Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р.

Весною 1919 р. у Західно-Українській Народній Республіці на фоні погіршення життєвих умов населення (нестачі продовольства, руйнації житла, поширення епідемій) через корупцію серед посадових осіб взаємини більшої частини селян з національною адміністрацією значно погіршилися. Цивільне населення не...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Павлишин, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2009
Schriftenreihe:	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Schlagworte:	Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73305
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р. / О. Павлишин // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 119-130. — Бібліогр.: 80 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-73305
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-733052015-01-10T03:01:32Z Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р. Павлишин, О. Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Весною 1919 р. у Західно-Українській Народній Республіці на фоні погіршення життєвих умов населення (нестачі продовольства, руйнації житла, поширення епідемій) через корупцію серед посадових осіб взаємини більшої частини селян з національною адміністрацією значно погіршилися. Цивільне населення не здійснювало масових акцій непокори, натомість у середовищі війська такі про- яви загрожували самому існуванню ЗУНР. Серйозною проблемою для реалізації проекту національної держави стала соціальна поляризація серед західноукраїнського руху. В умовах світоглядних змін і ліворадикальних впливів, яких зазнали усі верстви населення після початку Першої світової війни, відсутність консолідації різних верств української спільноти стала однією з причин поразки ЗУНР в українсько-польській війні. In the spring of 1919, in the West Ukrainian People’s Republic due to the deteriorating living conditions (food shortage, destruction of housing, the spread of epidemics) because of corruption of officials the relationships between the most part of the villagers and national administration became worse. If civilian hadn’t been making any mass actions of disobedience, than such actions inside the army would have threatened the very existence of the West Ukrainian People’s Republic. The social polarization among the western movement became a serious problem for the realization of the national state project. The problem of consolidation of various strata of the Ukrainian community was one of the reasons of defeat of ZUNR in the Ukrainian Polish war, in the terms of outlook changes and radical impacts suffered by masses after the beginning of World War I 2009 Article Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р. / О. Павлишин // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 119-130. — Бібліогр.: 80 назв. — укр. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73305 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя
spellingShingle	Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Павлишин, О. Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
description	Весною 1919 р. у Західно-Українській Народній Республіці на фоні погіршення життєвих умов населення (нестачі продовольства, руйнації житла, поширення епідемій) через корупцію серед посадових осіб взаємини більшої частини селян з національною адміністрацією значно погіршилися. Цивільне населення не здійснювало масових акцій непокори, натомість у середовищі війська такі про- яви загрожували самому існуванню ЗУНР. Серйозною проблемою для реалізації проекту національної держави стала соціальна поляризація серед західноукраїнського руху. В умовах світоглядних змін і ліворадикальних впливів, яких зазнали усі верстви населення після початку Першої світової війни, відсутність консолідації різних верств української спільноти стала однією з причин поразки ЗУНР в українсько-польській війні.
format	Article
author	Павлишин, О.
author_facet	Павлишин, О.
author_sort	Павлишин, О.
title	Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р.
title_short	Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р.
title_full	Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р.
title_fullStr	Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р.
title_full_unstemmed	Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р.
title_sort	суспільно-політична криза в зунр у першій половині 1919 р.
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73305
citation_txt	Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р. / О. Павлишин // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 119-130. — Бібліогр.: 80 назв. — укр.
series	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv	AT pavlišino suspílʹnopolítičnakrizavzunruperšíjpoloviní1919r
first_indexed	2025-07-05T21:58:09Z
last_indexed	2025-07-05T21:58:09Z
_version_	1836845828384227328
fulltext	119Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009 Олег ПАВЛИШИН СуСпільно-політична криза в зунр у першій половині 1919 р. Весною 1919 р. у Західно-Українській Народній Республіці на фоні погіршен- ня життєвих умов населення (нестачі продовольства, руйнації житла, поши- рення епідемій) через корупцію серед посадових осіб взаємини більшої частини селян з національною адміністрацією значно погіршилися. Цивільне населення не здійснювало масових акцій непокори, натомість у середовищі війська такі про- яви загрожували самому існуванню ЗУНР. Серйозною проблемою для реалізації проекту національної держави стала соціальна поляризація серед західноукра- їнського руху. В умовах світоглядних змін і ліворадикальних впливів, яких зазнали усі верстви населення після початку Першої світової війни, відсутність консолі- дації різних верств української спільноти стала однією з причин поразки ЗУНР в українсько-польській війні. Ключові слова: Українська революція, Західно-Українська Народна Респу- бліка, Українська Національна Рада, соціальна поляризація. В історіографії Української революції суспільно-політична ситуація в Західно- Українській Народній Республіці (ЗУНР) нерідко протиставлена подіям у Над- дніпрянщині як взірець правопорядку. Іван Лисяк-Рудницький, зокрема, писав: “Відрізняло галицьких українців те, що вони пройшли через школу конституці- оналізму. Уряд ЗУНР мав незаперечну відданість усього українського населення й успішно підтримував закон і порядок на всій території, що перебувала під його контролем”1. В іншій публікації автор підкреслив тезу: “Галичина 1918–19 ро- ків – єдиний в новішій історії приклад українського державного правопорядку”, ставлячи в противагу цитату із спогадів про режим Української Народної Респу- бліки (УНР): “Влада Центральної Ради поза столицею не була відчутна”2. У порів- няльному плані можна погодитись з цими тезами, однак, ґрунтовніші дослідження суспільних настроїв у ЗУНР засвідчують, що внутрішньо-політична ситуація у Східній Галичині мала складний та драматичний характер. У передвоєнні роки західноукраїнське політичне керівництво передбачало можливість реалізації національної ідеї виключно в руслі конституційних реформ. Не маючи розробленого плану організації власної держави й виразної держав- ницької ідеології, українські лідери з перших днів революції висували передусім національні гасла. Найширші верстви населення, вбачаючи основне зло в доте- перішньому австро-польському пануванні, з ентузіазмом підтримали встановлен- ня національної влади, не висуваючи вимог негайних соціальних реформ. Перші 120 Олег Павлишин прояви незадоволення населення діями влади стосувалися питань національно- державного устрою ЗУНР – зволікання з проголошенням злуки з УНР та продо- вження дії австрійських законів3. Весною 1919 р. соціально-економічно ситуація на території ЗУНР відчутно погіршилася – насувався голод, поширювалася епідемія тифу. Особливо загроз- ливе становище було у місцевостях де проходила фронтова лінія Першої світової війни. Житло та господарську інфраструктуру там цілковито зруйновано, люди жили в землянках, не маючи матеріалів для відбудуви осель4. Ефективність функціонування інституцій влади ускладнювали невизначе- ність статусу місцевих органів самоврядування, неузгодженість повноважень та дій місцевого цивільного та військового керівництва5, самочинні дії військових команд запілля Галицької Армії, які реквізували продовольчі запаси селян6. У та- кій ситуації населення зверталося за допомогою до Державного Секретаріату вну- трішніх справ7. Депутація громадян привезла до Станиславова “Звернення населення Зборів- щини до Державного Секретаріяту ЗУНР”, у якому, зокрема, відмічено: “Стан апро- візаційний околиці є прямо застрашуючий. Тут панує тільки нужда і голод. За ними, як невідступні товариші, – різні пошесті, котрі тисячами людей кладуть у могилу. Вправді високий Державний секретаріат внутрішніх справ видав в марті приказ до повітового комісаріату в Збаражі, що вся надвишка збіжжя зі Збаразького по- віту належить до повіту Зборівського, однак приказ сей не знайшов у Збаразькім комісаріаті належного примінення і послуху. Збаразький комісаріат, чи там харчо- вий уряд повітовий волить робити гешефти, польні інтереси, чим прийти нам го- лодним бодай з малою поміччю”8. Конфлікти між населенням та адміністрацією мали непоодинокий характер. Відчутні зловживання траплялися під час розподі- лу нафтопродуктів та продовольства, від чого страждали як національні менши- ни, так і місцеве українське населення9. У середовищі цивільного керівництва ЗУНР–ЗОУНР звичного поширення на- було хабарництво. Колишній член Української Центральної Ради єврейський діяч С. Гольдельман, зокрема, писав: “Ця корупція, яка деморалізує остаточно україн- ську інтеліґенцію, має джерелом низьку службову платню при великій дорожнечі життя, потім понизившуся загальну моральну міць людности під час війни, паную- чу тут австрійську систему перепусток і намальовану вище господарську політику. Ані проїхати за пару кілометрів куди-небудь, ані перевезти щось без перепустки не можна. А без хабару перепустки не одержує ніхто, а особливо Жиди. А що тут робиться з закордонними пашпортами, то це щось вже жахливе: найдрібніша уря- довка, що має занести нас в реґістр, вимагає 200–300 корон, і платять. Плачуть, а дають. А чим вище ранґ урядовий, тим дорожче. Без пашпорту не попадеш за кор- дон, не будеш мати чим торгувати, а значить: заробляти. В країні ніяких товарів нема, виробництво стоїть, лише привозним і гандлюють”10. Конкретний приклад корупції у середовищі органів повітової влади описав також І. Макух11. На тлі масових злиднів, незаконні дії посадових осіб стали серйозною пере- шкодою для налагодження взаємовідносин політичного керівництва ЗУНР–ЗОУНР і ширших верств громадянства. Ступінь серйозності даної проблеми в суспільно- політичному житті ЗОУНР підтверджує той факт, що Державний секретаріат вну- 121Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р. трішніх справ видав спеціальний розпорядок “про поборюванє хабарництва”12. За таким обвинуваченням уряд змушений був заарештувати низку посадових осіб, що отримало значний суспільний резонанс13. Водночас не можна вважати поширення корупції характерним тільки для української влади в ЗОУНР. А. Корб’я-Гойзі від- значив аналогічну тенденцію на Буковині після переходу краю під владу Румунії. Автор кваліфікував це явище як наслідок глибокого культурного зламу, “який сим- волічно переніс Буковину з Центральної Європи у “напівазіатські” Балкани”14. Зловживання у середовищі влади підважували моральний авторитет україн- ської інтелігенції як провідників нації. У повітовому часописі, зокрема читаємо: “Так як одна верства хорувала на хвилеву байдужість, так знова на деякі круги так званої інтелїґенції нашої найшла люта епідемія заслїпленого доробкевичів- ства і якоїсь ненаситної наживи. Показалося, що наш брат не такий то убогий на купецько-ґешефтярський змисл, який посувається нераз до безглядного лихвар- ства”15. Об’єктом критики стали й задіяні у світських інституціях церковні діячі: “Значний процент нашого духовенства, сеї колишної нашої гордости та підпори в роботї суспільно-культурній — тепер від пятьох літ виручає Жидів у купецтві і торговлї, стає трафікантами і добре платними урядниками при староствах або харчівнях. Так то націоналізується наша торговля!”16. Згідно спогадів Г. Хомиши- на, селяни подекуди виганяли священиків із парохій, або ж переймали правління у церкві, і “диктували священикам свої права”. “Одна делеґація селян, стверджував Станиславівський єпископ, домагалася від мене, щоб забрати священика з села, бо не ручить за його життя, значить, парохіяни готові були його убити”17. Якщо на початку революції між інтелігенцією і селянами панувало поро- зуміння18, згодом настало взаємне відчуження цих верств. У квітні 1919 р. часо- пис Української радикальної партії (УРП) константував: “Між широкими масами українського народу та інтеліґенцією виросла за час війни і сильно поглубилася за останнього півроку глибока прірва”19. Для української інтелігенції (правників, педагогів, урядовців) встановлення національної влади принесло конкретні здобутки – скасовано перешкоди для їх професійної кар’єри, фахівці українці увійшли до державної та місцевої адміні- страції, в галузевих інституціях зайняли посади, про які в австрійський період не могли й мріяти. Основна ж маса населення покращень у соціальній сфері не від- чула, а навпаки, через низку суб’єктивних та об’єктивних причин її становище у порівнянні з довоєнним навіть погіршилося. Відтак у середовищі української спільноти Галичини у процесі державотворення виник конфлікт соціальних інтер- есів. Недаремно командувач Галицької Армії М. Омелянович-Павленко на нараді повітових командантів і комісарів (Стрий, 29 квітня 1919 р.), зауважував: “До агі- тації вживати свідомих селян, а не інтеліґентів”20. Компроментація національної інтелігенції (передусім добре оплачуваних прав- ників) як представників влади, призвело до втрати довір’я до державних інституцій ЗОУНР. Населення негативно оцінювало соціальний склад Української Національ- ної Ради (УНРади) (перевага правників з недопредставленістю бідніших верств), її легітимність, а отже й рішення. У грудні 1918 – січні 1919 р. гімназійний вчитель з Перемишля так кваліфікував органи влади ЗУНР: “Ц[ісарсько]-к[оролівський] західний секретаріят Габсбурських наймитів”, “Цісарсько-королівська констіту- 122 Олег Павлишин анта”21. У листі до депутата УНРади (правдоподібно, до соціал-демократа Семе- на Вітика), оцінюючи характер передвступного договору УНР і ЗУНР, він писав: “Така автономія [є потрібна] всяким Левицьким, Цегельським і Петрушевичам і їх родинам, щоби дальше могли експльотовати мужика, як за Австрії в “Сільськім Господарі”, в причинкових та апровізаційних комісіях”22. У подібному тоні гово- рилося на повітовому вічі в Бережанах на початку травня 1919 р.: “Наші міністри самі адвокати [...], Національна Рада не має компетенції, бо народ її не вибрав, [...] адвокати поувільнялися від війська, бо видали для себе увільняючий адвокатів за- кон, а на це ціле віче кричало “ганьба їм!”23. Негативні настрої населення усвідом- лювало й керівництво республіки – Є. Петрушевич на засіданні Ради державних секретарів (РДС) визнав, що УНРада “зненавиджена” [народом – О.П.]24. У ситуації, що склалася, активізувався Селянсько-робітничий союз (CРC). 30– 31 березня 1919 р. у Станиславові відбувся Селянсько-Робітничий (Трудовий) З’їзд (на взірець Трудового Конгресу України). Попередньо передбачалося, що сільські громади мали мали обрати на цей з’їзд по 3, з містечок — по 5, з великих міст — по 10 делегатів. Політичні і фахові організації мали надсилати по одному делегату від 200 членів. Право вибирати і бути обраним на з’їзд СРС надав безземельним та малоземельним селянам, робітникам і “трудовій інтелігенції”. Не маючи на той час ефективного організаційного апарату, СРС не зумів провести вибори на всій території ЗОУНР. Тому на з’їзд прибули представники тільки з місцевостей, що входили в сферу впливу СРС. Загалом у з’їзді взяло участь близько 1200 делегатів. Керівництво здійснювали лідери Української соціал-демократичної партії (УСДП): О. Безпалко, В. Темницький, Р. Яросевич, А. Шмиґельський. Окрім них, на з’їзді виступили діячі УНРади: П. Шекерик-Доників Соціал-радикальна партія(СРП), А. Крушельницький, О. Назарук (УРП), а також наддніпрянець М. Шаповал25. З’їзд звинуватив РДС у продовженні австрійського бюрократичного режи- му26, звернувся з закликом до російського радянського уряду припинити війну з Україною, і оголосив намір налагодити тісні стосунки з українським радянським урядом. Акцентувавши на тому, що малоземельне та безземельне селянство й ро- бітництво не має ані влади в державі, ані впливу на неї, з’їзд виступив з ультима- тивною вимогою: включити 60 обраних ним делегатів (45 селян та 15 робітників) до складу УНРади27. Серед вимог селянсько-робітничого форуму утворення в ЗО- УНР соціалістичного уряду28. У час засідань з’їзду більшовицькі війська наблизи- лися до Збруча29. Цей факт викликав серйозну тривогу в уряді, який оточив місце засідань збройними відділами30. Ультиматум з’їзду обговорювася на засіданні РДС. Виконання його вимог де- які міністри розглядали як спосіб “випускання пару”. Присутні С. Голубович та Є. Петрушевич після тривалої дискусії погодилися доповнити УНРаду селянськи- ми і робітничими делегатами шляхом кооптації31. Остаточне рішення мала прийня- ти УНРада на пленарному засіданні. Один з варіантів компромісу, запропонований більшістю радикального клубу (доповідач – О. Назарук), передбачав визнати об- раних з’їздом делегатів, при умові дотримання пропорції: 5/6 селян і 1/6 робітни- ків32. Формально таке співвідношення відповідало соціальній структурі зайнятості в Галичині. О. Назарук запевнив УНРаду, що галицькі селяни “занадто політич- но вироблений елємент” і тому не стануть деструктивним чинником законодав- 123Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р. чого органу33. Після трьохденних дискусій УНРада більшістю голосів відхилила вимоги Селянсько-Робітничого З’їзду. За доповнення складу проголосували тіль- ки представники УСДП. Тим часом обрані з’їздом 60 делегатів утворили окремий опозиційний до влади Виконавчий Комітет. Зрештою була виконана тільки одна з програмних вимог СРС – УНРада ухва- лила закони про 8-годинний робочий день та про святкування 1 травня “свята тру- дового люду”34. Проте, як стверджував кореспондент часопису “Воля”, конфлікт з приводу доповнення складу УНРади делегатами від селян і робітників “остаточно роз’єднав нарід і правительство, котре таким чином уже не мало жадної опори, а також втратило останню популярність в широких масах населення”35. Не досяг стабілізуючого ефекту ухвалений УНРадою земельний закон, який повітова преса опублікувала тільки через 10 днів36. 28 квітня 1919 р. С. Петлюра надіслав до ДС військових справ депешу, у якій акцентувано на незадоволенні се- ред війська та населення Східної Галичини земельною політикою уряду. Головний Отаман наголосив на необхідності негайної реалізації (впровадження) соціальних реформ, особливо у сфері земельного питання, а також “припинення процесів за відшкодування поміщицьких збитків, які обурюють галицьке селянство і настрою- ють його проти влади”37. Телеграма закінчувалася словами: “Прошу звернути на се увагу і вжити відповідних заходів, продиктованих державною мудростю і передба- ченням неминучих конфліктів в життю населення західної України”38. Характерно, що телеграма надіслана через два тижні після ухвалення земельного закону. Характеризуючи поведінку українського селянства в добу ЗУНР, І. Витанович писав: “З боку національно свідомого селянства... не було в час того короткого пе- ріоду визвольних змагань ЗО УНР випадків порушень чи захоплення майна великої власности, хоч і були спроби чужих аґентів провокувати до таких виступів”39. Дійсно, вияви невдоволення селян владою не переросли у масові заворушен- ня або ж прояви непокори. Джерела свідчать тільки про локальні випадки несанк- ціонованих дій – селяни самочинно вирішили поділити землі в Дрогобицькому (захоплення землі і нищення інвентаря у Ролеві)40 та Калуському повітах41. Згідно свідчень польського інформатора, розділили поміж собою поміщицькі угіддя селяни Шкла і Порудна Яворівського повіту42. В околицях Краківця цього ж повіту селяни заговорили про розподіл поміщицьких земель після приходу більшовиків43. Робіт- ничі страйки з вимогою підвищення платні також мали місцевий характер44. У західноукраїнській республіці, на відміну від Угорщини чи Наддніпрянської України, не прийшов до влади лівий уряд. Керівники СРС не підтримали ідеї М. Ша- повала здійснити державний переворот (наддніпрянець пропонував встановити за допомогою залізничників владу СРС замість УНРади)45. На території галицько- української держави не було також самостійницьких територіальних утворень, за взірцем “Познанської” або ж “Тарнобжеської” республіки у Польщі. Натомість загрозу для влади ЗОУНР становили заворушення у військах. Взає- мовідносини Галицької Армії та цивільного населення у порівнянні з Наддніпрян- щиною мали свою специфіку. Невелика територія республіки, розквартированість війська в повітових центрах, а також територіальний принцип мобілізації безпо- середньо пов’язували армію з запіллям. Тому суспільно-політичні процеси в рес- публіці мали значний відгомін у її збройних силах. Військове керівництво, як і 124 Олег Павлишин цивільна влада стало об’єктом критики. Приклад – свідчення про народні збори в Коломиї у травні 1919 р. за участю І. Макуха: “На цім вічу явилось дуже багато стрільців та підстаршин, та виступило дуже остро проти старшин та панів цивіль- них, буцім то вони не йдуть на фронт, бавляться у великих панів та роблять гро- шеві інтереси. Хоча було в тім дещо і правди, то чулось, що це вже не давні наші під кожним оглядом слухняні, карні стрільці, що повіяло на них недобрим духом з Придніпрянщини. Решту робила ворожа пропаґанда”46. Серед війська побутува- ли чутки про те, що “Секретарі-міністри й більших чільних державних урядовців розкрадали народне майно й торгували бориславською нафтою та продуктами, призначеними для фронту”47. Характерно, що прояви непокори проявляли серед військових частин, що були розташовані у тилу. 6 березня 1919 р. у Золочеві повстали зі зброєю в ру- ках дві сотні коша старшинської школи Галицької Армії, призначені до відходу на фронт у район Львова48. Два збройних заворушення відбулися в Борщівсько- му повіті (у лютому – березні 1919 р.). Останній раз збунтувалася сотня, що мала відійти до Кам’янця-Подільського. Повстанці роззброїли жандармів, після чого 30 вершників та 200 піхотинців з 15 кулеметами (“крісами машиновими”) вируши- ли у напрямку Борщева. Причиною бунту стала нестача провіанту. Згідно одного свідчення, антиурядовий виступ придушила жандармерія за наказом повітового комісара Володимира Мриця49, згідно іншого – “120 мужви урятовало Борщів від пограбування”50. Найрезонансним став збройний виступ 14 квітня 1919 р. проти української повітової влади в Дрогобичі. Співставляючи мемуари та історичну літературу, про- слідкуємо його основні події. Бунт розпочала сотня дрогобицької міліції, самоорга- нізована з дрогобицьких міщан. Міліціонери не визнавали старшинських ступенів, встановили своїх командантів. Поштовхом до бунту було рішення новопризначено- го коменданта Дрогобича майора І. Грабовецького відіслати міліцейську сотню на фронт, а безпосереднім приводом – інциндент в першій запасній сотні дрогобиць- кого гарнізону, коли старшина вдарив у лице стрільця. Коли повсталі міліціонери спробували захопити приміщення Боєвої Управи, офіцер застрелив одного з них – І. Кушніра. Бунтівникам вдалося зарештувати військове і цивільне керівництво Дрогобицького повіту, зайняти станицю міліції і залізничну станцію. Виступ не переріс у масштабнішу акцію. Після прибуття у Дрогобич з фронту Гуцульсько- го Куреня Галицької Армії та бронепоїзду групи “Рудки” повстання припинило- ся. 340 учасників бунту були заарештовані, 82 особи – постали перед польовим судом. Двох учасників виступу засуджено до розстрілу51. Оцінка Дрогобицького повстання 1919 р. в історичній літературі має контро- версійний характер. Українські вчені радянського періоду висвітлювали це повстання як апогей класової боротьби галицьких робітників проти “буржуазно- націоналістичного” уряду ЗУНР. Виступ проти місцевої української влади вони пов’язували з утворенням у грудні 1918 р. у Стебнику “Робітничої Ради” та ство- ренням 18 лютого 1919 р. Комуністичної партії Східної Галичини52. Інша інтерпретація масштабів та характеру повстання є у спогадах тогочасних відомих громадсько-політичних діячів ЗОУНР. Депутат Дрогобицької Повітової Ради В. Пацлавський стверджував, що повстання тривало менше доби і не мало жодно- 125Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р. го політичного підтексту. Згідно його слів, виступ інспірований не більшовиками, а поворотцями з російського полону, які проголосили себе “радою жовнірських депу- татів”53. На такій версії наполягають й діячі УНРади В. Бірчак54 та Г. Терлецький55. І. Калічак зауважив, що підтримати повсталих солдатів до міста прибули тільки кілька грузовиків з робітниками фабрики “Галіція”, що тримали червоні прапори56. Крім того, він відзначив: “Більшовизм у Дрогобичі?.. Таж свідомих більшовиків тоді у нас ще не було... Слово “більшовик” було тоді, правда, так само в моді, як і слово “буржуй”. Але цих слів уживано далеко не в нинішньому розумінні. “Біль- шовиком” у тодішньому значінні був той, що спротивився якомусь приказові, з чи- мось не погоджувався, або не був тої самої думки що загал”57. М. Кондрат, котрий як поручник-суддя ГА від імені ДС військових справ провадив слідство, також від- значив, що дрогобицький виступ “не мав ідеольоґічного більшовицького підкладу... Тоді навіть наші інтеліґенти не визнавалися на програмі й тактиці більшовиків, і тому немислимо імпутувати аранжерам бунту – дрогобицьким міщанам, аби вони здава- ли собі справу тоді з того, що таке більшовизм. Не було теж у тому бунті польської інтриґи, бо як я, слідчий суддя пересвідчився, ні один з арештованих тоді поляків не брав у бунті ні посередньої ні безпосередньої участи”58. Ще одним аргументом може бути опублікована у 1923 р. у Москві книга лідера СРС В. Гадзінського. У ній не зустрічаємо жодних відомостей про комуністичні організації Східної Галичини наприкінці 1918 р. – першої половини 1919 р., натомість примітні тільки згадки про утворення у цей період у Коломиї, Чорткові, Бучачі і Тернополі “гуртків незадово- лених” (“ячеєк политического брожения”)59. Відзначимо, що тогочасні комуністичні групи в місцевостях ЗУНР об’єднували близько 180 осіб60. Отже, необхідно визна- ти, що на суспільно-політичну ситуацію вони реально не впливали. Важлива інша деталь – серед учасників повстання у Дрогобичі були й “свідомі націоналісти”, ко- трі встановлювали тут українську владу в листопаді 1918 р.61 Документи свідчать – корені повстання 14 квітня 1919 р. мали передусім соціально-економічний характер. У Дрогобицькому басейні, де за фактичної від- сутності аграрного сектору, через руйнації світової війни (3/4 ріллі у повіті необ- сіяні) та реквізиції військових близько 100 тис. осіб весною 1919 р. були на грані голодової катастрофи62. Про важке економічне становище у Дрогобичі та Борисла- ві, передусім, продовольчу проблему, місцеві керівники повідомляли РДС ще на- передодні повстання (7 квітня 1919 р.)63. Окрім того, за словами Г. Терлецького, тогочасні нездорові відносини в тилу були викликані значною кількістю старшин у різних військових установах, їх не зовсім коректною поведінкою та пригнобле- ними настроями громадянства після невдалого наступу під Вовчухами64. Про “чис- ленні й непотрібні в запіллі команди” згадував також І. Макух65. Характеризуючи настрої галицько-українського населення, М. Омеля нович- Павленко відзначив: “Члени Національної Ради цілком справедливо стверджували в своїх промовах, що момент національний був домінуючий у широких масах. Не загостренням питань господарсько-соціального характеру, але гідність й жертвами на армію виказували маси своє відношення до тої боротьби, яку розпочали полі- тики. Безумовно війна була популярною. Правда, “степень напруження” не скрізь був однаковим, Коломийщина, Бережанщина, Тернопільщина та всі фронтові по- віти вели перед. Особливо вславились своїм завзяттям курені гуцулів”66. 126 Олег Павлишин Як бачимо, рівень національної свідомості не був однаковим на всій тери- торії ЗУНР. Однією з причин такого становища була незадовільна пропагандивна робота серед населення деяких цивільних і військових адміністрацій. З цього при- воду керівник санітарної інспекції РДС полковник-лікар А. Целевич констатував: “Борщів робить вражінє дрімучої маси великого українського народа, в которого в середині тліє іскра несвідомого большевизму і грозит експозієв. Коли з поблиз- кой всхідной републики більший язик поломія політичной берег соціяльний під- миє. Народом не займається ніхто. Як то діється в поблизькім чортківськім повіті, де що тижня комісарі повітові і комісари віча на селі держуть і доводят народо- ві, що большевизм се зломанє національної організациї і перехід до жидівських розкладових рядів, котрі неминучо февдально-шляхоцьким польским правлінням кінчитись мусить. Народом займаються лиш визискуючі єго євреї і підбурюючі єго поляки”67. Порівняно кращу ситуацію в Чортківщині підтверджує факт одно- стайного голосування селянських делегатів повітової УНРади за необхідність на- ведення порядку й агітацію в армії проти дезертирства та зради68. Маємо також свідчення, що не співпадали з вищевказаною ідеалізацією ситуації в Бережанщи- ні. З цього повіту делегат Начальної Команди Галицької Армії сотник І. Ерденбер- ген повідомляв: “Народ неосвідомлений, не має ані преси, ані брошур по селах, одна ворожа або большевицька бесіда вистарчає, щоби потягнути за собою маси... Пос[ол] Старух мимо своєї 30-літньої щирої праці не має вже за собою мас наро- ду – се сумний факт”69. Як зазначають джерела, ліворадикальні ідеї переважно пропагували поворот- ці з російського полону, чи учасники революційних подій в Наддніпрянщині70. На фоні неуспішних бойових операцій ГА та її матеріальних проблем (нестача боє- припасів та обмундирування, незадовільне харчуванням) пробільшовицькі настрої знаходили сприятливий ґрунт серед рядового стрілецтва. Моральний дух і боєздатність ГА підважувало й загострення соціальних протиріч серед особового складу. Старшинсько-офіцерський корпус, основу яко- го складала галицько-українська інтелігенція, подібно до колишньої австрійської армії, дистанціював себе від рядових солдатів (“мужви”)71. Отаман С. Горук ін- формував ДС військових справ про поширення вимог “демократизації армії”, що завдавало шкоди військовій дисципліні72. Недовіра рядових до старшин виявля- лась у невиконанні наказів73. Як наслідок – дезертирство солдат з фронту, що весною 1919 р. набуло ма- сового характеру74. Основними причинами дизертирства, як говорилося на нараді повітових керівників, були весняні польові роботи, незадовільна медична обслу- га, погане поводження старшин з рядовими, а також “лагідіність суддів (стріляти за дезертирами не вільно!)”75. Про іншу тенденцію в настроях західноукраїнського війська говориться в бе- резневому 1919 р. комюніке польського командування: “Війна з поляками перестала бути боротьбою міжнаціональною, а під впливом більшовицької агітації, що тор- кається щораз щирших кіл, перетворилася у боротьбу класову, коли український жовнір бачить у польському жовнірі уособлення і опору панівних класів”76. Весною 1919 р., на відміну від наддніпрянців, галичани ще не були ознайом- лені зі специфікою більшовицького режиму. Той факт, що Червона Армія в районі 127Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р. Овруча розпочала військові дії проти ворога ЗУНР – Польщі, місцеве селянство й рядові стрільці сприйняли з ентузіазмом. Тоді вчинив заколот курень Галиць- кої Армії, розквартирований у Кристинополі біля Сокаля. Під гаслами: “Хочемо злучитись з більшовиками проти поляків!”, “Ми самі безсильні на фронті, тисячі загинуло, а наші пани ведуть переговори з поляками” більш як три чверті куреня вирушило в напрямку Радехова для об’єднання з Червоною Армією77. 26 квітня 1918 р. відмовилася йти на фронт військова сотня, що була дислокована в Дави- дові під Львовом78. На спільному засіданні РДС, Виділу УНРади та представників командуван- ня Галицької Армії, де обговорювалося можливість ведення спільних операцій з військами Директорії, депутат Є. Левицький заявив, що відступ на схід є безціль- ним, “бо проти большевиків військо не піде. Щодо війська Петлюри, то воно без- силе”79. Внутрішня суспільно-політична криза співпала з воєнними поразками ЗУНР. Під час наступу польських військ проблеми українського режиму виявились осо- бливо гострими. 25 травня 1919 р. більшість урядових інституцій ЗОУНР (в тому числі УНРада і РДС) та військо відступили з Станиславова. Того ж дня місто по- вністю опанували збройні відділи, утворені місцевим польським населенням. Від- разу на свої місця з’явилися комендант міста, повітовий староста та урядники, що свідчило про добре підготовлені таємні організації. Кореспондент часопису “Воля” підкреслив, що ні 26 ні 27 травня польське військо не ввійшло до Станиславова, “і лише тоді населення побачило, що причиною одходу нашого війська – не пере- важаючі сили противника, а росклад наших частин”80. У підсумку відзначимо, що у контексті революційних подій у Східній Єв- ропі ЗУНР–ЗОУНР вирізняє певна стабільність режиму. Тут, на відміну від Над- дніпрянської України чи Угорщини, не було допущено приходу до влади лівого уряду, а також уникнено місцевого сепаратизму політичного характеру, як у Поль- щі. Основна маса українського населення Східної Галичини з ентузіазмом підтри- мала акцію скасування австрійсько-польського домінування в краю, не висуваючи вимог негайних соціальних реформ. Однак весною 1919 р. на території ЗУНР були всі ознаки суспільно-політичної кризи: погіршення життєвих умов більшої час- тини населення, неузгодженість дій військової і цивільної влади, корупція серед посадових осіб. Відтак взаємини селянських мас з національною адміністраці- єю значно погіршились. Якщо цивільне населення не здійснювало масових акцій непокори, то у середовищі війська такі прояви загрожували самому існуванню ЗУНР–ЗОУНР. 1 Лисяк-Рудницький І. Політичні ідеї Липинського з перспективи нашого часу // Його ж. Історичні есе. В 2-х тт. Київ, 1994. – Т. 2. – С. 170. 2 Його ж. Вклад Галичини в українські визвольні змагання // Там само. – С. 56. 3 Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР у повітах Галичини (листопад–грудень 1918 року) // Україна модерна. – Львів, 1999. – Ч. 2–3. – С. 179–180. 4 Державний архів Львівської області (ДАЛО). – Ф. 257 (Товариство вивчення історії оборони Львова і Південно-Східних воєводств у Львові). – Оп. 1. – Спр. 163. – Арк. 4; Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВОУ). – Ф. 3982 128 Олег Павлишин (Державний Секретаріат внутрішніх справ ЗУНР) – Оп. 1. – Спр. 16. – Арк. 6; Макарчук С. А. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. – Львів, 1996. С. 133–139. 5 Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР у повітах Галичини (листопад–грудень 1918 року). – С. 153; Чайковський А. Чорні рядки. Мої спомини за час від 1 листопада 1918 до 13 травня 1919. – Львів, 1930. – C. 54–55. 6 Макарчук С. А. Українська Республіка галичан. – С. 145–146; Чайковський А. Чорні рядки. – C. 38. 7 ЦДАВОУ. – Ф. 2192. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 205. 8 Андрусяк А. Зборівщина в часі Першої світової війни та Західно-Української Народної Республіки // Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи. Історично-мемуарний і літературний збірник... – Торонто; Нью-Йорк; Париж; Сидней, 1985 (= Український архів НТШ. – Т. XXXVIII). – С. 147. 9 ЛНБ ім. В.Стефаника НАНУ. Відділ Рукописів. – Ф. 9 (Окремі надходження). – Спр. 2796. – Арк. 19; Макух І. На народній службі. Спогади. – Дітройт; 1958. – С. 250. 10 Гольдельман С. В справі українсько-жидівських відносин. Лист пятий. Українсько-жидівські відносини у Галичині // Воля. – Відень, 1920. – 20 листопада. – С. 351. 11 Макух А. На народній службі. – С. 249–251. 12 Вістник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної Республики. – Станиславів, 1919. – 30 квітня. – Вип. 8. – С. 63. 13 Макух А. На народній службі… – С. 250–251. 14 Корб’я-Гойзі А. Чернівці, 1919 // Дух і літера. – Київ, 1999. – № 5–6. – С. 73–81. 15 Микитяк А. На злобу дня // Стрийський Вістник. – Стрий, 1919. – 16 лютого. – С. 1. 16 Там само. 17 Хомишин Г. З останніх літ. Мої спомини і рефлєксії // Нова Зоря. – Львів, 1938. – 3 листопада. – С. 1–2 18 Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР у повітах Галичини (листопад–грудень 1918 року). – С. 155. 19 Зарівнуймо прірву // Народ. – Станіславів, 1919. – 24 квітня. – С. 2. 20 ДАЛО. – Ф 257. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 8 зв; Макарчук С.А. Українська Республіка галичан. – С. 150. 21 ЛНБ НАН України. Відділ рукописів. – Ф. 57 (Іван Калинович). – Спр. 788. – Арк. 1 зв, 2. 22 Там само. – С. 2–2зв. 23 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 187. – Арк. 4; Під прапором Жовтня. – С. 131. 24 Там само. – Спр. 183. – Арк. 16. 25 Голос з над Буга. – Сокаль, 1919. – 14 квітня. – С. 1. 26 Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з української революції. Відень – 1920. – С. 151. 27 Привіти і резолюції Обласного Селянського-Робітничого Трудового З’їзду в Станиславові // Республіканець. – 1919. – 3 квітня. – С. 2. 28 Голос з над Буга. – 1919. – 10 квітня. – С. 2. 29 Беволит А. В десяту річницю відновлення державности Великої України // Український Прапор, Берлін, 1928. – 1 квітня. – С. 3. 30 Наддніпрянець. Як ми втратили Галичину (Від нашого власного кореспондента) // Воля. – 1919. – 23 серпня. – С. 152. 31 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 183. – Арк. 16–16зв. 32 IV Сесія Укр. Національної Ради // Дрогобицький листок. – Дрогобич, 1919. – 9 квітня. – № 32. – С. 3. 33 Назарук О. Рік на Великій Україні. – С. 153. 34 Райківський І. Галицька соціал-демократія в українській революції 1917–1920 років // Галичина. – Івано-Франківськ, 1998. – Ч. 1. – С. 47. 35 Наддніпрянець. Як ми втратили Галичину… – С. 152. 36 Золочівське Слово. – Золочів, 1919. – 26 квітня. – С. 1. 37 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 187. – Арк. 2 зв. 38 Там само. – Арк. 3. 129Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р. 39 Витанович І. Аґрарна політика українських урядів років революції й визвольних змагань (1917–20) // Український історик. – Нью-Йорк; Мюнхен, 1967. – Ч. 3–4. – С. 56. 40 Дрогобицький Листок. – 1919 . – 1 мая. – С. 8. 41 Тищик Б., Вівчаренко О. Західноукраїнська Народна Республіка 1918–1923 рр. (До 75-річчя утворення і діяльності). – Коломия, 1993. – С. 72. 42 Під прапором Жовтня. – С. 126. 43 Там само. – С. 125. 44 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп.1. – Спр. 183. – Арк. 4 зв.–5. 45 ЦДАВОУ. – Ф. 4453. – Спр. 8. – Арк. 65. 46 З днів трівоги на Покуттю. Хроніка 23–28 травня 1919 р. // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1929. – Падолист. – С. 16. 47 Ірчан М. Більшовицький бунт в Українській Галицькій Армії // Західня Україна. – Київ; Харків, 1930 (Зб. другий). – С. 304. 48 Микитюк Д. Старшинська школа піхоти в Золочеві // Золочівщина. Її минуле і сучасне / Упорядкував Володимир Болюбаш. Нью-Йорк; Торонто; Канберра, 1982 (= Український Архів. – Т. XXV). – С. 440. 49 ЛНБ ім. В.Стефаника НАНУ. Відділ рукописів. – Ф. 9 (Окремі надходження). – Спр. 2796. – Арк. 19. 50 ЦДАВОУ. – Ф. 3982. – Оп. 1. – Арк. 7, 8 зв. 51 Бірчак В. Дрогобицький бунт // Діло. – 1929. – 23 серпня. – С. 2; – 24 серпня. – С. 2; 25 серпня. – С. 2; 27 серпня. – С. 2; 28 серпня. – С. 2; Калічак І. Дрогобицький бунт. (Причинок до подій 14. квітня 1919 р.) // Там само. – 11 липня. – С. 4; 12 липня. – С. 3; 14 липня. – С. 4; 16 липня. – С. 3; Калина В. Українсько-польська війна // Українська Галицька Армія. – Вінніпеґ, 1958. – С. 412; Кондрат М. Ще про дрогобицький бунт. На марґінесі статті пор. І. Калічака // Діло. – 1929. – 20 липня. – С. 4. 52 Карпенко О. Ю. Боротьба робітничого класу Східної Галичини проти влади української буржуазії під час існування ЗУНР // З історії західноукраїнських земель. – Київ, 1958. – Вип. ІІІ. – С. 87–95; Його ж. До питання про виникнення і організаційне оформлення Комуністичної Партії Східної Галичини (1919–1923 рр.) // Там само. – 1957. – Вип. II. – С. 174. 53 Цит. за: Луців Л. Дрогобич під час української влади в 1918–1919 роках // Дрогобиччина — земля Івана Франка. Збірник географічних, історичних та етнографічно-побутових і мемуарних матеріялів. – Ню Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1973 (= Український Архів НТШ. – Т. XXV). – С. 82. 54 Бірчак В. Дрогобицький бунт // Діло. – 1929. – 23 серпня. – С. 2. 55 Терлецький Г. Ще про дрогобицьку револьту у 1919 р. // Свобода. – 1962. – 3 липня. – С. 2. 56 Калічак І. Дрогобицький бунт... // Діло. – 1929. – 14 липня. – С. 4. 57 Там само. – 11 липня. – С. 4. 58 Кондрат М. Ще про дрогобицький бунт. На марґінесі статті пор. І. Калічака // Там само. – 20 липня. – С. 4. 59 Гадзинский В. Революционное движение в Восточной Галиции (Конец 1918 и начало 1919 гг.) / Пер. с укр. – Москва; Петроград, [1923]. – С. 38. 60 Панчук М. “Білі плями” героїчного літопису. Із історії Комуністичної партії Західної України. – Київ, 1989. – С. 9. 61 Калічак І. Дрогобицький бунт // Діло. – 1929. – 16 липня. – С. 3. 62 Макарчук С. Українська Республіка галичан. – С. 143–145. 63 Там само. 64 Терлецький Г. Ще про дрогобицьку револьту. – С. 2. 65 Макух І. На народній службі. – С. 237. 66 Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918–1919. – Прага, 1929. – С. 36. 67 ЦДАВОУ. – Ф. 3982. – Оп. 1. – Арк. 7, 8 зв. 68 З Пов. Труд. Нац. Ради // Чортківський Вістник. – Чортків, 1919. –13 квітня. – С. 3. 69 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 187. – Арк. 4. 70 Бірчак В. Дрогобицький бунт // Діло. – 1929. – Ч. 187. – С. 2; Терлецький Г. Ще про дрогобицьку револьту. – С. 2; Центральний державний історичний архів України у м. Львові (ЦДІАУЛ). – Ф. 685 (Вітошинський-Доброволя Йосип). – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 83. 130 Олег Павлишин 71 Макарчук С.А. Українська Республіка галичан. – С. 150–152; ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 8зв. 72 ЦДАВОУ. – Ф. 2192. – Оп. 2. – Спр. 13. – Арк. 3–3 зв. 73 Під прапором Жовтня. Вплив Великої Жовтневої соціалістичної революції на піднесення революційного руху в Західній Україні (1917–1920 рр.). Документи й матеріали / За ред. О. Ю. Карпенка. – Львів, 1957. – С. 126, 127, 128. 74 Макарчук С.А. Українська республіка Галичан. – С. 148–149; Шанковський Л. Українська галицька Армія. Воєнно-історична студія. – Львів, 1999 (= Українознавча бібліотека НТШ, – Ч. 13). – С. 133. 75 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 8. 76 ЦДІАУЛ. – Ф. 685. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 83. 77 Ірчан М. Більшовицький бунт в Українській Галицькій Армії. – С. 303–309. 78 Під прапором Жовтня. – С. 128. 79 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 2. – Спр. 1449. – Арк. 31зв. 80 Миколаєнко В. Галичина під польською інвазією (Від нашого власн. кор-та). Галичина, 2. VIII. // Воля. – 1919. – 19 серпня. – С. 112–113. Oleh Pavlyshyn. POlitical crisis in the Western Ukrainian PeO- Ple’s rePUblic in the first half Of 1919 In the spring of 1919, in the West Ukrainian People’s Republic due to the deterio- rating living conditions (food shortage, destruction of housing, the spread of epidemics) because of corruption of officials the relationships between the most part of the villag- ers and national administration became worse. If civilian hadn’t been making any mass actions of disobedience, than such actions inside the army would have threatened the very existence of the West Ukrainian People’s Republic. The social polarization among the western movement became a serious problem for the realization of the national state project. The problem of consolidation of various strata of the Ukrainian community was one of the reasons of defeat of ZUNR in the Ukrainian Polish war, in the terms of outlook changes and radical impacts suffered by masses after the beginning of World War I. key words: Ukrainian revolution, West Ukrainian People’s Republic Ukrainian National Council, social polarization.

Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р.

Institution

Ähnliche Einträge