Російська православна церква у Галичині в період Першої світової війни (1914–1918 роки)
У статті описано спроби утвердження Православ’я в Галичині напередодні та протягом І-ї світової війни. Автор аналізує причини поразки експансії “воєнного православ’я”, серед яких виділяє неадекватну оцінка з боку окремих російських урядових кіл релігійної ситуації в краї та невдалу практику взаєм...
Gespeichert in:
| Datum: | 2010 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2010
|
| Schriftenreihe: | Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71890 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Російська православна церква у Галичині в період Першої світової війни (1914–1918 роки) / А. Стародуб // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 21. — К., 2010. — С. 194-222. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-71890 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-718902014-12-12T03:02:17Z Російська православна церква у Галичині в період Першої світової війни (1914–1918 роки) Стародуб, А. У статті описано спроби утвердження Православ’я в Галичині напередодні та протягом І-ї світової війни. Автор аналізує причини поразки експансії “воєнного православ’я”, серед яких виділяє неадекватну оцінка з боку окремих російських урядових кіл релігійної ситуації в краї та невдалу практику взаємодії православних місіонерів та окупаційної адміністрації. В статье описаны попытки “укоренения” Православия в Галиции накануне и в период І-й Мировой войны. Автор анализирует причины неудачи экспансии “военного православия”, среди которых выделяет неадекватную оценку в российских правительственных и церковных кругах етноконфесиональной ситуации в крае накануне войны, а также неудачную практику взаимодействия православных миссионеров и оккупационной администрации. The article describes the attempts of “rooting” of Orthodoxy in Galicia, on the eve of and during the World War I. The author analyzes the causes of the failure of expansion of “military orthodoxy”, among which are inadequate to assess the Russian government and church circles ethno-confessional situation in the province on the eve of war, as well as the bad practices of interaction and Orthodox missionaries and the occupation administration. 2010 Article Російська православна церква у Галичині в період Першої світової війни (1914–1918 роки) / А. Стародуб // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 21. — К., 2010. — С. 194-222. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. XXXX-0076 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71890 930.25.: 281.93. (477. 83/86) «1914/1918» uk Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
У статті описано спроби утвердження Православ’я в Галичині напередодні та протягом І-ї світової війни. Автор аналізує причини поразки
експансії “воєнного православ’я”, серед яких виділяє неадекватну оцінка з
боку окремих російських урядових кіл релігійної ситуації в краї та невдалу
практику взаємодії православних місіонерів та окупаційної адміністрації. |
| format |
Article |
| author |
Стародуб, А. |
| spellingShingle |
Стародуб, А. Російська православна церква у Галичині в період Першої світової війни (1914–1918 роки) Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
| author_facet |
Стародуб, А. |
| author_sort |
Стародуб, А. |
| title |
Російська православна церква у Галичині в період Першої світової війни (1914–1918 роки) |
| title_short |
Російська православна церква у Галичині в період Першої світової війни (1914–1918 роки) |
| title_full |
Російська православна церква у Галичині в період Першої світової війни (1914–1918 роки) |
| title_fullStr |
Російська православна церква у Галичині в період Першої світової війни (1914–1918 роки) |
| title_full_unstemmed |
Російська православна церква у Галичині в період Першої світової війни (1914–1918 роки) |
| title_sort |
російська православна церква у галичині в період першої світової війни (1914–1918 роки) |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2010 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71890 |
| citation_txt |
Російська православна церква у Галичині в період Першої світової війни (1914–1918 роки) / А. Стародуб // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 21. — К., 2010. — С. 194-222. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. |
| series |
Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
| work_keys_str_mv |
AT staroduba rosíjsʹkapravoslavnacerkvaugaličinívperíodperšoísvítovoívíjni19141918roki |
| first_indexed |
2025-07-05T20:48:16Z |
| last_indexed |
2025-07-05T20:48:16Z |
| _version_ |
1836841431406215168 |
| fulltext |
194
Андрій СТАРОДУБ
(Київ, Україна)
Російська православна церква
у Галичині в період Першої світової
війни (1914–1918 роки)
УДК 930.25.: 281.93. (477. 83/86) «1914/1918»
В цій публікації зроблено спробу окреслити лише найзагальніші
тенденції та процеси, пов’язані з спробами поширення Православ’я на
території Галичини на початку ХХ століття. У даному випадку проб лема
розглянута у контексті визначення впливу на зміну конфесій ної ситуації
військового протистояння Російської та Австро-Угорської імперій. Автор
свідомий того, що деякі сюжети потребують більш глибокого опра-
цювання та аналізу з залученням широкого кола архівних джерел.
Напередодні І-ї світової війни. Православне місіонерство
на Закарпатті та Галичині та питання юрисдикційної
належності новоутворених парафій
Одним з аспектів підготовки до можливого військового конфлік-
ту між Російською та Австро-Угорською імперіями було планування
відповідних церковно-адміністративних змін на тих територіях, анек-
сію яких кожна зі сторін вважала неодмінним наслідком військових
перемог. У разі здійснення російських прагнень до набуття “історич-
ної спадщини князів Романа та Данила” на галицьких землях мало
запа нувати Православ’я, а після вступу австрійської армії до підро-
сійської України відбулося б виведення (у тій чи іншій формі) укра-
їнських православних єпархій з підпорядкування Санкт-Петербурзького
Св. Синоду. Проте, попри зовнішню подібність задумів, російська
державна й церковна влада надавали даній проблемі набагато біль-
шої ваги, а також здійснили неспівмірно більше попередніх при-
готувань до “оправославлення” Галичини та Закарпаття [огляд
історіографії теми “Галичина в зовнішній політиці Російської імперії
напередодні І-ї світової війни” див.: 51, с.210 – 218.].
195
Серед кроків у цьому напрямку слід відзначити фінансування
представників галицького москвофільського руху, зокрема – й з числа
духовенства греко-католицької церкви, та виділення коштів на підго-
товку православних місіонерів – уродженців краю. Можна констату-
вати, що діяльність найбільш активних з них – ієромонаха Алексія
(Кабалюка) та священика Максима Сандовича (обидва зараз каноні-
зовані Православною церквою) мала доволі відчутні наслідки. Не-
зважаючи на протидію австрійських та угорських чиновників, на
Православ’я перейшло декілька сіл (головним чином – на Закарпатті).
Кримінальне переслідування новонавернених за звинуваченням у
державній зраді не могло звести даний рух нанівець, а сам його факт
активно використовувався російською пропагандою як приклад
“страж дань братів по вірі”, котрі перебувають під владою Габсбургів.
Найбільш гучні з цих процесів – суд над Бендасюком (у Львові) та
два т.зв. Мармарош-Сигетські процеси перебували в центрі уваги
російської преси, а у якості свідків захисту нерідко виступали російські
піддані. Зокрема, у другому Мармарош-Сигетському процесі (липень
1913 – березень 1914) брав участь граф Володимир Бобринський –
один з активних інспіраторів москвофільства, чиїми стараннями не в
останню чергу й був підготований ґрунт для переходу закарпатських
селян на Православ’я. Але на суді він стверджував, що православні
місіонери не отримували жодної матеріальної підтримки з боку Росії.
Це було неправдою, оскільки всі священики, котрі потрапили під суд,
здобули освіту в російських духовних семінаріях, були рукопокладені
Холмським або Волинським архієпископами Російської православної
церкви, а також отримали необхідні для своєї діяльності кошти. Зви-
чайно, звинувачення у шпигунстві цих осіб на користь Росії було
необґрунтованим, проте їхня діяльність, за російськими розрахунками,
мала посприяти майбутньому “воссоединению Галицкой Руси с Русью
Державной”. Як слушно відзначив Сергій Єфремов:
“Не зважаючи на надзвичайно тенденційне освітлення, як
це буває у всіх подібних процесах, [вони] все ж досить ви-
разно показали, чия таємна рука накерувала і мармароських
затурканих селян, і львівських інтелігентів з москвофіль-
ського табору” [1, с.127].
Зацікавленість Російської імперії у якнайширшому міжнародному
резонансі цих справ була очевидною. Наприклад, у квітні 1912 року,
196
згаданий граф Бобринський написав листа з промовистою назвою
“Релігійні переслідування в Галичині. Історія боротьби” до редакції
англійської газети “Таймс”. У ньому він, не добираючи виразів на
адресу австрійської влади та ієрархії греко-католицької церкви, опи-
сував релігійну ситуацію на галицьких теренах, стверджуючи, що
“знающие люди утверждают, что в Галиции будет столько
приходов, сколько найдётся кандидатов в православные
свя щенники, настолько смелых, чтобы смотреть в глаза
тюрьме” [2, с.47].
На цей лист відгукнувся князь П. Сапєга, котрий звинуватив
росій ських агентів у таємному фінансуванні православного руху:
“Рутенские крестьяне, будучи бедны и, к сожалению, на-
ходясь на низком религиозно-культурном уровне, охотно
принимают денежную безвозвратную помощь в размере
50–100 рублей на голову, под условием перемены религии
и нарушении верности государю” [2, с.55].
В іншому відгуку, В. Степановського, вказувалося, що з боку ро-
сіян є блюзнірством обстоювати релігійні свободи українців в Австро-
Угорщині, адже
“народ наш там страдает ещё более – в Южной России, в
Украине, где даже Библия изданная на нашем языке Бри-
танским и Иностранным Библейским Обществом, строго
преследуется коллегами графа Бобринского” [2, с.50].
Замість відповіді Бобринського на сторінках “Таймс” з’явилися
лис ти англійського вченого Вільяма Джона Біркбека, зміст та стиль яких
зму шують сумніватися в незаангажованості автора. З полемічним запа-
лом він обстоював правдивість усіх наведених даних про жорстокі ре-
лігійні переслідування галицьких українців (яких, втім, вважав росія-
нами).
“Я убеждён, что рассказы о русской пропаганде посредством
русских рублей есть совершенная безсмыслица. [...] Обви-
нения, будто эти бедные люди являются “русскими агента-
ми”, “московскими шпионами и заговорщиками” против
австрийского правительства, основанное лишь на том, что
197
они хотят исповедывать религию, которую в числе других
стран исповедует и Россия, есть гнусная клевета” [2, с. 37]
– писав Біркбек.
Важко сказати, наскільки переконливими для англійських читачів
могли видатися аргументи усіх учасників дискусії, однак її ініціатори
досягали принаймні однієї мети: створювалося враження, що пере-
слідування православних неофітів у Галичині дійсно є проблемою,
що торкається не декількох тисяч осіб, а ледь не всіх 3, 5 мільйо-
нів українського населення краю.
Діяльну участь у підтримці православного руху на Галичині
брали й окремі російські ієрархи, насамперед – архієпископ Волин-
ський Антоній (Храповицький). Він приймав до Житомирської семі-
нарії вихідців з Австро-Угорщини і рукопокладав охочих до місіонер-
ської праці в галицькому краї [3, с.325 – 327]. З іменем архієпископа
Антонія пов’язана також реалізація ще одного важливого проекту,
кот рий мав би, з канонічної точки зору, узаконити діяльність по на-
верненню українських греко-католиків на православ’я.
Підтримуване Російською православною церквою православне
місіонерство на Галичині було втручанням у чужу церковну область,
адже ця територія перебувала під юрисдикцією Вселенського Патріар-
ха. Щоправда, не зважаючи на перепідпорядкування у 1686 році Київ-
ської Митрополії Московському патріархові, митрополити Київські
продовжували вважатися екзархами Вселенського Патріарха для Гали-
чини. Але ці функції ними не виконувалися, по-перше – з огляду на те,
що Галичина не входила до складу Російської імперії, по-друге – там
до початку ХХ століття фактично не було православних парафій. Архі-
пастирську опіку над православними здійснював Чернівецький мит-
рополит, йому і був підпорядкований єдиний діючий православний
храм – т.зв. Волоська церква у Львові. Задум архієпископа Антонія
по лягав у тому, щоб перебрати права екзарха особисто для себе, уник-
нувши розгляду двох принципових моментів: ніким не скасованих
пре рогатив Київських митрополитів та більшої доцільності надання
подібних повноважень православному єпископові, чия кафедра знахо-
диться на території Австро-Угорщини. Йому вдалося переконати Пат-
рі арха Іоакима ІІІ у необхідності саме такого рішення і 1910 року
Хра по вицький отримав з Константинополя Патріаршу Грамоту, згідно
з якою став екзархом Вселенського Патріарха для Галичини [4, арк. 83 –
198
84; 5, с.398 – 403]. Повноваження екзарха дозволяли архієпископу на
свій розсуд призначати священиків у ті села Галичини та Закарпаття,
де громади виявляли бажання приєднатися до Православної церкви.
Таким чином, напередодні І світової війни російський уряд та
вища церковна влада здійснили низку заходів, важливість яких у ви-
падку військового конфлікту важко переоцінити. По-перше, було
підтримано розгортання православного руху в Галичині та Закар-
патті. По-друге – вдалося створити відповідний міжнародний
резонанс навколо репресивних дій австро-угорських властей сто-
совно православних. По-третє – закладені основи для канонічного
підпорядкування Галичини російській церковній владі.
Австрійський уряд не зробив адекватних кроків у відповідь на
російські дії [огляд історіографії теми “Українське питання в полі-
тиці австрійського уряду див.: 51]. Переслідування селян не могли
стати на заваді розгортанню православного руху, навпаки – покарання
за релігійні переконання лише підсилювало його. Самі процеси, на
яких не вдалося підтвердити звинувачення підсудних у державній
зраді, виставляли імперію Габсбургів у невигідному світлі на міжна-
родній арені. Окрім того, на відміну від ситуації в Росії, де дії дер-
жавної і церковної влади доволі чітко координувалися, місіонерські
плани митрополита Андрея Шептицького були його приватною ініціа-
тивою, котра узгоджувалася з Ватиканом, а не з Віденським урядом.
Канонічною підставою для своєї діяльності на території Росій-
ській імперії Шептицький вважав те, що неіснуюча de facto Кам’янець-
Подільська греко-католицька єпархія ніколи не скасовувалася de jure.
Ця єпархія підпорядковувалася Львівській архієпископії та Галицькій
митрополії, а отже, митрополит Андрей мав формальні підстави для
поширення своєї юрисдикції на всіх католиків східного обряду – ро-
сійських підданих [6, с.204 – 229]. У 1907 році і 1908 роках Папа Пій
Х підтвердив ці повноваження митрополита, надавши йому також
право самостійно, без попереднього повідомлення Ватикану, висвячу-
вати єпископів для новонавернених [7, с.77 – 91]. Наслідком зусиль
Шептицького (у лютому 1908 р. він навіть здійснив таємну поїздку до
Росії [6, с.226]) було утворення декількох громад російських греко-
католиків – Москві, Саратові, Санкт-Петербурзі. Однак власне в Над-
дніпрянській Україні посланцям митрополита не вдалося досягнути
жодних успіхів. Місіонерський запал окремих із них був без захоплен-
ня сприйнятий і діячами українського руху [8, с.379].
199
Австрійський уряд, наскільки про це можна судити, не був втаєм-
ничений у діяльність митрополита Андрея на території сусідньої
дер жави. Його більше непокоїли успіхи православних місіонерів у
Галичині. Так, у лютому 1914 року, на розгляд Конференції греко-
католицьких єпископів було подано пропозиції міністра освіти Н. Гу-
сарека щодо переведення всіх новопосталих православних парафій
під владу Буковинського митрополита та розширення адміністративних
повноважень настоятеля православної парафії у Львові, щоб “тим
способом усунути збунтованих схизматиків з-під впливу Росії” [9,
с.44].
Єпископи, однак, не підтримали пропозицію урядовця. На їхню
думку, православна агітація мала підґрунтя не релігійне, а політичне,
а отже створення нових православних парафій (чи узаконення існую-
чих), могло б стати ще успішнішим знаряддям в руках російських
агі таторів. “Бажанням галицького єпископату” – говорилося у рішен-
ні Конференції – “є, щоб митрополит Чернівецький звільнив від ви-
конання духовних функцій тих священиків, які приходять до Галичи-
ни, як посланці російських єпископів” [9, с.45]. Розгляд цієї справи
підтверджує тезу про недостатню поінформованість Відня щодо релі-
гійної ситуації в краї – навіть на початку 1914 року уряд продовжував
вважати, що єдиним православним ієрархом, чия юрисдикція охоплює
Галичину та Закарпаття є митрополит Чернівецький [10, с.37]. Греко-
католицькі єпископи воліли також дотримуватися подібної думки, хоча
їм мало бути відомо про те, що антимінси у православних священиків,
котрі прибули з Росії, освячені у Константинополі.
Таким чином, напередодні військового зіткнення з Російською
імперією ані уряд Австро-Угорщини, ані вища церковна влада Греко-
католицької церкви не змогли виробити контрзаходи проти поширен-
ня православного руху в Галичині. Немає також жодних фактів, котрі
би засвідчували співпрацю державної та церковної влади, спрямовану
на підтримку проунійної діяльності в Російській імперії. Перший про-
ект такої взаємодії був підготований вже після початку війни – це була
датована 12–15 серпня 1914 року т.зв. “Записка” (меморандум) митро-
полита Андрея Шептицького стосовно розвитку подій в Україні у
ви падку її окупації австро-угорською армією [12, с.609 – 612].
Даний меморандум проливає світло на плани митрополита, котрий
вважав, що настав слушний момент для повномасштабного втілення
в життя попередніх місіонерських задумів. Як невідкладні він пропо-
200
нував здійснити наступні кроки: вивести православні українські єпар-
хії з-під влади Святійшого Синоду, заборонити молитовне поминати
російського царя, внести зміни до церковних календарів. Найбільш
активні противники такої реорганізації з числа єпископату мали бути
усунені та вислані до Росії. Особливо наголошувалось, що усі ці дії
мали санкціонуватися церковною, а не світською владою. Йшлося про
фактичне підпорядкування греко-католицькому ієрарху Православної
церкви в Україні. На думку Шептицького, формальну сторону справи
він уже залагодив у Римі, а з часом легітимність його статусу могли
визнати Східні Патріархи.
Реакція Відня на проект невідома, однак, ймовірно, там вперше
вивчали подібну перспективу. Дотичним свідченням цьому можна
вважати те, що лише з “Записки” митрополита уряд отримав інфор-
мацію про повноваження Шептицького, підтверджені Ватиканом ще
у 1908 році. Проте розгляд нюансів церковної реорганізації в україн-
ських губерніях Російської імперії було деактуалізувано невдалим для
Австро-Угорщини початком бойових дій.
Перший період війни (серпень 1914 – червень 1915 років).
Успіхи та невдачі “місії” архієпископа
Євлогія (Георгієвського)
Вдалий наступ російської армії, яка вже 3 вересня 1914 року увійшла
до Львова, робили можливими реалізацію зовсім інших задумів, кінце-
вою метою яких була ліквідація Греко-католицької церкви. Слід відзна-
чити, що відносно швидке опанування більшої частини заселених укра-
їнцями земель Австро-Угорської імперії вплинула на зміну російської
тактики у цій справі. Частина російських урядовців та ієрархів вже не
вважала за потрібне дотримуватися формальностей, як це передбачалося
напередодні війни. Свідченням цьому було призначення 28 серпня 1914
року архієпископа Волинського Євлогія (Георгієвського) керуючим цер-
ковними справами на території Галичини. Сам архієпископ вважав, що
причиною призначення був, по-перше, той факт, що він давно займався
місіонерською діяльністю (“Мы с архиепископом Антонием вели не-
большую пропаганду”), а по-друге – його знайомство з галицькими мо-
сквофілами та діячами “Русско-Галицкого Общества” (графом В. Бо-
бринським, Вергуном та іншими) [13, с.234]. Рішення про призначення
прийняв особисто Микола ІІ – у доповіді Обер-Прокурора пропонувала-
ся кандидатура архієпископа Антонія (Храповицького). З огляду на те,
201
що, як вже згадувалося, останній мав повноваження екзарха Вселенсько-
го патріарха для Гали чини, відмова від його залучення до опікування над
православними парафіями у окупованих районах виглядає нелогічною.
Однак насправді вона була обумовлена далекосяжними планами, котрі
розгляда лися Св. Синодом і передбачали, після захоплення Константи-
нополя, повну реорганізацію управління Константинопольським патрі-
архатом. Так, у проекті “Константинольская церковь в Русском государ-
стве” підготовленому професором Санкт-петербурзької духовної
академії Дмитрієвським, пропонувалося, щоб Константинопольським
патріархом міг бути лише підданий Російської імперії, “так что всякий
мит ро полит, избранный на Патриарший престол, должен обязательно
принять русское подданство” [14, л.1]. Російський імператор мав отри-
мати стосовно патріарха ті самі права, які були у Візантійських імпера-
торів. Адміністративні прерогативи патріарха мали бути обмежені при-
значеним російським Св. Синодом вікарним єпископом, якому б де-факто
підпорядковувалася б канцелярія Вселенського пат ріархату.
Ймовірно у контексті подібних планів Микола ІІ вважав недо-
цільним згадувати про юрисдикцію Константинополя на Галичині, а,
отже – і про права архієпископа Антонія, який, до того ж, перебував
на Харківській кафедрі. Єдиною компенсацією Храповицькому було
доручення очолити Комітет, що готував агітаційні матеріали для га-
лицьких селян, з обґрунтуванням потреби переходити на православ’я
[15, с.482].
Виправданість згаданих рішень ставилася під сумнів навіть окре-
мими членами Імператорської родини. Так, Великий князь Петро
Миколайович цікавився у архієпископа Євлогія канонічним аспектом
питання: “имеет ли Синод право устраивать своё управление, пока
территория ещё не русская? Она ведь остаётся и сей час территорией
Вселенского Патриарха?”. Відповідь архієпископа була ухильною:
“По смыслу церковных законов, церковь в своём управлении
следует за государством. Если территория уже управляется
русскими гражданскими властями то и Русская церковь
име ет право организовать своё управление. Я не настаи-
ваю – я исполняю волю Государя” [13, с.240].
Окрім “гнучкості” у канонічних питаннях, архієпископ Євлогій
мав досвід роботи в Холмській єпархії – території, де унію було лік-
відовано лише 1875 року, шляхом “добровільного возз’єднання”. Його
202
призначення, таким чином, могло бути потрактоване і як недвозначний
натяк на те, що і в Галичині буде втілено подібну модель. Архієпископ
особливо і не приховував цього. Так, в одній зі своїх перших відозв
після призначення він, звертаючись до духовенства Холмської єпархії,
закликав надати допомогу православній місії в Галичині: “В 70-е годы
священники галицийские много работали на Холмщине во время
отрыва её от унии, пусть же теперь священники Холмские окажут
братскую помощь Галиции” [16].
Загалом, причини, з яких опікуватися церковним життям в
Галичині було призначено саме архієпископа Євлогія, свідчать про
дещо неадекватне розуміння певними російськими колами перспек-
тив розвитку ситуації в Галичині. Повідомлення про перехід на
православ’я декількох сіл, котрі знаходилися неподалік Свято-Почаїв-
ської Лаври, там сприйняли як ознаку того, що масова відмова галичан
від унії може стати наслідком активної діяльності невеликої кількості
місіонерів, підтриманих силою державних каральних органів.
На допомогу світської влади покладали надію й підлеглі архіє-
пископа Євлогія, зокрема – єпископ Кременецький Діонісій (Валедин-
ський). Він став першим православним архієреєм, котрий відвідав
зайняті російською армією території. Під його наглядом були здійсне-
ні й перші приєднання до православ’я [17, с.28 – 30] (за це Діонісій
отримав особливу відзнаку – панагію на георгіївській стрічці) [18,
с. 37]. Однак, як пізніше згадував Євлогій, навіть його шокувала готов-
ність преосвященного Діонісія здійснювати місіонерські подорожі у
супроводі жандармів [13, с.238].
Слід зазначити, що висловлювалися й застереження проти по-
спіху і надмірного втручання до такої делікатної сфери позацерковних
чинників, проте межа допустимої участі держави розумілася в них
досить своєрідно. Наприклад, 14 вересня 1914 року, на засіданні “Га-
лицко-Русского благотворительного общества” Степан Бендасюк –
галицький москвофіл, що до війни переслідувався за свою діяльність
австрійською владою, виклав своє бачення процесу утвердження Пра-
вославної церкви в Галичині. Згідно з ним, дана справа мала здійсню-
ватися відповідно до наступних засад: утримання від примусу та
втручання світської влади, збереження за греко-католицькими свяще-
никами їхніх парафій у випадку переходу на православ’я, максималь-
не дотримання усіх місцевих богослужбових особливостей, направ-
лення до Галичини православних священиків з вищою богословською
203
освітою та знанням української мови тощо [19, с.12]. Але узагальнені
пропозиції представників галицького москвофільського руху до росій-
ського уряду передбачали “допомогу” у здійснені наступних пере-
творень: організації Галицької митрополії, до складу якої мали увійти,
окрім галицьких та закарпатських парафій, також і Православна церк-
ва на Буковині, поверненні з Відня церковного фонду Буковинської
митрополії, реорганізації православного богословського факультету
Чернівецького університету на Духовну академію з можливим перене-
сенням її до Львова, відновлення діяльності старовинного Манявсько-
го скиту та заснування жіночого монастиря поблизу міста Гусятина
тощо. Окрім того, принаймні два пункти – заборона діяльності єзуїт-
ського та василіанського чернечих орденів на території Галичини та
усунення митрополита Андрея Шептицького – ніяк не узгоджувалися
з пропозиціями уникнути втручання світської влади у процес поши-
рення православ’я.
Втім, долю митрополита Андрей Шептицького було вирішено
незалежно від пропозицій галицьких москвофілів. По-перше, росій-
ській окупаційній адміністрації було відомо, про ту активну прогабс-
бурзьку позицію, що її займав митрополит. 29 липня 1914 року він
видав Пастирський лист з приводу початку війни. У ньому Шептиць-
кий закликав греко-католиків до одностайної підтримки Габсбурзької
монархії:
“Ніхто з нас не забуде вдячності для сеї Габсбургської ав-
стрійської держави, в якій ми знайшли свободу віри й на-
родності і розвій нашої національної культури. Ми впевне-
ні, що не найдеться ніхто між нашими людьми, який забув
би, що з державою та династією Габсбургів в’яжуть нас
давні і святі зв’язи: спільна нам доля і недоля і спільна
будучність” [11, с.439].
По-друге, загальновідомою була підтримка митрополитом Андре-
єм українського національного руху. У одній з своїх відозв до насе-
лення прикордонних сіл (21 серпня 1914 року) він навіть зазначив:
“Війна ведеться о нас, бо московський цар не міг того стер-
піти, що в Австрійській державі маємо свободу віри та
на родності: хоче нам видерти ту свободу, закувати в кайда-
ни” [11, с. 438].
204
По-третє, у випадку, коли б митрополит продовжував виконувати
свої адміністративні функції, російській адміністрації потрібно було
тим чи іншим чином окреслити своє ставлення до нього. Це означало
б визнання права греко-католицької церкви на існування і в умовах
мож ливого переходу території до Російської імперії. Усунення митро-
полита та інших єпископів робила невизначеними перспективи право-
вого урегулювання положення греко-католиків в окупованій Галичині
[20, с.72 – 74]1.
Шептицький був арештований одразу після вступу російської
армії до Львова [огляд досліджень про діяльність митрополита Анд-
рея в період І-ї світової війни див.: 53]. Згідно зі спогадами генерала
Брусилова ідея віддати митрополита під домашній арешт, а потім –
вислати його з Галичини належала саме йому:
“Униатский митрополит граф Шептицкий, явный враг Рос-
сии, с давних пор неизменно агитировавший против нас, по
вступлению русских войск во Львов был, по моему при-
казанию, предварительно арестован домашним арестом. Я
его потребовал к себе с предложением дать честное слово,
что он никаких враждебных действий, как явных, так и
тайных, против нас предпринимать не будет, в таком случае
я брал на себя разрешить оставаться в Львове с исполнени-
ем его духовных обязанностей. Он охотно дал мне это
слово, но к сожалению, вслед за этим начал мутить и про-
износить церковные проповеди явно нам враждебные.
Ввиду этого я его выслал в Киев в распоряжение главноко-
мандующего” [21, с.88].
Однак, як свідчать документи, остаточне рішення про висилку мит-
рополита було прийнято не генералами, а безпосередньо Миколою ІІ.
Формальним приводом для висилки стала проповідь, виголошена
митрополитом 9 вересня 1914 року в церкві Успіня Пресвятої Богоро-
диці. Оцінюючи ситуацію, яка склалася після вторгнення російської
армії до Галичини, він зокрема сказав:
1 Після арешту, вже перебуваючи у засланні в Курську, митрополит
Андрей здійснив спробу з’ясувати, який статус отримає Греко-католицька
церква в Російській імперії. Він писав з цього приводу до архієпископа
Антонія (Храповицького). Доповідь Антонія Св. Синоду у цій справі
(15 жовтня 1914 року), не мала, однак, формальних наслідків [20].
205
“Користаймо з нагоди, коли тепер за Божим допустом упа-
ли кордони, щоби ми могли себе більше пізнати, а може
будемо могли й дати дещо одні другим. Вони, приміром,
нам свою релігійність, набожність, а і ми могли б їм дещо
дати. Однак мусимо себе пізнати, хоч у многім ми є подібні.
У них відправа така сама, як у нас, вони називають себе
“православні” і ми “православні”. Наше Православіє є цер-
ковне, їх православіє державне, що так скажу: “казьонне”,
то єсть вони опирають своє православіє на державній силі,
ми черпаємо ту силу в єдності з Святою Католицькою Церк-
вою, через котру спливає ласка Божа і в котрій є правдиве
джерело спасення” [12, с.626 – 627].
Критика системи державно-церковних взаємин у Росії (“казенно-
го православ’я”) та завуальований заклик до вірних Греко-католицької
церкви проводити роз’яснювальну роботу серед православних не зали-
шилися непоміченими російською адміністрацією, прискоривши вине-
сення рішення про депортацію митрополита.
Варто відзначити, що серед російських урядовців не було одно-
стайності щодо того, чи були ці дії виправданими. За тиждень до
арешту Шептицького міністр закордонних справ Сазонов пропонував
Миколі ІІ утриматися від крайніх заходів:
“Деятельность униатского митрополита Шептицкого была до
сих пор весьма вредной для нас и удаление его из края явля-
ется поэтому вполне обоснованным. Но достигнуть этой цели
следует не иначе, как вполне законными и открытыми сред-
ствами, например, присуждением его к изгнанию; насиль-
ственное же устранение названого иерарха, как ввиду его
сана, так и общей известности, которой он пользуется, могло
бы лишь придать ему ореол мученичества и сильно подорвать
уважение к Русской государственной власти.
Твёрдо уповая на то, что огромное большинство русских
галичан-униатов не замедлит возвратиться в лоно Святой
православной Церкви, я глубоко уверен, что это достижимо
лишь мерами кротости и убеждения, а не крутым обращени-
ем с представителями униатского духовенства” [22, с.117].
“Проблема Шептицького” розглядалася на засіданні Ради Мініст-
рів 10 вересня 1914 року, де той самий міністр Сазонов висловив жаль,
з приводу такого повороту подій:
206
“Прискорбен арест Андрея Шептицкого. Надо его выслать
из России. Но не надо делать из него мученика, играя на
руку унии. Он хуже иезуита, он разбойник, надо его про-
гнать. Выслать за пределы России, кроме Австрии, куда
угодно” [23, с.62].
Проте більшість міністрів та Обер-прокурор дотримувалися дум-
ки, що в умовах військового часу подібний крок цілком допустимий.
Завіса таємничості, яка панувала навколо арешту митрополита
Шептицького, породила безліч чуток. Зокрема ініціатива його висил-
ки зі Львова приписувалась архієпископові Євлогію, хоча насправді
він не був безпосередньо причетний до цієї справи [13, с.239].
Шептицький був не єдиним греко-католицьким священнослужи-
телем, арештованим російською окупаційною владою [про репресії
щодо населення Галичини у 1914 – 1915 рр. див.: 26, с.52 – 57]. Згідно
з довідкою, підготовленою для Міністерства закордонних справ, у
лютому 1915 року з Галичини, за розпорядженням генерал-губернатора,
вислані “за враждебную, вредную деятельность и подозрение в шпи-
онаже 20 униатских священников, 13 ксендзов и 12 монахов, из них
в европейскую Россию – 14, в Сибирь – 5 и оставлены в Галиции – 26”
[22, с.52].
Таким чином, уже в вересні 1914 року були здійснені кроки, які,
на думку російської влади, мали призвести до швидкого “возз’єднання”
галицьких греко-католиків з Російською православною церквою: ор-
ганізоване спеціальне церковне управління на чолі з архієпископом
Євлогієм та вислано з краю митрополита Андрея Шептицького. Окрім
того, за розпорядженням генерал-губернатора, греко-католицьким свя-
щеникам, які покинули свої парафії та виїхали разом з відступаючою
австрійською армією, заборонялось повертатися назад, як “недостойным
пастырям” [24].
Протидія російським планам з боку австрійської влади звелася
майже виключно до репресивних дій стосовно всіх підозрюваних у
проросійських симпатіях. Арешти торкнулися не лише відомих мос-
квофілів, але й багатьох цілком лояльних Габсбурзькій монархії греко-
католицьких священиків. 8 серпня 1914 року митрополит Андрей
Шептицький навіть змушений був звертатися до Президії Галицького
намісництва з проханням обмежити масштаб цієї акції [11, с.608]. За-
галом в період з серпня до листопада 1914 року було арештовано і
вислано за межі Галичини більш ніж 8000 підозрюваних у москво-
207
фільстві. Більшість з них утримувалося у в’язниці м. Терезин (у Чехії)
та концтаборі Талергоф (в Австрії), спеціально організованому на по-
чатку вересня 1914 року. В офіційному рапорті фельдмаршала Шлеє-
ра (9 листопада 1914) повідомлялося, що на той час там утримувало-
ся 5700 русофілів [25], однак протягом наступних місяців загальна
кількість ув’язнених збільшилася. Проживання в неопалюваних при-
міщеннях, антисанітарія, голод та відсутність медичної допомоги
призве ли до того, що близько 15% в’язнів Талергофського концтабору
померли [27, с.18]. У 1924–1932 роках було опубліковано чотири ви-
пуски “Талергофского альманаха” [26], в яких зібрано спогади десят-
ків постраждалих від репресій австрійської влади у 1914 – 1915 рр.
Згідно з цими свідченнями, переважну більшість утримуваних в табо-
рі за підозрами у москвофільстві складали селяни, котрі перейшли на
православ’я напередодні війни. Вони не становили прямої небезпеки
для австрійської влади, а отже жорстокі репресії проти цих людей були
продовженням хибної практики передвоєнних Мармарош-Сигетських
процесів. Звинувачення у державній зраді в’язнів Терезина та Талер-
гофа не були доведені, а це знову дозволило російській стороні ствер-
джувати, що в Австро-Угорщині існують переслідування за релігійні
переконання.
Депортація з Галичини значної кількості москвофілів чи осіб,
підо зрюваних у симпатіях до цього руху, мала, за задумом австрій-
ського уряду, знищити можливу опору для діяльності російської ад-
міністрації. Проте утруднення, з якими зіткнулися представники
дер жавної та церковної влади у справі “возз’єднання” греко-като-
лицьких парафій з православною церквою, були викликані не стільки
фактом відсутності окремих активних москвофілів, скільки з принци-
пово хибними настановами, у річищі яких здійснювалася ця справа.
По-перше, сподівання на масовість добровільних переходів були
від самого початку завищеними. Базувалася вона на уявленнях, що
фактична єдність обряду є достатньою передумовою для безконфлікт-
ного “возз’єднання”, оскільки більшість віруючих не розуміються на
догматичних аспектах проблеми і не є “папістами” [29, с.26]. Дійсно,
рішення про перехід на православ’я не викликали особливого опору
з боку мирян і вони відвідували богослужіння, котре відправлялися
православними священиками. Відомі, однак, і факти участі православ-
них солдатів у греко-католицьких богослужіннях [13, с.240], а отже
сама по собі обрядова близькість скоріше шкодила планам “об’єд-
208
нувачів”, аніж сприяла їм. Пересічному галицькому греко-католику
важко було пояснити, що власне зміниться в його житті, якщо він
стане православним і з якої причини він має клопотатись про цей
перехід.
По-друге, російська адміністрація краю та керуючий церковними
справами архієпископ Євлогій мали різне бачення того, якими мето-
дами має здійснюватися навернення. Генерал-губернатор Галичини
граф Георгій Бобринський схилявся до проведення, принаймні – на
період до закінчення війни, обережної конфесійної політики. 23 ве-
ресня 1914 року він заявив, що в краї будуть поважатися всі релігії,
хоча влада каратиме за ворожі дій проти Православ’я [30, с.19]. Обіця-
ючи протекцію православним, Бобринський протестував проти поспі-
ху й фіктивних возз’єднань, наполягаючи, щоб перехід кожної окремої
парафії на православ’я підтверджувався бажанням ¾ віруючих:
“Если униатская церковь имеет своего постоянного священ-
ника, и если прихожане пожелают иметь вместо униатского
православного священника, то православный священник
назначается в такой приход, и храм передаётся в его заведы-
вание только в том случае, если 75% явившихся на сход
представителей или представительниц дворов пожелают
иметь православного священника” [22, с.42].
На цьому ґрунті у нього виник конфлікт з архієпископом Євлогієм,
який вважав згадані умови такими, що (призупиняючи передачу храмів)
зводили нанівець працю місіонерів [31, с.22; 32, с.250]. До канцелярії
генерал-губернатора надходили також скарги на численні самоуправ-
ства, допущені підлеглими архієпископа Євлогія під час фік сації на-
вернень. Бобринського підтримав Верховний Головнокомандуючий
Великий князь Микола Миколайович, який надіслав архієпископу теле-
граму з вимогою утриматися від будь-яких насильницьких дій [13,
с.236 – 238; 32, с.249]. Методи діяльності церковного управ ління не
схвалював також впливовий Протопресвітер російської армії та флоту
Георгій Шавельський [33, с.28 – 29]. Проте на боці Євлогія виступила
частина галицьких москвофілів та Обер-прокурор Саблер, котрі вва-
жали його методи виправданими, а інформації про порушення, допу-
щені під час навернень – злонаміреними вигадками [19, с.16].
По-третє, православному руху дуже шкодило те, що діячі право-
славної місії, насамперед – архієпископ Євлогій, настійливо підкрес-
209
лювали політичний підтекст своєї діяльності. Йшлося про освячення
авторитетом Церкви “віковічного прагнення” галичан до об’єднання
з Росією. Наприклад, у своїй промові у Львівському Преображенсько-
му Соборі (7 грудня 1914 р.), Євлогій висловив це так:
“Несомненно, что только под священными сводами этих
храмов Божиих, должно завершится торжество этого
объединения. [...] Наша общая мать – великая Православная
Россия и наша святая Православная церковь раскрывают
пред вами свои обьятия” [34. – Арк.5зв.].
На тлі таких заяв православна церква сприймалася в Галичині як
частина державного апарату [див. про це: 49]. Між тим авторитет
російських чиновників, надісланих до краю був вкрай низьким. Навіть
архієпископ Євлогій змушений був визнати у спогадах, що хабарни-
цтво та пияцтво цих урядовців дискредитували в очах галицького
селянства й православну церкву [13, 241].
Внаслідок вищезгаданих обставин успіхи в справі “возз’єднання”
явно не відповідали не лише початковим сподіванням ініціаторів та
керівників православної місії, але і входили у відвертий дисонанс із
витраченими пропагандистськими зусиллями. Щоб якось виправити
ситуацію, архієпископ Євлогій запропонував Св. Синоду виділити
кошти для матеріальної підтримки новопосталим парафіям. Це дещо
збільшило кількість новонавернених, оскільки окремі розорені війною
села привабила можливість отримати допомогу. Як згадував Дмитро
Дорошенко:
“З переходом на Православ’я були зв’язані й деякі користі
на землі, не тільки на небі: селянам видавали хліб на засів
і т. п. пільги. Само собою, що для непокірних стелилася
легка й широка – услід за своїми панотцями – дорога до
Сибіру” [35, с.40].
Але навіть після цих кроків загальна кількість парафій не пере-
вищувала 80. Після гарячкової ейфорії перших місяців окупації, вже
на початку 1915 року архієпископ Волинський змушений був визна-
ти, що доручена йому справа просувається досить повільно.
У конфіденційних записках до Св. Синоду (грудень 1914 та лютий
1915) Євлогій виклав своє бачення перспектив поширення православ’я
у Галичині. Всупереч його публічним заявам, воно не було занадто
210
оптимістичним. По-перше, архієпископ писав, що немає підстав спо-
діватися переходу з унії всього українського населення краю: структу-
ри греко-католицької церкви залишаться, оскільки їх обстоює більша
частина духовенства та певна частина мирян. Ці структури, як і като-
лицькі чернечі ордени східного обряду, отримуватимуть також дієву
підтримку з боку Ватикану.
За таких умов православ’я буде сильним у сільській місцевості,
тоді як у містах для його утвердження немає достатніх передумов.
Щоправда, процес “возз’єднання” греко-католиків з РПЦ, на думку
Євлогія, стримувався триваючими військовими діями та несприятли-
вими погодними умовами – навесні він мав суттєво посилитися. До
того моменту він пропонував чітко визначити статус управління пра-
вославними парафіями в Галичині, збільшити допомогу новонаверне-
ним, провести конфіскації окремих храмів та будинків, які належали
Греко-католицькій церкві тощо. Однак, застерігав він, за будь-яких
обставин слід очікувати поступового, а не лавиноподібного, збільшен-
ня кількості православних [36, с.136].
Після заслуховування на зимовій сесії Синоду звіту та пропозицій
Євлогія, до Галичини було направлено професора Платона Жуковича.
Метою відрядження було вивчення ситуації на місці та підготовка
рекомендацій щодо подальших дій у цьому питанні. Після повернен-
ня Жукович підготував дві доповідні записки, котрі були опубліковані
невеликим тиражем для ознайомлення членів Св. Синоду. В першій з
них (“Секретный доклад об общем положении церковних дел в Гали-
ции”) він наводить кількість греко-католицьких парафій, котрі пере-
йшли на православ’я станом на 1 березня 1915 року – 81, з загальної
кількості в 1874. Отже, на думку Жуковича, навіть “внешний успех
воссоединения нельзя признать большим” [37. – Л.1].
Особливе занепокоєння у автора записки викликала практика за-
твердження православних священиків генерал-губернатором:
“В той стране, где упрёк Православной Церкви в её сильном
подчинении светской власти слишком обычен (в устах и
римо-католиков, и униатов-папистов), такое положение ве-
щей, если бы оно продолжалось, было бы особенно неудо-
бно”.
Окрім того, цивільна адміністрація краю не сприяла діяльності
православних місіонерів: “в некоторых местностях дурно понятый ею
211
принцип корректности в отношении иных исповеданий превратился
в практическом своём осуществлении в противодействие успехам
пра во славия” [37. – Л.2]. Обережно, але недвозначно Жукович оцінює
й діяльність архієпископа Євлогія, підкреслюючи, що тому довелося
“более плыть по течению, чем его (православний рух – А. С) направ-
лять”. Кандидатура архієпископа Волинського, на думку професора,
була апріорі не найкращої для запропонованої місії:
“Участие Преосвященного архиепископа Евлогия в столь
ненавистном полякам выделении Холмщины из состава
Царства Польского давало политическим и иным его против-
никам лёгкую возможность – и без всяких для того основа-
ний, – приписать ему и руководимому им делу воссоедине-
ния непременно агрессивный характер”.
Як і Євлогій, Жукович вважав, що поки триватиме війна, право-
славне місіонерство значних успіхів не матиме. З цієї причини “вос-
соединение захватило доселе лишь безопасные в военно-политическом
отношении приходы Галиции”. Православному руху зашкодило й те,
що відступаюча австрійська армія арештувала і вивезла за межі краю
більшість місцевих священиків-москвофілів. Підтримки з боку інших
представників греко-католицького духовенства очікувати не варто,
хоча й опір з їхнього боку не може бути дуже потужним, “если они
будут предоставлены только своим собственным силам”. Підсумову-
ючи свою доповідь, Жукович закликав до обережності у справі утвер-
дження православ’я в Галичині й пропонував не форсувати подій та
обмежитися агітаційними заходами.
Св. Синод взяв до уваги застереження, висловлені архієпископом
Євлогієм та професором Жуковичем. Одним із побічних наслідків
згаданих доповідей було допущення до вирішення проблем, пов’язаних
з греко-католицькою церквою Міністерства внутрішніх справ, у струк-
турі якого діяв Департамент іноземних віросповідань. За логікою
речей “униатские дела” перебували в компетенції саме цього депар-
таменту, а не Св. Синоду. Проте відсутність вказівок від Ради міністрів
щодо статусу, який може отримати ця церква в Російській імперії,
унеможливлювали його роботу. Лише навесні 1915 року для озна-
йомленням з ситуацією до Галичини був відряджений чиновник осо-
бливих доручень А. Петров, котрий підготував звіт про стан церковних
справ на окупованих територіях Австро-Угорщини [38.– Л.2 – 6]. За-
212
лучення Департаменту іноземних віросповідань свідчило про усвідом-
лення російською державною владою того факту, що навіть за умови
анексії Галичини їй доведеться якийсь час миритися з існуванням там
католиків східного обряду.
Ще одним наслідком детального вивчення Св. Синодом ситуації
в Галичині було розпорядження архієпископові Євлогію остаточно
переїхати з Житомира до Львова, організувавши там канцелярію цер-
ковного управління, а справи по Волинській єпархії доручити вікарним
єпископам. Як і під час перших місіонерських подорожей восени 1914
року, основними помічниками Євлогія стали архімандрит Смарагд
(Латишенков), протоієреї Венедикт Туркевич і Олександр Громадський
та священик Михайло Митроцький [13, с.243; 32, с.248].
Досвід, накопичений протягом перших півроку діяльності, під-
штовхнув архієпископа Євлогія до більшої обережності у справі на-
вернення. Він та його підлеглі навесні 1915 року вже не намагалися
за будь-яку ціну боротися з місцевими обрядовими особливостями, а
також визнали важливість знання української мови для православних
священнослужителів, які призначалися до новоутворених парафій.
Євлогій звернувся до єпархіальних архієреїв українських єпархій з
проханням направляти для праці в Галичині священиків, які володіють
“малорусским наречием” [39, с.2].
До певної міри було залагоджено стосунки церковного управлін-
ня з генерал-губернатором. У квітні 1915 року Бобринський дав інтер-
в’ю кореспонденту “Русского слова”. Він запевняв, що влада не чинить
жодного насильства у справі зміни конфесійної приналежності тієї чи
іншої парафії. Сам генерал-губернатор схилявся до думки, що греко-
католицька церква не має майбутнього: невелика частина уніатів пере-
йде на латинський обряд, а основна маса, без примусу, схилиться до
Православної церкви [40, с.82; 30, с.22].
Причиною деякого пом’якшення ставлення губернатора до ді-
яльності архієпископа було схвалення дій Євлогія Миколою ІІ, котрий
відвідав Галичину на початку квітня. За розпорядженням останнього
Св. Синод на початку травня 1915 року нагородив Євлогія діамантовим
хрестом на клобук [19, с.25].
Період з кінця березня по середину травня 1915 року був апогеєм
успіхів православної місії в Галичині [про особливості місіонерської
діяльності РПЦ на цих теренах див.: 52, с. 68 – 75]. Після взяття
російськими військами Перемишля (22 березня) кількість парафій, що
213
побажали стати православними, різко збільшилася. Але наслідки вій-
ськових перемог виявилися нетривкими, і вже 3 червня російські
війська залишили Перемишль, а 22 червня – Львів. Разом з відступаю-
чою армією Галичину покинули не лише члени церковного управлін-
ня, але й значна кількість священиків та мирян з православних пара-
фій. Ці люди небезпідставно побоювалися репресій з боку австрійських
властей і тому не мали іншого вибору, окрім як евакуації до Росії. На
першому етапі більшість з них було розміщено у своєрідному таборі
біженців – на території колишнього артилерійського полігону Шубко-
во, у Рівненському повіті Волинської губернії. Місцевість, на якій
скупчилося декілька десятків тисяч чоловік, була абсолютно непри-
стосованою для життя, внаслідок чого серед втікачів спалахнули епі-
де мії інфекційних хвороб, що забрали сотні життів [13, с.250].
Таким чином, діяльність архієпископа Євлогія в Галичині про-
тягом вересня 1914 – червня 1915 років дала результати, багато в чому
протилежні планованим. Непродумані дії місіонерів, заполітизова-
ність їхньої агітаційної риторики, спроби опертися на силу дер-
жавного апарату тощо не тільки не збільшили числа реальних
прихильників православ’я, але й серйозно дискредитували увесь
галицький москвофільський рух. Закономірним фіналом поспішної
“возз’єднавчої” праці стали покинуті напризволяще новонавернені в
Галичині та таборах біженців.
Повернення австрійської влади до Галичини супроводжувалося
новою хвилею репресій проти всіх тих, хто співробітничав з росій-
ською окупаційною владою. Під підозри у москвофільстві, як це вже
було в серпні–вересні 1914 року, потрапили також і представники
греко-католицького духовенства. Проте на цей раз “антиросійські”
заходи не обмежилися репресіями. Аналізуючи наслідки діяльності
російської православної місії в краї, уряд Австро-Угорщини дійшов
висновку, що з його боку має бути здійснений тиск на греко-
католицьких ієрархів з метою проведення відповідних реформ, які би
посилювали зовнішню обрядову різницю з православною церквою.
Так, 24 грудня 1915 року міністр віросповідань та освіти направив
лист до Президії Галицького намісництва, в якому роз’яснював необ-
хідність підтримки тієї течії в греко-католицькій церкві, яка виступає
за латинізацію обряду та перехід на григоріанський календар [41,
с.140 – 141].
214
Розпал війни (1916 – середина 1917 рр.). Православна місія
у підпорядкуванні Протопресвітера російської армії та флоту
Російська сторона також зробила певні висновки з провального
закінчення місії архієпископа Євлогія. На початку 1916 року прото-
пресвітер Георгій Шавельський розробив новий план діяльності в
Галичині. Ним передбачалося, що православні місіонери (30 осіб)
перебуватимуть у підпорядкуванні у Протопресвітера російської армії
та флоту. На вільні парафії Протопресвітер пропонував призначати
найкращих священиків, з відповідною освітою та досвідом. Кожен з
призначених мав отримувати оклад полкового священика та не брати
з парафіян плати за виконання треб. Від греко-католиків вже не вима-
галося формального зречення унії, а їхніх священиків пропонувалося
залучати до різного роду бесід та спільних богослужінь [42, с.33 – 38].
Дотримання такої тактики обумовлювалась непевністю військо-
вої ситуації та загрозою репресій для новонавернених у випадку
відступу російської армії. Однак кінцева мета (ліквідація греко-
католицької церкви) залишалася незмінною. Шавельський у своїх
спогадах наступним чином пояснював причини для перегляду політи-
ки в справі “возз’єднання”:
“Нужно было что-то другое, что не смущало бы совесть
униатов и не угрожало бы им жестокой рассправой со
стороны австрийцев за измену вере. Значит, надо было при-
дать делу такой вид, будто бы униаты пользуются нашими
священиками по крайней нужде […] Наша конечная цель
при такой приткровенности нисколько не пострадала бы. И
теперь, считая, что они одно с нами, а затем – привыкши к
нашим священникам, униаты, в конце концов, потеряли бы
всякое представление о каком-либо отличии между ними и
нами, между православием и унией и, в случае присоеди-
нения Галиции к России, сразу влились бы в Православную
Церковь. Цель была бы достигнута незаметно для глаза,
правда – без пышных торжеств и триумфов для воссоеди-
нителей, но зато без волнений и жертв, безболезненно и
прочно” [42, с.36].
Головним помічником Протопресвітера був відомий історик,
професор-протоієрей Федір Титов. До галицьких справ професор за-
лучався ще на початку 1915 року (наприклад, 7 лютого 1915 року
215
генерал Іванов викликав його в Ставку Верховного Головнокоманду-
ючого для обговорення питання про влаштування біженців), однак не
мав безпосереднього стосунку до діяльності Євлогія. Титов дотриму-
вався думки, що на час військових дій православні парафії на окупо-
ваних територіях мають підпорядковуватися Протопресвітеру військо-
вого духовенства, а пізніше перейти під юрисдикцію митрополита
Київського [42, с. XCVIII – XCXIX]. Офіційне призначення Титова
представником протопресвітера відбулося в серпні 1916, а активна
діяльність місії тривала до червня 1917 року – період, коли завдяки
т.зв. Брусиловському прориву російська армія знову опанувала части-
ну Східної Галичини та Буковини (підпорядковані Протопресвітеру
священики діяли також і там, втручаючись де-факто у справи іншої
автокефальної церкви). На цей раз місіонери поводилися більш обе-
режно, не гналися за кількісними показниками навернень. Однак в
очах сучасників їхня справа асоціювалася з діяльністю церковного
управління 1914 – 1915 рр. Зокрема, Олександр Лотоцький, призна-
чений представником Тимчасового уряду на Буковині, так характери-
зував діяльність професора-протоієрея Титова:
“Працю його, в співробітництві з архиєпископом Євлогієм,
не буде золотими літерами записано на сторінках історії.
Систематичне переселення галицького священства на Сибір
(в політику воно не втручалося – ніяких доказів на те не
було, – але було українське і не було православне), наса-
джування православних авантурників в рясах у звільнені
таким чином уніатські парафії – се була праця, до якої до-
клав рук мій колишній професор” [44, с.125].
Особливих успіхів місіонери на чолі з Шавельським та Титовим
не досягли, загрузнувши у бюрократичному розборі конфліктів, котрі
виникали між новими православними парафіями та надісланими свя-
щениками. Зокрема, під час зустрічі (у травні 1917) з Олександром
Лотоцьким, Титов скаржився, що селяни, котрі самі просили право-
славного священика, пізніше вигнали його. Розібравшись у паперах,
Лотоцький виявив, що священика парафіяни дійсно просили:
“але по кількох місяцях, як не стало у них і не давано їм
свого. Ще за кілька місяців ті віруючі люди, можливо, попро-
сили б, щоб їм дано рабина жидівського або мулу магометан-
ського, бо без релігійного обходу не могли бути” [44, 126].
216
Фінал війни (друга половина 1917 – 1918 рр.).
Митрополит Антоній (Храповицький) і спроби
відновити діяльність православних місіонерів на Галичині
Діяльність управління при Протопресвітері не була, однак, остан-
ньою спробою експансії Православ’я до Галичини. Щоправда, нама-
гання підтримати православний рух в краї здійснювалися вже за зовсім
інших політичних реалій, тобто – після розпаду Російської імперії і
утворення Української держави. Влітку 1918 року про свої права як
екзарха Вселенського патріарха “згадав” митрополит Антоній
(Храповицький). З його ініціативи на другій та третій сесіях Всеукра-
їнського православного церковного Собору обговорювалося питання,
пов’язане з забезпеченням можливості Київському митрополиту від-
відувати православну паству в Галичині [45, с.295, 305]. Собор в
липні та листопаді 1918 року звертався до українського уряду з про-
ханням виклопотати в уряду Австро-Угорщини дозвіл для відвідання
Галичини самим митрополитом Антонієм або його представниками.
Храповицький 5 вересня написав лист до Голови Ради міністрів Укра-
їнської держави, в якому, виклавши історію набуття ним в 1910 році
прав екзарха Вселенського патріарха, підкреслив, що він є православ-
ним архіпастирем Галичини ще й як митрополит Київський та Галиць-
кий “и таковым званием получаю вдвойне сие полномочие, имеющее
девятисотлетнюю давность и пятисотлетний титул” [4. – Арк..84]. У
зв’язку з цим митрополит вимагав надати йому можливість вільно
відвідувати Галичину та Закарпаття та призначати туди священиків та
місіонерів. Вимоги митрополита українськими діячами оцінювалися
як “продовження церковно-урядових російських заходів часу росій-
ської окупації Галичини” [46, с.131]. Але, зважаючи на реальну ситу-
ацію шанси на їхнє задоволення були мізерними. За церковними ді-
ячами вже не було підтримки російської державної влади, до
Галичини повернувся митрополит Андрей Шептицький, а Україна була
окупована німецькими та австро-угорськими військами.
Причиною активності Антонія було не стільки бажання ре-
ально допомогти православним галичанам (зрештою, йому навіть
не було достеменно відомо яка кількість їх залишилася в краї піс-
ля військових пертурбацій 1915 – 1917 рр.), скільки “зарезервувати”
на майбутнє право підтримувати православний рух на Галичині.
Певною мірою митрополиту вдалося знайти підтримку в представни-
ків адміністрації Гетьмана Скоропадського, проте на заваді втіленню
217
в життя згаданих планів стала зміна влади в Україні. Директорія УНР,
основу військову силу якої становили українські січові стрільці (тоб-
то – галичани), одним з перших своїх розпоряджень по здобуттю
Києва постановила арештувати архієпископа Євлогія. Хоча офіційно
це не було оголошено, однак безпосередні виконавці особливо не при-
ховували, що основною причиною таких дій є “помста” за акції по
наверненню на Православ’я у 1914 – 1915 рр. [47, л.45 – 49]. Через
день після арешту архієпископа Євлогія було арештовано й митропо-
лита Антонія, котрий вважав, що репресії інспіровані Андреєм Шеп-
тицьким [48, с.4]2.
* * *
Таким чином, протягом 1914 – 1918 рр. у боротьбі за Галичину
релігійний фактор брався до уваги представниками австро-угорського
та російського військового командування й цивільної адміністрації.
Австрійський уряд протягом 1914 – 1917 рр. змушений був здійсню-
вати контрзаходи проти експансії “воєнного православ’я”, які зводи-
лися майже виключно до каральних акцій щодо всіх, запідозрених у
москвофільстві. Створення концтабору Талергоф, частина в’язнів
якого була утримувана там тільки за приналежність до Православної
церкви, було однією з найбільш неадекватних акцій австрійського
уряду. Протягом І світової війни Відню не вдалося віднайти ефектив-
ної моделі, яка б запобігала зміні конфесійної ситуації в Галичині,
однак виключала б безпосереднє використання силового тиску.
Для російської сторони питання утвердження православ’я в краї
було важливим з огляду на наступні чинники:
а) бажання усунути перепони для приєднання Галичини до імпе-
рії. Згідно з російськими планами, в разі військової перемоги мало
йтися не просто про анексію, а про “возз’єднання” не лише з Росій-
ською державою, але й Православною церквою.
б) полегшення процесу русифікації місцевого українського на-
селення. Перехід на православ’я був одним з елементів широкої ру-
2 Митрополита Антонія та архієпископа Євлогія було інтерновано до
Галичини. Навесні 1919 року, коли митрополит Андрей приймав у Львові
згаданих православних ієрархів, архієпископ Євлогій вважав за необхідне
повідомити Шептицького про свою непричетність до рішення про його
арешт та висилку до Суздаля у вересні 1914 року.
218
сифікаторської програми, до якої входило також переведення системи
шкільної освіти, преси та книговидавництво на використання виключ-
но російської мови.
в) знищення опори для українського національного руху, одним
з неформальних лідерів якого був митрополит Андрей Шептицький.
За умови приєднання Галичини до Російської імперії існування легаль-
них структур Греко-католицької церкви ускладнювало б боротьбу з
“украинским сепаратизмом” по всій Україні.
Однак безпосередні спроби використання релігійного фактору
для закріплення присутності на заселених українцями територія
Австро-Угорщини, виявилися невдалими. Головними причинами про-
вального фіналу операції по “возз’єднанню” галичан з Православною
церквою були неприхована заполітизованість православних місіонерів
та неадекватні уявлення про нібито загальне бажання греко-католиків
зректися унії. Чи не найбільш відчутним наслідком діяльності церков-
них управлінь, очолюваних архієпископом Євлогієм (Георгієвським)
та протопресвітером Георгієм Шавельським стала дискредитація мо-
сквофільського руху і зменшення кількості (у порівнянні з ситуацією
на першу половину 1914 року) православних в Галичині.
Джерела і література:
1. Єфремов С. До історії “Галицької Руїни” 1914 – 1915 рр. (в жан-
дармському освітленні) // Україна. – 1924. – Кн.4.
2. Биркбек В. Религиозные преследования в Галиции. – Спб., 1913.
3. Никон (Рклицкий), епископ. Жизнеописание Блаженнейшего Анто-
ния, митрополита Киевского и Галицкого. В 10 тт. – Нью-Йорк,1956. –
Т.II.
4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління
України (ЦДАВО України). – Ф.3766. – Оп.1. – Спр.157.
5. Стародуб А. Невідомий лист київського митрополита Антонія
(Храповицького) в справі канонічного статусу Православної Церкви у
Галичині // Ковчег. Науковий збірник з церковної історії. – №2. –Львів,
2001.
6. Петрушко В. Деятельность униатского митроплита Андрея Шеп-
тицкого по распространению католицизма восточного обряда в России в
период между революцией 1905 года и Первой мировой войной // Бого-
словский Сборник. Православный Свято-Тихоновский Богословский
Институт. – Вып. 7. – М., 2001.
219
7. Василий, диакон, ЧСВВ. Леонид Федоров, жизнь и деятельность. –
Рим. 1966
8. Лотоцький О. Сторінки минулого. – Ч.3. – Варшава, 1934.
9. Конференції Архієреїв Української Греко-Католицької Церкви
(1902–1937). – Львів, 1997.
10. Grigorić V. Pravoslavná Cirkev v Republice Československé. – Praga,
1926.
11. Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Докумен-
ти і матеріали. – Т.2. Церква і суспільне питання. – Кн.1. Пастирське
вчення та діяльність. – Львів, 1998.
12. Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Докумен-
ти і матеріали. – Т.2. Церква і суспільне життя. – Кн.2. Листування. – Львів,
1999.
13. Евлогий (Георгиевский), митрополит. Путь моей жизни. – М.,
1994.
14. Росийская Национальная Библиотека. Отдел рукописей. – Ф.253
(Дмитриевский А.). – Оп.1. – Д.125.
15. Смолич И. История Русской Церкви. 1700–1917. – В 2 чч. – Ч.2. –
М., 1997.
16. Воззвание к духовенству Холмской епархии //Холмская Русь. –
1914. – 7 ноября.
17. Павлишин Ю. Митрополит Діонісій і відродження Православної
Церкви в Галичині // Его Блаженству, Блаженнейшему Дионисию, митро-
политу Варшавскому и Волынскому и всея Польши в день его ювилеев:
20-летнего епископства и 10-летнего митрополитства. – Варшава, 1933.
18. Алексей, архиепископ. К истории Православной Церкви в Польше
за десятилетие пребывания во главе её Блаженнейшего митрополита
Дионисия (1923–1933). – Варшава, 1937.
19. Pałczyński E. Prawosławie w Galicji w swiatle prasy ruskiej we
Lwowie podczas inwazji 1914–1915. – Lwów, 1918.
20. Ідзьо В. митрополит Шептицький у Росії: Курське ув’язнення
митрополита // Науковий вісник українського історичного клубу. –
М.,1999. – Т.3.
21. Брусилов А. Мои воспоминания. – М., 1943.
22. “Вся его работа проникнута крайней враждой по отношению к
России”. Документы, письма, свидетельства современников об униатском
митрополите Галицком Андрее Шептицком. 1914–1917. Публ. М. Один-
цова // Исторический архив. – 2002. – №2.
23. Совет Министров Российской Империи в годы Первой Мировой
войны. Бумаги А. Яхонтова (записи заседаний и переписка). – Спб., 1999.
220
24. Львовское военное слово. – 1914. – 8 октября.
25. Ваврик В. Терезин и Телергоф. – Филадельфия, 1966.; У додатку
до цієї публікації опубліковано зібрану Р. Мировичем бібліографію по темі
“Військові злочини австрійської армії та переслідування представників
православного та москвофільського руху” – 354 позиції російською, укра-
їнською, польською, німецькою, чеською та румунською мовою.
26. Берест І. Репресивні акції щодо населення Східної Галичини в
роки Першої світової війни // Вісник Національного університету “Львів-
ська політехніка”. Серія “Держава та армія”. – 2007. – №584.
27. Марчук В. Греко-католицька церква у 1914 – 1923 рр. // Україн-
ський історичний журнал. – 2000. – №6.
28. Талергофский альманах. – Вып.I – IV. – Львов, 1924 – 1932.
29. Отчёт о деятельности Галицко-Русского благотворительного об-
щества в Петрограде за 1914 – 1915 гг. – Петроград, 1916.
30. Петрович І. Галичина під час російської окупації. – Відень,
1915.
31. Всеподданейший доклад Обер-Прокурора Святейшего Синода об
устройстве Православной Церкви в завоёваной Россиею части Галиции. –
Петроград, 1915.
32. Власовський І. Нарис історії української Православної Церкви. –
В 4-х тт., 5 кн. – Т.3. – К., 1998.
33. Фирсов С. Военное духовенство накануне и в годы Первой миро-
вой войны // Новый часовой. – 1995. – №3.
34. Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Інститут
Рукописів. – Ф.ХХІ (Яворський Юліан Андрійович). – Оп.1. – Спр.119. –
Арк.5зв.
35. Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє-минуле. 1914 – 1918 –
Ч.І. – Мюнхен, 1969.
36. Корнилович М. Плани “возсоединения галицьких униатів” в 1914 –
1915 рр. // Україна. – 1925. – Кн.3.
37. Российский государственный исторический архив (РГИА). –
Ф.1579. –Оп.1. – Д. 89.
38. РГИА. – Ф.821. – Оп.150. – Д.35.
39. Подготовка священников в Галицию // Приходской листок. –
1915. – №103.
40. Коструба Т. Як Москва нищила українську Церкву. – Торонто,
1961.
41. Правда про унію. Документи та матеріали. – Львів, 1981.
42. Шавельский Г. Воспоминания последнего протопресвитера рус-
ской армии и флота. В 2-тт. – Т. 2. – М., 1996.
221
43. Ульяновский В. Историческая записка к 300-летию КДА и её
автор Фёдор Титов // Титов Ф. Императорская Киевская Духовная Акаде-
мия. 1615 – 1915. – К., 2003.
44. Лотоцький О. Сторінки минулого. – Ч.1. – Варшава, 1932.
45. Ульяновський В. Церква в Українській державі 1917–1920 рр.
(доба Гетьманату Павла Скоропадського). – К., 1997.
46. Лотоцький О. Українські джерела церковного права. – Варшава,
1931.
47. РГИА. – Ф.796. – Оп.445. – Д.784.
48. У Міністерстві ісповідань // Слово. – 1918. – № 67.
49. Кучера І. Політика російської окупаційної адміністрації в Східній
Галичині у 1914 – 1917 рр. Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02; /
Чернів. нац. ун-т ім. Ю.Федьковича. — Чернівці, 2005.
50. Попик С. Українці в Австрії 1914−1918. Австрійська політика в
укра їнському питанні періоду Великої війни.− К.; Чернівці, 1999.
51. Передерко B. Галичина у зовнішній політиці Росії на початку
XX ст. (до 1914 р.): стан і перспективи дослідження питання в сучасній
українській історіографії // Інтелігенція і влада. – Серія: Історія – Ви-
пуск 8. – Одеса, 2006.
52. Позняк С. Особливості місіонерської діяльності Російської право-
славної церкви в Галичині в роки І-ї світової війни // Проблеми слов’я-
но знавства. – 2003. – Вип.53.
53. Великочий В. Українська історіографія про життєдіяльність мит ро-
полита Андрея Шептицького за доби визвольних змагань 1914–1919 ро-
ків. – Електронний ресурс. – [Режим доступу]: otherreferats.allbest.ru/
history/00074018_0.html.
Андрій Стародуб (Київ, Україна) Російська православна церква у
Галичині в період І-ї світової війни (1914 – 1918 роки)
У статті описано спроби утвердження Православ’я в Галичині напе-
редодні та протягом І-ї світової війни. Автор аналізує причини поразки
експансії “воєнного православ’я”, серед яких виділяє неадекватну оцінка з
боку окремих російських урядових кіл релігійної ситуації в краї та невдалу
практику взаємодії православних місіонерів та окупаційної адміністрації.
Ключові слова: Перша світова війна, Православ’я, місіонерство
Андрий Стародуб (Киев, Украина) Русская православная церковь
в Галиции в период І-й мировой войны
В статье описаны попытки “укоренения” Православия в Галиции
накануне и в период І-й Мировой войны. Автор анализирует причины
222
неудачи экспансии “военного православия”, среди которых выделяет не-
адекватную оценку в российских правительственных и церковных кругах
етноконфесиональной ситуации в крае накануне войны, а также неудачную
практику взаимодействия православных миссионеров и ок ку па ционной
администрации.
Ключевые слова: Первая мировая война, Православие, миссионер-
ство
Andriy Starodub (Kyiv, Ukraine) Russian Orthodox Church in Galicia
during the World War I (1914 – 1918)
The article describes the attempts of “rooting” of Orthodoxy in Galicia,
on the eve of and during the World War I. The author analyzes the causes of
the failure of expansion of “military orthodoxy”, among which are inadequate
to assess the Russian government and church circles ethno-confessional
situation in the province on the eve of war, as well as the bad practices of
interaction and Orthodox missionaries and the occupation administration.
Key words: World War I, Orthodoxy, missionary
|