Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.)

Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.)

В статті на основі аналізу різноманітних архівних джерел та історіографії розглядається діяльність єврейських політичних партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2010
1. Verfasser: Батанова, Т.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2010
Schriftenreihe:Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71894
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.) / Т. Батанова // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 21. — К., 2010. — С. 262-280. — Бібліогр.: 32 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-71894
record_format dspace
spelling irk-123456789-718942014-12-12T03:02:14Z Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.) Батанова, Т. В статті на основі аналізу різноманітних архівних джерел та історіографії розглядається діяльність єврейських політичних партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ. В статье на основе анализа различных архивных источников и историографии рассматривается деятельность еврейских политических партий в Украинской Центральной Раде и Министерстве по еврейским делам. Based on the analysis of various archival sources and historiography, the article examines the activity of the Jewish political parties in the Ukrainian Central Rada and the Ministry of the Jewish Affairs. 2010 Article Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.) / Т. Батанова // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 21. — К., 2010. — С. 262-280. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. XXXX-0076 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71894 94 (477): 329 (=411.16) «1917/1918» uk Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
description В статті на основі аналізу різноманітних архівних джерел та історіографії розглядається діяльність єврейських політичних партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ.
format Article
author Батанова, Т.
spellingShingle Батанова, Т.
Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.)
Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
author_facet Батанова, Т.
author_sort Батанова, Т.
title Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.)
title_short Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.)
title_full Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.)
title_fullStr Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.)
title_full_unstemmed Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.)
title_sort політичні платформи та діяльність єврейських партій в українській центральній раді та міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.)
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 2010
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71894
citation_txt Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.) / Т. Батанова // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 21. — К., 2010. — С. 262-280. — Бібліогр.: 32 назв. — укр.
series Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
work_keys_str_mv AT batanovat polítičníplatformitadíâlʹnístʹêvrejsʹkihpartíjvukraínsʹkíjcentralʹníjradítamínísterstvízêvrejsʹkihsprav19171918rr
first_indexed 2025-07-05T20:48:26Z
last_indexed 2025-07-05T20:48:26Z
_version_ 1836841442537897984
fulltext 262 Лютнева революція 1917 року в Росії відкрила шлях для націо- нальних рухів різних національностей. Для євреїв Росії революція означала ще й скасування всіх обмежень, що існували в колишній імперії. Саме з того часу з’явилася реальна можливість для розв’язання “єврейського питання” на інституційному рівні – рівноправна участь єврейських партій у виборах до державних органів влади та створен- ня національних самоврядних органів. П’ять єврейських партій – Бунд (Загальний єврейський робітни- чий союз у Литві, Польщі та Росії), Єврейська Соціал-Демократична Робітнича Партія “Поалей Ціон” (“Робітники Сіону”), Об’єднана Єв- рейська Соціалістична Робітнича Партія (ОЄСРП, інша назва Фарей- нікте), сіоністи та Єврейська народна партія (Фолкспартей) – брали участь у роботі Української Центральної Ради у 1917 – 1918 роках. Саме за їх активної участі в законодавчій та виконавчій діяльності української влади, 15 липня 1917 року1 чи не вперше в історії був при значений віце-секретар з єврейських справ (пізніше – генеральний секретар і міністр із єврейських справ). Політичні платформи єврейських партій Нижче ми коротко розглянемо історію формування п’яти єврей- ських партій, що входили до Центральної Ради, їх програмові погляди та ідеологічні позиції на момент входження до Центральної Ради. Щодо політичних поглядів єврейських партій, то тут ми хотіли б зупи- нитися на таких ключових пунктах, як: загальна спрямованість кожної 1 Тут і надалі до 15 лютого 1918 р. дати подано за юліанським кален- дарем (старим стилем), а з 16 лютого 1918 р. – за григоріанським Тетяна БАТАНОВА (Київ, Україна) Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.) УДК: 94 (477): 329 (=411.16) «1917/1918» 263 із партій, їх ставлення до єврейської автономії, єврейських громад та єврейського мовного питання – це ті найважливіші пункти партійних програм, навколо яких пізніше розгорталася діяльність єврейських партій у Центральній Раді. Варто відзначити, що, на відміну від різних українських партій, які так чи інакше об’єднувало прагнення націо- нально-культурної автономії України, єврейські політичні сили були доволі роз’єднаними, чи не єдиним об’єднавчим фактором для них було їх загальне усвідомлення своєї приналежності до єврейства [1, c. 55]. Найраніше були створені партія сіоністів та Бунд. Щодо сіоністів, то вони були під керівництвом Загальних сіоністів, а також частиною Всесвітньої сіоністської організації, яка періодично проводила сіоніст- ські з’їзди з 1897 року. Метою сіоністів було відновлення держави в Сіоні (тобто на території тодішньої Палестини), всі інші програмні пункти підпорядковувалися цій меті. Лише з 1906 року після після Всеросійського сіоністського з’їзду в Гельсинфорзі була підтримана ідея про бажаність єврейської автономії у країнах розсіяння, яка перед- бачала створення автономії на основі єврейських громад із компетен- цією у справах освіти, здоров’я, громадської взаємодопомоги і релігії [2, c. 25]. Однак сіоністи розглядали національну автономію лише як засіб для підвищення національної свідомості євреїв і їх національної єдності [3, c. 250], що можна було б пізніше використати для створен- ня держави в Палестині. Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії – Бунд – заснували 1897 року в Вільно учасники єврейських соціаліс- тично-демократичних груп [4, арк. 4]. У політичній платформі Бунду стверджувалося, що їх партія є частиною російської соціал-демократії та частина інтернаціоналу [5, с. 8; 6, арк. 16 зв.], а тому їх метою про- голошувалися ліквідація єврейського безправ’я, захист інтересів єврей- ських пролетарів [7, c. 26], рівноправність єврейської мови в усіх державних установах і створення єврейських шкіл [5, c. 10; 6, арк. 17 зв.]. На VI з’їзді Бунду в 1905 було прийнято програмову кон- цепцію австрійської соціал-демократичної партії про “культурно- національну автономію” [4, арк. 13; 7, с. 26–27]. Бунд міцно стояв на позиції, що задля нормального господарсько- го розвитку та єдності класової боротьби Росія мала б залишатися “єдиною і нероздільною”, однак у ній обов’язково мали б бути надані права кожній національності на вільний національний розвиток. Це 264 мало б забезпечуватися повною рівноправністю мов і територіальною автономією для місцевостей, які різняться своїми економічними, на- ціональними та побутовими особливостями (зокрема для прикладу в програмі називалися Україна та Литва) [5, с. 9–10; 6, арк. 17–17 зв.]. Досить швидко Бунд став найпопулярнішою єврейською соціалістич- ною партією. Єврейська Соціал-Демократична Робітнича Партія “Поалей Ціон” бере свої початки зі Всесвітньої сіоністської організації. З 1900 року “Поалей Ціон” діяв як громадсько-політичний рух, і лише 1906 року на з’їзді в Полтаві була створена партія, що поєнувала гасла сіонізму та соціалізму. Їх бачення єврейської автономії було подібним до ба- чення сіоністів – “Поалей Ціон” виступали за створення територіаль- ної автономії на демократичних засадах для єврейського народу в Палестині (як кінцевої мети) і національно-персональної в країнах розсіяння [8, арк. 2 зв., 12; 9, с. 2; 2, с. 27; 7, с. 24–26]. У 1906 році видатний єврейський діяч Шимон (Семен) Дубнов заснував Єврейську народну партію (Фолкспартей). Ідеологічно партія наслідувала ідеї, висловлені Дубновим у його “Листах про старе й нове єврейство” [10], і одразу стояла на позиціях запровадження культурно-національної автономії [2, c. 27; 7, c. 27–28] саме в тому вигляді, який пізніше був обраний у політиці Української Центральної Ради. Згідно з концепцією автономізму Дубнова, вся єврейська наці- ональна автономія мала б бути секулярною та екстериторіальною, а її структурними елементами були б місцеві ради єврейських громад (кегіл); єврейський парламент (зібрання), делегатами до якого мали б бути представники громад і єврейських політичних партій; Національ- на Рада як виконавчий орган єврейського парламенту; міністр з єврей- ських справ у державному уряді [2, c. 23]. Найпізніше утворилася Об’єднана Єврейська Соціалістична Ро- бітнича Партія (ОЄСРП або Фарейнікте) – у травні 1917 року – шля- хом злиття двох партій – Сіоністсько-соціалістиної робітничої партії (яка по суті зовсім не була сіоністською, адже виступала за створення єврейської держави на будь-якій території, а не лише в Сіоні) та Со- ціалістичної єврейсько-робітничої партії (СЄРП, інша назва “Сейміс- ти” – бо прагнули створення культурно-національної автономії для євреїв і єврейського представницького органу “сейму”) [2, c. 27–28; 7, c. 32]. Для ОЄСРП головним пунктом програми було створення національно-персональної автономії, яка передбачала б єврейське 265 самоврядування в питаннях культури, освіти, соціальному забезпечен- ні тощо [4, арк. 43; 11, арк. 11 зв.]. Отже, як бачимо, для більшості партій ідеї автономізму були лише одним із пунктів їхньої програми, до того ж не найголовнішим [12, c. 268]. Наприклад, для сіоністів та для “Поалей Ціон” головною метою було створення єврейської національної територіальної автономії (чи й держави) у Палестині, для Бунду – повне здійснення пролетарської революції та втілення ідей марксизму. Лише для Фолкспартей і Фарей- нікте ідея єврейської національно-персональної (національно-куль- турної) автономії була центральною. У питанні єврейської мови, що мала б використовуватися в єв- рейському самоврядуванні, освіті та культурі, єврейські партії зовсім не виявляли одностайності: так Єврейська народна партія та партії соціалістичного спрямування виступали за впровадження і розвиток їдишу як материнської мови (mame loshn); сіоністи ж вважали їдиш “жаргоном”, мовою вигнання, а тому прагнули підтримувати іврит як єврейську розмовну та офіційну мову [2, c. 76–78] (це також полег- шило би їм у майбутньому використання івриту в єврейській державі у Палестині). Щодо реорганізації єврейської громади на демократичних та світських засадах, то за це виступали всі єврейські партії [4, арк. 44–45] – лише сіоністи робили застереження, що держава має якомо- га менше втручатися в життя громади [13, с. 245–247]. Ще не беручи участі в Українській Центральній Раді, єврейські партії вже висловлювали підтримку її прагненням. Так у червні 1917 р. Уманська організація СЄРП, яка з усією СЄРП увійшла до ОЄСРП, у своїй резолюції висловлювала рішучий протест проти політики Тим- часового Уряду з невизнання вимог, висунутих Центральною Радою. Також СЄРП декларувала, що вони підуть поруч із “демократичними елементами на Україні в їх боротьбі за національно-територіальну авто номію” [14, c. 422]. А в резолюції Бюро Південно-Західного окружного комітету Єврейської соціал-демократичної робітничої пар- тії “Поалей Ціон” від 29 червня 1917 року йшлося про необхідність визнання Тимчасовим Урядом Української Центральної Ради й Гене- рального Секретаріату “автономними центральними орґанами україн- ської нації”2, а також – щоб Українська Центральна Рада “разом з 2 Тут і надалі збережено орфографію оригіналу. 266 представниками національних меньшостей підготовила працю над орґанізацією територіально-автономного ладу на Україні” [цит. за 15, с. 289]. Високо оцінював ставлення євреїв до українського руху і колиш- ній Генеральний Секретар Володимир Винниченко, коли зазначав, що єврейські політичні партії розсудливо і навіть прихильно поставилися до ідеї української державності [15, c. 286]. При цьому однак прак- тично кожна єврейська партія стояла на цілісності єврейства Росії, адже серед більшості євреїв була поширеною думка, що Росія, будучи розділеною на самостійні держави, стане театром громадянської війни, а це своїм чином загрожує російському єврейству [16, c. 12]. Діяльність в Українській Центральній Раді З липня 1917, коли Українська Центральна Рада була визнана Тим часовим Урядом (у Постанові Тимчасового Уряду про затверджен- ня Генерального Секретаріату) [17, c. 163–168] як представник Тим- часового Уряду, і до припинення діяльності Ради у квітні 1918 року єврейські партії виявляли своє активне зацікавлення у ній. Тимчасовий Уряд погодився визнати Центральну Раду за умови, що остання вклю- чить до свого складу представників національних меншин й таким чином залучить їх до законодавчого та виконавчого процесів. Після такої угоди Рада видала й опублікувала Другий Універсал від 3 липня 1917 року чотирма мовами: українською, російською, польською та їди шем; вона також запросила приєднатися до її лав представників неукраїнських національностей [2, c. 45; 17, c. 164]. На той момент у Центральній Раді вже переважали соціалістичні та лівоцентричні партії. Більше того, Перший Універсал містив за- клики до “згоди і порозуміння з демократіями” неукраїнських націо- нальностей, що в той революційний час означало згоду з “соціалістич- ними партіями” [2, c. 46]. Вочевидь, це зіграло не останню роль у тому, що саме соціалістичні єврейські партії першими активно при- йняли пропозицію. Хоча сіоністи переважали соціалістів у різних ви борах (до Всеросійських Установчих зборів, Всеросійського єврей- ського зібрання тощо [18, c. 42]), за кількістю своїх місць вони скла- ли меншість поміж представництвом єврейських партій у Центральній Раді. Як зазначав сіоніст Наум (Нахман Мойша) Сиркін, коли постало питання про входження представників єврейських партій, то сіоністи 267 натрапили на спробу єврейських соціалістичних партій, переважно Бунду та ОЄСРП, які користувалися підтримкою українських соціал- демократів, усунути сіоністів від участі в Центральній Раді, зважаючи на їхню неналежність до “революційної демократії” [3, c. 254]. Не- малим чином лише давні приязні стосунки сіоністів із українськими соціал-революціонерами [19, c. 173–202] запобігли цьому. Оскільки Центральна Рада не обиралася шляхом загальних демо- кратичних виборів, всі делегати надсилалися й призначалися від відо- мих політичних партій і організацій. Єврейські партії були представ- лені на всіх трьох рівнях українського уряду. У виконавчій гілці влади вони отримали посаду віце-секретаря з єврейських справ у Секретар- стві в національних справах (пізніше Генерального Секретаря з єврей- ських справ і врешті-решт Міністра з єврейських справ в Раді Міні- стрів Української Народної Республіки); на парламентарному рівні єврейські представники отримали до 25 % місць у Малій Раді та 7 % – у Великій Раді (загальних зборах Центральної Ради) [2, c. 72–73]. Згідно з рішенням комісії в справі розподілу місць в Центральній Раді (загальних зборах) між представниками польських та єврейських організацій від 2 серпня 1917 року, євреї отримали 50 місць, які роз- поділялися таким чином: Бунд, СЄРП (фактично ОЄСРП) і сіоністи отримали по 13 місць кожна, “Поалей Ціон” – 9 місць, ПЄДС – 2 міс- ця [17, c. 212]. Щодо розшифровки абревіатури “ПЄДС”, то деякі дослідники припускають, що це “Партія єврейського демократичного союзу” або ж при цьому малася на увазі Рада єврейських громадських організацій, до якої входили різні несоціалістичні групи, що претен- дували на роль загальноєврейського представницького органу [17, c. 546]; інші – на місці “ПЄДС” бачать “Єврейське демократичне об’єднання” [7, c. 51] або ж просто віддають ті самі 2 місця Фолкспар- тей [2, c. 52]. Фактично з різних документів Центральної Ради [17; 20], а також списків її членів серед єврейських представників бачимо членів “Поалей Ціон”, Бунду, ОЄСРП та СЄРП, Єврейської народної партії (Фолкспартей), а також тих, партійна приналежність яких у списках не визначена [21, c. 224–227, 231–234]. Однак нам не трапи- лося жодного представника від “ПЄДС” або ж “Єврейського демокра- тичного об’єднання”. Важко визначитися з точною кількістю представників єврейських партій у Малій Раді, адже різні дослідники подають різні дані, однак, згідно зі списками Малої ради, наведеними у довіднику “Діячі Укра- 268 їнської Центральної Ради”, єврейські представники в різний час із червня 1917 р. по квітень 1918 р. налічували близько 25 – 27 осіб. Від “Поалей Ціон” – Ґольдельман Соломон, А. Гольдштейн, Корнгольд Станіслав, Менчковський Фелікс, Ревуцький Абрам (5), від Бунду – Душкан Мойша-Каїм, Золотарьов Олександр, Лібер Михайло, Рафес Мойсей, Тьомкін Айзик (5)3, від ОЄСРП – Зільберфарб Мойсей, Лит- ваков М., Новаківський Ю., Шац-Анін Макс (5)4, сіоністи – Гіндес М., Розенштейн Мойсей, Сиркін (Нахман) Мойша, Сорокін, Шехтман Йосип (5), від Єврейської народної партії – Гольденвейзер, Дубинський Пінхус, Красний Пінхас (3), від СЄРП – Хургін Ісайя (1) [21, c. 231– 234] – отже, всього 24 представники (якщо врахувати ще й Гут мана та Липця, наведених у списку без вказівки на партійність, то це 26 осіб). Кількість членів Малої Ради час від часу змінювалася (від 40 членів у липні 1917 р. до 82 у січні), однак сталого й регламентова- ного списку Малої Ради не було, тому ми, напевно, варто говорити не про членів Малої Ради, а про “коло членів Центральної Ради, які брали участь у роботі Малої Ради” [21, c. 18–19]– а це понад 150 осіб. Перше засідання Малої Ради з представниками національних меншин відбулося 11 липня 1917 р. Того дня голова Центральної ради М. Грушевський вперше вітав представників національних меншин “не як гостей, а як товаришів-співробітників” [17, c. 175]. Від єврей- ських партій натхненно виступали з вітальними словами представник “Поалей Ціон” А. Гольдштейн, сіоністської організації М. Розенштейн і Фарейнікте М. Зільберфаб. Зважаючи на прагнення розв’язати єв- рейське питання шляхом створення національно-територіальної авто- номії в Палестині, представники “Поалей Ціон” і сіоністів були до- волі одностайні, обіцяючи “підтримати відроджений український народ в його стремліннях”. Зільберфаб оптимістично сподівався, що в Україні вдасться створити зразок автономного життя не лише для Росії, а й для всього світу [17, c. 175–176]. Вже з перших днів своєї участі в органах Центральної Ради пред- ставники єврейських партій активно долучилися до роботи, беручи участь не лише у вирішенні справ, що стосувалися єврейства, але й 3 Тут і надалі до 15 лютого 1918 р. дати подано за юліанським кален- дарем (старим стилем), а з 16 лютого 1918 р. – за григоріанським. 4 Тут і надалі збережено орфографію оригіналу. 269 усіх державотворчих питань. Зокрема представники партій “Поалей Ціон” С. Корнгольд та С. Гольдельман і ОЄСРП М. Литваков аргумен- товано боронили створення в Генеральному Секретаріаті окремого Секретаріату шляхів [17, c. 178]. Єврейські партії виявляли активність у переговорах Української Центральної Ради з Тимчасовим Урядом не лише безпосередньо у складі української делегації до Петрограду (представник Бунду М. Ра- фес входив входив до української делегації Центральної Ради, посла- ної до Петрограду для переговорів з Тимчасовим Урядом наприкінці липня 1917 р. [17, c. 195, 215–217]), але й власними силами. Напри- клад, 3 серпня 1917 року Центральний Комітет Об’єднаної Єврейської Соціалістичної Робітничої партії відіслав Тимчасовому Уряду телегра- му, в якій наголошував на необхідності “якнайшвидшого досягнення угоди з демократією України стосовно встановлення автономного управління в краї” [14, c. 602]. До того ж на засіданні Малої Ради С. Гольдельман від імені “Поалей Ціон” заявив, що незалежно від того, затвердить Тимчасовий Уряд Генеральний Секретаріат, чи ні, вони працюватимуть там, де “твориться крайовий орган демократії для будування автономії України”, і у конфлікті Тимчасового Уряду з Центральною Радою підтримуватимуть останню [17, c. 211]. На Шостій сесії Центральної Ради у серпні 1917 р. представники єврейських партій уперше брали участь у Великій раді, а тому висту- пали з вітальними словами, декларуючи при цьому свою відданість зібранню та оголошуючи свої головні політичні програмні погляди. Так представник Бунду О. Золотарьов вітав Центральну Раду, зазна- чаючи при цьому, що Бунд буде вірним завданням класової боротьби як дороги до інтернаціоналізму, охорони прав національностей, однак лише “вкупі з демократією всієї Росії” [17, c. 222–223]. 29 вересня єврейські фракції одностайно підтримали Декларацію Генерального Секретаріату України, шкодуючи однак, що Декларація не згадувала про принцип національно-персональної автономії [17, c. 329]. Все-таки нерідко між єврейськими партіями виникали гострі дис- кусії та суперечки з тих чи інших питань. На засіданні Малої Ради 19 жовтня 1917 р. сіоністи рішуче виступили проти наказу Секретарства внутрішніх справ комісарам України від 10 жовтня 1917 р. [22, арк. 1], де йшлося про те, щоб вони у всіх справах, що стосуються внут ріш- нього життя євреїв, таких, наприклад, як коробковий збір, обрання 270 рабинів, керувалися вказівками товариша Генерального Сек ретаря на- ціональних справ М. Зільберфарба. Сіоністи вважали, що такий наказ виокремлює євреїв з-поміж інших народів і ставить їх в якесь особли- ве становище, повертаючись до імперської практики. До того ж сіоніс- ти категорично не погоджувалися зі світськими виборами рабинів, адже вважали це суто релігійною справою. Натомість єврейські соціалісти разом із Зільберфарбом жорстко розкритикували заяви сіоністів [23, c. 46–48]. Це був не єдиний випадок, коли внутрішні супе речності єврейського життя ( не до кінця зрозумілі неєвреям), такі як: вибір між асиміляцією чи націоналізмом і сіонізмом, їдишем та івритом, світ- ськістю та релігійністю єврейської громади та всього жит тя – випли- вали на поверхню в політичних дискусіях у Центральній Раді. 14 листопада 1917 року сіоністи зініціювали обговорення Декла- рації міністра закордонних справ Англії Бальфура, в якій зазначалося, що британський уряд підтримує встановлення в Палестині національ- ного осередку для єврейського народу. Сіоністи пропонували при- йняти резолюцію “Про Палестину”, в якій би мовилося, що Українська Центральна Рада “висловлює певність, що цей історичний акт... ви- кличе серед демократичних кіл України, де скупчено багато єврей- ського народу, почуття великого задоволення”, а також дозволить єв- рейському народу поруч із проголошеною у Третьому Універсалі націо нально-персональною автономією утворити національно-терито- ріальну автономію (в Палестині) [17, c. 441, 570; 7, c. 56–57]. Отже, така резолюція мала б стати не просто виявом дружності України праг ненням єврейського народу, що були підтримувані сіоністами, вона б, будучи рішенням найвищого владного органу в Україні, отри- мала якнайширший розголос, донесла ідеї сіонізму до кожного єврея України. Тут знову виявилися суперечності між єврейськими політич- ними колами – Шац-Анін (з ОЄСРП) виступив проти цієї резолюції, яка порушувала права палестинських арабів. Бачачи відстутність єд- ності поміж єврейських партій, українські соціал-демократи, есери та представники поляків засудили резолюцію як таку, що може бути ви- тлумачена як заклик до “імперіалістичних захоплень країв, а також як бажання виселити євреїв з України” [17, c. 441–442]. Загалом ставлення єврейських партій до прийняття Третього Уні- вер салу 7 листопада 1917 р., який проголошував Українську Народну Республіку, не відділяючись від Росії, а також обіцяв найближчим часом на законодавчому рівні закріпити національно-персональну 271 автономію для національних меншостей, було одностайним – всі голо- сували “за”, хоча й висловили деякі сумніви з приводу можливого загострення міжнаціональних стосунків і можливої більшовицької експансії [17, c. 396–401]. 28 листопада 1917 р. на засіданні Малої Ради сіоніст Й. Шехтман від своєї фракції вніс запит до генеральних секретарів внутрішніх і військових справ з приводу погромів, бажаючи дізнатися, яких заходів вживає Генеральний Секретаріат для негайного зупинення погромів та чи не вважає Генеральний Серетаріат можливим дозволити євреям- воїнам складати окремі дружини для охорони євреїв від погромів [18, c. 47; 24, c. 169; 25, c. 24]. Генеральний Секретар військових справ С. Петлюра, відповідаючи на запитання, відзначив сам прикрий факт погромів, які у більшості випадків “робляться вояками запасних час- тин, котрі стоять у прифронтових місцевостях” [17, c. 483], а також розповів про заходи для запобігання погромам, які вже здійснено та плануються здійснити. При цьому С. Петлюра зауважив, що у справі формування єврейських військових дружин він не бачить жодних перешкод. [17, c. 483] Натомість проти формування окремих єврей- ських військових дружин заперечили інші єврейські партії, зокрема Фолкспартей і Бунд – представники останньої вважали, що охороняти євреїв від погромів повинні загальні органи влади України, які й нес- тимуть за це відповідальність, а військо в Україні повинне формува- тися на територіальній засаді, бо створення окремих національних військових частин лише сприятиме національній ворожнечі та погро- мам [17, c. 484; 24, c. 169; 25, c. 24]. Єврейські соціалістичні партії цікавилися іншими проблемами євреїв у армії, ніж сіоністи. Так М. Шац-Анін (ОЄСРП) на засіданні Малої Ради вніс інтерпеляцію про те, що певні українські частини розу міють українізацію війська занадто буквально – не як територі- альне формування армії України, а як суто національну українську справу, в якій немає місця для неукраїнців [25, c. 25]. Питання до Генерального Секретаря про погроми підіймалося фракцією сіоністів на засіданні Малої Ради і пізніше, 19 грудня 1917 р., – від Секретаря отримані були практично ті самі відповіді, що заходи вживаються, однак за нестабільної ситуації в країні вони не можуть бути остаточно дієвими [20, c. 50]. 2 грудня в Малій Раді відбулося вельми важливе засідання. Після доповіді про єврейські громади М. Шаца-Аніна та її обговоренння 272 представниками єврейських партій Н. Сиркіним, М. Рафесом, С. Голь- дельманом, О. Золотарьовим, М. Літваковим і Секретарем з єврейських справ М. Зільберфарбом (який і подав законопроект), Мала Рада при- йняла Закон про утворення єврейських громадських рад і проведення виборів членів цих рад [17, c. 494, 496, 578; 26, c. 57–61]. До законо- проекту було внесено поправки представника Бунду Рафеса, “що вибори одбуваються в громадських та урядових організаціях, в помеш- каннях, що мають виключно мирський (а не церковний) характер” [17, c. 578], та від “Поалей Ціон” – С. Гольдельмана, “що загальне керу- вання виборами веде секретар єврейських справ у згоді з особливою адміністративною комісією” [17, c. 578]. Коли 19 грудня 1917 р. на засіданні Генерального Секретаріату Секретар з єврейських справ поставив на обговорення підготовлений ним проект закону про національно-персональну автономію, то пред- ставник Бунду О. Золотарьов виступив проти 8-го пункту законопро- екту, який, на його думку, надавав Національним установчим зборам занадто великий суверенітет у праві встановлювати конституцію На- ціонального союзу, яка, за словами Золотарьова, мала б узгоджувати- ся з законом про національно-персональну автономію, прийнятому органами всієї демократії України [20, c. 47]. Обговорення законопро- екту продовжилося в Малій Раді 30 грудня 1917 р., і промовці від єврей ських партій ОЄСРП та Бунду високо оцінили законопроект, що, на думку М. Рафеса, за своєю формою “не здійснений ще ні в одній країні світу” [20, c. 82]. Схвальні відгуки про законопроект лунали й 2 січня на засіданні Малої Ради: всі промовці (зокрема Ревуцький від “Поалей Ціон” і Юдін від Єврейської народної партії) щиро вітали цей “найдемократичніший у всьому світі закон величезної ваги” [20, c. 87–88]. Коли врешті 9 січня 1917 р. Закон про національно-персо- нальну автономію був прийнятий, то М. Литваков (ОЄСРП) урочисто зазначив, що “віднині меншості перстають бути меншостями і стають рівноправними громадянами Української Народної Республіки” [20, c. 99]. На наступному засіданні Малої Ради 11 січня 1918 р. був про- голосований і проголошений Четвертий Універсал Центральної Ради, який проголошував повну самостійність і незалежність Української Народної Республіки. Єврейські партії не підтримали Універсалу: Бунд голосував проти, решта присутніх єврейських предстаників (від “Поа- лей Ціон”, ОЄСРП та Фолкспартей) – утрималися, а сіоністи взагалі 273 не з’явилися на засідання [20, c. 102; 7, c. 61; 16, c. 35]. Можна висло- вити багато міркувань і припущень, чому так сталося: через нібито нелояльність єврейських партій Центральній Раді (однак таке доволі поширене припущення-звинувачення не знаходить свого підтверджен- ня у подальших діях єврейських партій, які одностайно висловили свою підтримку Центральній Раді в боротьбі з більшовиками); через бажання єврейських партій залишити “російське єврейство” цілісним (про це говорив у своїй праці С. Гольдельман); через орієнтацію єврей- ських партій на Москву як їх партійний центр (це можна говорити про Бунд, який вважав себе частиною інтернаціоналу і з різних питань, об говорюваних і вирішуваних у Центральній Раді, часто займав спіль- ну з російськими меншовиками позицію). У січні 1918 року під час більшовицького повстання на заводі “Арсенал” у Києві та наступу більшовицької армії на Київ зростала напруга й антиєврейські настрої серед населення. Тому єврейські пар- тії виявили небачену до того одностайність (заяви Бунду фактично збігалися із заявами сіоністів) і 19 та 20 січня виступили на Дев’ятих загальних зборах Центральної Ради із промовами, в яких зауважували, що вся єврейська нація не може відповідати за вчинки окремих євре- їв, які вступили до більшовицьких лав [20, c. 116–117]. До того ж сіо ніст Й. Шехтман прагнув, щоб Центральна Рада видала відозву до громадян із закликом не чинити єврейського погрому. Проте Б. Мартос виступив проти такої пропозиції, наголосивши, що така відозва на- впаки могла б лише посилити погромницькі настрої; Б. Мартос також запропонував, щоб Бунд видав відозву до громадян Києва на підтрим- ку Центральної ради у боротьбі з більшовиками. На це Мартосу відпо- вів представник Бунду Лібер, запевнивши, що Бунд вже підготував таку відозву й вона ось-ось мала вийти [20, c. 117–118]. Наприкінці засідання майже всі фракції погодилися, що має вийти спільна відозва, і справді 24 січня в газеті Нова Рада вийшла “Відозва Ради народних міністрів до громадян м. Києва” (за 19 січня) з закликами зберігати спокій і довіру до Центральної Ради. У цій відозві жодним чином не згадувалося про погроми [20, c. 119, 131–132]. Єврейські партії у своїх періодичних виданнях теж видали свої відозви до населення, у яких висловили підтримку Центральній Раді в боротьбі з більшови- ками [27, арк. 5–10; 18, с. 50–51; 7, с. 65–66]. 25 січня 1918 року Центральна Рада під натиском більшовиків залишила Київ і надалі приблизно протягом місяця засідала у містеч- 274 ках Волині без представників національних меншин. 27 січня у Брест- Литовську делегація Української Народної Республіки підписала мирний договір із представниками країн Четверного Союзу. Більшість єврейських партій, що брали участь у Центральній Раді (окрім Бунду), з певними застереженнями підтримали підписання сепаратного миру [17, c. 466–468; 2, c. 88]. Після повернення Центральної Ради до Києва на урочистому за- сіданні Малої Ради з нагоди річниці створення Ради представники єврейських партій палко вітали її. Сіоніст Н. Сиркін, зокрема, висло- вив сподівання, що Київ буде зразком дружніх міжнаціональних від- носин, а член Бунду М. Рафес сказав, що пишається участю його пар тії у діяльності Центральної Ради [7, c. 69–70; 20, c. 218–219]. 9 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради між єврейськими парті- ями розгорнулася дискусія з приводу призначення міністра з єврей- ських справ, на посаду якого зібранню пропонувалося затвердити Вульфа Лацького (за іншими джерелами – Луцького, псевдонім – Бер- тольді). Сіоністи виступили проти того, щоб Рада міністрів призна- чала міністра з єврейських справ, а не самі євреї, зауваживши, що цей міністр не буде поважатися євреями – таким чином сіоністи знову підтвердили свою загальну критичну позицію проти міністра з єврей- ських справ. Натомість представники чотирьох інших єврейських партій висловилися за призначення міністра Радою міністрів і під- тримали кандидатуру Лацького, який мав у своїй діяльності керува- тися настановами Єврейської національної ради. Внаслідок голосу- вання Малої Ради Лацького було затверджено міністром єврейських справ [20, c. 259; 7, c. 70]. Коли 11 квітня 1918 р. Мала Рада обговорювала законопроект про єврейську вчительську семінарію, то знову виявили себе програмові розбіжності між єврейськими партіями. Сіоніст Гіндес запропонував, щоб мовою викладання була та, яку ухвалить Єврейська національна рада, бо “існує дві мови: „ідиш” і „гебреіш”, себто жаргон і староєв- рейська” [20, c. 264] (сам законопроект пропонував зробити мовою викладання їдиш). Можливо, таким чином сіоністи сподівалися, що Єврейська національна рада вирішить це мовне питання на їхню ко- ристь, адже сіоністи виступали за відродження івриту (староєврей- ської). Представники інших єврейських партій не підтримали пропо- зиції сіоністів, а тому закон був прийнятий без їх поправки [20, c. 264–265]. 275 20 квітня на засіданні Малої Ради між преставниками єврейських партій сіоністом Гросманом, представником Бунду Золотарьовим, Фолкспартей Гольденвейзером і ОЄСРП Шац-Аніним з одного боку та представниками українських партій розгорілася суперечка з при- воду антиєврейських написів німецькою мовою на вокзалах, насильств і неправильної політики уряду на місцях. Представники українських партій сприйняли зауваження лише як несправедливі закиди з боку неукраїнців українцям, тому конструктивної дискусії фактично не вийшло [20, c. 294–297]. Як уже зазначалося вище, єврейські партії долучалися до актив- ної участі не лише у вирішенні суто єврейських патинь, але й загаль- нодержавних, правових, економічних. На засіданні Малої Ради 23 квіт- ня було повідомлено, що представник сіоністів Гіндес завдяки своїй активності і членству в Українській Центральній Раді зміг відвернути 12 смертних вироків, винесених австрійською військовою владою у Херсоні [20, c. 300]. На тому ж засіданні велося активне обговорення законопроекту про створення Головної економічної ради, з його кри- тикою виступили економіст С. Ґольдельман (від “Поалей Ціон”), Голь денвейзер (Фолкспартей) і Золотарьов (Бунд). На останньому засіданні Малої Ради 29 квітня 1918 р. було при- йнято Конституцію Української Народної Республіки, восьмий розділ якої називався “Національні союзи” й повністю включав раніше при- йнятий Центральною Радою Закон про національно-персональну авто- номію. За Конституцію всі члени Малої Ради голосували одноголосно, окрім голосування першого параграфу, який проголошував самостій- ність Української Народної Республіки і в голосуванні якого Бунд утримався (щоб не суперечити своїй партійній позиції, висловленій у голосуванні проти Четвертого Універсалу) [20, c. 327–328, 330–335]. Одразу після перевороту 29 квітня 1918 р. єврейські партії ОЄСРП та “Поалей Ціон” видали відозви-протести проти протиправних вчин- ків німецьких військ щодо Української Центральної Ради і закликали населення підтримувати Центральну Раду [28, арк. 2–2 зв.; 29, арк. 19– 21], але було вже пізно, ці заклики вже не могли бути прочутими. Міністерство з єврейських справ Фактично, повноцінна робота віце-секретарства (пізніше мініс- терства) з єврейських справ розпочалася лише з жовтня 1917 р. [23, c. 33; 2, c. 67], коли вже була прийнята Декларація Генерального Сек- 276 ретаріату (29 вересня) та коли вперше зібралася Єврейська національ- на Рада. 1 жовтня 1917 року відбулося перше засідання Єврейської національної ради, яка повинна була представляти всі п’ять єврейських партій, що входили до Центральної Ради, і нараховувала спочатку 25 (по 5 від кожної партії), а потім 50 членів (по 10 від кожної партії). Сіоністи однак відмовилися від такого паритетного розподілу місць, вважаючи себе більш впливовою єврейською партією, і на першому ж засіданні вийшли із ради і лише час від часу надсилали свого пред- ставника для суто інформаціних цілей. Бути представленою в Націо- нальній Раді вимагала також і партія “Ахдут Ісраель” (“Єдність Із- раеля”), однак остання не задовольнила її вимоги. Спершу Національна рада виконувала дорадчі функції при Секретарстві з єврейських справ, а згодом перетворилася на настановчий для Секре- тарства орган [17, c. 576; 18, c. 43; 23, c. 34]. На розляд Національної ради віце-секретарство з єврейських справ представило свою декларацію із програмою роботи. У деклара- ції поміж головних поставлених перед віце-секретарством конкретних завдань зазначалися: розбудова єврейської автономії, що б ґрунтува- лася на демократичних реформованих кегілах (громадах), запрова- дження модернізованої єврейської загальної обов’язкової державної освіти, впровадження рівних прав мови їдишу у громадському та полі- тичному житті. Однією з перших і найважливіших цілей віце-секретаря з національних справ було за допомогою Національної Ради розроби- ти статут єврейської національної автономії, що мав бути поданий до Національних єврейських зборів, які були б скликані на демократичних засадах [23, c. 34–37, 106–112]. Головні позиції декларації отримали схвальні відгуки усіх партій, що брали участь у раді, окрім сіоністів, які зазначили, що не вважають ні віце-секретаря, ні Національну раду уповноваженими розробляти й видавати закони, які стосуються єврей- ського життя [23, c. 37]. З цих та інших причин сіоністи залишили раду. Cилами законотворчої діяльності міністерства 2 грудня 1917 р. був підготований і прийнятий Закон про утворення єврейських гро- мадських рад і проведення виборів членів цих рад. Дуже важливим у діяльності віце-секретарства був відділ освіти, він пізніше був перетворений на Департамент народної освіти, який включав такі відділи: адміністративний, середніх шкіл і статистико-еко- но мічний [30, c. 121]. Серед нагальних проблем, якими першочер гово мав займатися відділ освіти, стали видавництво підручників і підготов- 277 ка кваліфікованих вчителів для викладання в єврейських шко лах. Тому, за поданням віце-секретаря з єврейських справ з державної скарбниці була надана позика Демократичному гуртку єврейських вчителів розмі- ром в 50 тисяч карбованців для видавництва підручників мовою їдиш. Пізніше 10 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла закон про асигну- вання ще 500 тисяч карбованців, з яких 370 тисяч мало піти на під- ручники, а решта 130 тисяч на заснування державної єврейської друкар- ні [23, c. 48–49; 31, арк. 37–38 зв.; 30, с. 120–121]. Планувалося також відкрити десять єврейських вчительських семінарій і інститутів в Укра- їні [23, c. 49], проте встигли прийняти закон лише про відкриття однієї державної єврейської вчительської семінарії в Києві [32, арк. 97–105]. За час своєї діяльності з липня 1917 до квітня 1918 року віце-сек- ретарство з єврейських справ розвинулося в Міністерство з єврейських справ, а його штат наприкінці квітня налічував приблизно сто осіб і мав декілька відділів [23, c. 98]. Міністерство з єврейських справ ке- рувалося у своїй діяльності переважно інтересами, проголошеними в програмах єврейських соціалістичних партій, тому в його діяльності були головними реформування єврейських громад, запровадження їдишу в офіційну та освітні сфери (а не івриту), а також втілення в життя ідеї національно-персональної автономії. Джерела і література: 1. Клейнер І. Урок втрачених можливостей // Сучасність. – 1992. – № 8. – С. 55–75. 2. Abramson Henry. A Prayer for the Government: Ukrainians and Jews in Revolutionary Times, 1917 – 1920. – Cambridge: Harvard University Press, 1999. 3. Minc Mattiyahu. Kiev Zionists and the Ukrainian National Movement. // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by Peter J. Potichnyj and Howard Aster. – Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1988. – P. 247–261. 4. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі –ЦДАГО). – Ф. 41. – Оп. 1. – Спр. 1. 5. Избирательная платформа “Бунда”. – б. м.: Издание центрального Комитета Бунда, б.р. 6. ЦДАГО. – Ф. 41. – Оп. 1. – Спр. 4. 7. Найман О. Я. Єврейські партії та об’єднання України (1917 – 1925): Монографія. – Київ: ІПІЕНД, 1998. 8. ЦДАГО. – Ф. 41. – Оп. 1. – Спр. 126. 278 9. Программа Еврейской Социал-Демократической Рабочей Партии (“Поалей-Цион”). – б. м.: Издание Петроградского Комитета, б. р. 10. Дубнов С. М. Письма о старом и новом еврействе (1897 – 1907). – Изд. обраб. и доп. – СПб: Тип. т-ва „Общественная польза”, 1907. 11. ЦДАГО. – Ф. 41. – Оп. 1. – Спр. 52. 12. Frankel Jonathan. The Dilemmas of Jewish Autonomism: the Case of Ukraine 1917 – 1920. // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by Peter J. Potichnyj and Howard Aster. – Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1988. – C. 263 – 279. 13. Гвоздик В. Политическая борьба на Юге Украины в 1917 г. и еврей ские общины // Еврейское население Юга Украины. Ежегодник. Исследова ния, воспоминания, документы. – Харьков – Запорожье, 1998. – С. 244 – 249. 14. Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року: Док. і матеріали / Упоряд.: В. Верстюк (керівник) та ін. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2003. 15. Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 1. – Київ, Відень: 1920. – (Репринтне відтворення видання 1920 року. – Київ: Видавництво політич- ної літератури України, 1990). 16. Ґольдельман С. І. Жидівська національна автономія на Україні (1917 – 1920 рр.). – Мюнхен: Інститут для вивчення СССР, 1963. – (Копія: Торонто: адміністрація журналу „Вісті Комбатанта”, 1993). 17. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох то- мах. – Київ: Наукова думка, 1996. – Т. 1. 18. Schechtman Joseph. Jewish Community Life in the Ukraine (1917 – 1919) // Russian Jewry: 1917 – 1967. / Ed. G. Aronson et al. – NY, South Brunswick, London: Thomas Yoseloff, 1969. – С. 39–57. 19. Boshyk Yury. Between Socialism and Nationalism: Jewish-Ukrainian Political Relations in Imperial Russia, 1900 – 1917 // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by Peter J. Potichnyj and Howard Aster. – Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1988. – P. 173 – 202. 20. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох то- мах. – Київ: Наукова думка, 1996. – Т. 2. 21. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – Київ, 1998. 22. Центральний державний архів вищих органів влади та управлін- ня України (далі – ЦДАВО). – Ф. 1854. – Оп. 1. – Спр. 2. 23. Silberfarb Moses. The Jewish Ministry and Jewish National Autonomy in Ukraine. Kiev, 1918/19. – New York: Aleph Press, 1993. – С. 46–48. 279 24. Єкельчик Сергій. Трагічна сторінка Української революції. Симон Петлюра та єврейські погроми в Україні (1917 – 1920) // Симон Петлюра та українська національна революція: Зб. праць Другого конкурсу петлю- рознавців України / Упоряд. та передм. В. Михальчука. – К.: Рада, 1995. – C. 165–217. 25. Гриневич В., Гриневич Л. Національне військове питання в ді- яльності Союзу євреїв-воїнів Київської військової округи (липень 1917 – січень 1918 рр.). – Київ, 2001. 26. Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Збірник документів і матеріалів. – К., 1994. 27. ЦДАГО. – Ф. 41. – Оп. 1. – Спр. 7. 28. ЦДАГО. – Ф. 41. – Оп. 1. – Спр. 86. 29. ЦДАГО. – Ф. 41. – Оп. 1. – Спр. 128. 30. Гриневич В., Гриневич Л. Євреї України в роки революції та гро- мадянської війни // Нариси з історії та культури євреїв України. – К.: Дух і Літера, 2005. – С. 117–140. 31. ЦДАВО. – Ф. 1748. – Оп. 1. – Спр. 97. 32. ЦДАВО. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 29. Тетяна Батанова (Київ, Україна) Політичні платформи та діяльність єврейських партій в Українській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ (1917–1918 рр.) В статті на основі аналізу різноманітних архівних джерел та історі- ографії розглядається діяльність єврейських політичних партій в Україн- ській Центральній Раді та Міністерстві з єврейських справ. Ключові слова: єврейські політичні партії, Українська Центральна Рада, Міністерство з єврейських справ, національна меншина, національно- персональна автономія. Татьяна Батанова (Киев, Украина) Политические платформы и дея тельность еврейских партий в Украинской Центральной Раде и Министерстве по еврейским делам (1917–1918 гг.) В статье на основе анализа различных архивных источников и исто- риографии рассматривается деятельность еврейских политических партий в Украинской Центральной Раде и Министерстве по еврейским делам. Ключевые слова: еврейские политические партии, Украинская Цен- тральная Рада, Министерство по еврейским делам, национальное мень- шинство, национально-персональная автономия. 280 Tetiana Batanova (Kyiv, Ukraine) Political platforms and the activity of the Jewish parties in the Ukrainian Central Rada and the Ministry in Jewish Affairs (1917–1918) Based on the analysis of various archival sources and historiography, the article examines the activity of the Jewish political parties in the Ukrainian Central Rada and the Ministry of the Jewish Affairs. Keywords: Jewish political parties, the Ukrainian Central Rada, the Ministry in Jewish Affairs, national minority, national-personal autonomy.

Ähnliche Einträge