Організація управління на польсько-українському прикордонні за ІІ Речіпосполитої

У статті досліджується специфічність територіальної організації на українських етнічних територіях, що внаслідок спричинених Першою світовою війною геополітичних переділів опинилися у складі ІІ Речіпосполитої у Волинському, Львівському, Станіславівському та Тарнопільському воєводствах....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2013
1. Verfasser:	Рубльов, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2013
Schriftenreihe:	Регіональна історія України
Schlagworte:	Ретроспективне дослідження територіального устрою
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71901
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Організація управління на польсько-українському прикордонні за ІІ Речіпосполитої / О. Рубльов // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 175-192. — Бібліогр.: 32 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-71901
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-719012014-12-14T03:01:43Z Організація управління на польсько-українському прикордонні за ІІ Речіпосполитої Рубльов, О. Ретроспективне дослідження територіального устрою У статті досліджується специфічність територіальної організації на українських етнічних територіях, що внаслідок спричинених Першою світовою війною геополітичних переділів опинилися у складі ІІ Речіпосполитої у Волинському, Львівському, Станіславівському та Тарнопільському воєводствах. В статье исследуется специфика территориальной организации на украинских этнических территориях, которые вследствие спровоцированных Первой мировой войной геополитических переделов оказались в составе ІІ Речипосполитой в Волынском, Львовском, Станиславовском и Тарнопольском воеводствах. The article deals with the problem of specific characteristics of territorial organization in Ukrainian ethnic territories, incorporated to II Rzeczpospolita after I world war and European geopolitical divisions. Ukrainian ethnic territories formed Volyn, Lviv, Stanislav and Tarnopil provinces. 2013 Article Організація управління на польсько-українському прикордонні за ІІ Речіпосполитої / О. Рубльов // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 175-192. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. XXXX-0087 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71901 005;(478)+(438):(1-04) uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Ретроспективне дослідження територіального устрою Ретроспективне дослідження територіального устрою
spellingShingle	Ретроспективне дослідження територіального устрою Ретроспективне дослідження територіального устрою Рубльов, О. Організація управління на польсько-українському прикордонні за ІІ Речіпосполитої Регіональна історія України
description	У статті досліджується специфічність територіальної організації на українських етнічних територіях, що внаслідок спричинених Першою світовою війною геополітичних переділів опинилися у складі ІІ Речіпосполитої у Волинському, Львівському, Станіславівському та Тарнопільському воєводствах.
format	Article
author	Рубльов, О.
author_facet	Рубльов, О.
author_sort	Рубльов, О.
title	Організація управління на польсько-українському прикордонні за ІІ Речіпосполитої
title_short	Організація управління на польсько-українському прикордонні за ІІ Речіпосполитої
title_full	Організація управління на польсько-українському прикордонні за ІІ Речіпосполитої
title_fullStr	Організація управління на польсько-українському прикордонні за ІІ Речіпосполитої
title_full_unstemmed	Організація управління на польсько-українському прикордонні за ІІ Речіпосполитої
title_sort	організація управління на польсько-українському прикордонні за іі речіпосполитої
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Ретроспективне дослідження територіального устрою
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71901
citation_txt	Організація управління на польсько-українському прикордонні за ІІ Речіпосполитої / О. Рубльов // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 175-192. — Бібліогр.: 32 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT rublʹovo organízacíâupravlínnânapolʹsʹkoukraínsʹkomuprikordonnízaíírečípospolitoí
first_indexed	2025-07-05T20:48:44Z
last_indexed	2025-07-05T20:48:44Z
_version_	1836841461368225792
fulltext	УДК: 005;(478)+(438):(1-04) Олександр Рубльов ОРГАНІЗАЦІЯ УПРАВЛІННЯ НА ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ ЗА II РЕЧІПОСПОЛИТОЇ Форми організації державного управління на територіях погранич, багато з яких у рефлексіях по різні боки кордону розглядаються як спірні – проблема настільки ж актуальна, наскільки політично заго- стрена. Коли йдеться про підвищену готовність громадян у зонах по- гранич до протестних акцій, часто забувають, що ще живі чимало людей, які можуть порівняти системи управління на власному досвіді. Для когось більш цінні інтенції до свободи, для інших – "до порядку". Оскільки ж у процес переосмислення минулого втягнуті й мо- лоді покоління, атмосфера різномислення на пограниччях уявляється цілком природною. Отже, поглибленому вивченню підлягають усі си- стеми управління, незалежно від того, подобаються вони нам чи ні. З погляду на вищезазначене, автор має намір зосередитися у цій статті на особливостях організації управління у чотирьох воєводствах ІІ Речіпосполитої, де у складі населення переважали етнічні українці. Органи державного управління II Речіпосполитої у міжвоєнному часі поділялися на центральні органи адміністрації та органи тери- торіальної адміністрації у залежності від формату територіальної чинності їхніх повноважень. Центральні органи адміністрації До центральної адміністрації II Речіпосполитої слід зарахувати посади Президента, Генерального Інспектора Збройних Сил, Раду Міністрів та її голову, міністерства та інші центральні відомства. Відповідно до Конституції Польщі 1921 р., очолював виконавчу владу президент, який, згідно ст. 2 Конституції, був «включно з від- повідальними міністрами органом Народу у сфері виконавчої влади». Президента обирали на 7 років абсолютною більшістю голосів сейм і сенат, об’єднані у Національні Збори. Виконавчі компетенції прези- дента обіймали призначення й відкликання голови Ради Міністрів – а за його поданням також і міністрів, згідно з приписами системи парламентського управління. Він призначав також, за поданням Ради Міністрів, на вищі цивільні й військові посади. Був Головноко- мандувачем Збройних Сил. Виконавчу владу здійснював через міні- стрів й підлеглих їм урядників. Кожний урядовий акт президента для набуття чинності вимагав підпису голови Ради Міністрів і відпо- відного міністра. Конституція передбачала видавання президентом постанов задля виконання законів та розпоряджень (призначення 175© Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 7. — С. 175–192 © О. Рубльов, 2013 на посади, надання офіцерських звань, орденів). В силу власного уря- дового становища президент не був відповідальний ані політично, ані цивільно. Ніс натомість конституційну відповідальність за дер- жавну зраду, порушення Конституції й кримінальні злочини перед Державним Трибуналом (відповідно до закону від 27 квітня 1923 р.)1. Після травневого перевороту 1926 р. статус президента зміцнився, що додатково унормували приписи квітневої Конституції 1935 р. Ка- денція президента й надалі тривала 7 років. При цьому обирався він Зібранням електорів, що складалося з маршалків сейму й сенату, го- лови Ради Міністрів, голови Найвищого Суду, Генерального Інспек- тора Збройних Сил та 75 осіб, що їх обирали сейм і сенат з-поміж «найповажніших» громадян. Особа президента втілювала у собі єдину й неподільну державну владу. Був він надурядовим державним чин- ником, покликаним гармонізувати діяльність головніших державних інституцій, що перебували під його верховенством: уряду, сейму, се- нату, Збройних Сил, судів і державного контролю. Повноваження президента поділялися на прерогативи (особисті повноваження) і звичайні повноваження. Урядові акти президента, що видавалися у рамках прерогатив, не потребували контрасигнації голови Ради Мі- ністрів й відповідного міністра. Таким чином, наприклад, він визна- чав кандидата на свого наступника, призначав й відкликав голову Ради Міністрів, голову Найвищої Контрольної Палати, віддавав чле- нів уряду до суду Державного Трибуналу, призначав і звільняв го- ловнокомандувача й Генерального Інспектора Збройних Сил, при- значав суддів Державного Трибуналу2. Решта актів президента для набуття ними чинності вимагали скріп- лення підписами голови Ради Міністрів й відповідного міністра. Оскільки президент, згідно з Конституцією 1935 р., був наділений повноваженнями у всіх сферах публічного життя, у його особі персо- ніфікувалася суверенність держави. Як наслідок – не ніс він відпові- дальності політичної або конституційної за урядові рішення, а Кон- ституція накладала на нього «відповідальність перед Богом і історією за долю держави». Впровадження інституції прерогатив, без обов’язку контрасигнації, означало також послаблення механізму контролю урядових рішень президента у багатьох суттєвих державних справах, контролю, притаманного парламентарно-кабінетній системі. Наявна у Польщі з 1926 р. посада Генерального Інспектора Зброй- них Сил була посилена 1936 р., що полягало у зосередженні у його компетенції сукупності завдань щодо оборони держави й військових приготувань на випадок ймовірного збройного конфлікту. Компе- тенція Генерального Інспектора Збройних Сил (після Ю. Пілсудсь- кого був ним Е. Ридз-Смігли) перевищувала повноваження міністра 176 О л ек са н д р Р уб л ь ов 1 Witkowski W. Historia administracji w Polsce 1764–1989 / Warszawa: Wydaw- nictwo Naukowe PWN, 2007. – S. 322–323. 2 Bardach J., Leśnodorski B., Pietrzak M. Historia ustroju i prawa polskiego. – Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 1993. – S. 504. військових справ й надавала йому провідну роль щодо контролю над військом й армійської номінаційної політики. Окремим, засадничим членом центральної адміністрації II Речі- посполитої була Рада Міністрів, покликувана до життя президентом. Формували її міністри під керівництвом голови Ради Міністрів (арт. 55 Конституції 1921 р. й арт. 25–26 Конституції 1935 р.). Голова Ради Міністрів (прем’єр) репрезентував уряд, керував його працею й пильнував виконання його рішень, а також рівночасно (з часів квіт- невої Конституції 1935 р.) «визначав головні засади державної полі- тики». Як бюро прем’єр-міністра діяло управління Президії Ради Мі- ністрів, що складалося, відповідно до організаційного статуту від 12 грудня 1930 р., з таких бюро: президіального, правничого, еконо- мічного й удосконалення адміністрації. Останнє співпрацювало з Ко- місією для удосконалення публічної адміністрації при голові Ради Мі- ністрів й залагоджувало справи, «пов’язані з удосконаленням публічної адміністрації, деконцентрацією адміністрації, методів праці в урядах, організації й сфери діяльності влади і урядництв та системи підготовки урядницького персоналу»3. У структурі Ради Міністрів вирішальну роль відігравав прем’єр. Згідно з конституційними нормами й реальною практикою уряду- вання, він мав істотний вплив на склад уряду – від його децизії вирі- шальним чином залежали міністеріальні номінування й формування усього складу кабінету. Керуючи працею уряду, прем’єр репрезенту- вав його у стосунках з сеймом і президентом. Прем’єри у II Речіпосполитій неодноразово також виконували фун- кції відомчих міністрів. Так, наприклад, Ігнацій Падеревський (1860– 1941) не лише очолював уряд, а й був міністром закордонних справ (1919); Владислав Грабський (1874–1938) – поєднував прем’єрство з посадою міністра фінансів (1920); Ю. Пілсудський – очолював уряд і був військовим міністром (1926–1928, 1930); Ф. Славой-Складковсь- кий (1885–1962) – прем’єрство поєднував з керівництвом міністер- ством внутрішніх справ (1936–1939). Міністри становили другу складову Ради Міністрів. Розрізнялися три категорії міністрів – відомчі міністри, які очолювали відповідні міністерства; так звані міністри без портфеля. Третю категорію ста- новили керівники центральних урядництв у міністерському ранзі. Останні, як, наприклад, голови Головного Ліквідаційного Уряду, Головного Уряду Мір чи Найвищої Контрольної Палати, формально не входили до складу уряду, одначе могли брати участь у його засі- даннях, коли це стосувалося справ їхнього відомства. Кістяк Ради Міністрів складали відомчі міністри. У міжвоєнній Польщі чисельність їх була перемінною величиною: у перших роках незалежності сягала 16, згодом зменшилася й упродовж 1932–1939 рр. 177 О р га н іза ц ія уп р а вл ін н я н а п ол ь сь к о-ук р а їн сь к ом у п р и к ор д он н іза ІІРеч іп осп ол и т ої 3 Prawo polityczne Rzeczypospolitej Polskiej 1918–1939: Wybór źródeł / Prolog, wybór, oprac. i indeksy W. Sudnik. – Warszawa, 2002. – S. 308. функціонувало 11 міністерств: закордонних справ; внутрішніх справ; військових справ; фінансів; юстиції; рільництва й рільничих реформ; промисловості і торгівлі; комунікації; суспільної опіки; пошт і теле- графів; релігійних визнань і публічної освіти4. Напруга у стосунках з Німеччиною та СРСР допровадила до того, що особливого значення набула, запроваджена у Польщі декретом Президента від 6 серпня 1926 р., посада Генерального Інспектора Збройних Сил, котрий у випадку війни ставав Верховним Головноко- мандувачем. Першим Генеральним Інспектором 27 серпня 1926 р. став маршал Польщі Юзеф Пілсудський, який обіймав цю посаду до смерті (12 травня 1935 р.). Його наступником на цій посаді став гене- рал Едвард Ридз-Смігли (1886–1941), який виконував функцію Гене- рального Інспектора Збройних Сил до 27 жовтня 1939 р. (зрікся після початку агресії СССР проти Польщі й власного виїзду до Румунії, де був інтернований). Посада була посилена декретом Президента Речі- посполитої від 9 травня 1936 р. Посилення полягало у зосередженні у компетенції Генерального Інспектора сукупності завдань щодо обо- рони держави й військових приготувань на випадок ймовірного збройного конфлікту. Компетенція Генерального Інспектора Зброй- них Сил перевищувала повноваження міністра військових справ й гарантувала йому провідну роль щодо контролю над військом й виз- начення військової політики. Підлягав він винятково Президентові. У почесному сенсі (не правовому) був він визнаний другою особою у країні після Президента II Речіпосполитої. Урядова територіальна адміністрація Здійснення територіального управління урядовими органами II Речіпосполитої зосереджувалося у двох засадничих вертикалях. Перша з них – це загальна адміністрація, що її визначали також, на- загал початково, як політичну й об’єднану, а друга – спеціальна ад- міністрація, звана також необ’єднаною або часом – фаховою. Термін «загальна адміністрація» став домінуючим у польській адміністра- тивній практиці з часів уніфікації державної адміністрації 1928 р., заступивши собою різні поняття, успадковані від часів поділів Польщі кінця ХVIII ст. До загальної адміністрації належало насамперед виконання зав- дань зі сфери компетенції міністерства внутрішніх справ; до спеці- альної адміністрації – питань компетенції інших міністерств. Проте до компетенції органів загальної адміністрації входили й деякі інші питання, якими опікувалися інші, ніж МВС, міністерства. Отже, були об’єднані ці завдання в одному органі загальної адміністрації – відтак цю адміністрацію трактовано також як об’єднану. Згідно зі слушним зауваженням польського дослідника В. Козири, «загальна адміністрація становила кістяк цілої державної адміністрації у II Речіпосполитій»5. 178 О л ек са н д р Р уб л ь ов 4 Witkowski W. Historia administracji w Polsce 1764–1989. – S. 325, 328. Загальна адміністрація поділялася на два щаблі – інстанції. Ор- ганами I інстанції (першого ступеня) були насамперед народні комі- сари, згодом – урядові комісари, потім – старости, старости повітові (земські) й гродські (міські). Відомство повітового чи гродського ста- рости окреслювали зазвичай як староство, повітову чи старостин- ську адміністрацію. Органами II інстанції (другого ступеня) були воє- води, які керували воєводськими управліннями, що їх називали також воєводством, воєводською адміністрацією – загальною й об’єд- наною6. Територіальна адміністрація відроджуваної Польщі створювалася синхронно з перебиранням польських земель від держав – колишніх загарбників, учасників поділів Польщі наприкінці ХVIII ст. (Австрії, Німеччини, Росії). Її перший начерк окреслило розпорядження Ре- генційної Ради від 7 жовтня й декрет тієї ж Ради від 30 жовтня 1918 р., що ними до життя були покликані повіти як підставові оди- ниці конструйованої адміністрації. На чолі повітового управління пе- ребував його керівник, який спершу отримав назву народного комі- сара, згодом (з-за некорисного порівняння з більшовицькою Росією) – повітового або урядового комісара. Остаточно, на підставі обіжника МВС від 10 квітня 1919 р., прийнято визначення – повітовий урядо- вий комісар. Повітовий комісар на ввіреному йому терені виконував подвійну функцію: був представником уряду й одночасно органом урядової адміністрації I інстанції, наділеним додатковими повнова- женнями щодо координації діяльності підпорядкованих йому служб з владами й урядництвами, що підпорядковувалися іншим, ніж МВС, міністерствам. Упродовж 1919 р. дійшло до засадничих змін в устрою загальної адміністрації. Невдовзі з’ясувалося, що підпорядкованість комісарів разом з повітовими управліннями безпосередньо МВС спричиняла надмірну дріб’язковість й уповільнення адміністративної роботи, а функціонування теренових представництв численних спеціальних центральних урядництв поглиблювало компетентнісний хаос й об- тяжувало працю міністрів. Відтак постала потреба створення посе- редницького щабля загальної адміністрації. Сейм законом від 2 серпня 1919 р. щодо організації адміністративної влади II інстанції покликав до життя у центральній Польщі воєводства та воєвод як ор- гани об’єднаної адміністрації. Наступним кроком, 28 серпня 1919 р., розпорядженням Ради Міністрів щодо тимчасової організації пові- тової адміністративної влади на теренах колишнього російського за- гарбання повітові уряди були переформовані на староства, а орга- ном об’єднаної адміністрації у повіті визначено призначуваного міністром внутрішніх справ старосту, який виступав відповідальним виконавцем доручень воєводи. 179 О р га н іза ц ія уп р а вл ін н я н а п ол ь сь к о-ук р а їн сь к ом у п р и к ор д он н іза ІІРеч іп осп ол и т ої 5 Kozyra W. Urząd wojewódzki w Lublinie w latach 1919–1939. – Lublin, 1999. – S. 11. 6 Witkowski W. Historia administracji w Polsce 1764–1989. – S. 331. Воєводу призначав Начальник Держави за поданням міністра внутрішніх справ, схваленим Радою Міністрів. До його засадничої компетенції належало таке: бути представником уряду і з його до- ручення здійснювати державну владу на території воєводства; ви- ступати відповідальним виконавцем завдань окремих міністрів; бути начальником влад і урядництв на підпорядкованому йому те- рені; бути службовим начальником для працівників тих же уряд- ництв. Як наслідок становище воєводи мало подвійний характер: був він представником уряду (політична функція) й одночасно ке- рівником загальної адміністрації на території воєводства (адміні- стративна функція)7. Сфера діяльності воєводи була широкою й далеко виходила поза межі кола справ, приналежних до МВС, обіймаючи численні ділянки державного управління, за винятком адміністрації військової, судо- вої, фінансової, освітньої, праці, шляхів сполучення, поштово-теле- графної та рільничої. Мав він також право оприлюднення правових актів, обов’язкових на терені воєводства. При воєводі створювалася воєводська рада як дорадчий орган, до складу якої був залучений й громадянський чинник (представники повітових сеймиків і міських рад) та керівники окремих відділів воє- водської адміністрації й представники необ’єднаної адміністрації. Обов’язком воєводи було з’ясування думки (хоча й незобов’язуючого характеру) цього органу у всіх справах більшого значення для воє- водства, головним чином господарських і культурних, а також з най- головніших проблем, які перебували у сфері діяльності територіаль- ного самоврядування. Раду очолював воєвода або призначений ним заступник. Розпорядження Ради Міністрів від 11 лютого 1924 р. на- давало заступникам воєвод титул віце-воєводи й визначало для них сферу компетенції, окреслену МВС8. Поважний обсяг діяльності воєводи вимагав створення допоміж- ного апарату. Таким апаратом мало бути для нього воєводське упра- вління. Видане на додачу до закону від 2 серпня 1919 р. виконавче розпорядження Ради Міністрів від 13 листопада окреслювало орга- нізацію воєводського урядництва, що мало складатися з департа- ментів і відділів. Одночасно це розпорядження (арт. 39) однозначно наголошувало на засаді одноосібності керівництва адміністратив- ним органом, який очолював воєвода, й допоміжності/підпорядко- ваності обслуговуючого його урядницького апарату. Органи загальної адміністрації розташовувалися винятково у по- вітах та воєводствах. У міських і сільських гмінах владні функції за- гальної адміністрації виконували органи територіального самовря- дування. Приписи 1919 р. стали значною мірою взірцем для 180 О л ек са н д р Р уб л ь ов 7 Kozyra W. Urząd wojewódzki w Lublinie w latach 1919–1939. – Lublin, 1999. – S. 26. 8 Witkowski W. Historia administracji w Polsce 1764–1989. – S. 333. вирішення адміністративних питань в інших частинах відродженої Польщі – насамперед стосовно адміністрації на рівні воєводства. Упродовж 1920-х років, особливо після травневого перевороту 1926 р., посилився процес упорядкування й уніфікації територіаль- ної адміністрації. Його апогеєм стало розпорядження Президента РП від 19 січня 1928 р. щодо організації й сфери діяльності влади за- гальної адміністрації. Документ цей передбачав, що владами загаль- ної адміністрації є воєводи, урядовий комісар для столичного міста Варшави, повітові й гродзькі старости9. Приписи ці виразно поси- лювали позиції урядової адміністрації. В арт. 5 недвозначно наголо- шувалася засада єдиноначальності, а саме: «Воєводи, Урядовий ко- місар, повітові старости і гродзькі старости діють під особисту відповідальність, самостійно й одноосібно, з застереженням колегі- ального розв’язання справ, стосовно постанов нинішнього розпо- рядження, відносно інших правничих приписів»10. Документ цей засадничим чином зміцнював принципи об’єднаності у загальній адміністрації. Воєвода призначався на посаду президен- том, підпорядковувався особисто міністрові внутрішніх справ, служ- бово – голові Ради Міністрів й окремим міністрам. Надалі зберігав под- війну позицію у воєводстві: був представником уряду й керівником загальної адміністрації. Підпорядковувалися йому справи зі сфери ком- петенції Міністерства внутрішніх справ та інших відділів загальної ад- міністрації11. Розпорядження 1928 р. вперше докладно визначало сферу репрезентації уряду воєводою. До його прав і обов’язків нале- жало: виняткове представництво уряду під час державних урочисто- стей, якщо уряд не надіслав уповноваженого делегата; узгодження ді- яльності всієї державної адміністрації на теренах воєводства відповідно до політичної стратегії уряду; загальний нагляд за особовими справами державних функціонерів з погляду вимог безпеки, спокою й громадсь- кого порядку; узгодження діяльності цивільної адміністрації, а також господарчих інтересів воєводства з оборонними потребами держави12. У порівнянні з приписами 1919 р. ці дві останні функції давали воєводі спеціальні повноваження щодо нагляду й втручання стосовно необ’єднаної адміністрації, отже вилученої з-під його безпосередньої компетенції. Воєвода міг періодично скликати зібрання керівників органів необ’єднаної адміністрації задля координування їхньої праці з погляду державних інтересів, міг вимагати від керівників тих орга- нів пояснень у конкретних справах й призупиняти виконання зав- дань, які, на його думку, суперечили політиці уряду, міг, зрештою, втручатися у персональні справи органів необ’єднаної адміністрації. 181 О р га н іза ц ія уп р а вл ін н я н а п ол ь сь к о-ук р а їн сь к ом у п р и к ор д он н іза ІІРеч іп осп ол и т ої 9 Kallas M. Historia ustroju Polski X–XX w. – Warszawa: Wyd-wo Naukowe PWN, 1996. – S. 334. 10 DzURP. – 1928. – Nr. 11. – Poz. 86. 11 Kallas M. Historia ustroju Polski X–XX w. – S. 334. 12 Witkowski W. Historia administracji w Polsce 1764–1989. – S. 335. Функціонування публічної адміністрації Функціонери публічної адміністрації здійснювали владу й органі- заційні функції держави. Їхню правничу ситуацію регулювали при- писи статуту про державну цивільну службу 1922 р. Містили вони так звану службову прагматику. Підпорядковувався їй загал дер- жавних функціонерів, за винятком суддів і прокурорів, учителів, про- фесорів академічних шкіл, працівників державних підприємств і мо- нополій. Службову прагматику тих груп працівників регулювали окремі приписи, що, втім, ґрунтувалися на подібних засадах. Статут про державну цивільну службу унормовував спосіб прий- няття на посади й звільнення з них, окреслював кваліфікаційні вимо- ги, право на відпустку, посадовий оклад, умови підвищення по службі, функціональні обов’язки (лояльність, збереження таємниці, особлива відданість, послух начальству), а також систему дисциплінарної від- повідальності. Службовці поділялися на дві категорії – урядовців й нижчих державних службовців. Службовий стосунок розпочинався з призначення, що ним виступав однобічний писемний адміністратив- ний акт. Припинення службових стосунків відбувалося шляхом звіль- нення з державної служби. Суперечки щодо державної цивільної служби підлягали юрисдикції адміністративного судівництва. Загальна чисельність службовців державної адміністрації була до- волі великою. У 1938 р. бюджет II Речіпосполитої передбачав 74 тис. посад у цивільній адміністрації (включно з суддями й прокурорами), але без учителів, чисельність посад яких сягала 89 тис.13 Належне функціонування державної адміністрації залежало не лише від відповідної структури її органів й унормування порядку і форм їхньої діяльності, але також від кваліфікації адміністративних функціонерів. У перших літах по відновленню державності незалежна Польща диспонувала обмеженим резервом кадрів кваліфікованих урядовців. Значний відсоток службовців без відповідної кваліфікації й брак докладних приписів, що унормовували б їхню діяльність, не могли не спричинювати низьку ефективність діяльності державного апарату. Поступово кадровий голод надолужувався шляхом рекруту- вання на державні посади випускників польських шкіл. Суспільне обличчя працівників державної адміністрації було неод- норідним. Нижча ланка адміністративного апарату рекрутувалася назагал з кіл робітників розумової праці й дрібноміщанського сере- довища. Керівні ж посади в адміністрації, які вимагали вищої освіти, займали особи, походженням переважно з буржуазії, поміщицтва й робітників розумової праці. Ситуація ця була значною мірою наслід- ком наявної системи освіти, яка надавала кращі шанси для вихідців із заможних суспільних верств. У господарських відомствах, проми- словості й торгівлі та фінансових установах чимало відповідальних 182 О л ек са н д р Р уб л ь ов 13 Bardach J., Leśnodorski B., Pietrzak M. Historia ustroju i prawa polskiego. – S. 535–536. посад, включно з міністерськими, обіймали особи, пов’язані з різ- ними капіталістичними організаціями, насамперед з так званим «Ле- віафаном» – Центральним Союзом Польського Промислу, Гірництва, Торгівлі й Фінансів14. Після травневого перевороту 1926 р. у держав- ному апараті значно побільшало офіцерів, які прийшли туди безпо- середньо з військової служби. Наприклад, 1937 р. серед воєвод II Ре- чіпосполитої колишні офіцери становили 75%. Структура управління в українських землях II Речіпосполитої (1919–1939) зазнавала певних змін. У березні 1919 р. створено уряд- ництво Генерального Делегата Уряду для колишньої Галичини, якому доручено, щоправда, дещо у менших обсягах компетенцію колиш- нього австрійського намісника краю. Лише 1920 р. поширено на Галичину систему управління, чинну вже перед тим на теренах ко- лишнього Царства Польського – створено 4 воєводства: Краківське, Львівське, Станіславівське й Тарнопільське (три останніх назагал залюднювали українці), котрі, у свою чергу, поділялися на повіти. Воєводства були органами II інстанції. У 1928 р. запроваджено уніфікацію адміністрації. Територію II Ре- чіпосполитої поділено на 16 воєводств на чолі з воєводами; воєводства, у свою чергу, поділялися на повіти на чолі з старостами. «Україн- ськими» воєводствами, більшість або значну частину населення яких складали етнічні українці, були – Волинське (близько 70% мешканців), Львівське (40%), Станіславівське (близько 70%), Тарнопільське (близько 50%), південні повіти Поліського воєводства (понад 80%). Поза державною адміністрацією існували органи територіального самоврядування. На найнижчому щаблі було це гмінне самовряду- вання у містах і селах, на вищому – повітове самоврядування. У ча- стині воєводств діяло також воєводське самоврядування. 1933 р. здійснено уніфікацію самоврядування. Зміни у приписах уможли- вили державній владі широке втручання у справи місцевого самов- рядування й призначення комісарської адміністрації. Назагал українці були усунуті від виконання функцій державних службовців та місцевого самоврядування й відтак були негативно на- лаштовані до представників польської адміністрації. Тривалі пере- мовини з польською стороною завершилися нічим. Так, зокрема, польсько-українська «нормалізація» 1935 р. передбачала розши- рення представництва українців в органах місцевого самовряду- вання, але через саботаж польської сторони зазнала фіаско. Польська влада у стосунку до українців керувалася чотирма під- ставовими засадами: 1) забезпечення цілісності держави й блоку- вання автономічних прагнень українців; 2) гарантування полякам домінування у всіх сферах життя; 3) поборювання будь-яких анти- 183 О р га н іза ц ія уп р а вл ін н я н а п ол ь сь к о-ук р а їн сь к ом у п р и к ор д он н іза ІІРеч іп осп ол и т ої 14 Encyklopedia Historii Drugiej Rzeczypospolitej / Redakcja Naukowa: A. Gar- licki, Z. Landau, W. Roszkowski, P. Stawecki, J. Tomaszewski. – Warszawa: Wiedza Powszechna, 1999. – S. 57. державних спроб й замахів на «польський стан посідання»; 4) пошуки порозуміння з українцями на умовах, що їх диктували поляки. Стосовно українських територій міжвоєнної Польської держави проводилася політика їхнього свідомого поділу на колишні «австрій- ські» терени (Львівське, Станіславівське, Тарнопільське воєводства) з національно свідомим українським населенням й колишні «росій- ські» терени (Волинське воєводство) – зі значною часткою асимільо- ваного/русифікованого населення. За цих обставин стало можливим довготривале здійснення так званого «Волинського експерименту» Г. Юзевського (1928–1938). Волинське воєводство Посаду воєводи на Волині у міжвоєнний час послідовно обіймали: Ян Кжаковські (березень – липень 1921 р.); Тадеуш Двораковскі (1881–1956; виконувач обов’язків воєводи, липень 1921 р. – березень 1922 р.); Ста- ніслав Доврановіч (1874–1941; йменований воєводою у серпні 1922 р., урядування фактично не розпочав); Мечислав Міцкєвіч (1879 – перед 1939; вересень 1922 р. – лютий 1923 р.); Станіслав Сроковскі (1872– 1950; лютий 1923 р. – серпень 1924 р.); генерал Каетан Ольшевскі (1858–1944; серпень 1924 р. – лютий 1925 р.); Александер Дембські (1890–1941; лютий 1925 р. – серпень 1926 р.); Владислав Мех (1877– 1929; серпень 1926 р. – липень 1928 р.); Генрик Юзевський (1892–1981; серпень 1928 р. – квітень 1938 р.; з піврічною перервою 1930 р., коли виконувачем обов’язків воєводи був Юзеф Шлежиньські /1888– ?); Алек- сандер Гауке-Новак (1896–1956; квітень 1938 р. – вересень 1939 р.)15. Польські урядовці на Волині рекрутувалися з кількох виразних джерел. Першим було перенесення з попереднього місця праці або навчання у порядку призначення. Іншу значну частку волинських урядовців становили особи, демобілізовані з Війська Польського упродовж 1921–1922 рр. Так, наприклад, 1923 р. з 283 штатних пра- цівників воєводського управління військо було попереднім праце- давцем для 42 осіб (14,8%). У поліції Волинського воєводства участь колишніх військових була ще виразнішою. З 38 вищих функціонерів поліції Волині 21 (55,2% – щодругий) перейшов на службу у поліцію безпосередньо з війська16. Третю групу складали мігранти, які при- бували до регіону з власної ініціативи у пошуках праці, задля гро- мадської діяльності або ж провадження бізнесу. Четверту, найчисленнішу групу осіб, які обіймали урядові посади на Волині у перших роках міжвоєнного двадцятиліття – складали особи, які народилися на схід від кордону, визначеного Ризькою мирною угодою 1921 р. між II Річчюпосполитою, з одного боку, й совєтською Росією та її сателітом – совєтською Україною. Були це переважно 184 О л ек са н д р Р уб л ь ов 15 Див.: Mędrzecki W. Inteligencja polska na Wołyniu w okresie międzywojennym. – Warszawa: Wyd-wo Neriton; Instytut Historii PAN, 2005. – S. 35–36. 16 Funkcjonariusze państwowej służby cywilnej. Wyniki spisu ze stycznia 1923 roku // Statystyka Polski. – Warszawa, 1925. – T. 6. – S. 26–31. уродженці України, які змушені були залишити доробок багатьох по- колінь власних родин у себе на батьківщині й у відродженій Польщі починати життя ледь не з нуля. Згідно з даними січневого перепису 1923 р., серед працівників воєводського управління Волині й уряд- ництв староств регіону на 283 штатних працівників ледь не половина – 120 осіб – народилися «за кордоном», тобто на схід від Ризького кор- дону. У судівництві Волині ця частка була ще виразнішою – з 104 зай- нятих у ньому 1923 р. «за кордоном» народилося 59 (56,7%)17. Поляки – вихідці з України – перебували й на вищих щаблях урядо- вої ієрархії Волинського воєводства. Так, наприклад, належав до них Мєчислав Міцкєвіч, у вересні 1922 р. – лютому 1923 р. волинський воє- вода. Народився він у м. Кам’янці-Подільському. Закінчив правничий факультет університету св. Володимира у Києві, працював авдокатом в Одесі та Києві. Був членом Польського демократичного централу в Україні. З 27 липня 1917 р. – товариш генерального секретаря з між- національних справ Української Центральної Ради С. Єфремова (з пра- вами генерального секретаря й входженням до складу уряду); з січня 1918 р. – міністр у польських справах в уряді Української Народної Рес- публіки. З 1919 р. – на урядових посадах у II Речіпосполитій18. Волинський воєвода 1926–1928 рр. Владислав Мех також мав без- посереднє відношення до України. Після закінчення Вищої торго- вельної школи у Лейпцигу 1901 р. упродовж 1902–1905 рр. він пере- бував у Києві, був чільним діячем Польської соціалістичної партії (ППС), учасником революції 1905–1907 рр. – отже, людиною, біогра- фія якої була пов’язана з українськими теренами, й проблеми України були йому непогано відомі19. Багатолітній волинський воєвода Генрик Юзевський був урод- женцем Києва, випускником університету св. Володимира у Києві й навіть товаришем міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки 1920 р.20 Як зауважує польський учений В. Менджецький, на противагу більшості польських урядовців як центральної, так і регіональної ад- міністрації, для Меха і Юзевського українці були окремим народом, який мав право культивування власної культури і мови. Єдиний шлях 185 О р га н іза ц ія уп р а вл ін н я н а п ол ь сь к о-ук р а їн сь к ом у п р и к ор д он н іза ІІРеч іп осп ол и т ої 17 Mędrzecki Włodzimierz. Inteligencja polska na Wołyniu w okresie międzywoj- ennym. – S. 38. 18 Див.: Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2-х т. / Ін-т історії України НАН України; ЦДАВО України; упоряд.: В. Ф. Верстюк (кер.) та ін.; редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. – К.: Наук. думка, 1997. – Т. 2: 10 груд. 1917 р. – 29 квіт. 1918 р. – С. 386–387; Кучерук О. Київ 1917–1919: Адреси. Події. Люди. – К.: Темпора, 2008. – С. 70–71. 19 Див.: Mędrzecki W. Inteligencja polska na Wołyniu w okresie międzywojennym. – S. 310. 20 Див.: Kęsik J. Zaufany Komendanta: Biografia polityczna Jana Henryka Józew- skiego 1892–1981. – Wrocław Wyd-wo Uniwersytetu Wrocławskiego, 1995. – 214 s. до успішного розв’язання української проблеми Юзевський і його співпрацівники вбачали у діяльній участі поляків у процесі форму- вання новочасної, розвинутої української нації. Лише це, здавалося, гарантувало убезпечення від набування українським національним рухом виразного антипольського спрямування. Поляки, виказуючи повагу українцям й допомагаючи їм у віднайденні власної ідентич- ності, повинні були підказувати, що спільна місія обох націй полягала у спільному поборюванні смертельного ворога – імперської Росії – у дусі угоди Пілсудського – Петлюри 1920 р.21 Досягнення цієї мети мало відчинити шлях до будівництва незалежної Української дер- жави зі столицею у Києві. Від українців, котрі опинилися у межах II Речіпосполитої, волинська санація домагалася громадянської ло- яльності й визнання прав Польщі щодо Галичини й Західної Волині. У відповідь на таку лояльність воєводська адміністрація Г. Юзевсь- кого готова була підтримувати українські суспільні, культурні, гос- подарські й навіть політичні ініціативи. Підтримувала участь місце- вих українців у діяльності самоврядування на усіх щаблях22. Вочевидь проукраїнські симпатії й проекти Г. Юзевського наштов- хувалися на потужну протидію місцевих польських «кресовяків» й зо- крема римо-католицького кліру Волині. Для єпископа А. Шельонжка, ксьондза Ф. Шнарбаховського, Т. Двораковського, Т. Крижановського, Б. Подгорського, М. Янушайтіса, С. Красіцького й багатьох інших пред- ставників польської еліти регіону Волинь аж ніяк не була «польсько- українською» територією, а лишень польською. Відтак українці не були братнім народом, який розбудовував і формував спільний з поляками волинський світ, а лише потужною стихією, яка прагнула обернути Во- линь на суто українську територію, отже – усунути з регіону будь-які ознаки польськості. У такому разі єдиною позицією, яку належало прийняти, ставав захист регіону від внутрішнього ворога – українців23. Львівське воєводство Першим очільником Львівського воєводства був Казимир Гра- бовськи, який очолював його упродовж 23 квітня 1921 р. – 30 червня 1924 р. Його наступником на цій посаді (до 4 грудня 1924 р.) став Станіслав Зімни. Далі керівниками Львівського воєводства були: Павєл Гарапіх (30 грудня 1924 р. – 29 липня 1927 р.); Пйотр Дунін- Борковський (1890–1949; до 30 квітня 1928 р.); Войцех Голуховські (1888–1960; 9 липня 1928 р. – 29 серпня 1930 р.); Броніслав Наконє- 186 О л ек са н д р Р уб л ь ов 21 Mędrzecki W. Województwo Wołyńskie 1921–1939: Elementy przemian cywiliza- cyjnych, społecznych i politycznych. – Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk – Łódź: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1988. – S. 147–148. 22 Ibidem. 23 Mędrzecki W. Inteligencja polska na Wołyniu w okresie międzywojennym. – S. 212–213. чніков-Клюковські (1888–1962; 30 серпня 1930 р. – 6 липня 1931 р.); Юзеф Рожнєцкі (6 липня 1931 р. – 30 січня 1933 р.); Владислав Беліна- Пражмовські (1888–1938; 31 січня 1933 р. – 14 квітня 1937 р.); Аль- фред Білик (1889–1939; 17 квітня 1937 р. – 17 вересня 1939 р.)24. Остан- ній львівський воєвода д-р А. Білик покінчив життя самогубством в Угорщині восени 1939 р. за умов краху II Речіпосполитої й спричине- ною цим страхітливою депресією багатьох її чільних політиків. З керівників Львівського воєводства чи не єдиною особою, ви- разно налаштованою на діалог з українською стороною, був поль- ський політик консервативного спрямування Пйотр Дунін-Бор- ковський. Іван Кедрин-Рудницький недвозначно зараховував його до нечисленних «білих круків» тогочасного польського суспільства і його політичної еліти, які прагнули діалогу з українцями й опрацьо- вували засади зближення й порозуміння двох народів у рамках Польської держави. Нетривале урядування Дуніна-Борковського у Львові пояснювалося, за словами колишнього воєводи, тим, що «ви- гризли його зі Львова керівники різних польських організацій, які засипали Варшаву скаргами на Борковського, оскільки він «брата- ється» з українцями й підбурює їх проти Польщі»25. Польський полі- тик був постійним учасником приватно-товариських польсько- українських зустрічей, де контактували налаштовані до діалогу з українцями представники польського поміщицтва й представники українського політичного й господарського світу II Речіпосполитої. У 1931 р. П. Дунін-Борковський опублікував у варшавському часо- писі «Droga» свою знакову статтю «Директиви програми польсько- українського зближення»26. Тарнопольське воєводство Згідно з даними перепису від 30 вересня 1921 р., Тарнопольське воєводство II Речіпосполитої займало площу 16 240 км2, поділялося на 17 повітів. У воєводстві було 35 міст і 1076 сільських ґмін (громад) з загальною кількістю населення 1 428 520 осіб, з яких у містах про- живало тільки 203 769 осіб. Щільність населення становила 88 осіб на 1 км2. У релігійному відношенні греко-католиків було 847 907, римо-католиків – 447 810 осіб. Визнавали себе поляками 642 546, українцями – 714 031 осіб27. 187 О р га н іза ц ія уп р а вл ін н я н а п ол ь сь к о-ук р а їн сь к ом у п р и к ор д он н іза ІІРеч іп осп ол и т ої 24 Mazur G. Życie polityczne polskiego Lwowa 1918–1939. – Kraków: Księgarnia Akademicka, 2007. – S. 34. 25 Kedryn I. Białe kruki // Kultura (Paryż). – 1977. – Nr. 10 (361). – S. 76. 26 Dunin-Borkowski P. Wytyczne programu zbliżenia polsko-ukraińskiego // Nie je- steśmy ukrainofilami: Polska myśl polityczna wobec Ukraińców i Ukrainy: Antologia tekstów / Pod red. P. Kowala, J. Ołdakowskiego, M. Zuchniak. – Wrocław: Kolegium Europy Wschodniej im. Jana Nowaka-Jeziorańskiego, 2008. – S. 115–125. 27 Statystyka Polski. Główny urząd statystyczny Rzeczypospolitej Polskiej. – T. XXIX. – S. 3, 20–21, 82. Апарат державного управління представляв собою диференці- йовану систему органів. Відповідно до територіального поділу країни, управління поділялося на центральне й територіальне (місцеве). У воєводстві територіальне управління складалося з урядової адміністрації та самоврядування. Очолював Тарнопольську урядову адміністрацію (Тарнопольське воєводське управління) воєвода, якого, як зауважувалося вище, призначав міністр внутрішніх справ Польщі. Воєвода представляв на території воєводства варшавський уряд. Тарнопольське воєводське управління поділялося на загальну (політичну) і спеціальну адміністрації. Загальна адміністрація виконувала завдання, котрі належали до компетенції МВС. Спеціальна адміністрація виконувала функції інших відомств. Принагідно зауважимо, що в попередній період на території західноукраїнських земель діяли тимчасові органи військової та цивільної адміністрації. Новостворений у 1921 р. орган державної влади й управління II інстанції на чолі з воєводою замінив на території колишньої Австро-Угорської імперії галицьких намісників, а на територіях колишньої Російської імперії – генерал-губернаторів28. Система урядового управління була організована таким чином, що деякі сектори (польською – wydziaḹy; надалі – виділи-сектори) спе- ціальної адміністрації були об’єднані з органами загальної адміні- страції, за винятком виділів промисловості і торгівлі, сільського гос- подарства, засобів сполучення, соціального забезпечення, а також питань, пов’язаних з віросповіданням, мистецтвом і культурою. Решта виділів спеціальної адміністрації мала самостійну структуру територіальних органів. Такий поділ робив загальну адміністрацію – об’єднаною, а спеціальну – необ’єднаною. Органами загальної адміністрації на території воєводства було власне воєводство, на території повітів – староства. Повітовий ста- роста очолював орган загальної адміністрації І інстанції (старостат), воєвода – орган загальної адміністрації II інстанції (воєводство). Також на території Тарнопольського воєводства, як і по всій Польщі, деякі міністерства в повітах могли мати власні органи, які не були об’єднані з органами загальної адміністрації. Такі управлінські струк- тури діставали назву органів необ’єднаної адміністрації. До 1933 р. воєводство поділялося на повіти, міські і сільські ґміни (громади). 1933 р. ухвалено Закон «Про часткову зміну устрою територіального самоврядування», який вносив корективи до системи органів місце- вого самоврядування на території всієї II Речіпосполитої. Цим актом було запроваджено чотириступеневий територіально-адміністра- тивний поділ, який до того існував лише на території колишньої ро- сійської займанщини. Новий закон дозволяв організовувати так 188 О л ек са н д р Р уб л ь ов 28 Див. Стронський М. Тарнопольське воєводство в складі Другої Речі По- сполитої (1921–1939) // Pamiętnik Kijowski / Stowarzyszenie Uczonych Polskich Ukrainy; pod. red. H. Strońskiego. – Kijуw, 2004. – T. 7 Polacy na Podolu. – С. 191. звані збірні сільські громади – волості, які адміністративно об’єдну- вали кілька окремих сіл, хуторів, присілків. Воєвода, як представник центрального уряду у воєводстві, вико- нував і контролював усі розпорядження Ради Міністрів. Особливо воєвода опікувався справами охорони суспільного ладу та громадсь- кого порядку, сферою національно-релігійних стосунків. Виконуючи адміністративні функції на підвладній території, він своїми розпо- рядженнями сприяв регулярному набору до війська, а при потребі – навіть проведенню мобілізації. Він же здійснював нагляд в останній інстанції за діяльністю ґмін, міських органів самоуправління (з пи- тань виборів до гмін і міських рад), вирішував фінансові питання. У сфері соціального забезпечення воєвода наглядав за виконанням підприємцями й робітниками розпоряджень про трудові взаємовід- носини, затверджував тарифи плати за житлові приміщення. У дру- гій інстанції відав проведенням профілактичних і лікувальних захо- дів, санітарною інспекцією, перевіряв роботу медичних закладів тощо. Поділялося Тарнопольське воєводське управління, як вже згадува- лося, на виділи (сектори), які, в свою чергу, ділилися на відділи, а ті, при потребі, поділялися на реферати. Структура воєводського управління упродовж 1921–1939 рр. змінювалася несуттєво. Так, у 1921–1924 pp. воєводське управління складалося з десяти виділів: президіального, адміністративного, самоуправління, бюджетно-господарського, ві- росповідання, сільськогосподарсько-ветеринарного, промислово-тор- гового, праці і соціальної опіки, суспільного здоров’я, окружної ди- рекції суспільних робіт. У 1924–1929 pp. кількість виділів зменшилася до семи. Президіальний виділ (до якого окремою структурною одини- цею входив відділ суспільної безпеки) був поділений на два окремі ви- діли. Бюджетно-господарський, релігійний та промислово-торговий виділи ліквідовано, а замість них утворено відповідні відділи в інших виділах. До 1936 р. у такий спосіб кількість виділів воєводського упра- вління час від часу зменшувалася або збільшувалася. У 1936–1939 pp. існувало лише сім виділів. 1935 р. було ліквідовано адміністративний виділ, який увійшов до складу загального виділу в якості відповідного відділу. Також було перейменовано технічний виділ у виділ шляхів сполучення і будівництва (комунікаційно-будівельний)29. Виділи, відділи і реферати очолювалися начальниками і референ- тами, на допомогу яким призначалися відповідні канцелярські пра- цівники – інспектори, секретарі, друкарки. Усі службовці воєводсь- кого управління й підпорядкованих йому органів зараховувалися до штату Міністерства внутрішніх справ. Виняток становили окремі фа- хівці – інженери, лікарі, ветеринари та ін., – вони перебували у шта- тах галузевих міністерств. Усі виділи та їх службовці не мали права 189 О р га н іза ц ія уп р а вл ін н я н а п ол ь сь к о-ук р а їн сь к ом у п р и к ор д он н іза ІІРеч іп осп ол и т ої 29 Стронський М. Тарнопольське воєводство в складі Другої Речі Посполитої (1921–1939). – С. 192–193. виступати самостійно, а діяли тільки від імені воєводи. Всі розпо- рядження та кореспонденція виходили за підписом воєводи, що ро- било його єдиним начальником в усіх сферах життєдіяльності воє- водства. Воєвода призначав і переміщував на інші посади підлеглих йому службовців, а виділам давав розпорядження й вказівки; також він розглядав скарги на постанови й розпорядження повітових органів адміністрації, органів самоврядування, контролював їхню діяльність, а за необхідності – скасовував їхні постанови. Довідатися про за- гальнообов’язкові постанови й розпорядження воєводи можна було в друкованому урядовому воєводському органі – «Воєводському віс- нику». Заступником воєводи був віце-воєвода, якого теж призначав міністр внутрішніх справ за погодженням його кандидатури з прем’єр-міністром30. Для виконання доручень і розпоряджень воєводи кожен виділ мав чітке розмежування певних компетенцій та функцій. Так, президі- альний (загальний) виділ займався фінансово-господарськими спра- вами, питаннями особового складу воєводського управління. Важ- ливе місце в структурі воєводського управління займав виділ безпеки, який опікувався політичними й національними питаннями, пресою, товариствами, політичними організаціями, профспілками. Він же контролював діяльність усіх легальних партій. Виділ безпеки провадив боротьбу проти проявів національно-визвольного руху на місцях, займався справами іноземців та питаннями прикордонної служби. Виділ самоврядування здійснював контроль за діяльністю повітових органів самоврядування, перевіряв господарську діяль- ність останніх, контролював роботу комунальних підприємств. Ад- міністративний – займався питаннями громадянства, зміною кон- фесійної приналежності та прізвищ, приналежністю до громад та рухом населення; здійснював нагляд за історичними пам’ятками та післявоєнною відбудовою; контролював кримінально-адміністра- тивні правові органи (юстицію), яка разом із судами та прокурату- рою здійснювала каральні функції (це могли бути штрафи або кіль- камісячний арешт). Виділ охорони здоров’я керував діяльністю державних і приватних медичних закладів, слідкував за санітарним станом лікарень та санаторіїв. Призовом до армії опікувався вій- ськовий виділ, до компетенції якого належала також організація до- призовної підготовки молоді, звільнення від військової служби та по- карання за ухиляння від неї. Виділ землеробства займався охороною лісів, меліораційними роботами, сільськогосподарською освітою. Виділ праці та соціальної опіки займався питаннями організації та нагляду за діяльністю товариств і установ суспільної опіки (будинки інвалідів та для літніх людей), опікувався дітьми, матерями, молоддю, інвалідами війни, еміграцією сезонних робітників. Також цей виділ 190 О л ек са н д р Р уб л ь ов 30 Там само. – С. 193. брав активну участь у розв’язанні конфліктів між робітниками і пра- цедавцями, вирішував проблеми безробіття, утворюючи нові робочі місця, відшукував кошти для організації публічних робіт. У повітах органами загальної адміністрацій І інстанції були ста- роства, які очолювали повітові старости. Повіти поділялися на міські та сільські ґміни (громади), де функції органів загальної адміністра- ції виконували органи місцевого самоврядування, що підпорядкову- вались органам загальної адміністрації І та II інстанції (тобто, воє- водству й староству). Староста призначався міністром внутрішніх справ, а підпорядковувався (разом із підлеглим йому управлінським апаратом) воєводі. На території повіту староста виконував функції, що були аналогічні до функцій воєводи у воєводстві – він очолював апарат урядової адміністрації на території повіту, наглядав за діяль- ністю всіх органів державного управління в повіті, представляв дер- жавну владу в повіті. Також він очолював і керував діяльністю орга- нів територіального самоврядування – повітових рад і повітових виділів. Органами загальної адміністрації першої інстанції в міських пові- тах були гродські (від польського grod – місто) староства з гродським старостою на чолі, які призначалися міністром внутрішніх справ і підпорядковувалися воєводі. Статус міських повітів діставали міста з населенням понад 75 тис. осіб. На території західноукраїнських зе- мель такий статус мало тільки місто Львів. Апарат староства поділявся на реферати (загальний реферат, ре- ферат безпеки, адміністративний реферат тощо), подібно до воє- водського поділу на виділи. Кількість посад у староствах Тарнополь- ського воєводства 1921 р. коливалася від 13 до 18 осіб. Найбільший штат мали Тарнопольське і Бродське староства – по 18 посад, Золо- чівське – 17, Бережанське – 15, у інших – 13–14 посад31. Староства, як підпорядковані воєводі органи, мали виконувати по- станови і розпорядження воєводи. Так, наприклад, на виконання розпорядження воєводи від 9 березня 1923 р., усі воєводські старости Тарнопольського воєводства повинні були подати дані про свої по- віти. У звітах вимагалося навести таку інформацію: загальну чи- сельність мешканців повіту; національний, релігійний та мовний склад населення; характеристику клімату, місцевості, шляхів сполу- чення; перелік продукції, яка виробляється на підприємствах й ви- рощується у сільському господарстві; кількість шкіл, освітніх това- риств, музеїв; наявність санітарних закладів та установ соціальної допомоги. У двотижневий термін старости надіслали до президіаль- ного виділу дані про свої повіти. Так, у звіті старости Заліщицького повіту повідомлялося: «Кількість населення становить 67 048 душ; з них поляків – 22 802 осіб, українців – 38 021 осіб, євреїв – 6 225 осіб; даних про релігійний і мовний склад немає через те, що збірник 191 О р га н іза ц ія уп р а вл ін н я н а п ол ь сь к о-ук р а їн сь к ом у п р и к ор д он н іза ІІРеч іп осп ол и т ої 31 Там само. – С. 194. останнього перепису ще не видано; клімат помірний, зими – острі, літа – теплі та сухі; місцевість горбиста без лісів, майже усі села роз- ташовані в долинах або ярах, тому добре захищені від вітрів; заліз- ниця перетинає повіт у напрямку до Чорткова; сільськогосподарської продукції (зернових і овочів) є багато, а експорт їх на високому рівні; в Заліщиках діє Семінаріум для вчителів, 7-ми класна народна школа (чоловіча та жіноча), у Тлустому – 5-ти класна народна школа, та в кожному селі повіту народна школа сільського типу, з закладів про- світницьких у Заліщиках діє українська «Просвіта»; санітарний стан у повіті задовільний, у місті є 1 аптека та 4 лікарі, у Тлустому – 1 ап- тека та 1 лікар; з державних установ у повіті діють – староство, пові- товий суд, інспекторат скарбовий, каса скарбова, повітова коменда- тура державної поліції, управління державних доріг, відділ обліку земельного податку, інспекція таможної охорони, желізодорожне бюро, поштове відділення і телеграф, управління містом, повітова каса хворих; усі державні установи і відділи, крім желізодорожнього бюро і управління містом, розміщені у найнятих приміщеннях; з гро- мадських закладів є: в Заліщиках громадський шпиталь, єврейська парова баня, у Тлустому – єврейська баня» (збережено стиль доку- мента. – О. Р.)32. По отриманні подібних звітів від підвладних йому староств воє- вода повинен був подавати річні звіти цілого воєводства, як вимагав того Президент II Речіпосполитої. Відповідне розпорядження «Про організацію і діяльність загальної адміністрації» було видане 19 січня 1928 р. Воно було спрямоване на централізацію державної влади на місцях, а керівництво країни мало повнішу інформацію про стан справ у кожному воєводстві, що дозволяло ефективніше здійснювати управління та вносити необхідні зміни для його покращення. На прикладі діяльності Тарнопольського воєводського управління можна стверджувати, що польська влада на місцях мала сильний вплив саме завдяки структурованому державному апарату упра- вління, який мав великі повноваження. Воєвода, який повністю під- порядковувався центральній владі, зводив до мінімуму роль органів місцевого самоврядування в керівництві воєводством, а всі розпо- рядження, що їх видавали органи самоврядування, могли бути ска- совані воєводою як такі, що суперечать політичному курсу Варшави щодо західноукраїнських земель. Структура воєводського управління була побудована таким чином, щоб максимально керувати усіма сфе- рами життя на місцях, а при проявах непокори – оперативно приду- шувати їх. Саме для ефективного керівництва на усіх рівнях пере- вага надавалася службовцям польського походження або тим особам, які були лояльні до польської влади. 192 О л ек са н д р Р уб л ь ов 32 Там само. – С. 195.

Організація управління на польсько-українському прикордонні за ІІ Речіпосполитої

Institution

Ähnliche Einträge