення та ментальні стереотипи, може дати відповідь історія етичної думки. Історія розвитку морально-етичних поглядів в Україні XVII ст. може бути особливо цікавою нині, оскільки це був період, коли відбувалося утвердження власної (української) національної ідентичності (державно-правової, культурно-освітньої, релігійної тощо), а пошук підстав для такого самоствердження проводився як спроба поєднання кількох досить різних за духом культурних традицій. До них належали, з одного боку, політико- правові уявлення Речі Посполитої з підкресленою увагою до гідності шляхетно народженої людини і недоторканності її майнових та особистих прав і свобод, а з іншого – морально-етична парадигма православної церкви, належність до якої сприймалася майже синонімом українськості. У цей час саме українськими православними ієрархами розробляється і пропагується морально-етичний ідеал доброго християнина і громадянина своєї Вітчизни, який значною мірою знайшов відображення у морально-етичних концепціях українського просвітництва та романтизму. Джерельна база дослідження історії української моралі XVII ст. є доволі специфічною, оскільки спеціальних трактатів, присвячених етиці, на той час ще не існувало. Навчальні курси етики, що читалися в Києво-Могилянській академії, відомі лише з кінця XVII – першої половини XVIII ст. [1]. Але, як слушно зазначає дослідниця Л.Довга у статті “Соціальна утопія Інокентія Гізеля”, “відсутність “спеціальних” трактатів не означала повної байдужості до норм, які регулювали щоденну поведінку людей, формували їх уявлення про належне і неналежне, взаємини у межах родини, соціального стану чи суспільства загалом” [3, 227]. Моральні вчення розвивалися не в філософській, а в теологічній течії та церковному красномовстві. У панегіриках та проповідях, що виголошувалися з нагоди різних урочистостей, ми знаходимо перелік цнот, що мали бути притаманні доброму пастирю, ідеальному володарю, мужньому воїну та просто будь- якому вірному християнину, але цей загальний набір чеснот являє собою радше усталену риторичну формулу, ніж моделювання дійсності згідно з певними морально-етичними приписами [3, 227]. (Прикладом таких промов можуть слугувати проповіді Антонія Радивиловського на роковини смерті Петра Могили та на посвячення Інокентія Гізеля на посаду Печерського архімандрита [4].) “Це поле, себто визначення норми реальної щоденної поведінки людей, до певної міри займали “Учительні Євангелія” та авторські збірки проповідей, укладені впродовж 17 ст.” [3, 227]. (На середину 1640-х років проповідь стає обов’язковим елементом богослужіння в Українській православній церкві [5, 289].) Тому історію української моральної думки XVII ст. доводиться вивчати на основі полемічних трактатів та трактатів з морального богослов’я, збірників церковних проповідей та інших неспецифічно філософських джерел. Показовими щодо цього можна вважати проповіді Антонія Радивиловського, які мають авторський характер, написані тогочасною українською мовою, а їхні приклади, або “історії” (лат. exempla), часто мають 2 характер рефлексій на події, які мали місце у реальному житті тогочасної України. “Хоча в силу їх фрагментарності досить важко скласти цілісну картину того, якими уявлялися ідеальні відносини між різними суспільними верствами, міжособистісні взаємини всередині окремих соціальних груп та взагалі якими були стандарти належного/неналежного, допустимого/недопустимого, обов’язкового/довільного в ранньомодерному українському суспільстві” [3, 227]. Але комплексне дослідження названих джерел під цим кутом зору дасть змогу вивчити “не тільки теоретичну спадщину вітчизняних мислителів, а й відповісти на низку досить важливих для дослідника українського середньовічного соціуму питань” [6, 242]. Зокрема, як співвідносилися офіційне моральне вчення церкви з реальною практикою повсякденної поведінки, що побутувала в українському суспільстві XVII ст., а також як та якою мірою релігійні практики впливали (чи мали впливати) на формування світогляду тогочасних українців та на стратегії їхньої поведінки в публічному та приватному житті, побуті, конфліктах тощо [6, 242]. Предметом цієї розвідки стане ідея “взорування” на Христа, як моральний ідеал, що розвивалася в проповідях Антонія Радивиловського. Тут планується розглянути набір цнот, які, на думку проповідника, має наслідувати кожен християнин, “взоруючись” на життя Ісуса Христа. Для аналізу ми обрали недільні проповіді Антонія Радивиловського: “Слово 2 на в’їзд Господень до Єрусалиму”, “Слово на неделю 2 по Пасце”, “Слово 2 на Неділю 4 по Пасце”, “Слово на Неділю 5 по Пасце”, “Слово на неделю 9 по Пасце”, “Слово 2 на неделю 9 по Пасце”, “Слово на Вознесение Господне”, “Слово на неделю 1 по сошествії Св. Духа”, вміщені в збірнику “Вінець Христов” (1688 р.), “Слово 1” та “Слово 2 на в’їзд Господень до Єрусалиму”, “Слово 2 на Страсті Христові” зі збірника “Огородок Марії Богородиці” (1676 р), а також “Слово 1 часу війни” з рукописного “Вінця”. Для проведення порівняльного аналізу з деяких питань ми плануємо використати трактат Томи Кемпійського “Imitatio Christi” (1525) як одну з найяскравіших пам’яток, що розвиває ідею наслідування Христа в земному житті віруючих. Кожна епоха створює своє бачення людини, набір ідеальних рис, який намагається втілити в життя. Вони природно не зовсім збігаються з реальними характеристиками “живої” людини. Але не враховуючи цих ідеалів, неможливо зрозуміти реальне моральне обличчя епохи. Цей ідеал, “героїчна особа”, як слушно зазначав В.Горський, є “своєрідним орієнтиром для морального вдосконалення людини, оскільки втілює в собі не лише уявний, а й реально досяжний у цьому, земному житті ідеал людини” [7, 81]. Окрім специфічно станових ідеалів [2] (добрий пастир, справедливий володар тощо), існували й загальні ідеали поведінки, що мали позастановий характер та загальносуспільне значення. Одним з них є універсальний, не знаючий ні соціальних, ні станових кордонів образ ідеального християнина [8, 3]. У свою чергу цей ідеал передбачав наслідування віруючими Ісуса Христа, “взорування” на Спасителя як моральний ідеал для доброго християнина. Ця традиція наслідування Христа віруючим у земному житті сягає перших століть християнства та обґрунтовується в книгах Нового Заповіту (Еф. 5, 1; Фес. 1, 6 тощо). Згодом ця ідея набула розвитку в аскетичній традиції (де вона інтерпретувалася не стільки як наслідування життя Христа, а й його страждань та смерті [8, 59]) та моральному богослов’ї. Одним із найяскравіших прикладів розвитку цієї доктрини є трактат фламандського ієромонаха Томи Кемпійського (1379–1471) “Imitatio Christi” (1525) [9], який був спрямований на те, щоб допомогти віруючому досягти духовного вдосконалення та містичного союзу з Богом, не відрікаючись від світу. В основу цього було покладене наслідування Христа в земному житті: “зве нас Христос наслідувати життя та нрави Його да буде нам головна турбота, якщо хочемо воістину просвітитися та позбавитися всієї сліпоти сердечної. Нехай буде нам головна турбота – повчатися у життя Ісуса Христа” [9, ч. 1]. Головними принципами життя людини, за цією доктриною, повинні бути такі взаємопов’язані чесноти, як смирення та покора, зневага до 3 багатства, світської слави та матеріальних благ (уникнення спокус), сумлінна праця, миролюбність, любов до Бога, милосердя, доброта, постійне пам’ятання христових благодіянь та страждань тощо [9]. Цю важливу для загальнохристиянського світогляду ідею – “наслідування Христа” (іmitatio Christi) по-своєму інтерпретували та досить активно пропагували українські церковні мислителі та проповідники. Так, Іван Вишенський називав наслідування Христу найбільшою християнською цнотою [10, 34]. Для них Христос є ідеалом – взірцем морального життя, а наслідування йому – основою морального вдосконалення людини та суспільства [10, 103, 134]. “Взорування” на Христа, на думку церковних діячів, є моральним обов’язком як окремих станів (наприклад, Іоаникій Галятовський у своїй “Науці” писав “Могут ся от Христа учити рицеры, гетманы, полковники и всі люде воєнныи и проч.” [11, 226], тобто Христос є моральним прикладом для військового стану), так і всіх вірних християн загалом. Одним з видатних українських проповідників XVII ст. є Антоній Радивиловський. Він отримав освіту в Києво-Могилянській колегії, його вчителем був Лазар Баранович. Закінчивши колегію наприкінці 40-х років XVII ст., Радивиловський приймає чернечий сан та виїздить до Чернігова, де деякий час виконує обов’язки архідиякона єпископської кафедри. У середині 50-х років він повертається до Києва, де у 1656 р. обіймає посаду постійного проповідника Києво-Печерської лаври. Відтоді і до самої смерті діяльність Радивиловського проходить у стінах лаври та Миколаївського монастиря. 1656 р. на посвяті Інокентія Ґізеля в архімандрити Києво-Печерської лаври, Антоній Радивиловський виголосив свою першу проповідь. Наступного, 1657 р., він виголошував проповідь на роковинах смерті Петра Могили. 1671 р. Антонія Радивиловського було призначено намісником Києво-Печерської лаври, а з кінця 1682 р. він стає ігуменом Миколаївського монастиря. Помер проповідник 10 грудня 1688 р., похований у дальніх печерах лаври. Антоній Радивиловський володів польською, латинською, грецькою, що давало йому величезні можливості щодо використання у своїх проповідях здобутків європейської та античної культури. Він був старанним читачем. Багата лаврська бібліотека, а також інші великі київські книгозбірні – Києво-Могилянської колегії, Михайлівського монастиря та Софійського собору – були до його послуг. Упродовж життя проповідник ознайомився з величезною кількістю літератури, про що свідчать посилання на використані джерела, які він раз у раз подає у своїх текстах. Це робить проповіді Радивиловського досить живими та цікавими для аудиторії. Із богословських джерел, окрім книг Старого та Нового Заповітів, Антоній Радивиловський жваво послуговувався різного типу агіографічними збірниками, святоотцівськими текстами та працями істориків церкви (Євсевія Памфіла, Іоана Кассіана, Феофана Кирського та ін.). Також проповідник посилається на античні пам’ятки, зокрема на праці Гомера, Еврипіда, Геродота, Ксенофонта, Цицерона, Сенеки, Плутарха, Діогена Лаертського та ін. Радивиловський був знайомий з творами Еразма Ротердамського, користувався працями істориків, зокрема “Польською хронікою” Мартина Бєльського. Також проповідник використовував твори відомих західних проповідників: Іоанна Верденського, Йогана Герольда та ін. Деякі сюжети для ілюстрації своїх проповідей Антоній Радивиловський запозичив з “Апофагем” Беняша Блудного та “Забавних годин” Лодовіко Гвітчіардіні, байок Йоахіма Камераріуса. Запозичуючи якийсь сюжет, Радивиловський часто не просто переказує його, а творчо переробляє, пристосовуючи для своїх цілей [12, 56–75]. На жаль, нині неможливо встановити перед якою аудиторією виголошував проповіді Антоній Радивиловський, відомо тільки, що він був проповідником Києво-Печерської лаври, з чого можна дійти висновку, що його слухацькою аудиторією могли бути козацька еліта та міщани. За змістом, та виходячи з того, що Антоній Радивиловський, як і Йоаникій Галятовський, використовував зрозумілу для загалу живу українську мову, а 4 також вносив приклади з буденного життя, світської літератури чи історії, можна вважати, що його проповіді призначалися для широкого кола слухачів і мали задовольняти смаки, моральні запити та потреби досить різноманітної аудиторії. Як вважає літературознавець В.Крекотень, проповіді Антонія Радивиловського було створено протягом 50–80-х років XVII ст., а більшість з них до 1671 р. [12, 18–19]. Проповіді Антонія Радивиловського дійшли до нас у двох рукописних та у двох друкованих збірниках. Найстарший з них – рукописний “Огородок Марії Богородиці” 1671 р. – складається з двох томів, оправлених у дерево і шкіру. У першому томі міститься 128 проповідей на різні свята. У другому томі міститься 159 проповідей на дні пам’яті святих та свята. Друкований “Огородок” 1676 р. містить 129 проповідей на свята, дні пам'яті святих та різні випадки з життя. Рукописний “Вінець Христов” містить 126 проповідей на свята, дні пам’яті святих та неділі, а також на випадки з життя (5 слів часу війни) . Друкований “Вінець Христов” 1688 р. складається зі 115 проповідей на свята та неділі [12, 382–383]. Спадщина Антонія Радивиловського є типовим прикладом впровадження у православну літургію латинізуючих християнських традицій, що цілком вписувалося у культурно-церковні реформи, запроваджені в Україні Петром Могилою та його соратниками [13]. У своїх працях Радивиловський спирався на українські та візантійські православні, античні та західноєвропейські культурні традиції. Його проповіді, що дійшли до нас у двох рукописних та двох друкованих збірниках, є цінним джерелом для дослідження історії морально-етичної думки в Україні XVII ст. Морально-етичним ідеалом, взірцем праведного життя у його творах, як і належиться для текстів богословського характеру, є Ісус Христос, Богородиця, апостоли та святі. Особливе місце в цьому сенсі відводиться Спасителю, як безумовному моральному прикладу та авторитету для віруючих – переможцю “ дїавола, смєрти, и всехъ греховъ” [14, 8]. “Вси Стыи… нєиначєй заслуг овали собі на Царство Нєбєсноє, тылко чрєз взгарду світа, а чрєз послідованє Христу” (“Слово на неділю 1 по сошествії святого Духа” [14]). У проповідях Антонія Радивиловського наслідування Христа є моральним обов’язком усіх без винятку християн, незалежно від їх стану та статків. Але в окремих його проповідях присутні пасажі про те, який приклад являє Христос для наслідування представниками окремих станів суспільства, зазвичай у полі зору цих ідей потрапляють панівні стани (світські володарі, шляхта, військові, духівництво тощо). Вочевидь, ця тенденція пов’язана з тим, що політична теологія того часу розглядала правителя як своєрідний образ Христа (Imago Christi). Чеснот покори та смирення Антоній Радивиловський торкається у “Слові II” на в’їзд Господень до Єрусалиму [15], де пише про те, що Христос є моральним прикладом для правителів, духівництва та усіх інших, хто має владу над людьми (“прєложєныхъ”). Христос вчить їх своїм прикладом “кротости и смирєнїя” стосовно “менших” людей. “Прєложєныхъ на семъ свете научилъ быти покорными и кроткими противко своихъ подданыхъ и меншихь братїй. Бо смирєнїє и кротость Прєложєного, єстъ путємъ єму до зналєзєня ласки у Бога”. Таким чином, ці чесноти християнину необхідно проявляти не тільки стосовно вищих та рівних, а й стосовно “нижчих” людей. Окрім користі для власної душі, ці моральні якості потрібні вищим також для морального впливу на своїх підопічних, для направлення їх на “шлях чесноти”. “Налєжитъ кротость и смирєнїє кожому з Прєложєныхъ, бо єсли нє будуть кроткими и смирєнными, зостаючихъ под собою подданыхъ албо менших до кротости, смирєнїя, и иных добродететей не могут наклонити”. Таким чином, на “прєложєныхъ” покладається відповідальність за моральний стан їх підданих. При цьому проповідник ставить запитання: як “Прєложєный на годности высокой зостаючи можєт быти кроткимъ и смирєннымъ? Оттуль. Гды з Христом Спасителем завшє будєт в очахъ своихъ мети смєрть, и уломность житїя людского “ 5 (“Слово 2 на в’їзд”…). Земні володарі повинні розуміти: “Жє царствія, скіпетра, и помпы сєго Свєта упадлыи и уломныи суть яко тростины!” (“Слово 2 на Страсті”…) [15]. Подібні думки про корисність пам’ятати, що людина є смертною, викладає і Тома Кемпійський: “Блажен той, у кого завжди перед очима час смертний, і хто кожен день спрямовує себе до смерті” [9, ч. 95]. Взагалі тема людської смертності набуває значного поширення в тогочасному проповідництві [8, 88]. Тобто умовами досягнення чеснот покори та смирення є “взорування” на Христа, розуміння людської смертності та минучості слави та влади “сього світу”. Христос вчить своїм прикладом “прєложєныхъ” “нє стояти о славу и фаворъ людскїй, который єсть отмєный, алє о славу и фаворъ Божескїй, который в сєбє жаднои нє поносит отмєны”. З закликами за прикладом Христа уникати спокус, тісно пов’язані присутні в більшості проповідей Антонія Радивиловського, мотиви “облудності світу” та скороминучості його фальшивих благ порівняно з благами небесними. Особливо це стосується питання багатства та бідності і їхньої користі для спасіння людини. Багатство треба збирати, як вчить того Спаситель, не на землі, а на небі, пише проповідник. “Земныи Г(ос)п(о)дїе тых за милихъ себе другов почитаютъ, которыи до них приходятъ з среблом, а(л)бо з златом; а Хр(ис)тосъ Сп(а)ситель тыхъ за милыхъ своїх другов мает, которыи до него не з сребломъ албо з златомъ, але з Вірою, Добрыми ділами украшеные приходятъ” [14, 171]. Тут простежується думка Антонія Радивиловського про шкідливість надмірного багатства для людини та корисність обмеженості у матеріальних благах. Прагнення до багатства, як пише Радивиловський, затьмарює в людині віру та душить насіння Слова Божого, а убогі, навпаки, є придатнішими для засівання зерном Слова Божого. “Хочете ли доброи земли: а то суть убоги” [14, 284]. Тому за прикладом Христа віруючим не слід прив’язуватися до земних благ та багатств. Аналогічні думки присутні й у Томи Кемпійського: “Суєта шукати багатства гинучого та на нього покладати надії. І теж суєта – ганятися за почестями та підійматися на висоту… Гордий та жадібний ніколи не спокійні. Бідний та смиренний духом живуть у мирі” [9, ч. 20]. Хоча якщо для Томи Кемпійського відмова від багатства та аскетизм є абсолютною вимогою, то для українських мислителів це означає лише обмеження розкоші, багатство для них не означає неминучу загибель. “Котрыи зась люде злото и срєбро своє роздаютъ убогимъ на шпыталє, роздаютъ на церквы, роздаютъ на на монастырє, таки сетю золотою и срєбрною ловлены и до неба запроважены бываютъ” [11, 68]. Одним з богоугодних обов’язків людини, на думку українських церковних мислителів XVII ст., є праця. Перетворення розуміння праці з покарання за гріхопадіння Адама, як вона розумілася в ранньому середньовіччі (на подібне ставлення до праці в “Київській Русі” звертає увагу Н.Яковенко [5, 71]), на святий обов’язок будь-якої людини в пізньому середньовіччі, підтверджується одностайним зарахуванням українськими мислителями XVII ст. несплати заробітної плати найманим робітникам, до гріхів “по помсту до Бога волаючих”. Приклад святості праці подає сам Христос Спаситель “працуючи… на семъ свете около спасєнїя нашого” (“Слово на нед. 5 по Пасце”) та перебуваючи “Въ трудехъ от юности” (“Слово 2 на Страсти”). На відміну від цього Тома Кемпійський вважає працю “необхідним злом”: “… працювати… – велике лихо то смуток для благоговійної людини, коли вона хотіла б бути вільною від усякого гріха” [9, ч. 88], хоча він також зазначає про необхідність сумлінного ставлення до свого заняття. Христос втілює у собі чесноту справедливості. Цю цноту повинні наслідувати віруючі, оскільки Спаситель “кохається в людєхъ маючих в себе благоразумїє справєдливости, и живота побожного” (“Слово 2 на в’їзд Господень до Єрусалиму”). Особливо це стосується можновладців, для яких справедливість має бути професійною чеснотою. Спаситель є прикладом чесності для віруючих “ижъ щиростъ любитъ, зрады и хитрості не ведаетъ” (“Слово на неделю 2 по Пасце”). 6 Антоній Радивиловський звертає увагу на миролюбність як важливу чесноту доброго християнина. Досить актуальним для неспокійних соціально-політичних реалій в Україні XVII ст. був образ Христа-миротворця як прикладу до наслідування, що вимальовувався у проповідях Антонія Радивиловського (і не тільки в нього). Христос проповідував спокій: “Кгды уважимо животъ Христа Спасителя на семъ свете, весь проповедалъ людемъ покой”. Радивиловський писав, що Спаситель є противником війн, “любитъ бєзпєченство, тишину, брани и вшелякого приготованя воєннаго нєнавидит” (“Слово на неделю 2 по Пасце”). Тома Кемпійський також вважає миролюбність важливою християнською чеснотою: “добра людина та мирна все повертає на благо” [9, ч. 131]. Але незважаючи на це, війни проти ворогів віри та вітчизни вважаються Радивиловським праведною справою, за цю справу вояки “за честныхъ друговъ Христовыхъ в Царствъй небесном почитаны будєтє” (“Слово 1 часу війни”) [4, 38]. У своїх проповідях Радивиловський торкається проблеми любові. Проповідник пише про необхідність любові до ближнього, яку проповідував Христос, але стверджує, що любов до Бога має бути вищою за любов до ближніх (родичів, дітей, друзів тощо): “любитї хто отца албо матер досконалшею любовию, а ніжли сотворителя своіго Хр(ис)та, той не стлітся годен хвалы Не(бе)снои, и сполкованя з Хр(ис)том на Небе” [14, 95]. Подібні думки висловлює й Тома Кемпійський: “… хоче Ісус, щоб Його одного більш всього любили… Нехай буде любов до людей заради Ісуса, а до Ісуса любов заради Нього Самого. Одного Ісуса Христа особливо да любимо” [9, ч. 144, 150]. Сам Христос показує віруючим приклад безмежної любові, йдучи добровільно заради спасіння людей на муки, які стали “союзом любви Божєй” (“Слово 2 на Страсті”) та проповідуючи любов “нє тылко жє уміръ для народу людского на Кресті з Любові, але жє оную яко зірно пшєничноє сіял в сердцах людзких” (“Слово на Вознесение Господне”). Слід також згадати про досить популярну в церковному проповідництві тему пам’ятання христових страждань, потужному інструменті впливу на свідомість пастви. Ця тема (розіп’ятий Христос) набуває поширення в західній духовній літературі в XIII ст. та дедалі більшої популярності у церковних письменників [8, 52]. Щоб досягти царства небесного, віруючі повинні постійно пам’ятати про Христові страждання, оскільки за допомогою цього людина уникає земних спокус та робить богоугодну справу, пише Радивиловський у “Слові 1 на в’їзд Господень до Єрусалиму”: “Мы мысли наши от земныхъ аффектовъ албо пожадливостей оттявши, яко под ноги под Крест Христовъ постелимо, припоминаючи о его невиннее для насъ поднятыхъ мукахъ. Бо немашъ лепшого и прїємнешого Христови услуг показаня, яко уставничнє мыслити о страстєх єго” [15]. Ця тема також присутня у Томи Кемпійського “Нехай образ Розіп’ятого Ісуса Христа нагадає тобі про твоє високе покликання!” [9]. Антоній Радивиловський звертав увагу на милосердя як одну з найважливіших християнських чеснот, яку проповідує Христос. Проповідник закликав, пам’ятаючи справи Христові, допомагати бідним та хворим. У посвяті свого збірника проповідей “Вінець” Ісусу Христу Антоній Радивиловський зробив перелік способів досягнення “Венца Живота Вечного”: “чрєз учинки милосєрдныє, чинячи ялмужны, кто чрєз погоржєнє света, богатств и Славы єго, кто чрєз уставичныє молитвы, кто чрєз животъ Богомыслиный, Учитєлскїй, Мучничєскїй, Девичєскїй” [14]. Як бачимо, милосердні справи та милостиня ставляться проповідником на перше місце. Проповідник писав, що милосердна людина має відвідувати та піклуватися про хворих: “Межи іншими цнотами милосєрдїє в себе замыкаючими, и сєю положилъ, абыся нє ленилъ людей хорыхъ належати, и ихъ ратовати”. Адже сам “Христос посещалъ хорыхъ” (“Слово 2 на Нед. 4 по Пасце”) [14]. Піклуватися потрібно не лише про хворих, близьких та приятелів, а навіть про слуг. Господарю належить піклуватися про слугу, коли той захворіє чи постаріє: “Любо о кождом челяднику гды захоріетъ, повинен Господар добрий и Бога ся боячи міть пылное старане… Еднак барзе о том слузе которыйся в доме 7 о(т)ца его состарел” [14, 172]. “Взоруючись” на Христа: “Краснейшого добротою пачє всехъ сыновъ человеческихъ” [14, 18], віруючі повинні самі робити добрі справи. Принцип милосердя проголошується Радивиловським вищим навіть за справедливість. Так, проповідник у одній зі своїх проповідей використовує історію – приклад про те, як Богородиця врятувала від заслуженої кари воїна-грішника: “Не ведлуг справедливості розправовуйся, а ведлуг милосердия”, каже Богородиця Христу, який хотів покарати винного [12, 172]. Отже, з усього згаданого можна зробити висновки, що ідея “взорування” на Христа як моральний ідеал для доброго християнина, яка розвивалася українськими церковними мислителями XVII ст., знайшла досить широке відображення у недільних проповідях Антонія Радивиловського. Моральний образ Христа характеризувався проповідником як взірець наслідування для всіх добрих християн, але водночас Христос виступає взірцем для окремих станів (володарів, духівництва, вояків тощо), даючи їм приклад чеснот, необхідних для життя відповідного їх становищу та спасіння (при цьому на них покладається відповідальність за спасіння залежних від них людей). Проповідником розглядаються цноти, притаманні Христу та необхідні до наслідування віруючими: “кротость” та смирення, свідоме самообмеження в матеріальних благах та уникнення мирських спокус, сумлінна праця, справедливість, чесність, любов, доброчинність та милосердя, миролюбність (при цьому ведення війн з іновірцями та ворогами Вітчизни проповідник гріхом не вважає). Незважаючи на наявність певних паралелей та подібностей у поглядах Антонія Радивиловського та Томи Кемпійського в деяких питаннях позиції цих авторів є дещо розбіжними. Проповідницька спадщина Антонія Радивиловського посідає досить важливе місце в українській духовній культурі XVII ст. Ідеї що висвітлювалися в його проповідях (зокрема, ідея “взорування” на Христа як моральний орієнтир для віруючих), знайшли відображення та розвиток у пізнішій українській моральній думці. Подальше дослідження моральної складової церковної проповіді XVII ст. видається досить перспективним та потребує подальшої уваги. ЛІТЕРАТУРА 1. Памятники этической мысли на Украине 17 – первой половины 18 ст. – К., 1987. 2. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. – М., 1972. 3. Довга Л.М. Соціальна утопія Інокентія Гізеля // Україна 17 століття: суспільство, філософія, культура. – К., 2005. 4. Марковский М. Антоний Радивиловский южнорусский проповедник 17 века. – К., 1894. 5. Яковенко Н.М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006. 6. Довга Л.М. Уявлення про гріх та чесноту в українських текстах 17 ст. // Соціум. – 2003. – Вип. 3. 7. Горський В.С. Історія української філософії. – К., 1996. 8. Корзо М.А. Образ человека в проповеди 17 века. – М., 1999. 9. Фома Кемпийский. О подражании Христу // http://www.krotov.info/library/21_f/fom/a_kemp1.html 10.Йосипенко С.Л. Етичне вчення Д.С. Туптала (Св. Димитрія Митрополита Ростовського) в контексті української духовної традиції): Дис… наук. ст. канд. філос. наук). – К., 1996. 11.Галятовський Йоаникій. Ключ розуміння. – К., 1985. 12.Крекотень В.І. Оповідання Антонія Радивиловського. – К., 1983. 13.Жуковський А. Петро Могила й питання єдності Церков. – К., 1997. 14.Антоній Радивиловський. “Вінець Христов…”. – К., 1688. 15.Антоній Радивиловський. “Огородок Марії Богородиці…” – К., 1676. 8

“Взорування” на Христа як моральна максима у проповідях Антонія Радивиловського

Репозитарії

Схожі ресурси