Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст.

У статті порушуються проблеми територіального розмежування між РСФРР та Україною в середині 20-х рр. ХХ ст. Зіставлення двох принципів – етнічного й т.зв. "економічної доцільності" прояснює ситуацію, за якої Україна, ініціювавши перегляд кордону, опинилася у стані значного територіального...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2013
Автор:	Служинська, І.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2013
Назва видання:	Регіональна історія України
Теми:	Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71905
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст. / І. Служинська // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 115-124. — Бібліогр.: 18 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-71905
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-719052014-12-14T03:01:42Z Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст. Служинська, І. Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання У статті порушуються проблеми територіального розмежування між РСФРР та Україною в середині 20-х рр. ХХ ст. Зіставлення двох принципів – етнічного й т.зв. "економічної доцільності" прояснює ситуацію, за якої Україна, ініціювавши перегляд кордону, опинилася у стані значного територіального програшу. В статье затрагиваются проблемы территориального разграничения между РСФCР и Украиной в середине 20-х гг. ХХ вв. Сравнение двух принципов – этнического и т.наз. "экономической целесообразности" проясняет ситуацию, при которой Украина, инициируя пересмотр границы, оказалась в состоянии значительного территориального проигрыша. The key topic of the article is the problem of territorial delimitation between Russia and Ukraine in the middle of 1920th. The author has compared two principles – ethnic and "economic expediency". It helped to clear the situation and understand why Ukraine, in spite of initiation the boundaries revision, faced with considerable territorial losses. 2013 Article Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст. / І. Служинська // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 115-124. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. XXXX-0087 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71905 (477): (470+571), (1-04) uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання
spellingShingle	Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання Служинська, І. Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст. Регіональна історія України
description	У статті порушуються проблеми територіального розмежування між РСФРР та Україною в середині 20-х рр. ХХ ст. Зіставлення двох принципів – етнічного й т.зв. "економічної доцільності" прояснює ситуацію, за якої Україна, ініціювавши перегляд кордону, опинилася у стані значного територіального програшу.
format	Article
author	Служинська, І.
author_facet	Служинська, І.
author_sort	Служинська, І.
title	Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст.
title_short	Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст.
title_full	Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст.
title_fullStr	Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст.
title_full_unstemmed	Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст.
title_sort	формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. хх ст.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71905
citation_txt	Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст. / І. Служинська // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 115-124. — Бібліогр.: 18 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT služinsʹkaí formuvannâukraínsʹkorosíjsʹkogokordonudiskusííjpolítičníríšennâ20hrrhhst
first_indexed	2025-07-05T20:48:54Z
last_indexed	2025-07-05T20:48:54Z
_version_	1836841471601278976
fulltext	© Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 7. — С. 115–124 © І. Служинська , 2013 УДК: (477): (470+571), (1-04) ’’XX ст.’’ Іванна Служинська ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКО- РОСІЙСЬКОГО КОРДОНУ: ДИСКУСІЇ Й ПОЛІТИЧНІ РІШЕННЯ 20-х рр. ХХ ст. Проблема визначення кордонів незалежної України сьогодні зна- ходиться у центрі уваги не лише державних органів та політиків. Адже геополітичним атрибутом держави є не просто територія, а саме окрес- лена кордонами територія. Кордон є однією із складових суверенітету держави, бо в державно-правовому аспекті територія тісно пов’язана з суверенітетом, тобто верховенством влади всередині держави та не- залежністю у зовнішньому середовищі, що характеризується повно- тою законодавчої, виконавчої та судової влади держави на її території1. Одним із складних і тривалих процесів у незалежній України стала делімітація україно-російського кордону, що становить понад 2 тис. км. Вона зачіпає безпосередньо як інтереси держави, так і значної кількості громадян. Українські державні інтереси знаходяться у пло- щині безперебійного використання комунікацій, сухопутної та морсь- кої транспортної інфраструктури, що будувалася за часів СРСР без врахування україно-російського «прикордонного фактора». Також, як показала практика, викликає численні суперечки використання зем- них надр, морських біоресурсів тощо. Паралельно уряди Російської Федерації та України повинні врахо- вувати інтереси населення прикордонної території, що споконвіку мали ділові та родинні стосунки по той бік адміністративного кордону часів Російської імперії та СРСР. Зокрема, представників російської громади – громадян України – хвилює задоволення власних націо- нально-культурних потреб. Актуальність делімітації україно-російського кордону засвідчили численні статті у засобах масової інформації, що ґрунтувалися на ко- ментарях членів різних комісій по україно-російському співробітниц- тву, провідних експертів та науковців. У мережі Інтернет опубліковані аналітичні записки щодо процесу переговорів про розмежування кор- донів, транскордонне співробітництво2. 1 Большой юридический словарь. – М., 1997. – С. 663-664; Задорожній О. Питання кордонів в україно-російських міждержавних відносинах в період від роз- паду СРСР до підписання Договору про дружбу, співробітництво та партнерство 1997 року// Український часопис міжнародного права. – 2012. – № 1/2. – С. 8. 2 Аналітична записка «Проблеми та перспективи українсько-російського транс- кордонного співробітництва». Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/Monitor/ june2009/21.htm. Аналітична записка «Східні кордони України – лінія розподілу чи смуга співпраці». Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/Monitor/may/3.htm. Більшість дослідників та коментарів наголошували, що питання україно-російського кордону стали серйозним «каменем спотикання» у розвитку міждержавних відносин. Зокрема, О.Задорожній розкрив динаміку наростання перманентного конфлікту у процесі деліміта- ції кордону. Відповідно підписаної угоди про співробітництво між УРСР і РСФСР від 19 листопада 1990 р. обидві сторони заявили про поважання територіальної цілісності у існуючих межах СРСР. Закон УРСР «Про правонаступництво України» від 12 серпня 1991 р. ст. 5 констатував, що державний кордон Союзу РСР, який відмежовує Україну від інших держав, і кордон між Українською РСР, Білорусь- кою РСР, Молдавською РСР і Російською Федерацією, станом на 15 липня 1990 р., є державним кордоном України. Ухвалення Акту незалежності України загострило міждержавну проблему. 28 серпня 1991 р. прес-секретар президента Російської Фе- дерації Ф.Вощанов заявив від його імені, що «існує проблема кордо- нів, врегульованість якої можлива й допустима тільки при наявності закріплених відповідним договором союзницьких відносин», тобто новим договором про СРСР. Він наголосив: «Натомість у разі припи- нення союзницьких відносин між Україною і Російською Федерацією остання з них залишає за собою право поставити питання про пере- гляд кордонів». Він навіть означив конкретні територіальні претензії – Крим, Донбас через проживання там значної кількості росіян3. На другому засіданні Змішаної українсько-російської комісії по співробітництву 28 травня 1997 р. у м. Києві було ухвалено рішення «активізувати процес договірно-правового оформлення спільного державного кордону на принципах визнання територіальної ціліс- ності обох держав і непорушності існуючого між ними державного кордону». Комісія підтвердила «обопільне прагнення до договірно- правового оформлення державного кордону», але рекомендувала про- довжувати «вести справу до досягнення домовленостей, які визна- чають принципи формування українсько-російського кордону і спільні підходи до встановлення його режиму як кордону, відкритого для спілкування громадян України і Росії»4 У результаті делімітація україно-російського кордону стала пріо- ритетною зовнішньополітичною проблемою протягом всього періоду незалежності України. Вона стала впливати навіть на стосунки України та Європейського співтовариства5. 116 Ів а н н а С л уж и н сь к а 3 Задорожній О. Питання кордонів в україно-російських міждержавних відносинах... – С. 12 –13. 4 Протокол другого засідання Змішаної Українсько-Російської комісії по співробітництву. Київ, 28 травня 1997 року. Режим доступу: http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/643_237. 5 Тодоров І.Я. Становлення східного кордону України в контексті європейської та євроатлантичної інтеграції // Східні кордони України – лінія розподілу чи смуга На думку провідних дослідників, корені цієї проблеми сягають про- ведення на початку 1920 рр. адміністративно-територіального поділу України та упорядкування кордонів між Радянською Росією, Радян- ською Білорусією й Україною. Можна сказати й більше: тертя й не- згоди між більшовицьким центром і українським партійним і радян- ським керівництвом почалися відразу ж після утворення радянського центру в Харкові в кінці 1917 року. Декларуючи свою прихильність до гасла про право націй на самовизначення, радянський режим в умо- вах громадянської війни змушений був підтримувати ілюзію про свою готовність гарантувати новий державний статус національним рес- публікам. Водночас робилося все для того, щоб органи влади на міс- цях працювали під цілковитим контролем Радянської Росії. У договорі про воєнний і господарський союз між РСФРР та УСРР, підписаному 28 грудня 1920 р., містилося визнання незалежності й суверенності обох держав, але 7 головних наркоматів у них були об’єднаними. У 1921 р. ЦК КП(б)У, який мав не більше прав, ніж звичайний губ- ком, двічі робив спроби узаконити "особливі відносини" з ЦК РКП(б), але вони були відхилені. При цьому В.Ленін схильний був все ж виз- навати незалежність України (хоч і закидав місцевим партійним пра- цівникам "хитрість" у певному дистанціюванні від центру). Що ж до Й.Сталіна, який у квітні 1922 р. став Генеральним секретарем ЦК РКП(б), то для нього незалежність України була звичайною "грою", і те, що "молоді покоління комуністів на окраїнах" цю гру приймали "за чисту монету", його надзвичайно обурювало. Найбільше, на що він був згоден, – це визнання за Україною права на "автономізацію", і якби в ситуацію не втрутився вже смертельно хворий Ленін, цей план мав усі шанси бути реалізованим. Радянський Союз заснову- вався у формі федерації, але це був лише фасад, оскільки "демокра- тичний централізм" у партійному будівництві блокував усі ініціативи республік. "Суб'єкти федерації" були безпорадні перед всемогутнім центром і не мали незалежних повноважень"6. Суперечка про кордони була, отже не просто дискусією про тери- торіальну належність тих чи інших територій – ішлося про реальні межі суверенітету республік, які у баченні більшовицького центру мали розмиватися аж до повного зникнення. Саме тому у ЦК РКП(б) не могли не викликати занепокоєння ініціа- тиви уряду УСРР щодо перегляду лінії кордону з РСФРР, висловлені 117 Ф ор м ува н н я ук р а їн сь к о-р осій сь к ого к ор д он у:д и ск усіїй п ол іт и ч н ір іш ен н я 2 0 -х р р .Х Х ст . співпраці: історія, економіка, суспільство. Матеріали круглого столу, 29 березня 2007 р. – Донецьк, 2007. – С. 28–34; Трюхан М. О. Неврегульованість державного кордону України // Зовнішні і внутрішні перешкоди вступу України в НАТО. Матеріали круглого столу Інституту Росії, 22 червня 2007 р. – К., 2007. – С. 15–25. 6 Докладніше див.: Гриневич В.А., Даниленко В.М., Кульчицький С.В., Лисенко О.Є. Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси у 3-х тт. – Т.2. Радянський проект для України. – К., 2004. – С. 21-39. вже на першому році існування нової союзної держави. І хоч спочатку у пропозиціях української сторони ішлося лише про кілька волостей Путивльського та Рильського повітів Курської губернії та про одну во- лость Черкаського коругу Донської області, Москва відразу ж зреагу- вала кампанією протестів з боку керівництва Курської губернії. Природно, що така ситуація прирікала на неуспіх усі спроби хар- ківського радянського центру врегулювати територіальні проблеми, зумовлені практичною відсутністю чіткого адміністративного кор- дону між РСФРР та УСРР. Під час революції і громадянської війни його обриси неодноразово змінювалися залежно від політичної кон'юнктури. Сподіваючись на ймовірну перемогу світової револю- ції, більшовицькі лідери не схильні були надавати проблемі кордонів великого значення. Навіть включення у 1920 р. до складу Донецького округу у складі УСРР частини Таганрозького округу колишньої Об- ласті Війська Донського з містом Таганрог не викликало у той час особливих заперечень. Коли ж ідея світової революції зазнала оче- видного краху, а в республіках виразно активізувалися відцентрові тенденції, проблема міжреспубліканських кордонів неминуче мала постати серед першочергових. Виявилося, однак, що розв’язувати її можливо лише у контексті коригування адміністративно-територіального устрою, успадкова- ного від Російської імперії. Адже зміни, які у нього поспіхом вносилися під час громадянської війни, створили, за оцінкою Я.Верменич, пе- рекоси й диспропорції, що породжували безліч політичних проблем. Багаторазові перекроювання територій диктувалися мобілізаційними й фіскальними потребами, хоч і маскувалися аргументами економіч- ної доцільності. Не доводиться вже говорити про те, що в успадкова- ній від Російської імперії системі адміністративно-територіального устрою не бралися до уваги ані етнічні, ані культурні чинники7. Специфічність процесу делімітації українсько-російського кор- дону у 20-х рр. зумовлювалася цілим рядом як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. Північна частина кордону проходила тери- торією Слобожанщини – регіону спільного російсько-українського освоєння, де етнічні межі були розмитими, а бажання місцевого на- селення, якщо ними хтось і цікавився, були здебільшого ситуатив- ними і залежали не так від політичних симпатій, як від природних факторів та стану комунікацій. Коли питання про кордон постало у практичній площині, на населення з обох боків чинився тиск, що від- билося у численних резолюціях сільських сходів, петиціях і т.п. 118 Ів а н н а С л уж и н сь к а 7 Верменич Я. Реформування адміністративно-територіального устрою УРСР у 20-30-х рр.: прорахунки й уроки // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип. 10. – К., 2003. – C. 82–92. Її ж. Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування. – У 2-х част. – К., 2009. – Ч. 2. – С.31–71. документах8. Інколи на одних і тих же сходах залежно від політичної кон’юнктури приймалися рішення то на користь РСФРР, то на ко- ристь України. Коли, приміром, постало питання про Родіоново- Несвітайську волость, то у 1920 р. населення побажало увійти до складу РСФРР, а у 1923 – до УСРР, при цьому в обох випадках рі- шення мотивувалося тим, що "туди дороги кращі і річок немає"9. На південній ділянці кордону більшу вагу мали суб’єктивні чинники – уже з 1921 р. Донський виконавчий комітет і Крайова економічна рада Південного Сходу Росії систематично порушували питання про повернення під свою юрисдикцію "поспішно відокремлених" Таган- розького, Олександро-Грушівського та Кам'янського районів. Об'єктивними критеріями для територіального розмежування в районі Слобожанщини могли бути етнічний склад населення, зруч- ність комунікацій, чітко висловлене бажання громадян. Саме на ці критерії і орієнтувався український уряд, коли доручив відомому фа- хівцеві, академіку Д.Багалію підготувати експертний висновок щодо оптимальної лінії кордону. Аналогічну роботу було доручено здій- снити і М.Грушевському. Пропозиції відомих істориків становили опорний каркас аргу- ментації, до якої вдавалися українські дипломати під час перегово- рів у Москві. Вони ж лягли в основу проекту адміністративно-тери- торіальної реформи в Україні, про що свідчить майже цілковите наведення міркувань Багалія у брошурі П.Буценка "До питання про районування України". Оскільки Багалій оперував переважно фактами історії, варто ви- класти його систему аргументів більш докладно. Адже Україна знов стоїть перед перспективою проведення адміністративно-територі- альної реформи, і уважне прочитання записки Д.Багалія, ймовірно, допоможе витримати оптимальні критерії у новому районуванні. Свої міркування щодо адміністративно-територіального устрою УСРР і її кордонів Д.Багалій виклав у доповідній записці «Історико-ет- нографічні і лінгвістичні матеріали про північний кордон УСРР з РСФРР». Він вважав, що для визначення кордону між Україною та РСФРР слід керуватися економічними, етнографічними, лінгвістич- ними чинниками, побажаннями місцевого населення. Тодішні кор- дони між радянськими республіками на початку 1920-х рр. не мали «під собою раціонального економічного ґрунту». Колишній поділ часів Московської держави, Литовсько-Польської держави, Російської ім- перії ґрунтувався на «напіввійськовому, напівцивільному» полковому 119 Ф ор м ува н н я ук р а їн сь к о-р осій сь к ого к ор д он у:д и ск усіїй п ол іт и ч н ір іш ен н я 2 0 -х р р .Х Х ст . 8 Див, напр.: Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. – К., 2000. – С. 7-104. 9 Докладніше див.: Борисёнок Е. Ю. Украина и Россия: спор о границах в 1920-е годы // Регионы и границы Украины в исторической ретроспективе. – М., 2005. – С. 209. устрої, що певним чином враховував історичні, економічні, етнічні та лінгвістичні фактори. Однак, після втрати Україною своєї автономії її адміністративно- територіальний поділ був уніфікований згідно «із загальними умо- вами російського централістичного режиму»: «Починаючи з Пе- тровських часів, розміри територій губерній України дуже часто змінювалися і перетворювалися без певних підстав. Це торкається і Харківської губернії, що її сусідами були Курська і Воронізька губер- нії. Петро І у 1708 році поділив Росію на 8 губерній, і Білгород, Суджа, Мирополье, Короча і взагалі більша частина Курщини були однесені до Київської губернії. У 1719 році майже уся Курщина у купі з Слобо- жанщиною – Харківщиною і частиною Воронежчини була приєднана до Київської губернії, цебто до України, і лише невеличка частина до Великоросії. У 1779 році було утворено Курське намісництво, але Грайворонський повіт і значна частина Суджанського [повіту] вхо- дили в склад Харківської губ. під назвою Миропільського й Хотмиж- ського. У 1797 році при Павлі од Харківської губ. Хотмижський і Ми- ропольский повіти були знов одібрані і приєднані до Курської губернії. При чім, Хотмижський повіт переіменован в Грайворон- ський, завдяки важному економічному значенню цього міста. Такі ж чисто адміністраційні переміни ми бачимо і по Воронізькій губ. В 1708 р. територія Воронізької губ. увійшла в склад Азовської губ. В 1725 році міста – Острогожськ, Ливенськ, Купянськ, Калитва, Богучар і Біловодськ з їх повітами одішли до Слободсько-Української цебто Харківської губернії, а у 1802 – причислені до Воронізької, Острогожський, Богучарський, Старобільский і Новохоперський по- віти, а в 1824 році Старобільський повіт був приєднаний до Хар- ківської губ.»10. Наголошуючи на механістичних принципах адміні- стративно-територіального поділу часів Російської імперії, Д.Багалій зробив висновок про відсутність «міцного, сталого зв’язку деяких по- вітів сучасної Курської і Воронізької губ., що були на пограниччю з Харківською губ. […]» з вказаними губернськими центрами. Аналізуючи документи та археологічні знахідки, вчений рекон- струював картину колонізації Слобідської України, Курщини та Во- ронежчини: «Слобідська Україна була заселена майже виключно українцями з оазисами великоросійського населення. А північна мо- сковська степова Україна – великоросіянами з оазисами україн- ськими, але частина південних повітів Курської і Воронізької губ., являлася продуктом мішаної великоросійсько-української колоніза- ції з ясною в числі перемогою українського етнографічного елементу». Так, на території тодішньої Воронізької губернії «цілком оселився» один з п’яти Слобідських полків – Острогожський. До його складу входили наступні міста Воронізької губ. – Острогожськ, Богучар, Валуйки, 120 Ів а н н а С л уж и н сь к а 10 ЦДАВО України, ф. 1, оп. 3, спр. 57, арк. 53 – 54. Калитва, Урив. Курська Суджа заселена виключно українцями, нале- жала до Сумського Слобідського полка, як і Миропілля і Грайворон. Отже, робить висновок Д.Багалій, ці міста з округами жили одна- ковим господарсько-економічним життям з усім населенням Слобо- жанщини – Харківщини, бо перші її поселенці з Правобережної та Лівобережної України «принесли з собою у цю країну свій загально український господарський уклад і культурно-побутові форми». Їх усіх також об’єднував «один адміністративний устрій, бо і Слобідська Укра- їна, як і Гетьманщина мала автономію. Етнографічні риси усього цього населення теж були більш –менш однакові і вони відчували себе єди- ним народом, що мав відмінні риси від населення великоросійського». Наступним важливим чинником для розширення українського кордону Д.Багалій вважав мову населення, яку він вважав «найміцні- шим фундаментом» прикордонного питання. За його даними, напри- кінці 60-х рр. ХІХ ст. українці на Курщині становили 25% усього її на- селення (до 400 000 осіб). «Великороси» заселяли її північну частину, українці – південну. Найбільш компактно українці проживали у Грай- воронському повіті (понад 70 тис. осіб – 57,34%), Новооскольському – 55,96%, Путивльському – 50,52%, Суджанському – 46,27%, Риль- ському – 41,76%, Білгородському – 34,29%, Корчанському – 26,41%. У Воронезькій губ. «великороси» заселили північну її частину (58% від усього населення губ.), українці – південну. В Острогожському по- віті вони складали 96% населення, Богучарському – 89%, Бирючен- ському – 74%, Павловському і Валуйському – 50%. Згідно карти, підготовленій московською Діалектичною комісією, на яку посилався Д.Багалій, діалектичний кордон між РСФРР та Україною на Слобожанщині пролягав із заходу і на схід наступним чином: Суджа і південна частина Суджанського повіту –Грайворон- ський повіт (без невеликої північної його частини) – Білгородський повіт (його північна частина російська) – Корочанський повіт – Но- вооскольский повіт – Валуйський повіт – Бирюченський повіт – Острогожський повіт – Богучарський повіт – більша частина Коро- чанського повіту (лише невелика його північна частина розмовляла російською мовою) розмовляли українською мовою. Наведенні академіком Д.Багалієм статистичні дані теж перекон- ливо свідчили про наявність значної кількості українського населення у прикордонних російських губерніях Слобожанщини. Так, у Курській губ. із 1 604 515 населення проживало 523 277 українців (32,6%,), з них у Білгородському повіті з 174 299 осіб – 137 002 українців, у Суджанському повіті з 150 363 осіб – 72 011 українців, у Грайворон- ському повіті – з 177 479 осіб – 104 506 українців, Новооскольському – з 157 849 осіб – 80514 українців, Путивльському з 164 133 осіб – 86 209 українців. У Воронезькій губ. із 1 967 054 населення проживало 854 083 українців, з них в Острогожському повіті із 273 837 осіб – 247 241 (90,3%) українців, у Богучарському повіті із 309 963 осіб – 121 Ф ор м ува н н я ук р а їн сь к о-р осій сь к ого к ор д он у:д и ск усіїй п ол іт и ч н ір іш ен н я 2 0 -х р р .Х Х ст . 253 619 українців, Бирюченському повіті із 200 668 осіб – 140 799 українців, Павловському повіті із 157 365 осіб – 66 061 українців. Певну розбіжність етнографічної статистики з Діалектичною картою Д.Багалій пояснював процесом русифікації за часів царизму і як на- слідок зниженням рівня самосвідомості та української ідентифікації. Іноді «реєстратори-великороси» під час перепису свідомо зачисляли українців до «великоросів». На підставі таких економічних, етнографічних та лінгвістичних порівняльних даних академік Д.Багалій робив висновок, що Остро- гожський, Богучарський, Бирюченський, Білгородський, Грайво- ронський, Путивльський повіти населяли понад 50% українців і вони мають увійти до складу УСРР. Також він підкреслював, що вказані повіти адміністративно тяжіють до Сум і Харкова (столиці УСРР), ніж Курська та Воронежа, не кажучи вже столицю РСФРР м. Москву11. «Український проект» делімітації російсько-українського та укра- їнсько-білоруського кордону обговорювався на засіданні Комісії ЦВК СРСР по врегулюванню кордонів між РСФРР та УСРР 1 липня 1924 р. Його представляли голова Держплану УСРР М.Полоз та секретар ВУЦВК П.Буценко12. Спираючись на дані переписів, за якими в прикордонній смузі на території РСФРР мешкало понад 2 мільйонів українців, і враховуючи дані щодо соціально-економічного розвитку прикордонних терито- рій, український уряд запропонував здійснити розмежування кор- донів шляхом включення до складу УРСР таких територій: від Курської області – 10 волостей Путивльського повіту, 7 воло- стей Рильського повіту, 7 волостей Суджаньского повіту, 15 волостей Грайворонського повіту, 1 волость Обоянського повіту, Белгородсь- кого повіт повністю, Корочанський повіт повністю і 8 волостей Ново- оскольського повіту. Всього на 23500 квадратних верст тут прожи- вало 1 096 000 осіб, із яких 65% українці і 35% росіяни; від Воронезької – Валуйський повіт, Острогожський (пд. частину), Росошанський повіт, Богучарський повіт, Павловський повіт та Ка- лачевський повіт. від Гомельської – 1 волость Новозибківського повіту; від Брянської – 11 сіл Севського та Трубчевського повітів. Всього 32500 квадратних верст із населенням 1 096 000 осіб, з яких 65% українці і 35% росіяни13. Загалом пропозиція українських представників базувалася на врахуванні як етнографічного, так і економічного чинників. У листі голови Комісії з урегулюванню кордонів між УСРР і РРФСР О. Червя- кова в політбюро ЦК РКП(б) від 30 листопада 1924 р. теж був під- тверджений «етнографічний принцип» делімітації кордону: «…заселе- 122 Ів а н н а С л уж и н сь к а 11 ЦДАВО України, ф. 1, оп. 3, спр. 57, арк. 54 – 56. 12 ЦДАВО України, ф.1, оп.2, спр. 1710, арк. 2 –3. 13 ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.1813, арк.105. ної в абсолютній або відносній більшості населення національності даної республіки». Однак, представники РСФРР заявили, «що, у при- кордонних районах Курської та Воронезької губерній спостерігається різке вираження черезполосиці розселення українців та великоросів і вважали необхідним покласти в основу не тільки етнографічні, а й такі ознаки як економіка, зручність адміністрування, політичні ознаки»14. Зрештою, Москва вправно "переграла" українських урядовців і екс- пертів, висунувши як противагу етнічному принципу принцип еконо- мічної доцільності. Розрахунок робився на те, що за умов розрухи, спри- чиненою світовою і громадянською війнами, населення радше перейматиметься не доволі абстрактними проблемами "етнічної спра- ведливості", а мотивами кращого забезпечення своїх економічних і соціальних потреб. До того ж утворений зовсім нещодавно Союз ство- рював сприятливу атмосферу для гри на пробуджених інтернаціона- лістських почуттях. Тому, приміром, заява крайеконом ради Півден- ного Сходу Росії (квітень 1923 р.) про те, що Таганрог "безумовно необхідний" для Росії, а Україна, мовляв і так має два порти в Азовсь- кому морі – Бердянськ і Маріуполь, не викликала з українського боку належної реакції. Контраргументація української сторони на цей раз виходила з традиційних для України "класових мотивацій": ішлося про імовірні негативні політичні наслідки від відриву "селянського" Таган- розького району від пролетарського Донбасу. Але для російської влади ці аргументи вже ніякого значення не мали. На засіданні комісії ЦВК СРСР з районування (листопад 1924 р.) А.Єнукідзе висловився надиво відверто: Україна, мовляв, повинна бачити свій обов’язок в економіч- ному зміцненні СРСР, а зовсім не в тому, щоб "висмикувати українське населення великоруських областей" і цим послаблювати Союз15. Хоч більшовицьке керівництво і заклало етнічний чинник у фун- дамент СРСР, воно і надалі не схильне було враховувати його у прак- тичній політиці. Більше того, воно умисно спотворювало, принаймні в офіційному дискурсі, дані про етнічний склад населення респуб- ліки. Загальновживаним штампом була теза про "багатонаціональ- ний склад" населення кожної з них, причому узяті "наосліп" цифри про 100-120 національностей у кожній республіці незмінно зростали і тиражувалися аж до кінця існування СРСР. При цьому умисно не розрізнялися етнічні спільноти і окремі представники етнічних спільнот. "Багатонаціональність" незмінно розглядалася як аргумент на користь неважливості розмов про етнічні кордони, і сам суверені- тет республік у такий спосіб ставився під сумнів. Ті керівники України, які легко розгадали цей маневр і рішуче заперечували тезу про бага- тонаціональність України (М.Скрипник у полемічному запалі говорив 123 Ф ор м ува н н я ук р а їн сь к о-р осій сь к ого к ор д он у:д и ск усіїй п ол іт и ч н ір іш ен н я 2 0 -х р р .Х Х ст . 14 ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.1813, арк.101 – 103. 15 Докладніше див.: Верменич Я. Адміністративно-територіальний устрій Укра- їни: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування. У 2-х чч. – Ч.2. – К., 2009. – С. 52-54. навіть, що "Україна є найбільш однонаціональна держава у всьому всесвіті"16) ризикували не лише посадою, але й життям. Таким чином, у результаті в основу делімітації україно-росій- ського кордону було покладено політико-ідеологічний чинник. Фор- мально він прикривався «зручністю адміністрування». Після чис- ленних дискусій та розгляду протестів союзна комісія прийшла до висновку про необхідність приєднати до УСРР Путивльський, Грай- воронський і Білгородський повіти Курської губ., а також Валуйський повіт Воронезької губ. Усього пропонувалося приєднати території з кількістю населення 1 млн 18,6 тис. осіб, у т. ч. 591,7 тис. українців. Території з 1 млн 31,2 тис. осіб (у т. ч. 724 тис. українців) залиша- лися за Курською і Воронезькою губерніями. Однак після протесту російської частини комісії питання було винесене на розгляд остан- ньої інстанції – політбюро ЦК РКП(б). У квітні 1925 р. в українському керівництві відбулися кадрові зміни. Генеральним секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. Під його тиском ВУЦВК вніс узгоджені з Росією та Білоруссю пропозиції про врегулювання кордонів УСРР з РСФРР і БСРР. Україна переда- вала Росії основні території Таганрозької та Шахтинської округ. До УСРР переходив майже весь колишній Путивльський повіт, а також деякі прикордонні волості Курської і Воронезької губерній. На україн- сько-білоруському кордоні до складу України була включена одна сільрада Мозирської округи. До складу Білорусі Україна передавала частину Олевського, Словечанського та Овруцького районів. Після ухвалення постанови президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925року УСРР одержувала територію, на якій мешкало 278,1 тис. осіб, і втра- чала територію з населенням 478,9 тис. осіб17. У грудні 1927 р. у доповідній записці до ЦК КП(б)У П.Буценко кон- статував: «Таким чином, до настояного моменту на території РСФРР, що прилягає безпосередньо до УСРР, залишилося українського насе- лення понад 2 млн, що проживає компактними масами у Курській, Воронезькій губерніях і Північнокавказькому краї. Така ситуація зу- мовлена завдяки тому, що в основу встановлення кордонів між УСРР та РСФРР не був покладений етнографічний принцип»18. Під полі- тичним тиском Кремля завдяки відмові від врахування етнічного чинника на користь політико-ідеологічних інтересів при визначенні кордонів значні масиви земель Донецької, Чернігівської, Курської і Воронезької губернії, де українці становили абсолютну більшість, були приєднані до Російської Федерації або залишилися у її складі. 124 Ів а н н а С л уж и н сь к а 16 Скрипник М. Перебудовними шляхами (Проблема культурного будівництва національностей України) // Український історичний журнал. – 1989. – № 8. – С. 121. 17 ЦДАВО України, ф.1, оп.2, спр.3144, арк.162. 18 Там само, арк. 158.

Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст.

Репозитарії

Схожі ресурси