Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української револіюції 1917–1921 рр

Проаналізовано процеси державотворення ЗУНР в порівнянні з аналогічними процесами на Наддніпрянщині, виділено проблеми суспільної легітимізації здобу- тої влади, формування інституцій влади, створення армії, стратегії політичного розвитку українських держав 1917–1919 рр....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Кобута, С.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2009
Schriftenreihe:	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Schlagworte:	1918 рік в житті українського і польського народів
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73287
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Проголошення ЗУНР: проблема легітимації / Я. Ісаєвич // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 51-61. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-73287
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-732872015-01-09T03:01:44Z Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української револіюції 1917–1921 рр Кобута, С. 1918 рік в житті українського і польського народів Проаналізовано процеси державотворення ЗУНР в порівнянні з аналогічними процесами на Наддніпрянщині, виділено проблеми суспільної легітимізації здобу- тої влади, формування інституцій влади, створення армії, стратегії політичного розвитку українських держав 1917–1919 рр. The article analyzes the processes of the ZUNR state-building efforts and compares them with the similar processes taking place in Dnieper Ukraine. It focuses on the problems of providing popular legitimacy for the new authorities, the setting up of the governmental institutions, creation of the army, the strategies of the political development of the Ukrainian states in 1917-1919. 2009 Article Проголошення ЗУНР: проблема легітимації / Я. Ісаєвич // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 51-61. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73287 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	1918 рік в житті українського і польського народів 1918 рік в житті українського і польського народів
spellingShingle	1918 рік в житті українського і польського народів 1918 рік в житті українського і польського народів Кобута, С. Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української револіюції 1917–1921 рр Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
description	Проаналізовано процеси державотворення ЗУНР в порівнянні з аналогічними процесами на Наддніпрянщині, виділено проблеми суспільної легітимізації здобу- тої влади, формування інституцій влади, створення армії, стратегії політичного розвитку українських держав 1917–1919 рр.
format	Article
author	Кобута, С.
author_facet	Кобута, С.
author_sort	Кобута, С.
title	Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української револіюції 1917–1921 рр
title_short	Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української револіюції 1917–1921 рр
title_full	Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української револіюції 1917–1921 рр
title_fullStr	Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української револіюції 1917–1921 рр
title_full_unstemmed	Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української револіюції 1917–1921 рр
title_sort	західно-українська народна республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української револіюції 1917–1921 рр
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2009
topic_facet	1918 рік в житті українського і польського народів
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73287
citation_txt	Проголошення ЗУНР: проблема легітимації / Я. Ісаєвич // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 51-61. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.
series	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv	AT kobutas zahídnoukraínsʹkanarodnarespublíkanetipovijprikladukraínsʹkogoderžavotvorennâpídčasukraínsʹkoírevolíûcíí19171921rr
first_indexed	2025-07-05T21:57:21Z
last_indexed	2025-07-05T21:57:21Z
_version_	1836845778631393280
fulltext	51Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009 Степан Кобута Західно-Українська народна респУбліка: нетиповий приклад Українського державотворення під час Української революції 1917–1921 рр. Проаналізовано процеси державотворення ЗуНР в порівнянні з аналогічними процесами на Наддніпрянщині, виділено проблеми суспільної легітимізації здобу- тої влади, формування інституцій влади, створення армії, стратегії політичного розвитку українських держав 1917–1919 рр. Ключові слова: ЗуНР, уНР, українська держава, процес державотворення. Відзначення 90-річчя з часу утворення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в нинішніх умовах перманентної кризи владних відносин між вищими державними органами в Україні й жорсткого політичного протистояння їхніх очільників вкотре поставило на порядок денний питання доцільності вра- хування в процесах державного будівництва знань і досвіду вітчизняного держа- вотворення минулих епох (хоча б у формі рекомендацій, чого не треба робити!). Однак на тлі спорадичних, рефлекторних респектів владою окремих подій з часів Української революції 1917–1921 рр. (проголошення незалежності Української Народної Республіки (УНР), бою під Крутами, Акту злуки ЗУНР і УНР ), поза її увагою залишається достатньо серйозний науковий аналіз явищ і процесів, пов’язаних із специфікою утворення та функціонування українських держав того часу – Української Народної Республіки часів Центральної Ради і Директорії, Української Держави гетьмана П. Скоропадського, тієї ж ЗУНР. Тож з огляду на це, порушена тема особливостей державотворчих процесів в ЗУНР має суто наукову актуальність, пов’язану зі спробою автора на основі порівняльного аналізу виявити на тлі загальноукраїнського революційного процесу відмінні риси, притаманні саме західноукраїнській державі. З точки зору відображення проблеми державного будівництва ЗУНР у на- уковій літературі, то у вітчизняній історіографії є низка праць, у яких викладе- но фактологічний матеріал, здійснено певні узагальнення щодо системності та інституційності цього процесу. Серед авторів таких праць слід визначити імена безпосередніх учасників тих подій, котрі “по свіжих слідах” зробили спроби відо- бразити віхи становлення ЗУНР – К. Левицького, В. Кучабського, М. Лозинського, М. Чубатого1. Певні спроби історичної ретроспекції та історіософського осмис- лення державотворчого процесу були зроблені у працях українських діаспорних дослідників В. Вериги, І. Лисяка-Рудницького М. Стахіва2. У радянський період 52 Степан Кобута тематика ЗУНР, як і більшість проблем вітчизняної історії, зазнала ідеологічних і методологічних перекручень, відповідно не могла мати глибокого наукового осмислення. І тільки за часів української незалежності, коли було відкинуто моніс- тичний погляд на вітчизняну історичну спадщину, різні аспекти державотворення на західноукраїнських землях знайшли своє відображення у наукових працях відо- мих дослідників зунрівської проблематики, наприклад, О. Карпенка, М. Литвина, С. Макарчука3, у тематичному збірнику документів і матеріалів4, обговорювалися під час наукових конференцій5, отримали своє узагальнення в працях, присвячених Українській революції6. Та все ж проблема оцінки специфіки, особливих підходів до процесу державотворення в Галичині, відмінних від аналогічних за напрямом процесів на наддніпрянських територіях, ще не знайшла достатнього висвітлення. Тож мета даної статті полягає у спробі автора на основі існуючої фактологічної та історіографічної бази осмислити ключові риси державотворчого розвитку в ЗУНР та його відмінностей від загальноукраїнського процесу. Нашу увагу привернула низка питань, що стосуються основоположних фаз українського державотворення в часи революції, через які проходила кожна з ново- посталих державностей. При цьому основний узагальнюючий підхід акцентовано на історії державного становлення ЗУНР із певною екстраполяцією на розвиток відповідних моментів на наддніпрянських землях. Українське державотворення у період революції 1917–1921 рр. на землях Великої України мало не тільки певну хронологічну циклічність з точки зору тривалості існування державності, але й характерні (типові) риси, притаманні їм незалежно від форми та режиму правління. Серед найвиразніших слід виділити наступні моменти: – строкатість та не консолідованість уявлень соціальних груп і відповідних їм політичних еліт на рівні програмних та ідейно-політичних підходів до самої проблеми утворення та функціонування української державності; – спонтанний, часто обумовлений певним збігом обставин і, відповідно, зне- особлений об’єктивністю умов, процес приходу до влади українських по- літичних сил; – проблеми з легітимізацією владних повноважень у внутрішньополітичному вимірі та у стосунках із урядами сусідніх держав; – труднощі зі творенням дієвого механізму взаємодії центральних та місцевих органів управління та брак сформованого місцевого державного апарату; – слабка структурна база українського війська, відсутність чіткого законодав- чого забезпечення його функціонування (за винятком гетьманської держави), брак стратегічного військово-оперативного планування та командування. У контексті такого підходу проблему державотворення ЗУНР слід розглядати в двох аспектах: у широкому – як процес створення і розвитку української націо- нальної держави на західноукраїнських землях колишньої Габсбурзької імперії, та у вузькому, пов’язаному з формуванням основних державних інституцій і атрибутів, і відповідного державно-правового забезпечення їхньої діяльності. Ключовими в цьому руслі залишаються специфічні риси державотворчого процесу, які не тільки свідчать про власний, цілком інший, ніж від наддніпрянський, досвід творення національно-державного життя, але й в значній мірі визначають його особливості, що часто викликали суперчки на інституційному, політичному та ментальному 53 Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української революції 1917–1921 рр. рівні у стосунках провідних державних діячів і політиків двох частин України в період визвольних змагань 1917–1921 років. Перше питання – постання самої держави на західноукраїнських землях (воно має достатньо репрезентативне висвітлення та відображення в науковій та мемуар- ній літературі), що охоплює процес підготовки до захоплення і власне саме взяття влади – так званий Листопадовий зрив 1 листопада 1918 р. Йому передувала значна робота політичного, військового, пропагандистсько-агітаційного характеру, в яку було втягнуто представників практично всіх соціальних верств. Політичний аспект цієї роботи віддзеркалений у діяльності провідних західноукраїнських партій, які впродовж усього 1918 р., особливо його другої половини, через парламентську трибуну австрійського законодавчого органу та безпосередню діяльність місце- вих партійних організацій, готували і українське суспільство, і очільників австро- угорської держави, і опонентів з польського політичного табору до можливості постання західноукраїнської державності. Численні політичні та громадські акції, що прокотилися теренами Галичини та Буковини, втягували у вир вічевого руху мешканців не тільки повітових міст та містечок, але й значну частину сільського населення. Гасла здобуття національно-державної автономії, а також перспектива національного соборницького руху ставали сильнішими за традиційну, вкорінену в суспільну свідомість багатьох українців, лояльність до австрійського престолу. Тож утворення у Львові Української Національної Ради (УНРади) як Української Конституанти, яка 18–19 жовтня 1918 р. задекларувала створення Української дер- жави на західноукраїнських землях, стало достатньо сильним поштовхом для тисяч галичан, готових взяти безпосередню активну участь у творенні власної держави. Те, що керівництво державницьких перетворень опинилося в руках україн- ських послів до австрійського парламенту та галицького сейму, керівників про- відних політичних партій Галичини і Буковини, надавало новоствореному пред- ставницькому органу, його діяльності не тільки репрезентативності та суспільно- го визнання, але й політичної легітимності. Імена провідників і членів УНРади мали достатній громадський авторитет, не викликали сумнівів на кшталт: “Хто такі?” і “Чому вони?”. Це перетворювало Раду на орган з єдиною стратегічною метою, незважаючи на внутрішні дискусії, що велися в українському політичному таборі стосовно методів і засобів досягнення цієї мети. Утворення підпільного Центрального військового комітету, незважаючи навіть на певну ефемерність його дійсної структури в початковий період, виводило політичний рух за державність на значно ширшу суспільну орбіту. Безпосередня успішна організація українськими військовиками заходів щодо взяття влади у Львові та більшості повітових центрів, з наступною передачею владних повноважень УНРаді і відповідним повітовим радам тільки підтвердила силу і значимість саме політичного проводу, зміцнила його авторитет. Достатньо активна участь українського населення у перебиранні влади на місцях надала цьому процесу загального (всенародного) характеру. Тому сам процес здобуття влади вийшов за рамки суто військово-політичного заходу (на зразок “перевороту”, “заколоту”, “змови”), і в сучасній літературі означений як загальнонаціональний революційний процес. Якщо говорити про спонукальні мотиви західноукраїнських політиків щодо створення власної державності, то вони у значною мірою визначалися революційним 54 Степан Кобута процесом, який охопив усі національні регіони імперії, державотворчими впливами із-за Збруча та активізацією польських політичних сил. І все ж пріоритетним мотивом було прагнення самого українського суспільства до національно-державного визна- чення. Від цього відштовхувалася і національна еліта, і широкі верстви населення. На Великій Україні утворенню української державності у 1917 р. передувала піврічна боротьба Української Центральної Ради з Тимчасовим урядом Росії за утвердження статусу державної автономії. Проголошення ІІІ універсалом УНР стало одним із результатів цієї боротьби та нагальною потребою українського політичного проводу реагувати на зміну державно-політичних відносин після за- хоплення російськими більшовиками влади в Петрограді. Виникнення гетьманату, а пізніше відновлення Директорією УНР стали наслідками внутрішньої боротьби самих українців, різних концепцій будівництва держави, і замість консолідації національного організму зумовили внутрішні розколи та протистояння. Тож у цьому контексті постає ще одне питання для аналізу – проблема суспіль- ної легітимізації здобутої влади, діяльності новоутворених державних та місцевих органів, системи державного управління. Шлях Української Центральної Ради від координаційного осередку громадських і політичних організацій до вищого пред- ставницького і державного органу УНР розтягнувся в часі більш, ніж на півроку. Однак, і після проголошення ІІІ універсалу та утворення УНР, проблема легітимності УЦР, особливо на внутрішньополітичній ниві, залишалася доволі дискусійною. Це проявилося і в практичній відсутності дієздатного місцевого апарату, і в системі кому- нікацій між керівництвом країни та населенням, і у фактичному провалі будівництва збройних сил як одного з найнеобхідніших в той час державних інститутів, що міг гарантувати безпеку держави і її території. Гетьманський переворот, а через півроку, антигетьманське повстання, делегітимізували процеси спадкоємності державотвор- чих зусиль українських політичних сил в часи революції, ускладнивши загально- українське визнання відповідних державних органів. І хоча в гетьманський період П. Скоропадському вдалося шляхом часткової реставрації попередньої системи романівської імперії відновити вертикальну структуру державних і місцевих органів влади, залучивши до її обслуговування чиновників з відповідним управлінським досвідом, саме ефективність цієї державної системи, її відповідність існуючим того- часним суспільним ідеалам не в останню чергу зумовили гострий антигетьманський спротив. Період Директорії позначився практичною відсутністю будь-яких дієздат- них управлінських моделей, розгулом анархічної стихії, обумовленої постійними військовими протистояннями різних військово-політичних сил, більшість з яких розглядали країну як плацдарм для вирішення стратегічного завдання: відновлення єдності Російської імперії в колишньому або ж комуністичному вигляді. Тож попри різні бачення способу державного управління: через автократичний, демократичний, анархістський режими або ж режим комуністичної диктатури, ні один з них не мав відповідного політико-правового забезпечення легітимності і, найважливіше, сус- пільного сприйняття та масової підтримки з боку українського народу. У випадку ЗУНР УНРада як представницький орган, сформований ще до моменту отримання влади, знайшла своє легітимне визнання серед українських по- літичних і громадських інституцій, церкви, значної частини військових, цивільного населення. Більше того, прагнучи узаконити перебирання влади перед австрій- 55 Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української революції 1917–1921 рр. ським імперським урядом, українські представники наполягли на формальному оформленні акту передачі влади в Галичині УНРаді від австрійського намісництва. Таким чином вони продемонстрували не тільки готовність до реалізації природного права народу на державне самовизначення, але й високий ступінь прихильності до юридично-правових способів легітимізувати здобуту владу. Перетворення УНРади на державний законодавчий орган із парламентськими функціями вимагало доповнення її складу виразниками різних соціальних верств не тільки українського, але й інших народів: поляків, євреїв, німців, румунів тощо. Найкращим способом для цього вважалися загальні демократичні вибори з відпо- відними квотами для національних меншин. Але в умовах військового протистояння з поляками, який швидко переріс у міждержавний українсько-польський конфлікт, забезпечити проведення таких виборів було нереально. Упродовж листопада 1918 р. склад УНРади поповнився на підставі довиборів делегатами від усіх повітів (по одному посланцю) та від низки великих міст, які значно розширили її соціальне пред- ставництво. Національні меншини своїм правом обрати та делегувати до УНРади своїх делегатів не скористалися, тож її склад у 160 осіб був репрезентантом на- самперед українського населення держави. Сама ж УНРада, працюючи в сесійному режимі, змогла практично упродовж всього періоду існування ЗУНР продукувати за- кони та розпорядки, спрямовані на забезпечення інституційних перетворень у сфері державного будівництва, а також певних трансформацій в національно-культурному та соціально-економічному житті республіки. Були розроблені порядок підготовки, розгляду, ухвалення нормативних актів державного та місцевого значення, спосіб їх оповіщення. Прикметним є те, що уряд ЗУНР прагнучи не тільки сформувати відповідну нормативну базу, але й забезпечити її введення в дію, зумів організувати випуск тематичних збірників законів і розпорядків, інших нормативних документів. Більшість газет і часописів теж виділяли друковану площу для висвітлення діяль- ності органів влади та друку нормативно-правових актів. Практично відразу ж після взяття влади, 13 листопада, було прийнято Тимчасовий Основний Закон, в якому визначалися офіційна назва держави – ЗУНР, її територія, вищі органи влади – УНРада та уряд – Державний Секретаріат, державні атрибути, базові конституційні принципи: демократичний республіканський устрій, загальна рівність та рівноправність громадян, суверенність держави, влади и території. Через три дні після затвердження Тимчасового основного закону, 16 листопада прийнято “Закон про тимчасову адміністрацію”, що мав врегулювати та регламен- тувати основні засади здійснення державної й адміністративної влади в ЗУНР. На законодавчому рівні закріплювався принцип спадковості та правової чинності тих законодавчих актів колишньої австро-угорської держави, що не суперечили розвиткові українській державності. Законом встановлювалася можливість збере- ження за колишніми чиновниками права на здійснення державної служби від імені ЗУНР за умови прийняття відповідної письмової присяги (приречення). Виховані в конституційно-правовому дусі, державні керівники ЗУНР чітко усвідомлювали небезпеку від можливого правового вакууму, загрози анархії та деструкції за умов втрати адміністративного контролю над територіями. Такі рішення стали свідчен- ням не тільки певного узалежнення від правової традиції, але й прагматичною оцінкою реальних загроз, що нависали над молодою державою. 56 Степан Кобута Вся повнота адміністративної та виконавчої влади закріплювалася за Державним Секретаріатом. У повітах керівним повітовим органом визначався ін- ститут повітових комісарів – найвищих державних посадовців, у права та обов’язки яких входило широке коло питань з контролю та регулювання адміністративних і громадських відносин у повіті. У питаннях військової і громадської безпеки повітовому комісарові підпорядковувалися військовий комендант та комендант жандармерії, у господарських питаннях він мав тісно співпрацювати з повітовим харчовим урядом. Влада повітового комісара не поширювалася на ті галузі, які залишалися у прямому підпорядкуванні уряду: суди, пошта, телеграф, залізниця; за ним зберігалося право у випадку саботажу або ж зловживань вжити необхідні адекватні заходи. Окрім виконавчої гілки, вибудовувалася й система представниць- ких органів влади на місцях – повітові ради та прибічні громадські ради у містах та селах. Таким чином, місцева владна адміністрація відображала прагнення то- гочасних державних діячів поєднати представницький демократизм місцевих рад з вертикальною підпорядкованістю виконавчих органів влади: уряд – повітовий комісар – міський (громадський) комісар. В умовах воєнного стану це була, мабуть, найдоцільніша формула застосування директивних та демократичних підходів в організації влади на місцях. Керівництво ЗУНР усвідомлювало необхідність реформування та забезпечен- ня функціонування органів суспільного та правового порядку. Вже у процесі рево- люційного захоплення влади в повітах були ліквідовані й розпущені жандармські відділки та їхній особовий склад, для охорони громадських і господарських об’єктів сформувалися загони місцевої народної міліції. Невдовзі створено Корпус україн- ської державної жандармерії, сформовано його відповідні місцеві структури. Було здійснено трансформацію судової влади, забезпечено її функціонування в інтересах української держави. Таким чином, у стислі строки було не тільки організовано, але й забезпечено функціонування основаних державних інститутів управління та забезпечення правопорядку. Незважаючи на брак досвідчених управлінців, ка- дрових службовців, більшість вакансій середньої ланки управління заповнювалася кандидатурами людей, що мали відповідну або ж близьку до напряму діяльності освіту, відповідали виробленим критеріям професійної кваліфікації. Серед служ- бовців були не тільки українці, але й кваліфіковані фахівці інших національностей. Одна з найголовніших проблем, яка стала фатальною для існування Української Народної республіки і за часів Центральної Ради, і за часів Директорії – відсутність ефективного державного апарату, системи місцевих державних органів та органів правопорядку з чіткою підпорядкованістю і дисципліною, у ЗУНР була вирішена і на інституційному рівні, і, значною мірою, – на рівні персонально-кадровому. Наслідком такого стану речей була відсутність за весь період існування ЗУНР серйозних внутрішніх конфліктів соціального, політичного чи навіть міжнаціо- нального характеру. Не в останню чергу це обумовлювалося наявністю відповідних управлінських структур, що якимось чином намагалися відреагувати або ж нейтра- лізувати потенційні загрози. Навіть спроба збройного антиурядового виступу під більшовицькими гаслами дрогобицьких робітників у квітні 1919 р. була швидко придушена жорсткими, але не жорстокими методами, практично без кровопролиття та застосування фізичного насильства. На підконтрольній урядові території були 57 Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української революції 1917–1921 рр. відсутні гострі міжнаціональні конфлікти, в першу чергу між українцями та по- ляками, незважаючи на війну з Польською державою. Обійшла ЗУНР і проблема єврейських погромів, доволі типових для Наддніпрянщини. Внутрішній спокій та відносна безпека громадян в західноукраїнській державі за умов військового стану були не в останню чергу результатом дій саме державних та місцевих органів влади, що стримували деструктивну енергію як окремих політичних сил, так і тих соці- альних груп, серед яких набирали популярності радикальні революційні гасла. Не менш важливим залишалося питання організації збройних сил, здатних відстояти територію та саму державу від зовнішнього ворога. Цій темі присвячено немало наукових праць, в яких детально проаналізовано стан та структуру ство- реної Української Галицької Армії, її сильні та слабкі сторони. Та все ж той факт, що пригноблений народ у короткі терміни в надзвичайно складних матеріальних, воєнних та зовнішньополітичних умовах зумів створити цілком боєздатну і дис- ципліновану армію, яка упродовж дев’яти місяців вела вперту військову боротьбу з переважаючими технічно і матеріально польськими військами, вартий окремого позитивного акцентування. Тому хотілося б підкреслити низку принципових мо- ментів, що ілюструють різницю в підходах тогочасних українських державних лідерів до такого важливого інституту державності, як армія. Створення УНР та й Української Держави під керівництвом П. Скоропадського відбулося без використання армійських підрозділів як організованої збройної сили. На тлі розвалу старої російської армії керівники Центральної Ради фактично про- ігнорували конечну необхідність формування регулярних військ новоутвореної української держави, за що поплатилися поразкою у більшовицько-українській війні 1917–1918 рр. Гетьман П. Скоропадський як кадровий військовий усвідомлював роль та значення армії, прагнув сформувати боєздатні збройні сили, але завадили чинники об’єктивного характеру, найголовніші з яких – австро-німецькі окупаційні війська та час. Антигетьманське повстання Директорії хоча й мало воєнний харак- тер, але його основною ударною силою виступали нерегулярні військові загони повсталих, серед яких було найбільше сильні прояви партизанів та анархістів. У складних умовах боротьби на кілька фронтів керівництво УНР доби Директорії, ослаблене різницею в орієнтації на потенційних військово-політичних союзників, так і не змогло сформувати цілісної української армії, обмежуючись наявністю тих військових частин, що визнавали українську владу. Але ні чіткої державної стратегії творення боєздатної армії, ні її практичної реалізації у військових умовах наддніпрянські провідники не забезпечили. Як наслідок, ініціатива у формуванні та функціонуванні багатьох військових загонів була результатом особистої активності їхніх командирів, що часто переростало в пресловуту отаманщину. Проблема формування власної армії в ЗУНР також мала ряд складнощів, однак вони були дещо іншими, ніж в Наддніпрянщині. Перш за все, чисельність україн- ського населення Східної Галичини, (Буковина та Закарпаття практично відразу ж потрапили під військову окупацію румунських, угорських і чеських військових сил), що складала 3,5 млн населення. Проти майже 30 млн населення Великої України цей потенціальний людський ресурс був доволі обмеженим, особливо в протистоянні з кількісно переважаючою Польщею. Другий аспект – тривалість Першої світової війни, австрійсько-російський фронт якої безпосередньо пролягав 58 Степан Кобута і неодноразово переходив галицькими землями. Окрім матеріальних і людських втрат, антиукраїнського терору двох супротивних сторін, супутніх з війною на- слідків, він своїм результатом мав і безпосередню втому місцевого населення від будь-яких військових дій, що стали справжнім лихом для всього регіону. Тож створювати армію для нової війни за умов завершення світової було надзвичайно складно і з морально-психологічної сторони. Третій ж аспект випливав із попере- дньої низької соціальної структурованості та відповідної неадаптованості укра- їнців в австрійську армійську структуру. Брак не тільки підготовлених старших армійських офіцерів, але й необхідної кількості старшин та підстаршин середнього і молодшого командного складу були слабким місцем новостворюваної Галицької армії. До цього додавалися: брак відповідних матеріальних та військових ресурсів, відсутність промислової бази для поповнення потреб армії зброєю і боєприпасами, (не говорячи уже про нові види озброєнь: танки, панцерні автомобілі, бойові літаки, тощо), фактична неможливість отримання військової допомоги від інших країн. Останній аспект був пов'язаний як з доволі стриманою позицією Антанти щодо но- вопосталої на теренах колишньої супротивної їм австрійської імперії держави, так і анексіоністськими прагненнями сусідніх держав. Відверто висловлюючись, факт створення та існування ЗУНР для тогочасних світових лідерів не мав ні стратегічної, ні тактичної перспективи, і розглядався (не в останню чергу завдяки старанням польської сторони) як один з численних варіантів “більшовизації” національних окраїн колишньої імперії. Тому реальну, хоч і кількісно мінімальну допомогу, армія ЗУНР могла отримати, і відповідно отримала, з Великої України. Однак той факт, що розорена війною, злиднями, голодом Галичина зуміла сформувати стотисячну дисципліновану, з високим військовим і національним духом, армію, що різко контрастувало з потенційними та реальними справами військового будівництва на Наддніпрянщині, ще раз підкреслює суттєву різницю у підходах до цього аспекту державотворення українських політиків по різні сторони Збруча. Різною була і сама філософія державотворення, пов’язана зі стратегію полі- тичного та державного розвитку. Об’єктивно, утворення УНР стало результатом національної революції, однак намагання державних діячів поєднати соціальні та національні пріоритети на практиці обумовлювали посилення соціальних проти- стоянь, а нечітка державницька позиція – апатію до національних пріоритетів. Українська Народна Республіка у двох своїх часових періодах була представлена політичними лідерами лівого, соціал-демократичного спрямування, що деклару- вали і прагнули перш за все реалізувати гасла соціальних перетворень на демо- кратичних засадах. Це різко контрастувало з тактикою російських більшовиків, для яких ідея соціальної революції була нерозривна із практикою воєнізованої держави зразка “диктатури пролетаріату”. У протистоянні двох цих систем верх отримали більшовики. Українська Держава П. Скоропадського була побудована на ідеології збере- ження ліберальних принципів економічного розвитку, а також спробі реставрації централістської системи управління колишньої російської імперії з поєднанням анахронічних елементів української гетьманщини. Це був тимчасовий вимушений симбіоз державного устрою, що майже не відповідав тогочасним суспільним на- строям і прагненням широких верств українського народу, не мав далекої політичної 59 Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української революції 1917–1921 рр. перспективи. Відбувся розрив між зорієнтованою на певну систему контролю та управління державою і її виразником – правлячою бюрократією (значну частину якої складали неукраїнці як за походженням, так і за світосприйняттям), та осно- вною масою населення, яка прагнула принципово іншого підходу – широкого самоуправління при мінімальному втручанні центральних органів (незалежно від ідеологічних орієнтацій). Тому антигетьманське повстання об’єднало і соціалістів, і націоналістів, і анархістів. Провідники ЗУНР також перебували у пошуках оптимальної моделі спів- відношення національних та соціальних пріоритетів. До свого активу тогочасна державна і політична еліта могла зарахувати усталені форми політичної комуні- кації між партіями та населенням, що сформувалися ще за австрійських часів, і були застосовані під час процесу державотворення. Стабільна політична система, певний традиціоналізм політичних симпатій галицького населення, розвинутий де- мократизм його участі в суспільному житті, а також значний політичний авторитет низки партійних і громадських лідерів, що склали кістяк новоутворених державних органів, дозволили сформулювати головну ідею – творення народної національної держави. В основу програмних підходів її розбудови лягли принципи національної демократії, оперті на дотримання правових норм. Політична еліта, незважаючи на розбіжності ідеологічного характеру, все ж змогла переступити через загрозу політичного чи особистісного протистояння, сформувати на міжпартійній основі представницькі та урядові структури. Характерно, що більшість активного насе- лення абсолютно адекватно сприймала не тільки гасла, але й дії державних провід- ників, відгукуючись на злободенні виклики, що стояли перед молодою державою. Звідси і суспільна підтримка політики державних органів, і висока громадянська свідомість та правосвідомість, національний патріотизм галичан, реалізований у практичній площині функціонування власної держави. Цю особливість державного та суспільно-політичного життя ЗУНР відзначив І. Лисяк-Рудницький, підкрес- люючи, що “тогочасна політична Галичина, не маючи провідних особистостей на геніяльну міру, посідала суцільне організоване керівне політичне середовище (оту плеяду Костів Левицьких, Петрушевичів, Олесницьких, Макухів, Ганкевичів і стільки інших), так що провід молодої державности опинився не в руках невідо- мих авантурників, а в руках людей, що в їхню абсолютну персональну чесність та високе почуття відповідальности весь народ слушно вірив; що авторитет уряду ЗОУНР був непохитний не в тому сенсі, що не було критики (часто виправданої) осіб або окремих політичних і стратегічних кроків, але в тому сенсі, що ніхто не заперечував легітимности власної національної влади, і що в Галичині була здійснена відома своєю доцільністю двопартійна система (націонал-демократи й радикали), що обидві основні партії (разом з іншими дрібнішими угрупованнями) зуміли в цей вирішальний час об’єднатися в уряді національної коаліції”7. Події на західноукраїнських землях стали не локальним історичним явищем, а складовою єдиного революційного процесу, що охопив не тільки українські зем- лі, але й територію Європи після завершення Першої світової війни і призвів до нового державного переустрою на континенті. Доля західноукраїнської держави, відчайдушна боротьба керівництва ЗУНР на міжнародній арені, прагнення не тіль- ки формалізувати право українського народу на самовизначення, але й практично 60 Степан Кобута його зреалізувати через систему прийняття відповідних рішень на рівні тогочасних вершителів долі народів – країн-учасників Паризької мирної конференції, Ради послів Ліги націй, – це ті аспекти зовнішньополітичної діяльності, яку продовжив екзильний уряд після військової поразки ЗУНР. Безпосередня участь десятків тисяч галичан у збройній боротьбі на наддніпрянських землях теж свідчили про висо- ке розуміння ними історичного завдання – боротьби за українську державність. Приклад існування ЗУНР засвідчив феномен високого громадянського обов’язку українців перед власною державою та українською революцією загалом. Тож, якщо історія як наука, залишається вчителькою життя, то прийдешнім поколінням, а також політичним і державним діячам, й усім громадянам сучасної української держави варто знати та усвідомити досвід своїх попередників, які жили і творили в набагато складніших умовах, ніж сьогодення. 1 Кучабський В. Вага і завдання Західно-Української Держави серед сил Східної Європи на переломі 1918–1919 р. // Дзвони. – Львів, 1932. – Ч. 2.; Левицький К. Великий зрив. До історії української державності від березня до листопада 1918 р. На підставі споминів та роздумів. – Львів, 1931.; Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. – Відень, 1922.; Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народної республіки. – Львів, 1921. 2 Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1913–1923. У 2-х томах. – Львів, 1998.; Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання / Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Том 2. – К., 1994. – С. 53–61. Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923. – Т.4. – Скрентон, 1960. 3 Карпенко о. З історії Західно-Української Народної Республіки (До 85-річчя з дня народження професора О.Ю. Карпенка) / За заг. ред. М. Кугутяка. – Івано-Франківськ, 2006; Литвин М.Р., Наумено К.Є. Історія ЗУНР. – Львів, 1995.; Макарчук С.а. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. – Львів, 1997. 4 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали. У 5-ти томах / Керівник роботи і відповід. ред., автор передмови О.Карпенко. – Т. 2. Державотворчі й адміністративно-організаційні процеси / Карпенко О.Ю., Мицан К.П., Великочий В.С., Кобута С.Й., Пославська Г.Ю., Волосянко Л.Р. – Івано-Франківськ, 2003. 5 Західно-Українська Народна Республіка: історія і традиції / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича. – Вип. 6. – Львів, 2000.; Міжнародна наукова конференція, присвячена 75-річчю Західно-Української Народної Республіки, 1–3 листопада 1993 р. Матеріали. – Івано-Франківськ, 1993. 6 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923: Ілюстрована історія. – Львів – Івано- Франківськ, 2008.; Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923: Історія / Відпов. ред. О.Ю. Карпенко. – Івано-Франківськ, 2001.; Панюк а., Рожик М. Історія становлення української державності. – Львів, 1995.; Рубльов о.С., Реєнт о.П. Українські визвольні змагання 1917– 1921 рр. – К., 1999.; Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. – К., 1999.; Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія. – К., 1997. 7 Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання / Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Том 2. – К., 1994. – С. 57. 61 Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української революції 1917–1921 рр. Kobuta Stepan. WEST UKRAINIAN PEOPLE’S REPUBLIC: ATYPICAL EXAMPLE OF THE STATE-BUILDING IN THE TIMES OF THE 1917–1921 UKRAINIAN REVOLUTION The article analyzes the processes of the ZUNR state-building efforts and com- pares them with the similar processes taking place in Dnieper Ukraine. It focuses on the problems of providing popular legitimacy for the new authorities, the setting up of the governmental institutions, creation of the army, the strategies of the political develop- ment of the Ukrainian states in 1917-1919. Key words: the ZUNR, the UNR, Ukrainian State, state-building processes.

Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української револіюції 1917–1921 рр

Institution

Ähnliche Einträge