З етнографії нашого дитинства (Бавилися сільські діти...)
Gespeichert in:
| Datum: | 2008 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут народознавства НАН України
2008
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/7196 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | З етнографії нашого дитинства (Бавилися сільські діти...) / Г. Горинь // Народознавчі Зошити. — 2008. — № 3-4. — С. 445-449. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-7196 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-71962010-03-26T12:00:46Z З етнографії нашого дитинства (Бавилися сільські діти...) Горинь, Г. Публікації 2008 Article З етнографії нашого дитинства (Бавилися сільські діти...) / Г. Горинь // Народознавчі Зошити. — 2008. — № 3-4. — С. 445-449. — укp. 1028-5091 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/7196 uk Інститут народознавства НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Публікації Публікації |
| spellingShingle |
Публікації Публікації Горинь, Г. З етнографії нашого дитинства (Бавилися сільські діти...) |
| format |
Article |
| author |
Горинь, Г. |
| author_facet |
Горинь, Г. |
| author_sort |
Горинь, Г. |
| title |
З етнографії нашого дитинства (Бавилися сільські діти...) |
| title_short |
З етнографії нашого дитинства (Бавилися сільські діти...) |
| title_full |
З етнографії нашого дитинства (Бавилися сільські діти...) |
| title_fullStr |
З етнографії нашого дитинства (Бавилися сільські діти...) |
| title_full_unstemmed |
З етнографії нашого дитинства (Бавилися сільські діти...) |
| title_sort |
з етнографії нашого дитинства (бавилися сільські діти...) |
| publisher |
Інститут народознавства НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Публікації |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/7196 |
| citation_txt |
З етнографії нашого дитинства (Бавилися сільські діти...) / Г. Горинь // Народознавчі Зошити. — 2008. — № 3-4. — С. 445-449. — укp. |
| work_keys_str_mv |
AT gorinʹg zetnografíínašogoditinstvabavilisâsílʹsʹkídíti |
| first_indexed |
2025-07-02T10:04:50Z |
| last_indexed |
2025-07-02T10:04:50Z |
| _version_ |
1836529160133017600 |
| fulltext |
ГАННА ГОРИНЬ. З етнографiї нашого дитинства... 445
Публiкацiї
Ганна ГОРИНЬ
З ЕТНОГРАФIЇ
НАШОГО ДИТИНСТВА
(Бавилися сiльськi дiти...)
Hanna HORYN’. From Ethnography of Our Chi-
ldhood (So played Village Children).
Екскурс дорослого в дитинство – не просто но-
стальгiя за далеким минулим: у ньому для автора
цих рядкiв щось значно бiльше. Ви, шановний
читачу, також знайдете тут чимало такого, що,
сподiваємось, не залишить багатьох байдужими,
придасться знати й дiтям, онукам.
Oтже, дитинство моє проходило в селi Городи-
ще Королiвське Жидачiвського району на Львiв-
щинi (це поблизу Ходорова). Сьогоднi односель-
цi таки вiдновили цю давню назву нашого села,
замiсть накинутої нам силомiць i тривалi часи
офiцiйно iснуючої – Городище Перше. Годi да-
лi бути номерними, чи не забагато тих номерiв
присвоювали нам, витiсняючи iсторiю.
Цi спогади-роздуми про дитячi розваги
городищан, маленьких галичан пiслявоєнних
1940-их рр., про той дивовижний свiт, повний
фантазiї, емоцiй, свiтлої радостi й тихої печалi,
витворений на основi реального життя, найчастi-
ше того буденного життя дорослих, яке повсякчас
на очах малюкiв.
На тiй пиреї, де я зростала, дiти корiв не пасли,
це робили найманi пiдлiтки. Особливої допомоги
в iнших роботах вiд нас ще годi було чекати, хiба
що приглянути менших у сiм’ї, пособити чимось
мамi, татовi у їх господарських клопотах – щось
вiднести-принести, пiдмести, та й, напевно, i все.
До городнiх робiт ми хiба що приглядалися, мог-
ли полити квiти. Отож, вiльного часу ми, мале-
ча, мали вдосталь i заповнювали його на власний
розсуд... Звичайно, понад усе – iгри.
Iгри, iгри... Скiльки ж то їх зналося! I в хатi, i
надворi, лiтнi та зимовi, дiвчачi й хлопчачi i, зро-
зумiло, спiльнi. Ми, малi, пильно придивлялися
до свого оточення i з властивою дiтям охотою та
здiбнiстю переймали вiд старших усе, що бачили
й чули, вносячи окремi елементи у свiй свiт. Десь
пiдсвiдомо розпридiлялися ролi, вироблялися обо-
в’язки, формувалися покликання. Дiвчатка наслi-
дували матерiв i бабусь, хлопчики – батькiв i дi-
дусiв. Усi “працювали” завзято, по-справжньому.
У дiвчаток свої турботи: дiтей попестувати, щось
вшити, напекти “пасок”, “обiйти худобу”. У хлоп-
цiв свої справи – чоловiчi, як завжди глобальнiшi.
У них багато часу iшло на вiйни, а ще їздили до
млина, поралися бiля худоби i на городi тощо.
У тих заняттях завжди ми вдавалися до пiдруч-
них матерiалiв, спрацьовувала дивовижна дитяча
уява i фантазiя. Наприклад, розсиплемо жменю
квасолi – от i пасуться нашi кози, вiвцi, або ж
вiзьмеш дорiдний огiрок-насiнник i кiлька корот-
ких прутикiв – уже й коровa: рогата, хвостата, з
великим вим’ям (молочна). Iз ляльками пов’язу-
валось материнство, пестування “немовлят”. Уce,
як має бути.
Тi, кого тягло до технiки, сiдали верхи на якесь
поруччя i пiд власний акомпонемент (“дерлiнь-
дерлiнь”) натискали на “педалi” – їхали на “вело-
сипедах”. До складнiшої технiки сiльських хлоп-
чакiв тодi ще не тягло – уява не була широкою
i технiка вiддаленою. Були в нас i свої iгри – у
дiвчат найчастiше – “крем’яхи” (ми називали ба-
витися “камiнцi”), навеснi – “класики”, у хлопцiв
– “бурдузi”, “дучки” та iнше.
Та найвеселiше було бавитися разом, коли зби-
ралися дiвчатка й хлопчики десь на роздоллi то-
локи чи в саду. Тодi i в “розiрваного вiйська”, i
в “слiпої баби” (“де стоїш – на торзi, що купу-
єш – квас”), i в найзахоплюючiшу гру – жмурки
(по-нашому, сiльському, – “в поха”). У цiй грi
особливо пiднiмався в очах побратимiв той, хто
знав найбiльше лiчилок. Вони були i смiшнi, а
навiть трохи страшнi: “Лiзла панi по драбинi та
й упала межи свинi. Цюк-цюк... Ти пацюк!”, або
така гарна, мелодiйна лiчилочка: “Гаду-гаду, га-
дулi, десь тут були зозулi. Понад море лiтали,
чорне пюрка збирали...”.
Пiдеш з мамою до рiдних у iнший куток се-
ла i несеш уже звiдти нашим невiдому лiчилку.
Яка ж то радiсть, яка гордiсть! Стаємо в коло,
iз завмиранням серця рахуємо, хто вийде, а кому
жмурити. А потiм треба мати на оцi чи знайти
найнесподiванiшу схованку, вчасно вибiгти з неї
446 3-4’2008 Народознавчi Зошити
i “вiдпекатись”. I так цiлий день, у русi, у ви-
гадках, у невтомнiй працi мoзку, pyк i нiг. Упав
би ввечерi у постiль i забутися дo ранку, але ще
треба помитись, повечеряти i, що особливо вiдпо-
вiдально, засереджено помолитись. I стає, радше
падає на колiна чемна дитина, складає рученята,
зводить упокоренi очi на Боженьку. Не зчуло-
ся – уже й сидить, напiвсонно шепче молитву,
i от уже ловить себе на тому, що замiсть “Отче
наш” – рахує. Поривається розпочати все заново,
i, нарештi, скiнчивши молитву, засинає мiцним
дитячим сном.
Iгри закiнчилися, iдемо до школи. Село Городище на
Ходорiвщинi. 1947 р.
Це так, як у всiх сiльських дiтей, напевне, у
всiх куточках свiту. Бавились так, як колись нашi
батьки, бабусi й дiдусi, бавились у традицiйнi iг-
ри. Та були й iншi, створенi тiльки завдяки нашiй
фантазiї, якi, правда, теж iшли вiд традицiй, але,
так би мовити, локальних, наших городищансь-
ких. З них сьогоднi до болю зворушують тi, що
iмiтували святковий побут. Як зараз бачу: зби-
раємося у “церквi” – пiд розлогим кущем лiщини
на “Службу Божу”. Статечно i чинно сповняємо
усi ритуали, навперебiй iз завзяттям спiваємо.
Час вiд часу приїжджає iз сусiднього мiста
“сповiдати” роком-двома старший вiд нас “свяще-
ник” – нинi знакомитий поет. На плечах у “отця
духовного” замiсть риз велика бабусина картата
хустка, а ми гуськом до нього на очищення. I нi
iскорки смiху в очах, нi одного слова, яке б вида-
ло, що це дитяча гра. А ми й не грали, ми дiйсно,
по-справжньому переживали все це. Насамкiнець
“духовний отець” повчав нас, щоб були чемни-
ми, слухалися батькiв, не робили злих дiл i не
говорили поганих слiв.
А скiльки ж то було радостi, коли надходило
12 липня – свято Петра i Павла – свято пастуш-
кiв ще з часiв дитинства наших дiдусiв i бабусь, а
то i їх пращурiв (вiдоме в лiтературi “петрикуван-
ня”). Вони тодi обходили цей день дуже велично.
Напередоднi свята пастухи на пасовищi копали
“стiл” – чотирикутний замкнутий рiв, призначе-
ний для нiг пiд час сидiння на землi. В день свята
збиралися сюди, викладали свої статки: обрядове
печиво – “мандрики”, сир, яйця, солодощi та й
гостилися. У наш час “Петра” святкували уже
скромнiше. Ми збиралися десь у куточку саду
чи городу, приносили нехитрi ласощi, прибереже-
нi для нас матерями, i те, ще зумiли самi при-
готувати, обов’язково мали бути морква i горох.
А якщо до всього цього мали ще й пляшчинку
фруктової (“сондової”) води – то це вже зовсiм
було розкiшшю. А загалом, задовiльнялися тим,
що мали, бо було нам весело i гарно на душi.
Грiло сонце, теплою була земля, запахи саду i го-
роду п’янили нас – ми вмiли радiти i безтурботно
смiятися, були самi собою.
Та з усiх свят лiтньої пори ми найбiльше лю-
били “посвячувати поле”. У дорослому життi ця
урочистiсть випадала на одну з недiль близько
Зелених Свят: щорiчно громада з хоругвами, хре-
стом обходила всi свої поля, якi священик освя-
чував. Було це дуже урочисто й поетично, тому
вражало навiть дiтей. Ми ж, малеча, не зважали
на календар, i це свято у себе повторювали по
кiлька разiв. До цього дня ми завжди готувались
дуже сумлiнно: вибирали помiж хлопцiв “свяще-
ника”, готували “свячену” воду, кадило, хоругви
(на тички вiд квасолi натикали кукурудзяне ли-
стя) i так з урочистими “церковними” спiвами
вирушали по вузьких межах городiв, помiж висо-
кими кукурудзами, терпкими запахами конопель,
картоплi. Повертались додому цi процесiї трохи
змученi, але завжди лагiднiшi, умиротворенi.
Уже через багато рокiв, спостерiгаючи за iграми
своїх мiських дiтей, я з жалем про себе вiдзнача-
ГАННА ГОРИНЬ. З етнографiї нашого дитинства... 447
ла, що не зазнали вони тих розкошiв дитинства,
що ми, сiльськi дiти. Але, на щастя, моїх дiтей та
їх однолiткiв обминули нашi iгри iншого гатунку,
якi йшли вiд зовсiм iншого життя. Не забуває-
ться, що ми були з iншої пори, ми ж зростали
в часи перших, так званих соцiалiстичних пере-
творень у галицькому селi. Наше вухо по недiлях
ловило церковнi проповiдi, духовнi й народнi пiс-
нi, а в буднi зi шкiльних вiкон у рiзнобiй неслось
“Iз-за гiр та з-за високих”, нав’язувалися iншi
традицiї.
Iз подiбною пiснею, привнесеними новими тра-
дицiями пов’язаний курйозний трафунок у селi.
Отож, наближався першотравень – “свято трудя-
щих усього свiту”, i в нашiй школi розпочала-
ся пiдготовка до його гiдного вiдзначення. Виго-
товлялися транспоранти, прапори, не можна було
забути про портрет батька всiх народiв – зага-
лом, усе мало бути, як належить. А головне, ми
старанно вивчили пiсню, яка запам’яталася на-
завжди – “Утро красiт нєжним свєтом”. Звучала
вона вельми оптимiстично:
Утро красiт нєжним свєтом
Стєни дрєвнєго Крємля,
Просипаєтся с расвєтом
Вся совєтская земля...
I ось на 1-го Травня всi учнi з квiтами з’юрми-
лися на шкiльному подвiр’ї, де нас зiбрали в лаву
(це називалося “построiтса в калону”). Ми пiд-
няли транспорант iз хвальним гаслом, два прапо-
ри, заквiтчаний портрет та рушили дорогою вбiк
читальнi, що тепер називалася клубом. Уже не
пригадую, яким маршрутом ми мали iти далi, але
сталося непередбачене. Коли ми проходили ко-
лоною i дружно гримнули нашу пiсню, а надто
приспiв:
Кiпучая, могучая,
Нiкем нєпобєдiмая,
Страна моя, Москва моя,
Ти самая любiмая,
то череда, котра послася обабiч на толоцi, споло-
халися – напевно, не зрозумiла, що коїться.
Корови перестали скубти траву, вони попiднi-
мали голови, нiби, вслухаючись у мелодiю, а далi
позадирали хвости i почали ґедзитися – очманiло
гасати туди-сюди. Телята чомусь кинулися в наш
бiк. На щастя, бика у стадi не було, а то, вра-
ховуючи колiр наших прапорiв, вийшла б кори-
да. Мукання i мекання остаточно заглушили наш
бравурний спiв, який переливався у смiх, регiт.
Потiха була люксова.
П’ятикласниця у бiлому. Село Мостове. 1952 р.
Нашi вчителi, не знаходячи виходу iз ситуацiї,
у цiлковитiй розгубленостi дали команду повер-
татися назад. Були похнюпленi, лютi. Заломилася
наша колона, i ми гурмою з гамором iз припуще-
ними прапорами поверталися до школи. “Праз-
нiк” було зiрвано цим “бандьорським” коров’я-
чим стадом, а наша травнева придибенцiя стала
вiдома у всiй окрузi.
Та не все було отак потiшно в нашому дитинс-
твi. Спочатку ми не все помiчали, не всe розумiли
чи намагались зрозумiти: i новi мелодiї, i незна-
йомих людей, якi дедалi частiше з’являлися в селi.
Нам було не до того, i це зрозумiло, та поступово
i дiтей життя почало втягувати в те нове рiчище.
I тут пригадується ще один епiзод мого дитин-
ства, який сьогоднi вважаю етапним, вiд якого
розпочався для мене вiдлiк й оцiнка того нового
життя, принесеного на рiднi землi “совєтськими
визволителями”.
448 3-4’2008 Народознавчi Зошити
Був серпень 1950 р. Хоча й канiкули, бiжу до
школи, щоби прополоти квiти i застаю на подвiр’ї
незнайому особу. Сухо вiдповiла на моє вiтання,
коротко, по-дiловому пояснила, що i як робити.
I ще сказала, що вона вчителька росiйської мови
Людмила (а от по-батьковi, сьогоднi уже не па-
м’ятаю). Вона говорить, а я майже не чую, вся у
захопленнi: яка ж гарна, молода, щось дуже цiка-
ве внесе у наше шкiльне життя. Але на це треба
трiшки почекати, ще тих кiлька тижнiв канiкул.
Дочцi Мар’яночцi виповнився рочок. Село Городище.
1972 р.
I от, невдовзi пiсля цiєї зустрiчi, якось пiсля
гарної бавки десь там на вулицi, збуджена, щас-
лива вбiгаю у наш двiр. Так сонячно, так легко. I
раптом чую чужi злi голоси i якийсь збайдужiло-
втомлений моєї мами. Тi двоє чужих (чоловiк i
жiнка), не чекаючи господаря дому, вимагають
негайної здачi позики, або податку, чи як казали
тодi – контиґенту. Забiгаю наперед i бачу пере-
кошене люттю обличчя... моєї нової вчительки i
майже iстеричний крик: “Стрелять будем!”. I ве-
дуть мою матiр на город, а я бiжу поруч i захо-
джуся несамовитим криком. Чим зарадити, зараз
вбиватимуть матусю, i веде її на смерть моя вчи-
телька. Вивели, якби нiчого не бачили i не чули,
поставили пiд стiну i... вiдпустили – виявилось,
це була гра. Тодi своїм дитячим розумом я ще не
могла осягнути, що iменують аморальним, анти-
педагогiчним, але серцем вiдчула, що той вчинок
– нелюдський.
Той крик i потрясiння, ту всю сцену я увiб-
рала в себе на все життя, їх не вгамовує навiть
час. Може тому, коли вперше з екрана телевiзора
побачила ессесiвку Барбару з кiнофiльму “Сiм-
надцять миттєвостей весни”, мене мов струмом
пройняло. Це ж вилита та моя вчителька, тiльки
та була чорнява i ще жорстокiша.
Не тiльки в дорослих, але й у дiтей щезали
iлюзiї, ми дорослiшали, а може й старiли з кож-
ним днем тих соцперетворень. Подiбнi жахи один
за одним карбувалися в маленьких душах i щось
з того життя, переосмислене крiзь призму дитя-
чого розумiння, виливалося в нашi iгри. Але це
вже були iгри нової доби. Їх би вартувало вплес-
ти в канву сценарiїв недавно так модних нових
радянських звичаїв та обрядiв.
Ось одна iз iгор того нашого дитинства, з ко-
роткою передiсторiєю. Так склалось, що з-помiж
моїх перших друзiв бiльшiсть було сусiдських
хлопчикiв. Особливо затишно менi було з одним,
чемним, добрим. Отож, ми з ним – “чоловiк i
жiнка”, поруч ще одна така пара, мирно госпо-
дарюємо, живемо клопотами сiм’ї, села. Але для
вiдтворення реального життя нам не обiйти важ-
ливих проблем i подiй, що на часi. Для цього
бракує одного дуже актуального типажа. На цю
роль скоро знаходиться один наш сусiд. Хлоп-
чик, як хлопчик, трохи молодший вiд нас, дуже
непосидющий, дещо крутого норову. Йому мама
купила новий чорний костюмчик, з погонами. То
ж, за всiма ознаками, вiн для нас – справжнiй
“большевик”. I вiн цю роль грав блискуче, пере-
втiлення було гiдне подиву. Вся постава, манера
поведiнки, а до того ще перекинутий через плече
“автомат” – кийок на конопляному шнурку – були
схопленi з життя дитиною навдивовиж тонко.
Коли вривався цей тип у наше життя, вiн нiс
тiльки лихо. Але найстрашнiшим для нас був йо-
го окрик: – “Пайдьом в сириляду!” (тобто у сi-
льраду, але, де ж умiли ми правильно вимовити
це нове i незрозумiло для нас слово). Туди нас
проваджено пiд конвоєм, а за вiдвiдинами сiльра-
ди неминуче йшов ... вивiз на Сибiр. Починалася
пiдготовка до далекої дороги. Iз своєю дитячою
наївнiстю ми гадали, що так воно проходить i в
дорослому життi є. Отож, з плачем ми збирали
пожитки, прощалися iз сусiдами.
ГАННА ГОРИНЬ. З етнографiї нашого дитинства... 449
Коли ж не було “вивозу” або “облави” (це теж
вiдтворювали хлопчаки), ми, звичайно, знову по-
вертались до безжурних iгор, смiху. На те ми
дiти. Та час вiд часу завгоди у надвечiрню пору,
десь перед заходом сонця ми збирались у нашому
саду пiд грушею i бавилися... у похорон. Так, так
– у наших дитячих iграх був i похорон. Пiзнiше я
довiдалася, що у похорон бавилися дiти не в од-
ному галицькому селi i майже завжди за одним
“сценарiєм”. Ми хоронили хлопцiв-повстанцiв. У
наших селах нiхто не говорив “бандерiвцi”, тiльки
“нашi”, “свої”, “хлопцi”, отож, i ми так.
У цiй грi дiти вiдтворювали, насамперед те, що
вiдбувалося напередоднi в їх селi. Для сiльських
дiтей – похорон эазвичай, закони життя вони пiз-
навали змалку, але на похорони повстанцiв нас не
брали. Тепер зрозумiло, через вiдповiдальнiсть,
коли поховання вiдбувалося потай, а ще батьки
хотiли уберегти нас вiд жахiв. Та життя не ща-
дило. Ми довiдувалися про це вiд трохи старших
вiд себе, а також краєм вуха чули вiд дорослих.
I вiдкривалися картини незбагненного звiрства:
як убитих героїв скидали в районi до загальної
ями, а батьки вночi вiдшукували синiв i викрада-
ли, щоби вiддати землi по-християнськи. Iншого
разу всiх убитих енкаведисти звозили до села i
чинили жахливу наругу: садовили пiд стiну з па-
пiросею в губах i зганяли людей для опiзнання.
Цiпенiло вiд розпуки село, нiмiли вуста матерiв,
наречених...
Ми, дiти, не один раз бачили, як перед ве-
чером, коли облавники забиралися на нiч у ра-
йон, змучене село якось по-особливому затиха-
ло. Майже беззвучно сновигали люди, а перего-
дя, якiсь по-довженкiвськи земнi й урочистi по
одному чи групками (все-таки потай, бо ляк не
вiдступав) iшли в одному напрямку. Як виявля-
лося потiм, сходилися на цвинтарi i там у окремiй
хатинцi – “трупарнi” – оплакували й ховали сво-
їх рiдних братiв i синiв та незнайомих, переважно
юних героїв, якщо вдавалось якимсь чудом вирва-
ти їх з лабет енкаведистiв. I виростали березовi
хрести, вдень вандали їх руйнували, за нiч тут
же поставали новi. Вперто, мовчки, одностайно
стояло на свойому село.
Тi подiї та враження дiти переносили у своє
життя i вiдтворювали щиро, добросовiсно, свято.
I в нас, дiтей, виростали пiд грушею рядком мо-
гилки, хрести, завжди заквiтчанi уже готовими
в природi вiнками з в’юнкої рослинки зi жовтим
цвiтом, яку в народi називали “перервою”.
Може подумає читач, що це якесь навмисне
згущення барв або вправи автора в краснописан-
нi. Нi, такою була реальнiсть. I не пiдслухана
з чиєїсь розповiдi, не зiбрана звiдусiль по кру-
пинках, а пережита шiстьма дiтьми лише одно-
го куточка села. I нинi все це ми (хто живий)
пам’ятаємо i, як кажуть, готовi пiдписатися пiд
кожним цим словом.
Перша пiврiчна внучка Оксаночка. Львiв. 1994 р.
Хоч i минулося, та не забулося.
Усi сходяться на тому, що дитинство – прекрас-
на i неповторна пора. В дитячому побутi малень-
ких галичан 40-их рp. минулого столiття, як ба-
чимо, всього було вдосталь i чимало дiйсно прек-
расного, що йшло iз багатих витокiв нашої нацiо-
нальної духовностi, вiд української ментальностi.
Вникнiм уважно в ту спадщину – там так багато
повчального, гiдного наслiдування, дальшого роз-
витку. А те, що нав’язувалось силомiць, ранило
душi й спотворювало дитинство, нехай зостане-
ться тiльки в пам’ятi. Те, що було, не стерти,
воно посiло своє мiсце в iсторiї. Навiть дiтьми
пережите дуже промовисте i повчальне.
1992 р.
|