Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР

Проаналізовано участь душпастирів Греко-католицької церкви у діяльності центральних і місцевих органів влади і управління ЗУНР, їх духовна опіка над військовиками Галицької армії....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Пилипів, І.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2009
Назва видання:	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Теми:	Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73302
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР / І. Пилипів // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 209-215. — Бібліогр.: 34 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-73302
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-733022015-01-10T03:02:05Z Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР Пилипів, І. Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Проаналізовано участь душпастирів Греко-католицької церкви у діяльності центральних і місцевих органів влади і управління ЗУНР, їх духовна опіка над військовиками Галицької армії. The article analyzes participation of the Greek-Catholic priests in the activities of central and local authorities and administrative bodies of the West Ukrainian People’s Republic and their spiritual custody over the soldiers of the Galician Army. 2009 Article Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР / І. Пилипів // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 209-215. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73302 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя
spellingShingle	Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Пилипів, І. Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
description	Проаналізовано участь душпастирів Греко-католицької церкви у діяльності центральних і місцевих органів влади і управління ЗУНР, їх духовна опіка над військовиками Галицької армії.
format	Article
author	Пилипів, І.
author_facet	Пилипів, І.
author_sort	Пилипів, І.
title	Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР
title_short	Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР
title_full	Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР
title_fullStr	Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР
title_full_unstemmed	Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР
title_sort	церковно-релігійний чинник національного державотворення зунр
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73302
citation_txt	Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР / І. Пилипів // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 209-215. — Бібліогр.: 34 назв. — укр.
series	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv	AT pilipíví cerkovnorelígíjnijčinniknacíonalʹnogoderžavotvorennâzunr
first_indexed	2025-07-05T21:58:01Z
last_indexed	2025-07-05T21:58:01Z
_version_	1836845820298657792
fulltext	209Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009 Ігор ПилиПІв Церковно-релігійний чинник наЦіонального державотворення ЗУнр Проаналізовано участь душпастирів Греко-католицької церкви у діяльнос- ті центральних і місцевих органів влади і управління ЗУНР, їх духовна опіка над військовиками Галицької армії. Ключові слова: Греко-католицька церква, ЗУНР, органи влади та управління, духовна опіка. Поразка блоку Центральних держав у Першій світовій війні та піднесення національно-визвольного руху призвели до розвалу Австро-Угорської імперії. На її уламках поневолені народи, а серед них і західні українці, почали відновлювати національні держави. 18–19 жовтня 1918 р. у Львові відбулася конституанта – пред- ставницьке зібрання українських послів Віденського парламенту і крайового сейму, єпископату, керівників політичних партій, на якій обрано Українську Національну Раду (УНРада) на чолі з президентом Є. Петрушевичем (сином греко-католицького священика з Буська), схвалено її Статут. Постановою УНРади від 19 жовтня на українських землях Австро-Угорщини (Східна Галичина із західним кордоном по р. Сян включно із Лемківщиною, Північна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет, Закарпаття) проголошено Українську державу1. Після переможного пер- шолистопадового повстання у Львові та інших містах і селах регіону (крім за- хідних повітів) УНРада оприлюднила 5 листопада 1918 р. програмну декларацію “Український народе!”, в якій стверджено демократичні принципи державотво- рення: “В Українській Державі всі громадяни без різниці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні перед правом, а наскрізь демократичний лад опертий на загальнім, рівнім, безпосереднім, тайнім і пропорційнім виборчім праві, від громади починаючи і на державі кінчаючи, забезпечать верховний голос у державі демосові, масам робочого народу”2. Важливу роль у Листопадовій національно-демократичній революції відіграло духовенство і вірні Греко-католицької церкви. “В Листопадовому Зриві з 1918 р., якого блискучим епілогом було створення ЗОУНР, – відзначав о. В. Лаба, – у рядах її творців – геройських, українських старшин і стрільців, політичних діячів і світ- ських громадян, найшовся теж український духовник. Він не міг стояти осторонь в ту вирішну хвилю, на яку підготовляв свій народ. Майже у всіх галицьких містах і містечках, знані з їхньої громадянської діяльності, духовники були учасниками перебирання в українські руки влади і членами створення місцевих українських урядів. Сміло можна сказати, що, у цей час історичної проби, наше духовенство збитою лавою стануло поруч світської інтелігенції й селянства під прапором влас- 210 Ігор Пилипів ної державности й усіма можливими засобами її розбудовувало. І однаково, як у Листопадові дні, незабутніми залишаться імена українських духовників, що у ті дні вірно і гідно сповнили свій народній обов’язок”3. Вирішальну роль у ставленні церкви до революційних подій і національного державотворення відіграла позиція митрополита Андрея Шептицького. Разом з єпископами Г. Хомишином і Й. Коциловським він був організатором і учасником української конституанти, обраний членом УНРади. Відзначимо, що до неї уві- йшли також єпископ Г. Хомишин, отці А. Бандера, С. Височанський, Ю. Дзерович, І. Капустянський, С. Кархут, П. Карпінський, Є. Качмарський, С. Матковський, С. Метеля, С. Онишкевич, С. Петрушевич, О. Погорецький, О. Стефанович, I. Федевич, П. Філяс, М. Цегельський, Т. Чайківський, С. Юрик, I. Яворський4. О. І. Лебедович слушно зауважував, що “не лише у проводі нашої новозоргані- зованої держави стояли представники нашого найвищого духовенства, але теж і львину частину організування Листопадового Зриву на низах в дні 1-го листопада 1918 р. перевело українське греко-католицьке духовенство”5. Організаторами або учасниками революційного перевороту на Львівщині були: декан А. Долинський (Броди), о. М. Герасимович (Лешнів), о. О. Левицький (Олесько), о. В. Пелліх (Радехів), декан Д. Лепкий (Старий Самбір), о. С. Онишкевич (Рудки), о. М. Мосора (Сколе), о. І. Семчук, о. І. Федевич, о. Ю. Присташ, о. Г. Мороз (Турківщина), о. М. Боберський, о. А. Мельник, о. Ю. Татомир і о. Ф. Рябій (Самбірщина), декан І. Волосянський (Сокаль), о. І. Ясеницький і о. А. Калужняцький (Дрогобиччина), А. Пшепюрський (Мостищина) та інші. Документи свідчать, що парох с. Лип’я (Турківщина) о. Ю. Присташ на чолі повсталих селян навколишніх сіл роззброїв кілька місцевих жандармських постерунків і здобув для нової української влади зброю. Парох Дори (неподалік Яремче ) М. Ганушевський сформував Гуцульську сотню й зумів організувати роззброєння потягів з угорським військом6. Не менш активну участь брали священики Тернопільщини і Станиславівщини, Буковини, Лемківщини, східних повітів Засяння7. У церквах, як правило, повідомлялася інформація про хід перебрання влади. У Кам’янці Струмиловій (тепер м. Кам’янка-Бузька Львівської обл.) 4 листопада після Служби Божої в місцевій церкві, інформувало “Діло”, “при великім здвизі народу, інтелігенції перший зложив присягу повітовий комісар на вірність Українській Державі й українському правительству, а потім зложили присягу новобранці числом около 200”8. Греко-католицькі священики обиралися й до місцевих органів влади і управління. Зокрема, до повітової УНРади у Станиславові громада рекомендувала проф. о. Й. Раковського, який відповідав за “господарські справи міста і цілого повіта”. Міським комісаром Городка працював о. В. Стебельський, а членами повітової УНРади були о. В. Лиско (голова харчового уряду), о. О. Чернецький (куратор війська). До Бучацької повітової УНРади обрали парохів сіл Сороки, Язлівче, Новосілки і Зубрець. Городенківську повітову раду очолив парох с. Корнева І. Пісецький, а Стрийську – о. О. Нижанківський. Адміністрацією залізничного двір- ця в Рудках на Львівщині керував о. С. Онишкевич. Харчовий уряд Богородчанської повітової ради очолив о. О. Чарнецький9. Священики взяли дієву участь в роботі центральних органів влади і управ- ління, зокрема у трьох сесіях (2–4 січня, 4–15 лютого, 25 березня – 15 квітня 211Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР 1919 р.) УНРади у Станиславові, де обговорювалися її різні ухвали (про мови, громадянство, національну валюту, монопольний продаж основних продуктів та ін.). Член земельного субкомітету о. П. Філяс розробляв “Основи земельної реформи”, які передбачали ліквідацію великого землеволодіння й “наділення ви- власненої землі” розпочати “по закінченню війни і повороті жовнірів з фронту і з полону”10. Власне священики намагалися нейтралізувати радикальні плани окре- мих політиків, зокрема соціал-демократа С. Вітика, що передбачали конфіскацію церковно-монастирського землеволодіння. Протестуючи з метою недопущення таких планів, єпископ Г. Хомишин навіть тимчасово призупинив участь в роботі УНРади. Однак це не зупинило депутатів цього представницького органу проголо- сувати 14 квітня 1919 р. за конфіскацію церковного землеволодіння, що викликало негацію більшості душпастирів11. Зауважимо й те, що отці С. Матковський і С. Юрик працювали в адміністратив- ній комісії, яка готувала “законопроекти з области адміністрації”12. Останнього також обрали до Президії УНРади, обласної земельної комісії. Водночас о. С. Петрушевич працював у фінансовій комісії парламенту, яка намагалася упорядкувати державні витрати13. Відповідальним за державно-церковні відносини був Державний секре- таріат віросповідань на чолі з досвідченим послом Галицького сейму, лідером Християнсько-суспільної партії О. Барвінським14. Він сформований 9 листопада, а заприсягнув і започаткував роботу 10 листопада у будинку Галицького намісни- цтва. Подальші його львівські засідання проходили у Ставропігії (Успенському церковному братстві). У другому складі уряду відповідальним міністром при- значено безпартійного А. Бурачинського, депутата Буковинської Національної Ради. Безпосередньо куратором церковних проблем став головний референт ві- росповідних справ міністерства, професор духовного греко-католицького ліцею в Станиславові, доктор богослов’я отець І. Лятишевський15. На цю посаду його рекомендував єпископ Г. Хомишин. Державний секретаріат віросповідань і освіти доручив Державному подат- ковому уряду забезпечити виплату священикам зарплати і пенсії, зокрема й ком- пенсації за окремі роки Першої світової війни16. Українська влада намагалася допомогти й тим священикам, які втратили зарплату і нерухомість на Буковині у зв’язку з румунською окупацією в листопаді 1918 р. Вказану проблему мала ви- рішити ліквідаційна комісія у Відні17. З проханнями “про ласкаве асигнування” своїх підлеглих, зокрема професора богослов’я о. Я. Медвєцького і професора догматики богословського ліцею о. Петра Затворника, звертався навесні 1919 р. до “Високого Державного секретаріату освіти і віросповідань в Станиславові” керівник єпископського ординаріату Г. Хомишин18. Підгаєцький деканат просив міністерство видати неотриману пенсію від 1 листопада 1917 р. до 31 жовтня 1918 р. місцевому пароху Ю. Фіціловичу “кревному священику й ідеальному українцю”, який проводив чималу культурно-освітню роботу в парохії Підгайців (5250 вірних, 5 церков, 32 каплиці, 4 народні школи)19. До речі, державні зарплати діставали від уряду ЗУНР і місцеві римо-католицькі священики. Про це, зокрема, свідчить лист українською мовою “сотрудника па- рохії латинського обряду в Бурштині” отця Е. Станкевича від 12 березня 1919 р. 212 Ігор Пилипів Державному секретарю освіти і віросповідань ЗУНР. У відповідь міністерським рішенням йому призначили річну платню в сумі 1300 корон20. Очевидно, що та- кими діями влада намагалася завоювати прихильність у поляків, вірних Римо- католицької церкви. На прохання єпископа Г. Хомишина від 26 березня 1919 р. міністерство виді- лило 1 квітня щомісячну “налогову дотацію” (по 100 корон) для “кандидатів стану духовного”, які закінчили богословські студії й готувалися до душпастирської діяльності21. У цей час в галицьких парафіях з’явилося чимало вакансій, оскільки десятки священиків вступили на службу до Галицької армії. Врахувавши пропозицію єпископського ординаріату, Міністерство освіти і віросповідань домоглося у березні 1919 р. дозволу на виділення в оренду (“під виглядом винаймування”) землі за помірну плату (“фасійну ціну”) для свяще- ничих вдів. Про це довгоочікуване рішення Г. Хомишин 8 квітня 1919 р. повідо- мив місцеві деканальні уряди22. Розпорядком від 25 квітня 1919 р. уряд вирішив “підтримати матеріально вдів греко-католицьких священиків, їхніх дітей-сиріт під опікою матерів до 24 років, повнолітніх сиріт, постійно нездібним до заро- блювання”. Документ підписали президент Ради державних секретарів, держсе- кретар фінансів, торгу і промислу С. Голубович і ще 7 міністрів23. До речі, восени 1919 р. галицькі біженці отримали допомогу й від уряду Української Народної Республіки (УНР) у сумі 10 млн грн.24 Уряд ЗУНР задовільнив прохання церкви щодо відкриття приватних духовних навчальних закладів. Зокрема, міністерство освіти і віросповідань дозволило 18 лютого 1919 р. Ігуменату Сестер Василіянок відкрити в Станиславові приватну жіночу семінарію, трикласну виділову і чотирикласну народну школи. Після “пере- ведення люстрацій закладів”, тобто перевірки їхньої діяльності, вони могли споді- ватися на дотацію з “державних фондів”25. Як свідчить лист ігумені М. Гуменюк, указані школи використовували світські навчальні плани і підручники, обладнані кабінети і бібліотеки й визнають “верховну шкільну власть Української Народної Республіки”26. Водночас парохіяльні уряди заохочували священиків до праці у державних школах, де вони як учителі релігії (катехити) щомісячно отримували в середньому 150–200 корон27. Оплата здійснювалася через каси повітових комісаріатів. Архівні документи засвідчують про виділення річної платні пароху в Білих Ословах на Делятинщині Івану Чорнобривому 1980 корон, а пароху Босирів на Скалатчині Пантелеймону Шпильці – 1500 корон28. Завдяки наполяганню міністерства освіти і віросповідань працю вчителя мали прирівняти до державної служби29. Вважаючи священиків і вчителів авторитетними організаторами молоді й підлітків, міністерство освіти і віросповідань 25 березня 1919 р. звернулося до них скерувати до 1 травня талановитих дітей на підготовчі курси для навчання у народних, фахових і середніх школах30. Однак травневий наступ польського війська перешкодив реалізації освітніх планів галицького уряду. Священиків Й. Раковського (тимчасового управителя учительської семінарії в Станиславові) і В. Навроцького (повітового шкільного комісара) міністерство призначило директорами іспитових кваліфікаційних комісій “для учителів народ- них шкіл на рік 1919”31. Як відомо, у місцевих гімназіях, школах і вчительських 213Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР семінаріях не вистачало педагогів, оскільки вчителі-поляки відмовлялися складати присягу на вірність ЗУНР. Ієрархи Греко-католицької церкви, насамперед митрополит А. Шептицький та Станиславівський єпископ Г. Хомишин, надавали великої уваги консолідації визвольних сил ЗУНР. Свідченням цього став з’їзд греко-католицького духовен- ства 7–8 травня 1919 р. у тогочасній столиці Станиславові (Львів ще 21 листопада 1918 р. окупувало польське військо). У з’їзді взяли участь понад 200 священиків, капеланів, діячів церкви на чолі з єпископом Г. Хомишиним. Заслухавши доповідь і виступи більш як тридцяти делегатів, з’їзд прийняв ухвалу, в якій насамперед відзначив важливу роль галицького духовенства у становленні та розбудові молодої республіки, її Збройних Сил і закликав український народ згуртуватися разом з церквою для зміцнення державності на християнських засадах. У вітальній теле- грамі воякам Галицької армії делегати наголошували: “Українське греко-католицьке духовенство шле щирий привіт і слова глибокої пошани для наших геройських військ, цілим сердцем жертвує їм всі свої сили для допомоги і молить Всевишнього Бога о благословенні справедливого, святого діла, кріпкої сили і побіди для осво- бодження цілої дорогої Вітчизни від пихатих ворогів”32. Отже, чи не найбільше уваги українська влада приділяла зміцненню обо- роноздатності молодої держави, збройним силам якої довелося вести напружену боротьбу проти агресії з боку Польщі і Румунії, які активно підтримували країни Антанти, особливо Франція. За цих умов демократичній владі довелося спішно створювати національну регулярну армію. Оскільки уряд і командування україн- ськими військами перебували до 21 листопада у Львові й були зайняті битвою з поляками за столицю, на периферії творилися окремі частини і загони практично стихійно, зусиллями місцевих старшин-українців, Безпосередню участь у створен- ні перших військових підрозділів молодої Галицької армії брала Греко-католицька церква. Зокрема, протоігумен Чину святого Василія Великого, ігумен Жовківський о. П. Філяс у зверненні до населення повіту закликав: “Всім станути кріпко і непо- хитно вокруг нашої Національної Ради, яка наш нарід заступає перед цілим світом, захищати свою землю від ворогів”. Священики Жовківщини організували урочисте заприсяжнення створених загонів і відправку їх на фронт, який проходив поруч33. У ті листопадові дні 1918 р. польовими духівниками перших бойових загонів стали десятки греко-католицьких священиків. Серед добровольців був о. Т. Чайківський з Яворова, який прийшов до новоствореного загону – групи поручника І. Клєя, а згодом став капеланом 6-ї Равської бригади. До бойової групи “Угнів” зголосив- ся о. М. Твердохліб, парох з с. Вербиці біля Угнева. Капеланом групи отамана К. Гофмана став о. І. Косонога, а групи “Лютовиська” – о. І. Колтонюк. До ство- рення в складі військового міністерства Преподобництва, не маючи відповідних наказів, настанов, польові духівники, більшість яких мали досвід капеланської служби в австрійській армії, брали на озброєння її організацію. “В державі, яка щойно організувалася, – зауважував о. В. Лаба, – в розгарі війни, у відрізанні від церковного центру – Львівського Митрополичого престолу, ініціятивні і до- свідчені духовники робили все те, що наказували хвиля й потреба”34. Вказаною роботою керувало Преподобництво Галицької армії і Державного секретаріату військових справ. 214 Ігор Пилипів Насамкінець зауважимо й те, що церква намагалася організувати після 1919 р. протестаційні акції діаспори на захист ЗУНР, зокрема збирала кошти на національно- культурну діяльність серед поневолених співвітчизників. Загалом діяльністю ГКЦ в 1918–1919 рр. ще раз підтвердила її громадянську позицію, у відстоюванні прав ві- рних, бажання зберегти національно-культурну ідентичність українського народу. 1 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали – Івано-Франківськ, 2001. – Т. 1. – С. 177–179. 2 Там само. – С. 336–337. 3 лаба в., о. Заслужена роля польового духівництва // Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. Т. 1. – Вінніпег, 1958. – С. 310. 4 литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995. – С. 83–88. 5 Дзьобак в. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі Опору (1941–1944). – Київ, 2002. – С. 306. 6 Західно-Українська Народна Республіка. Ілюстрована історія / Гол. ред. М. Кугутяк. – Львів; Івано-Франківськ, 2008. – С. 411–412. 7 Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. Т. 1. – С. 307; Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923… Т. 1. – С. 311, 315. 8 Діло. – 1918. – 15 листопада. 9 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923… – Т. 1. – С. 325, 327, 353–354. 10 Там само. – Івано-Франківськ, 2001. – Т. 2. – С. 272–274. 11 Західно-Українська Народна Республіка. Ілюстрована історія. – С. 200, 415–416. 12 Там само. – С. 210. 13 Там само. – С. 174, 204. 14 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923… – Т. 1. – С. 406–408. 15 Вісник Державного Секретаріату освіти і віросповідань. – Станиславів, 1919. – Ч. 2. – С. 34. 16 Центральний державний історичний архів у м. Львові (ЦДІАУЛ). – Ф. 667. – Оп. 1. – Спр. 118. – Арк. 22–22, 132, 146. 17 Там само. – Арк. 141. 18 Там само. – Арк. 36–37. 19 Там само. – Ф. 667. – Оп. 1. – Спр. 118. – Арк. 146. 20 Там само. – Ф. 667. – Оп. 1. – Спр. 118. – Арк. 157. 21 Там само. – Арк. 40–41. 22 Там само. – Арк. 42. 23 Там само. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 109. – Арк. 4. 24 Україна: хроніка ХХ століття. Довідкове видання. Рік 1919 / Гол. ред. В. Смолій. – Київ, 2005. – С. 161. 25 ЦДІАУЛ. – Ф. 667. – Оп. 1. – Спр. 118. – Арк. 54. 26 Там само. – Арк. 53. 27 Там само. – Ф. 667. – Оп. 1 – Спр. 118. – Арк. 10–14, 42, 89. 28 Там само. – Арк. 71, 83. 29 Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. – Т. 2. – С. 80. 30 Вісник Державного Секретаріату освіти і віросповідань. – Станиславів, 1919. – Ч. 2. – С. 33. 31 Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. – Т. 2. – С. 244. 32 Стрілець (Станиславів). – 1919. – 11 травня. 33 Жовківщина. Історичний нарис. Т. 1. – Жовква; Львів; Балтимор, 1994. – С. 113. 34 лаба в., о. Заслужена роля польського духівництва… – С. 311. 215Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР Ihor Pylypiv. CHURCH AND RELIGION RELATED ASPECTS OF THE NATIONAL STATE-BUILDING IN THE WEST UKRAINIAN PEOPLE’S REPUBLIC The article analyzes participation of the Greek-Catholic priests in the activities of central and local authorities and administrative bodies of the West Ukrainian People’s Republic and their spiritual custody over the soldiers of the Galician Army. Key words: the Ukrainian Greek-Catholic Church, the ZUNR, auhorities and administrative bodies, spiritual custody.

Церковно-релігійний чинник національного державотворення ЗУНР

Репозитарії

Схожі ресурси