Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925)
Відтворено діяльність Львівського Ставропігійського інституту в роки Першої світової війни та в першій половині 1920-х рр., проаналізовано взаємини русофілів та українофілів в окреслений період, визначено причини домінування та опанування русофілами Ставропігійського інституту після переходу Східної...
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2009
|
| Schriftenreihe: | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73308 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Проголошення ЗУНР: проблема легітимації / Я. Ісаєвич // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 153-169. — Бібліогр.: 92 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-73308 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-733082015-01-10T03:02:07Z Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925) Орлевич, І. Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Відтворено діяльність Львівського Ставропігійського інституту в роки Першої світової війни та в першій половині 1920-х рр., проаналізовано взаємини русофілів та українофілів в окреслений період, визначено причини домінування та опанування русофілами Ставропігійського інституту після переходу Східної Галичини під владу Польщі. The article reconstructs the activities of L’viv Stauropegial Institute during the First World War and in the early 1920s. It analyzes relations between the Russophiles and the Ukrainophiles and singles out the reasons for which Russophiles dominated Stauropegial Institute after Poland gained control over the Estern Galicia. 2009 Article Проголошення ЗУНР: проблема легітимації / Я. Ісаєвич // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 153-169. — Бібліогр.: 92 назв. — укр. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73308 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя |
| spellingShingle |
Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя Орлевич, І. Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925) Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| description |
Відтворено діяльність Львівського Ставропігійського інституту в роки Першої світової війни та в першій половині 1920-х рр., проаналізовано взаємини русофілів та українофілів в окреслений період, визначено причини домінування та опанування русофілами Ставропігійського інституту після переходу Східної Галичини під владу Польщі. |
| format |
Article |
| author |
Орлевич, І. |
| author_facet |
Орлевич, І. |
| author_sort |
Орлевич, І. |
| title |
Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925) |
| title_short |
Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925) |
| title_full |
Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925) |
| title_fullStr |
Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925) |
| title_full_unstemmed |
Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925) |
| title_sort |
львівський ставропігійський інститут (1914–1925) |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Внутрішньополітичний розвиток. Етносоціальне і культурно-освітнє життя |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73308 |
| citation_txt |
Проголошення ЗУНР: проблема легітимації / Я. Ісаєвич // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 153-169. — Бібліогр.: 92 назв. — укр. |
| series |
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| work_keys_str_mv |
AT orlevičí lʹvívsʹkijstavropígíjsʹkijínstitut19141925 |
| first_indexed |
2025-07-05T21:58:17Z |
| last_indexed |
2025-07-05T21:58:17Z |
| _version_ |
1836845836581994496 |
| fulltext |
153Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009
Ірина Орлевич
Львівський ставропігійський інститут
(1914–1925)
відтворено діяльність львівського Ставропігійського інституту в роки Пер-
шої світової війни та в першій половині 1920-х рр., проаналізовано взаємини ру-
софілів та українофілів в окреслений період, визначено причини домінування та
опанування русофілами Ставропігійського інституту після переходу Східної Га-
личини під владу Польщі.
Ключові слова: львівський Ставропігійський інститут, українофіли, русо-
філи, польська влада.
Українські національно-демократичні сили тривалий час безуспішно нама-
гались оволодіти русофільськими інституціями – Ставропігійським інститутом,
Народним домом, Товариством ім. М. Качковського, Галицько-Руською матицею1.
Піднесення українського національно-визвольного руху під час Першої світової
війни, проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) стимулю-
вало українських діячів до реформування суспільного життя у всіх його сферах,
зокрема в культурно-просвітній. Ініціатива виборювати права на русофільські ін-
ституції належала К. Левицькому – голові уряду ЗУНР, а її міністри О. Барвінський,
С. Голубович, С. Баран, С. Федак2 взяли активну участь у її реалізації.
Історію Ставропігії досліджуваного періоду висвітлювали безпосередні учас-
ники цих подій, члени Інституту М. Третяк3 та Ю. Яворський4, які, незважаючи на
ідеологічну заангажованість, намагалися об’єктивно відтворити діяльність україно-
фільського правління установи та запровадили до обігу багатий фактичний мате-
ріал. Із сучасних дослідників історію Ставропігійського Інституту періоду Першої
світової війни та під час українофільського правління досліджувала О. Киричук5.
Окремі аспекти проблеми розкрито в дослідженні автора даної статті6.
Видання та поширення діячами русофільського руху російських видань, про-
паганда православ’я призвели до того, що австрійська влада напередодні Пер-
шої світової війни призупинила діяльність їхніх інституцій7. Продовжував роботу
лише Ставропігійський інститут, очолюваний М. Третяком (до моменту відступу
російських військ зі Львова у червні 1915 р.)*. Загальні збори Інституту відбули-
ся без будь-яких перешкод у 1914 і 1915 рр.9 До того часу функціонували майже
всі його структурні одиниці (друкарня, книжкова крамниця), окрім бурси, закри-
тої разом з іншими навчальними закладами. Під час російської окупації у друкар-
ні Ставропігії продовжували виходити русофільські газети “Прикарпатская Русь”,
“Голос народа”, навіть “Временник” на 1915 р. вийшов вчасно, щоправда, в ско-
роченому варіанті.
154 Ірина Орлевич
Під час війни русофіли згуртувалися довкола новокурсника В. Дудикевича,
який з початком російської окупації реанімував “Русску народну організацію”** і
її керівний орган “Народний совіт”. 5 (18) вересня 1914 р. В. Дудикевич скликав
своїх прихильників на зібрання, яке ухвалило надіслати делегацію, до призначе-
ного військовим генерал-губернатором Галичини11 Г. Бобринського, що прибув до
Львова. До складу делегації увійшли представники всіх “русскихъ – центральныхъ,
областныхъ, общенародныхъ культурныхъ, просвѣтительныхъ и економическыхъ
обществъ и учережденій”. У тому числі й Ставропігія. 9 (22) вересня 1914 р. відбу-
лося засідання “Народного Совіта” під головуванням В. Дудикевича, яке засвідчи-
ло відновлення діяльності організації, заступником голови обрали І. Добрянського,
секретарем М. Сохацького. М. Глушкевич, В. Лагола, Ю. Луцик, М. Третяк були
водночас членами “Народного Совіта” і Ставропігії.
На вимогу голови “Русско-народнаго совіта” (далі – РНС) В. Дудикевича ро-
сійські війська, які відступали зі Львова, вивезли у травні 1915 р. Музей Ставро-
пігійського інституту12. І. Свєнціцький зазначав, що правління Ставропігії в цей
час вибиралося “під диктовку Русского Народного Совіта”. 16 березня 1915 р.
було вирішено обрати комісію з п’яти членів – І. Добрянського, о. І. Костецько-
го, М. Третяка, І. Цьороха, Т. Малеця, яка мала скласти список кандидатів у чле-
ни правління Ставропігії. 11 квітня 1915 р. голова РНС В. Дудикевич вітав нового
сеньйора Ставропігії І. Цибика, котрого зобов’язували “честним словом хранить
в тайне все происходящее в заседаніях РНС”. Віце-сеньйорами обрано М. Сиву-
ляка і М. Третяка, членами ради: Б. Глушкевича, В. Клосевича, С. Куровецько-
го, В. Лаголу, І. Літинського, В. Лельо, Ю. Луцика, В. Паславського, О. Сивуляка,
К. Тиховського, І. Цьороха і Ю. Яворського, членами контрольної комісії: О. Во-
линського, Г. Малеця та І. Липецького. Нове правління Інституту надіслало чоло-
битну до царя Миколи, у якій назвали Ставропігію “оплотом древняго правосла-
вія” в Галичині.13
Після відходу російських військ австрійська влада взяла під свій контроль ру-
софільські установи, керівництво майном та справами Ставропігії тимчасово до-
вірили комісару поліції А. Смулці, який на той час вже був комісаром Народного
дому14. До обов’язків комісара входило збирання податків з будинків і покриття
поточних витрат. Друкарня, бурса та книжкова крамниця були закриті15.
21 листопада 1915 р. українські національно-демократичні сили на чолі з К. Ле-
вицьким внесла подання до австрійського уряду під назвою “Пам’ятка Загальної
Української Ради стосовно заходів щодо реформи опанованого русофілами Інститу-
ту у Львові”. У ньому пропонувалося реорганізувати українські інституції, які пе-
ребували в руках русофілів, щоб вони служили “добру і національно-культурному
розвитку українського народу […] і щоби вспомагали розвой в дусі українсько-
національнім і австрійсько-патріотичнім”. Вимоги ЗУР підтримав Митрополичий
ординаріат Греко-католицької церкви. 1 грудня 1915 р. за підписом генерального
вікарія О. Білецького подання такого ж змісту направили до намісництва16.
Діяльність українофільського керівництва Ставропігії
Завдяки старанням українських демократичних сил, особливо К. Левицько-
го17, С. Барана, та за сприянням урядового комісара А. Смулки, 14 грудня 1915 р.
155Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925)
намісництво доручило комісару прийняти нових членів18. Він прийняв 119 осіб з
числа українофілів19. 2 лютого 1916 р. відбулися загальні збори українофільського
складу Ставропігії, на яких були присутні 76 осіб20. Сеньйором обрали Г. Кузьму,
його заступниками Ю. Січинського та І. Кивелюка, членами правління: С. Барана,
А. Барвінського, І. Голубовича, І. Громницького, А. Кмицикевича, д-ра А. Куль-
чицького, К. Левицького, д-ра К. Озаркевича, І. Мидловського, М. Стефановсько-
го, Я. Шеховича і д-ра В. Щурата. А також членами контрольної комісії – К. Бан-
дровського, Г. Пежанського, Є. Саєвича. Після смерті Г. Кузьми, 30 квітня 1916 р.
сеньйором обрали Я. Шеховича, а з 22 квітня 1917 р. д-ра С. Федака. 12 травня
1918 р. С. Федака було обрано повторно21. Із спадом національно-визвольного
руху кількість членів Ставропігії зменшувалась: у 1917 р. сягала 212, 1918 р. –
168, 1919 р. – 15422.
Під час Листопадового повстання у приміщенні Ставропігії засідала Укра-
їнська Національна Рада, яка переважно і складалася з нових членів Інституту.
Засідання керівництва в 1918 р. відбувалися нерегулярно внаслідок українсько-
польської війни.
Після захоплення Львова польською армією у Ставропігії проводилися реві-
зії, заарештовано бухгалтера Щетинського, опломбовано канцелярію23. 19 берез-
ня 1919 р. польська влада заарештувала управителя друкарні Юрка Сидорака, а
друкарню закрила (вона відновила свою діяльність 10 травня 1919 р.)24. 3 берез-
ня 1919 р. над Інститутом встановлено нагляд прокуратора Р. Чайківа25. 30 жовтня
1918 р. відбулося коротке засідання, наступне – 8 серпня 1919 р., на якому йшло-
ся про неможливість проведення засідань. У цей час фактичним керуючим спра-
вами Інституту був Я. Вітошинський.
Українофільське правління Ставропігії намагалося відновити діяльність Ін-
ституту і перетворити на заклад, який би відстоював українські національні інте-
реси. Діяльність його зосередилася на видавничій, науковій, церковно-релігійній
та освітній сферах. Першим кроком у цьому напрямку були заходи щодо україні-
зації діловодства Ставропігії, її друкованих видань, церковної літератури і т. п.
На засіданні 26 грудня 1916 р. прийнято пропозицію В. Левицького переклас-
ти статут Ставропігії на українську мову і О. Барвінського – переробити його зага-
лом26. На засіданні 28 березня 1918 р. українофільське правління Ставропігії вирі-
шило ліквідувати і продати написані етимологічним правописом церковні шрифти
і замінити їх на фонетичні. На засіданні від 3 квітня 1918 р. ухвалили ліквідува-
ти російськомовні написи і замінити їх україномовними27. З 1916 по 1919 рр. у
друкарні Ставропігії видавалися часописи: “Українське Слово”, “Вперед”, “Нова
Рада”, “Шляхи”, “Світ дитини”28.
18 квітня 1920 р. українофільське правління Ставропігії виступило з пропо-
зицією українізації богослуження і вирішило видати український переклад Єван-
гелія, молитовника, а також клопотати перед митрополитом Андреєм Шептиць-
ким про проведення широкої українізації церковного життя. Ці задуми частково
реалізували. Українською мовою видано “Молитвослов” та “Чин Літургії” у пе-
рекладі І. Огієнка, за сприянням о. Горчинського почали видавати й українською
мовою29 “Требник”, запроваджено звичай завершувати Літургію гимном “Боже
великий, єдиний, нам Україну храни”. З червня 1920 р. щоп’ятниці у приміщенні
156 Ірина Орлевич
Ставропігії відбувались “апологетичні виклади” з філософії релігії, які провадив
митрополит Андрей Шептицький30.
26 листопада 1919 р. українофіли створили редакційну колегію “Збірника
Львівської Ставропігії”31, до складу якої увійшли В. Щурат, О. Барвінський, А. Ан-
дрохович, К. Студинський. Наукову вагу цього видання (виданого у 1921 р.) високо
оцінили навіть русофіли. Основним недоліком вони вважали тезу українофілів про
те, що Ставропігія завжди була, є і повинна бути українською інституцією. “По-
мимо этого основного и, такъ сказать, органическаго изъяна […] въ общемъ онъ
составленъ весьма разнообразно и умѣло и что по существу онъ является весьма
цѣннымъ и интереснымъ вкладомъ не только въ спеціальную литературу по исто-
ріи Ставропигіи, но также и въ мѣстную историческу науку вообще”32.
Члени Ставропігійського інституту активно реагували на виклики тогочасно-
го релігійно-церковного життя. У той час єпископ Григорій Хомишин пастирським
посланням (15 лютого 1916 р.) замінив юліянський календар григоріянським. Ста-
ниславівська капітула підтримала ідею реформи, мотивуючи це тим, що у роки вій-
ни віруючим греко-католикам потрібно прагнути до тіснішого зв’язку з католиць-
кою церквою. Прихильники реформи вважали, що дотримання греко-католиками
старого стилю, який тоді використовувала у державному і церковному житті су-
перниця Австрійської монархії – Росія, сприймалося як ознака політичної орієн-
тації галицьких українців. Перехід греко-католиків на григоріанський календар
міг би стати виразною демонстрацією їхньої відданості монархії у скрутний для
неї час33. При обговоренні цього питання на засіданні Ставропігії від 10 березня
1916 р. С. Баран зазначив, що реформа єпископа Григорія Хомишина шкодить не
лише церковним, але й національним справам, оскільки відштовхує від лона церк-
ви православних українців. У свідомості українців дотримання юліянського літо-
числення в релігійному житті було невід’ємною складовою східного обряду, тому
церковний календар виразно ідентифікувався як з конфесією, так і з нацією. Чле-
ни Ставропігії ухвалили надіслати пропам’ятний лист з проханням призупинити
виконання рішення єпископа Г. Хомишина. Текст листа складав В. Щурат. Корис-
туючись давнім правом забирання голосу у важливих справах Греко-католицької
церкви, Ставропігійський інститут просив також митрополита не запроваджува-
ти того розпорядження “як самовільного і нелегального”34. Та з розпадом Австрії
справа втратила свою актуальність.
Поряд із Ставропігійським інститутом реформу негативно оцінювали Народ-
ний комітет Української національної-демократичної партії, який очолив К. Ле-
вицький, Комітет ЗУР (Загальної Української Ради), Товариство св. Апостола Пав-
ла. Натомість схвалювали Відень і краєва влада35.
Діячі Ставропігії виступили проти запровадження безженства священиків (це-
лібату). У п’ятому номері “Львівських Архієпархіальних Відомостей” за 1918 р.
опубліковано пастирське послання митрополита Андрея Шептицького “О вихован-
ню питомців и євангельських радах”, у якому говорилося, що в майбутньому, впро-
довж 12 років, будуть приймати тільки тих кандидатів, котрі зобов’яжуться стати
безженними, або їм буде надаватися перевага. На засіданні 18 вересня 1918 р. за
пропозицією К. Студинського ухвалено внести меморіал проти спроби ввести це-
лібат греко-католицького духовенства, який депутація із членів сеньйорату вручи-
157Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925)
ла митрополитові. Екземпляр протесту було надіслано папській нунціятурі у Відні,
урядові, Римові та бібліотекам до архівів36. 28 вересня 1918 р. Ставропігійський
інститут звернувся до митрополита у цій же справі. У пропам’ятному письмі чле-
нів Ставропігії зазначалося, що жонаті священики виконують свої обов’язки кра-
ще, ніж неодружені, “бо не безженність, але дійсний талант є запорукою успішної
праці”. Листа підписали: сеньйор Ставропігії С. Федак, заступники – Ю. Січин-
ський, І. Громницький, а також А. Андрохович, О. Барвінський, І. Голубович, Р. Зу-
бик, К. Левицький, Й. Пендюк, Л. Рожанський, Р. Сосновський, К. Студинський,
В. Тиховський, Р. Чайковський, М. Яценьо37.
Українофіли хотіли бачити на місці Перемишльського єпископа свого канди-
дата о. Філяса, тому намагалися відновити давнє право Ставропігії – мати право
голосу при призначенні єпископа. Про це йшлося на засіданні 22 березня 1916 р.,
однак ця спроба не дала бажаного результату.
Під час польського правління на засіданні 15 червня 1921 р. , за пропозицією
В. Щурата й І. Брика, керівництво Ставропігії вирішило надіслати меморіал поль-
ській владі до Варшави з протестом проти реквізиції майна церков на Холмщині
та Волині і собору в Холмі, де знаходилися мощі короля Данила38.
Українофільське керівництво Ставропігії відстоювало право українців на
заснування власного вищого навчального закладу. У серпні 1919 р. члени НТШ
В. Щурат, І. Свєнціцький, І. Крип’якевич, Б. Барвінський, В. Гарасимчук виступи-
ли з ініціативою створення у Львові українських університетських курсів у скла-
ді філософського, правничого і теологічного факультетів, рівень навчання яких
мав дорівнювати рівню університету. Однак польська влада відмовила39. Заборо-
на польської влади вступати українській львівській молоді до університету Яна
Казимира, а НТШ і Товариству ім. П. Могили – відкрити приватні наукові укра-
їнські курси спонукала Ставропігію, посилаючись на свої давні права, заснувати
власний вищий навчальний заклад40.
Правління Ставропігійського інституту мало намір влаштувати викладання
так званих вільних наук. На засіданні 3 березня 1920 р., на пропозицію О. Барвін-
ського вирішено відкрити такі виклади 9 березня 1920 р. у залі Ставропігійського
музею на основі історичної традиції школи вищого рівня при Ставропігійському
братстві. Але влада не дала дозволу. О. Барвінський звертався за допомогою до
Митрополита, однак він порадив виконати наказ влади41..
7 березня 1920 р. Ставропігія підготувала проєкти звернення до Юзефа Піл-
судського та Галицького намісництва з проханням дозволити заснувати вищий
навчальний заклад у Ставропігії, позаяк польська влада залишила українську мо-
лодь “без науки”, а 12 березня 1920 р. – з проханням визнати за Ставропігією дав-
ні права на заснування вищої школи та дозволити українській молоді навчатися
у вищих навчальних закладах. Не отримавши офіційного дозволу, українці восе-
ни 1920 р. відкрили українські університетські курси самотужки. У липні 1921 р.
вони були реорганізовані в Український таємний університет у Львові, ректором
якого став В. Щурат42.
Українофільське правління продовжило реставраційні роботи каплиці Успен-
ської церкви, розпочаті русофілами у 1913 р.43 1 червня 1918 р. відбулися збори
під головуванням Митрополита, на яких ігумен о. Березовський висловив реко-
158 Ірина Орлевич
мендації щодо ремонту храму у східному дусі. Ці плани не були повністю реалі-
зовані через нестачу коштів. На початку 1922 р. знято в каплиці мармурові плити
і надано стінам вигляду з тесаного каменю, а мармур продано. О. Барвінський, не
змігши здобути коштів на відновлення церкви, відмовився від посади і вийшов з
керівного складу Інституту. Він неодноразово захищав Успенську церкву від ре-
пресій австрійського уряду. Доклав усіх зусиль, щоб врятувати від реквізиції дзво-
ни і мідну бляху на церкві, однак вдалося зберегти лише єдиний дзвін “Кирило”.
Інші три було реквізовано. 21 вересня 1921 р. Керуюча рада прийняла рішення
покласти підлогу у каплиці, доручивши ці роботи каменяреві І. Сторожаку, який
закінчив роботу в 1922 р.44
Українофільське правління зуміло восени 1917 р. відновити функціонуван-
ня бурси. Навесні 1918 р. бурсу закрито через епідемію. Восени цього ж року
навчання було відновлене, однак його знову перервала польсько-українська вій-
на. На 1919–1920 рр. навчальний рік набрали 38 вихованців на платній основі.
При наборі перевагу надавали учням з добрим голосом, оскільки хотіли органі-
зувати хор для богослуження в Успенській церкві. Під керівництвом О. Сміш-
ка хористи підготували Шевченківський вечір, але він не відбувся через епіде-
мію тифу й холери45.
Музей Ставропігійського інституту, який русофільське керівництво вивез-
ло до Росії, зберігався в університеті у Ростові-на-Дону під опікою колишнього
сеньйора Ставропігії І. Цибика. Нестача коштів на зберігання музеїв змусила ру-
софілів звернутися за допомогою до українофільського керівництва Інституту46.
22 жовтня 1920 р. вони просили надіслати гроші для сплати оренди за приміщен-
ня. На засіданні 3 листопада 1920 р. українофільська рада Ставропігії ухвалила
виділити суму 5000 марок на покриття орендної плати і доручила виконання цьо-
го рішення К. Студинському47. 12 травня 1921 р. художник Ф. Вигживальський з
Ростова-на-Дону надіслав митрополитові Андрею Шептицькому листа, в якому
від імені хворого І. Цибика просив зайнятися справою музеїв. Митрополит дору-
чив це Ставропігії. Після усунення українофільського правління урядовий комі-
сар Ставропігії М. Третяк, листом від 28 березня 1922 р. просив радянський уряд
повернути музей до Львова. Українофіли намагалися протидіяти передачі музе-
їв русофілам і застерігали радянську владу, що комісар Ставропігії як ставленик
польського уряду передасть музеї польській владі. Тому радянський уряд зволі-
кав із поверненням музеїв, наголошуючи, що урядові комісари Ставропігійського
інституту не є легітимними керівниками, оскільки комісарська форма правління
є лише тимчасовою, іншою причиною було те, що радянський уряд не підтриму-
вав русофільського руху і волів мати справу з українофілами48. Згодом музейна
справа перейшла у дипломатичну площину і вирішувалася на державному рів-
ні – між Радянською і Польською державами. Комісар передав керівництво Став-
ропігією русофілам, у такий спосіб виконуючи вимоги радянського уряду і нада-
ючи Ставропігійському русофільському керівництву легітимності. Русофільське
керівництво Інституту на засіданні 7 травня 1924 р. ухвалило приєднатися до ста-
рань урядового комісара у справі реевакуації музеїв, про що повідомило польську
ревіндикаційну комісію (вона брала участь у переговорному процесі, який вівся
між Польщею та Радянським Союзом) листом від 12 травня 1924 р., міністерство
159Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925)
іноземних справ – від 18 листопада 1924 р. і радянське представництво у Варша-
ві – від 17 грудня 1924 р.49 Внаслідок тривалої тяганини русофільське правління
повернуло собі музеї у 1929 р.50
Українофільські діячі Інституту планували об’єднати під егідою Ставропігії
найбільші русофільські установи і добивалися перед владою передачі в їхнє управ-
ління Народного дому та Товариства ім. М. Качковського. На засіданні 27 вересня
1916 р. К. Левицький ставив на порядок денний справу вищезгаданих товариств.
Він доповів, що С. Голубович 1 вересня 1916 р. клопотав з цього приводу у Від-
ні і вів розмови з намісником та віце-президентом Децикевичем. На засіданні 12
грудня 1916 р. К. Левицький знову піднімав ці питання, і було вирішено вислати
делегацію до віце-президента, однак уряд не виконав їхніх прохань51.
Члени Ставропігії намагалися владнати фінансовий стан Інституту. Здійсни-
ти це в умовах воєнної руйнації було складно. Всі фінансові рахунки, фонди ви-
явилися заблокованими, оскільки документацію вивезли русофіли до Росії (вони
вивезли діловодчі книги, починаючи з 1909 р.)52. Не сплачувалися орендна плата й
податки з будинків, борги Інституту зростали. Ситуацію погіршила інфляція53. На-
магаючись впорядкувати фонди, Ставропігія 5 квітня 1916 р. зверталася до дирек-
ції поліції, до Товариства Кредитового, митрополичої консисторії, Банку земель-
ного, Галицької каси ощадності з проханням виявити переховувані фонди. В усіх
випадках відповідь була негативною. Дирекція поліції у своїй відповіді 20 квітня
1916 р. зазначала, що не отримувала від Ставропігії фондів на зберігання, оскіль-
ки діяльність Інституту не була зовсім припинена і він функціонував навіть у час
російської інвазії54. Лише Банк краєвий, Акційний банк, магістрат м. Львова, дер-
жавна каса зобов’язувалися від вкладених цінних паперів виплачувати відсотки55.
Українофілам вдалося встановити, що Інститут мав 31 фонд, серед яких переваж-
но стипендійні, для вбогої молоді, вдів і сиріт та ін.56, та відновити стипендійний
фонд К. Глинецької57. Керівник канцелярії З. Турянський, який обійняв цю поса-
ду після Вітошинського, зумів сплатити заборговані з 1919 р. податки та іпотечні
внески від 1918 р. в сумі близько 100 тис. марок польських58.
Поряд з іншими товариствами, представники Ставропігійського Інституту бра-
ли участь у роботі Комісії у справах “Літературної фундації ім. М. Качковського”,
якою до того часу керували русофіли (уконституювалася 11 (24) листопада 1904
р. і свої кошти надавала, як правило, на підтримку русофільських друкованих ви-
дань). 22 вересня 1919 р. відбулося засідання Комісії, яку, як і в час русофільсько-
го керівництва, очолював митрополит Андрей Шептицький. До її складу входили
єпископи Григорій Хомишин і Йосафат Коциловський, делегат Народного дому
О. Барвінський, делегат Ставропігійського інституту А. Андрохович і визначені ку-
раторією Народного дому члени В. Гарасимчук, В. Левицький, О. Макарушка, Вер-
гановський та ін. Комісія ухвалила преміювати “твори, написані в народній мові”.
Останній протокол Комісії датований 19 квітня 1921 р.59
Боротьба українофільського та русофільського складів
Ставропігійського інституту за офіційне визнання польською владою
Представники “Русско-Народної Організації” висловлювали обурення тим, що
їх не запросили на засідання “Української Конституанти” (установчі збори у Львові
160 Ірина Орлевич
19 жовтня 1918 р.), яка проголосила автономію краю в межах Австро-Угорської
монархії60. Невдоволені були русофіли, що їхньою політичною силою українофіли
проігнорували і 1 листопада 1918 р., проголошуючи ЗУНР. У відповідь 17 листопа-
да 1918 р. вони скликали зібрання мужів довір’я РНО в Сяноку під головуванням
Д. Маркова і у Львові під головуванням В. Куриловича. На ньому було прийнято
резолюції з вимогою приєднання “Русской Галичини” до Росії. Навіть старокурс-
ники В. Давидяк, І. Давидович, І. Лісковацький висловилися за приєднання “Рус-
скої Галичини” до Росії. 19 листопада 1918 р. у Львові особливому уповноважено-
му Французької Місії в Яссах, лейтенанту Вільяму було вручено записку від членів
“Русского Народного Совіта”, які прибули до Львова, щоб висловити протест проти
присвоєння Українською Народною Радою собі права на виключне представництво
“малоруського” населення в Східній Галичині. Записку було підписано В. Курило-
вичем, К. Черлюнчакевичем, І. Гриневецьким – членами РНС, Т. Липецьким, чле-
ном Товариства ім. М. Качковського та Є. Вальницьким, делегатом від студентства
при Народному совіті. Тому ж представникові Французької Місії В. Курилович і
К. Вальницький передали заяву про бажання “русского” населення Прикарпаття
об’єднатися з “русским” народом і державою. Вони також звертали його увагу на
захоплення цілого ряду “русских” просвітніх та економічних закладів, яке здійснив
австрійський уряд на користь українців: Ставропігійського інституту, Народного
дому, Галицько-руської матиці, Товариства ім. М. Качковського, 128 фінансово-
економічних товариств та ін. Французький уповноважений визнав ці вимоги спра-
ведливими, але польська влада, яка зай няла Львів, не повертала цих установ РНО.
Організація претендувала на лідера політичного руху в Галичині, вважала себе ви-
разником настроїв “галицко-русскаго” народа і одним із завдань вважала боротьбу
за повернення культурно-просвітніх товариств – Ставропігійського інституту, На-
родного дому, Товариства ім. М. Качковського та ін.
На засіданні “русских” громадських діячів у Львові 24 листопада 1918 р. було
обрано тимчасовий “Русский Исполнительний Комитет” (далі – РИК), до складу
якого увійшли Д. Марков, В. Курилович, К. Черлюнчакевич, М. Третяк, Є. Валь-
ницький, заступники Т. Липецький та М. Іванус. До Комітету ввійшли професор
богослов’я Т. Мишковський і священик І. Давидович, однак митрополит Андрей
Шептицький попередив їх, що у випадку членства в цій організації, їх позбавлять
сану, тому вони відмовились. 3 грудня 1918 р. РИК видав маніфест, в якому вису-
валося вимогу про об’єднання всіх “русских” земель в одну державу з включенням
Галицької, Буковинської, Угорської Русі. РИК вислав делегатів: Д. Маркова з до-
повідною запискою до міністра Сазонова, а Є. Вальницького до Північно-Русского
Уряду і головнокомандувача Добровольчої армії генерала Денікіна. Обидва деле-
гати виїхали спочатку до Праги, де 24 грудня 1918 р. вручили доповідну записку
президентові Чехословацької республіки Т. Масарикові, в якій декларували про
готовність “русского” (“малоруського”) народу Прикарпаття приєднатися до ро-
сійської держави і небажанням миритися із захопленням Червоної Русі Польщею.
Одним із пунктів записки була вимога передати всі “русскі” заклади, захоплені пе-
ред війною та під час війни австрійською владою61.
Після поразки українських визвольних змагань “Русско-Народна Організація”
доклала максимум зусиль, щоб повернути собі втрачені інституції: Ставропігійський
161Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925)
інститут, Народний дім, Товариство ім. М. Качковського та ін. Швидко забувши свої
декларації, що ніколи не змиряться із завоюванням Галичини Польщею, русофіли
почали шукати прихильності та підтримки у нової влади. За Ставропігію клопотали
В. Курилович, суддя Пелих-Личковський, прокурор О. Сивуляк та М. Іванус. 17 квіт-
ня 1919 р. вони надіслали протест польській владі – намісництву та міністерству
внутрішніх справ у Варшаві. У ньому йшлося про незаконність рішення австрій-
ської влади про дозвіл урядовому комісару приймати нових членів, про порушення
українофільським керівництвом процедури прийняття в члени Ставропігії, про не-
легальність дій австрійського уряду в справі призначення українофільського керів-
ництва Інституту. У протесті зазначалося, що процедура вступу у члени Ставропі-
гії не є звичною, як в інших товариствах, а є урочистим актом, що прирівнювався
до ординації духовних осіб згідно з церковним правом. Вона складається з: 1) реко-
мендації кандидата Керуючою радою; 2) провізоричного його прийняття Керуючою
радою; 3) дефінітивного прийняття кандидата Керуючою радою; 4) ознайомлення
з декретом; 5) цілування хреста та присутніх братчиків; 6) власноручного впису в
“Альбом”. Ця традиція тривала з 1439 р. до лютого 1916 р.62 Згодом, за дорученням
РИК, у Варшаву виїхала делегація у складі о. І. Костецького і І. Сас-Лісковацького.
Однак справа не вирішувалася на користь русофілів через позицію представника
уряду Галецького, прихильника українофілів.
Лише із запровадженням нового адміністративного поділу та утворення воє-
водства, серед представників якого русофіли мали підтримку, ситуація змінилася
на їхню користь – ухвалою від 16 лютого 1922 р. воєводство визнало вибори чле-
нів Ставропігії, проведені урядовим комісаром А. Смулкою, незаконними і при-
значило для Ставропігії урядового комісара М. Третяка. Його заступниками стали
Ю. Луцик та В. Лагола. Комісарові доручили у чотирнадцятиденний термін внести
пропозиції щодо формування нового керівництва. М. Третяк запропонував скли-
кати загальні збори довоєнних членів Ставропігії. Однак влада зволікала з визна-
нням нового русофільського керівництва. “Правительственный комиссаръ Третьякъ
не уставал въ стараніяхъ привернуть Ставропигіи правильную дѣятельность Ин-
ститута”. Завдяки його зусиллям до Варшави неодноразово виїздили делегації у
справі Інституту. Особливо діяльним був Феодосій Заяць, який не лише їздив до
Варшави, але й складав чисельні листи та меморіали63.
Стабілізація польської влади у Східній Галичині, як зазначала газета “Діло”,
причинилася до відродження русофільства. Колишні чиновники, лояльні до ав-
стрійської влади, які втратили свої позиції під час Першої світової війни, просили
нову владу віддати їм Народний дім і Ставропігійський інститут. Лівоцентрист-
ські уряди Польщі усунули українофільську кураторію Народного дому і керів-
ництво Ставропігії, а на їхнє місце призначили комісарів – русофілів І. Лісковаць-
кого і М. Третяка.
Однак, С. Федак як колишній сеньйор Ставропігії 9 березня 1922 р. звернув-
ся з протестом проти рішення воєводства до міністерства внутрішніх справ у Вар-
шаві64. Окрім того, заручившись підтримкою польських соціалістичних депутатів,
намагався протидіяти поновленню русофільського правління. Львівське воєвод-
ство підтвердило ухвалу від 16 лютого 1922 р. Проти цього рішення безуспішно
вносили протести українофільський сеньйорат, і митрополичий ординаріат65. У ко-
162 Ірина Орлевич
ментарі газети “Діло” від 2 січня 1923 р. С. Федак підписався як сеньйор Ставро-
пігії66. Проте Львівське воєводство не поспішало ставити крапку в конфлікті між
русофілами й українофілами і давати дозвіл на скликання загальних зборів русо-
фільським керівництвом Ставропігії. Натомість загальні збори провели україно-
фільські діячі Інституту, які влада визнала нелегальними. С. Федак змушений був
давати з цього приводу пояснення дирекції поліції. У протоколі свідчення С. Фе-
дака у дирекції поліції (точної дати протоколу не вдалося встановити, приблизною
датою є 1922–1923 рр.) зазначено, що призначати урядових комісарів не може ні
духовна, ні світська влада. Згідно з декретом 1709 р., Інститут є церковним брат-
ством і підлягає папському престолу, тому особи, призначені цивільною владою,
не можуть бути легітимні, оскільки їхнім обов’язком є дотримуватись згадано-
го декрету. Найвагоміший аргумент – те, що члени Ставропігії, а також комісар
М. Третяк, 11 квітня 1915 р. прийняли ухвали про перехід на православ’я (до сих
пір від них не відмовились) і тим самим підпали під екскомуніку67. З огляду на це
не мають права виконувати церковні обряди скликати загальні збори68. З цих мо-
тивів, як пояснив С. Федак дирекції поліції, він і скликав загальні збори69. Незва-
жаючи на те, що пояснення С. Федака були логічними і обґрунтованими, польська
влада їх ігнорувала.
Русофіли у боротьбі з українофілами за спірні інституції використовували
традиційні для них методи боротьби, один з яких – відмова в оренді приміщень
українським товариствам. Завдяки діям комісара Ставропігії М. Третяка у 1923 р.
з будинку Ставропігії усунули український “Пласт”, а його приміщення віддали
польському асекураційному товариству70. 7 грудня 1923 р. магістратська комісія
погрожувала румацією (примусовим виселенням) “Союзу українських інвалідів” і
“Товариству допомоги українським емігрантам з В[еликої] України”, які орендува-
ли у Ставропігійського інституту приміщення на вул. Руській, ч. 3, і погрожувала
примусовим виселенням. Як зазначила газета “Діло”, з боку українських демокра-
тичних сил не було гідної реакції, зокрема, українські видавництва “Наш Прапор”,
“Українське Слово”, “Громадський Голос” жодним чином не прореагували71 .
М. Третяк, за сприянням міністра Гломбінського, який персоніфікував собою
“духа нищення всього українського”, домігся передачі Ставропігії права друку-
вати українські книги. З цього приводу польська преса писала, “що це вирвало з
рук бунтарів (українофілів) засоби для ведення гайдамацької політики й творен-
ня тайного університету, а ті засоби були передані Ставропігійському інститутові,
котрий не займається політикою, тільки культурними справами”. Ставропігійська
друкарня не була пристосована до друку шкільних підручників (це добре усвідом-
лював М. Третяк) і не мала шрифту з наголосами, натомість влаштування нового
вимагало великих затрат коштів і часу72.
Ареною боротьби між українофілами і русофілами стала Ставропігійська
друкарня. Зміцнення комісарського правління у Ставропігійському інституті “в
напрямі створення польських твердинь польсько-московського духа, – писала га-
зета “Діло”, – відбувалося рухом рівномірного прискорення”. Прихід Яськіва, ко-
трий був свого роду “комісаром польських комісарів в друкарні”, став початком
боротьби за усунення з посади директора друкарні, українофіла Ю. Сидорака, го-
лови Товариства українських ремісників “Зоря”. Однак всі заходи не мали успіху
163Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925)
і комісар вирішив на конкурсній основі віддати друкарню в оренду. Ю. Сидорак
погоджувався на всі умови, висунуті комісаром М. Третяком, але йому було від-
мовлено, а взяли О. Яськіва73.
О. Яськів виправдав сподівання русофілів і невдовзі зумів зробити Ставро-
пігійську друкарню штрейкбрехером українського друкарського руху. 1923 р. у
Львові тривав страйк у всіх друкарнях, причиною якого стала суперечка навко-
ло підвищення платні. Страйкарів не підтримала лише Ставропігійська друкарня.
Найнижчими цінами директор друкарні О. Яськів планував переманити на свій
бік видавців. Найрадше О. Яськів приймав на роботу емігрантів з армії Колчака і
Денікіна, котрі якийсь час працювали у таборових друкарнях. Друкарське робіт-
ництво ширшої акції проти діяльності О. Яськіва не проводило, сподіваючись,
що кожен, хто визнає засади солідарності, не буде друкувати у Ставропігії. Од-
нак знаходились видавці, які віддавали свої роботи бойкотованій друкарні. Тому
українські друкарі скликали 18 жовтня 1925 р. конференцію, на якій обговорили
суперечку із Ставропігійською друкарнею. Її учасники ухвалили підтримати бой-
кот Ставропігійської друкарні74.
У 1924 і 1925 рр., коли друкарню очолював О. Яськів, було видано “Талергоф-
ський альманах” (перший і другий випуски), в яких русофіли звинувачували укра-
їнофілів у причетності до арештів, проведених австрійською владою напередодні
Першої світової війни, ігноруючи той факт, що серед арештованих були представ-
ники українських демократичних сил – “…забували про те, що переслідувалось
все галицько-українське громадянство без огляду на політичні переконання, об-
минаючи те, що в талергофській тюрмі терпіли й національно свідомі українці”75,
зокрема, українофільське керівництво Ставропігійського інституту домоглось у
влади визволення з Талергофу русофільського діяча Ставропігії – колишнього на-
чальника Інститутської канцелярії М. Гуменецького76. При цьому русофіли не ви-
знавали того факту, що їхня передвоєнна агітація на користь царської Росії насто-
рожила проти всього народу в Галичині австрійську владу77.
“Талергофську тематику” русофіли використовували впродовж всього міжво-
єнного періоду з метою “підсилення завмираючого русофільства”. Вони влашто-
вували талергофські свята (талергофські з’їзди – 1928 і 1934 рр.), форматом про-
ведення яких були: богослужіння, походи на Личаківський цвинтар, проведення
святочних академій, а 1934 р. відкрили там пам’ятник невідомому талергофцю.
Русофільські товариства були організаторами цих дійств, а сеньйор Ставропігії
А. Гулла очолював Талергофський комітет78.
Після кількох невдалих спроб, зроблених окремими “русскими” громадськи-
ми діячами у Львові протягом 1921–1922 рр. в напрямку відновлення розгромле-
ної і розхитаної війною русофільської партії, 21 травня 1923 р. створено спочатку
“Временный Русскій Народный Комитетъ”, а згодом з ініціативи останнього –
постійну структуру – “Русску Народну Організацію”, формальним завершенням
котрої став Народний з’їзд 1 листопада 1923 р., головою якого обрано колишньо-
го директора гімназії в Станіславові В. Труша79.
За даними газети “Діло”, на з’їзді 1 листопада 1923 р. було близько 100 осіб
(за даними русофілів – 342), серед яких: 60 священиків, 10 дяків, 10 урядників,
кілька російських біженців та жінок, дочок колишніх членів русофільських това-
164 Ірина Орлевич
риств80. Статутні положення новоствореної РНО81 були фактично продубльовані
з статуту партії В. Дудикевича заснованої у 1909 р., лише визначення “об’єднає
русскій народ” в межах Австрійської держави замінено на “Польської держави”.
Основні положення, прийняті на з’їзді такі: непримиренна позиція щодо більшо-
визму, жодних угод з українофілами і відновлення “русских” товариств, діяльність
яких заборонила австрійська влада – Народного дому, Ставропігійського інститу-
ту та ін.82 Русофіли були переконані в успішній реалізації своїх партійних завдань
і навіть обговорили на з’їзді кандидатуру майбутнього голови Ставропігії. На цій
посаді вони бачили голову РНО – В. Труша.
Щоб розбити українськоу національну єдність, Польська держава спробува-
ла воскресити, за визначенням газети “Діло”, вже неприродний на західних зем-
лях України, передвоєнний русофільський рух. Газета писала: “Це є направду па-
радоксом польської політики, яка спирається на ідеологію маршала Пілсудського,
котрий разом зі своїм табором усе життя боровся з русифікацією Польщі, а також
і по відбудові польської держави вів війну з большевицькою Росією”. Українофі-
ли вважали, що створити РНО русофілів спонукали протектори-поляки. Міністер-
ство внутрішніх справ влаштовувала русофільська політика польських ендеків і
воно намагалося накинути її українському народові. Поляки намагалися предста-
вити русофільський рух не зовсім російським, “лиш у противенстві до українців
полонофільським наставленням смирних русинів”83.
Українофіли сподівалися, що русофільство у міжвоєнний період зникне як
таке, що позбавлене всякого ідейного і матеріального ґрунту, “щезне остаточно з
поверхні політичного життя як повна нісенітниця”. Тим часом уклад відносин у
відродженій Польщі дозволив йому відродитися і розпочати нове життя. Лоялізм
до Австрії замінив лоялізм до Польщі. Офіційну Росію, що патронувала галицьке
русофільство, замінили російські організації, що діяли на території Польщі, го-
ловно на її північно-східних окраїнах. Підставою ідеології залишилася давня те-
орія про національну єдність всіх відломів Русі, тобто великоросів, українців, бі-
лорусів та не сприйняття українофілів84.
Яким би парадоксальним українофіли не вважали відродження русофільства
у міжвоєнний період, слід визнати, що жодна політична течія не може існувати
лише завдяки підтримці ззовні окремими урядовими колами, політичними діяча-
ми чи партіями, без належної підтримки та сприйняття народними масами про-
пагованих нею ідей. Зовнішні політичні орієнтації зароджуються, як правило, за
відсутності власного державного організму. Причиною побутування міжвоєнного
русофільства85 стали не лише урядова підтримка, але й поразка українських ви-
звольних змагань, усунення русофілів від політичного життя – ігнорування їхнього
представництва у Національній раді та в органах ЗУНР, консервативність, еконо-
мічна і культурна занедбаність галицького селянства, яке мало змогу за допомогою
заходів русофілів підняти освітній рівень і покращити матеріальне становище.
Остаточно мріям русофілів судилося збутися, коли воєводою став Зімний. 28
квітня 1924 р. ухвалою воєводства тимчасового комісара М. Третяка було звільне-
но і обрано статутну управу Інституту. 4 травня 1924 р. скликано загальні збори86.
Сеньйором обрали М. Третяка, віце-сеньйорами – О. Сивуляка та Ф. Заяця. До
складу правління увійшли: М. Сивуляк, А. Чабан, В. Лагола, І. Сас-Лісковацький,
165Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925)
С. Томасевич, А. Ясеницький, А. Менцинський, С. Куровецький, Ю. Луцик, Ю. За-
яць, Г. Малець, О. Гудзь. Новообране правління, наслідуючи давній звичай вша-
нувати візитом церковного ієрарха, 9 квітня відвідало митрополита. Він їх щиро
прийняв і заявив, що вітає нове законне правління та радіє з того, що тимчасовість
завершилася87. Цим розпорядженням влади ліквідовувалося комісарське правління
Ставропігійського Інституту і відновлювалося русофільське. Із довоєнних членів
Інституту залишилася лише 31 особа. Тому русофіли провели п’ять загальних за-
сідань, щоб обрати нових членів. В результаті було прийнято 92 особи.
С. Федак не переставав відстоювати право українофілів на володіння Став-
ропігією, а 19 червня 1925 р. разом з Р. Чайковським, І. Бриком, З. Лукавецьким,
С. Ференцевичем, І. Громницьким надіслав протест до Найвищого Адміністратив-
ного Трибуналу у Варшаві88 проти рішення Міністерства внутрішніх справ від 9
квітня 1923 р., яке відхилило його заяву проти ухвали львівського воєводства від
16 лютого 1922 р., внесений через адвоката Ф. Евина (який захищав права укра-
їнофілів на Народний дім). Вирішення цієї справи тривало до 1927 р., а в грудні
того же року його відхилив Верховний адміністративний суд89.
Русофільське керівництво Ставропігії, як і українофільське, виступало проти
запровадження целібату для греко-католицького духовенства і проти латинізації
Греко-католицької Церкви. З цього приводу загальні збори 28 січня 1925 р. внесли
протест, який депутація сеньйорату вручила митрополитові Андрею Шептицькому
особисто і надіслала поштою єпископам Йосафату Коциловському до Перемишля
та Г. Хомишину до Станиславова. Депутація у складі віце-сеньйорів О. Сивуляка
та Ф. Заяця вручила Папському нунцію Варшаві меморіал, адресований Папі90.
Русофіли продовжили розпочату ще українофільським правлінням Ставропі-
гії реставрацію каплиці, на яку міністерство народної освіти виділило 1800 злотих.
Через брак коштів справа відновлення церкви просувалася доволі повільно. Відно-
вили старовинний “Триптикон”, на який львівське воєводство виділило 40 мільйо-
нів марок, і ще раз 300 злотих. Ці гроші заплачено художникові Гарланду91.
Невирішеною залишалася справа призначення пароха. Ординаріат призначив
настоятеля парафії, який лише виконував свої обов’язки, але парафія вважалася
незаміщеною. 11 квітня 1925 р. керівництво Ставропігії звернулося до Митропо-
лита з проханням дозволити о. Т. Мишковському прийти на засідання Братства,
відслужити службу і роздати Артос, оскільки парафіяльне духовенство вкрай во-
роже налаштоване до Ставропігії і не бажає вступати з нею “вь какое нибудь со-
прикосновеніе”92, однак отримало відмову. Висловлюючи певний лоялізм до ру-
софільського керівництва Ставропігійського інституту, греко-католицька церковна
ієрархія не бажала підтримувати священиків-русофілів і не давала дозволу на за-
йняття ними парафії Успенської церкви.
Події Першої світової війни призвели до змін політичної влади в Галичині
та активізували певні, наявні в українському суспільному русі зовнішньополітич-
ні орієнтації. Русофіли підтримали російську владу в Галичині, згуртувалися (як
ново так і старокурсники) довкола РНО, яку очолив В. Дудикевич. Русофільські
товариства, навколо яких акумулювалося громадське життя, стали опорою росій-
ської влади і допомагали реалізовувати її плани. Австрійська влада, яка тривалий
час не віддавала Ставропігійський інститут, та інші русофільські товариства укра-
166 Ірина Орлевич
їнофілам, під час Першої світової війни вдовільнила їхні вимоги. Українофіли у
важких умовах військового часу зуміли налагодити діяльність найстарішої укра-
їнської установи – Ставропігійського інституту: певним чином впорядкували фі-
нанси, відновили бурсу, налагодили видавництво українських книжок, провели
реставраційні роботи в церкві та ін. Більшість тогочасних членів Ставропігійсько-
го інституту належала до українських національно-демократичних сил, які вели
провід у національно-визвольних змаганнях, зокрема, були членами Національної
Ради ЗУНР. Тому українофіли і відводили Ставропігії чільне місце в національно-
визвольному русі. Чітку позицію зайняла Ставропігія щодо тогочасних церковних
проблем. Її діячі, як і представники національно-демократичних сил, виступили
проти латинізації Греко-католицької Церкви та запровадження целібату.
Перехід Галичини під владу Польщі призвів до поновного опанування Став-
ропігійського інституту русофілами. Польська держава підтримала русофільство
для розбиття українських національно-демократичних сил і віддала їм Ставропі-
гію, й інші товариства: Народний дім, Товариство ім. М. Качковського, Галицько-
руську матицю.
1 Орлевич І. Боротьба між українофілами та русофілами за “Народний дім” у Львові // Львів:
місто, суспільство, культура: Збірник наукових праць. – Львів: Львівський національний
університет імені Івана Франка, 2007. – Т. 6: Львів–Краків: діалог міст в історичній
ретроспективі. – [Вісник Львівського університету. Серія історична. Спеціальний випуск,
2007].
2 литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995. – С. 78.
3 Третякь Н. Исторія Ставропигійскаго Института въ послѣднемъ десятилѣтіи. 1915-1925. //
Временникъ Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ на обыкновенный годъ 1925. –
Львовъ, 1924.
4 Ю. Яворскій. Кукушкино яичко въ Ставропигіоне. // Временникъ Ставропигійскаго института
съ мѣсяцесловомъ на 1923 годъ. – Львовъ, 1922.
5 Киричук О. Ставропігійський інститут у Львові (1914–1924 рр.) / Україна: культурна
спадщина, національна свідомість, державність / НАН України, Інститут українознавства
ім. І. Крип’якевича. – Вип. 6: Західно-Українська Народна Республіка: історія і традиції. –
Львів, 2000. – С. 335–340.
6 Орлевич І. Співпраця русофільських товариств з російською владою під час Першої світової
війни: релігійно-культурний аспект // Історія релігій в Україні. – Кн. 1. – Львів, 2009. –
С. 508–519.
7 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 727.
* Мобілізація застала правління Ставропігійського Інституту на канікулах – майже всі члени
правління виїхали на відпочинок. Сеньйор В. І. Івасечко виїхав у Закопане, заступник сеньйора
Ф. Заяць до своєї сім’ї. З правління залишились лише заступник сеньйора Микола Сивуляк
і члени: І. Сас-Лісковацький і Микола Третяк.
9 Изъ исторіи Ставропигійскаго Института въ 1914–1922 гг. // Временникъ Ставропигійскаго
Института съ мѣсяцесловомъ на 1923 годъ. – Львовь, 1922. – С. 56–57.; ЦДІА України у
Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 21. – Арк. 1.
** У результаті розколу русофілів на старо- і новокурсників, останні на партійному з’їзді у
Львові 19 жовтня (1 листопада) 1909 р. змінили назву “Русско Народная Партія” на “Русская
Народная Организація” (РНО). “Русско-народна організація” не припиняла своєї діяльності
до оголошення Австрією мобілізації і війни. Останній з’їзд партії відбувся 20 січня (2 лютого)
1914 р. [Русскій Народный Совѣтъ (IV) // Прикарпатская Русь. – № 1650. – 19 мая. – 1915.]
Згідно з статутом, її членом міг бути той, хто “сознаетъ національное и культурное единство
167Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925)
всего русскаго народа, признаеть всю Прикарпатскую Русь – Галичину, Буковину и Угорскую
Русь – въ народномъ и культурномъ отношеніи составною частью русскаго міра”. [Русскій
Народный Совѣтъ // Прикарпатская Русь. – № 1631. – 30 апрѣля. – 1915.] Згідно програмних
засад РНО “русский” народ складався з трьох народностей: великоросів, малоросів і білорусів.
Діячі РНО визнавали регіональну відмінність галичан (галицко-русских), ідентифікували їх
з малоросами, Галичину вважали частиною Малої (Південної) Русі, однак їхній культурний
розвиток (а в залежності від політичної ситуації і політичний) бачили як невід’ємну частину
“русского мира”.
11 Русская народная организация // Прикарпатская Русь. (Львовъ). – 1914. – № 1416. – 15 (28)
сентября.
12 Свєнціцкий І. У справі музейних збірок Ставропігії і Народнього Дому // Діло. – 1929. –
Ч. 67. – 27 березня; Изъ исторіи Ставропигійскаго Института въ 1914–1922 гг. // Временникъ
Ставропигійскаго Института съ мѣсяцесловомъ на 1923 годъ. – Львовъ, 1922. – С. 56 – 57;
ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 21. – Арк. 1.
13 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 15. – Арк. 2.
14 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 762. – Арк. 13.
15 Третьякъ Н. Исторія Ставропигійскаго Института въ послѣднемь десятилѣтіи. 1915–1925. //
Временникъ Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ на обыкновенный годъ 1925. –
Львовъ, 1924. – С. 46; ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 21. – Арк. 1.
16 Народный домъ в 1914 – 1920 гг. // Вѣстникъ “Народного дома”. – Львовъ, 1921. – С. 4.
17 Временникъ Ставропигійскаго Института съ мѣсяцесловомъ на 1927 г. – Львовъ, 1926. –
С. 24
18 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 21. – Арк. 2.
19 За іншими даними, комісар львівської поліції призначив 116 нових членів. – Там само. –
Спр. 762. – Арк. 10.
20 Изъ исторіи Ставропигійскаго Института въ 1914–1922 гг. // Временникъ Ставропигійскаго
Института съ мѣсяцесловомъ на 1923 годъ. – Львовъ, 1922. – С. 57.
21 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 21. – Арк. 4.
22 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 21. – Арк. 23.
23 Киричук О. Ставропігійський інститут у Львові (1914–1924 рр.) – С. 336.
24 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 21. – Арк. 10.
25 Киричук О. Ставропігійський інститут у Львові (1914–1924 рр.) – С. 336.
26 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 47. – Арк. 7.
27 Третьякъ Н. Исторія Ставропигійскаго Института въ послѣднемъ десятилѣтіи. 1915–1925. //
Временникъ Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ на обыкновенный годъ 1925. –
Львовъ, 1924. - С. 49.
28 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 21. – Арк. 4.
29 Временникь Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ на годъ 1926. – Львовъ, 1925. –
С. 79.
30 Киричук О. Ставропігійський інститут у Львові (1916–1924 рр.). – С. 338.
31 Збірник Львівського Ставропігійського Інституту / Під ред. К. Студинського. – Львів, 1921. –
С. 2.
32 Ю. Яворскій. Кукушкино яичко въ Ставропигіон. … – С. 63.
33 Павлишин О. З історії впровадження Григоріанського календаря в церковне життя українців:
календарна реформа єпископа Григорія Хомишина // Україна модерна / Ін-тут історичних
досліджень Львівського нац.-го ун-ту ім. І. Франка. – Київ–Львів: Критика, 2002. – Ч. 7. –
С. 7–68.
34 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 1365. – Арк. 11–14.
35 Павлишин О. З історії впровадження Григоріанського календаря в церковне життя українців:
календарна реформа єпископа Григорія Хомишина // Україна модерна / Ін-тут історичних
досліджень Львівського нац.-го у-ту ім. І. Франка. – Київ–Львів: Критика, 2002. – Ч. 7. –
С. 7–68.
36 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 21. – Арк. 27. Целібат було запроваджено
лише на Станиславівщині єпископом Григорієм Хомишиним. [ Єгрешій О. Єпископ Григорій
Хомишин. – Івано-Франківськ, 2006. – С. 54–55, 57, 59.].
168 Ірина Орлевич
37 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 1367. – Арк. 24–26.
38 Третьяк Н. Исторія Ставропигійскаго Института въ послѣднемъ десятилѣтіи. 1915–1925. //
Временникъ Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ на обыкновенный годъ 1925. –
Львовъ, 1924. – С. 52–54.; Его Святѣйшеству, Святѣйшему Отцу Пію ХІ, Папѣ Римскому в
Римѣ посредствомъ Его Превосходительства о. Іоанна Джинокки Апостольскаго Визитатора
Галичской Провинции греко-католического обряда тепер во Львовѣ. Пропамятное письмо
Ставропигійскаго Института, по дѣламъ новшествъ в богослуженіяхъ, украинизаціи Церкви
и введеніи безбрачія духовных въ греко-католической Галичской провинціи. 4 (17) марта
1923 г. – С. 80.
39 Соляр І. Освіта // Історія Львова. У трьох томах / Редколегія Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. –
Т. 3. – Львів, 2007. – С. 82.
40 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 21. – Арк. 27–28.
41 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 728. – Арк. 1–3.
42 Соляр І. Освіта. Вказ. праця.– С. 82.
43 8 вересня 1913 р. підписано договір між маляром Феліксом Вгживальським та сеньйором
Івасечком і Ф. Заяцем щодо обнови дзвіниці. Вирішено замурувати вікно у північній стіні,
обкласти стіни часові мармуром і обновити всі три башти часові золотом. Ф. Вгживальський,
не очікуючи дозволу комісії консерваторів, приступив до роботи. Обкладено стіни дзвіниці
мармуром, позолочено башні і встановлено вітражі. Ф. Вгживальський намалював два
зображення дияконів, котрі повішено на стінах каплиці. [ЦДІА України у Львові. – Ф. 129.
– Оп. 2. – Спр. 998. – Арк. 10].
44 Отчетъ о дѣятельности Правящаго Совѣта Ставропигійскаго Института во Львовѣ за время
отъ 1 мая 1927 – 22 апрѣля 1928 // Временникъ Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ
на 1929 г. – Львовъ, 1928. – С.УІІІ–ХІ.
45 Киричук О. Ставропігійський інститут у Львові (1914–1924 рр.). – С. 338. ЦДІА України у
Львові. Ф. 129. – Оп. 22. – Спр. 22. – Арк. 4 – 4 зв.
46 Отчетъ о дѣятельности Правящаго Совѣта Ставропигійскаго Института во Львовѣ за время
отъ 1 мая 1927 – 22 апрѣля 1928 // Временникъ Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ
на 1929 г. – Львовъ, 1928. – С. ХVІІ.
47 Третьяк Н. Г. В защиту гал.-руських музеїв (К дѣлу музеїв Ставропигійскаго Института и
Народного дома. – Львовъ, 1929.; ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 763 (2). –
Арк. 4–5.
48 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 763. – Арк. 58.
49 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 763. – Арк. 58; Зворот музейного добра //
Діло. – Львів, 1928. – Ч. 222. – 5 жовтня.
50 Що діється з народнім добром? // Діло – 1929. –Ч. 41. – 24 лютого.
51 Третьякъ Н. Исторія Ставропигійскаго Института въ послѣднемъ десятилѣтіи. 1915–1925. //
Временникъ Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ на обыкновенный годъ 1925. –
Львовъ, 1924. – С. 49.
52 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 21. – Арк. 30.
53 Киричук О. Ставропігійський інститут у Львові (1914–1924 рр.). – С. 337.
54 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 705. – Арк. 6.
55 Там само. – Спр. 21. – Арк. 30.
56 Там само. – Арк. 30.
57 Киричук О. Ставропігійський інститут у Львові (1914–1924 рр.). – С. 338.
58 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 22.
59 Там само. – Спр. 596. – Арк. 1, 24, 28.
60 Докладная записка делегата Русскаго Исполнительнаго Комитета во Львовѣ, д-ра
Э. Вальницкаго. – Одесса, 1919. – С. 3.
61 Докладная записка делегата Русскаго Исполнительнаго Комитета во Львовѣ, д-ра
Э. Вальницкаго. – Одесса, 1919. – С. 6–7.
62 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 727.
63 Третьяк Н. Исторія Ставропигійскаго Института въ послѣднемъ десятилѣтіи. 1915–1925 //
Временникъ Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ на обыкновенный годъ 1925. –
Львовъ, 1924. – С. 59.
169Львівський Ставропігійський інститут (1914–1925)
64 Рекурсь украинцевъ // Временникъ Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ на
обыкновенный годъ 1926. – Львовъ, 1925. – С.42–49.
65 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 15. – Арк. 3.
66 Діло. – 1923. – Ч. 2. – 2 січня.
67 ЦДІА України у Львові.Ф. 129. Оп. 2. Спр. 730. Арк. 2.
68 Там само. – Спр. 15. – Арк. 3.
69 Там само. – Спр. 730. – Арк. 8.
70 Польські русофіли // Діло. – 1923. – 12 жовтня. – Ч. 154.
71 Румація українських Інституцій при вул. Руська 3 // Діло. – 1923. – Ч. 196. – 9 грудня.
72 Польські русофіли // Діло. – 1923. – 12 жовтня. – Ч. 154.
73 Там само.
74 Справа Ставропігійської друкарні // Діло. – 1925. – 27 жовтня. – Ч. 240.
75 Андрусяк М. Галицьке русофільство і Талєргоф // Діло. – 1933. – Ч. 201. – 3 серпня.
76 Киричук О. Ставропігійський інститут у Львові (1914–1924 рр.) – С. 336.
77 Хуліганство // Діло. – 1935. – Ч. 4. – 4 січня.
78 Серед наших “руських”. Талєргофський з’їзд // Діло. – 1934. – Ч. 131. – 21 травня
79 Пашаева Н. Очерки истории русского движения в Галичине ХІХ–ХХ вв. – Москва, 2001. –
С. 64.
80 “Koniecznie pokażcie swoje siły!” // Діло. – 1923. – Ч.174. – 4 листопада.
81 Русскій Народный съїзд 1 ноября 1923 г. Резолюціи съезда и Уставъ Русской Народной
Организаціи. Съ приложеніем резолюцій Русскаго Народного Совѣта отъ 2 февраля 1924 г. –
Львовъ, 1924.
82 Русскій Народный съїзд 1 ноября 1923 г. Резолюціи съезда и Уставъ Русской Народной
Организаціи. Съ приложеніем резолюцій Русскаго Народного Совѣта отъ 2 февраля 1924 г. –
Львовъ, 1924.
83 Український нарід мусить перемогти // Діло. – 1935. – Ч. 39. – 14 лютого.
84 З польської преси. Л. Васілєвський про русофілів // Діло. – 1935. – Ч. 87. – 3 квітня.
85 Про русофілів міжвоєнного періоду див.: Автореферат канд. дис. Матюшко Л. І. Галицьке
русофільство міжвоєнного періоду. – Львів, 2007.
86 Третьякь Н. Исторія Ставропигійскаго Института въ послѣднемъ десятилѣтіи. 1915–1925. //
Временникъ Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ на обыкновенный годъ 1925. –
Львовъ, 1924. – С. 58–60.
87 Отчетъ о дѣятельности Правящаго Совѣта Ставропигійскаго Института во Львовѣ за время
отъ 4 мая 1924 – 26 апрѣля 1925 // Временникъ Ставропигійскаго института съ мѣсяцесловомъ
на 1926 г. – Львовъ, 1925. – С. 51.
88 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 24. – Арк. 2.
89 Баран З. Федак Степан. Західно-Українська Народна республіка. 1918–1923. Уряди. Постаті /
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2009. – С. 302.
90 Отчетъ о дѣятельности правящаго совѣта Ставропигійскаго института во Львовѣ за время
отъ 27 апрѣля 1925 – по 4 мая 1926. – Львовъ, 1926. – С. 54.
91 На маргінесі нового придбання Успенської церкви у Львові // Діло. – 1923. – Ч. 119. –
30 серпня.
92 ЦДІА України у Львові. – Ф. 129. – Оп. 2. – Спр. 998. – Арк. 10.
Orlevych Iryna. L’VIV STAUROPEGIAL INSTITUTE (1914 - 1925)
The article reconstructs the activities of L’viv Stauropegial Institute during the First
World War and in the early 1920s. It analyzes relations between the Russophiles and the
Ukrainophiles and singles out the reasons for which Russophiles dominated Staurope-
gial Institute after Poland gained control over the Estern Galicia.
Key words: L’viv Stauropegial Institute, Ukrainophiles, Russophiles, Polish au-
thorities.
|