Микола Гладкий про лінгвістичні принципи популяризації наукових знань

У статті висвітлено погляди відомого українського мовознавця 20-х років ХХ століття Миколи Гладкого на особливості мови й стилю науково-популярної літератури. Проаналізовано думки вченого про шляхи розвитку літературної мови й поступальний характер процесу засвоєння її різними верствами суспільства....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2005
1. Verfasser:	Гнатюк, І.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут української мови НАН України 2005
Schriftenreihe:	Лексикографічний бюлетень
Schlagworte:	Лексикографія, лексикологія: теорія та практика
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/72817
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Микола Гладкий про лінгвістичні принципи популяризації наукових знань / І. Гнатюк // Лексикографічний бюлетень: Зб. наук. пр. — К.: Ін-т української мови НАН України, 2005. — Вип. 12. — С. 67-73. — Бібліогр.: 8 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-72817
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-728172014-12-31T03:01:52Z Микола Гладкий про лінгвістичні принципи популяризації наукових знань Гнатюк, І. Лексикографія, лексикологія: теорія та практика У статті висвітлено погляди відомого українського мовознавця 20-х років ХХ століття Миколи Гладкого на особливості мови й стилю науково-популярної літератури. Проаналізовано думки вченого про шляхи розвитку літературної мови й поступальний характер процесу засвоєння її різними верствами суспільства. 2005 Article Микола Гладкий про лінгвістичні принципи популяризації наукових знань / І. Гнатюк // Лексикографічний бюлетень: Зб. наук. пр. — К.: Ін-т української мови НАН України, 2005. — Вип. 12. — С. 67-73. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. XXXX-0118 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/72817 81‟06.42–115 uk Лексикографічний бюлетень Інститут української мови НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Лексикографія, лексикологія: теорія та практика Лексикографія, лексикологія: теорія та практика
spellingShingle	Лексикографія, лексикологія: теорія та практика Лексикографія, лексикологія: теорія та практика Гнатюк, І. Микола Гладкий про лінгвістичні принципи популяризації наукових знань Лексикографічний бюлетень
description	У статті висвітлено погляди відомого українського мовознавця 20-х років ХХ століття Миколи Гладкого на особливості мови й стилю науково-популярної літератури. Проаналізовано думки вченого про шляхи розвитку літературної мови й поступальний характер процесу засвоєння її різними верствами суспільства.
format	Article
author	Гнатюк, І.
author_facet	Гнатюк, І.
author_sort	Гнатюк, І.
title	Микола Гладкий про лінгвістичні принципи популяризації наукових знань
title_short	Микола Гладкий про лінгвістичні принципи популяризації наукових знань
title_full	Микола Гладкий про лінгвістичні принципи популяризації наукових знань
title_fullStr	Микола Гладкий про лінгвістичні принципи популяризації наукових знань
title_full_unstemmed	Микола Гладкий про лінгвістичні принципи популяризації наукових знань
title_sort	микола гладкий про лінгвістичні принципи популяризації наукових знань
publisher	Інститут української мови НАН України
publishDate	2005
topic_facet	Лексикографія, лексикологія: теорія та практика
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/72817
citation_txt	Микола Гладкий про лінгвістичні принципи популяризації наукових знань / І. Гнатюк // Лексикографічний бюлетень: Зб. наук. пр. — К.: Ін-т української мови НАН України, 2005. — Вип. 12. — С. 67-73. — Бібліогр.: 8 назв. — укр.
series	Лексикографічний бюлетень
work_keys_str_mv	AT gnatûkí mikolagladkijprolíngvístičníprincipipopulârizacíínaukovihznanʹ
first_indexed	2025-07-05T21:31:57Z
last_indexed	2025-07-05T21:31:57Z
_version_	1836844180014366720
fulltext	Лексикографічний бюлетень 67 Гнатюк Ірина, к. ф. н. * Інститут української мови НАН України (Київ) УДК 81‟06.42–115 МИКОЛА ГЛАДКИЙ ПРО ЛІНГВІСТИЧНІ ПРИНЦИПИ ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ НАУКОВИХ ЗНАНЬ У статті висвітлено погляди відомого українського мовознавця 20-х років ХХ століття Миколи Гладкого на особливості мови й стилю науково- популярної літератури. Проаналізовано думки вченого про шляхи розвитку літературної мови й поступальний характер процесу засвоєння її різними верствами суспільства. М. Гладкий, „один з видатних практичних нормалізаторів української літературної мови” [8, c. 428] періоду українізації (1923– 1932 рр.), надавав першочергового значення питанням мови науково- популярної літератури. Серед завдань, що їх насамперед має розв‟язати Інститут української наукової мови, вчений відзначає і таке, як „докладне вивчення методології, лексикології й фразеології науково- популярних видань” [1, c. 10]. Цю проблему, зауважує М. Гладкий, „ніде ще не трактовано серйозно і конкретно, хоч відомо, що стара буржуазна культура відмежовувалася від широких мас неприступною формою абстрактного викладу і специфічного культурного жаргону, що був зрозумілий тільки одиницям, причетним до життя й інтересів вищих суспільних кляс. ..Тим то сучасна наука мовознавства повинна допомогти пролетаріатові опанувати всі знання попередньої культури та критично, в інтересах соціалістичної перебудови нового суспільства, переробити все найважніше та найцінніше, що дала буржуазна наука” [1, c. 10]. Проблемам мови науково-популярних видань М. Гладкий присвятив дві спеціальні розвідки: „Суть популярного викладу” [4] і „Справа популяризації наукового знання” [2]. Ключові положення названих праць заслуговують, на нашу думку, щоб їх докладно розглянути. *© І. Гнатюк, 2005 Лексикографічний бюлетень 68 Основне завдання науково-популярної літератури, на думку М. Гладкого, полягає в тому, щоб „понести в широкі маси здобутки людської культури й науки в таких мовних формах, що були б зрозумілі цим масам. ..Народ стихійно, часто несвідомо, тягнеться до знання, до освіти, мов та рослина до сонця, і цей потяг його треба задовольнити, давши масам популярну книжку, популярну літературу, газету, друковану простою, зрозумілою мовою” [4, с. 112]. Мова науково-популярних праць мала бути цілком народною, „без отих інтелігентських велемудрих підходів і многослівних викрутасів” [2, c. 144–145]. Ця вимога, зауважував М. Гладкий, часто порушувалася, бо науково-популярна література тих часів здебільшого перекладалася з російської мови, причому не завжди вправно, внаслідок чого виходили переклади, що в них „тільки лексика українська, а вся синтакса, фразеологія й колорит пересаджені живосилом з російської мови – в результаті маємо взірець найгіршого жаргону, що від нього однаково верне й освіченого читача й малописьменного селянина” [2, c. 152]. М. Гладкий наводить приклади такого українізованого жаргону: „Дуже часто трапляються випадки, коли господар завдяки бур’янам губить три чверти свого врожаю, а недобор одної третини можно помітити в середньому щорічно в умовах нашого українського хліборобства” [2, c. 145]; „Одним з головних чинників засмічености поля є купівля насіння на стороні, без попереднього випробовання чистоти цього матеріалу” [2, с. 146]. Головні недоліки в наведених реченнях – це шаблонні вирази: трапляються випадки, недобор можно помітити, одним з головних чинників .. є купівля тощо. Це, за висловом М. Гладкого, ті „рогатки”, що примушують безнадійно віддаватися тільки механічному процесові вичитування слів, не розуміючи самого змісту. Водночас запропоновано варіант формулювання тих самих думок засобами „народньої мови”: „Раз-у-раз у нас буває, що через оті бур’яни господар недобирає щороку одної третини свого врожаю, а частенько й трьох четвертин”; „Засмічуються наші поля головно через те, що люди, купуючи насіння на стороні, не випробовують попереду, чисте воно чи ні” [2, с. 146]. М. Гладкий, як і більшість українських мовознавців 20-х років, засадничо спирався на принцип народності в науці та на філософсько- лінгвістичне вчення В. Гумбольдта про „дух мови”. Суть народницького принципу в науці ще в 1901 році сформулював А. Кримський: „А краще було, – писав він, – щоб і в науці писати зовсім так, як говорить Лексикографічний бюлетень 69 народ!” [5, с. 131]. Перевага „щиро народньої” мови, зауважував А. Кримський, полягає в тому, що вона змінюється не швидко, а книжна, через свою штучність, стає застарілою вже для третього, четвертого покоління. Тому „хто бажає, щоб і нащадки могли його читати, нехай держиться морфології, синтакси і фразеології чистісінько народньої; а хто такої претензії не має, нехай собі пише, як йому зручніше” [5, с. 131]. Провідний український мовознавець 20-х років, історик літературної мови професор М. Сулима так обґрунтовував доцільність народницького принципу в мові: „За часи робітниче- селянської епохи українська літературна мова й не може бути іншою, як не масовою, бо монополістом тої літературної мови на всіх ділянках життя (газета, підручник, белетристика, канцелярія, наука, тощо) має бути маса, а не хтось інший. З цього ж, звичайно, не виходить, що літературна мова повинна бути селянським примітивом. Це означає лише те, що вона не повинна одбігати законів української народньої мови” [7, с. 20]. О. Курило в „Увагах до сучасної української літературної мови” прагне „хоч почасти прислужитись сучасній літературній мові тим, щоб допомогти їй зійти з російської підстави, набігти живої народньої тропи, тієї, що йшла нею літературна мова давніших українських письменників, а відбігла її сучасна літературна мова” [6, с. 69]. Названа праця дослідниці була настільною книжкою українських працівників пера 20-х рр. як найповніше й найсистематичніше зібрання питоменних ознак української народної мови. Трохи пізніше особливості українського фразетворення узагальнив М. Сулима в праці „Українська фраза” (Харків, 1928), а найтиповіші риси національного синтаксису згрупував С. Смеречинський у книзі „Нариси з української синтакси” (Харків, 1932), що була справою всього життя вінницького подвижника і зажила сумної слави „найвиразнішого націоналістичного твору в українському мовознавстві”. Цілком поділяючи погляди О. Курило, С. Смеречинського, М. Сулими, М. Гладкий стояв на тому, що не так лексика, як синтаксис і фразеологія (в широкому розумінні слова) відтворюють дух мови, національну вдачу, себто ментальність певного народу. І справді, якщо перекладати іншомовний текст українською мовою, підставляючи українську лексику замість іншомовної, то матимемо не український текст, а зукраїнізований підрядник іншомовного тексту. „Елементи синтаксичні, – писав М. Гладкий у статті „Стабілізація української Лексикографічний бюлетень 70 мови”, – особливі звороти мовні, улюблені образи, все те, що становить своєрідну фразеологію мови й являє собою витвір духовного життя цілих поколінь та має глибоке коріння в історичному минулому, в психології даної нації.. власне й є та головна підвалина цілої мовної будівлі, що дає змогу опанувати мову, досконало зрозуміти її як знаряддя соціального життя” [3, с. 70]. Наголосивши на загальних принципах „простої, зрозумілої мови”, з‟ясувавши мету популяризації – задовольняти потребу широких мас у реальному знанні, М. Гладкий зупиняється на питанні адресації науково-популярної літератури. Головний її адресат – селянська верства й робітництво. Автор-популяризатор має бути не тільки „товкмачем” наукових знань, а й вихователем-педагогом, який повинен „прищеплювати й виховувати нові погляди в селянських масах, заміняти старі віджилі розуміння на нові й боротися з забобонами, спираючись на здорові елементи побуту й праці селянської верстви” [4, с. 114–115]. Питання про те, якою мовою пишуться популярні праці, набуває принципового значення, бо саме з цих праць, як і з газет та журналів, „маса вчиться.. не тільки політики й громадської праці, але мови й письма” [4, с. 117]. Специфіка науково-популярної літератури 20-х рр. полягала в тому, що в час ліквідації суцільної неграмотності ця література, крім пізнавальної функції, виконувала також і просвітницьку місію, причому не лише своїм змістом, але й формою, бо беручи до рук призначену їй книжку, „темна селянська маса”, по суті, вчилася читати, зустрічаючись, може, вперше в своєму житті з друкованим словом. Малописьменна маса, вважає М. Гладкий, має поступово прилучатися до культурної, тобто літературної мови. Учений виділяє три „щаблі”, або етапи, в оволодінні масами літературною мовою. Перший щабель – це популярні селянські видання. Література, адресована селянству, повинна писатися мовою, максимально наближеною до народної, бо „коли селянин не почуватиме ніякої відмінності між вашою і його мовою – ви для нього тоді – своя людина, коли ви маєте більший запас слів, ніж у звичайній селянській мові, але орудуєте цим мовним капіталом уміло, не переборщуючи, не порушуючи загального ладу й гармонії народньої мови – ви часто почуєте признання, що вмієте говорити по-українському, і від вас учитимуться, з вас залюбки братимуть узори [приклад – І. Г.], а це означає, що ви здобули певний авторитет, отой самий авторитет, що Лексикографічний бюлетень 71 потрібний і педагогові” [4, с. 116]. Другим щаблем „в безконечному ланцюзі мовного поступу” є, на думку М. Гладкого, популярні робітничі видання, що в них єднається мова активнішого селянства й мова робітництва. На другому щаблі „селянська мова” буде просякати „елементами пролетарського міського побуту”, тобто новою лексикою на позначення конкретних реалій. Третій щабель – це мова центральних видань, де наявні вже не просто нові слова, а нові асоціативні сполучення в мовних елементах, нові комплекси розумінь, приховані за символами-словами, себто до мовного арсеналу залучається абстрактна лексика, образні елементи, різноманітні кліше. Отож, як бачимо, безпідставними є закиди критиків М. Гладкого, що звинувачували його в примітивізації літературної мови, в орієнтації її тільки на малописьменне селянство. Щоправда, М. Гладкий, як і інші мовознавці 20-х рр., підходили до мови з класових позицій, оперуючи поняттями „мова селянства”, „мова пролетаріату”, „інтелігентська мова”. Це відповідало об‟єктивно-історичним умовам тих часів, бо в суспільстві існувало чітке класове розшарування. Виокремлення ж М. Гладким трьох „щаблів”, чи етапів, в оволодінні літературною мовою, коли кожен вищий щабель дає новий імпульс для дальшого поступу на шляху літературного втілення й унормування реальної живої стихії, свідчить, як на нас, про цілком тверезий, прогресивний погляд на шляхи розвитку літературної мови й поступальний характер (від простого до складного, від конкретного до абстрактного) процесу засвоєння її (мови) різними верствами суспільства. Таким чином, суть популяризації наукового знання, за М. Гладким, полягає, по-перше, в чіткій орієнтації на адресата, в потребі „пристосовуватись до розумінь робітництва, до певної продукційної групи, використовуючи для своїх узагальнень виробничий досвід, побут, обставини праці й специфічну психологію своєї читацької маси” [2, с. 153]. І по-друге, популяризація наукового знання передбачає досконале володіння „технікою популяризації”. Під технікою популяризації вчений розумів популярний виклад і популярну мову. Ознаками популярного викладу М. Гладкий вважав: „1. Близькість до виробничої реальности робітника або селянина. 2. Ілюстрації, приклади, аналогії, образи, метафори й порівняння з обсягу близької читачеві природи, праці й побуту. 3. Оперування тільки з цілком певними науковими даними. 4. Рівновага між серйозністю й цікавістю викладу. 5. Відсутність вульгаризації” [2, с. 153]. Лексикографічний бюлетень 72 Ураховуючи наведені чинники, М. Гладкий висуває до мови популярних видань цілком конкретні вимоги: „1. Уникати непотрібних чужих слів. 2. Орудувати народнім лексичним матеріалом. 3. Пильнувати поправних та послідовно однакових правописних норм і морфологічних форм. 4. Твердо додержувати поправної народної синтакси. 5. Використовувати багату й колоритну народню фразеологію. 6. Оперувати відомими масам мовними шаблоновими зворотами або, коли є потреба, утворювати нові у згоді з законами народньої мови й духом народньої психології. 7. Уживати простих конструкцій, без зайвих шаблонів і так званих „формальних слів” та зворотів, що тільки обтяжують речення й закривають головний його зміст. 8. Надавати народнього колориту й образности за допомогою відомих народові порівнянь, метафор і уособлень (персоніфікації), але без переборщування. 9. Черпати відповідний матеріал з народнього фольклору: приказок, прислів‟їв, приповісток тощо. 10. Часом, коли є особлива потреба, наближуватись і до певної діялектичної відміни в мові викладу. 11. Пильнувати поправної наукової термінології” [2, с. 153–154]. М. Гладкий вважав популяризацію науки державною справою, відтак радив створити науково-організаційний центр для координації такої діяльності, а також накреслив основні напрямки його роботи. Згодом такий центр був створений: у 1947 році було засноване Товариство для поширення наукових і політичних знань, яке в 1963 році було перейменоване на Товариство „Знання”. М. Гладкий уперше написав спеціальні узагальнювальні праці з теорії популяризації наукового знання, засвідчивши актуальність і важливість цієї проблеми у 20-і роки минулого століття. Чимало настанов М. Гладкого щодо використання лексем, граматичних форм, синтаксичних конструкцій, які б відповідали духові нашої мови, залишаються актуальними в наш час, коли тривають пошуки образу автентичної української мови. Зокрема, для практичної лексикографії, теорії і практики перекладу й сьогодні мають важливе значення такі поради мовознавця доби українізації: 1. Уникати надуживання віддієслівних іменників з нанизуванням форм родового відмінка на зразок: „враження від слухання читання обвинувачення”. З цього приводу можна навести відомий приклад про те, як один із найкращих французьких стилістів Г. Флобер довго ходив Лексикографічний бюлетень 73 як у воду опущений, після того, як був змушений поставити поруч два іменники в родовому відмінку. 2. Невластиві нашій мові іменникові суфікси -чик, -щик на означення осіб за працею або професією (на зразок: газетчик, підрядчик, зборщик, пайщик, текстильщик) замінювати на українські -ник, -ач, -ар, -ець. 3. Активні дієприслівники (у т.ч. й субстантивовані) при перекладі з російської мови замінювати іменниками або прикметниками, наприклад: виправдуючий (треба виправдний), виховуючий (треба виховний), задовольняючий (треба достатній), завідуючий (треба завідувач), керуючий (треба керівник), слідуючий (треба дальший, наступний), бувший (треба колишній), біжучий рік (треба поточний рік) тощо. 4. Не слід зловживати безособовими формами („у звістці висловлюється думка”). 5. Не допускати вживання в усному й писемному мовленні виразних русизмів, наприклад: пахотний (замість орний), знаходиться (замість є), опреділення, опреділяти (замість визначення, визначати), зачитав, заслухав (замість прочитав, вислухав), батрак (замість наймит), халатний (замість недбалий). Література 1. Гладкий М. Інститут Української Наукової Мови ВУАН // Вісник ІУНМ. – 1930. – Вип. 2. – С. 10 (У цитатах зберігаємо правопис оригіналу. – І. Г.). 2. Гладкий М. Справа популяризації наукового знання // Життя й Революція. – 1928. – № 8. – С. 144–154. 3. Гладкий М. Стабілізація української мови // Життя й революція. – 1927. – № 4. 4. Гладкий М. Суть популярного викладу // Наша газетна мова. – Х., 1928. 5. Кримський А. Ю. Про нашу літературну мову // Твори в 5-ти томах. – К., 1973. – Т. 3. 6. Курило О. Увага до сучасної української літературної мови. – К., 1923. 7. Сулима М. З історії української мови. – Харків, 1927. 8. Чапленко В. Історія нової української літературної мови. – Нью-Йорк, 1970.

Микола Гладкий про лінгвістичні принципи популяризації наукових знань

Institution

Ähnliche Einträge