Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України

Стаття присвячена характеристиці ролі та місця селянства в соціальному просторі Півдня України періоду ринково-капіталістичної трансформації. Вона містить аналіз статусно-рольової позиції південноукраїнського селянства в аграрному, промисловому та торгівельному кластерах. Особливу увагу автор зверт...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Приймак, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2010
Назва видання:	Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71895
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України / О. Приймак // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 21. — К., 2010. — С. 313-333. — Бібліогр.: 24 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-71895
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-718952014-12-12T03:02:20Z Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України Приймак, О. Стаття присвячена характеристиці ролі та місця селянства в соціальному просторі Півдня України періоду ринково-капіталістичної трансформації. Вона містить аналіз статусно-рольової позиції південноукраїнського селянства в аграрному, промисловому та торгівельному кластерах. Особливу увагу автор звертає на питання позиціонування селянства до інших соціальних спільностей, спільнот та груп тогочасного суспільства. Статья посвящена характеристике роли и места крестьянства в социальном пространстве Юга Украины периода рыночно-капиталистической трансформации. Она содержит анализ статусно-ролевой позиции южноукраинского крестьянства в аграрном, промышленном и торговом кластерах. Особое внимание автор обращает на вопрос позиционирования крестьянства по отношению к другим социальным общностям, сообществам и группам выделенного территориального социума конца ХІХ – начала ХХ веков. The article is devoted to description of role and place of peasantry in social space of South of Ukraine of period of market-capitalist transformation. It contains the analysis of status-role position of southukraine peasantry in agrarian, industrial and point-of-sale clusters. The special attention author turns on a question of positioning of peasantry in relation to other social associations and groups of selected territorial socium of end of ХІХ are beginnings of ХХ ages. 2010 Article Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України / О. Приймак // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 21. — К., 2010. — С. 313-333. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. XXXX-0076 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71895 94 (477.7) – 058. 232. 6: 316.77 «18/19» uk Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	Стаття присвячена характеристиці ролі та місця селянства в соціальному просторі Півдня України періоду ринково-капіталістичної трансформації. Вона містить аналіз статусно-рольової позиції південноукраїнського селянства в аграрному, промисловому та торгівельному кластерах. Особливу увагу автор звертає на питання позиціонування селянства до інших соціальних спільностей, спільнот та груп тогочасного суспільства.
format	Article
author	Приймак, О.
spellingShingle	Приймак, О. Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
author_facet	Приймак, О.
author_sort	Приймак, О.
title	Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України
title_short	Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України
title_full	Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України
title_fullStr	Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України
title_full_unstemmed	Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України
title_sort	роль та місце селянства в соціальному просторі південної україни
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2010
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71895
citation_txt	Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України / О. Приймак // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 21. — К., 2010. — С. 313-333. — Бібліогр.: 24 назв. — укр.
series	Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
work_keys_str_mv	AT prijmako rolʹtamísceselânstvavsocíalʹnomuprostorípívdennoíukraíni
first_indexed	2025-07-05T20:48:29Z
last_indexed	2025-07-05T20:48:29Z
_version_	1836841445481250816
fulltext	313 Перехід українського суспільства до стадії ринково-капіталістичної трансформації спричинив наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. суттєві зміни в усіх сферах життя, в тому числі й соціальній. Селянство, як домінуюча спільність, зазнала, в цьому контексті, вагомих перетворень. Тому аналіз позиції останнього в соціальному просторі повинен спря- мовуватись не лише на пошук стабілізуючих, а й визначення оптимі- зуючих економічних, правових, політичних, соціокультурних детермі- нант. Надання дослідженню регіонального спрямування уможливить також виокремлення комплексу особливостей соціального розвитку селянства. До того ж, розкриття окремої складової соціальної історії сільського населення дозволить провести паралелі з сучасним станом українського села. Мета статті полягає в розкритті ролі та місця селянства в соціаль- ному просторі Південної України. Досягнення її стало можливим шляхом використання міждисциплінарного підходу, когнітивний зонт якого склали доробки таких наук як аграрна історія, соціальна історія, історичне краєзнавство, економічна історія, історична соціологія. Специфіка предмету дослідження обумовила концентрацію уваги автора на проблемі співвідношення традиційно-патримоніальних та раціонально-капіталістичних рис у статусно-рольовому наборі селян- ства в економічних кластерах південноукраїнських губерній. Окреслена тема є порівняно новою в історичній науці. Методоло- гічною основою її в межах даної публікації виступили праці П. Бурдьє, П. Сорокіна, Ю. Лотмана, П. Штомпки, І. Гофмана. Окремі характе- ристики ролі селянства в економічних кластерах містяться також в класичних монографіях А.М. Анфімова, А.Я. Авреха, С.М. Дубровського, Олег ПРИЙМАК (Запоріжжя, Україна) Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України УДК: 94 (477.7) – 058. 232. 6: 316.77 «18/19» 314 В.С. Дякіна, П.М. Зирянова, Б.М. Миронова, П.П. Панченка та інших. Історико-краєзнавчий вимір деяких питань соціального характеру визна ченого періоду знайшов відображення також в роботах В.Є. Пост- нікова, А.Є. Аріної, Г.Г Котова, К.В. Лосєва, І.А. Сабадирєва, Є.В. Си- зоненка, А.І. Карагодіна, К.Д. Чорної, А.В. Бойка, К.С. Лях та інших. Відсутність окремого дослідження, в якому було б розкрите питання ролі та місця селянства у соціальному просторі Південної України періоду ринково-капіталістичної трансформації спонукало автора на написання цієї статті. Соціальним є простір конституйований ансамблем підпросторів або полів, структура яких формується внаслідок нерівного розподілу суспільного капіталу. Виступаючи як абстрактне поняття він являє со- бою відображення форми структури розподілу різних видів капіталу, що функціонують одночасно як інструменти і цілі боротьби в усіх сфе- рах життя суспільства. Об’єктивізація соціального простору в реа лії відбувається шляхом локального позиціонування в суспільному прос- торі індивідуальних чи групових власників матеріальних благ, ресурсів, засобів виробництва тощо. Відтак, місце та роль акторів соці ального простору характеризується за допомогою визначення пози ції перших через встановлення дистанції до інших суб’єктів другого. В умовах суспільної трансформації, перш за все ринково-капіта- лістичної, соціальний простір набував змін як і простори економічної, політичної, правової, соціокультурної, комунікативної сутності. Ви- ступаючи віддзеркаленням останніх він містив у собі еклектичні по- єднання рис традиціоналізму та капіталізації. Суспільний транзит мав визначальний вплив не лише на сукупність процесів, відносин та взаємо залежностей в соціальному просторі Російської імперії кінця ХІХ – початку ХХ століть, а й на статусно-рольові позиції акторів останнього. З одного боку еволюційний характер його забезпечувався стійкими, дуже часто ієрархічними зв’язками, між становими, етніч- ними, професійними, конфесійними соціальними спільностями. З іншого, прогресивність вектору розвитку відзначалася формуванням в регіонах капіталізованих господарських кластерів, соціальна основа яких мала чіткі риси класовості. На зламі ХІХ – ХХ ст. Південь України, як і Лівобережжя, Ниж- нє та Середнє Поволжя був регіоном з порівняно вищим рівнем роз- витку аграрного капіталізму. Перетворенню його на регіон товарного виробництва збіжжя сприяло декілька макро- та мікроекономічних 315 чинників. До перших відносилися зростання попиту на зернові куль- тури в європейських країнах, а також виснаження традиційних сіль- ськогосподарських губерній Центральної Росії. Перевага чорнозему над іншими типами ґрунтів, порівняно менша щільність населення, наявність неосвоєних та придатних для землеробства площ, близькість Азовських та Чорноморських портів, слабкість залишків патримоні- ального суспільства складали другу групи чинників. В адміністративно-територіальному відношенні Таврійська, Ка- теринославська та Херсонська губернії входили до складу чотирнад- цятого – Південного Степового – району Російської імперії. Кожна з них складалася з восьми повітів, окреме місце серед яких займали Крим ські, бо мали господарську, природно-географічну, етнічну, та соціокультурну відмінність. Відтак, історично, до територіального прос тору Півдня України входили не всі внутрішні адміністративні одиниці Таврійської губернії, а тільки Бердянський, Мелітопольський та Дніпровський повіти. Південь України був одним з найбільших регіонів держави. Його загальна площа складала 171 тисячу кв. верст. На 1897 р. населення південноукраїнських губерній дорівнювало близько 6295 тисяч осіб, з яких на Катеринославщині проживало 33,5%, на Херсонщині – 43,4%, в Таврії – 23,1% [3, 12]. Внаслідок особливості заселення та господарського освоєння за- гальний соціальний простір Півдня України був поліетнічним та по- ліконфесійним, що відобразилося й на соціальному просторі його сільського населення. Існуючі в його структурі іншоконфесійні та іншонаціональні сегменти не відносилися, за сутністю до радикальних чи тоталітарних сект. Хоча релігійні переконання виступали для му- сульман, іудеїв, католиків, лютеран та менонітів стрижнем самоіден- тифікації, їх роль в поліструктурній багаторівневій багатовекторній комунікації була невирішальною. Національна та релігійна терпимість в регіоні належали до тих принципів, що забезпечували стійкість його соціального простору. Підтримка державою ще й становості його прин ципів також додавала традиціональної стійкості. Виходячи з цього, позиціонування селянства в соціальному про- сторі Південної України визначалося сферою професійної діяльності, національною приналежністю та віросповіданням. Його можна оха- рактеризувати як домінуючу серед сільського населення соціальну спіль ність, яка виступала головним виробником сільськогосподарської 316 продукції, мала українське чи російське коріння та була православною. Втім, до цього визначення слід додати й такий чинник як соціальне походження, що лише підтверджувало статус вихідця з родини колиш- ніх державних чи поміщицьких селян. Але, цей критерій в регіоні міг стати альтернативою приналежності до сільгоспвиробництва. Пред- ставники цього стану могли з 1861 р. займатися торгівлею і промислом, купувати нерухомість, зводити фабрики, відкривати ремісничі заклади, брати підряди на виконання певних замовлень, продавати свої вироби, укладати угоди, вступати до гільдій та інших об’єднань, самостійно вирішувати свої господарські справи. Така специфіка правового ста- тусу селянства існувала до останніх днів Російської імперії. Разом з цим, статусний набір південноукраїнського селянства визначався в досліджуваний період не лише правовими ознаками та протиставленням вторинним за кількістю елементам загального соці- ального простору. Він формувався завдяки ролям цієї спільності в со ці альній основі економічних кластерів регіону. Аграрний кластер південноукраїнських губерній наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. являв собою складову аграрного сектору економіки Російської імперії. Глибоке проникнення в нього капіталістичних від- носин визначило сутність землі як головного ресурсу для створення сільськогосподарської продукції, як предмету конкурентної боротьби серед сільського населення, як одного з головних критеріїв матеріаль- ного статку. Концентрація земельного масиву у власності чи оренді окремого соціального стану була також безпосередньо пов’язана з роз- міром наявних у нього посівних площ та обсягами виробленої сіль- ськогосподарської продукції. Тому розкриття ролі та місця селянства на Півдні України через його значення в аграрному кластері є, в кон- тексті досліджуваної теми, першочерговим та абсолютно логічним. Як перший крок у визначеному напрямку розкриємо питання про кількість селянства серед сільського населення Півдня України. Наприкінці ХІХ – початку ХХ століть сільське населення Півден- ного Степового регіону, як в інших українських губерніях, було кіль- кісно домінуючою соціальною спільністю. В 1897 р. його чисельність дорівнювала 5223 тисячі (83% від всієї кількості) осіб. При цьому, щорічне зростання цієї верстви в 17 передвоєнних років склало 242,2 тисячі, а статистичний індикатор збільшення дорівнював 4,7%. Най- більший відсоток сільського населення був у Катеринославській гу- бернії (88%), найменший – в Херсонській (70,9%). Проте в наступні 317 роки в складі населення відбулися певні зміни. Так, в 1910 р. в сіль- ському господарстві було зайнято 79,4% населення, в 1914 р. – 77,1%, а в 1916 р. – 63,1%. По губерніям відсоток населення зайнятого в сіль ському господарстві, становив у 1916 р. в Катеринославській гу- бернії 59%, в Херсонській – 64%, в Таврійській – 66,4% [16, 28–47]. Відтак, капіталізація аграрного сектору економіки, розвиток про- мисловості й сировинно-видобувної галузі стали причиною зменшен- ня частки селянського населення в соціальному просторі Півдня Укра їни. Але абсолютні покажчики кількості та щільності сільських мешканців зростали на території регіону у декілька разів більш інтен- сивними темпами ніж в інших губерніях України чи європейської частини Російської імперії. Останній факт пов'язаний з відносно пізнім заселенням та господарським освоєнням краю. Втім, навіть на початок ХХ століття, за густотою та чисельністю населення сільської місце- вості регіону ще не досягло загальнодержавного рівня [18, 53]. Селянство на Півдні України складало в 1897 р. близько 4–4,5 міль- йонів осіб, що коливалося між 80-85% сільського населення в окремих губерніях. Частка його дещо зменшувалася в тих волосних центрах, які являли собою великі селища. Демографічні процеси в середовищі селянства мали аналогічну сільському населенню інтенсивність. Це призвело до зростання досліджуваної соціальної спільності майже у 2,5 рази на 1917 р [17, 34]. У якості другого кроку, перейдемо до аналізу ступеня концентра- ції у південноукраїнського селянства капіталу. Землеволодіння та землекористування в останньому відігравали першочергову роль, що позначалося на прибутку селянства з продажу сільськогосподарської продукції. Не менше значення, при цьому, мало забезпечення рема- нентом та худобою. На 1905 р. землеволодіння південноукраїнського селянства скла- далося з надільного (70%), приватного общинного (4%), товаристсько- го (8,5%) та індивідуального (17,5%). З 1897 по 1917 рр. воно зросло в 1,1 рази, що дорівнювало 9914720 десятинам. У порівнянні з інши- ми верствами сільського населення селяни в регіоні мали порівняно більшу площу земельної власності – відповідно 51% в 1897 р. та 56% – в 1917 р [9, 39–41]. Протягом досліджуваного періоду площа общинного землеволо- діння залишалася майже незмінною. На 1905 р. вона складала 6639322 десятин, що становило 40% земель регіону. Визначений відсоток був 318 нижчим аналогічного середнього покажчика по європейській частині Російської імперії на 9%. Загалом надільні землі знаходилися у воло- дінні 4344 общин, до складу яких входило 697997 селянських госпо- дарств [19, 69]. Разом з цим, площа і частка общинного землеволодіння в окремих південноукраїнських повітах була різною. У Катеринославському вона дорівнювала – 242897 десятинам (або 37% від загальної); Херсонсько- му – 601004 десятинам (31%); у Бердянському – 715206 десятинам (88%); у Дніпровському – 369881 десятин (35%); в Олександрівсько- му – 308455 десятинам (42%); у Мелітопольському – 131908 десятинам (53%) [11, 19]. Слід також додати, що південноукраїнські общини здійснювали систематичні операції з придбання земель. Останні носили споживчий характер, але рахувалися за окремою статтею – як приватні общинні. В 1905р. їх площа в регіоні дорівнювала 357917 десятин, й дещо зросла протягом Столипінської аграрної реформи. Виходячи з цього, загальне землеволодіння общин на 1905 р. сягало 74% селянського або 43% від абсолютного покажчика в регіоні [19, 68–69]. В той же час, на території південноукраїнських губерній у при- ватній власності 2077 селянських товариств знаходилося 798087 де- сятин та у 1778 селян-одноосібників – 1608504 десятин. Тобто, якщо в середньому по Росії співвідношення цих форм селянської приватної власності визначалося як 1:2, то на Півдні України воно становило 1:5. Відтак, на зламі ХІХ – ХХ ст. особливість селянського землево- лодіння регіону полягала в наявності значної частки одноосібних селян ських маєтностей, середня площа яких коливалася від 910 до 960 десятин. При цьому, найбільшою частка селянського одноосібно- го землеволодіння в регіоні, у порівнянні з іншими типами приват- новласницьких земель, була в Бердянському повіті. Вона складала 51% й, арифметично, перевищувала суму дворянських, купецьких та мі- щанських земель [3, 28]. Поряд із землеволодінням в господарстві південноукраїнського селянства важливу роль відігравала земельна оренда. Площа останньої протягом досліджуваного періоду дорівнювала 2430 тисяч десятин, що складало 60% селянських орендних площ в Україні. За рахунок тим- часового користування ділянками з дворянських, купецьких, банків- ських та казенних маєтностей селяни регіону збільшували площу своєї, корисної для сільськогосподарського виробництва, землі. Площа 319 якої на 1917 р. складала 13899260 десятин. Напередодні національно- визвольної революції селянські власні та орендні площі, таким чином, сягали 70% корисного земельного фонду Півдня України [20, 41–43]. Селянська оренда в регіоні, носила як товарний так і споживчий характер, що було цілком закономірно в умовах ринково-капіталістичної трансформації для всіх районів держави. У визначеній операції Пів- день України відрізнявся лише порівняно вищою вартістю однієї де- сятини землі, яка до того ж, зростала із зменшенням терміну та площі пропонованої господарю ділянки. Остання тенденція також мала ши- роке розповсюдження в сільській місцевості південноукраїнських губерній, породжуючи явище не лише довгострокової кількасот деся- тинної селянської оренди, а також дрібної однорічної суборенди. Комерційний зиск з дрібнення ділянки доходив, при цьому, в окремих повітах до 23–27% [10, 57]. Зайняття селянством одного з провідних місць в сфері орендних земельних відносин було, таким чином, свід- ченням капіталізації їх господарств та актуалізації проблеми земель- ного голоду. Рухомий капітал південноукраїнського селянства був протягом досліджуваного періоду достатньо потужним. У порівнянні з 1905 ро- ком напередодні революції в селянських господарствах регіону кіль- кість реманенту зросла на 6%, а робочої худоби зменшилась на 4%. В руках цієї соціальної спільності на 1917 р. знаходилося 2164 тисячі (82%) голів крупної та 2531 тисяча (45%) голів дрібної худоби, 1398 ти сяч (53%) коней. Для обробки землі вони утримували 1079 ти- сяч (88%) борін, 716 тисяч (91%) плугів, 1031 тисячу (82%) молотарок та 6128 тисяч (77%) сівалок. Внаслідок подальшої концентрації в руках селянства значної площі власних та орендованих земель, тягло- вої худоби та сільськогосподарського реманенту воно поступово пере- творилося на головного виробника збіжжя в регіоні. Вже на 1915 р. з 400 млн. пудів зерна, що були зібрані на території південноукраїнських губерній, 2/3 припадали на селянські господарства [9, 62, 73–74]. Близько 15% сільського населення Півдня України були не селя- нами. Критерії їх відмінності базувалися на різниці у кількості, щіль- ності правовому статусі, освіті, матеріальному забезпеченні, якості та стилі життя. За соціальною приналежністю ця частка сільських меш- канців належала до дворян, міщан, купців, духовенства та колишніх колоністів. В селянському соціальному оточенні вони позиціонували- ся як сусіди з різним ступенем контрагентності. 320 Найбільша соціальна дистанція в регіоні, як і по всій території імперії, існувала між селянами та дворянами. Останні, як правило, мали вищу освіту, користувалися прямим впливом на адміністрацію, несли набагато менший податковий тягар, отримували прибутки у сотні разів вищі ніж пересічний сільський мешканець. Дворяни мали привілевійований становий статус, а також ідентифікувалися у соці- альній пам’яті як нещодавні власники значної частини селянства. У кількісному відношенні у сільській місцевості Півдня України дворянство являло собою найменшу (близько 1,5%) соціальну спіль- ність. Втім, на 1905 р. йому належало 3594689 десятин, що складало 58% приватного або 24% всього землеволодіння в регіоні [14, 49–50]. До того ж, 75% дворянських земель були сконцентровані в маєтностях з площею понад 500 десятин, а середній розмір одного маєтку пред- ставників цього прошарку суспільства коливався від 1236 десятин в Олександрівському до 3037 десятин у Мелітопольському повіті. Але, поряд з існуванням дійсно латифундіальних володінь більша частина дворянства (76%) належала до категорії дрібнопомісних [21, 75]. За покажчиком орної площі та якістю управління маєтності останніх майже нічім не відрізнялися, а в деяких випадках знаходилися в гір- шому стані, у порівнянні з оточуючими господарствами селянської верхівки. Як економічна та соціальна опора держави на селі дворянство втрачало позиції на Півдні України. Частка зібраного в його економі- ях збіжжя у валовому обсязі зменшилася з 1897 по 1917 рр. на 10%, і становила напередодні революції лише третину від загального об- сягу. Понад дві третини земель в маєтностях представників цього прошарку повністю або частково віддавалися в оренду. До того ж, закладеними та перезакладеними в банках були 74% дворянської зе- мельної власності, не повернений борг за які дорівнював 91% від отриманих сум. Все більша частина цієї категорії приватних власників передавала функції по управлінню господарством прикажчикам [21, 169–170]. Відходячи від прямого втручання в господарську діяльність вона перетворювалася, таким чином, у прошарок земельних рантьє. Південноукраїнські дворянські економії, в контексті цікавості їх для селянства, поділялися на три типи. Перший складали капіталізо- вані маєтності поліпродуктивного характеру, переважно, орієнтовані на вирощування збіжжя. Господарство їх вимагало значної кількості робочих рук, яку з надлишком пропонувало населення навколишніх 321 сіл. До другого входили депресивні дворянські господарства, лани яких селянство експлуатувало на правах оренди. Маєтності-банкрути формували третій тип, інтерес селян до якого був пов'язаний з мож- ливістю придбання нових ділянок. Міщани та купці складали близько 6% сільського населення Пів- дня України. На відміну від дворян, які були територіально дистаці- йовані від селянства фактом окремого проживання в економіях, перші переважно постійно мешкали в селах. На відміну від інших губерній ці верстви в регіоні мали право купувати землю, будинки, об’єкти сільськогосподарського характеру. При цьому, головними заняттями міщан та купців на селі виступали торгівля, шинкарство, риболовний промисел, посередництво. Але значна їх частина займалася землероб- ством й господарювала на власних чи орендованих землях, площа яких в регіоні дорівнювала 15% приватновласницького фонду. Втім, ні купці, ні міщани не мали права входити до складу сільської общи- ни. Тому господарство їх на Півдні було індивідуальним, товарним, поліпродуктивним й схожим на фермерське. Відповідно до існуючого законодавства представники цих верств в сільській місцевості знахо- дилися під подвійним оподаткуванням й мали сплачувати гроші і як селяни, і як жителі міст [8, 281]. До складу сільського населення Півдня України кінця ХІХ – по- чатку ХХ століть входила чисельна соціальна група, яка в офіційній документації визначалася як колишні колоністи. Представники цієї ка тегорії складали близько 6% сільського населення та володіли 1652603 (24,5%) десятинами надільної землі. За національною належ- ністю вони були болгарами, молдаванами, сербами, євреями, німцями, а за конфесійною – католиками, православними, лютеранами, меноні- тами, іудеями. Внаслідок специфіки державної політики в регіоні кінця ХVІІІ – ХІХ століть розмір наділу представників різних націо- нальностей був неоднаковим – болгари, молдавани, серби отримували по 25–50 десятин на двір, євреї – 30, німці – 40-65 десятин [4, 43]. В окремих повітах регіону національний склад колоністів і частка їх надільного землеволодіння на початку ХХ ст. були різними. Так, на- приклад, в Олександрівському повіті 11546 десятин (або 2% надільного фонду) знаходилося у користуванні єврейських общин і 10804 (2%) – у власності німецькомовних поселян, серед яких переважала група мено- нітів голландського походження. У Бердянському колишні колоністи, головним чином німці і болгари, господарювали на 303248 десятинах 322 (42%) наділеної землі; а на території Дніпровського повіту землеволо- діння даної категорії сільських мешканців не існувало [11, 23]. Ця частина сільського населення мешкала в компактних колоніях, що звужувало її комунікативний простір. Показовим в цьому відношен- ні був, наприклад, Олександрівський повіт, де поряд з колоніями Хор- тицького менонітського округу (Розенталь, Ейнлаге, Кронсвейде, Ней ен дорф та інші) розташувалися поселення євреїв-землеробів (Ве- селе, Красноселки, Межиріччя, Трудолюбівка, Нечаївка). В Мелітополь- ському повіті компактно жили греки (с. Новокерменчик та Нові Кара- куби), болгари (Димитровка, Воканешти, Болград, Інзовка, Діановка, Мар’янівка та ін.) та німці (колонії Ейгенфельдської та Пришибінської волостей Молочанського менонітського округу) [10, 68–70]. Відмінність колишніх колоністів від оточуючого селянства по- лягала в регіоні не лише у мовному та релігійному аспектах. Якщо соціальна організація останнього була переважно общинною та, част- ково товаристською, то у перших широкого розповсюдження отрима- ла подвірна громада. Як природний соціальний інститут вона існува- ла у 100% німців, 60% болгар та 85% євреїв. При цьому, для німців-колоністів цей вид землеволодіння був традиційною основою для ведення господарства. На надільних і на куплених землях вони засто совували ділянкову систему, виробничі потужності якої зберіга- лися за допомогою такого суспільного принципу як право майорату. В єврейських колоніях подвірне землекористування було запро- ваджене урядом як експеримент. Поряд з єврейськими господарствами, для їх культурного збагачення селили німців. Але на початку ХХ сто- ліття внаслідок непристосованості євреїв до землеробства, кількість колоній значно скоротилася, наділи в них зазнали дрібнення й пере- плуталися з полосами німців-кустарвіртів [13, 47]. Разом з цим, слід підкреслити, що на початку ХХ ст. колонії на території Півдня України перестали бути тими моноконфесійними та моноетнічними утвореннями, якими вони були протягом кількох де- сятиліть після їх заснування. Поступово в них зростала кількість чу- жинців, значну частину серед яких займали й місцеві селяни. Найбільш часто останні мешкали серед колоністів у статусі найманих сільгосп- робітників. Але, як правило, колоністи уникали зайвий раз вступати у міжетнічний або міжконфесійний діалог. Комунікація їх з оточуючим селянством відбувалася лише у разі перетинання господарських інтере- сів або життєвих практик [6, 93]. 323 Відтак, соціальне наповнення аграрного кластеру південноукра- їнських губерній, як і в більшості інших районах, було наприкінці ХІХ – початку ХХ століть переважно селянським. В умовах ринково- капіталістичної трансформації в регіоні продовжувався процес кон- центрації у селянства аграрного капіталу, що позначилося на зростан- ні його землеволодіння, землекористування, посівної площі тощо. Досліджувана соціальна спільність виступала не лише головним ви- робником сільськогосподарської продукції, а й постачальником робо- чих рук на ринок праці. Втім, селянство, з притаманним йому госпо- дарським прагматизмом та раціональністю повсякденного життя, не було соціально монолітним, чим забезпечувалася багатовекторність зростання його ролі та місця в аграрному кластері. Контрагентні ста- нові, етносоціальні та соціально релігійні вкраплення, які існували поміж південноукраїнського селянства, зберігали протягом досліджу- ваного періоду певну дистанційованість, що виступало чинником самоідентифікації всіх полісуб’єктів сільської місцевості. Поміркова- ний характер комунікації між ними забезпечував стабільність, посту- повість та прогресивність розвитку регіону. Селянство відігравало важливу роль і в інших кластерах регіону. Але на відміну від аграрного, де досліджувана спільність мала мож- ливість соціального саморозгортання та самоорганізації, в промисло- вому, фінансовому та торгівельному кластерах її позиція визначалася іншими детермінантами. Головне місце серед останніх посідала ути- літарність, з якою ставилися до селянства власники промислових підприємств, фінансових та торгівельних установ. Переважна більшість елементів неаграрних кластерів знаходила- ся не в сільській місцевості, а в містах, що територіально, статусно та субкультурно підкреслювало місце селянства в соціальному про- сторі Півдня України. Втім, слід зазначити, що протиставлення “сіль- ська місцевість – місто” мало цілком органічну сутність, основою якої виступав не лише товарообмін. Південноукраїнські міста мали по- рівняно незначний термін існування, внаслідок чого частка корінного економічно самодостатнього та природно відтворюваного населення в них була незначною. Тому селянство виступало соціальним донором як губернських та повітових центрів, так і волосних містечок. За да- ними лише офіційної статистики в досліджуваний період населення південноукраїнських міст на 72% складалося з селянства [15, 154]. Але внаслідок широкого розповсюдження в регіоні внутрішньої тери- 324 торіальної мобільності та маятникової міграції цей покажчик був дещо вищим. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. промисловий кластер у Півден- ному Степовому районі знаходився на стадії становлення. Але вже тоді в ньому викристалізувалися ті галузі, під впливом яких регіон з часом перетворився з аграрного на аграрно-промисловий. Визначаль- не місце серед останніх відігравали гірничо-видобувний, металургій- ний, машинобудівний та борошномельний сегменти. При цьому, ви- добуток залізної руди, виплавка чавуну і виробництво сталі та заліза в Донбасі, Нікопольщині та Криворіжжі швидко зростали. Якщо в 1870 р. на Півдні було видобуто 1,3 млн. пудів залізної руди, що ста- новило 2,8% загальноросійського видобутку, то в 1900 р. – 210 млн. пудів, або 57,2%. У 1899 р. на Півдні України було видобуто 10 млн. пудів марганцевої руди, що становило близько 45% загальноросійсько- го видобутку. У 1900 році регіон дав 92 млн. пудів чавуну, 59 млн. пудів сталі і заліза, що становило 44% всього виробництва [12, 368]. Аграрний характер економіки Південного Степового району обумо вив спеціалізацію машинобудівних підприємств. Робота остан- ніх була спрямована переважно на виготовлення сільськогосподар- ського реманенту та машин. Власники промислових підприємств Півдня України розглядали селянство не лише як покупців продукції, а й як джерело дешевої робочої сили. Внаслідок достатньо інтенсив- ного процесу обезземелення нижчих прошарків сільського населення в регіоні відчувався надлишок останньої. Такий стан речей дозволяв промисловцям використовувати не лише диференційований підхід до відбору робітників, а й відноситись до пропонуючих свою працю місцевих селян з високою долею утилітарності. Як правило на заводах не існувало належних умов праці, а повсякденне життя чорноробочо- го нічім не відрізнялося від буденності сільгоспробітника. Не дивлячись на порівняно вищу, ніж в аграрному секторі заро- бітну плату представники сільських низів, згідно із спостереженнями південноукраїнських статистів, не мали великого бажання переходити до лав промислового пролетаріату [7, 49]. Слушність такої позиції пояснювалася декількома моментами. Розрив з традиційним для сіль- ської місцевості способом та стилем життя являв для селянина пере- хід через складний психологічний бар’єр; отримання роботи на під- приємстві чи шахті призводило до інтенсифікації повсякденності, але не до підвищення власного статусу. Частка робітників селянського 325 походження в регіоні, в цьому контексті, сягала на початку ХХ ст. 63%, але вони переважно працювали різно- чи чорноробочими. Вихо- дець із села, таким чином, перетворювався на подвійного маргінала – вже не селянина, і ще не повноцінного мешканця міста. Така позиція, за умов насунення промислової кризи, наприклад, у 1906–1910 рр., ставала для південноукраїнських напівселян-напівробітників не лише соціально, а й економічно ризиковою. Тому більш прийнятним для членів тих селянських родин, які втрачали економічну самостійність був найм до кустарів-односельців або приєднання до місцевої промис- лової артілі. Запорукою особистого спокою, в цьому варіанті, залиша- лася можливість збереження сільського стилю життя та повернення до традиційних сільськогосподарських робіт. Фінансовий кластер на Півдні України, як і промисловий, зна- ходився у досліджуваний період на стадії становлення. Основу його складали акціонерні іпотечні установи та губернські відділення дер- жавних поземельних банків. При цьому, якщо для перших селянство виступало як багаточисельна спільність клієнтів, при обслуговуванні яких слід було отримати комерційну користь, то для других – як реалі- заторів аграрної політики та регуляторів земельного ринку на місцях – воно мало подвійний статус. З огляду збереження в діяльності дер- жавних іпотечних установ принципу становості Державний та Селянський поземельний банки в основі соціальної місії мали надан- ня фінансової допомоги сільському населенню. Їх операції в регіоні дуже часто носили некомерційний характер, що викликало нарікання з боку Міністерства фінансів та великих землевласників. Для співро- бітників південноукраїнських відділень Дворянського поземельного банку селян ство не могло бути клієнтом, але буденне ставлення до нього, як до головного покупця дворянських земель не визначалося як нейтральне [2, 127]. Серед акціонерних Херсонський земський банк був найстарішим не лише в регіоні, а й в Російській імперії. Його засновано в 1871 р. на основі функціонуючого з 1864 р. Товариства поземельного кредиту для Херсонської губернії. Але у Південному Степовому районі крім нього працювали відділення Московського, Азово-Донського, Тав- рійсько-Бесарабського, Кримського, Харківського та Полтавського земельних банків. Вони видавали довгострокові позики терміном на 10-66 років під заставу нерухомості на суму до 60% від оцінки вар- тості останньої. Але найбільш розповсюдженою для акціонерних 326 банків була операція під заставу землі, умови якої, як правило, скла- далися з 34–36-річного терміну надання, 6,75% річних під заставу ділянки площею не менше 50 десятин. В їх фондах на 1909 р. зна- ходилося 3925 тисяч десятин (або 32% всіх заставлених земель регі- ону), з яких переважна більшість належала дворянам, купцям та коло- ністам. Провідну роль в цьому секторі поземельної застави відігравав Херсонський земський банк, який утримував у 1905 р. 3,1 млн. деся- тин землі та видав позик на 173, 8 млн. крб.[5, 44–45]. Південноукраїнське селянство також користувалося послугами акціонерних банків. Найбільш поширеними серед них були отриман- ня позики під заставу і для придбання землі та на купівлю реманенту. З усієї заставленої площі в цих іпотечних установах п’ята частина належала селянам. Загальне землеволодіння останніх зросло за сприян- ням акціонерних банків протягом досліджуваного періоду на 6 відсот- ків. Втім, слід підкреслити, що з 8,3 тисяч їх селян-клієнтів, які звер- талися за послугою одноосібно або товариствами, переважна більшість належала до заможних прошарків. Південноукраїнські відділення селянського поземельного банку пропонували більш вигідні умови позики та ширший спектр послуг. Під заставу власної чи придбаної з фондів банку або при його посе- редництві землі селяни могли отримати суму до 90% вартості остан- ньої терміном на 55,5 років. До того ж, ця установа купувала маєт- ності представників інших станів суспільства за вищою, ніж ринкова, ціною. При участі цієї іпотечної установи південноукраїнське селян- ство збільшило своє землеволодіння на 7,5%, що на 1,5% перевищу- вало аналогічні покажчики усіх працюючих в регіоні акціонерних банків. У 1,5 рази вищою була й кількість клієнтів Селянського банку. До того ж, на 1909 р. площа заставлених у Селянському банку земель переважала у 2 рази заставні фонди акціонерних іпотечних установ [11, 55]. Виходячи з цих даних ми не можемо підтримати тезу радян- ських істориків про те, що південноукраїнські відділення Селянсько- го поземельного банку не мали значних обсягів роботи. Разом з цим, слід підкреслити, що представництва державних та акціонерних банків розташовувалися не в населених пунктах сільської місцевості, а, переважно, в губернських центрах. Агенти та клерки їх не завжди вважали доцільним виїжджати на значні від останніх відста- ні. Територіальна віддаленість та певна складність оформлення до- кументації по фінансовій операції, з одного боку, та завантаження 327 щоденною працею з іншого, обмежували бажання селян у користу- ванні банківськими послугами. До того ж, сфера дрібної короткостро- кової позики не отримала належної інституціоналізації на Півдні Укра їни до початку ХХ століття. Тому селянство при виникненні по- треби у грошах, як правило, зверталося до односельців-лихварів, якими були шинкарі, куркулі, представники купецтва чи міщанства, тощо. Повсякденною практикою на півдні виступало отримання лих- варської позики від колишнього поміщика за відробіток. При цьому, відсотки за таким боргом можна охарактеризувати як кабальні, оскіль- ки вони коливалися від 30% до 50% від отриманої суми. Втім, вже з другої половини 1890-х років лихварський капітал у південноукраїн- ських селах почав поступово втрачати свої позиції, що було безпо- середньо пов’язане з поширенням серед селянства таких асоціативних форм самоорганізації як сільськогосподарські, позикові та кредитні товариства. Торгівельний, як і аграрний, кластер перебував на Півдні України протягом досліджуваного періоду на стадії трансформації. Існуючі в ньому форми та інфраструктура поступово втрачали ознаки традиці- оналізму й набували ринково-капіталізованих рис. Зростання кількос- ті населення, вимог його до якості задовільнення потреб, не лише сти мулювали товарообмін, а й виводили торгівлю в регіоні на новий рівень. Попри те, що соціальне наповнення кластеру залишалося пере- важно купецьким, останнє втратило в ньому монопольну позицію. Комерційна привабливість отримання значного прибутку без участі у безпосередньому виробництві сприяла залученню до торгівлі міщан- ства та селян. При цьому, останні відігравали у товарообміні між міс том та селом дуалістичну роль, виступаючи полісуб’єктом і спожи- вання і збуту. В межах традиційного товарообміну південноукраїнське селян- ство виступало безпосереднім продавцем та покупцем. У встановлен- ні звичаєм або адміністративною нормою дні представники його ви- возили на постійно діючі у волосних, повітових та губернських центрах торжки, торги та ярмарки продукцію сільськогосподарського ви роб ництва. Продаж м’яса, молока, яєць, овочів, фруктів, меду та іншого дозволяв отримати кошти на задовільнення повсякденних по- треб та відкласти певну суму на значну покупку. Таких постійно дію- чих місць для торгівлі в кожному повіті нараховувалося до двох сотень [1, 178]. Але отримання разової значної суми з продажу продукції 328 власного виробництва можливе було для селянина лише на сезонних ярмарках, яких налічувалося по 3-4 на рік в кожному повітовому міс- ті. Як правило, останні діяли протягом тижня, у часовому відношенні пов’язувалися із православним святом та являли собою тимчасові центри оптової торгівлі. Сільське населення спродувало на них худо- бу, птицю, й, головним чином, збіжжя. На сезонних ярмарках південноукраїнські селяни отримували можливість придбання промислової продукції безпосередньо у вироб- ників. Предметами купівлі, в цьому відношенні, виступали сільсько- господарські машини та реманент, одяг, взуття, посуд, шкіряні, мета- леві вироби тощо. На деяких з ярмарків діяли й виставки-продажи племінних коней, рогатої худоби, нових сортів дерев та насіння. Про- мислова та кустарна продукція повсякденного вжитку купувалася не на ярмарках, а в стаціонарних лавках поблизу торжків [4, 144–145]. Важливу роль у південноукраїнському селі відігравала також роздрібно- розвозна торгівля. Слід також додати, що у порівнянні з попереднім періодом това- рообмін сезонних ярмарок на кінець ХІХ ст. на Півдні України суттє- во знизився. Цей факт тісно пов’язувався з раціоналізацією та усклад- ненням інфраструктури ринку, зростанням капіталізації її внаслідок виникнення вузькоспеціалізованих торгівельних установ, а також від- межуванням посередниками виробників сільськогосподарської та промислової продукції від можливості прямої комунікації з спожива- чами. На початку ХХ століття через цю форму торгівлі проходило вже тільки 40% від всього відведеного на продаж збіжжя. Більшість осін- ніх ярмарок в повітових містечках регіону перетворилася на центри акумуляції ярової та озимої пшениці. Селяни звозили на них зерно перекупщикам [22, 29]. Зростання попиту на збіжжя в європейських країнах, близькість Чорноморських та Азовських портів сприяли не лише звуженню сіль- ськогосподарської спеціалізації Півдня України, а й стимулювали на його території інституціоналізацію купівельної інфраструктури зер- нових. В Бердянську, Маріуполі, Одесі протягом досліджуваного пе- ріоду відкрилися та інтенсивно працювали не лише вітчизняні, а й іноземні компанії, головна стаття прибутку яких складалася з пере- продажу ярової та озимої пшениці, ячменю, рапсу тощо. Найпотуж- нішими серед останніх стали фірми Куппа, Сангвінетті, Габріелі, бра тів Дрейфус та інші [23, 239]. Крім того, в губернських центрах 329 широку діяльність розгорнули 9 товарних бірж, через які проходило 60% від загального обсягу експортованих зернових [24, 15]. Втім, селянство, як і інші виробники сільськогосподарської про- дукції на Півдні України, було майже позбавлене можливості брати участь в комерційних операціях із збіжжям. Воно знаходилося тільки на вході до тих мережевих едхократичних торгівельних компаній, що мали багатоступеневі посередницькі канали, де проходила акумуляція потоків зерна та зростала його ціна. Лише представники заможних прошарків цієї спільноти, об’єднуючись в кумпанії чи товариства, гідно репрезентували себе як продавці ярової та озимої пшениці на сезонних ярмарках. В момент продажу врожаю хліба селяни контактували з акторами найнижчої щаблини посередницьких комерційних структур. До них відносилися, як правило, дрібні ділки селянського походження, бариш- ники-поселяни, сільські лавочники, волосні писарі, шинкарі-євреї, у власності яких знаходилися амбри для збереження зернових. За родом занять ці покупці були схожі на вільних маклерів, які купували пше- ницю наприкінці літа за низько ціною та спродували її хлібним кон- торам чи представництвам торгівельних кампаній взимку за 200-300% її первинної вартості. Але найбільшого поширення в регіоні отримала діяльність прикажчиків хлібних контор, для яких скупка зерна у селян була професійним обов’язком, а не операцією з подальшим отриман- ням баришу [4, 142]. Умови збуту збіжжя для переважної більшості південноукраїн- ського селянства наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. не можна охарак- теризувати як задовільні. Такий стан речей був пов'язаний не лише з існуючою на той час великою пропозицією пшениці, порівняно гіршою якістю селянських посівів, а й низькою кредитоспроможністю влас- ників дрібних господарств. Тому врожай збіжжя у останніх ділки купували, головним чином, за трьома схемами. Перша з них отримала назву «на уступку». Сутність її полягала в тому, що селянин отриму- вав весною від покупця задаток, внаслідок чого повинен був віддати врожай за вартістю нижчою на один карбованець, ніж ціна в останній день осіннього ярмарку. Згідно із другою – “серединною” – схемою господар також отримував передплату, за що віддавав хліб за середньо- місячною вартістю. Найбільш здирницькою була остання технологія. За її умовами збіжжя селянин спродував “на кореню” весною за “акорд ною”, тобто мінімальною ціною. Але внаслідок такої угоди він 330 втрачав будь-яке право на додаткову оплату за зібраний врожай [10, 379]. Відтак, аналізуючи схеми продажу збіжжя можна дійти до ви- сновку, що переважна більшість південноукраїнських селян навіть не вивозила головний продукт вирощування власного господарства за межі свого села, а вартість проданого врожаю була далеко не ринко- вою. Таким чином, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. селянство було домінуючою спільністю в соціальному просторі Південної України. Частка його складала 85% сільського та 72% міського населення ре- гіону. Православність, українська та російська національна прина- лежність, селянське походження, сільський стиль та спосіб життя були тими критеріями, що позиціонували цю спільність серед інших со- ціальних груп південноукраїнських губерній. Разом з цим, наявність залишків становості та нерівний економіч- ний старт виступали тими детермінантами, що визначали якісну спе- цифіку селянства в соціальному просторі. Попри порівняно вищі темпи ринково-капіталістичної трансформації останнє в регіоні, як і в цілому по території країни, в стратифікаційному контексті, заповню- вало лише нижчий та середній класи. При цьому, соціальний статус різних страт південноукраїнського селянства визначався передусім роллю та місцем в економічних кластерах. Але виокремлена сільська соціальна спільність протягом досліджуваного періоду зберігала в останніх загальні риси. В аграрному кластері Півдня України вона ви- ступала як домінуюча категорія дрібних землевласників та землекорис- тувачів, які виступали головними виробниками сільськогосподарської продукції та збіжжя. Але в торгівельному, південноукраїнське селян- ство стабільно займало позицію тільки первинного постачальника продукту, що, в цілому, був позбавлений участі в комерційних опера- ціях. У промисловому та фінансовому кластерах регіону селяни збері- гали подвійний статус – покупця і постачальника робочої сили в пер- шому та клієнта і конкурента в другому. За таких умов, першо черговість економічного, по відношенню до особистого статусу, виступала для окремого селянина у вигляді не лише повсякденної норми, а й крите- рієм позиціонування у соціальному просторі. Публікація розкриває один з аспектів соціальної історії південно- українського селянства доби ринково-капіталістичної трансформації і є невід’ємною складовою дисертаційного дослідження. Подальші пер спективи пошуку можуть бути пов’язані з розкриттям питань інтен- 331 сифікації селянського повсякдення, еволюції інституціональних основ поведінки сільського населення, кризи патріархальної селянської ро- дини, що мали місце на зламі ХІХ – ХХ століть та відбувалися під впливом аграрної політики. Матеріали статті можуть бути викорис- танні під час викладання спецкурсів з аграрної історії України, соці- альної історії селянства, історичного краєзнавства тощо. Джерела та література: 1. Арина А. Е., Котов Г. Г., Лосева К. В. Социально-экономические изменения в деревне. Мелитопольский район. (1885–1938). – М., 1939. 2. Зак А. М. Крестьянский поземельный банк. 1883–1910. – М.: Типо- литография Высочайше утвержденного Товарищества. Н. Н. Кушнарёва и К°, 1991. 3. Земледельческий Центр и Юг Европейской России. – СПб., 1911. 4. Карагодин А.И. История Запорожского края (1770–1917). – Запо- рожье, 1998. 5. Краснікова О.М. З історії становлення та функціонування земель- них банків в Україні. (1861–1918). // Український історичний журнал, 1999. – № 6. 6. Лях К.С. Етнокультурні контакти німецьких колоністів Півдня України у світлі лінгвістичних даних // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. – Вип. 16: Німці в етнокультурному просторі України. – К.: УНІСЕРВ, 2004. 7. Материалы для оценки земель Херсонской губернии по закону 8 июня 1893 года. – Вып. V. – Херсон, 1902. 8. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (ХVІІІ – начало ХХ в.): Т. 1. – 3-е изд., доп. – СПб., 2003. 9. Підсумки вибіркового аналізу Всеросійського сільськогосподар- ського та поземельного перепису 1917 року. – Харків., 1931. 10. Постников В. Е. Южно-Русское крестьянское хозяйство. – М.: Типолитография Высочайше утверждённого Товарищества И. И. Кушнарёва и К°, 1891. 11. Приймак О. Столипінська аграрна реформа на Півдні України. (1906–1917 рр.). – Запоріжжя: РА «Тандем–У», 2002. 12. Рибалка І.К. Історія Української РСР (Дорадянський період). – К.: “Вища школа”, 1978. 13. Російський Державний історичний архів. – Фонд комітету земле- впо рядних справ. – Ф.408. оп. 2, спр. 425, арк. 47. 332 14. Россия. 1913. Статистико-документальный сборник. – СПб., 1995. 15. Рындзюнский П.Г. Крестьяне и город в капиталистической России второй половины ХІХ вв. – М.: “Наука”, 1983. 16. Савицкие З.М. и Н.А. Земские подворные переписи 1880–1913 гг. Поуездные итоги. – М., 1926. 17. Сборник статистико-экономических сведений по сельскому хо- зяйству России иностранных государств. – Пг., 1917. 18. Сизоненко Є.В. Аграрні відносини на Півдні України між І та ІІ буржуазними революціями в Росії (1907–1917). – Одеса, 1962. 19. Статистика землевладения. 1905 год. Свод данных по 50 губер- ниям Европейской Росси. – СПб.: Центральная типография Н. Я. Манко- ва, 1907. 20. Статистический справочник по землевладению и землепользова- нию Екатеринославской губернии. – Екатеринослав, 1917. 21. Темірова Н. Р. Поміщицьке господарство Півдня України на по- чатку ХХ століття: Дисертація на здобуття наук. ступеню к. і. н.: 07.00.01. – Донецьк, 1992. 22. Хлебная торговля в уезде. // Сельскохозяйственная хроника Херсон- ского уезда. – 1909. – Сентябрь. 23. Хлебный экспорт России через порты черного и Азовского морей в 60-е годы ХІХ в. – Ростов на Дону, 1966. 24. Шиханов Р.Б. Біржі Південної України 1886–1914 рр.: Авторефе- рат дисертації на здобуття наук. ступеню к. і. н.: 07.00.01. – Запоріжжя, 1999. Приймак Олег (Запоріжжя, Україна). Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України Стаття присвячена характеристиці ролі та місця селянства в соціаль- ному просторі Півдня України періоду ринково-капіталістичної трансфор- мації. Вона містить аналіз статусно-рольової позиції південноукраїнсько- го селянства в аграрному, промисловому та торгівельному кластерах. Особ ливу увагу автор звертає на питання позиціонування селянства до інших соціальних спільностей, спільнот та груп тогочасного суспіль- ства. Ключові cлова: Селянство, соціальний простір, Південна Україна, соціальний статус, аграрний кластер, економічний потенціал, соціальна група. 333 Олег Приймак (Запорожье, Украина). Роль и место крестьянства в социальном пространстве Южной Украины Статья посвящена характеристике роли и места крестьянства в соци- альном пространстве Юга Украины периода рыночно-капиталистической трансформации. Она содержит анализ статусно-ролевой позиции южно- украинского крестьянства в аграрном, промышленном и торговом клас- терах. Особое внимание автор обращает на вопрос позиционирования крестьянства по отношению к другим социальным общностям, сообще- ствам и группам выделенного территориального социума конца ХІХ – на- чала ХХ веков. Ключевые слова: Крестьянство, социальное пространство, Южная Украина, социальный статус, аграрный кластер, экономический потен- циал, социальная группа. Oleg Priimak (Zaporizhzhia, Ukraine). Role and place of peasantry in social space of South Ukraine The article is devoted to description of role and place of peasantry in social space of South of Ukraine of period of market-capitalist transformation. It contains the analysis of status-role position of southukraine peasantry in agrarian, industrial and point-of-sale clusters. The special attention author turns on a question of positioning of peasantry in relation to other social associations and groups of selected territorial socium of end of ХІХ are beginnings of ХХ ages. Keywords: Peasantry, social space, South Ukraine, social status, agrarian cluster, economic potential, social group.

Роль та місце селянства в соціальному просторі Південної України

Репозитарії

Схожі ресурси