Проголошення ЗУНР: проблема легітимації

Досліджено проблему легітимізації проголошення ЗУНР, доведено, що усі до- леносні рішення, пов’язані із утворенням держави, базувалися на засадах народо- правства і широкого громадського представництва. Наголошено на відсутності зовнішніх атрибутів легітимізації ЗУНР....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Реєєнт, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2009
Назва видання:	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Теми:	1918 рік в житті українського і польського народів
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73273
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Проголошення ЗУНР: проблема легітимації / Я. Ісаєвич // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 11-19. — Бібліогр.: 10 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-73273
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-732732015-01-09T03:01:43Z Проголошення ЗУНР: проблема легітимації Реєєнт, О. 1918 рік в житті українського і польського народів Досліджено проблему легітимізації проголошення ЗУНР, доведено, що усі до- леносні рішення, пов’язані із утворенням держави, базувалися на засадах народо- правства і широкого громадського представництва. Наголошено на відсутності зовнішніх атрибутів легітимізації ЗУНР. The article explores the issue of the ZUNR legitimacy. It proves that all important decisions about the creation of the state were based on the principles of grass-root democracy and broad representation of different social groups. The study points out the absence of the ZUNR’s international recognition. 2009 Article Проголошення ЗУНР: проблема легітимації / Я. Ісаєвич // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 11-19. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73273 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	1918 рік в житті українського і польського народів 1918 рік в житті українського і польського народів
spellingShingle	1918 рік в житті українського і польського народів 1918 рік в житті українського і польського народів Реєєнт, О. Проголошення ЗУНР: проблема легітимації Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
description	Досліджено проблему легітимізації проголошення ЗУНР, доведено, що усі до- леносні рішення, пов’язані із утворенням держави, базувалися на засадах народо- правства і широкого громадського представництва. Наголошено на відсутності зовнішніх атрибутів легітимізації ЗУНР.
format	Article
author	Реєєнт, О.
author_facet	Реєєнт, О.
author_sort	Реєєнт, О.
title	Проголошення ЗУНР: проблема легітимації
title_short	Проголошення ЗУНР: проблема легітимації
title_full	Проголошення ЗУНР: проблема легітимації
title_fullStr	Проголошення ЗУНР: проблема легітимації
title_full_unstemmed	Проголошення ЗУНР: проблема легітимації
title_sort	проголошення зунр: проблема легітимації
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2009
topic_facet	1918 рік в житті українського і польського народів
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73273
citation_txt	Проголошення ЗУНР: проблема легітимації / Я. Ісаєвич // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 11-19. — Бібліогр.: 10 назв. — укр.
series	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv	AT reêênto progološennâzunrproblemalegítimacíí
first_indexed	2025-07-05T21:56:45Z
last_indexed	2025-07-05T21:56:45Z
_version_	1836845740128731136
fulltext	11Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009 Олександр Реєнт Проголошення ЗУнр: Проблема легітимації Досліджено проблему легітимізації проголошення ЗУнР, доведено, що усі до- леносні рішення, пов’язані із утворенням держави, базувалися на засадах народо- правства і широкого громадського представництва. наголошено на відсутності зовнішніх атрибутів легітимізації ЗУнР. Ключові слова: ЗУнР, УнРада, легітимізація, галицький політикум. Питання легітимності влади давно оформилося у самодостатній науковий напрям, важливими атрибутами якого є концептуальні конструкти філософів, по- літологів, істориків, починаючи від античності й до сьогодення. Та попри всі зу- силля мислителів, спрямовані на те, аби окреслити весь комплекс чинників, що легалізують державу як повноцінну поліморфну структуру, наділену (в тій чи ін- шій мірі) управлінськими повноваженнями, у широкому сенсі “образ держави” як історико-правовий феномен усе ще залишається привабливим і потенційно еврис- тичним об’єктом дослідження. Із методологічного погляду, очевидно, слід керуватися кількома міркування- ми. Перше з них стосується накладання міждисциплінарних підходів (у кращому випадку синтезу, або ж поєднання суто історичних і юридичних методик для ана- лізу певних явищ). Якщо абстрагуватися від особистих і корпоративних амбіцій, то труднощі виникають лише на рівні взаємопроникнення й вживлення монодис- циплінарних дефініцій в історичний наратив. Не ставлячи під сумнів пріоритетів правознавців, усе ж спробуємо окреслити власну візію історико-правових пара- метрів, якими визначалася легітимація ЗУНР. Варто схилити голову перед тими, хто звик “рубати Гордіїв вузол” і “різати по живому”, визнаючи право на різні оцінки – від нестримно-емоційних – до ма- тематично вивірених (адже кожен має право на власну думку!). Та все ж найза- грозливішим для науки є стан спокою й індиферентності, бо саме вчені, власне, і покликані збуджувати думку й провокувати дискусію. Задля того, аби уявити феномен легітимації як багатовимірне явище, спробу- ємо поряд із правовими дефініціями взяти до уваги також чинники іншого поряд- ку – історичного, філософського, етноконфесійного, морально-психологічного та ін. Отже, йдеться про широке трактування складного й суперечливого явища. Загальноприйнятим методологічним підходом у цьому випадку може слугува- ти аксіома про природне право кожної нації на самовизначення і власну державу. І світова війна, попри всі негативні явища, що її супроводжували, створила умови для досягнення цієї мети перед багатьма великими й малими бездержавними народами Європи. Українці органічно були заангажовані у ці процеси, маючи історичну тра- 12 Олександр Реєнт дицію національно-визвольного руху, політичний інструментарій, колективну волю, критичну масу національної свідомості значної частини мешканців регіону, про який ідеться. Іншими словами, українська спільнота Галичини історично визріла для ре- алізації “української ідеї” – створення суверенної національної держави. Перебуваючи, так би мовити, у “зоні підвищеної міжнародної напруги”, га- лицький політикум і суспільство не могли розраховувати на прості рішення та легкий успіх. Окрім суто об’єктивних факторів, діяли також суб’єктивні, адже ще за рік до проголошення ЗУНР члени Української парламентарної репрезентації не мали чіткої позиції щодо кінцевої мети, стратегії й тактики її досягнення. Висту- паючи 19 грудня 1917 р. у віденському парламенті, голова УПР Є. Петрушевич наголошував на тому, що “галицькі землі – інтегральна частина української київ- ської держави ІХ–XIV ст.”, а “галицький нарід і досі має сильне відчуття спіль- ности і єдности з усім українським народом”, і тому Східна Галичина “в цілості” повинна перебувати або у складі Австро-Угорської монархії як окремий коронний край, або приєднатися до Української Народної Республіки, зазначивши, що остан- ній варіант “відповідає найвищому ідеалові української нації”1. Якщо Наддніпрянська Україна стала ареною жорстокого збройного проти- стояння різних політичних сил, а вищим імперативом була “революційна доціль- ність”, то на підавстрійських теренах усе ще покладали сподівання на майже са- кральну силу закону. Це прагнення діяти у чинному правовому полі, у тому числі й міжнародному, знайшло вияв у пошуку легітимних форм автономізації Галичи- ни. Згідно з таємним “галицьким протоколом”, Австро-Угорщина зобов’язувалася до 20 липня 1918 р. підготувати пакет законопроектів, які санкціонували утворен- ня окремого коронного краю на землях, де українці становили компактну біль- шість. Однак під тиском угорських та польських політиків Відень анулював свої зобов’язання. Вразлива позиція уряду, який прагнув заручитися підтримкою більш чисель- них поляків, з одного боку, і не пускати на самоплив розвиток подій в українських анклавах, поставила українські політичні сили перед необхідністю пошуку інших засобів впливу. 24 березня 1918 р. члени УПР та депутати регіонального галиць- кого сейму обговорили нагальні проблеми боротьби за справедливе розв’язання “українського питання”, а наступного дня на нараді представників українських по- літичних партій ішлося “про конституювання українського державного організму в Австрії”. Прогресуюча агонія центру спонукала західноукраїнських діячів роз- глянути у практичній площині питання про організацію адміністративних і вій- ськових інституцій, спроможних перебрати владу після падіння імперії. На порозі краху Австро-Угорщини близько 500 членів українських партій під проводом віце-президента австрійського парламенту Юліана Романчука ухва- лили резолюцію, що містила вимоги невідкладної ратифікації Брестського мир- ного договору, відокремлення українських земель від польських, забезпечення їх автономії та рівноправності, передачі до складу Наддніпрянської України Холм- щини та Підляшшя. Враховуючи роль і місце Греко-католицької церкви у системі суспільних ко- ординат Галичини, надзвичайного значення набувала її позиція в “українському питанні”. Більше того, є всі підстави вважати УГКЦ одним із вирішальних чин- 13Проголошення ЗУНР: проблема легітимації ників легітимації (хай і неформальної) процесу державотворення на західноу- країнських землях. Адже архієрей та клір працювали в усіх сферах життя сус- пільства (політичній, соціально-економічній, культурно-освітній), формуючи в різних верствах галицької спільноти національну свідомість, активну життєву по- зицію, готовність до злагоджених, консолідованих дій в ім’я високих ідеалів. А те, що від викликів часу не відсторонився духовний провідник галичан митрополит А. Шептицький виводило ці процеси на рівень, вищий від звичайних політичних і дипломатичних акцій. Саме першоієрарх Греко-католицької церкви як член па- лати панів підтримав позицію президії Української парламентської репрезента- ції, яка різко негативно сприйняла плани Відня передати Галичину й Холмщину Польщі, задля співіснування з нею у форматі федерації, а також ухвалила рішен- ня про скликання широкого представницького зібрання – “з’їзду мужів довір’я”, який мав вирішити долю краю. Митрополит Андрей також був присутній на цій нараді й підписав відповідний документ2. 12 жовтня 1918 р. цісар Карл прийняв представників парламентських клу- бів, аби з’ясувати їхню оцінку подій. На відміну від чехів та поляків Є. Петруше- вич і К. Левицький зайняли вичікувальну позицію, все ще сподіваючись отрима- ти санкцію на державність західноукраїнських земель із рук віденської верхівки. Ця прихильність до легітимних засобів розв’язання складних проблем відбилася у негативному ставленні до дій лідерів УПР сучасниками і нинішніми дослідни- ками. Послідовна проавстрійська орієнтація тих, від кого залежала інтенсивність державотворчих процесів, дискредитувала їх в очах держав-переможниць, змен- шуючи шанси на гідне місце у повоєнному європейському устрої, а також при- пізнювала невідкладні кроки щодо формування структур, які б заклали підвали- ни майбутньої державності. 18 жовтня у Львові зібралися українські посли австрійського парламен- ту і крайових сеймів Галичини й Буковини, делегати галицьких Національно- демократичної, Радикальної, Християнсько-суспільної та Соціал-демократичної партій та буковинських Національно-демократичної, Соціал-демократичної та Ра- дикальної, представники єпископату УГКЦ і посланці академічної молоді – всього 69 осіб. Установчі збори (“конституанта”) проголосили утворення з українських теренів Австро-Угорщини Української держави. Як тимчасовий представниць- кий орган Українська національна рада, очолити яку довірили Є. Петрушевичу, окреслила межі новоутвореної держави і взяла на себе підготовку конституції “для утворення сим способом держави на основах загального, рівного, тайного й безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом і правом національно-культурної автономії та з правом заступництва при правительстві для національних меншостей”. Рішення передбачало належну репрезентацію інте- ресів Західноукраїнської держави на міжнародній мирній конференції та відмову міністру закордонних справ Австро-Угорщини діяти від імені цієї території3. УНР оприлюднила програмну декларацію, що містила “основні правові та соціально- економічні засади молодої держави”. На пропозицію про невідкладне з’єднання з Великою Україною поміркована частина УНР висунула власні контраргументи: а) неминуче погіршення стосун- ків з Віднем у випадку, коли Австрійська держава вціліє; б) невизначеність ситу- 14 Олександр Реєнт ації у самій Наддніпрянській Україні; в) можливість участі в Паризькій мирній конференції, в той час, як Східна Україна зашкодила собі в очах Антанти, уклав- ши Брестський договір із Берліном і Австро-Угорщиною. Таким чином, данина австрійським парламентським традиціям (що за інших умов безумовно вважало- ся б чеснотою) у даному випадку виявилося тягарем, який не дозволяв встигати за швидкоплинним перебігом подій. Представники консервативного легітимізму припустилися першої помітної помилки вже наступного дня, коли у Львові розпочався з’їзд мужів довір’я (близь- ко 500 делегатів), на який спочатку і покладалося створення конституанти та про- голошення української держави. Побоюючись, що делегати не підтримають їхньої позиції в питанні про об’єднання з Великою Україною, провідники УНР звели з’їзд мужів довір’я до простої формальності. Рішення конституанти підтримали архієреї УГКЦ митрополит Андрей Шептиць- кий, єпископ перемиський Йосафат (Коциловський), єпископ станиславівський Гри- горій (Хомишин). А вже 20 жовтня після урочистої служби Божої у катедрі св. Юра, відбулося проголошення Української держави на галицько-буковинських землях. Тим часом чехи, хорвати, поляки та німці рішуче крокували до незалежності, коли впродовж третьої декади жовтня проголосили самостійність чехословацької, австро-німецької, південно-слов’янської держав, а польська ліквідаційна комісія почала перебирати владу з рук австрійської адміністрації. Єдине ж, на що спромоглася УНР – це формування трьох делегацій: а) ви- конавчу у Відні на чолі з Є. Петрушевичем; б) галицьку у Львові на чолі з К. Ле- вицьким; в) буковинську у Чернівцях (О. Попович). Ці органи мали забезпечи- ти реалізацію українських політичних вимог. Та, оскільки дезінтегруючі процеси в імперії набули безповоротного характеру, центр ваги змістився до Львова. На співпрацю з місцевою делегацією пішов Центральний військовий комітет (ЦВК) на чолі з І. Рудницьким. Опосередковано легітимність курсу, обраного УНР, засвідчує його суголос- ність із деякими кроками провідних держав світу, які визначали букву і дух між- народного права. Так, президент США В. Вільсон у своїх “14 пунктах” спочат- ку висловився за утворення Польської держави та забезпечення прав усіх інших народів, які населяли імперію, а потім визнав новопосталі держави, зазначивши при цьому, що віднині Австро-Угорщина не може вважатися державною цілістю. Послідовно дотримуючись власних принципів, керівники УНР провели 31 жовтня нараду з представниками ЦВК і надіслали делегацію до намісника Га- личини графа К. Гуйна. 1 листопада формальний протокол про передання влади українським чиновникам було підписано. Керуючись цісарським маніфестом від 16 жовтня, заступник намісника В. Дашкевич передав його текст УНРаді. Та, оскільки поляки, заручившись підтримкою США й Антанти, готувалися перебрати владу у Львові, український табір логічно вдався до превентивних дій, і вранці 1 листопада війська ЦВК зайняли майже всі стратегічні об’єкти міста. У відозві до населення, зокрема, зазначалося, що на теренах Української держави мають бути усунені всі “дотеперішні неприхильні” уряди (тобто, владні структу- ри). “Заки будуть установлені органи державної власти в законнім порядку, укра- їнські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні, краєві і 15Проголошення ЗУНР: проблема легітимації громадські уряди і в імени Української Національної Ради виконувати власть”. Усі військовики-українці відкликалися з фронтів і підпорядковувалися військо- вим властям держави. “Представники національних меншостей – поляки, жиди, німці” – мали надіслати своїх делегатів до УНРади. До вироблення нових законів обов’язковим для виконання залишалося чинне право. “Як тільки буде забезпечене й укріплене існуваннє Української Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього і тайного виборчого права Установ- чі Збори, які рішать про дальшу будучність Української Держави”4. Ще однією формою легітимації нової влади стала її широка підтримка з боку всіх верств українського суспільства. Свідченням цього є беззбройне перебрання влади українцями у Станиславові, Коломиї, Долині, Снятині, Раві-Руській, Золоче- ві, Жовкві та інших населених пунктах. У Тернополі, Перемишлі, Бориславі, Руд- ках, Бережанах, Стрию, Турці, Самборі, Густинському повіті влада перейшла до українських сил у результаті селянських виступів, у Дрогобичі – селянських і ро- бітничих. До державотворчої роботи залучалися тисячі громадян: на народних вічах з-поміж них обиралися комісари і члени революційних комітетів. У тих місцевостях, де польські сили чинили спротив встановленню україн- ської влади, застосовувалися силові методи. Саме таким чином розвивалися події у Кам’янці-Струмиловій, Бережанському та Бродівському повітах. 25 жовтня у Чернівцях виник Український крайовий комітет (УКК) на чолі з Омеляном Поповичем, який одночасно керував буковинською делегацією УНРади. У складі УКК діяли комісії: адміністративна, народної оборони, фінансів, міжнаці- ональних відносин, редакційна. 3 листопада тут відбулося велелюдне віче (майже 10 тис. присутніх), що висловилося за прилучення української частини Буковини до Західноукраїнської держави, з наступним об’єднанням з Наддніпрянською Укра- їною. 6 листопада УКК уклав угоду з Румунською національною радою про поши- рення української влади на північну, а румунської – на південну частини краю. Українську національну раду Буковини очолював А. Артимович, крайову ад- міністрацію – О. Попович. Українські комісари взяли під контроль пошту, теле- граф, банк, промисловість та оборонні об’єкти. Були створені українська жандар- мерія, поліція, суд. Усі службовці присягнули на вірність УНРаді. Та, оскільки легіон УСС вирушив у Львів на підтримку нової влади, Букови- на залишилася без військ, чим скористалися румуни. 11 листопада румунські вій- ська оволоділи Чернівцями, а згодом і всією Буковиною. Налагодження всіх сфер державного життя ставило на порядок денний вирі- шення низки нагальних завдань. Нова держава, що на час виникнення охоплюва- ла територію в 70 тис. кв. км і мала 6,2 млн населення, потребувала управлінсько- го апарату, законів, правоохоронних структур, війська і т. ін. Вищим органом влади у державі залишалася УНРада, яка володіла законо- давчими повноваженнями. Лише 9 листопада було сформовано уряд – Тимчасо- вий державний секретаріат (згодом – Рада державних секретарів ЗУНР) на чолі з К. Левицьким. Вищий виконавчий орган творився на багатопартійній основі, що свідчило про запозичення європейських демократичних традицій. Того ж дня була затверджена офіційна назва держави – Західно-Українська Народна Республіка. 16 Олександр Реєнт 13 листопада УНРада схвалила текст тимчасового Основного Закону про дер- жавну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. У контексті даної доповіді слід звернути увагу на артикул І, в якому зазначалося, що ЗУНР “проголошена на підставі права самоозначення народів”. В артикулі IV де- кларувалося: “Права влади іменем Західно-Української Народної Республики ви- конує весь її нарід через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього, тайного і пропорціонального права голосування без ріжниці пола. На сій самій основі мають бути вибрані Установчі Збори Західно-Української На- родньої Республики”. До часу їх скликання владні повноваження належали УНРа- ді та Державному секретаріату5. Аби УНРада підтримувала статус повноцінного репрезентативного органу влади, кожен повіт та містечко мали обрати й делегувати до її складу по одному представнику. Після виборів у раді налічувалося 150 осіб, усі – українці, оскільки нацменшини з різних причин не надіслали до неї своїх представників. Серед перших юридичних актів нової влади – “Закон з 16 падолиста 1918 р. про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки” і “Закон з 21 падолиста 1918 р. про тимчасову організацію судів і власти судей- ської”. Перший із них залишив правочинність нормативних актів імперії в тому обсязі, в якому вони відповідали державності ЗУНР; підпорядковував адміністра- тивні установи Державному секретаріату; до унормування державно-правних від- носин запроваджував посаду повітового комісара, призначуваного держсекретарем внутрішніх справ. Низові місцеві органи управління змін не зазнали. Повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові команди, а також громадські ко- місари у населених пунктах. Поза їхньою компетенцією залишилися суди, пошта, телеграф, залізниці, питання земельних володінь. Конкретніше компетенція повітових, міських і сільських органів управлін- ня прописувалася в “Уставі та інструкції для повітових органів Української націо- нальної ради”. Документ передбачав вибори повітових комісарів повітовими збо- рами “відпоручників” усіх громад, а вибори останніх – членами громади. У ньому детально фіксувалися функції повітових комісарів. 4 січня 1919 р. набули чинності ще два важливі конституційні документи. За- кон “Про виділ Української національної ради” базувався на “комбінації колегі- ального принципу голови держави із принципом одноособового шефа держави”6. Законодавчий акт закріплював за радою “функції, що звичайно входять в обсяг по- вноважень президента держави”. Закон про внесення змін до статуту УНРади по- кладав поточну роботу виділу на президію УНРади: президента Є. Петрушевича, чотирьох його заступників, двох секретарів і заступника секретаря7. У період 22– 26 листопада планувалося провести демократичні вибори до сейму, однак цьому перешкодили військово-політичні обставини. Із цих кроків керівництва республіки рельєфно проступають два принципо- ві моменти: по-перше, данина австрійській державницькій традиції, що відбило- ся у збереженні значної частини нормативних актів та управлінських структур; по-друге, стійке прагнення сповідувати демократичні засади державотворення. Ці іманентні риси нової влади також можна вважати опосередкованими ознака- ми її легітимації. 17Проголошення ЗУНР: проблема легітимації Збройний виступ поляків у Львові спричинив евакуацію керівництва ЗУНР. У Станиславові відбулася ІІ сесія УНРади, під час якої був переобраний провід УНРади. Крім того, тут було ухвалене рішення про створення комісії закордонних справ, земельної реформи, фінансової, шкільної та інших. Це дало підставу деяким дослідникам для паралелей між УНРадою та англійським парламентом, оскільки вона, окрім законодавчих, здійснювала ще й адміністративно-виконавчі функції8. Аксіомою для новопосталих держав є здатність себе захистити. Молода за- хідноукраїнська демократія не встигла відразу створити власне військо і втрати- ла Львів. Та вже за кілька місяців ЗУНР мала свою армію, якою командував Євген Мишковський. Мобілізаційна кампанія відбувалася в атмосфері патріотичного під- несення. До весни 1919 р. Українська галицька армія налічувала 125 тис. бійців та офіцерів, мала піхотні, артилерійські і навіть авіаційні частини. Наявність власних збройних сил також можна віднести до одного з чинників легітимації влади. Адже саме сильні армії забезпечували перемоги державам, які у цьому статусі вже дик- тували свої “правила гри” й встановлювали світопорядок за власними моделями. Реалії часу виявилися такими, що ЗУНР постійно потребувала зовнішньої під- тримки. УНРада не могла розраховувати на західний світ, оскільки держави Антан- ти мали свої інтереси у цій частині Європи. Тому у середовищі керівництва респу- бліки все більше усвідомлювали необхідність об’єднання з Великою Україною. Попередні консультації мали наслідком підписання делегаціями Директорії та ЗУНР у Фастові 1 грудня 1918 р. “передвступного договору” про злуку двох частин України в “одне державне тіло”. Після входження до складу УНР ЗУНР зберігала права територіальної автономії, межі якої мала визначити спільна комі- сія9. 3 січня 1919 р. закон про об’єднання ЗУНР та УНР ухвалила новоскликана УНРада у Станиславові. 22 січня у Києві відбулося урочисте проголошення акту злуки. 30 березня офіційна делегація соборної УНР нотифікувала цей факт перед послами всіх акре- дитованих у Відні держав. Акт злуки фіксував утворення не цілісного державного організму, а лише конфедеративного об’єднання. Кожен з його суб’єктів зберігав законодавчу і вико- навчу компетенцію на власній території. Активні інтеграційні процеси мали місце переважно у військовій сфері. За формально-правовим актом злуки крилося чи- мало внутрішніх суперечностей, різкого розуміння ситуації та способів виходу з неї. Помірковано-ліберальні кола ЗУНР і радикальне керівництво УНР мали різні погляди на кардинальні питання державотворення. Надалі це спричинило антаго- нізми та непорозуміння, що мали фатальні наслідки. Як відомо, на міжнародному рівні легітимація тієї чи іншої держави пов’язана з її визнанням з боку світової спільноти. Аби держава вийшла на світову арену як незалежна, президент УНРади Є. Петрушевич та уряд С. Голубовича вели актив- ну роботу на дипломатичному фронті. Однак геостратегічна ситуація складала- ся не на їхню користь. Гіперболізуючи “більшовицьку загрозу”, США і держави Антанти першочерговим завданням вважали створення противаги при допомо- зі сильної Польщі. Оскільки і ЗУНР, і УНР об’єктивно стояли на заваді цьому, їм важко було розраховувати на підтримку “українського національного проєкту”. Особливо показовою в цьому сенсі виявилася місія Бартелемі, у ході якої україн- 18 Олександр Реєнт ська сторона зіткнулася з диктатом і змушена була піти на перемир’я. Неприйнятні умови, нав’язані місією “під диктовку” поляків, підштовхнули уряд ЗУНР до рішу- чих дій. Але сприятливий розклад сил змінився втратою ініціативи на українсько- польському фронті. Остаточно долю протистояння вирішили кроки уряду Фран- ції, який послідовно надавав військово-дипломатичну підтримку Варшаві, США і Британії. 25 червня 1919 р. країни Антанти санкціонували воєнні дії польської армії на терені, що сягав р. Збруч. 20 листопада Польща одержала від Ради послів Антанти мандат на 25-річне управління Східною Галичиною, після чого її долю мав вирішити плебісцит. 14 березня 1923 р. цей крок набув статусу міжнародно- правового акту. Отже, підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що процес легітимації дер- жавотворення у Західній Україні мав усі формальні та неформальні атрибути. Укра- їнські політичні сили використовували всі наявні можливості парламентаризму до часу, поки існувала владна вертикаль Австро-Угорської імперії. У цей час вони ді- яли згідно з міжнародним правом і рекомендаціями найвпливовіших геополітич- них гравців (зокрема, у рамках “14 пунктів Вільсона”). Усі доленосні рішення, пов’язані з утворенням ЗУНР, базувалися на засадах народоправства і широкого громадського представництва. Натомість Відень і Варшава обрали тактику доко- наних фактів, відмовивши українським політичним силам у праві на паритетну участь у вирішенні питань, що становили взаємну зацікавленість і безпосередньо визначали долю українських земель. Швидкоплинне й відносно безболісне встановлення української адміністрації у Східній Галичині беззаперечно свідчило про те, що новопостала держава стала логічним результатом суспільного розвитку. Без широкої підтримки усіх верств суспільства, греко-католицьких архієреїв і парохіяльних священиків постання но- вої держави та розгортання державотворчих процесів було б неможливим. Від- сутність же зовнішніх атрибутів легітимації ЗУНР лише зайвий раз підтверджує відмінність між ідеалами свободи народів і демократії, з одного боку, та звивис- тими магістралями геостратегії і правом сильного, – з іншого. Високо оцінюючи історичне значення ЗУНР, процитуємо слова І. Лисяка-Рудницького: “Ця вартість полягає передусім у тому, що Галичина 1918–19 років – єдиний в новішій історії приклад українського державного правопорядку”10. 1 нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. – К., 1993. – С. 172. 2 Там само. – С. 174–175. 3 Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання. 1917–1921 рр. – К., 1999. – С. 251. 4 Діло. – 1918. – 2 листопада. 5 Діло. – 1918. – 15 листопада. 6 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: у 7 т. – Т. 2: Україна між двома силами. – Скрентон, 1963. – С. 33. 7 Стахів М. Західна Україна: Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр.: у 6 т. – Т. 4. – Скрентон, 1960. – С. 70. 8 Костів К. Конституційні акти відновленої української держави 1917–1919 рр. і їхня політично- державна якість. – Торонто, 1964. – С. 165. 19Проголошення ЗУНР: проблема легітимації 9 Відродження. – 1918. – 28 (15 грудня). – № 221. 10 Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання // Історичні есе: у 2 т. – Т. 2. – К., 1994. – С. 56. Oleksandr Reient. THE WEST UKRAINIAN PEOPLE’S REPUBLIC PROC- LAMATION: THE ISSUE OF LEGITIMACY The article explores the issue of the ZUNR legitimacy. It proves that all important decisions about the creation of the state were based on the principles of grass-root de- mocracy and broad representation of different social groups. The study points out the absence of the ZUNR’s international recognition. Key words: the ZUNR, the Ukrainian National Council, legitimacy, Galician pol- iticians.

Проголошення ЗУНР: проблема легітимації

Репозитарії

Схожі ресурси