Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська

Проаналізовано громадсько-політичну та просвітницьку роботу греко-католицького духівництва, визначено вплив церкви на формування органів влади ЗУНР, доведено, що в період національно-визвольних змагань 1918–1923 рр. ГКЦ зайняла виразну державницьку позицію....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Єгрешій, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2009
Schriftenreihe:	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Schlagworte:	Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73301
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська / О. Єгрешій // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 199-208. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-73301
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-733012015-01-10T03:02:05Z Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська Єгрешій, О. Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Проаналізовано громадсько-політичну та просвітницьку роботу греко-католицького духівництва, визначено вплив церкви на формування органів влади ЗУНР, доведено, що в період національно-визвольних змагань 1918–1923 рр. ГКЦ зайняла виразну державницьку позицію. This article analyzes civic, political and educational engagement of the GreekCatholic clergy. It explores Church’s influence on the shaping of the governmental agencies in the ZUNR and proves that during the 1918–1923 national liberation struggle the UGCC occupied emphatic pro-state position. 2009 Article Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська / О. Єгрешій // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 199-208. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73301 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя
spellingShingle	Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Єгрешій, О. Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
description	Проаналізовано громадсько-політичну та просвітницьку роботу греко-католицького духівництва, визначено вплив церкви на формування органів влади ЗУНР, доведено, що в період національно-визвольних змагань 1918–1923 рр. ГКЦ зайняла виразну державницьку позицію.
format	Article
author	Єгрешій, О.
author_facet	Єгрешій, О.
author_sort	Єгрешій, О.
title	Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська
title_short	Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська
title_full	Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська
title_fullStr	Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська
title_full_unstemmed	Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська
title_sort	греко-католицьке духівництво в умовах зунр: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73301
citation_txt	Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська / О. Єгрешій // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 199-208. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.
series	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv	AT êgrešíjo grekokatolicʹkeduhívnictvovumovahzunrrolʹuformuvanníorganívvladitvorenníukraínsʹkogovíjsʹka
first_indexed	2025-07-05T21:57:59Z
last_indexed	2025-07-05T21:57:59Z
_version_	1836845817958236160
fulltext	199Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009 Олег Єгрешій Греко-католицьке духівництво в умовах Зунр: роль у формуванні орГанів влади, творенні українськоГо війська Проаналізовано громадсько-політичну та просвітницьку роботу греко- католицького духівництва, визначено вплив церкви на формування органів влади ЗУНр, доведено, що в період національно-визвольних змагань 1918–1923 рр. гКЦ зайняла виразну державницьку позицію. Ключові слова: УгКЦ, духівництво, ЗУНр, світська інтелігенція. Релігійність слушно вважається однією з основних ментальних ознак галиць- ких українців. Впродовж багатьох десятиріч стрижнем національного відроджен- ня була Греко-католицька церква (ГКЦ), що виховувала громадськість на засадах християнської моралі. По суті, жодна значима політична, культурно-просвітницька чи громадська організація Галичини не обходилася без участі греко-католицького духівництва. Однак з кінця ХІХ ст. ситуація потроху змінюється – народжується нове покоління національно свідомої світської інтелігенції, частина якої і склала ядро урядових структур Західно-Української Народної Республіки. Прикметно, що значний відсоток цих осіб були вихідцями з родин священиків, з дитинства вихо- вувалися в християнському дусі. Щоправда, зміни в соціальній структурі галицько-українського національного руху певною мірою змінили й статус духовенства. Завдяки сприянням галицького митрополита А. Шептицького, церква з початком ХХ ст. замість старої ролі націо- нального провідника, почала виступати в новій іпостасі – духовного і морального авторитету українського суспільства. Водночас співвідношення духовенства і світ- ської інтелігенції у культурно-просвітницьких товариствах, політичних партіях та УНРаді в період національно-державного будівництва склалося не на користь свя- щеннослужителів. Аналіз програм політичних партій дозволяє підтвердити тен- денцію зменшення політичної ролі духовенства на початку ХХ ст. Так, наприклад, у програмі найчисленнішої та найпопулярнішої у Східній Галичині УНДП релігійній проблематиці присвячено окремий підрозділ “В цер- ковних справах”, у якому проголошувалося: “Домагаємося свободи релігії і со- вісти та повної рівноправности для всіх релігій та обрядів. Щодо нашої церкви (греко-католицької в Галичині, православної на Буковині), то домагаємося та- кого уладження її відносин, щоби вона не була виставлена на ніякі чужі впли- ви. Зокрема, домагаємося знесення права патронату і впливу правительства при обсаді церковних урядів та законного запоручення нашим громадам більшого впливу на обсаду парохій”1. 200 Олег Єгрешій Програма УРП, ухвалена ще 1890 р., передбачила “раціоналізм у справах віри”. Тим часом, Віденська програма австрійської соціал-демократії від 1901 р., на базі якої діяла УСДП, мала на меті: “… оголошення релігії річчю приватною; розділу церкви від держави і оголошення церковних і релігійних громад приватними стова- ришеннями, які мають свої справи цілком самостійно залагоджувати; обов’язкового цивільного шлюбу”. Виняток становила хіба що Християнсько-суспільна партія, яка у статуті в редакції 1911 р. проголошувала своєю ціллю “практичну діяльність християнства в суспільнім напрямі з підмогою береження та пособлювання духо- вних і матеріальних справ християньского горожанства”2. Утім, серед учасників Конституанти, яка 19 жовтня 1918 р. у Львові про- голосила Українську державу, були і релігійні діячі. Це, зокрема, митрополит Андрей Шептицький, станиславівський єпископ Григорій Хомишин, перемишль- ський єпископ Йосафат Коциловський а також священики: Степан Онишкевич, Омелян Погорецький, Олександр Стефанович, Іван Яворський, які увійшли до складу Української Національної Ради (УНР). Крім них, до складу цього пред- ставницького органу ввійшли також священики: Андрій Бандера (Калуш), Сте- пан Юрик (Золочів), Іван Федевич (Турка), Платонід Філяс (Жовква), Степан Височанський (Перемишляни), Євстахій Качмарський (Сколе), Теодор Чайків- ський (Яворів), Михайло Цегельський (Кам’янка Струмилова), Платон Карпін- ський (Теребовля) та ін.3 Священики ГКЦ відіграли важливу роль і в Листопадовому зриві. Греко- католицьке духівництво було серед безпосередніх організаторів перебрання влади на Богородчанщині, Долинщині, Золочівщині, Перемишлянщині, Підгаєччині, Ра- дехівщині, Стрийщині тощо. На Зборівщині, згідно з наказом зі Львова, контроль над переходом влади до українців було доручено священику Герасимовичу. Ви- конавши доручення, священнослужитель створив повітове управління, до складу якого увійшло кілька громадських діячів краю. 3 листопада 1918 р. жителі сіл Лип’є, Хащів, Лімна, Бережок, Жукотин, Вов- че Турківського повіту під проводом пароха Лип’ї о. Юліана Присташа і чотара Васильківа, роззброївши жандармські постерунки по селах, здобули зброю. Не- вдовзі вони увійшли у Турку та передали владу українському представникові. Свя- щеник Андрій Бандера – батько майбутнього керівника Організації Українських Націоналістів Степана Бандери – особисто організував мешканців Калуського по- віту для походу на місто Калуш з метою змінити там владу4. Випадків активної участі духовенства в Листопадовому зриві можна навести чимало. Показовим тут є приклад пароха гуцульського села Дора М. Ганушевсько- го, якому в листопаді 1918 р. вдалося організувати “Гуцульську сотню”, а згодом роззброїти потяги з угорським військом. Невдовзі зброя була передана до Станис- лавова, у відомство ЗУНР. Вихованням національної свідомості парафіян та безпосередньою учас- тю у Листопадовому зриві, зокрема, на Яворівщині, відзначалося чимало греко- католицьких священиків – о. Венгринович (с. Наконечне), о. Горницький (с. Шкло), о. Волосянський (с. Краковець) та ін. Наприклад, 1–2 листопада 1918 р. о. Станіс- лав Дашо із Самбора їздив до священиків повіту, скликав з ними народні віча, про- голошуючи акти створення Української держави. У Турці 1 листопада перебрали 201 Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська владу о. Іван Федович і сільські парохи: Григорій Мороз (с. Боринь), о. Яків Мух- нацький (Хащів), о. І. Семчук (с. Беньов) та ін.5 Греко-католицька церква відразу підтримала процес національно-державного будівництва Західно-Української Народної Республіки. У січні 1919 р. єпископ Гри- горій Хомишин від імені Андрея Шептицького, інтернованого польськими війська- ми у Львові, звернувся до мирян Галицької митрополії з пастирським листом “В переломову добу істориї українського народа з нагоди торжества Йорданського 1919 р.”. У ньому владики підтримали будівництво Української держави, підкрес- лили необхідність урахування морально-етичних засад католицької віри. У пастир- ському листі було також доручено усім священикам згадувати в святих літургіях президента ЗУНР Євгена Петрушевича, Українську державу, її уряд та військо6. Про участь українського греко-католицького духовенства в організації Україн- ської держави свідчать офіційні звіти з деяких повітових комісаріатів. Духовенство, зокрема, взяло активну участь у формуванні місцевої адміністрації. Наприклад, па- рох Корнева Городенківського повіту Іван Пісецький уже 1 листопада 1918 р. був обраний головою повітової ради. Такий самий орган в Стрию очолював священик Остап Нижанківський, а прибічну раду при комісарі в тому ж місті – о. Білинський. Священика Марковича було обрано головою повітової ради в Підгайцях. До свяще- ників, які обіймали посади голів повітових рад, також належали: Михайло Цегель- ський (Кам’янка Струмилова), Іван Майковський (Печеніжин), Степан Петрушевич (Радехів) та ін. Більшість ініціативних священнослужителів довгий час очолюва- ла повітові ради на місцях, що слід вважати визнанням державницької ролі греко- католицького духовенства як з боку простолюду, так і з боку українських урядовців. Практично на теренах новоствореної Української держави не існувало жодної по- вітової ради, в якій представник Греко-католицької Церкви не займав би чільного місця. Даний факт тільки підтверджує думку про те, що громадсько-політична та просвітницька робота греко-католицького духівництва велася виключно у націо- нальних інтересах. Націотворчі ідеї, що висувалися священиками впродовж цьо- го часу, мали можливість відтепер реалізуватися на практиці. Отець Йосиф Раковський у Станиславівському повіті зумів швидко нала- годити роботу очолюваного ним господарського відділу повітової ради. Пред- ставник УНРади в Заліщицькому повіті о. Ілля Чорнодоля допомагав повітовій раді і комісарові “у справі організації боєвої та харчової”. Адміністрацією заліз- ничного вокзалу в Рудках управляв о. С. Онишкевич. У Добромильському пові- ті місцевий парох – о. В. Лисяк став начальником громади Добромиля. Головою харчового уряду повітової ради в Богородчанах став отець О. Чернецький, а місь- ким комісаром у Рудківському повіті – отець В. Стеблецький. На зборах в Бучачі за участю 209 делегатів від 7 громад повіту головував священик – о. Д. Нестай- ко. Таких прикладів можна навести безліч7. Зазначимо, що основним пунктом політики ЗУНР у сфері релігійно-церковних відносин був принцип свободи совісті, віросповідання й рівноправності основних ре- лігійних конфесій у Східній Галичині. Вже у першій відозві “Український Народе!” від 1 листопада 1918 р. вказувалося, що всім громадянам Української держави без різниці національності й віросповідання гарантується “громадянська, національ- на і віросповідна рівноправність”. Разом з тим у “Тимчасовому основному законі 202 Олег Єгрешій про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської мо- нархії”, ухваленому Українською Національною Радою 13 листопада 1918 р., цьо- го положення закріплено не було, хоча за непідтвердженими даними, автором його був протоігумен Чину Святого Василія Великого – о. Платонід Філяс8. Практичної реалізації принцип свободи віросповідання набув при форму- ванні Тимчасового Державного Секретаріату, до складу якого передбачалося ввес- ти окремого секретаря віросповідань, а посаду заступника на пропозицію делегата УНРади, члена УНДП Степана Барана “з огляду на инші віросповідні відносини на Буковині залишити за представником Буковини”. Такий підхід лише частково забезпечував принцип рівноправності віросповідань, враховуючи інтереси тільки Греко-католицької та Православної церков, залишаючи поза увагою представни- цтво в уряді римо-католицької та іудейської конфесій. На внесення Костя Левицького, секретарем віросповідань став відомий гро- мадсько-політичний діяч, лідер Християнсько-суспільної партії – Олександр Бар- вінський. Окремий секретаріат віросповідань мав би забезпечувати формування державної політики у сфері релігійно-церковних відносин. Однак, через відсутність Степана Смаль-Стоцького, який мав очолити окремий секретаріат освіти, О. Бар- вінський мусив перебрати керівництво й цим секретаріатом, що негативно позна- чилося на ефективності роботи об’єднаного секретаріату. Згодом, після відставки О. Барвінського (грудень 1918 р.), новим секретарем освіти і віросповідань став безпартійний делегат Буковинської Національної Ради Агенор Артемович9. Новому секретареві вдалося ефективно налагодити роботу шляхом реоргані- зації структури самого Державного секретаріату освіти і віросповідань. У ньому зокрема, формувалося чотири підрозділи – президії з референтами фахових шкіл, відділів народного шкільництва, середніх шкіл та віросповідних справ. Така струк- тура секретаріату була наближена до взірця австрійського Міністерства освіти і віросповідань. Референтом релігійних справ у Секретаріаті за рекомендацією єпис- копа Г. Хомишина обрано священика Івана Лятишевського. Навіть після прийняття акта злуки двох українських держав питання освіти й віросповідань залишилися у віданні уряду ЗОУНР, що засвідчило релігійно-конфесійні відмінності двох укра- їнських держав. Одним із напрямків реорганізованого секретаріату освіти й вірос- повідань стало формування й реалізація релігійної політики держави10. Разом з тим, національно-державне будівництво ставило на порядок денний потребу створення нової моделі відносин між Церквою та державою, яка сприяла б розвиткові релігійно-церковного життя. Серед пріоритетних завдань державної політики у цій сфері виділялися: забезпечення рівноправності основних конфесій та визначення головних джерел їх фінансування; врегулювання проблеми церков- ного землеволодіння на основі декларованої аграрної реформи; визначення міс- ця і ролі традиційної у Східній Галичині Греко-католицької церкви в суспільному житті відповідно до принципу свободи совісті та віросповідання. Від успішно- го вирішення цих завдань залежала подальша підтримка ГКЦ політичного курсу УНРади і Державного Секретаріату. Істотно вплинула на формування релігійної політики держави радикаліза- ція суспільно-політичного життя. Скажімо, усі три партії (УНДП, УРП, УСДП) включили до своїх програм положення про “вивласнення” великого поміщицько- 203 Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська го та церковного землеволодіння. Радикалізація програмних засад, безумовно, по- значилася на законодавчій діяльності УНРади, більшість у якій якраз становили націонал-демократи, радикали та соціал-демократи, що відповідно вплинуло на характер відносин між державою і церквою. Відгук на деклерикальні тенденції знаходимо в одному з пастирських листів єпископа Г. Хомишина: “Многі, трудні і далекосяглі справи чекають полагодже- ня і треба дуже побоюватись, чи зможемо знестись до сеї повної справедливості, після котрої сі справи мають бути порішені. А побоюванє се не є без основи…да- ються” чути глухі і дуже небезпечні кличі, як: розділ Церкви від держави, усуненє науки релігії зі школи, а настрій проти духовенства став ся чужій або неприхиль- ний, а подекуди впрост ворожий. В кількох місцевостях викинено сьвященників з парохій, старшина громадска диктує права сьвященникам, мішає ся до внутріш- ного заряду церковного, а в иньшій знов парохії замкнено церков і віддано ключі паламареві. Се прояви справді дуже сумні і зловіщі…”11. Особливо гостро і принципово на сесіях УНРади велися дискусії щодо про- ведення аграрної реформи. Більшість із законопроєктів передбачала конфіскацію церковного землеволодіння, посилилися антиклерикальні виступи окремих діячів УРП та УСДП. Так, 4 січня 1919 р. на засіданні Української Національної Ради соціал-демократ Семен Вітик критикував єпископа Г. Хомишина, вимагаючи прове- дення радикальної земельної реформи, що передбачала якраз конфіскацію церков- ного землеволодіння. Цей конфлікт призвів до того, що станиславівський владика навіть призупинив свою участь у роботі цього представницького органу12. Врешті, в самій УНРаді напередодні прийняття закону, 4 квітня 1919 р., ви- ступив її делегат від Жовківського повіту протоігумен Галицької провінції ЧСВВ о. П. Філяс, який висловив застереження, що “держава не повинна бути господарем національного добра, тільки контрольором прав” і закликав подбати про забезпе- чення духовенства. Теза о. П. Філяса про великі заслуги церкви “коло видвигнен- ня аграрної реформи” викликала заперечення соціал-демократа В. Темницького. А націонал-демократ М. Лозинський, не погоджуючись з висновками протоігуме- на, пообіцяв : “церкві лишимо також мінімум існування, але не можемо позволи- ти, щоби церква скликувала всю суспільність служити її матеріальним справам”. Зрештою прийнятий 14 квітня 1919 р. закон про аграрну реформу не цілком вра- хував інтересів і потреб Церкви – передбачав повну конфіскацію її землеволодін- ня. З іншого боку, проголошена аграрна реформа потребувала порозуміння з двома іншими, на той час інтернованими, ієрархами – митрополитом А. Шептицьким і перемишльським єпископом Й. Коциловським. Закон про аграрну реформу на за- гал критично сприйняла більшість духівництва13. Зрештою, культурно-просвітницькій діяльності духовенства також було завда- но певної шкоди внаслідок поширення ідеї відділення церкви від держави та шко- ли від Церкви. Так, на з’їзді вчителів середніх і вищих шкіл ЗОУНР, 21–24 березня 1919 р., учитель Володимир Бригідер висловився за скасування обов’язкового предме- ту релігії. Незважаючи на те, що його пропозиція не знайшла підтримки в релігійно- церковних колах, з’їзд ухвалив доволі сміливу резолюцію: “Стоячи на становищі свободи совісти…, научування релігії і виконування релігійних практик має бути за- лежне. До 16 року життя ученика від волі родичів, від 16 року життя від самого уче- 204 Олег Єгрешій ника…”. Втім, на думку станиславівського єпископа Григорія Хомишина, в умовах “занепаду публічної моральности” в післявоєнний час відкидання дисципліни релі- гії з навчальних планів загрожувало загостренням соціальних конфліктів14. Очевидно, успішніших практичних результатів досягнув Державний секрета- ріат освіти і віросповідань у регулюванні забезпечення матеріального становища духовенства. Так, упродовж січня–травня 1919 р. секретаріат розглянув і пози- тивно вирішив понад 20 заяв про те, щоб видати платню священикам. При цьому варто зауважити, що секретаріат не робив суттєвої різниці між греко-католицьким і римо-католицьким духовенством. Це підтверджує, зокрема, його рішення вида- ти платню римо-католицькому співробітникові у Бурштині – о. Е. Станкевичу, і звернення до римо-католицького станиславівського декана – о. Й. Пяскеви- ча із запевненням опіки над римо-католицьким духівництвом. Таке толерантне ставлення дало певний результат: римо-католицькі священики-парохи м. Калу- ша (о. Шелігевич) та Войнилова (о. Зьолковський ) навіть склали присягу на ві- рність Україні15. Виважена релігійна політика уряду у справі забезпечення матеріального ста- новища духівництва знайшла підтримку ієрархів та духовенства. З’їзд ЗОУНР за участю 200 священиків, що відбувся 7-8 травня 1919 р. у Станиславові під патро- натом єпископа Г. Хомишина, прийняв рішення сприяти розбудові української держави на засадах християнської моралі. Крім того, на засіданні Єпископської Консисторії в Станіславі 10 травня 1919 р. ухвалено видати звернення до єпар- хіального духовенства в справі співпраці українського духовенства в будівництві держави16. Греко-католицьке духовенство взяло активну участь і в будівництві українсько- го війська, відіграло ключову роль в їх духовному та моральному вишколі. Маючи досвід капеланської діяльності в Легіоні Українських січових стрільців та в україн- ських військових одиницях австрійської армії, духівництво ГКЦ дуже активно вклю- чилося в розбудову капеланської організації. Причому, на відміну від подій Першої світової війни, військово-політична ситуація 1918–1923 рр. вимагала особливої по- святи, бо йшлося про відстоювання власної держави, прав та свобод свого народу. У новосформовані частини Української Галицької Армії греко-католицькі свя- щеники вступали добровільно, створюючи тут особливу атмосферу християнської моралі. Крім того, до армії зголосилися окремі парохи прифронтових сіл. Заува- жимо також, що польові священики Греко-католицької церкви з’явилися у фрон- тових і запільних частинах УГА вже в перші дні війни. Розпорядженням військового міністра полковника Дмитра Вітовського від 1 січня 1919 р. при державному Секретаріаті військових справ і Начальній Команді Галицької Армії (НКГА) було засновано вищі духовні органи – Преподобництва, яким передавалося керівництво діяльністю військових священиків17. Першим на- чальним духівником Галицької армії, преподобником Державного секретаря вій- ськових справ став 32-літній Микола Їжак, у недалекому минулому – польовий духівник Легіону УСС. Після його смерті в час епідемії тифу, восени 1919 р., служ- бу очолив о. Василь Лаба. Серед польових духівників Української Галицької Армії були такі відомі священики, як о. Андрій Бандера, о. Іван Брикович, о. Володимир Ганицький, о. Теофіль Горникевич, о. Іван Лебедович та ін. Велика група духівни- 205 Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська ків працювала також у військових шпиталях. Всього ж у Галицькій армії служило близько сотні духівників і кожен третій з них загинув під час бойових дій. До обов’язків капеланської служби входила безпосередня душпастирська ро- бота (відправа Святих Літургій, молебнів тощо), а також додаткові турботи – ве- дення обліку полеглих, облаштування стрілецьких цвинтарів. Духовенство, крім того, приводило до військової присяги українських вояків, збирало для них по- жертвування з нагоди коляди та інших релігійних свят18. Тим часом, у липні 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР переїхав до Кам’янець-Подільського, а в листопаді 1919 р. емігрував до Відня. УГА відступила на територію, яку контролювала Директорія, і згодом об’єдналася з армією УНР. Невдовзі польський уряд запровадив надзвичайний стан. За звітом Міжнародного Червоного Хреста, восени 1919 р. число заарешто- ваних українців перевищило 100 тис., з яких – тисяча священики. При чому аре- шти священиків проводилися польською адміністрацією з різних мотивів. Так, пароха с. Дора Богородчанського повіту о. М. Ганушевського було заарештова- но, через те, що у листопаді 1918 р. він організував “Гуцульську Сотню”, прово- див мобілізацію до лав УГА. Великий термін ув’язнення отримав Євстахій Тесля, якого 1919 р. поляки арештували і заслали до табору полонених спочатку в Бук- шовець, що біля Перемишля, а згодом у Домб’є, де він відсидів близько дев’яти місяців. Багатьох священиків було відправлено до іншого табору полонених, зо- крема Стшалково. Однак, навіть в таких складних умовах духівництво не втрача- ло силу духа. Скажімо, священики А. Сірецький і М. Сіменович, потрапивши до табору полонених Стшалково, організували для інтернованих Богослужіння, для чого випросили в Єпископській Консисторії необхідні богослужебні предмети. Є дані і про убивства греко-католицьких священиків польською владою. Так, паро- ха Монастириська – 73-літнього З. Подляшецького закатовано за те, що його сини служили в УГА, було фізично знищено також священиків оо. Нижанківського, Ло- патинського, Галібея, Сухаровського та ін.19 У відповідь на наруги над греко-католицькими священиками, митрополит А. Шептицький разом з єпископами Г. Хомишиним і Й. Коциловським написали пастирського листа до духовенства і віруючих. У ньому, зокрема, відзначалося: “5 священиків замордовано, а сотні вивезено або ув’язнено. Много церков, най- чільніші монастирі зграбовані”20. Польські власті одразу ж відреагували на цей пастирський лист. Поляки по- боювалися, що поширення листа може утвердити в середовищі греко-католицького духовенства антипольські настрої. Усім органам влади на місцях було дано вказів- ку інформувати польський уряд про вплив цього листа на населення краю. Митрополит А. Шептицький намагався використати власний авторитет на міжнародній арені для захисту національних прав і свобод українців. З цією метою наприкінці 1920 р. він вирушив у трирічну подорож по країнах, від голосу яких залежало рішення Ради Амбасадорів стосовно долі Східної Галичини. За цей пе- ріод священнослужитель відвідав Францію, Англію, Нідерланди, Бельгію, США. Канаду, а також країни Латинської Америки – Аргентину і Бразилію. Успіх, яким користувався митрополит А. Шептицький у політичних колах Європи, давав мож- ливість вірити у позитивне вирішення східногалицького питання. 206 Олег Єгрешій Важливим політичним актом була аудієнція А. Шептицького у президента Франції А. Бріана, 14 липня 1921 р. Митрополит представив президенту мемо- рандум з інформацією про становище українського населення Східної Галичини. В ході розмови А. Шептицький заявив, що справедливим розв’язанням східнога- лицького питання було б надання цій території повної незалежності, а не визна- ння за українцями тільки прав національної меншини. Однак А. Бріан, будучи поінформованим про польсько-українські стосунки, вважав, що питання Схід- ної Галичини – це внутрішнє польське питання, яке можливо врегулювати лише шляхом взаємопорозуміння з польським урядом. Натомість англійський прем’єр Д. Ллойд-Джордж з більшим ентузіазмом зустрів ініціативу А. Шептицького до- магатися справедливого вирішення статусу Східної Галичини. 21 липня 1921 р. митрополит покинув Європу і прибув до Канади, де також мав зустрічі з провідними канадськими політиками. Невдовзі польський посол рапортував у Варшаву, що “українські колонії в Канаді були тлом, на якому від- бувався об’їзд А. Шептицького і пресова кампанія, яка ішла за ним крок у крок, викликаючи недовіру і антипатію до Польщі”. Перебування А. Шептицького у Ка- наді, його вплив на урядові кола посприяли тому, що канадський уряд звернувся до Ліги Націй у справі політичного становища Східної Галичини21. 17 листопада 1921 р. А. Шептицький прибув до Сполучених Штатів Америки, де зустрівся з президентом цієї країни В. Гардінгом. Митрополит передав вашинг- тонському уряду меморіал, в якому писав, що польська адміністрація зловживає своїм становищем, намагається латинізувати українське населення, нищить Греко- католицьку церкву, здійснює політику денаціоналізації. Рішення Ради Амбасадорів про передачу Галичини Польщі, 15 березня 1923 р., застало А. Шептицького у Парижі. На аудієнції у прем’єр-міністра Франції Р. Пу- анкаре митрополит запротестував проти визнання прав Польщі над Східною Га- личиною. Таким чином, регулюванням державно-церковних відносин у ЗУНР займався Державний секретаріат освіти і віросповідань, створений на зразок австрійського однойменного міністерства. Основним пунктом політики ЗУНР у сфері релігійно- церковних відносин був принцип свободи совісті, віросповідання та рівноправ- ності основних релігійних конфесій у Східній Галичині. Утім, секретаріату не до кінця вдалося сформувати чітку державну політику в релігійно-церковній сфері. Це слід пов’язувати з наступними основними причинами. По-перше, пріоритет у роботі секретаріату віддавався освітній політиці, а реорганізації секретаріату і розподілу повноважень у ньому так і не було проведено. По-друге, на формуван- ня державної політики у сфері віросповідань значний вплив мали політичні пар- тії, у програмах діяльності яких не було єдності вирішення релігійного питання. До того ж, істотний вплив на формування релігійної політики держави справила радикалізація суспільно-політичного життя. Не сприяли гармонізації державно- церковних взаємин також гострі дискусії, пов’язані з обговоренням і прийняттям аграрної та освітньої реформ. Тісна співпраця секретаріату освіти і віросповідань з церковними органами мала місце хіба що в питаннях поліпшення матеріально- го становища духовенства, переміщення священиків на посадах, залучення їх до освітньої сфери. 207 Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська Разом з тим, не можна заперечити факту, що Греко-католицька церква, яку з початком ХХ ст. очолив митрополит А. Шептицький, зайняла чітку державниць- ку позицію. Чимало священнослужителів очолювали повітові ради на місцях, що слід вважати визнанням ролі греко-католицького духовенства як з боку простолю- ду, так і з боку українських урядовців. Даний факт тільки підтверджує тезу про те, що громадсько-політична та просвітницька робота греко-католицького духів- ництва велася виключно у національних інтересах. 1 Делятинський р. Релігійна політика ЗУНР (листопад 1918–липень 1919 рр.). // Вісник Прикарпатського університету. Історія. 2004. Випуск ІХ. – С. 31 2 Статут “Християнсько-Суспільного Союзу” у Львові. 3 Марчук В., Пилипів і. Українська Греко-Католицька Церква й Українська Держава // Українознавчі студії. – 2000 – № 2. – С. 205. 4 Вітвіцький О. Участь духовенства Української Греко-Католицької Церкви в державотворчих процесах на західноукраїнських землях у 1918-1921 роках // Визвольний шлях. – 2004. – Листопад. – С. 79 5 Марчук В., Пилипів і. Українська Греко-Католицька Церква й Українська Держава // Українознавчі студії. – 2000 – № 2. – С. 206. 6 Єгрешій О. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного і громадсько- політичного діяча. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. – С. 42. 7 Марчук В., Пилипів і. Українська Греко-Католицька Церква й Українська Держава // Українознавчі студії. – 2000 – № 2. – С. 206. 8 Делятинський р. Релігійна політика ЗУНР (листопад 1918–липень 1919 рр.). // Вісник Прикарпатського університету. Історія. 2004. Випуск ІХ. – С. 31. 9 Там само. С. 32. 10 Там само. С. 32. 11 Посланє пастирське Григорія Хомишина Епископа Станиславівского до Духовеньства і Вірних Епархії Станиславівскої в переломову добу істориї україньского народа з нагоди торжества Йорданьского 1919 р. – Станіславів, 1919. – 16 с. 12 Єгрешій О. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного і громадсько- політичного діяча. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. – С. 44. 13 Делятинський р. Релігійна політика ЗУНР (листопад 1918–липень 1919 рр.). // Вісник Прикарпатського університету. Історія. 2004. Випуск ІХ. – С. 36. 14 Там само. С. 37. 15 Там само. С. 38. 16 Єгрешій О. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного і громадсько- політичного діяча. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. – С. 44. 17 Марчук В., Пилипів і. Українська Греко-Католицька Церква й Українська Держава // Українознавчі студії. – 2000 – № 2. – С. 209. 18 Делятинський р. Становище та діяльність духовенства Станіславської єпархії УГКЦ в 1919– 1920 рр. // Вісник Прикарпатського університету. Історія. 2002. Випуск VІІ. – С. 83–84. 19 Там само. С. 71. 20 Єгрешій О. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного і громадсько- політичного діяча. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. – С. 46. 21 Марчук В., Пилипів і. Українська Греко-Католицька Церква й Українська Держава // Українознавчі студії. – 2000 – № 2. – С. 216–217. 208 Олег Єгрешій Oleh Iehreshii. THE GREEK-CATHOLIC CLERGY IN THE ZUNR: ITS ROLE IN THE SHAPING OF THE GOVERNMENTAL AGENCIES AND CREATION OF THE UKRAINIAN MILITARY FORCES This article analyzes civic, political and educational engagement of the Greek- Catholic clergy. It explores Church’s influence on the shaping of the governmental agen- cies in the ZUNR and proves that during the 1918–1923 national liberation struggle the UGCC occupied emphatic pro-state position. Key words: the Ukrainian Greek-Catholic Church, clergy, the ZUNR, lay intel- ligentsia.

Греко-католицьке духівництво в умовах ЗУНР: роль у формуванні органів влади, творенні українського війська

Institution

Ähnliche Einträge