Динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті "великого терору" 1937–1938 рр.

На основі маловідомих документів органів державної безпеки досліджується динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті підготовки до «великого терору» 1937–1938 рр....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2013
Автор:	Подкур, Р.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2013
Назва видання:	Регіональна історія України
Теми:	Ретроспективне дослідження територіального устрою
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71900
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті "великого терору" 1937–1938 рр. / Р. Подкур // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 193-212. — Бібліогр.: 51 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-71900
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-719002014-12-14T03:01:41Z Динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті "великого терору" 1937–1938 рр. Подкур, Р. Ретроспективне дослідження територіального устрою На основі маловідомих документів органів державної безпеки досліджується динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті підготовки до «великого терору» 1937–1938 рр. На основе малоизвестных документов органов государственной безопасности исследуется динамика административно-территориального деления 1930-х гг. в контексте подготовки к «большому террору» 1937–1938 гг. Basing on the little-known documents of the State Security author investigates the dynamics ofthe administrative-territorial division in 1930th in the context of the Great Terror 1937–1938. 2013 Article Динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті "великого терору" 1937–1938 рр. / Р. Подкур // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 193-212. — Бібліогр.: 51 назв. — укр. XXXX-0087 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71900 911.375.67 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Ретроспективне дослідження територіального устрою Ретроспективне дослідження територіального устрою
spellingShingle	Ретроспективне дослідження територіального устрою Ретроспективне дослідження територіального устрою Подкур, Р. Динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті "великого терору" 1937–1938 рр. Регіональна історія України
description	На основі маловідомих документів органів державної безпеки досліджується динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті підготовки до «великого терору» 1937–1938 рр.
format	Article
author	Подкур, Р.
author_facet	Подкур, Р.
author_sort	Подкур, Р.
title	Динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті "великого терору" 1937–1938 рр.
title_short	Динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті "великого терору" 1937–1938 рр.
title_full	Динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті "великого терору" 1937–1938 рр.
title_fullStr	Динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті "великого терору" 1937–1938 рр.
title_full_unstemmed	Динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті "великого терору" 1937–1938 рр.
title_sort	динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті "великого терору" 1937–1938 рр.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Ретроспективне дослідження територіального устрою
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71900
citation_txt	Динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті "великого терору" 1937–1938 рр. / Р. Подкур // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 193-212. — Бібліогр.: 51 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT podkurr dinamíkaadmínístrativnoteritoríalʹnogopodílu1930hrrukontekstívelikogoteroru19371938rr
first_indexed	2025-07-05T20:48:42Z
last_indexed	2025-07-05T20:48:42Z
_version_	1836841459074990080
fulltext	УДК: 911.375.67 ’’1937/1938’’ Роман Подкур ДИНАМІКА АДМІНІСТРАТИВНО- ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ПОДІЛУ 1930-х рр. У КОНТЕКСТІ "ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ" 1937–1938 рр. Ґрунтовні наукові дослідження «великого терору» та його наслідків для України і загалом для СРСР розпочалися відразу після роз- секречення документів колишніх радянських спецслужб та мате- ріалів вищого партійно-державного керівництва Радянського Союзу. Утім, перші статистичні дані щодо жертв та оцінки «управлінських» й економічних втрат з’явилися вже після смерті «вождя всіх народів»1. Виступ М.Хрущова на ХХ з’їзді КПРС, діяльність комісії М.Шверника2 стали відправною точкою відліку як для партійно-державного апарату, так і згодом для всього радянського суспільства. Розкриття злочинів більшовицького режиму радянської доби у другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр. було чи не головним «мейнстримом» не лише професійних історичних досліджень, але й актуалізованої історичної пам’яті соціуму. Значний вплив на неї справили твори О.Солженіцина, Р.Конквеста, де йшлося, зокрема, про багатомільйонні жертви сталінського режиму. На основі нових архівних даних значна частина вчених та громадськості сподівалася отримати науково-статистичні підтвердження злочинів тоталітарної системи, закріпити у суспільній свідомості негативне ставлення до комуністичної практики та ідеології «радянського зразка», повернути з забуття сотні тисяч прізвищ людей, які постраждали від необґрун- тованих політичних репресій. В Україні від 1992 р. реалізується Державна програма «Реабілі- товані історією», ініційована Інститутом історії України НАНУ, Служ- бою безпеки України, Українським культурно-просвітницьким това- риством «Меморіал» ім. В.Стуса. Проміжним результатом програми станом на 2013 р. стало видання 83 томів серії (планується понад 100 томів), каталогізація відомостей про понад 700 тис. репресованих громадян, виявлення та оприлюднення тисяч документів про 193 1 Див.: Реабилитация: как это было: Документы Президиума ЦК КПСС и другие материалы: В 3 т. – Т.1: Март 1953 – февраль 1956. – М., 2000. 2 Записка комиссии Президиума ЦК КПСС в Президиум ЦК КПСС о результатах работы по расследованию причин репрессий и обстоятельств политических процессов 30-х годов. [Не позднее 18 февраля 1963 г.] // Источник. – 1995. – №1. – С.117–122. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 7. — С. 193–212 © Р. Подкур, 2013 злочини більшовицького режиму. Загальним результатом наукового опрацювання проблеми державного терору радянської доби стали понад 5–6 тис. праць3. Аналізуючи «великий терор», учені дійшли висновку про необхід- ність розрізняти широкомасштабні терористичні операції 1937– 1938 рр. та перманентні репресивні акції щодо партійно-державної, військової, культурної еліти СРСР. Обидві хвилі репресій ішли пара- лельно, однак вони мали різні задачі й мету4. Масові операції у 1937–1938 рр., за задумом Й.Сталіна, мали за- вершити двадцятилітню боротьбу з «соціально-ворожими елементами» та потенційною «п’ятою колоною» у СРСР. Більшовицькі лідери не змогли чітко окреслити ознаки «ворога», які протягом 1930-х рр. по- стійно змінювалися внаслідок тактичних політичних та економічних міркувань. Тому до радянських концтаборів направлялися нові соці- альні та національні групи населення, частину громадян розстріляли5. «Сталінська кадрова революція» мала на меті сформувати нову еліту з молодих, освічених, політично й ідеологічно вихованих в умовах радянської дійсності людей, готових до виконання будь-якого завдання керівництва. У цьому контексті слушна думка Н.Верта, що репресії проти еліти формували необхідне кремлівським лідерам суспільне сприйняття терору. Розіграні за сценарієм показові московські та сотні місцевих судових процесів проти партійно- державних лідерів мали виховне значення для нових керівників6. Це був виразний сигнал для радянської бюрократії та суспільства загалом про їх «перспективи» в разі невиконання вимог вождя. Статистика виявлених, арештованих та засуджених до вищої міри покарання (розстріл) і ув’язнення у виправно-трудових таборах гро- мадян вимагала злагодженої координації всього республіканського апарату НКВС, особливо управління державної безпеки НКВС УРСР7. Водночас для проведення масових репресивних операцій необхідна була значна кількість співробітників органів державної безпеки. Однак відомостей про різке збільшення кадрового складу «чекістів» 194 Р ом а н П од к ур 3 Див.: Політичні репресії в Україні (1917–1980-ті рр.): Бібліографічний покажчик. – К., 2007; Репресії в Україні (1917–1990 рр.): Науково-допоміжний бібліографічний покажчик. – К., 2007; Політичні репресії радянської доби в Україні: Науково-допоміжний бібліографічний покажчик. – К., 2008. 4 Верт Н. Введение // История сталинского ГУЛАГА: Конец 1920-х – первая половина 1950-х годов: Собрание документов: В 7 т. – Т.1: Массовые репрессии в СССР. – М., 2004. – С.72. 5 Див. докладніше: Україна в добу «Великого терору»: 1936–1938 рр. – К., 2009. 6 Верт Н. Введение. – С.72. 7 Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х–1950-ті рр.): Історико-статистичне дослідження. – Донецьк, 2003; Реабилитация: Как это было. – C.76–77. немає. Натомість новий нарком внутрішніх справ СРСР М.Єжов улаш- тував масштабну «чистку» центрального та місцевих апаратів від «яго- дівців». Згодом його наступник почав «вичищати» вже від «єжовців»8. На їх місце призначалися нові співробітники, звільнені вакансії за- повнювалися за рахунок цілеспрямованого відбору майбутніх спів- робітників із партійно-комсомольського середовища. Виникає закономірне питання – за рахунок яких факторів при на- явності мінімального кадрового оперативного складу було проведено масштабні репресивні акції? Звичайно, тут був задіяний цілий ком- плекс чинників: копітка і тривала агентурно-оперативна робота зі створення картотеки «облікового антирадянського елементу», мобі- лізація партійно-радянського апарату, створення відповідної гро- мадської думки та своєрідної атмосфери пошуків «ворогів народу» тощо. Але не останнім чинником стала постійна зміна адміністра- тивно-територіального поділу радянської України в 1930-х рр. Сама динаміка адміністративно-територіальної реформи 1920– 1930-х рр. уже досліджувалася в контексті вдосконалення вищим партійно-державним керівництвом країни системи державного управління9. Учені виявляли негативні та позитивні сторони фун- кціонування трирівневої системи адміністративно-територіального поділу: округ – район – рада (міська, селищна, сільська), що діяла про- тягом другої половини 1920-х рр. Однак в умовах модернізації радянського суспільства, проголоше- ної Й.Сталіним, центром реалізації політичних та економічних ініціа- тив вищого партійно-державного керівництва СРСР – УСРР став район. На думку М.Скрипника, «адміністративна реформа означає остаточну ліквідацію старого дореволюційного адміністративного поділу Укра- їни. Окружна система мала чимало рис старої передреволюційної гу- берніяльної системи. Отже, ліквідація округ є величезний крок уперед, 195 Д и н а м ік а а д м ін іст р а т и вн о-т ер и т ор іа л ь н ого п од іл у 1 9 3 0 -х р р .у к он т ек ст і"вел и к ого т ер ор у" 8 Папчинский А., Тумшис М. Щит, расколотый мечом: НКВД против ВЧК. – М., 2001; Их же.: 1937: Большая чистка: НКВД против ЧК. – М., 2009; Золотарьов В. Керівний склад НКВС УРСР під час «великого терору» (1936– 1938 рр.): соціально-статистичний аналіз // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2009. – №2 (33). – С.86–115. 9 Недух А.А. Округ в системі адміністративно-територіального поділу УРСР // Український історичний журнал. – 1967. – № 6. – С.96–100; Основні зміни в адміністративно-територіальному устрої УРСР у 1919–1978 рр. // Архіви Укра- їни. – 1979. – №5. – С.59–67; Верменич Я. В. Реформування адміністративно- територіального устрою УРСР у 20-30-х рр.: прорахунки й уроки // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип. 10 – К., 2003. – C. 82 – 92. Її ж. Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, про- блеми реформування. – У 2-х чч. – К., 2009. – Ч. 2. – С. 31 – 72; Шабельніков В.І. Округ у радянській системі територіального управління // Вісник Донецького наці- онального університету, серія «Гуманітарні науки». – Донецьк, 2009. – Вип.1. – С. 133 –137. бо це пробуджує самодіяльність широких верств трудящої людности». На засіданні ВУЦВК 3 серпня 1930 р. звучали пропозиції про приєд- нання до міської смуги окремих районів. Водночас виникла дискусія про здатність міських рад керувати сільською громадою, пониження статусу «сільськогосподарської секції» до другорядного10. Згідно з постановами ЦВК і РНК СРСР від 23 липня 1930 р. «Про ліквідацію округів» і ВУЦВК та Раднаркому УСРР від 2 вересня 1930 р. «Про ліквідацію округів і перехід на двоступеневу систему упра- вління» округи в Україні скасовувалися11. Уся територія республіки розподілялася на 503 адміністративних одиниці: 484 райони (замість 68012), 18 міст республіканського підпорядкування і АМСРР (до якої входило 11 районів). Отже, кількість районів значно зменшувалася, а площа кожного з них збільшувалася. У кожному районі передбачалися відповідні органи державного управління, мережа партійних комітетів КП(б)У, райвідділ міліції тощо. Але місцеві відділення та апарати державної безпеки мали дещо іншу структуру. В окремих районах було створено районні від- ділення ДПУ УСРР (три штатні одиниці), в інших – діяли лише рай- онні апарати – райуповноважений ДПУ та його помічник. Така дислокація місцевих чекістських органів зумовлювалася на- явністю стратегічно важливих об’єктів (залізничних станцій, кому- нікацій, підприємств) або розселенням етнічних груп, близькістю державного кордону, «повстанськими» традиціями тощо. Окремі рай- они, де були відсутні об’єкти, «гідні оперативного обслуговування», називали «відкритими» через відсутність районного апарату. Спів- робітник найближчого сусіднього районного відділення ДПУ УСРР створював та контролював декілька агентурних мереж, аналізував зібрану інформацію, за необхідності вживав оперативних заходів. Під час проведення адміністративно-територіальної реформи 1930 р. ситуація мало змінилася. Голова ДПУ УСРР В.Балицький у ве- ресні того року заявив: «Загальне положення про Державне полі- тичне управління УСРР, діюче на підставі постанови ВЦВК і РНК від 13 серпня 1924 р., у зв’язку з переходом УСРР на двоступеневу си- стему управління, не змінюється»13. Але В.Балицький зазначив, що «у разі оперативної необхідності», згідно з постановою ВУЦВК та Рад- наркому УСРР від 2 вересня 1930 р., при районному виконавчому комітеті рад створюються районні відділення ДПУ УСРР або запро- 196 Р ом а н П од к ур 10 Вісті ВУЦВК. – 1930. – 5 серпня. 11 Збірник законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. – 1930. – №14. – Ст.141. – С.449–453; №23. – Ст.225. – С.687–714. 12 Нові адміністративні райони УРСР: Статистичний довідник. – Х., 1930. – С.5. 13 Лубянка: Органы ВЧК–ОГПУ–НКВД–НКГБ–МГБ–МВД–КГБ: 1917–1991: Справочник. – М., 2003. – С.505. ваджуються районні уповноважені, а у 18 містах (за особливим спи- ском) – міські відділення ДПУ УСРР. Так, 27 липня 1933 р., згідно з на- казом ДПУ УСРР №289 від того ж дня, при формуванні органів місце- вої влади новоутворених Ситковецького та Шпиківського районів Вінницької області (постанова ВУЦВК від 14 червня 1933 р.) створю- валися відповідні районні апарати ДПУ УСРР. Проте їх організація не означала суттєвого розширення штатів. Новостворені райони форму- валися за рахунок Брацлавського та Чернівецького районів Вінниць- кої області. Тож діючі Брацлавське та Чернівецьке районні відділення ДПУ УСРР було понижено у статусі й переформовано в районні апа- рати14. Особовий склад, вивільнений з розформованих відділень, був працевлаштований у новостворених районних апаратах. За потреби окремі райапарати перетворювали на районні відді- лення. Так, наказом ДПУ УСРР від 14 квітня 1931 р. окремі районні апарати було переведено на штат районних відділень (3 штатні оди- ниці). Зокрема, у Харківському секторі було організовано 7 нових районних відділень, Донецькому – 3, Київському – 22, Дніпропе- тровському – 7, Одеському – 11, Вінницькому – 14, Житомирському – 2, Полтавському – 13, Сумському – 13, Молдавському відділі ДПУ УСРР – 2, у 19-му Олевському прикордонному загоні – 1, 20-му Сла- вутському прикордонному загоні – 1, 21-му Ямпільському прикор- донному загоні – 3, 22-му Волочиському прикордонному загоні – 2, 23-му Кам’янець-Подільському прикордонному загоні – 4, 24-му Мо- гилів-Подільському прикордонному загоні – 315. Формування нових міських відділів ДПУ УСРР відбувалося після відповідної постанови ВУЦВК про організацію міської ради. Так, згідно з постановою ВУЦВК від 4 січня 1933 р. про створення Чистя- ківської міської ради, місцеве районне відділення наказом ДПУ УСРР №59 від 22 лютого 1933 р. було реорганізоване у Чистяківське міське відділення ДПУ УСРР16. Специфіка оперативної діяльності спецслужб не обмежувалася лише конкретною адміністративно-територіальною одиницею ниж- чого рівня (зокрема, районом). Для «оперативного охоплення всіх ад- міністративно-територіальних одиниць і створення міцних «опера- тивних кулаків по боротьбі з контрреволюцією і розвідувальною роботою противника», що будувалися без врахування меж районів, створювалися секторні апарати ДПУ17. Центральний апарат ДПУ УСРР здійснював загальне політичне, оперативне та адміністративне 197 Д и н а м ік а а д м ін іст р а т и вн о-т ер и т ор іа л ь н ого п од іл у 1 9 3 0 -х р р .у к он т ек ст і"вел и к ого т ер ор у" 14 Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБ України), ф.9 (УРСР), спр.666, арк.78. 15 Там само, спр.286, арк.51–51 зв. 16 ГДА СБ України, ф.9 (УРСР), спр.666, арк.64. 17 Лубянка... – С.506. керівництво як секторами, так і міськими та районними апаратами. Отже, на території республіки було сформовано 9 секторів з наступ- ною дислокацією: — м. Харків (територія колишнього Харківського округу); — м. Сталіно (колиш. Артемівський, Луганський, Сталінський і Маріупольський округи); — м. Київ (колиш. Київський, Чернігівський, Білоцерківський, Шевченківський і частина Уманського округу); — м. Дніпропетровськ (колиш. Дніпропетровський, Криворізь- кий, Запорізький і Мелітопольський округи); — м. Одеса (колиш. Одеський, Херсонський, Миколаївський і Зінов’євський округи); — м. Вінниця (колиш. Вінницький, Проскурівський і частини Уманського округи); — м. Житомир (колиш. Волинський, Бердичівський округи); — м. Полтава (колиш. Полтавський, Лубенський, Кременчуцький округи); — м. Суми (колиш. Сумський і Конотопський округи). Начальниками секторів були призначені: у Харкові – Я.К.Крау- кліс (вересень 1930 – грудень 1931 рр.) та П.С.Мулявко (грудень 1931 – лютий 1932 рр.); у Сталіно – Й.М.Блат (вересень 1930 – жовтень 1931 рр.) і М.М.Тимофєєв (жовтень 1931 – лютий 1932 рр.); у Києві – В.Т.Іванов (вересень 1930 – грудень 1931 рр.) та О.Б.Розанов (гру- день – лютий 1932 р.); у Дніпропетровську – Ф.Я.Леонюк (вересень 1930 – серпень 1931 рр.) та Я.К.Краукліс (грудень 1931 – лютий 1932 рр.); в Одесі – Ю.М.Перцов (вересень 1930 – лютий 1932 рр.); у Він- ниці – О.Г.Грозний-Сафес (вересень 1930 – грудень 1931 рр.); у Жи- томирі – П.В.Семенов (вересень 1930 – лютий 1932 рр.); у Полтаві – О.Б.Розанов (вересень 1930 – грудень 1931 рр.) та М.Б.Корнєв (січень – лютий 1932 р.); у Сумах – В.Я.Левоцький (вересень 1930 – грудень 1931 рр.)18. Загалом продовжував зберігатися «принцип необхідності» – струк- тура і кількість штатних одиниць територіальних органів ДПУ виз- началася залежно «від політико-економічної й оперативної важли- вості міста та районів». У місцях дислокації апаратів секторів міські апарати ДПУ УСРР не створювалися, адже вся оперативна робота проводилася співробітниками сектору ДПУ. Голова відомства В.Балицький підкреслював, що районні відділення та районні уповноважені є оперативними одиницями органів ДПУ України у визначеній адміністративно-територіальній одиниці та «здій- снюють у межах своєї території всю оперативно-чекістську роботу». 198 Р ом а н П од к ур 18 Золотарьов В. Свояк Сталіна (сторінки біографії комісара державної безпеки 1-го рангу С.Ф.Реденса) // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2004. – №1/2. – С.285. Основними напрямами оперативної діяльності районних та місь- ких апаратів були: — комплексне інформаційне вивчення міста та району; — вивчення й детальне висвітлення політичних настроїв усіх про- шарків населення, стану низового апарату, проведення кампаній, виявлення «викривлення класової лінії» і сигналізація про наро- стання негативних процесів, назрівання нових тенденцій у повсяк- денному житті адміністративно-територіальної одиниці; — насадження резидентури, агентурної мережі й «спеціального освідомлення» по об’єктах контррозвідувального, економічного та се- кретного відділів на основі затверджених керівництвом сектора пла- нів, її постійне інструктування, формулювання завдань; — агентурна та слідча робота за всіма справами, за якими було від- крито провадження на території адміністративно-територіальної оди- ниці чи «міжрайонних справах» (за дорученням керівництва сектора); — за дорученням сектора співробітники низових апаратів під- тримували зв'язок із «цінною агентурою сектора». Окремо було визначено основні завдання сектора ДПУ радянської України. Аналіз їх напрямів діяльності розкриває як безпосередню зацікавленість вищого партійно-державного керівництва СРСР та УСРР в отриманні конкретної інформації про діяльність закордонних «контрреволюційних» організацій різного спрямування, так і наяв- них та потенційних політичних і громадських організацій, повсяк- денного життя окремих соціальних та професійних груп, колишніх членів політичних партій тощо. На терені кожного сектора проводилася контррозвідувальна робота за «всіма видами військово-політичного шпигунства і дивер- сії», по національних колоніях, іноземних представництвах, «УНРів- щині, повстанству, політичному і кримінально-політичному банди- тизму, бандитсько-диверсійних організаціях та угрупованнях», монархічних групах, колишніх «махновським кадрах», за винятком «безумовного встановлення керівництва політичної групи анархі- стів». Ураховуючи поставлені місцевим контррозвідувальним апара- там завдання, слід відзначити, що вже на початку 1930-х рр. лідери ЦК ВКП(б) – КП(б)У та керівники органів держбезпеки були впевнені у стійкому поєднанні політичних опонентів більшовизму з кримі- нальним світом. По лінії секретного відділу співробітники сектора та районних ор- ганів ДПУ УСРР акцентували свою увагу на настроях сільської інте- лігенції та учнівської молоді, виявляли «українські контрреволюційні організації, групи і одинаків, що були пов’язані з російською та українською громадськістю», «куркульсько-контрреволюційні угру- повання», «колишніх провокаторів», «терористичні прояви політич- ного характеру на селі», «релігійні осередки» всіх конфесій і проте- стантських течій, «антирадянські партії, групи та третю силу». 199 Д и н а м ік а а д м ін іст р а т и вн о-т ер и т ор іа л ь н ого п од іл у 1 9 3 0 -х р р .у к он т ек ст і"вел и к ого т ер ор у" Варто зазначити, що термін «третя сила» в інформаційних пові- домленнях апаратів держбезпеки УСРР знову з’явився 1930 р. Зага- лом у роки громадянської війни так класифікували нерегулярні се- лянські та козацькі (район Кубані й Дону) формування, що боролися проти білого руху та Червоної армії. Під цей термін іноді підпадали загони Н.Махна. Він знову став актуальним під час проведення су- цільної колективізації в лютому – квітні 1930 р. Незадоволені роз- куркуленням селяни масово формували стихійні загони, що проти- діяли заходам влади, депортації «куркулів»19. Ідеї «рад без комуністів», «селянського самоуправління» на тлі більшовицької реконструкції економіки були популярними серед селянства. Відтак одним із го- ловних завдань секретного відділу новостворених секторів було ви- явлення найменших проявів і спроб створити селянські загони, групи так званої «третьої сили». Також серйозного клопоту органам держбезпеки завдавали ко- лишні «червоні партизани» – учасники більшовицького партиза- нського руху. Після громадянської війни вони отримали привілеї, брали активну участь у формуванні сільських органів управління. Користуючись певним матеріальним ресурсом протягом 1920-х рр. вони стали заможними селянами, мали міцні середняцькі господар- ства. В умовах колективізації частина колишніх червоних партиза- нів відмовилася брати участь у розкуркуленні, формуванні колгос- пів. При спробі насильницького усуспільнення їхнього майна вони чинили жорсткий опір представникам місцевої влади. Іноді навіть очолювали стихійні селянські загони. Відтак були окремим об’єктом оперативної розробки місцевих апаратів ДПУ УСРР. Співробітники економічного відділу сектора на підвідомчій тери- торії мали завдання «виявляти й боротися з економічною контрре- волюцією, контрабандою, шкідництвом, економічним шпигунством, посадовими та господарськими злочинами». Вони контролювати дії радапарату, проведення господарсько-політичних кампаній, настрої технічної інтелігенції та їх тенденції, провадили боротьбу з «ажіота- жем, спекуляцією, фальшивомонетництвом». Надзвичайно важливою складовою діяльності територіальних апаратів органів держаної безпеки залишався інформаційний напрям20. Аналіз повідомлень із легальних та агентурних джерел про 200 Р ом а н П од к ур 19 Див.: Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 – березень 1930 рр.). – Вінниця, 1997; Павлоградське повстання 1930 р.: Документи і матеріали. – К., 2009 та ін. 20 Див.: Подкур Р.Ю., Ченцов В.В. Документы органов государственной безопасности УССР 1920–1930-х годов: источниковедческий анализ. – Тернополь, 2010; Подкур Р. Параметри опису адміністративно-територіальної одиниці у документах органів державної безпеки в 1920-х – на початку 1930-х рр. // Регіональна історія України. – К., 2012. – Вип.6. – С.183–198 та ін. основні тенденції соціально-економічного розвитку країни та рес- публіки для вищого партійно-державного керівництва СРСР і радян- ської України був одним із мотивів при ухваленні управлінських рі- шень. Водночас оперативні підрозділи отримували конкретні дані для розгортання агентурно-оперативної роботи. Основними завданнями інформаційного сегмента сектора та рай- онних органів ДПУ УСРР були: — глибоке висвітлення політичних настроїв усіх прошарків насе- лення як міста, так і села за соціальними, національними та профе- сійними групами (робітники, селяни, інтелігенції, учнівська молодь, студентство, службовці, колишні партизани, національні меншини), «своєчасно повідомляючи про виявлені явища і тенденції»; — системна інформація для ДПУ УСРР щодо змін політичного на- строю/ситуації соціальних прошарків на території сектора; — своєчасне повідомлення про наростаючі серйозні політичні події, активні антирадянські прояви, повстанські настрої та ін.; — спеціальне вивчення назріваючих політико-економічних про- цесів серед усіх соціальних прошарків міста та села; — облік і статистична обробка активних антирадянських проя- вів та найважливіших подій, у тому числі в адміністративно-терито- ріальному розрізі (згодом окремі адміністративні одиниці чекісти на- зивали «повстанськими», «антирадянськими» тощо); — узагальнення всієї інформації щодо політико-економічного стану сектора чи окремої адміністративно-територіальної одиниці; — постійне висвітлення всього «облікового елемента» оператив- них підрозділів; — виявлення необлікованих «кадрів куркульсько-контрреволю- ційного активу на селі, промисловості та місті». Для реалізації цих завдань інформаційний відділ сектора спільно з відповідними міськими, районними органами ДПУ розробляли план насадження «резидентурної мережі контрольного освідомлення, запасної резидентури». Співробітники апарату сектора інструкту- вали щодо формування районних та міських агентурних мереж, брали участь у підборі, вербуванні відповідних кадрів тощо. У контексті загальної інформаційної діяльності проводилася ро- бота по об’єктах ПК (політичного контролю) – друк, видовища, по- штовий і радіозв’язок, створення необхідної кількості пунктів ПК в окремих районах та містах. Для додаткового контролю за роботою місцевих апаратів та інструктування за групою адміністративно-територіальних одиниць було закріплено окремих співробітників сектора21. Отже, весь спектр діяльності та повноважень секторів ДПУ УСРР не збігався з загальною системою державного та партійного керів- 201 Д и н а м ік а а д м ін іст р а т и вн о-т ер и т ор іа л ь н ого п од іл у 1 9 3 0 -х р р .у к он т ек ст і"вел и к ого т ер ор у" 21 Лубянка... – С.507–509. ництва республіки. Пріоритетне завдання українського радянського Центру – проведення суцільної колективізації та індустріалізації – змусило замкнути управління районами безпосередньо на нього. Фактично радянська Україна у 1930–1931 рр. жила в режимі ручного керування, іноді навіть своєрідного «надзвичайного стану». Організація секторів ДПУ УСРР безпосередньо не пов’язувалася з системою управління економічними процесами. На них покладалися важливі завдання контролю та «соціальної чистки» села й міста від противників «сталінської реконструкції економіки», репресивного тиску на громадськість, змушуючи її підкорятися волі лідерів ВКП(б). Відтак для оперативних потреб керівництву ДПУ УСРР було дозво- лено формувати власну трирівневу управлінську структуру «центр – сектор – район». Таким чином, створення секторів ДПУ УСРР у межах декількох ко- лишніх округів не зменшило рівень контролю органів державної без- пеки за галузями народного господарства республіки та суспільством загалом. Навпаки, через формування розгалуженої мережі районних відділень та апаратів органів держбезпеки зростав контроль за реа- лізацією рішень ВКП(б) – КП(б)У та політичними настроями насе- лення. Протягом 1930–1931 рр. апарати секторів набули організа- ційного та управлінського досвіду координації оперативної діяльності, зокрема державного терору, на значно більших адміні- стративно-територіальних одиницях у порівнянні з округом. Так, якщо масові депортації селян (понад 146 тис. осіб22) у лютому – березні 1930 р. проводили ще окружні відділи ДПУ УСРР, то наступну не менш масштабну депортацію українських селян восени 1931 р. координували вже апарати секторів. Протягом двох років суцільна колективізація в Україні, на думку вищого партійно-державного керівництва СРСР, стала незворотним процесом. Фактично план, заявлений у постанові ЦК ВКП(б) «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будів- ництву» від 5 січня 1930 р. завершити колективізацію України восени 1931 або навесні 1932 рр., було значною мірою реалізовано. У жовтні 1931 р. рівень суцільної колективізації у зернових районах респуб- ліки (степ і Лівобережжя) становив не менше 70% селянських госпо- дарств та 80% орних земель. Деякі райони Полісся та прикордоння на початок другої п’ятирічки ще залишалися суцільно не колективізо- ваними, проте вони не відігравали значної ролі у продовольчому та сировинному балансі СРСР23. Відтепер центр реалізації рішень знову переміщувався з рівня району на область. «Битва за колективізацію та індустріалізацію» 202 Р ом а н П од к ур 22 Кульчицький С. Ліквідація заможних селянських господарств // Голод 1932– 1933 років в Україні: причини та наслідки. – К., 2003. – С.365. 23 Кульчицький С. Опір селянства суцільній колективізації // Там само. – С.384. завершувалася. Державні органи почали відновлювати рівень впли- ву на перебіг соціально-економічних процесів, повсякденне життя українського суспільства. Ще у грудні 1930 р. на сесії ВУЦВК делегати наголошували на не- достатньому впливі районного керівництва на розвиток промисло- вості та сільського господарства24. Дійсно, часовий проміжок реагу- вання Центру на повсякденну ситуацію в районах різко збільшився. Скориставшись скаргами на порушення зв’язків між ланками адмі- ністративно-територіальної системи всередині, а також із Центром, значне послаблення керівництва сільрад, втрати зв’язку районного апарату з населенням, влада на початку 1932 р. провела чергову ад- міністративно-територіальну реформу. На четвертій позачерговій сесії ВУЦВК 9 лютого 1932 р. було ухва- лено рішення про запровадження в Україні обласного поділу, визнавши «недоцільність подальшого зміцнення районів»25. Тобто вище партійно- державне керівництво УСРР із легкістю відмовилося від тих переваг, про які дискутували на засіданні Президії ВУЦВК 3 серпня 1930 р.26 В УСРР формувалася нова адміністративно-територіальна си- стема: центр – область – район. У матеріалах сесії ВУЦВК указувалося, що області створюються з метою «зміцнення конкретного оператив- ного керівництва районами, що дозволить піднести на нову височінь організацію мас робітників і колгоспників на соціалістичне будів- ництво», а також посилити конкретне господарське керівництво всіма галузями народного господарства й культурного будівництва відпо- відно до економічних і виробничих умов окремих районів республіки. На думку В.Шабельнікова, географічні розміри, контури областей визначалися не за економічним принципом, як це офіційно проголо- шувалося, а за зручністю управління і контролю з Центру приблизно рівними за розміром територіями. Для партійного керівництва країни принципове значення мала не специфіка областей і вирішення регіо- нальних проблем, а однаковість механізмів управління27. Спочатку в лютому 1932 р. було створено 5 областей – Харківську, Київську28, Вінницьку, Дніпропетровську й Одеську. Відповідним наказом ДПУ УСРР №40 від 13 лютого 1932 р. було розформовано 203 Д и н а м ік а а д м ін іст р а т и вн о-т ер и т ор іа л ь н ого п од іл у 1 9 3 0 -х р р .у к он т ек ст і"вел и к ого т ер ор у" 24 Збірник законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. – 1931. – №5. – С.48; Шабельніков В.І. Область у системі адміністративно-терито- ріального поділу УРСР у 30-ті роки ХХ ст. // Наукові праці Чорноморського дер- жавного університету імені Петра Могили: Історія. – Т.94. – Миколаїв, 2009. – С.47. 25 ЗЗ УРСР. – 1932. – №5. – С.28. 26 Вісті ВУЦВК. – 1930. – 5 серпня. 27 Шабельніков В.І. Область у системі адміністративно-територіального поділу... – С.47–48. 28 Корінний М.М. З історії становлення сучасного адміністративно-терито- ріального устрою Київської області // Архіви України. – 2012. – №1. – С.45–62. Вінницький, Дніпропетровський, Житомирський, Київський, Одесь- кий, Полтавський, Сумський, Харківський оперативні сектори ДПУ УСРР. Натомість створено Харківський (начальник П.Мулявко), Київський (О.Розанов), Вінницький (В.Левоцький), Дніпропетровсь- кий (Я.Краукліс) і Одеський (Ю.Перцов) обласні відділи. Також у мі- стах, де дислокувалися оперативні сектори, але вони не стали міс- цем дислокації обласного відділу (Житомир, Полтава, Суми), було сформовано міські відділення ДПУ УСРР29. Підвищення статусу міських органів держбезпеки теж залежало від концентрації в місті економічно важливих об’єктів. Так, наказом ДПУ УСРР №186 від 17 червня 1932 р. Полтавське, Запорізьке, Кри- ворізьке, Луганське, Маріупольське, Миколаївське відділення ДПУ реорганізували в міські відділи30. Усі керівники обласних відділів ДПУ УСРР або вже керували від- повідними секторами (П.Мулявко, О.Розанов, Ю.Перцов), або очо- лювали інші сектори (В.Левоцький). Водночас продовжував діяти До- нецький оперативний сектор. Вірогідно, що вище партійно-державне керівництво не могло швидко визначитися з адміністративно-тери- торіальною структурою та статусом окремих міст Донбасу через спе- цифіку розміщення підприємств металургії та кам’яновугільних об’єднань. Адже вони не відповідали загальній структурі інших те- риторій УСРР. Лише 2 липня 1932 р. на основі 17 промислових рай- онів було утворено 10 міських рад, 23 райони. Із моменту створення Харківський обласний відділ ДПУ УСРР об- слуговував 82 райони (понад 74 937 км2, 6 031 тис. населення), Київський – 96 районів, ще 4 райони області обслуговувалися 19-м прикордонним загоном (усього понад 74 834 км2, 6 120 тис. насе- лення), Дніпропетровський – 54 райони (понад 73 193 км2, 3 857 тис. населення), Одеський – 50 районів (понад 68 917 км2, 3 411 тис. на- селення), Вінницький – 49 районів, ще 22 райони обслуговувалися 20-м, 21-м, 22-м, 23-м, 24-м прикордонними загонами (всього понад 47 867 км2, 4 696 тис. населення)31. Дещо змінилася картина адміністративно-територіального по- ділу Харківської та Дніпропетровської областей і, відповідно, змен- шилася кількість районних органів в обласних відділах держбезпеки зі створенням Донецького обласного відділу ДПУ УСРР. Так, згідно з наказом республіканського ДПУ №224 від 16 липня 1932 р., на основі 204 Р ом а н П од к ур 29 ГДА СБ України, ф.9 (УРСР), спр.287, арк.20. 30 Там само, арк.83. 31 ГДА СБ України, ф.9 (УРСР), спр.287, арк.21–25 зв.; Адміністративно- територіальний поділ УСРР. За станом на 1 грудня 1933 року. – Харків, 1933. – С.6. У статті В.І. Шабельнікова вказані явно применшені дані щодо площі областей УСРР. Див: Шабельніков В.І. Область у системі адміністративно- територіального поділу... – С.50. Донецького оперативного сектора та районів Харківської і Дніпропе- тровської областей було створено Донецький обласний відділ ДПУ УСРР, який очолив М.Тимофєєв. Від Харківського обласного відділу ДПУ до Донецького відділу ДПУ передавалися наступні районні ор- гани державної безпеки: Слов’янський, Рубежанський, Верхньо-Теп- ловський, Лиманський, Сватовський, Старобільський, Біловодський, Білолуцький, Марковський, Меловський, Ново-Айдарський, Ново- Псковський, Троїцький; від Дніпропетровського обласного відділу ДПУ УСРР передавалися Велико-Янісольський, Волновахський, Старо-Каранський, Старо-Керменчицький, Старо-Нікольський32. Окремі області, зокрема Київська та Харківська, мали велику кіль- кість районів та населення (3–6 млн населення в кожній області). За відсутності щляхових комунікацій, розгалуженої системи телефон- ного зв’язку державне управління такими областями було утруднене. Масштаби території не дозволяли оперативно реагувати районним органам ДПУ УСРР на можливі «контрреволюційні прояви», не зва- жаючи на присутність майже в кожному районі співробітника ДПУ. Продовжуючи політику жорсткої централізації, вище партійно-дер- жавне керівництво УСРР вирішило створити додатково Чернігівську область. У підпорядкування Чернігівського обласного відділу, згідно з наказом ДПУ УСРР №321 від 17 жовтня 1932 р., підпадали 29 районів Київської та 7 Харківської областей (загалом понад 42 703 км2, 2915 тис. населення)33. У цьому контексті функціонували політвідділи МТС, що були ство- рені у січні 1933 р. як надзвичайні органи з повноваженнями полі- тичних, господарських та каральних органів. Одним із двох заступ- ників начальника політвідділу був «заступник по ОДПУ» або «заступник по чекістській роботі» – так формулювалася ця посада в документах політвідділів. Однак для широкого загалу її назва звучала як заступник із «загальнопартійної роботи». Особливість функціонування політвідділів полягала в обслугову- ванні колгоспів. Вони діяли не по всій адміністративній одиниці, а лише в тих селах, де існували колгоспи й вироблялося товарне про- довольство та сировина. Таким чином, у низових адміністративно- територіальних одиницях і виробничих ланках з’явилася додаткова чекістська мережа з правом на проведення каральних заходів. Підбором кадрів на заступників начальників політвідділів МТС по ОДПУ відав центральний апарат ДПУ УСРР, затверджувало їх ОДПУ СРСР. Загалом це були співробітники зі значним досвідом оператив- ної та керівної роботи. Заступник по ОДПУ формально підпорядко- 205 Д и н а м ік а а д м ін іст р а т и вн о-т ер и т ор іа л ь н ого п од іл у 1 9 3 0 -х р р .у к он т ек ст і"вел и к ого т ер ор у" 32 ГДА СБ України, ф.9 (УРСР), спр.287, арк.107. 33 Там само, арк.146; Адміністративно-територіальний поділ УСРР. За станом на 1 грудня 1933 року. – Харків, 1933. – С.6. Див. також: Шабельніков В.І. Область у системі адміністративно-територіального поділу... – С.50. вувався начальникові політвідділу МТС, а по чекістській роботі – на- чальникові обласного відділу ДПУ. Серйозних управлінських конфліктів по «чекістській лінії» в доку- ментах поки що не виявлено. Вірогідно, тут зіграла свою роль вій- ськова дисципліна та чітке розподілення меж компетенції й підпо- рядкування структур ДПУ. Однак саме існування політвідділу заклало два рівні конфлікту в районах. Перший – між політвідділами та місцевими райкомами КП(б)У. Політвідділи, користуючись над- звичайними правами, активно втручалися в питання кадрових при- значень, поточну партійну, радянську та господарську роботу в рай- оні. ЦК ВКП(б) у постанові від 15 червня 1933 р. розмежував функції політвідділів та райкомів. Територіальними партійними осередками та колгоспними осередками, що не обслуговувалися МТС, керували райкоми партії. Осередками колгоспів, котрі обслуговувалися МТС – політвідділи. До компетенції останніх не входили проблеми радян- ського будівництва, фінансів, освіти, пропаганди тощо. Цим займа- лися також райкоми партії34. Однак до кола питань заступника по ОДПУ входило «інформаційне» та «оперативне» обслуговування всього спектру економіки та повсякденного життя підвідомчої території. Другий рівень конфлікту ґрунтувався на межах компетенції на- чальника політвідділу та заступника по ОДПУ. У резолюції січневого 1933 р. пленуму вказувалося: «Політичні відділи МТС і радгоспів по- винні наполегливо забезпечувати правильне і своєчасне застосу- вання законів радянського уряду про адміністративні та каральні за- ходи стосовно організаторів розкрадання громадського майна і саботажу заходів партії та уряду в області сільського господарства»35. Ситуація загострювалася у зв’язку з розпочатою 1933 р. «чист- кою» партійних лав. І.Зеленін наводить найбільш характерні форму- лювання «вичищених елементів»: «син поміщика, розвалив фінанси МТС», «служив у білій армії, сховав запасні частини», «шкідницький елемент, кат білої армії», «син великого торговця, розвалив обліковий апарат МТС», «син фабриканта, проводив шкідницький ремонт трак- торів»36. Тут чітко видно присутність двох позицій, сформульованих Й.Сталіним, – «класове походження» та «шкідництво». У провадженні каральних заходів активно брали участь заступники начальника політвідділу МТС по ОДПУ. На практиці начальники полі- твідділів зіткнулися з відмовою свого заступника по ОДПУ виконувати розпорядження, вони ухилялися від «політвіддільських» обов’язків 206 Р ом а н П од к ур 34 Зеленин И.Е. Политотделы МТС – продолжение политики «чрезвычай- щины» (1933–1934 гг.) // Отечественная история. – 1992. – №6. – С.44. 35 Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съез- дов, конференций и пленумов ЦК. 1898 – 1971: т. 5. 1931 – 1941. – М., 1971. – С.82. 36 Зеленин И.Е. Политотделы МТС – продолжение политики «чрезвычай- щины»... – С.50. через завантаженість «чекістською роботою». Так, начальник Каль- чанської МТС Дніпропетровської області весною 1933 р. писав: «З пер- шого дня своєї роботи в політвідділі мій заступник по ОДПУ Т.Зайцев звів свою роль виключно до арештів, перетворив політвідділ у камеру слідства, погрожує арештами колгоспникам і працівникам МТС. Спроби виправити його […] не мали успіху». Начальник політвідділу Ке- гичівської МТС Харківської області Д.Ортенберг у донесенні від 3 червня 1933 р. до політуправління наркомату землеробства СРСР писав, що його заступник по ОДПУ заявив: «Вам я не підпорядковуюсь, працюю за особливими вказівками ДПУ. Ці вказівки вас не стосуються, я займаюсь своєю оперативною роботою». Деякі заступники по ОДПУ взагалі відмовлялися підпорядковуватися начальникам політвідділів, посилаючись на отримані в обласному відділі ДПУ директиви37. Конфлікт був настільки поширений, що ДПУ УСРР та політичний сектор наркомату землеробства УСРР 17 червня 1933 р. ухвалили спільну директиву, в якій наголошувалося, що заступник начальника політвідділу по ОДПУ, «маючи головним завданням агентурне вияв- лення і своєчасну ліквідацію контрреволюційного активу й антира- дянських елементів в МТС та обслуговуваних колгоспах, проводить свою роботу в тісному контакті з начальником політвідділу, якому він повністю підпорядковується». Водночас підкреслювалося, що за- ступники по ОДПУ зберігають повну самостійність в оперативній ро- боті, про результати якої вони повинні в усній формі інформувати на- чальників політвідділів. Останнім указувалося на необхідність ураховувати специфічність «чекістської роботи» своїх заступників. Як бачимо, головну суперечність ця директива так і не змогла усу- нути. Здебільшого «мирне життя» начальника політвідділу та його за- ступника по ОДПУ залежало від «людського фактора». Загалом наприкінці 1934 р. через наявність численних конфліктів між начальниками політвідділів та секретарем райкому партії, двох «районних центрів влади», завершеністю «чистки» сільських партійних організацій необхідність у надзвичайних повноваженням політвідділів відпала. Із 1 січня 1935 р. райкоми партії знову стали відповідальними за політичну роботу в адміністративно-територіальній одиниці, а по- літвідділи перетворилися на звичайні партійні осередки МТС. Водночас у 1933–1934 рр. органи державної безпеки радянської України в районах отримали додаткову штатну одиницю, що здійснюва- ла оперативну роботу серед персоналу МТС та колгоспів. Від заснування МТС були не лише засобом інтенсифікації сільського господарства, а й своєрідним ідеологічно-пропагандистським символом більшовицького режиму. Сюди направлялися перевірені, «ідеологічно стійкі» комсо- мольці, технічно підготовлені фахівці. Від злагодженої роботи колек- тивів, справності техніки реально залежала врожайність. Тому, на 207 Д и н а м ік а а д м ін іст р а т и вн о-т ер и т ор іа л ь н ого п од іл у 1 9 3 0 -х р р .у к он т ек ст і"вел и к ого т ер ор у" 37 Там же. думку лідерів ВКП(б), наявність чекіста в МТС була цілком виправда- ним заходом. Для районних органів ДПУ УСРР це означало додаткову штатну одиницю і паралельну штатну агентурну мережу по колектив- них господарствах, районних установах, що забезпечувало додатковий контроль за населенням, поповнення картотеки «облікового елементу», збільшення справ-формулярів і, як наслідок, доведення вищому пар- тійно-державному керівництву необхідності розширення меж компе- тенції органів державної безпеки, зростання штатної структури, ви- правданості витрачених матеріальних та фінансових ресурсів. Але темпи розвитку економіки не влаштовували Й.Сталіна. Він був переконаний у саботуванні місцевим керівництвом, значною ча- стиною населення запланованої «реконструкції радянської еконо- міки». Вихід із ситуації вождь бачив лише у посиленні державного те- рору. До масштабної «чистки» радянського суспільства Й.Сталін готувався заздалегідь. Певні її елементи в УСРР апробували ще у серпні – листопаді 1932 р., коли до відповідальності було притягнуто 19 116 осіб. Тільки в листопаді 1932 р., згідно з оперативним бюле- тенем ДПУ УСРР щодо боротьби з «сільською контрреволюцією» від 5 грудня 1932 р., було заарештовано 8881 особу38. Одним з елементів такої підготовки варто вважати процес удоско- налення структури місцевих органів державної безпеки. Згідно з поста- новою ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. було створено народний коміса- ріат внутрішніх справ СРСР, в якому поєднувалося чимало управлін- ських функцій (державна безпека, міліція, охорона кордону, пожежна безпека, запис актів громадянського стану, табори та ін.)39. ОДПУ СРСР було перетворено на Головне управління державної безпеки НКВС СРСР із відповідними відділами в обласних управліннях НКВС. Наприкінці 1936 р. виникла ідея створення міжрайонних відділів УДБ. Ішлося, у першу чергу, про підвищення рівня координації аген- турно-оперативної роботи. Так, станом на кінець 1936 р. у Вінницькій області нараховувалося 74 райони та 6 міст. Тут налічувалося наступна кількість органів наркомату внутрішніх справ: УНКВС – 1, окружних відділів – 4 (їм підпорядковувалися 27 районних відділень, 3 районних відділи, загалом разом з окружними відділами – 34 органи УДБ), місь- ких відділів – 1, районних відділів – 1, районних відділень – 43. Усього органів, підпорядкованих УНКВС по Вінницькій області – 49. У проекті, запропонованому керівництвом УНКВС по Вінницькій області, пропонувалася така обласна структура органів державної безпеки УНКВС: — УНКВС – 1 (обслуговувалося місто Вінниця і 6 районів); — міжрайонних відділів – 4 (обслуговували 35 районів); 208 Р ом а н П од к ур 38 Розсекречена пам'ять: Голодомор 1932–1933 років в Україні в документах ГПУ–НКВД. – К., 2007. – С.357, 422. 39 Известия. – 1934. – 11 июля. — окружних відділів – 4 (обслуговували 10 районів); — міських відділів – 1 (Бердичів); — районних відділів – 6 (Старокостянтинів, Тульчин, Гайсин, Сла- вута, Ізяслав, Волочиськ); — районних відділень – 17 (Берездов, Плужне, Ляхівці, Теофіполь, Полонне, Базалія, Сатанів, Городок, Чемерівці, Оринин, Стара Ушиця, Дунаївці, Муровані Курилівці, Яришів, Чернівці, Ямпіль, Нова Ушиця). Усього місцевих органів УНКВС буде 32, органів УДБ налічувати- меться 33 замість 80. До проекту нової структури УДБ УНКВС Вінницької області дода- валася політико-економічна характеристика. У розділі «Загальні дані» вказувався адміністративно-територіальний поділ (74 райони та 6 міст ), кількість населення – понад 3 млн 800 тис., із них понад 200 тис. польської громади, наявність 90 національних сільрад, з них 37 польських, розташованих у прикордонних районах. Проживання у прикордонних районах компактного масиву польського населення та зв’язок місцевих поляків із родичами в Польщі кваліфікувалося як існування стабільної «шпигунсько-диверсійної» мережі. У розділі «Політичні та оперативні особливості» особливо наголо- шувалося на наявності стійкої «повстанської традиції», «засміченості колишніми повстанкомами», «залишками ліквідованих шпигунських і терористичних організацій». Підкреслювалося сільськогосподарське спрямування області (роз- діл «Економіка»), де «провідну роль відігравав цукровий буряк». За- гальна посівна площа становила понад 3 млн га, працювало 139 рад- госпів, 106 МТС (4755 тракторів). В області діяло 145 підприємств союзного значення, 60 – республіканського, 559 із підпорядкуванням різним наркоматам та організаціям. Цукрових заводів налічувалося 56. Усього на підприємствах працювало понад 253 тис. робітників40. Отримавши пропозицію з реорганізації структури УНКВС по Він- ницькій області, відділ кадрів НКВС УРСР провів розрахунок нової штатної структури. Так, новий штат обласного УНКВС налічував 103 одиниці, штати Бердичівського (17 осіб), Гайсинського (14 осіб), Жме- ринського (16 осіб), Тульчинського (17 осіб) міжрайонних відділів УДБ загалом становили 64 одиниці, штати окружних, районних і міських відділів, районних відділень становили 128 одиниць. Посади на- чальників Бердичівського, Тульчинського, Гайсинського і Жмерин- ського райвідділів були об’єднані з начальником міжрайонного від- ділу УДБ41. Загалом кількість співробітників державної безпеки УНКВС по Вінницькій області складала 295 штатних одиниць. Отже, пропозиція начальника УНКВС по Вінницькій області М.Тимофєєва створити міжрайонні відділи УДБ виходила з бажання 209 40 ГДА СБ України, ф.16, оп.30, спр.61, арк.2–5. 41 Там само, арк.36–46. Д и н а м ік а а д м ін іст р а т и вн о-т ер и т ор іа л ь н ого п од іл у 1 9 3 0 -х р р .у к он т ек ст і"вел и к ого т ер ор у" структурувати і сконцентрувати штати, унормувати облік «антира- дянського елементу» для більш оперативного й ефективного викори- стання за умов, як зазначалося, «антирадянської спрямованості» більшості з 3,8 млн населення області. Але виходячи з виділення у вересні 1937 р. зі складу Вінницької – Кам’янець-Подільської області, з Київської та 4 районів Вінницької – Жи- томирської області, з Харківської та 4 районів Київської – Полтавської області, з Одеської та 9 районів Дніпропетровської – Миколаївської об- ласті42 ідея створення міжрайонних відділів УДБ виявилася неефектив- ною. Тому навіть у розпал проведення масових репресивних операцій, що почалися в липні 1937 р., вище партійно-державне керівництво СРСР санкціонувало такий широкомасштабний розподіл областей. Шляхом створення обласного апарату УДБ, через зменшення оперативного на- вантаження на співробітників державної безпеки збільшувалася глибина контролю населення та швидкість оперативного реагування на кон- кретні «антирадянські прояви», політико-економічні процеси в областях. Аналіз документів Галузевого державного архіву Служби безпеки України, службового листування, що відклалося у центральних і облас- них державних архівах, засвідчує відсутність істотних проблем у вико- нанні оперативних наказів НКВС СРСР в умовах адміністративно-тери- торіального поділу областей 1937 р. Вірогідно, що тут свою роль відіграли міжрайонні оперативно-слідчі групи, співробітники яких, як показала подальша практика, були основними виконавцями масових репресив- них операцій, санкціонованих політбюро ЦК ВКП(б). Вивчення процесу їх створення яскраво свідчить про ретельну підготовку та усвідомлення Й.Сталіним і керівництвом НКВС СРСР масштабів «соціальної хірургії». Практика формування міжрайонних груп як інструменту для ви- конання конкретної каральної операції була апробована ще 1933 р. Так, наказом ДПУ УСРР №316 від 14 липня 1933 р. було створено Ста- робільську міжрайонну групу, якій підпорядковувалися Ново-Ай- дарський, Ново-Псковський, Білолуцький, Біловодський, Марківсь- кий, Міловський і Покровський районні апарати, Старобільське районне відділення ДПУ УСРР43. Вірогідно, що такий тимчасовий орган був необхідний для проведення операції на конкретній тери- торії. Штатне посилення відбувалося за рахунок відрядження окре- мих відповідальних співробітників Донецького оперативного сектора (обласного відділу) ДПУ УСРР для організаційної та оперативної ро- боти. Можливо, що це пов’язувалося з проведенням операції з лікві- дації «сільської контрреволюції» у цьому зерновому районі Донбасу44. 210 42 СЗ СССР.– 1937. – №63. – Ст.275; Вісті ВУЦВК. – 1937. – 23 вересня. 43 ГДА СБ України, ф.9 (УРСР), спр.666, арк.83. 44 У листопаді 1933 р. на цих теренах було утворено Старобільський округ, який ліквідували лише у червні 1938 р. під час створення Ворошиловградської (зараз Луганської) області. Р ом а н П од к ур На території республіки створювалися 45 міжрайонних оператив- них груп. Чисельність їх складала 8–15 співробітників зі складу облас- ного УНКВС. Кожна група діяла в межах так званого «куща», що охоп- лював до 10, іноді більше районів області. До адміністративних центрів – місць дислокації міжрайонних оперативно-слідчих груп – звозилися заарештовані в районах. До складу таких міжрайонних груп входили не лише співробітники УДБ областей, а й курсанти міжкрайових шкіл УДБ, міліціонери, чекісти запасу. Іноді навіть залучали співробітників фіна- нсового відділу УНКВС. У Вінницькій області місцями їх дислокації визначалися Вінниця, Бердичів, Шепетівка, Тульчин, Проскурів, Кам'я- нець-Подільський, Могилів-Подільський45. У Харківській області діяла Харківська (10 районів), Сумська (8 районів), Охтирська (7 районів), Красноградська (5 районів), Лозівська (4 райони), Ізюмська (5 районів), Куп’янська (5 районів) міжрайонні оперативно-слідчі групи46. Свідомо чи не свідомо в умовах проведення масових операцій до складу нових областей відійшли міжрайонні оперативно-слідчі групи, що підпорядковувалися новому керівництву УНКВС області. Зі штату «старого» УДБ УНКВС у «новий» штат УДБ УНКВС новоствореної обла- сті теж направлялися окремі співробітники. Відтак значного часу для організаційного налаштування взаємовідносин по лінії обласне УНКВС – міжрайонні оперативні слідчі групи – райони не вимагалося. Загальні результати «великого терору» у цифрах точно визначити важко. На показники впливають кілька факторів: по-перше, статистичні відомості НКВС СРСР не завжди збігалися з початком масових операцій (липень 1937 р.); по-друге, керівник КДБ СРСР при Раді Міністрів СРСР І.Сєров у 1954–1955 рр. здійснив масштабну «розчистку» архіву органів державної безпеки. Російський дослідник Н.Петров констатував змен- шення (знищення) архівно-кримінальних справ з 1 млн 783 тис. у 1954 р. до 75 тис. у 1991 р., які зберігалися у центральному архіві КДБ СРСР47. Міжнародне історико-просвітницьке, правозахисне та благодійне товариство «Меморіал» оприлюднило статистичні підсумки «великого терору» у СРСР у жовтні 1936 – листопаді 1938 рр.: за справами ГУДБ НКВС СРСР було заарештовано не менше 1 млн 710 тис. осіб, засуд- жено 1 млн 440 тис., розстріляно 724 тис. Додатково «міліцейськими трійками» як «соціально-шкідливий елемент» засуджено 400 тис., де- портовано 200 тис., засуджено судами за загальнокримінальні зло- чини 2 млн., із них у табори направлено 800 тис. осіб48. 211 45 Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні... – С.91–92. 46 Золотарьов В. ЧК–ДПУ–НКВС на Харківщині: люди та долі: 1919–1941. – Х., 2003. – С.273–274. 47 Петров Н.В. Первый председатель КГБ Иван Серов. – М., 2005. – С.161–162. 48 [Електронний ресурс]: http://www.memo.ru/history/y1937/hronika1936_1939/ xronika.html Д и н а м ік а а д м ін іст р а т и вн о-т ер и т ор іа л ь н ого п од іл у 1 9 3 0 -х р р .у к он т ек ст і"вел и к ого т ер ор у" Російський дослідник О.Мозохін наводить показники жертв «ве- ликого терору» в радянській Україні. У 1937 р. заарештовано 159 573, у 1938 р. – 106 119 осіб49. Вітчизняний історик В.Нікольський подав дещо іншу статистику: за 1937–1938 рр. засуджено 198 918 грома- дян, із них розстріляно 123 421 особу (або 62%)50. Дані наркома внутрішніх справ УРСР О.Успенського, наведені в «По- яснювальній записці до звіту про результати оперативної роботи НКВС УРСР за період з 1 жовтня 1936 р. по 1 липня 1938 р.», корелюються з даними О.Мозохіна. Так, О.Успенський прозвітував про 159 773 заа- рештованих у 1937 р. та 105 193 особи – у 1938 р. Додатково на розгляді у НКВС СРСР, згідно з наказом №00485, перебували 28 822 особи, в Особливій нараді НКВС СРСР чекали на вирок 1001 особа, затверджено на розгляд Військової колегії Верховного Суду СРСР 1180, за спецколе- гією та військовим трибуналом числилося 4430, слідчі мали спряму- вати у судові інстанції справи на 22 452 особи51. Оприлюднені статистичні дані лише засвідчили можливості ор- ганів державної безпеки на вимогу Й.Сталіна в короткий термін без додаткових штатів, завдяки створеній всеохоплюючій організаційно- штатній структурі провести масштабні репресивні акції. Отже, створення 1932 р. трирівневої системи центр – область – район стало черговим кроком у посиленні контролю за реалізацією рішень вищого партійно-державного керівництва та централізації державного управління галузями народного господарства й повсяк- денним життям населення. Свідченням цього стало продовження процесу розширення мережі районних апаратів та підвищення ста- тусу вже існуючих районних і міських органів ДПУ УСРР через зро- стання політико-економічної складової у цих адміністративно-тери- торіальних одиницях. Велика кількість районів, значна площа областей за умови від- сутності надійних комунікацій зумовили велике навантаження на оперативних співробітників місцевих органів державної безпеки. Формування міжрайонних структур УДБ як фактор концентрування і маневрування штатами та поліпшення реалізації «оперативних об- ліків» було визнано неефективним. Натомість вище партійно-дер- жавне керівництво СРСР продовжувало створення нових областей, сподіваючись за рахунок обласного апарату органів держбезпеки по- силити контроль та репресивний вплив на політико-економічні процеси в конкретній адміністративно-територіальній одиниці. 212 Р ом а н П од к ур 49 Мозохин О.Б. Право на репрессии: Внесудебные полномочия органов госу- дарственной безопасности (1918–1953). – Жуковский; Москва, 2006. – С.335, 339. 50 Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні... – С.402. 51 Україна в добу «Великого терору»: 1936–1938 роки. – С.273–277.

Динаміка адміністративно-територіального поділу 1930-х рр. у контексті "великого терору" 1937–1938 рр.

Репозитарії

Схожі ресурси