Рецепція південно-західних діалектних рис у сучасних українській і білоруській літературних мовах (на матеріалі відмінкових форм іменників)
У статті розглянуто проблеми кодифікації сучасних української та білоруської літературних мов. Висвітлено етапи становлення окремих відмінкових форм іменників у цих мовах у ХХ ст....
Збережено в:
| Дата: | 2006 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української мови НАН України
2006
|
| Назва видання: | Лексикографічний бюлетень |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/72913 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Рецепція південно-західних діалектних рис у сучасних українській і білоруській літературних мовах (на матеріалі відмінкових форм іменників) / О. Скопненко // Лексикографічний бюлетень: Зб. наук. пр. — К.: Ін-т української мови НАН України, 2006. — Вип. 14. — С. 26-30. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-72913 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-729132015-01-01T03:02:20Z Рецепція південно-західних діалектних рис у сучасних українській і білоруській літературних мовах (на матеріалі відмінкових форм іменників) Скопненко, О. Лексикографія, лексикологія, фразеологія: теорія та практика У статті розглянуто проблеми кодифікації сучасних української та білоруської літературних мов. Висвітлено етапи становлення окремих відмінкових форм іменників у цих мовах у ХХ ст. 2006 Article Рецепція південно-західних діалектних рис у сучасних українській і білоруській літературних мовах (на матеріалі відмінкових форм іменників) / О. Скопненко // Лексикографічний бюлетень: Зб. наук. пр. — К.: Ін-т української мови НАН України, 2006. — Вип. 14. — С. 26-30. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. XXXX-0118 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/72913 81‘354+81‘26+811.161.3 uk Лексикографічний бюлетень Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Лексикографія, лексикологія, фразеологія: теорія та практика Лексикографія, лексикологія, фразеологія: теорія та практика |
| spellingShingle |
Лексикографія, лексикологія, фразеологія: теорія та практика Лексикографія, лексикологія, фразеологія: теорія та практика Скопненко, О. Рецепція південно-західних діалектних рис у сучасних українській і білоруській літературних мовах (на матеріалі відмінкових форм іменників) Лексикографічний бюлетень |
| description |
У статті розглянуто проблеми кодифікації сучасних української та білоруської
літературних мов. Висвітлено етапи становлення окремих відмінкових форм іменників
у цих мовах у ХХ ст. |
| format |
Article |
| author |
Скопненко, О. |
| author_facet |
Скопненко, О. |
| author_sort |
Скопненко, О. |
| title |
Рецепція південно-західних діалектних рис у сучасних українській і білоруській літературних мовах (на матеріалі відмінкових форм іменників) |
| title_short |
Рецепція південно-західних діалектних рис у сучасних українській і білоруській літературних мовах (на матеріалі відмінкових форм іменників) |
| title_full |
Рецепція південно-західних діалектних рис у сучасних українській і білоруській літературних мовах (на матеріалі відмінкових форм іменників) |
| title_fullStr |
Рецепція південно-західних діалектних рис у сучасних українській і білоруській літературних мовах (на матеріалі відмінкових форм іменників) |
| title_full_unstemmed |
Рецепція південно-західних діалектних рис у сучасних українській і білоруській літературних мовах (на матеріалі відмінкових форм іменників) |
| title_sort |
рецепція південно-західних діалектних рис у сучасних українській і білоруській літературних мовах (на матеріалі відмінкових форм іменників) |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2006 |
| topic_facet |
Лексикографія, лексикологія, фразеологія: теорія та практика |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/72913 |
| citation_txt |
Рецепція південно-західних діалектних рис у сучасних українській і білоруській літературних мовах (на матеріалі відмінкових форм іменників) / О. Скопненко // Лексикографічний бюлетень: Зб. наук. пр. — К.: Ін-т української мови НАН України, 2006. — Вип. 14. — С. 26-30. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
| series |
Лексикографічний бюлетень |
| work_keys_str_mv |
AT skopnenkoo recepcíâpívdennozahídnihdíalektnihrisusučasnihukraínsʹkíjíbílorusʹkíjlíteraturnihmovahnamateríalívídmínkovihformímennikív |
| first_indexed |
2025-07-05T21:35:45Z |
| last_indexed |
2025-07-05T21:35:45Z |
| _version_ |
1836844419028877312 |
| fulltext |
26 Лексикографічний бюлетень, 2006, вип. 14
наприклад, учитель приховує справжні почуття [11: 342]: Перед тим, як відчинити
двері, Марія Петрівна заставила себе лагідно всміхнутися. З цією усмішкою і зайшла до
класу (В. О. Сухомлинський).
Рольове домінування, закладене в архетипі учитель, реалізується в моделях «пряма
мова + іменник (вербальний репрезентант концепту учитель) + дієслово говоріння
каже, сказав/сказала, наказав/наказала, докоряв/докоряла, хвалить тощо», а також у
стереотипних моделях поведінки вчителя: вчителька викликала до дошки Наталку,
учитель дав задачі, учителька зібрала зошити, він поклав на стіл журнал і зошити і
став перевіряти домашнє завдання, одного разу вчителька послала його по крейду.
Отже, в основі концепту „учитель” лежить архетип учитель, який ґрунтується на
архетипі мудрого старця/мудрої старої; психологічна передумова для формування
архетипу учитель – архетип наслідування. Архетип учитель корелює з такими
архетипами, як архетип подвійного походження, вічного повернення, циклічності буття,
вічного учня. У свідомості індивідів архетип учитель трансформується в міфему
учитель, яка викристалізовується низкою міфологем.
Література
1. Дьяконов И. М. Архаические мифы Востока и Запада. – М.: Наука, 1990. – 247 с.
2. Зеленский В. Словарь аналитической психологии. <http: //bookap.by.ru/psyanaliz/
zelensk/gl3.shtm>.
3. Іващенко В. Л. Концептуальна репрезентація фрагментів знання в науково-
мистецькій картині світу (на матеріалі української мистецтвознавчої термінології):
Монографія. – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2006. – 328 с.
4. Кримський С. Б. Архетипи української культури // Феномен української культури:
методологічні засади осмислення. – К.: Фенікс, 1996. – С. 91 – 112.
5. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром‘як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ
«Академія», 1997. – 752 с.
6. Лобок А. М. Антропология мифа. – Екатеринбург: Банк культурной информации,
1997. – 698 с.
7. Маслова В. А. Лингвокультурология: Учеб. пособие для студ. высш. учеб.
заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2001. – 208 с.
8. Непийвода Н. Образ автора наукового твору. <http//journlib.univ.kiev.ua/obraz/5.html>
9. Режабек Е. Я. Мифомышление (когнитивный анализ). – М.: Едиториал УРСС, 2003.
– 304 с.
10. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава:
Довкілля – К., 2006. – 716 с.
11. Тюнников Ю. С., Мазниченко М. А. Педагогическая мифология. – М.: Гуманитар.
изд. центр ВЛАДОС, 2004. – 352 с.
12. Философский энциклопедический словарь: 3-е изд. – М.: Советская энциклопедия,
1989. – Т. 1.
13. Юнг К. Г. Сознание и бессознательное: Сборник / Пер. с англ. – СПб.:
Университетская книга, 1997. – 544 с.
Олександр Скопненко, к. філол. н.
*
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (Київ)
УДК 81‘354+81‘26+811.161.3
РЕЦЕПЦІЯ ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ДІАЛЕКТНИХ РИС У СУЧАСНИХ
УКРАЇНСЬКІЙ І БІЛОРУСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНИХ МОВАХ (НА МАТЕРІАЛІ
ВІДМІНКОВИХ ФОРМ ІМЕННИКІВ)
У статті розглянуто проблеми кодифікації сучасних української та білоруської
літературних мов. Висвітлено етапи становлення окремих відмінкових форм іменників
у цих мовах у ХХ ст.
* © О. Скопненко, 2006
Лексикографія, лексикологія: теорія та практика 27
Ацентричний шлях формування української та білоруської літературних мов у ХІХ –
ХХ ст. уже начебто наперед зумовив їхній синтетичний характер і здатність до
розширення або зміни діалектної бази цих ідіомів у наступні епохи розвитку. У
початковий період нормалізації
1
як української, так і білоруської літературних мов
відбулася актуалізація різних діалектних баз, що треба пояснювати не тільки
екстралінгвальними чинниками, а й специфікою діалектного ландшафту двох мов
2
.
Наприклад, діалектною основою сучасної білоруської літературної мови стали
середньобілоруські говірки – міждіалектна група нового типу, що виникла внаслідок
фронтальної взаємодії південно-західного й північно-східного наріч [2: 550]. Найвужчою
ареальною основою білоруської літературної мови треба вважати ошмянско-
островецько-віленську групу говірок [18: 11]. Останнім часом дослідники
обґрунтовують гіпотезу, що «становлення норм білоруської літературної мови тісно
пов‘язане не з діалектами, як міркували раніше, а з діалектними зонами білоруської
мови. Спочатку такою діалектною основою національної літературної мовотворчості
була північно-західна діалектна зона білоруської мови», смуга говірок по лінії Борисов –
Мінськ – Молодечно – Ошмяни, тобто простір між Мінськом та Вільно [7: 277]. При
цьому під терміном діалектна зона розуміють «спільності, або групи, говірок
білоруської мови, тотожних за певними структурними особливостями. <...> це тільки
частини єдностей говірок білоруської мови в цілому чи їхніх певних діалектних
спільностей (масивів, діалектів)» [7: 215].
Базою сучасної української літературної мови став наддніпрянський говір південно-
східного наріччя. Ці говірки кваліфікують як старожитні діалекти українського мовного
простору, хоч саме наріччя належить до формації відносно пізнього формування [17:
481, 579 – 581]. Середньонаддніпрянський говір має низку рис південно-західного
походження.
Характер впливу галицького койне
3
на процеси нормалізації української літературної
мови наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. дав підстави Ю. Шевельову
висловити думку, що «твердження про києво-полтавську основу її [української
літературної мови. – О.С.] (власне, південнокиївську й південнополтавську) <...>
потребує якщо не заперечення, то чималого обмеження» [20: 72, 155 – 156, 173. Див. так
само: 21: 108 – 109]. Інакше кажучи, уже в першій половині ХХ в. контури
середньонаддніпрянської ареальної бази досить інтенсивно змінювали елементи
південно-західного типу, переважно опільського (наддністрянського) походження.
Багато дослідників уважають, що сукупність літературно-письмових практик ХІХ –
початку ХХ ст. у Галичині й на Буковині треба кваліфікувати як західноукраїнський
(галицький) варіант української літературної мови, який тільки 1939 р. після
возз‘єднання Західної й Східної України був декретивно усунутий [9: 5 – 6, 137; Див.
також: 3: 3 – 8]. Однак сліди «становлення нової української літературної мови на основі
опільських говорів проявляються в сучасній українській літературній мові, зокрема в
лексико-семантичній і фразеологічній системах» [3: 3].
1 Терміни вживані у вузькому розумінні. Нормалізація – стихійні селективні
процеси, кодифікація – свідомі й цілеспрямовані процеси мовної стандартизації. Див.:
[13: 23 – 25]. Пор.: «Кодифікація – це мовознавче вивчення норм літературної мови,
яке має теоретичний і практичний вияв та експлікується на описовому, регулятивному
етапах, а також на етапі реалізації» [10: 7].
2 Пор.: «Менші розміри виявленої ареальної бази літературної мови свідчать про
більшу її системність, і, навпаки, широка ареальна база – про більшу штучність
літературної мови» [18: 10].
3 Щоправда, не всі дослідники визнають існування цього ідіому.
28 Лексикографічний бюлетень, 2006, вип. 14
Складність нормалізаційних і кодифікаційних процесів на всьому українському
етнолінгвальному просторі, який був розподілений між різними державно-політичними
структурами, підштовхує деяких лінгвістів загалом стверджувати, що «однією з
особливостей відносин української літературної мови й діалектів у початковий період
розвитку є наявність і співіснування декількох літературних мов [курсив мій. – О.С.], які
беруть початок від кількох діалектних баз і функціонують на різних територіях» [5: 285].
При цьому зроблено спробу обґрунтувати твердження про те, що «ідіоми, які виникають
на різних територіях незалежно один від одного, не відрізняються від будь-якої
літературної мови в період формування, і тільки згодом, унаслідок тривалої взаємодії,
вони здобувають той ступінь структурної близькості, яка дає змогу говорити про
варіанти однієї літературної мови» [там само].
Такий підхід навряд чи можна прийняти без вагань, тому що він автоматично
ставить знак рівності між літературно-писемною практикою використання
народнорозмовного ідіома та літературною мовою, а це не зовсім так, надто якщо взяти
до уваги диглосний характер мовного життя, що закріпився на українських етнічних
територіях у ХІХ – ХХ ст. [14: 123 – 124].
У 20-і – 30-і рр. ХХ ст. з‘явилися кодифікаційні кодекси, які істотно вплинули на
подальший шлях розвитку української та білоруської мов. У білоруській ситуації таку
роль відіграла «Беларуская граматыка для школ» Б. Тарашкевича (перше видання 1918
р.), а в українській – «Найголовніші правила українського правопису. Ухвалені
Правописною комісією при Міністерстві освіти 24 травня 1918 р. у Києві» і «Головніші
правила українського правопису, ухвалені Міністерством народної освіти для шкільного
вжитку на всій Україні 17 січня 1919 р.». «Український правопис» 1928 р.
(«харківський»), який посідає особливе місце в кодифікаційних тенденціях української
мови у ХХ ст., прагнув поєднати передусім західноукраїнські й східноукраїнські
традиції в правилах передачі іншомовних слів, і саме це стало головною причиною його
критики [21: 107; 11: 241]. Дискусія на Академічній конференції з реформи білоруського
правопису й абетки 1926 р. свідчить про те, що нівелювання варіантності у відмінкових
формах іменників у білоруській літературній мові не було в центрі уваги тодішнього
мовознавства [12].
Однак орфографічні реформи 1933 р., які одночасно здійснено у двох мовах, піддали
ревізії не тільки принципи передачі іншомовних слів, але зачепили й граматичну
систему цих літературних ідіомів [15: 10].
Деклінаційні структури української та білоруської літературних мов склалися
внаслідок нормалізаційних процесів до 20-их рр. ХХ ст., хоч їм і була властива певна
варіантність [1: 10 – 13; пор.: 19: 109 – 110]. При цьому більшість своєрідних відмінкових
форм південно-західного походження в українській літературній мові не прищепилися
(наприклад, -оў, -еў на місці давніх -ойу, -ейу,а також -ом в орудному відмінку однини
іменників жіночого роду (рукоў, руком, землеў – орфографічно руков, руком, землев);
збереження давніх закінчень -ом, -ім, -ох, -іх у давальному й місцевому відмінках
множини іменників чоловічого роду (сином, братім, на синох, на братіх), а білоруська
літературна мова сприйняла багато типів відмінювання, що генетично пов‘язані з
південно-західним ареалом (наприклад, іменники чоловічого й середнього роду в
давальному й місцевому відмінках множини вживалися із закінченнями -ом/-ѐм,
-ох/-ѐх (братом, дамом, пастухом, аб гарадох, у лясох, на сталох, палѐм, у палѐх).
Після змін 1933 р. поза білоруською літературною нормою опинилися не тільки
флексії -ом/-ѐм, -ох/-ѐх у формах множини давального й місцевого відмінків іменників
чоловічого й середнього роду, а й використання закінчення -у в іменниках чоловічого
роду в родовому відмінку однини (тэатру, унівэрсітэту, народу). Замість наведених
форм уводилися тільки -ам/-ям, -ах/-ях і -а, що, безумовно, зрушило ареальну базу
літературної мови й переорієнтувало її на північно-східне наріччя [19: 109 – 110].
Лексикографія, лексикологія: теорія та практика 29
Українська мовна реформа в галузі морфології найбільше виразно відбилася на
іменниках третьої відміни типу кров, любов, радість, юність, які в родовому відмінку
однини втратили закінчення -и й стали функціонувати тільки із флексією -і (крові,
любові, радості, юності, вісті, осені, солі)
1
. Стосовно згаданих змін Ю. Шевельов
відзначав: «Такі форми зустрічаються переважно в південно-східних діалектах, отже,
якоюсь мірою мінялася говіркова база літературної мови» [21: 128]. Однак навіть у
південно-східному українському ареалі зафіксовано чимало діалектних систем, у яких
форми із флексією -и в родовому відмінку функціонують досить часто. Це стосується
говірок Полтавщини, південної Чернігівщини, південної Київщини, центральної
Черкащини, Нижньої Наддніпрянщини, східної Слобожанщини [8: 157 – 158].
У новітній «Теоретичній морфології української мови» зроблено спробу певним
чином повернутися до дореформених принципів. Автори зауважують, що «відповідно
до вимог чинного українського правопису родовий, давальний і місцевий відмінки
однини в іменниках третьої відміни мають омонімічні форми із флексією -і. Проте в
усному мовленні, в окремих періодичних виданнях і в деяких творах художньої
літератури використовують давніше і природне для української мови закінчення -и
форми родового відмінка однини у випадках вісти, незалежности, радости, смерти,
чести; крови, любови, осени, соли, Руси і под. Таке написання цих слів пропонує й
проект нової редакції українського правопису. Написання флексії -і в наведених словах
та інші орфограми було запроваджено за тоталітарної доби для зближення українського
правопису з російським» [4: 106].
Наявні матеріали, а також дані Діалектологічного атласу білоруської мови дають
підстави вважати, що білоруська літературна мова після реформи 1933 р. виразно
змінила напрямок діалектної бази, хоч і не перемістила її за межі середньобілоруського
ареалу. Нинішнє існування двох ідіомів у Білорусі – умовно дореформеного й
післяреформеного – можна розглядати як різні варіанти однієї літературної мови або з
певними застереженнями як дві окремі літературні мови, що виникли на єдиній
ареальній основі, але мають неоднакову питому вагу елементів південно-західного та
північно-східного походження.
Незважаючи на істотний вплив реформи 1933 р. на українську літературну мову, на
нашу думку, не можна кваліфікувати дві її сучасні письмові практики
2
як різні варіанти
або окремі літературні ідіоми, адже між ними немає такої великої амплітуди
віддаленості, як це було між західноукраїнським і східноукраїнським варіантами
літературної мови до початку 20-их рр. ХХ ст. І разом із цим треба визнати, що з 30-их
років ХХ ст. основа літературної мови, не зрушившись із центральної зони українського
етномовного простору, певним чином переорієнтувалася на діалекти нової формації. З
90-их рр. ХХ ст. можна спостерігати зворотний процес, коли зросла вага генетично
південно-західних елементів, що найбільш помітно на лексичному рівні [16].
Література
1. Барута-Садкоўскі А. Праблемы беларускай марфалогіі ў 20-х гадах: віленскі,
мінскі і гродзенскі моўныя варыянты // Беларуская мова: шляхі развіцця,
кантакты, перспектывы. Мат. ІІІ Міжнароднага кангрэса беларусістаў
«Беларуская культура ў дыялогу цывізацый». – Мн., 2001. – С. 10 – 13.
2. Беларуская мова: Энциклапедія. – Мн., 1994. – 655с.
3. Бичко З. Опільський діалект і західноукраїнський варіант української
літературної мови // Наукові записки Тернопільського державного
педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Мовознавство. –
1998. – № 1. – С. 3 – 8.
1 Пор.: «Нормативні нині форми радості, Русі ніякі не русизми (що б там про це
не говорили), а дія аналогії – вертикальне вирівнювання основи: радість, Русь має
м‘яку основу, то вона проситься в непрямі відмінки» [6: 130].
2 Маємо на увазі ідіоми на теренах України.
30 Лексикографічний бюлетень, 2006, вип. 14
4. Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія української мови. – К.,
2004. – 400 с.
5. Гриценко П.Е. Некоторые замечания о диалектной основе украинского
литературного языка // Philologia slavica: К 70-летию академика
Н.И. Толстого. – М., 1993. С. 284 – 294.
6. Карпенко Ю. О. Пропозиції до нового видання «Українського правопису» //
Український правопис: так і ні: Обговорення нової редакції «Українського
правопису». – К., 1997. – С. 130 – 131.
7. Крывіцкі А.А. Дыялекталогія беларускай мовы: Дапаможнік. – Мн.:
Вышэйшая школа, 2003. – 294 с.
8. Матвіяс І.Г. Форми іменників ІІІ відміни в українській мові // Праці ХІІ
Республіканської діалектологічної наради. К., 1971. – С. 152 170.
9. Матвіяс І. Варіанти української літературної мови. – К., 1998.
10. Мацюк Г.П. Кодифікація української мови в галицьких граматиках першої
половини ХІХ ст. Автореф. дис. ... докт. філол. наук. – К., 2002.
11. Огієнко І. (митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. К.,
1995. – 296 с.
12. Працы Акадэмічнае канфэрэнцыі по рэформе беларускага правапісу і азбукі. –
Мн., 1927.
13. Семенюк Н.Н. Формирование литературных норм и типы кодификационных
процессов // Языковая норма: Типология нормализационных процессов. – М.,
1996. – С. 23 – 25.
14. Скапненка А. Кадыфікацыйныя тэндэнцыі ў беларускай і ўкраінскай
літаратурных мовах ХХ ст.: тыпалогія і спецыфіка // Беларуская мова: шляхі
развіцця, кантакты, перспектывы. Мат. ІІІ Міжнароднага кангрэса
беларусістаў «Беларуская культура ў дыялогу цывізацый». – Мн., 2001. –
С. 123 – 132.
15. Станкевіч Я. Змена граматыкі беларускага языка ў БССР. – Вільня, 1936.
16. Стишов О. А. Динамічні процеси в лексико-семантичній системі та словотворі
української мови кінця ХХ ст.. (на матеріалі мови засобів масової інформації).
Автореф. дис. ... докт. філол. наук. – К., 2003.
17. Українська мова: Енциклопедія. – К., 2004. – Вид. друге, випр. і доп. – 824 с.
18. Цыхун Г. Арэальныя аспекты фарміравання славянскіх літаратурных моў. –
Мн., 1993.
19. Цыхун Г. Дэфармацыі ў сістэме беларускай літаратурнай мовы ў гады
таталітарызму // Аняменне: з хронікі знішчэння беларускай мовы. – Вільня,
2000.
20. Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови.
– Львів – Нью-Йорк, 1996.
21. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–
1941): Стан і статус. – Чернівці, 1998. – 208 с.
Оксана Тищенко, к. філол. н.
*
Інститут української мови НАН України (Київ)
УДК 161.2.81‘322.221.24
ЖЕСТОВА МОВА ГЛУХИХ: ЛЕКСИКОГРАФІЧНИЙ ДОСВІД
У статті проаналізовано лексикографічні праці в галузі жестової мови глухих.
Основну увагу звернено на такі аспекти лексикографування, як якісний склад лексики
(жестики); принципи укладання; характер і структура словникової статті,
системність подання інформації тощо.
Жестова мова (ЖМ) – це автономна комунікативна система людей з вадами слуху,
експлікативний бік якої має мануально-мімічну основу. Сьогодні загальновизнане
існування жестової мови (ЖМ) як природного засобу комунікації глухих і
* © О. Тищенко, 2006
|