Три есеї для Н.
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут народознавства НАН України
2008
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/7190 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Три есеї для Н. / В. Горинь // Народознавчі Зошити. — 2008. — № 3-4. — С. 422-428. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-7190 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-71902010-03-26T12:01:16Z Три есеї для Н. Горинь, В. In Memoriam 2008 Article Три есеї для Н. / В. Горинь // Народознавчі Зошити. — 2008. — № 3-4. — С. 422-428. — укp. 1028-5091 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/7190 uk Інститут народознавства НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
In Memoriam In Memoriam |
| spellingShingle |
In Memoriam In Memoriam Горинь, В. Три есеї для Н. |
| format |
Article |
| author |
Горинь, В. |
| author_facet |
Горинь, В. |
| author_sort |
Горинь, В. |
| title |
Три есеї для Н. |
| title_short |
Три есеї для Н. |
| title_full |
Три есеї для Н. |
| title_fullStr |
Три есеї для Н. |
| title_full_unstemmed |
Три есеї для Н. |
| title_sort |
три есеї для н. |
| publisher |
Інститут народознавства НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
In Memoriam |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/7190 |
| citation_txt |
Три есеї для Н. / В. Горинь // Народознавчі Зошити. — 2008. — № 3-4. — С. 422-428. — укp. |
| work_keys_str_mv |
AT gorinʹv trieseídlân |
| first_indexed |
2025-07-02T10:04:35Z |
| last_indexed |
2025-07-02T10:04:35Z |
| _version_ |
1836529143890575360 |
| fulltext |
422 3-4’2008 Народознавчi Зошити
In memoriam
Василь ГОРИНЬ
ТРИ ЕСЕЇ ДЛЯ Н.
Vasyl HORYN’. Three Essays for N.
ПОЛЯРНА КОЛЯДА
Недавно прочитав у чарiвливих “Спогадах Га-
личанки” Лариси Крушельницької: “А якщо ви
не бачили i не чули, як колядує майже цiле се-
ло в рiздвяну нiч пiд вiкном в отця-пароха, а
потiм люди заходять у просторi сiни i вiнчують,
вiнчують, то не знаєте, що таке справжнє Рiз-
дво” (Крушельницька Л.I. Рубали лiс...– Львiв,
2001.– С. 122).
А менi пригадалася своя рiздвяна iсторiя тих
рокiв, коли я служив на Пiвнiчному флотi у да-
леких п’ятдесятих.
Звiстка про приїзд до Сєвєродвiнська артистiв
з України прилетiла до нас несподiвано й запiз-
нiло. Треба було поспiшати, бо вiд острова Яґри,
що у Двiнськiй губi – мiсця нашої морської служ-
би, до базово-ґарнiзонного клубу дорога неблизь-
ка. Мислилося, що хтось достоту мудрий органi-
зував тi концерти Гуцульського ансамблю пiснi i
танцю зi Станiслава на кораблях i частинах Пiв-
нiчного флоту. Адже три роки тому масово мо-
бiлiзовано юнакiв зi захiдноукраїнських областей
(це вже я згодом дiзнався, що то було десь опi-
сля того, коли на Новiй Землi випробовувалася
атомна бомба) i разом iз прибалтами, татарами i
московитами їх було кинуто в мiсиво флотсько-
го котла, що мало творити мiць бойового складу
флоту.
Так ми “западенцi” продовжували “компактно”
служити, осiбно спiлкуватися українською, спiва-
ти наших пiсень, до нас приєднувалися навiть де-
якi офiцери-українцi. А тепер як новорiчний по-
дарунок – концерт Гуцульського ансамблю.
У надвечiр’ї ми, група хлопцiв, вийшли за
КПП i поспiшили до автобуса, щоб устигнути.
Дув норд-остовий льодовий вiтер з Бiлого мо-
ря, сталевий дим падав на порт холодним водопа-
дом, кораблебудiвельний видихав високу струме-
неву пару, портовi звуки вiдкочувалися на мiсто.
Мiцному морозовi ми протиставили нашу мо-
лодiсть, зимову парадну унiформу i доведенi до
найвищого блиску черевики, пiд якими снiг скри-
пiв, як дерева в морозному карпатському лiсi. Те-
леграфнi стовпи вели свою монотонну мелодiю.
Минули мiст, проїхали колiю, бiля мiського ста-
дiону вийшли.
На Пiвнiчному флотi, м. Сєвєродвiнськ – о. Яґри.
1958 р.
...Незважаючи на те, що зала була перепов-
нена моряками, офiцерами та їхнiми вродливими
жiнками, для нас – яґрiвчан – також знайшлося
мiсце. Щоправда, довелося стояти з бокiв побли-
зу сцени. Хористи i танцюристи ансамблю, як то
пишуть журналiсти, виступали з великим пiдне-
сенням, яке пiдсилювалося гарячим сприйняттям
кожного номера присутнiми на концертi. Україн-
ськi пiснi, гуцульськi танцi, красивi виконавцi –
дiвчата i хлопцi у прегарних костюмах – роби-
ли своє: тут наше командування, напевно, зро-
зумiло, що тривала полiтико-виховна робота, яка
велася в пiдроздiлах, не дала бажаних результа-
тiв. “Етi бандьоровци осталiсь такiмi, какiмi прi-
шлi на флот”. До слова, такими i звiльнилися в
запас.
На закiнчення концерту весь склад ансамблю
вийшов на авансцену i заколядував, бо надворi
ВАСИЛЬ ГОРИНЬ. Три есеї для Н. 423
був сiчень, пора колядування. I коляда сплеснула
i пiднялася д’горi зали. А була та коляда перели-
цьована на совєтський лад:
Добрий вечiр Тобi, пане господарю: радуйся!
Ой радуйся, земле, Рiк Новий народився!..
Та нiчого – всi ми прецiнь добре знали i па-
м’ятали, хто народився, кого треба славити, й по-
думки промовляли справжнi слова: “Син Божий
народився!”. А далi сталося те, що й повинно
було статися: збуджена духовним поривом, об’єд-
нана єдиним почуттям, зала почала спiвати разом
з артистами i дедалi злагоднiше й голоснiше: “Ой
радуйся, земле...”.
I раптом пiдвiвся старший офiцер з однiєю зiр-
кою на погонах (капiтан 3 ранґу) i, повернувшись
до заднiх рядiв, неголосно, але з притиском ска-
зав: “Оставiть пєсню!”. Коляда продовжувалася, i
зала далi пiдспiвувала, i начальник клубу повто-
рив свої слова. Та тут пiдвiвся в iншому крилi
командир вищого ранґу, тепер з адмiральськими
вiдзнаками, i схвальним помахом руки дав зрозу-
мiти, що не слiд переривати спiву.
Оте добро контр-адмiрала, котрий, можливо, у
дитинствi чув або й сам колядував, та коляда, яку
нам принесли нашi брати i сестри з Прикарпаття,
в один момент змiнили стан душ наших, породи-
ли розмисли. Ми згадали своїх рiдних, свiй дiм,
де тепер зима, Рiздвянi свята. Коляда нагадала
нам багато i повернула всiх в Україну. Тiєї коля-
ди забути не можна, я сам називаю її полярною,
адже недалеко над Бiлим морем починалося Пiв-
нiчне полярне коло.
...Ми збудженi та одухотворенi поверталися до
своєї частини, i наша дорога впиралася у холод-
не пiвнiчне море. Пiдходячи до КПП, ми чу-
ли не тiльки заводськi звуки, що не стихали у
нiчнi змiни, бачили не лише той сталевий дим i
струменеву пару – раптом помiтили, як з нiчно-
го неба спадали сотнi й сотнi свiтлових потокiв
смараґдово-зеленого кольору на кораблебудiвель-
ний, на порт, на острiв Яґри.
Чи то були вiдблиски пiвнiчного сяйва, якi iно-
дi сягали наших просторiв, а чи Вифлеємської
зорi, що голосила свiту радiсну новину, яку нам
возвiстили того вечора колядники Гуцульського
ансамблю пiснi i танцю?
Сiчень 2002 р.
П’ЄСА У ТРИ ДIЇ
(Як ми шлюб брали)
Нарештi ми наважились одружитися.
Усе вiдбувалося, як i передбачалося. Пiсля по-
даної заяви нам призначили не дуже то фортунну
дату реєстрацiї - 7 червня, але тут не обiйшлося
без щасливого сусiдства з недiлею, на яку того
року припадали Зеленi свята – день весiлля.
Ми зiбралися бiля унiверситету i попростува-
ли парком iм. Франка на вулицю Матейка, де
на той час розмiщувався Палац одруження. Де-
що хвилювалися, бо не всi вчасно прибули, а тут
ще запiзнювався мiй дружба письменник Дмит-
ро Г. Невдовзi вiн захеканий пригнав, згладивши
ситуацiю розкiшним букетом бiлих ромашок. Як
справжнiй буковинський хлопець уважав, що са-
ме таке зiлля найбiльше пасує до нашого весiлля.
Ми iз “групою пiдтримки” пiднялися на другий
поверх, очiкуючи своєї черги. Далi все проходи-
ло згiдно з ритуалом, вiдповiдно з офiцiйними
приписами. На мовi поза палацом це називалося
“розписалися”.
Нiхто нiколи не розказував, як i ким склада-
лися совєтськi шлюбнi ритуали, сам розпорядок
отого дiйства, зокрема вибiр осiб, котрих залу-
чали до проведення обряду. В нашому випадку
логiку можна було пояснити. Власне кажучи, нас
благословляли люди знанi – голова обласної орга-
нiзацiї Спiлки журналiстiв Панас Юр i заслу-
жена вчителька (прiзвище не запам’яталося), що
зовсiм було вмотивованим, адже для оформлення
шлюбу редактора унiверситетського видавництва
i вчительки середньої школи саме такi особи дуже
пiдходили. Правда, треба вiддати належне нашим
достойникам: їх напутнє слово, вiтання i побажа-
ння не були позбавленi пристойного словесного
декору, навiть непiдробленої людської щирости.
Ми ж кожен мовчки додавав щось своє у цей
“професiйний роман”, що народжувалося iз на-
ших юначих i дiвочих мрiй та сподiвань. Та це
була лише перша дiя весiльної вистави.
У мiзансценi з цiєї нагоди вiдбувся скромний
бенкет (обiд) у “нашому” ресторанчику на окраї-
нi Стрийського парку (“нашому”, бо часто там
бували при зустрiчах, коли працювали в рiзних
куточках); хтось пiдказав, що потрiбно зазнимку-
вати цю подiю, тому заїхали до фотосалону (ой,
424 3-4’2008 Народознавчi Зошити
не так воно тодi велично-виклично виглядало, як
у нинiшнi часи, коли столи вгинаються, фотогра-
фи штовхаються, телекамери крутяться, а iномар-
ки вишнуровуються, як при русi офiцiйної влади
чи олiгархiчної кавалькади!). Примiським поїздом
Львiв-Ходорiв пiд вечiр ми прибули в рiдне село
молодої з гордою назвою Городище Королiвське.
Коли ще батьки були молодими. Село Городище.
Кiн. 20-их рр. ХХ ст.
...Вечiр пiдступав до села повiльно, вiн опу-
скався на будiвлi, розповзався по всiх дво-
рах i садах, а далi махнув за околицю. На
землю лягали сiрi тiнi, десь мiж деревами, у
кущах малини, аґрусу i порiчок принишк вi-
тер, гострiше вiдчувався запах квiтiв i городи-
ни. У хатi йшли приготування до весiлля, на
кухнi кипiло-клекотiло, на подвiр’ї рихтувалася
площадка.
Несподiвано Вона сказала менi коротко: “Йде-
мо”, анi слова бiльше. Я сам мав домiрковувати
– куди i чому треба йти, коли, здавалося, увесь
порядок денний був вичерпаний. I ми пiшли. Пi-
шли у супроводi Тата, що достоменно знав “куди
i чого”. Не розмовляли, ступили на толоку. Стоя-
ла тиша, здавалося, що вона огорнула все навкру-
ги. Хоча насправдi неслись невiдомi скриготiння,
десь злiва загавкав собака, з боку мiстечка зрiд-
ка докочувалися окремi гудки паровозiв, стукiт
вагонiв, що в’язалися у потяги.
Можна було догадуватися, що нас очiкує щось
важливе, потаємне. Це наповнювало якимсь не-
вiдомим передчуттям, незвiданим хвилюванням.
Толока не була огорнута суцiльною темною пеле-
ною, що дозволяло триматися повного напрямку
ходи. Легка прохолода не проймала, хоч одяг у
нас був лiтнiй. Про що собi кожен думав? Зви-
чайно, я не про рукописи вчених авторiв, Вона
не про учнiвськi зошити, а Тато, напевне, не про
птицю i худобину, котра вже була на своєму нiч-
ному стiйлi.
Перейшли колiю, що тягнулася серединою се-
ла, i продовжували простувати обабiч залiзничної
лiнiї, де було втоптано, лише зрiдка можна бу-
ло наступити на камiнчик гравiю. Десь попереду
колiя перетинала ще одне село – Чорний Острiв,
який тепер не лежав на нашому шляху, бо нев-
довзi повернули вправо i попрямували стежечкою,
городом. Дорiжка вела до чийогось господарства,
яке оминули попри стодолу. Пройшли трохи обо-
лонню i нарештi опинилися на пагорбi, замаєному
деревами. Тут я зрозумiв, куди i чого ми при-
йшли. Здогадувався – таки знав, що воно мало
вiдбутися, але щоби так!?
Запанувала мовчанка. Раптом несподiвано спа-
лахнуло свiтло – то церква яскраво освiтилася.
Ми зайшли до церкви, де нас зустрiли свяще-
ник i паламар. Тепер вiдбулося вiнчання церков-
не. Все проходило, як мало бути, як було задума-
но: кожен з учасникiв дiйства дотримувався пев-
них деталей ритуалу. Молодi, як головнi учасники
дiйства, слухняно виконували свої ролi, розписанi
обрядом, зрежисерованi всечесним отцем.
Сталося важливе в нашому життi. Тодi в Па-
лацi одружень також все мало свiй ритуальний
смисл i вiдповiдне словесне облямування з обо-
в’язковим вiнцем – “гiрко”. Але тепер тут у храмi
на нас накладалося те, що хвилювало, спонукало
до задуми, до вiри, єднання i того особливого по-
чування, котре охоплювало кожного, хто пережив
це i повторював за священиком: “Я... беру тебе...
за... i прирiкаю тобi любов, вiрнiсть i чеснiсть
подружню...”.
Так вiдбулося “оформлення” нашого шлюбу по-
християнськи, за приписами церкви, батькiвської
традицiї. Тепер кожен мiг прийти до усвiдомлен-
ня того, що сталося; воно глибоко лягало в душу,
викликало тепле щемiння в серцi. А ще викликало
спротив до тої заборони брати шлюб у церквi.
...Назад поверталися тою самою стежкою. Пе-
рейшли колiю i знову опинилися на толоцi. Зда-
валося, що село впоралося з роботами на гос-
подарствах, та всi перебралися до хатнiх справ,
вiдпочинку. Тепер тиша була вiдчутною дедалi
бiльше. Заглибленi в себе, ми якось зразу не
ВАСИЛЬ ГОРИНЬ. Три есеї для Н. 425
зорiєнтувалися, що наша дорога залилася свiт-
лом. Це на небi крiзь хмари пробився мiсяць,
i освiтив дорогу й отi три постатi, що пряму-
вали в бiк Зарудки, тої мiсцини села, що те-
пер i менi мала стати другим домом. Я ж, як
фiлолог-українiст, який постiйно любив вiднахо-
дити вiдповiднi лiтературно-фольклорнi паралелi,
прогомонiв собi Франкове: “Мiсяцю-князю! / В
пiтьмi будущого, / Знать, ти шукаєш / Зiлля цi-
лющого, / Зiлля, що лиш цвiте / Iз-за райських
меж... / Ох, i коли ж ти те / Зiлля знайдеш?..”.
Тепер молодими стали ми. Львiв. Червень 1968 р.
Так. Нам свiтилася дорога щастя i хотiлося дя-
кувати всiм за те, що ми спiзнали i пережили: i
за те нiчне вiнчання, i за той свiтлий церковний
спалах, i за ту срiбну ковдру, якою мiсяць опо-
вив довкружжя. Тодi я взяв свою тепер дружину
за руку, нiби хотiв сказати їй, що знайшов те
зiлля, що “лиш цвiте з-за райських меж”. Здава-
лося, що навкруги все було огорнено гармонiєю,
свiтлим теплом.
Дома далi поралися на кухнi. Будучи закло-
потаними, тiтки мимоволi кидали погляд у наш
бiк, щоб переконатися, чи все добре вiдбулося.
У якийсь момент їм дали зрозумiти чи шепну-
ли, що “все добре”. Напрочуд чорнi очi Мами
випромiнювали ласку i якесь невимовне благос-
ловення. Звиклого обговорення подiї не було, хоч
перед родиною таємницею нiчого не залишалося.
А завтра це стане вiдоме i належно поцiноване
моїми батьками, якi стануть учасниками третьої
дiї п’єси, що вимагало б окремого опису, можливо
i знавця звичаєвостi, фольклорної традицiї, зага-
лом пiсенної та музичної творчостi Опiльського
краю.
А ще того вечора обговорювалася смiховинка
вiд вуйка Йосипа, який також прилучився од-
ною порадою до приготувань. Вiн ще й ще раз
напучував, аби хлопцi надiйно закрiплювали “ве-
селiтелi” (так вiн переклав незнайоме йому слово
“усєлiтель”). Мова йшла про отi колонки, яки-
ми музики мали посилювати звучання своїх iн-
струментiв, хоча його неологiзм десь передавав
потрiбний смисл, бо якi то танцi без веселощiв.
Я не надто переймався такою усною творчiстю,
бо був переповнений iншим жанром вiд апосто-
ла Павла до Коритян: “...нехай кожен муж має
дружину свою, i кожна жiнка хай має свого чо-
ловiка” (Пав.1 Кор., 7:2).
Знову i знову хочеться пережити цю подiю,
повернутися до того вечора, щоб вiдтворити все,
як воно було i дiялося, що запам’ятав назавжди. I
ту вечiрню тишу, i легку прохолоду, i запахи зiлля
i трави, i той спалах свiтла у церквi, що вмить
напрочуд яскраво пробився крiзь заслiн дерев, i
ту урочистiсть храму, в якому лунко звучали нашi
слова присяги на вiрнiсть.
...А тим часом я навiдався до Львова, забiг
на роботу, щоб оформити вiдпустку. Мiй доб-
рий приятель, перед яким я багато завинив, Воло-
дя Я., поздоровивши нас (ми вчились на одному
курсi), сказав, що наш парторг просила нагадати,
щоб перед тим, як “їхати на море”, я не забув
заплатити партiйнi внески за червень мiсяць. На
календарi був 1968 рiк.
Квiтень 2008 р.
ПРИВIТАННЯ IЗ ЮВIЛЕЄМ,
АБО “ЗАПОРIЗЬКИЙ МАРШ”
До дня уродин Мами готувалися заздалегiдь.
А був це не просто день народження, а ювi-
лей. Хоча в нашому краї дотримувалися бiльше
426 3-4’2008 Народознавчi Зошити
галицької традицiї, вiдзначаючи iменини. Так во-
дилося здавен, так вшановували батькiв, а тi в
такий спосiб поздоровляли дiтей, про цей день у
родинi не забували, пам’ятали, лагодилися. А ще
величнiше було коли iменинник носив iм’я, яке в
церковному календарi видiлялося червоною бар-
вою, коли день був святом релiгiйним. До таких
iмен належали, прикладом: Марiя, Ганна, Йосип,
Василь, Iван, Григорiй, Петро, Павло, Михай-
ло, Микола... В українцiв великою шаною втiша-
ються тi, хто носить iмена княжi – благовiрного
великого князя Володимира i благовiрної великої
княгинi Ольги.
Правда, в iнтелiґентних родинах справляли i
день народження, переважно в мiстечковому се-
редовищi, сiм’ях заможнiших станiв суспiльности.
Новi часи, совєтська дiйснiсть наклали свiй вiд-
биток i на цю сферу духовного життя: у церковнi
календарi не заглядали, празникували на держав-
нi свята, бiдкалися, як спiвалося в пiснi, ще день
народження “только раз в ґоду”.
В колi рiдних-найдорожчих (Гулеї, Олiйники, Тимахи.
Батьки i дiти). Село Городище. 80-тi рр. ХХ ст.
У родинi, про яку йдеться, за мойого входу в
неї, вiдзначалися i днi народження (ювiлеї), рiв-
но ж й iменини. Чи то на те впливало близь-
ке сусiдство села з мiстечком, з яким були тiс-
нi господарсько-торгiвельнi вiдносини, фамiльнi
зв’язки, чи та обставина, що в сiмействi сформу-
валася цiла iнтелiґентська (вчительська) крона, а
може й те, що вся родина тривалий час, “добро-
вiльно” покинувши дiм, змушена була проживати
в пiвденних областях України, де тi звичаї досто-
ту зазнали атеїстичних впливiв, тривких совєтсь-
ких нашарувань.
Одним словом, родина Дружини до ювiлею
Мами готувалася завчасно, до того ж це десь
спiвпадало зi золотим весiллям батькiв. Дiлян-
ка куховарства була забезпечена майстринями ви-
сокої квалiфiкацiї, фiрмовi пляцки (найкращi в
Галичинi) пеклися ходорiвськими професiоналiс-
тками. Наливками зайнявся Тато, який високо
вдосконалив свою квалiфiкацiю у миколаївських
колгоспних винних льохах, котрими певний час
завiдував.
Важливо наголосити, що в цiй свiдомiй хри-
стиянськiй родинi (такими вихiдцями тепер ха-
рактеризують себе тi, котрi загороджуючись ре-
лiгiйнiстю, рвуться допереду) традицiйно склався
культ родини, заснований на злагодi, шанобi, лю-
бовi, послуху, сердечностi та iнших чеснотах. З
роду-вiку, з дiда-прадiда.
Опинившись на гiлцi цього родинного дерева,
я неодноразово слухав оповiдi з минулого, нове-
ли про знаковi постатi роду: як то колись було
i якi люди були, що хто робив, чим прославився
або щось насмiхотворив; як розбудовували гос-
подарство, землю обробляли, худiбку плекали, в
отиневицьких ставках рибу ловили; як церкву бу-
дували, “Просвiту” вiдкривали, дiтей виховували;
як на святу землю Русь ходила i хто з родини там
був i з митрополитом Андреєм зазнимкований; як
ясновельможний цiсар Франц Йосиф через село
проїжджав i, махаючи рукою з вагона, до сiль-
ського пастуха (той так твердив!) кричав: “Нi-
колас! Нiколас!..”. Iнакше сказавши, у Гулеїв на
Зарудцi домiнували лад, взаємоповага, подiльчи-
вiсть, культ родини: господаря i господинi, Тата i
Мами.
Чи змогли ми належно той набуток оцiнити,
той дар бережно перебрати, помножити i пере-
дати дiтям, онукам, тим дрiбним листочкам, що
десь там угорi у вiтах хитаються, ледь не вiдри-
ваються, не заглиблюючись в коренi дерева ро-
динного?!. Бо ж у їх вiцi в минуле не дивляться,
а майбутнє десь за горизонтом.
Важливим моментом сiмейних урочистостей,
рiч ясна, завжди виступає церемонiяльна части-
на, яка повинна бути належно продумана i спла-
нована. У нашому випадку було ухвалено вда-
тися за пiдмогою до засобiв масової iнформацiї,
по-сучасному ЗМI-ї. Сестра-педагог, яка вправ-
лялася в епiстолярному жанрi та ретельному ве-
ВАСИЛЬ ГОРИНЬ. Три есеї для Н. 427
деннi щоденника, пiдготувала сердечного листа на
радiо з просьбою поздоровити “нашу дорогу ма-
мочку” з нагоди 70-рiччя вiд дня народження i
виконати для неї пiсню “Чорнобривцi” (музика
В.Верменича, слова М.Сингаївського). Саме ця
пiсня, мовить би, найбiльше пiдходить Мамi, бо
та дуже-дуже любить квiти, що засвiдчують зiль-
ники бiля хати, в садi-городi, й ми хочемо якраз
сею пiснею посвiдчити їй свою любов, щиру шану
i найбiльшу вдячнiсть.
Менi особисто було доручено органiзувати за-
мовлення. Охоче погодився, бо на львiвському
обласному радiо працював мiй добрий знайомий
зi студентських лiт журналiст Володимир Ш., i
я вважав, що вiн, як нiхто iнший, стане менi
в пригодi. Вiднiс йому листа, просив посприяти,
припильнувати (всяко буває). I дружина просить,
iншi б’ють чолом.
Варто взяти до уваги, що на той час то бу-
ла велика втiха почути в недiльному концертi на
замовлення улюблену пiсню, та ще коли звучить
твоє iм’я i хтось також це слухає. Радiожурналiст
запевнив, що все буде добре. Не хвилюйтеся, я
постараюся. До святкового дня часу залишалося
небагато, i це, як виявилося, вiдiграло несприят-
ливу ролю. Тепер треба було думати про квiти,
якi тодi не так масово завозилися з Голандiї, та
й квiтки дарувалися не такi, як нинi (далi того
питання тут не заторкуємо).
...У недiлю (саме на цей день припадав ювi-
лей) зiбралася вся родина: приїхали iз Дрогобич-
чини, з Ходорова старша сестра зi своїми, чо-
ловiчий загiн гiдно репрезентували три достой-
них зятi. Засiли за святковий стiл. Поздоровлен-
ня, побажання, тости, гостина, брат наливає, се-
стри пiдносять, припрошують. По радiо саме в
той час (сценарiй!) iде концерт-вiтання: ведучий
зачитує хто (дiти, онуки, зятi, невiстки, свати,
куми), кого (дiдуся, бабусю, маму, батька, сест-
ру, кохану) вiтає. Диктор постiйно пiдсолоджує
свiй текст класичними зразками високозамкiвсь-
кої поезiї (i донинi цi перлини не зникли з ефi-
ру й екранiв) – все, як сплановано, зредаговано.
Не будучи втаємниченим у розроблений сценарiй
дiйства, Тато пропонує стишити радiо, щоб нашу
розмову було лiпше чути. О, нi-нi! За кожним
оголошенням лунає “тихо-тихо!..”. Хочуть почу-
ти наше замовлення, яке i вiд Мами тримається
в секретi – щоб вийшло сюрпризом. А по радiо
її нiхто не вiтає, нiчого не бажає, i “замовленої”
пiснi М.Сливоцький не спiває. А година переда-
чi спливає. Дружина скоса поглядає у мiй бiк,
знаходячи непоодиноку тотожну пiдтримку “чле-
нiв оргкомiтету”. Я ж, своєю чергою, опускаю
очi, вiдшукуючи на столi серед наїдкiв чогось
конечного, щоб закусити, бо чергова чарка пече
несамовито – зостаюся нi в сих, нi в тих. Час,
вiдведений на передачу, пiдходить до кiнця, уже
нiхто при оголошеннi не викликує отого “тихо!”,
i тут диктор на завершення зачитує останнє за-
мовлення для багатьох заслужених, знакомитих,
шановних та ще iнших, i в тiй групi Роман Л.
називає iм’я (Слава Тобi, Господи!) Марiї Оме-
лянiвни Гулей iз Городища Королiвського, яку вi-
тає сердечно родина – дiти, онуки, правнуки...
На могилi Тараса Шевченка. Брат Микола, сестра
Ольга, нашi дiти i племiнники. Канiв. 1977 р.
I нарештi лине музика. Маршового енерґiйного
темпу, до звучання якої силкуюся прислухати-
ся. Але того останнього номера нiхто не слухає:
усi розчарованi, бо то не “наша пiсня”, не “Чор-
428 3-4’2008 Народознавчi Зошити
нобривцi”. Я ж замiсть ґратуляцiї, чекаю чогось
гострiшого, i воно не забарилося вiд мого Ада-
мового ребра iз вiдповiдною артикуляцiєю про
моє невмiння робити потрiбну справу. Вiд iншого
“члена оргкомiтету” почув чiткiшi характеристи-
ки на адресу працiвникiв радiо, що нiкудишньо
працюють, не розбираються в людях i лiпше було
поштою надiслати замовлення i т. д. i т. п.
Поступово дискусiя припинялася, критичнi
стрiли вже не знаходили потрiбної мiшенi, i ходо-
рiвський шваґер пан Дзюньо, людина особливої
чарiвности та рiзнобiчних талантiв, – машинiст,
рибалка, музикант, – сказав таке: “Не пережи-
вайте, мамцю, я зараз заграю, а всi заспiвають,
i то буде для вас найлiпше вiншування...”. Вiн
щирою усмiшкою обдарував Маму i неквапно по-
чав настроювати свою скрипку, з якою нiколи не
розлучався, коли приходив у село. Всi цiнили ро-
динного музику, в репертуарi якого були пiснi
польського мiського фольклору, перлинки ретро-
танцювальних мелодiй.
Я вийшов, щоб подихати свiжим повiтрям, але
надворi було доволi холодно, тому скоро повер-
нувся до кiмнати, щоб приєднатися до пiснi, яка
завжди линула в цьому домi при наших недiльних
i святкових зустрiчах. Спiвали на Зарудцi злаго-
джено, i спiваки там були чудовi – а як спiвала
моя Дружина! Звучала того дня i улюблена пiсня
Татова про необачного Сагайдачного, мотив якої
вплiтався i в музичний твiр, котрий щойно звучав
у концертi-вiтаннi.
Зрештою, святкування ювiлею Мами пройшло
гарно, по-родинному тепло i щиро, а чорнобрив-
цi, якi постiйно висаджувала сестра, скоро знову
зацвiтуть, i їх краса i запах усiх чаруватимуть, i
завжди нагадуватимуть ту, що їх садила i “на-
вчила веснянки спiвати...”.
Незабаром я зустрiвся зi своїм приятелем-
журналiстом i розповiв йому про ту оказiю. Те-
пер вiн пояснив, що ми занадто пiзно звернули-
ся, програма концерту вже була змонтована, тому
наше замовлення долучили до останнього блоку,
просив вибачення, а ще додав, що той музичний
номер був навiть кращий у програмi. Тут вiн мав
цiлковиту рацiю.
...Мати Дружини дочекалася свого наступного
ювiлею, наступних онукiв i правнукiв. Вона по-
спiль протоптавши ряст, вiдiйшла в кращi свiти,
залишивши пiсля себе добрi дiла й найлiпшi спо-
мини. Дякую стареньким, що прийняли мене за
свого, десь навiть полюбили, я ж їх глибоко по-
важав. Недiльнi концерти-вiтання продовжували
передаватися по радiо, звучати на телевiзiї. Появ-
лялися новi пiснi, спiвали iншi виконавцi, i чекала
свого часу мелодiя, що звучала тодi в далекому
1975-му. Ще бiльше, марш заборонили викону-
вати, вiн, по сутi,зник iз музичних програм.
I от у вереснi 1989 р. на Урочистих Зборах
Народного Руху України за перебудову “Запорi-
зький марш” кобзаря Євгена Адамцевича в об-
робцi Вiктора Гуцала (отой, що тодi звучав у
концертi-вiтаннi) став титульним, знаковим. Вiн
на зборах постiйно звучав у Актовiй залi Київ-
ської Полiтехнiки, ним вiдкривалося кожне засi-
дання Народного Руху. Прикметно, що львiвськi
Занькiвчанськi вечори, якi успiшно органiзовував
i проводив Святослав Максимчук, також розпо-
чиналися i завершувалися пiд звуки цього маршу.
Треба було бачити, яким однозгiдним внутрiшнiм
пiднесенням сповняла тодi зала. Звучав i продов-
жує линути вiн i при iнших урочистостях, його
включають у святковi програми, вiн є стрижне-
вим номером вiйськових оркестрiв. Час “Запорi-
зького маршу” настав, його знають i люблять.
Полюбила його i Дружина, особливо припав
вiн їй до душi, коли я повернувся iз Установ-
чих Зборiв i розказав про той музичний супровiд
засiдань Народного Руху. Коли чула цей твiр,
то завжди, усамiтнившись, замовкала i на очах у
неї починала бринiти сльоза. Допевне, споминала
отой свiтанковий край, свою матiр стареньку, ба-
чила руки її, чула її ласку. Зачаровує i мене ця
мелодiя високим патрiотичним поривом, де ви-
словлена присяга все Українi-Неньцi “вiддати в
боротьбi”, стати в один ряд “за свiй рiдний край”,
за свiй звичай, свiй рiд i нарiд.
I викликає завжди та музика теплi спомини
про далеке минуле, таке рiдне. I при випадковiй
зустрiчi iз моїм приятелем-журналiстом повертає-
мося до того концерту, найкращого номера – “За-
порiзького маршу” кобзаря Євгена Адамцевича в
аранжуваннi мистця Вiктора Гуцала, виконаннi
твору пiд його орудою Державним оркестром на-
родних iнструментiв України.
Березень 2009 р.
|