Румунія і Молдова: дві країни, одна нація

In 1812 Russia regained from the Ottoman Empire the territory of the province of Bessarabia. Its central part was the ethnic territory of the principality of Moldavia. Halfway through the century Wallachia and Moldavia (Moldova) established the new state – Romania. At the end of the 20th century the...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2013
Автор:	Кульчицький, С.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2013
Назва видання:	Регіональна історія України
Теми:	Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71898
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Румунія і Молдова: дві країни, одна нація / С. Кульчицький // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 85-102. — Бібліогр.: 36 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-71898
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-718982014-12-14T03:01:42Z Румунія і Молдова: дві країни, одна нація Кульчицький, С. Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання In 1812 Russia regained from the Ottoman Empire the territory of the province of Bessarabia. Its central part was the ethnic territory of the principality of Moldavia. Halfway through the century Wallachia and Moldavia (Moldova) established the new state – Romania. At the end of the 20th century the Republic of Moldova emerged on the basis of two-thirds of Bessarabia and Transnistria, the region that formerly belonged to Ukraine. This article analyzes the policies of Russian, Ukrainian, Romanian and Moldavian governments concerning Bessarabia problem. В 1812 г. Россия отвоевала у Османской империи Бессарабскую провинцию, центральная часть которой была этнической территорией Молдавского княжества. Через полвека Валахия и Молдавия (Молдова) образовали новое государство – Румынию. В конце XX ст. возникла Республика Молдова в составе двух третей Бессарабии и Приднестровья – края, который ранее принадлежал Украине. В статье анализируется политика разных правительств России, Украины, Румынии и Молдовы, связанная с бессарабской проблемой В 1812 р. Росія відвоювала в Османській імперії Бессарабську провінцію, центральна частина якої була етнічною територією Молдавського князівства. Через півтора століття Волощина і Молдавія (Молдова) утворили нову державу – Румунію. Наприкінці XX ст. виникла Республіка Молдова у складі двох третин Бессарабії і Придністров’я – краю, який раніше належав Україні. У статті аналізується політика різних урядів Росії, України, Румунії і Молдови, пов’язана з бессарабською проблемою. 2013 Article Румунія і Молдова: дві країни, одна нація / С. Кульчицький // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 85-102. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. XXXX-0087 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71898 (498)+(478): 342.1 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання
spellingShingle	Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання Кульчицький, С. Румунія і Молдова: дві країни, одна нація Регіональна історія України
description	In 1812 Russia regained from the Ottoman Empire the territory of the province of Bessarabia. Its central part was the ethnic territory of the principality of Moldavia. Halfway through the century Wallachia and Moldavia (Moldova) established the new state – Romania. At the end of the 20th century the Republic of Moldova emerged on the basis of two-thirds of Bessarabia and Transnistria, the region that formerly belonged to Ukraine. This article analyzes the policies of Russian, Ukrainian, Romanian and Moldavian governments concerning Bessarabia problem.
format	Article
author	Кульчицький, С.
author_facet	Кульчицький, С.
author_sort	Кульчицький, С.
title	Румунія і Молдова: дві країни, одна нація
title_short	Румунія і Молдова: дві країни, одна нація
title_full	Румунія і Молдова: дві країни, одна нація
title_fullStr	Румунія і Молдова: дві країни, одна нація
title_full_unstemmed	Румунія і Молдова: дві країни, одна нація
title_sort	румунія і молдова: дві країни, одна нація
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71898
citation_txt	Румунія і Молдова: дві країни, одна нація / С. Кульчицький // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 85-102. — Бібліогр.: 36 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT kulʹčicʹkijs rumuníâímoldovadvíkraíniodnanacíâ
first_indexed	2025-07-05T20:48:37Z
last_indexed	2025-07-05T20:48:37Z
_version_	1836841454263074816
fulltext	УДК: (498)+(478): 342.1 Станіслав Кульчицький РУМУНІЯ І МОЛДОВА: ДВІ КРАЇНИ, ОДНА НАЦІЯ Виступаючи опонентом під час захисту кандидатської дисертації Ю.Бабюха «Молдавська АРСР в складі УРСР: формування території та національний склад населення (1924-1940 рр.)», я поділився з чле- нами спеціалізованої вченої ради деякими особистими враженнями, які стосувалися поставленої теми. Сподіваюсь, що ця чудова дисер- тація буде реалізована у книзі, а тут за порадою керівника дисер- танта Ярослави Верменич хотів би викласти свої міркування, пов’язані з істотно ширшою проблемою – про вплив територіального чинника на етногенез румунського народу. Дві події злилися для мене в одну. Перша з них – це урочиста хода у 1942 році румунської королеви та її багаточисленного почту Дери- басівською вулицею. Головна вулиця столиці нової румунської про- вінції «Трансністрія» (Задністров’я), якою стала моя Одеса, була тоді святково прикрашена. У спорудженій румунською адміністрацією міста альтанці в центральному міському сквері з левом і левицею грав духовий оркестр. Всюди майоріли румунські прапори і транспаранти на недоступній мені, тоді п’ятирічній дитині, латинці. Постійно по- вторювані вигуки запам’яталися, і через багато років я ідентифіку- вав їх з написами на транспарантах – « Траяска Романія Маре!» (Хай живе Велика Румунія!). Друга подія сталася, коли я у складі групи науковців з різних країн прямував автобусом 14 травня 2012 р. в конференц-зал Академії наук Молдови. Наша конференція мала назву, над якою організатори, ма- буть, довго думали, щоб зробити її зручною для всіх: «Бессарабія – 1812. Національна проблема, міжнародні ускладнення». Відкрива- лася вона напередодні 200-річчя підписання Бухарестського мир- ного договору 1812 р., за яким Бессарабія переходила з Османської імперії в Російську. Перетинаючи центральну площу Кишинева, ми побачили два мітинги з протилежними за змістом транспарантами. Одні вітали 200-річчя звільнення Бессарабії від османського ярма, інші протестували проти її анексії Росією. Бухарестський договір був підписаний 28 (16 за діючим в Росії старим стилем) травня. Отже, обидва мітинги були синхронізовані не з ним безпосередньо, а з 35 Котигоренко В. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політоло- гічний концепт. – К., 2004. – С. 55-56, 58. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 7. — С. 85–102 © С. Кульчицький, 2013 початком наукової конференції, яку організував Румунський куль- турний центр ім. М.Емінеску в два етапи: 14 і 15 травня – в Киши- неві, 16 травня – в Яссах. Незважаючи на 70-річну відстань між цими подіями, вони пере- конливо засвідчили, що певна частина румунської громадськості не може об’єктивно визначити етнічну територію свого народу ні за ав- торитарного ладу, ні в умовах демократії. Це вселяє в сусідів Румунії певну стурбованість, хоч у XXI ст. кордони не визначаються за допо- могою збройної сили. Існує проблема дальшого існування Молдови як самостійної і суверенної держави, а також похідна від неї проблема Придністров’я. Інтерпретації минулого часто використовуються для обґрунту- вання претензій, які висуваються у сьогоденні політичними силами. Чи може існувати безсторонній погляд на те, що відбувалося у мину- лому? Щоб об’єктивізувати історичний аналіз, потрібно виконати, як мі- німум, дві умови: уникати впливу сучасних оцінок та критеріїв і за- глибитися у минуле якомога далі. Нерідко трапляється, що вузли су- часних суперечностей зав’язані у сивій давнині. * * * Сучасні європейські народи можна сміливо називати обранцями долі. У процесі багатовікового етногенезу вони вдало відповідали на історичні виклики. Народи, чия відповідь не була переконливою, стали для них лише матеріальним субстратом. Однак доля сучасних народів складалася по-різному. Ла Манш не захистив місцевих жителів Британії від вторгнень з континента, але все-таки забезпечив майже тепличні умови для острівного етноге- незу. Ця водна перешкода зробила англійців нацією моряків, яка одержала доступ до ресурсів всієї планети і перетворила свою країну на світову індустріальну майстерню. Не дивно, що англійська мова у XXI ст. стає мовою спілкування усіх землян. Натомість романізованому населенню сучасної Румунії доводи- лося виживати і розвиватися у суворих умовах. Спочатку прото- румуни відстоювали свою територію у боротьбі з угорцями, які прий- шли з далекого Сходу, а потім досить невдало опиралися тиску Османської імперії. Етногенез румунів відбувався у трьох політично відокремлених один від одного регіонах – у Волощині, Молдові і Тран- сильванії. Тільки на короткий час ці території були об’єднані напри- кінці XV ст. під рукою волоського господаря Міхая Хороброго. Можна назвати лише один регіон, де проторумуни вийшли за межі своєї пер- вісної етнічної території – Бессарабію. Землі між Дністром і Дунаєм були заселені слов’янськими племенами тиверців, але з XIV ст. це вже була етнічна територія Молдови. 86 С т а н іс л а в К ул ь ч и ц ь к и й Під час російсько-турецької війни 1806-1812 рр. російські війська зайняли обидва дунайські князівства – Волощину і Молдову. Царсь- кий уряд мав намір під час укладення миру з переможеним против- ником просунути кордони імперії до ріки Серет, тобто поглинути всю територію Молдови. Але Наполеон Бонапарт уже зібрав армію для ро- сійського походу, і мирні переговори в Бухаресті довелось прискорю- вати. М.Кутузов встиг укласти мир за кілька тижнів до вторгнення французів, але йому довелось обмежитися лише частиною Молдови – Бессарабією. Під час невдалої для Росії Кримської війни 1853-1856 рр. над Дунайськими князівствами був встановлений колективний протек- торат великих держав Європи, хоча їх васальна залежність від Османської імперії зберігалася. У січні 1862 р. Національні збори обох князівств проголосили утворення єдиного Румунського князів- ства, а в 1866 р. князем (з 1881 р. – королем) став один з принців прусської династії Гогенцоллернів. У травні 1877 р., тобто напере- додні чергової російсько-турецької війни, Румунія проголосила свою незалежність. Коли почала назрівати Світова війна, Румунія опинилася на «лінії вогню». Територія її була географічним продовженням Центральних держав, які мали намір воювати на два фронти – проти Франції і Росії. Протиборствуючі коаліції однаковою мірою були зацікавлені в тому, щоб румунська армія воювала на їхньому боці. На папері це була велика сила – 620 тис. солдатів і офіцерів плюс 420 тис. чоловік в запасі1. Для румунських правлячих кіл і, в ширшому розумінні, для всієї національної еліти стягнення в одній державі розпорошених етніч- них земель було першорядним завданням. З початку XX ст. в румун- ських газетах лунали заклики, часто навіть істеричного характеру, возз’єднати з матір’ю-батьківщиною Трансильванію і Банат, які пе- ребували у складі Австро-Угорщини. При цьому ігнорувалася та об- ставина, що Трансильванія була приблизно в рівних пропорціях на- селена як романізованим автохтонним населенням, так і угорцями з часів їхнього переселення в Центральну Європу. Так само Банат був однаковою мірою батьківщиною для багатьох поколінь румунів і сер- бів. З не меншою силою лунали заклики звернути увагу на південний захід Російської імперії – не тільки Бессарабію, а й задністровські землі, де вихідці з Дунайських князівств були присутні у вигляді емі- грантів, які рятувалися від османського ярма. Ніхто з журналістів, істориків або дипломатів не збирався відно- влювати «історичну справедливість» силовим тиском на могутні ім- перії – Австро-Угорську або Російську. Але багато хто розумів, що у 87 Р ум ун ія іМ ол д ов а :д в ік р а їн и ,од н а н а ц ія 1 Виноградов В.Н. Румыния в годы Первой мировой войны. – М., 1969. – С. 174. Румунії шанси є. Треба було тільки не схибити у виборі переможця в тій війні, що розгорталася між імперіями. У червні 1914 р. під час побачення престарілого засновника ко- ролівської династії Кароля Гогенцоллерна з Миколою II в Констанці російський міністр закордонних справ С.Сазонов спілкувався з ото- ченням короля, що дозволило йому зробити такий висновок: «Руму- нія намагатиметься приєднатися до тієї сторони, яка виявиться сильнішою і яка обіцятиме їй найбільші вигоди»2. А тим часом очіку- ваною реакцією румунського уряду на початок війни було проголо- шення нейтралітету. Дипломати Антанти і Центральних держав умовляли правлячі кола Румунії вступити у війну на їх боці впродовж двох років. Оскіль- ки винагорода у вигляді Бессарабії здавалася недосить вагомою, ав- стро-німецький блок обіцяв віддати задністровські землі включно з Одесою, про які постійно теревенили газетярі в Бухаресті. Однак прем’єр-міністр І.Бретіану сприймав ці обіцянки без ентузіазму, хоч не можна сказати, що він не вірив їм. На його думку, суть справи виг- лядала так: «Бессарабію важко захопити, але вдесятеро важче утри- мати». Навіть у випадку військового успіху Центральних держав його не приваблювала думка «жити поряд з покривдженим російським ко- лоссом»3. Зарадити справі могло б лише розчленування Росії, але в Бухаресті мало хто вірив, що таке можливе. Румунія вступила у війну на боці Антанти тільки у серпні 1916 р., тобто після успішного наступу російського Південно-Західного фрон- ту на позиції Австро-Угорщини (брусиловський прорив). У політичній угоді, яка додавалася до воєнної Конвенції, союзники пообіцяли їй після перемоги у війні не тільки населені румунами райони Тран- сильванії, але й долину р. Тіси, де жили угорці; не тільки румуномовну Південну, але й Північну Буковину, де жили українці; не тільки Схід- ний Банат з переважаючим румунським населенням, але й Західний Банат, де проживали головним чином серби4. Вступ Румунії у війну ознаменувався майже негайною катастро- фічною поразкою її армії. В грудні 1916 р. війська німецького фельдмаршала А.фон Макензена захопили Бухарест. Царському командуванню довелось створювати на відстані в 430 верст ще один фронт – Румунський. Російські війська обороняли 400 верст цього фронту, а румунські – 305. Тим не менш, після розпаду Австро- Угорщини Румунія окупувала ті території, які були закріплені за нею політичною угодою з Антантою, що передувала вступу у війну. 88 С т а н іс л а в К ул ь ч и ц ь к и й 2 Там само. – С. 39. 3 Нотович Ф.И. Дипломатическая борьба в годы первой мировой войны. – Т. 1. – М. – Л., 1946. – С. 245. 4 История Румынии. 1848-1917. – М., 1971. – С. 544. 5 Виноградов В.Н. Румыния в годы первой мировой войны. – С. 189-190. Більше того, наприкінці 1917 р. перед нею окреслилися сприятливі перспективи для поглинення Бессарабії. Всупереч прогнозам І.Бретіану Російська імперія таки розпалася незабаром після повалення самодержавства. 15 грудня 1917 р. бес- сарабський представницький орган парламентського типу Сфатул Церій (Рада краю) проголосив Молдавську Народну Республіку. Вона утворювалася як федеративна частина вже не існуючої (хоч мало хто це розумів) після жовтневого перевороту у Петрограді Російської де- мократичної республіки. Ця ініціатива молдавських політичних пар- тій зустріла схвалення Центральної Ради, яка менш ніж за місяць до того проголосила Українську Народну Республіку. З утворенням УНР і МНР між ними одразу виникли територіальні суперечки. Виходячи з етнографічного складу населення Бессараб- ської губернії, УНР заявила претензії на три з дев’яти її повітів – пів- нічний Хотинський і два південні, біля гирла Дунаю – Аккерманський та Ізмаїльський. У свою чергу, МНР претендувала не тільки на всю Бессарабію, але й на регіон на лівому березі Дністра – Придністров’я, де проживало немало молдован. Однак територіальні претензії було вирішено заморозити до скликання Установчих зборів в обох держа- вах6. У Сфатул Церій, як це зрозуміло, переважна більшість місць на- лежала представникам молдавських національних партій, які орієн- тувалися на Румунію. Проголошення МНР вони розглядали як про- міжний етап на шляху політичного об’єднання з королівством. Присутність на румунському фронті частин, які підпорядковувалися або Генеральному секретаріату УНР, або Раднаркому, перешкоджала молдавському парламенту встановити контроль над Бессарабією. Тому одразу після утворення МНР він звернувся до румунського уряду з проханням про військову допомогу. Уряд таку допомогу надав, але у формі обережного просочування невеликими загонами. До середи- ни лютого 1918 р. Бессарабія була фактично зайнята румунськими гарнізонами. Ті члени Сфатул Церій, які прилюдно виступили проти присутності окупаційних військ, змушені були йти у підпілля. На події першим відреагував Раднарком. Румунському послан- нику у Петрограді Дж. Діаманді 29 грудня 1917 р. було вручено ноту протесту у зв’язку з неспровокованим вторгненням військ його дер- жави на територію Росії. На румунський золотий запас, евакуйо- ваний під час війни в Москву, було накладено арешт. 26 січня 1918 р. Росія розірвала дипломатичні відносини з Румунією7. Всі ці заходи не справили враження на королівський уряд. Тоді 6 лютого Раднарком створив Верховну автономну колегію з 89 Р ум ун ія іМ ол д ов а :д в ік р а їн и ,од н а н а ц ія 6 Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. – Кордони України: історична ретро- спектива. – К., 1994. – С. 36. 7 Документы внешней политики СССР. – Т. 1. – М., 1957. – С. 66-67. російсько-румунських справ на чолі з Х.Раковським – людиною єв- ропейської слави, до 1917 р. – громадянином Румунії, одним із зас- новників румунської соціал-демократії. Колегія мала статус авто- номного органу Раднаркому, якому В.Ленін надав повноваження для самостійних дій на місці. Вона могла діяти як дипломатичними за- собами, так і військовими. Х.Раковський прибув в Одесу, де знаходився після взяття Києва головнокомандуючий південною групою радянських військ М.Мурав- йов. Мабуть, він повідомив про своє прибуття голову Раднаркому, тому що 27 лютого останній телеграфував Муравйову: «Дійте якенер- гійніше на Румунському фронті, погодивши дії з Раковським та його комісією8. Трьома днями пізніше В.Ленін знову звернувся до Мурав- йова та його начальника В.Антонова-Овсієнка. У першій телеграмі він писав: «Зважаючи… на необхідність екстреної підтримки рево- люційних загонів у Бессарабії, головнокомандуючий Муравйов та його північна армія (тобто дислокована на Подолі VIII армія, яка му- сила відступити внаслідок німецького вторгнення в Україну після укладення 9 лютого Брестського миру між УНР і Центральними дер- жавами – Авт.) причисляються в розпорядження Румунської вер- ховної колегії»9. В другій телеграмі він вказував на необхідність особ- ливо пильно охороняти багаті склади румунського уряду, щоб їх «передати в цілості румунському народові після повалення румун- ської контрреволюції»10. Телеграми радянського вождя показують, наскільки непевною була ситуація в лютому 1918 р. З одного боку, нечисленним радян- ським військам, яким присвоювалася гучна назва «армій», доводи- лося відступати під тиском німецьких військ. 28 лютого більшовики змушені були залишити Київ, завойований двадцятьма днями ра- ніше. З другого боку, Ленін турбувався про склади для майбутньої ра- дянської Румунії. А 3 лютого, коли перервався телеграфний зв’язок між Петроградом і Брест-Литовськом, він скористався радіозв’язком, щоб повідомити «всім-всім» і особливо радянській мирній делегації в Брест-Литовську, що в Берліні утворилася Рада робітничих депута- тів і ходять чутки про звільнення К.Лібкнехта з тюрми і призначення його незабаром головою німецького уряду11. Правлячі кола Румунії, які бажали за прикладом УНР укласти мирний договір з Центральними державами, теж відчували непев- ність ситуації. Раковському вдалося після прибуття в Одесу встано- вити від імені Раднаркому телеграфний контакт з румунським 90 С т а н іс л а в К ул ь ч и ц ь к и й 8 Ленін В.І. Повне зібр. тв. – Т. 50. – С. 41. 9 Там само. – С. 365. 10 Там само. – С. 44. 11 В.І.Ленін про Україну. – Ч. II. – К., 1969. – С. 83. урядом і поставити перед його главою генералом А.Авереску питання про негайне виведення окупаційних військ з Бессарабії. Він чудово знав румунську політичну еліту і вміло скористався її острахом перед опанованим більшовиками «покривдженим російським колоссом». Після нетривалих переговорів на початку березня 1918 р. в Одесі і Яссах (де перебував королівський уряд) був опрацьований текст ра- дянсько-румунської угоди, за якою Румунія зобов’язувалася вивести свої війська з Бессарабії протягом двох місяців12. Як бачимо, реакція центрального російського уряду на спроби анексії Бессарабії була швидкою і рішучою. Залишивши поза увагою свої гучні декларації про право народів на самовизначення аж до ві- докремлення, Раднарком готовий був протистояти волі більшості на- селення Бессарабії утворити національну республіку, яка могла б виз- начитися, чи приєднуватися їй до румунського королівства, чи зберегти самостійність (щодо приєднання серед колишніх російських молдован не було єдності). Більшовицькі інтернаціоналісти готові були вітати тільки радянські, тобто залежні від них республіки – в Бессарабії, Румунії чи Німеччині. Слід проаналізувати також реакцію Центральної Ради на анексію Бессарабії. Як відомо, український парламент визначив Третім Уні- версалом кордони УНР за етнографічним принципом і навіть відмо- вився від Криму, де українці були етнічною меншиною. 27 лютого 1918 р. Рада народних міністрів обговорила телеграму О.Севрюка – голови делегації Центральної Ради на мирних перего- ворах в Брест-Литовську. Телеграма стосувалася питання про укла- дення миру і майбутні мирні переговори між УНР та радянською Ро- сією. Один з пунктів прийнятої постанови стосувався Бессарабії: «Питання відносно Бессарабії вирішує Українська Народна Респуб- ліка на підставі самовизначення націй, по згоді Румунії і Бессарабії, після виводу з території останньої військ Совіта народних комі- сарів»13. 3 березня голова Ради народних міністрів і міністр закордонних справ В.Голубович надіслав ноту протесту урядам Центральних дер- жав і Румунії, в якій підкреслювалося: «Незважаючи на те, що обла- сті заселення двох межуючих народів, українського і молдаванського, взаємно перемежовуються, не підлягає сумніву, що в північній ча- стині бессарабської території живуть переважно українці, а в полуд- невій (між гирлами Дунаю і Дністра коло берегів Чорного моря) мають вони відносну більшість, і, таким чином, Бессарабія щодо свого ет- нографічного, економічного і політичного положення творить одну неподільну цілість з основною територією Української Народної 91 12 Документы внешней политики СССР. – Т. 1. – С. 111-112. 13 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. – Т. 2. – К,1997. – С. 167. Р ум ун ія іМ ол д ов а :д в ік р а їн и ,од н а н а ц ія Республіки». Звідси Голубович робив висновок, що питання про дальшу приналежність Бессарабії могло б бути предметом обгово- рення на мирних переговорах, що відбувалися в Бухаресті між Цен- тральними державами і Румунією14. Австрійці і німці в окупованому ними Бухаресті, де провадилися переговори з румунською стороною про сепаратний мир, не бажали, мабуть, ускладнювати порядок денний бессарабським питанням. Було зрозуміло, що румунські правлячі кола сподівалися компенсу- вати неминучі втрати сторони, яка програвала у війні, придбанням Бессарабії. Центральні держави не заперечували проти цього, роз- раховуючи на поступливість румунської сторони в інших питаннях. Отже, Бессарабія стала розмінною монетою у міжнародних подіях початку 1918 р. Протест В.Голубовича залишився без відповіді. Відповідь, мабуть, очікувалася, тому що Мала рада поставила на обговорення бесса- рабське питання тільки 15 березня. Тоді М.Грушевський заявив: «З української сторони ніхто не має претензій на ті части Бессарабії, в яких більшість становить молдавська людність, і оскільки дійсно міс- цева людність виявить свою охоту злучитися з Румунією, – місцева людність, а не румунське правительство, підчеркую я, – думаю, що зі сторони наших політиків не було б ніякого наміру обмежити те за- конне право кожної людності, кожного народу, який являється ха- зяїном землі, злучитись з тою чи іншою державою. Мова може бути тільки про ті території, в яких молдавська людність не має абсолют- ної більшості. Це є мова про північну частину Бессарабії й полуд- неву»15. Далі голова УЦР висловив побажання, щоб справа прилучення Бессарабії до Румунії не вирішувалася односторонньо волевиявлен- ням румунського уряду і порозумінням його з Центральними держа- вами, а щоб була прийнята до уваги воля місцевої людності. Він під- креслив, що воля населення української Хотинщини і двох південних повітів Бессарабської губернії (Аккерманського та Ізмаїльського), в яких українці складали відносну більшість, про приєднання до УНР документально зафіксована і не підлягає сумніву16. Румунія уклала в Бухаресті прелімінарний мирний договір через місяць після Брестського договору УНР з Центральними державами. Після цього вона пропустила австро-німецькі війська через свою територію в Україну. Фердинанд, який став королем Румунії у вересні 1914 р. після смерті засновника династії Кароля, поспішив відпра- 92 С т а н іс л а в К ул ь ч и ц ь к и й 14 Дорошенко Д. Українська гетьманська держава 1918 р. – Нью-Йорк, 1954. – С. 200-201. 15 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. – Т. 2. – С. 206. 16 Там само. – С. 206-207. вити у відставку уряд генерала А.Авереску і призначив прем’єр-міні- стром германофіла А.Маргіломана. Знаючи про те, що в договорі з Центральними державами Бессарабія не згадувалася як край, що знаходився під суверенітетом УНР, Маргіломан став готуватися до поїздки в Кишинів, щоб підштовхнути Сфатул Церій до возз’єднання МНР з Румунським королівством із збереженням на певний час її ав- тономного статусу. Перед поїздкою він заявив в інтерв’ю: «Якщо на- селення Бессарабії побажає возз’єднатися з матір’ю-Румунією, то остання буде дуже рада прийняти братній народ»17. 9 квітня у присутності глави румунського уряду Сфатул Церій схвалив приєднання Бессарабії до Румунії на засадах автономної провінції. Голосування було відкритим, а його результат – цілком про- гнозованим. З 138 членів молдавського парламенту за постанову про приєднання до Румунії висловилося 86 депутатів, проти – тільки 3. 36 представників української, німецької і болгарської фракцій утри- малися при голосуванні і заявили, що питання такої ваги мусить розв’язуватися на всенародному референдумі. 13 депутатів були від- сутні18. 11 квітня Мала Рада одержала телеграму від О.Севрюка з Берліна, в якій повідомлялося про анексію Бессарабії. Рада прийняла безпо- радну резолюцію, в якій урядові доручалося виступити з нотою про- тесту, адресованою Центральним державам і Румунії19. Колишній го- лова Генерального секретаріату В.Винниченко у редагованій ним «Робітничій газеті» прокоментував цю подію в сильних виразах, за якими приховувалася ця ж сама безпорадність: «Українська демо- кратія і наш уряд сеї анексії не може визнати, не має права їй кори- тися… А наш уряд, котрий виявив досить недбальства в українсько- румунській справі, не пославши свого уповноваженого до Бухаресту під час мирових переговорів Румунії з Центральними державами, му- сить негайно, коли не хоче рискувати своєю долею, розвинути від- повідну міжнародну акцію, мусить рішуче протестувати перед Цен- тральними державами проти сього акту міжнародного грабіжництва і насильства Маргіломана»20. Після цього Центральна Рада вирішила діяти дипломатичним шляхом. У Бухарест було відправлено послом дуже авторитетну лю- дину – члена Малої ради соціал-демократа М.Галагана. Однак десь через тиждень до влади в Києві прийшов гетьман П.Скоропадський, 93 Р ум ун ія іМ ол д ов а :д в ік р а їн и ,од н а н а ц ія 17 Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. – С. 37. 18 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. – Т. 2. – С. 271. 19 Там само. – С. 273-274. 20 Робітнича газета (Київ), 1918. – 21 квітня. який зайняв щодо Румунії жорстку позицію. М.Галагана негайно від- кликали, а нового посла не призначили. Міністр закордонних справ Д.Дорошенко заявив, що Українська Держава претендує на всю Бес- сарабію. Ця заява стала відповіддю на аргументи румунської сторони відносно того, що в Брестській угоді з Центральними державами, яку Центральна Рада підписала 9 лютого 1918 р., Бессарабія не згадува- лася як край під суверенітетом УНР21. До врегулювання питання про долю анексованого краю гетьман- ський уряд заборонив експорт товарів в Румунію. Це поставило країну, з якої Центральні держави інтенсивно викачували продо- вольство, в надзвичайно скрутне економічне становище. А.Маргі- ломан звернувся із скаргою в Берлін та Відень на уряд П.Скоропад- ського. Німеччина і Австро-Угорщина зберігали нейтралітет в цій конфліктній справі, але порадили Д.Дорошенку не загострювати си- туацію. Це примусило голову Ради міністрів Ф.Лизогуба і Д.Доро- шенка 5 червня надати Румунії розгорнуту аргументацію щодо того, чому приєднання Бессарабії до королівства українці сприймають як анексію. У ноті зазначалося, що сам Сфатул Церій неодноразово під- креслював: «питання про остаточну політичну організацію Бессарабії буде в праві розв’язати лише нормальне народне представництво, зложене за умов повної свободи та з повними уповноваженнями до того»22. Тобто Сфатул Церій визнавав, що не є представницьким ор- ганом, створеним шляхом всенародного голосування. Це був вагомий аргумент, хоч офіційні представники Української Держави не згаду- вали, що гетьманський режим теж не являв собою представницького органу. Ще серйознішим аргументом була розповідь про те (мабуть, призначена не стільки румунському урядові, скільки Центральним державам), як організовувалося волевиявлення Сфатул Церій у пи- танні при приєднання МНР до Румунського королівства. В ноті відз- началося: «Правительство Української Держави, зрозуміло, не вва- жає за потрібне пояснити румунському міністерству закордонних справ, що все, що сталося в Кишиневі під тиском заведеного в той час румунською владою військового стану з усією строгістю в цілій Бессарабії і при вимушенім зорганізованою агітацією явнім (тобто відкритим – С.К.) голосуванні в Сфатул Церії, ухвали Сфатул Церія не можна уважати правдивою волею населення Бессарабії. До того ж Правительство Української Держави не може не звернути найсер- йознішої уваги на ті обставини, про котрі воно поінформоване як- найкраще, що авторитетний офіціальний представник румунського правительства перед голосуванням Сфатул Церій про приєднання до 94 С т а н іс л а в К ул ь ч и ц ь к и й 21 Лазарев А.М. Молдавская советская государственность и бессарабский вопрос. – Кишинев, 1974. – С. 123. 22 Дорошенко Д. Українська гетьманська держава 1918 р. – С. 204. Румунії поставив питання в ультимативній формі. Настійчиво за- пропоновано: або приєднатися на вигідних для Бессарабії умовах, або в противнім разі бути анексованими. Загарантувати необхідну автономію молдавській республіці, а так само скасувати військовий стан, щоб забезпечити волю Сфатул Церія, відмовлено»23. Далі Д.Дорошенко розповідав у своїй книзі, що на цю ноту була одержана велика, на 12 сторінках машинодруку відповідь. В ній до- водилась історична приналежність Бессарабії до Молдавського кня- зівства і з’ясовувалася етнографічна ідентичність її населення з на- селенням Румунії. Такі аргументи були незаперечними, якщо Бессарабію розглядати як цілісний регіон. Але на повітовому рівні аналізу аргументи румунської сторони втрачали переконливість: з дев’яти повітів цього регіону тільки шість центральних становили єдиний з Молдавським князівством початку XIX ст. етнографічний масив. Непрактичність підходу Центральної Ради до бессарабської проблеми обумовлювалася тим, що організувати негайне всенародне опитування в умовах воєнного часу було неможливо, а територіальні питання вимагалося розв’язувати негайно. Засвоївши цей урок, геть- манський уряд відійшов від повітового зрізу проблеми і висунув пре- тензії на всю Бессарабію. Його позиція визначалася неспростовним аргументом іншого типу: приєднання частини території колишньої Російської імперії відбулося у вигляді анексії. Восени 1918 р. опір Центральних держав Антанті слабшав з кож- ним днем. Правлячі кола Румунії прагнули тепер відхреститися від Бухарестського сепаратного миру і знову приєднатися до Антанти, щоб відродити Конвенцію 1916 р. і одержати від переможців пере- дбачені в ній територіальні здобутки. В кінці жовтня французький військовий аташе у тимчасовій столиці королівства в Яссах одержав від уряду запевнення, що Румунія знову виступить на боці Антанти, «як тільки небезпека не буде надто великою»24. Союзники вже не потребували допомоги, щоб подолати опір роз- ташованих в Румунії німецьких військових частин. Тим не менш, ру- мунський уряд адресував німецькому військовому аташе в Яссах уль- тиматум, строк якого закінчувався ввечері 10 листопада. Вранці наступного дня вступило в силу укладене в Комп’єнському лісі пере- мир’я між Антантою і Німеччиною, яке знаменувало собою завершен- ня Світової війни. За Сен-Жерменським, Тріанонським і Нейїським мирними дого- ворами Румунія закріпила за собою Трансильванію, Банат, Південну Добруджу і Буковину. 10 грудня 1918 р. король Фердинанд ліквіду- вав Сфатул Церій, і Бессарабія була проголошена провінцією Румунії. Площа країни за рахунок територіальних прирощень зросла більш 95 Р ум ун ія іМ ол д ов а :д в ік р а їн и ,од н а н а ц ія 23 Там само. 24 Виноградов В.Н. Румыния в годы первой мировой войны. – С. 304. ніж удвічі, а населення – мало не втричі. Але з Бессарабією практично відразу почалися проблеми. Поразка Центральних держав змінила воєнно-політичну ситуа- цію в Україні. Війська червоної Росії почали тіснити збройні сили від- новленої УНР. Наприкінці січня 1919 р. більшовицькі підпільні осе- редки організували в Хотині повстання. Утворилася Хотинська директорія, румунські прикордонні частини, що дислокувалися в по- віті, було розгромлено. Повстанці створили три полки і кілька загонів чисельністю близько 30 тис. бійців. Директорія взяла під контроль майже сотню населених пунктів у Хотинському і Сорокському пові- тах. Однак румунський уряд швидко підтягнув регулярні війська і розгромив повстанців. Почалася каральна операція, яка супровод- жувалася спаленням десятків сел. Рятуючись від карателів, близько 4 тис. повстанців і до 50 тис. біженців перейшли через Дністер на По- ділля. Навесні 1919 р. війська червоної Росії підійшли до Дністра. 5 трав- ня в Одесі була проголошена Бессарабська Радянська Соціалістична Республіка. До її складу увійшли деякі райони Тираспільського по- віту Херсонської губернії, а також Балтського і Ольгопільського по- вітів Подільської губернії. Тимчасовою столицею БРСР був проголо- шений Тираспіль, де почалося формування Бессарабської армії та органів управління. Утворився тимчасовий робітничо-селянський уряд на чолі з І.Криворуковим. План був простий: надати у розпо- рядження цього «уряду» військову силу, з якою він увійшов би в Ки- шинів. Такий сценарій двічі застосовувався більшовиками при за- хопленні України. Однак наступ А.Денікіна на Москву сплутав усі плани, і Бессарабська СРР була ліквідована, ледь народившись. Після громадянської війни радянський уряд робив спроби різни- ми шляхами розв’язати бессарабську проблему. Вона тричі обгово- рювалася на радянсько-румунських конференціях – у вересні і жовтні 1921 р. у Варшаві, в кінці 1923 р. в Тирасполі і в березні-квітні 1924 р. у Відні. Тим часом Бессарабська комуністична організація, яка під- порядковувалася спочатку РКП(б), а потім була тимчасово об’єднана з Комуністичною партією Румунії на автономних засадах, готувала збройні загони повстанців. Десятки мобільних партизанських заго- нів, які сформувалися в самій Бессарабії або були туди закинуті, ви- водили з ладу телеграфні і телефонні лінії, влаштовували диверсії на залізницях, підривали мости, спалювали поміщицькі маєтки, напа- дали на жандармські пости і приміщення органів державної безпеки (сигуранци). Найбільш масштабним після Хотинського стало Татар- бунарське повстання, організоване у вересні 1924 р. за вказівкою з Кремля Південнобессарабським парткомом. Натхненники цього виступу не розраховували на те, що повстанці зможуть протистояти румунській армії. Не збиралися вони й допомагати повстанцям си- лами Червоної армії. Мета була тільки одна: показати міжнародній 96 С т а н іс л а в К ул ь ч и ц ь к и й громадськості, що населення краю протестує проти румунської окупації. Повстання спалахнуло у вересні 1924 р. в Татарбунарах під ке- рівництвом ревкому на чолі з О.Клюшниковим. Ревком захопив владу у багатьох селах Аккерманського та Ізмаїльського повітів і навіть у деяких селах Бендерського і Кагульського повітів. Щоб активізувати повстанців, організатори казали їм, що чекають допомоги з-за Дні- стра. Але територію, що охоплювалася повстанням, заполонили 10 піхотних полків румунської армії, підсилені Дунайською військовою флотилією і кораблями румунського Чорноморського флоту. Нерівна боротьба тривала кілька днів. Під час боїв загинули сотні повстан- ців. Армійські підрозділи, жандарми і сигуранца на місці розстрілю- вали всіх, хто тримав в руках зброю. Після придушення повстання судові процеси над його учасниками тривали з 1925 по 1929 рр. Діючи за підказкою з Кремля, радянські громадські організації залу- чили до акцій на захист татарбунарців багатьох людей європейської і світової слави – Л.Арагона, А.Барбюса, Т.Драйзера, А.Енштейна, Р.Роллана, Б.Шоу та ін. Це надало ще більший розголос бессарабсь- кій проблемі. Ще одним заходом, спрямованим на повернення Бессарабії, стала організація молдаванського державного утворення на лівому березі Дністра. З подібною ініціативою виступила група румунських кому- ністів на чолі з І.Діку, А.Будулеску та ін., яка закликала утворити со- юзну молдавську республіку на землях України з тим, щоб у май- бутньому включити до неї не тільки Бессарабію, але й всю Румунію. Керівники РКП(б) не підтримали цю ідею як нереальну. Більше того, членів групи звинуватили у прагненні «орієнтувати молдавський народ на румунську культуру»25. Проте сама ідея створення молда- ванської автономної республіки на території УСРР була визнана по- літично доцільною. Один з керівників КП(б)У В.Затонський уже в 1930 р. визнав створену Молдавську АСРР «нашим молдавським П’ємонтом» і зауважив, що населені молдованами райони України одержали статус автономної республіки «відповідно до майбутніх по- літичних перспектив»26. Генеральний секретар ЦК РКП(б) Й.Сталін доручив командуючому збройними силами України і Криму М.Фрунзе визначити кордони молдаванської регіональної автономії. Вона повинна була відпові- дати своїми параметрами основній одиниці тодішнього адміністра- тивно-територіального поділу – округу. У свою чергу, Фрунзе нака- зав командиру кавалерійського корпусу Г.Котовському позначити кордони майбутнього автономного утворення на карті, керуючись 97 Р ум ун ія іМ ол д ов а :д в ік р а їн и ,од н а н а ц ія 25 Репида А. Образование Молдавской АССР. – Кишинев, 1974. – С. 98. 26 Terry Martin. The affirmative action Empire. Nations and Nationalism in the So- viet Union, 1923-1939. Ithaca, London, 2001. – P.275. етнографічним принципом. В місцях компактного розселення молдо- ван кількість населення була меншою, ніж число жителів середньо- статистичного округу, і Котовському доводилося «на ходу» змінювати національну приналежність багатьох сіл. Розглянувши пропозиції ко- місії Г.Котовського 18 квітня 1924 р., політбюро ЦК КП(б)У визнало утворення молдаванської автономії недоцільним27. Керівники радян- ської України побоювалися, що після повернення Бессарабії Радян- ському Союзу утвориться нова союзна республіка, до якої відійде територія Молдавської АСРР. У Москві, однак, думку українських керівників не прийняли до уваги. Постановою ЦК РКП(б), прийнятою 26 вересня 1924 р., Цент- ральному комітету КП(б)У доручалося прискорити процес виділення території для автономної республіки. Керівництво РКП(б) підкрес- лило при цьому: «В акті утворення Автономної Молдавської СРР треба вказати, що її західним кордоном є державний кордон СРСР»28. Мова йшла не про кордон по Дністру, який Радянський Союз не визнавав, а про кордон по Пруту. На довоєнних радянських картах Бессарабія включалася в кордони СРСР у заштрихованому вигляді і з написом: «Окуповано Румунією». Юридичне оформлення Молдавської АСРР відбулося 12 жовтня 1924 р. на сесії ВУЦВК восьмого скликання. Автономна республіка роз- ташовувалася на території Одеської і Подільської губерній, яка приля- гала до Дністра. До неї увійшло повністю 9 і частково – 5 районів обох губерній, на основі яких було сформовано 11 районів: Ананьївський, Балтський, Бірзульський, Григоріопольський, Дубосарський, Кам’ян- ський, Крутянський, Олексіївський, Рибницький, Слободзейський, Ти- распільський. В 1929 р. Крутянський район був перейменований в Ко- димський. Столицею автономії стала Балта, а з 1929 р. – Тираспіль. Всесоюзний перепис населення 1926 р. показав, що в АМСРР на те- риторії 8 288 кв. км. проживало 546 тис. осіб, у тому числі 48,5% укра- їнців, 30,1% молдован, 8,5% євреїв, 8,5% росіян29. У зміненій після утво- рення АМСРР Конституції УСРР 1919 р. та в Конституції УСРР 1929 р. за АМСРР фактично визнавалося право виходу зі складу УСРР. Про це свідчило положення, в якому говорилося, що об’єднання АМСРР з УСРР відбувається на основі «права на самовизначення аж до відокрем- лення»30. Такого права не було у жодної з автономних республік СРСР. 98 С т а н іс л а в К ул ь ч и ц ь к и й 27 Єфіменко Г., Кульчицький С. Кордони і територія України у XX ст. // Регіональна історія України. – Вип. 2. – К., 2008. – С. 151. 28 Репида А. Образование Молдавской АССР. – С. 111. 29 Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня 1926 року. Національний і віковий склад, рідна мова та писемність населення. – Харків, 1928. – С. 18. 30 Конституції і конституційні акти України – історія і сучасність. – К., 2006. – С. 67. Через півтора десятиліття, у серпні 1939 р. нацистська Німеччина і Радянський Союз уклали договір про ненапад і таємний протокол до нього, за яким поділили сфери впливу в Європі. Реалізуючи пере- дбачені пактом Ріббентропа-Молотова домовленості, радянський уряд звернувся у червні 1940 р. до Румунії з ультимативною вимогою повернути Бессарабію і віддати йому українську частину Буковини. Між двома війнами румунська політична еліта йшла за Францією. Маючи надприродну чутливість до визначення найбільш сильного гравця на європейському континенті, вона своєчасно не зорієнтува- лася у міжнародному становищі, яке змінювалося стрибкоподібно. Після демаршу Кремля А.Гітлер допоміг їй тільки порадою – прий- няти радянський ультиматум. Більше того, у 1940 р. Румунія втра- тила Північну Трансильванію (на користь Угорщини) і Південну Доб- руджу (на користь Болгарії). Отже, країна стала на третину меншою за територією та населенням. Але вже у вересні 1940 р. еліта зробила, як їй здавалося, правильний вибір: лягла під Гітлера. Попереднього короля позбавили трону, і новим монархом став його син Міхай II. І.Антонеску, який очолив уряд, проголосив себе кондукатором (румунський варіант таких понять, як вождь, фюрер, провідник). Менш ніж через місяць в Румунію увійшли німецькі війська, які потім систематично нарощували свою присутність. У червні 1941 р. напад на СРСР з території Румунії здійснювався силами 7 німецьких і 22 румунських дивізій і бригад31. Перетворення Молдавської автономної республіки в союзну супроводжувалося поділом території Бессарабії і МАРСР. Керівники МАРСР просили включити в Молдавську союзну республіку всю територію автономії, за винятком трьох районів. Бессарабію вони пропонували на дві третини включити до складу своєї союзної республіки, Україна мала дістати Хотинський і два південні повіти – Аккерманський та Ізмаїльський. Однак ряд місцевостей у південних повітах, в тому числі місто Ізмаїл, пропонувалося віддати Молдав- ській РСР. Керівники УРСР наполягали на поділі території строго за етногра- фічною ознакою. У Молдавській АРСР за переписом 1939 р. налічува- лося 559,2 тис. осіб, з них 50,7% українців, 28,6% молдован, 10,2% росіян, 6,2% євреїв32. Звідси випливав висновок, що до України треба приєднувати сім районів МАРСР з переважно українським населенням 99 Р ум ун ія іМ ол д ов а :д в ік р а їн и ,од н а н а ц ія 31 Русак А.В. Союзники гитлеровской Германии в войне против СССР. 1941- 1945. – К., 1998. – С. 57. Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. порядок слів у назвах союзних і автономних республік змінився: слова «соціалістична» і «радянська» помінялися місцями. Відповідно змінилися абревіатури. 32 Всесоюзная перепись населения 1939 года. Основные итоги. – М., 1992. – С. 70. (54,1% території автономії), а інші райони, які знаходилися на лівому березі Дністра з містами Тираспіль, Рибниця і Дубоссари залишити за МРСР. Питання про прилучення двох південних повітів Бессарабії до України не викликало сумнівів. В Аккерманському повіті налічува- лося 368 тис. осіб, з них 18% молдован, 39% – українців та росіян, 43% – болгар, німців, гагаузів і євреїв. В Ізмаїльському повіті прожи- вало 256 тис. осіб, з них 32% молдован, 34,7% – українців та росіян, 33,3% – болгар, гагаузів та ін. національностей33. Верховна Рада СРСР затвердила кордони УРСР і МРСР з ураху- ванням етнографічного принципу. Північна Буковина з майже пів- мільйонним населенням разом з Хотинським повітом Бессарабії утворили Чернівецьку область, а два південні повіти Бессарабії – Із- маїльську область УРСР. Одразу після початку війни з Радянським Союзом уряд І.Анто- неску перетворив Буковину і Бессарабію на румунські провінції. 19 липня 1941 р. Гітлер і Антонеску уклали угоду про передачу Румунії «під управління і економічне використання» території між Дністром і Бугом з центром в Одесі площею в 40 тис. кв. км. Статус Трансністрії в угоді не визначався. Бухарест розглядав угоду як остаточне розв’язання проблеми «Великої Румунії» (Романія Маре), а в Берліні незмінно підкреслювали її тимчасовий характер. Безвід- носно до позиції Берліна або Бухареста щодо статусу Трансністрії приналежність цієї території румунським імперіалістам була при- марною з іншої причини: неминучості повернення Червоної армії, яка в 1941-1942 рр. змушена була залишити Україну під тиском Вер- махту. На всяк випадок румунський уряд організував вивезення з окупованих територій України матеріальних цінностей в грандіоз- них масштабах. За румунськими даними, вивезене майно оцінюва- лося в 948 млрд. лей у довоєнних цінах34. За можливість його вивозу Румунія під управлінням кондукатора Антонеску платила високу ціну в життях своїх солдатів. До листопада 1941 р. в боях під Одесою, на півдні України і в Криму румунська армія втратила до 300 тис. чоло- вік вбитими, пораненими і зниклими без вісті. До листопада 1943 р. кількість вбитих румунських солдатів на Східному фронті досягла 250 тис.35 Коли Червона армія повернулася в Україну, у Кремлі почали опрацьовувати конкретні форми виведення Румунії з війни. 12 квітня 1944 р. радянський уряд запропонував Бухаресту укласти перемир’я 100 С т а н іс л а в К ул ь ч и ц ь к и й 33 Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. – С. 74-75. 34 Русак А.В. Союзники гитлеровской Германии в войне против СССР. 1941- 1945. – С. 52. 35 Там само. – С. 50, 57. на таких засадах: розрив з гітлерівською Німеччиною і спільна бо- ротьба проти неї з метою відновлення суверенітету Румунії; віднов- лення радянсько-румунського кордону 1940 р.; відшкодування збит- ків, завданих Радянському Союзу воєнними діями і окупацією Румунією радянської території; повернення всіх радянських і союз- них військовополонених та інтернованих; забезпечення вільного пе- ресування радянських і союзних військ по румунській території, якщо цього вимагатиме воєнна обстановка36. В цих же пропозиціях про пе- ремир’я Румунії пропонувалася підтримка радянського уряду у справі повернення відібраної у неї в 1940 р. Північної Трансильванії. На останньому етапі війни румунська еліта знову продемонстру- вала неймовірну політичну гнучкість. Незважаючи на перебування в країні німецьких і угорських військ, вона організувала збройне по- встання проти режиму І.Антонеску. 23 серпня 1944 р., тобто за тиж- день до взяття Бухареста частинами Червоної армії, король Михай II взяв під варту кондукатора та його найближчих співробітників. 12 вересня у Москві між представниками СРСР, Великої Британії і США, з одного боку, і делегацією нового румунського уряду, з другого, була підписана угода про вихід Румунії з війни на боці Німеччини і про вступ її у війну на боці Об’єднаних Націй. Коли Україна здобула незалежність, румунська політична еліта підняла широку громадськість, яка почала вимагати повернення Ру- мунії Хотинщини, Придунайського краю і Північної Буковини. Під- креслювалося, що Україна морально зобов’язана повернути їх, якщо вона не хоче солідаризуватися з мерзенною суттю пакту Ріббен- тропа-Молотова. Факт утворення в радянській Україні двох областей у 1940 р. за рахунок території Румунії – з категорії безперечних. Те, що Хотин- щина і Північна Буковина є частиною українського етнічного масиву, а Придунайський край після того, як його покинули кочовики, коло- нізували здебільшого українці – теж безперечні факти. Однак такі факти не можна брати до уваги, якщо розглядати включення цих зе- мель до складу УРСР як спричинене тільки дією злочинного пакту. Проте це не так. Пакт Ріббентропа-Молотова цілком необґрунто- вано висувався на перший план під час багаторічної підготовки до- говору про дружбу, співробітництво та добросусідство між Україною і Румунією. Доля територій, які є предметом розгляду, визначалася наслідками Першої і Другої світових воєн. Після Першої світової війни ці території увійшли до складу Румунії. Як саме увійшли – було показано вище. Після Другої світової війни Румунія позбулася цих те- риторій. Остаточним аргументом, з яким треба рахуватися, в даному разі є не пакт Ріббентропа-Молотова, який розв’язав Другу світову 36 Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны. Сборник документов. – Т. II. – М., 1946. – С. 174-175. Р ум ун ія іМ ол д ов а :д в ік р а їн и ,од н а н а ц ія війну, а повоєнні мирні договори. Передача Бессарабії, як і Північної Буковини Радянському Союзу була стовідсотково легітимізована Паризьким мирним договором. В лютому 1947 р. Румунія змушена була укладати його з Об’єднаними Націями, причому не як член антигітлерівської коаліції, а як союзниця нацистської Німеччини. Паризький мирний договір становить ланку в цілісній системі пі- слявоєнного європейського устрою, непорушність якого закріплена Гельсінськими угодами. Врешті решт румунські політики визнали цю аксіому. У червні 1997 р. між Україною і Румунією було підписано Договір про відносини добросусідства й співробітництво із взаємним визнанням існуючих кордонів. Відносини між Молдовою і Румунією – окрема стаття. Румунська етнічна нація формувалася у трьох регіонах, які входять тепер до складу Румунської держави – Молдові, Волощині і Трансильванії. Дві сотні років тому у Молдови насильницьким шляхом була вилучена Бессарабська область, але державний кордон не перешкодив форму- ванню румунської етнічної спільноти. Так само державний кордон не перешкоджав формуванню української нації у двох ворогуючих між собою імперіях. Та поки Бессарабія знаходилась в рамках цар- ської або радянської імперій, включення існуючого в ній молдаван- ського етнічного масиву до складу тієї Румунії, що утворилася злит- тям Молдови й Волощини, було неможливе. Ситуація змінилася на протилежну після розпаду Радянського Союзу. В існуючій тепер ситуації громадяни Румунії і Молдови дотри- муються різних думок стосовно проблеми возз’єднання. Коли і в якій формі ця проблема буде розв’язана, і чи буде вона розв’язана в при- нципі, залежить тільки від них самих. 102 С т а н іс л а в К ул ь ч и ц ь к и й

Румунія і Молдова: дві країни, одна нація

Репозитарії

Схожі ресурси