Андрій Жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923)

Охарактеризовано діяльність А. Жука в роки української революції, його внесок у діяльність Союзу Визволення України, Загальної Української Культурної Ради, еміграційного уряду ЗУНР....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Шульгата, Н.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2009
Назва видання:	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Теми:	Політична еліта
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73353
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Буковинець генерал Антін Кравс у боротьбі за українську державність / П. Брицький // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 583-592. — Бібліогр.: 29 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-73353
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-733532015-01-10T03:01:47Z Андрій Жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923) Шульгата, Н. Політична еліта Охарактеризовано діяльність А. Жука в роки української революції, його внесок у діяльність Союзу Визволення України, Загальної Української Культурної Ради, еміграційного уряду ЗУНР. The article characterizes the activities of Andrii Zhuk in the years of the Ukrainian Revolution, his contribution to the functioning of the Union for the Liberation of Ukraine, the General Ukrainian Cultural Council and the ZUNR government-in-exile. 2009 Article Буковинець генерал Антін Кравс у боротьбі за українську державність / П. Брицький // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 583-592. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73353 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Політична еліта Політична еліта
spellingShingle	Політична еліта Політична еліта Шульгата, Н. Андрій Жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923) Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
description	Охарактеризовано діяльність А. Жука в роки української революції, його внесок у діяльність Союзу Визволення України, Загальної Української Культурної Ради, еміграційного уряду ЗУНР.
format	Article
author	Шульгата, Н.
author_facet	Шульгата, Н.
author_sort	Шульгата, Н.
title	Андрій Жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923)
title_short	Андрій Жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923)
title_full	Андрій Жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923)
title_fullStr	Андрій Жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923)
title_full_unstemmed	Андрій Жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923)
title_sort	андрій жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923)
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Політична еліта
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73353
citation_txt	Буковинець генерал Антін Кравс у боротьбі за українську державність / П. Брицький // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 583-592. — Бібліогр.: 29 назв. — укр.
series	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv	AT šulʹgatan andríjžukunacíonalʹnovizvolʹnihzmagannâh19141923
first_indexed	2025-07-05T22:00:02Z
last_indexed	2025-07-05T22:00:02Z
_version_	1836845947156430848
fulltext	583Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009 Наталя Шульгата Андрій Жук у нАціонАльно-визвольних змАгАннях (1914–1923) Охарактеризовано діяльність а. Жука в роки української революції, його внесок у діяльність Союзу Визволення україни, Загальної української Культурної Ради, еміграційного уряду ЗуНР. Ключові слова: а. Жук, союз визволення україни, уряд уНР, Загальна укра- їнська Культурна Рада. Злам ХІХ–ХХ століть ознаменував новий етап національно-визвольного руху, коли на політичну арену вийшло нове покоління, виховане в дусі “безкомпромісо- вого українського націоналізму” на широкій європейській основі. Воно вже не за- довольнялося культурологічною діяльністю, а прагнуло здобути для українського народу всю повноту національно-політичних прав. Власне до когорти тих самовідданих діячів самостійницького руху, людини практичного чину, яка своєю діяльністю й конкретною працею залишила поміт- ний для української справи слід в історії, належить й Андрій Жук. Його постать й життєва діяльність підносила дух кожного українця, зміцнювала віру в краще майбутнє рідного народу. А. Жук народився 14 липня 1880 р. в с. Вовчок Лубенського повіту на Полтав- щині в козацькій родині. Після закінчення сільської школи працював у земських і державних установах м. Лубен. Тут він у 1900 р. став членом Революційної Укра- їнської Партії (РУП), розпочав свою журналістську працю, написавши до львів- ського “Літературно-Наукового Вісника” під криптонімом А.Ж. критичну статтю про незадовільну роботу шкільної ради при Лубенській земській повітовій управі щодо розповсюдження українських книжок серед населення1. Разом з іншими партійцями А. Жук, пройшовши еволюцію від бунтарства до марксизму й соціалізму, завдяки своїй енергії, працездатності, зайняв скоро чіль- не місце, як агітатор, пропагандист, організатор і публіцист, та невдовзі став чле- ном Центрального Комітету Української соціал-демократичної партії (УСДРП). А згодом відома доля революціонера: арешти, тюрми й еміграція, а з нею напівголо- дне існування в “Академічному Домі” у Львові, де по багатьох ваганнях 1907 р. саме тут осів А. Жук. Галицьке життя з його завзятою національною боротьбою, праця в галицькій українській кооперації (з 1909 р. редакторство в органах Краєвого Ревізійного Со- юзу – “Економіст” і “Самопоміч”) змусили А. Жука ґрунтовно переглянути та ско- ригувати набуте з молодих літ партійне кредо. Працюючи на кооперативній ниві А. Жук не залишав партійних справ. У Львові існувала закордонна група Україн- 584 Наталя Шульгата ської соціал-демократичної партії, до якої входили Д. Донцов, В. Дорошенко та інші, а головою був А. Жук. Відповідно до рішень партійної конференції соціал- демократів Наддніпрянщини (1909) у Львові почав виходити часопис “Праця” (співредактором був А. Жук), метою якого було розбудити партійне життя на схід- ноукраїнських землях. Проте все більше політичних емігрантів Наддніпрянщини почали шукати нових шляхів для вирішення не стільки соціальних, а національ- них проблем, скерувати свою діяльність для розвитку самостійницької ідеї – від пропаганди звичайного сепаратизму від Росії до утворення незалежної держави. Дилему між національним і класовим Жук вирішив остаточно. Місце класової бо- ротьби заступила у його свідомості національна, а класову солідарність інтерна- ціонального пролетаріату – національна єдність усіх верств української нації2. Зрозуміло, що на зміну ідеологічних переконань не тільки А. Жука, а зре- штою всієї наддніпрянської еміграції мав вплив галичан, а очевидно, більше самі обставини, в яких вони жили та діяли, атмосфера, що огортала їх життя й працю. Від спілкування А. Жука з Д. Донцовим, В. Кушнірем, В. Панейком у нього утвер- дилася думка, що самостійницька ідеологія тільки зміцнить й поглибить її всеу- країнський характер. Згодом це виявилося у співпраці галицько-буковинських ді- ячів із наддніпрянцями. Надзвичайно наддніпрянськими політичними емігрантами у Львові заопі- кувався український галицький меценат Кость Паньківський. Згодом всеукраїн- ський кооператор І. Витанович, який тісно співпрацював з А. Жуком, про відноси- ни К. Паньківського до наддніпрянців згадував: “…заопікувався не одним із них як добрий батько, допоміг вийти поза чужі доктрини, пристати до конкретної пра- ці, почуватися на рідному грунті, врости в нього й працювати для нього, не поки- даючи з овиду, як і він сам, всенаціональних змагань, для успіху яких треба було вміти щоденно працювати, хоч і в вузьких межах і з дрібними вислідами”3. Як й інші представники українських національно-політичних сил, А. Жук за- мислюється над грядучим міжнародним конфліктом та місцем і ролі в ньому Укра- їни. Однак він не обмежився якимись фантастичними планами, а намагався зреа- лізувати свої замисли, створивши відповідну організацію. У 1912 році А. Жук заснував Український Інформаційний Комітет з метою ознайомлення з українською справою та її значенням західно-європейських полі- тичних чинників. Він також планував видання спеціального часопису, що висвітлю- вав би українську політику та її завдання у зв’язку з міжнародним становищем. З вибухом Першої світової війни українці опинилися між двома ворогуючи- ми країнами, проголосили свою лояльність до держав, під пануванням яких вони перебували. Це поставило їх у протилежні сторони воюючих країн, коли “йшов на брата брат”. Галичани 1 серпня 1914 р. організували Головну Українську Раду (ГУР) й почали формувати Легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Наддні- прянські політичні емігранти з початком війни створили свою міжпартійну полі- тичну структуру. Вже 2 серпня 1914 р. А. Жук проінформував голову ГУР К. Ле- вицького про плани створення організації4. За почином А. Жука 4 серпня 1914 р. повстав у Львові Союз визволення Укра- їни (СВУ) – безпартійна політична організація з державницькими і соборницькими кличами, яка поставила собі за мету відновлення самостійної України. Реалізацію 585Андрій Жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923) своїх національних змагань Союз пов’язував з поразкою Росії у війні, поваленням царизму. Звідси випливала його орієнтація на Центральні держави. Як зазначав В. Дорошенко, “українці мусили бути по стороні ворогів свого головного ворога – Росії, тим більше, що одним із цих ворогів була Австрія, де український народ знайшов для себе змогу національно-політичного й культурного розвитку”. На зустрічі з митрополитом А. Шептицьким члени Союзу В. Дорошенко, Д. Донцов і А. Жук поінформували його про утворення організації та її завдан- ня. Ознайомившись з політичною платформою Союзу, митрополит із нею цілком погодився. З подання Івана Боберського, діяча сокільсько-січового руху, вже на наступ- не засідання ГУР був запрошений Микола Залізняк, відомий у львівських колах наддніпрянець-політемігрант, перед тим студент-правник, прославившись у ви- ступах за український університет у Львові. Надалі у передросійський окупацій- ний період на засіданнях ГУР були присутні представники СВУ – А. Жук і Д. Дон- цов. Але СВУ, співпрацюючи з галичанами, не увійшов до складу ГУР, а мав у ній тільки дорадчий голос5. На засіданні ГУР 5 серпня 1914 р. заслухано інформацію про створення СВУ та проект його роботи6. А. Жук виступив із заявою про визнання Ради найвищою і єдиною національно-політичною репрезентацією українців Австро-Угорщини й до “певної міри також виразницею національно-політичних стремлінь україн- ського народу в Росії”, а також зазначив, що Союз перебуватиме в “тісному кон- такті” з ГУР7. Зрозуміло, що СВУ сподівався на матеріальну і моральну підтрим- ку від Ради. К. Левицький від імені галичан запевнив політемігрантів, що будь-які пе- реговори з урядами Австро-Угорщини і Німеччини в справах Наддніпрянщини проводитимуться разом з Президією Союзу. 15 серпня 1914 р. в часописі “Діло” з’явилася інформація про створення СВУ, в якій відзначалося, що антиросійська позиція Союзу відповідала “становищу значної частини політично активної укра- їнської суспільності в Росії”8. На засіданнях ГУР представники СВУ брали активну участь в обговорен- ні різних біжучих питань, займали чіткі самостійницькі позиції, намагалися вра- ховувати інтереси і наддніпрянців, і галичан. Так, обговорюючи маніфест ГУР “Український народе” від 3 серпня 1914 р., укладений М. Лозинським, А. Жук від- стоював точку зору, що самостійницьку думку в документі потрібно “ліпше за- маркувати” (підсилити)9. З 4 по 27 серпня 1914 р., тобто до часу залишення Союзом Львова, відбуло- ся 8 засідань організації, на яких були прийняті відозви до українського народу в Росії, болгар, румунів, шведів і турків, підготовлено брошуру для Січових Стріль- ців, розроблено план діяльності на випадок російської окупації, налагоджено об- лік роботи. У зв’язку з російською окупацією Галичини А. Жук разом з СВУ та галиць- кими політичними діячами переїхав до Відня. Тут відбулася реорганізація Союзу – замість Д. Донцов головою обрано М. Залізняка, але й того незабаром було усу- нено. Після того обрано Президію СВУ – В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський і О. Скоропис-Йолтуховський, яка збиралася і діяла колегіально. Обов’язки між 586 Наталя Шульгата членами президії розподілялися так: загальне керівництво (внутрішні справи орга- нізації) – А. Жук, видавнича справа – В. Дорошенко, зносини з австро-німецькою владою – М. Меленевський і О. Скоропис-Йолтуховський. Спочатку в Союзі було 6 наддніпрянців. З переїздом до Відня до нього долучи- лася низка наддніпрянських політемігрантів і галицько-буковинських громадсько- політичних діячів. Відповідно до списку, складеного А. Жуком, СВУ за весь час свого існування (серпень 1914 – липень 1918 рр.) нараховував у своїх рядах понад 250 членів, співробітників і активу з числа військовополонених10. Вони належали до різних політичних напрямків, мали неоднакові ідейні переконання, але сприй- мали єдиний політичний постулат Союзу – самостійність України11. У Відні Союз започаткував свої періодичні видання: “Вістник Союза ви- зволення України” (жовтень 1914 р. – грудень 1917 р.), співредактором якого був А. Жук, і редактором “Вістника політики, літератури й життя” (січень–листопад 1918 р.). У редакції “Вістника” співпрацювало близько 60 осіб. Він мав великий вплив на формування національної свідомості військовополонених, галичан і бу- ковинців. Окремі його номери поширювалися у Наддніпрянщині12. Крім “Вістни- ка” Союз видавав у Відні німецькою мовою газету “Ukrainische Nachrichten” (вере- сень 1914 р. – січень 1917 р.), а у Лозанні (Швейцарія) – франкомовний місячник “La Revue Ukrainienne”. Зрозуміло, що реалізувати свої державницькі плани Союз не міг поза урядо- вими чинниками Центральних держав13. Тому СВУ налагодив політичні контакти з урядами цих держав для представництва й захисту інтересів українського наро- ду, його національно-державницьких змагань, виступаючи як самостійний і неза- лежний політичний чинник. 5 вересня 1914 р. А. Жук надіслав до шефа кабінету Міністерства закор- донних справ Австро-Угорщини О. Гойоса матеріал “Про план діяльності СВУ у зв’язку з війною”. У ньому зазначалося, що австро-російська війна, що роз- почалася на галицьких землях, закінчиться на Правобережній Україні перемо- гою австро-угорської зброї. Тому російські українці повинні зайняти відповід- не становище і через своїх представників увійти в контакт як з австрійськими українцями, так і з урядовими та військовими колами Австро-Угорської монар- хії. “Вважаємо за потрібне заявити, – наголошував А. Жук, – що Союз визволен- ня України стоїть на сепаратному від Росії становищі, а свою політичну акцію веде в напрямі улегшення побіди австро-німецьким військам і одірвання від Ро- сії українських земель”14. Союз намагався вияснити відношення Центральних держав до української справи. Австрійський і німецький урядові чинники запевняли його представни- ків у прихильності до українських визвольних змагань, однак нічого конкретно- го не чинили, оскільки територія Наддніпрянщини на той час перебувала за меж- ами практичної політики цих країн. “Але це не може нас вести до відвороту від Центральних держав, – писав А. Жук, – бо нема куди-інде повернутись. Україн- ство в Росії слабке. Русифікація може нас навіки здавити. Коли не буде поза меж- ами українського руху, то нам грозить загибель”. Тому орієнтуючись на Централь- ні держави, Союз прагнув використати будь-які можливості для досягнення своїх національно-політичних цілей15. 587Андрій Жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923) СВУ, сподіваючись на переможний хід армій Центральних держав і зайняття Правобережної України, планував скликати в тилу цих країн український націо- нальний конгрес – тимчасовий орган для формування правничо-державної орга- нізації українських земель, їх внутрішнього політичного устрою, для реформуван- ня аграрних відносин тощо. Однак події перших місяців війни не дозволило СВУ втілити своє головне практичне завдання – проводити організаційну роботу в тилу австро-німецьких армій. У вересні 1914 р. А. Жук визнав, що національно-політична і організацій- на в той час не була актуальною. Тому він вважав, що основну увагу слід зосеред- ити на представництві української справи перед урядами та громадськістю євро- пейських країн, а також на пропаганді визвольних ідей серед своєї суспільності, особливо в середовищі полонених українців16. З метою інформації про українське питання та його пропаганду у нейтраль- них країнах або прихильних до Центральних держав А. Жук періодично виїжджав до Швейцарії, Болгарії й Туреччини. Союз не мав змоги через воєнні дії підтримувати контакти з існуючими в Наддніпрянщині відповідними організаціями та поодинокими політиками, які підтримували політичну платформу СВУ. Зазначимо, що значна частина наддні- прянців, зокрема Товариство українських поступовців, не визнавала Союз своїм представницьким органом. Однак серед українського громадянства були активні самостійницькі діячі, що стали під прапор Союзу. Підтвердженням цього була по- літична нарада політичних діячів у квітні 1915 р. в Києві, яка схвалила політич- ну позицію Союзу, його діяльність й вирішила налагодити з ним тісніші зв’язки. Для цього виїхав за кордон Євген Голіцинський, один з колишніх видатних діячів РУП. Він відбув наради з Президією СВУ у Відні, побував на Балканах, був при- йнятий графом Тисою в присутності Л. Цегельського. З 16 травня 1915 р. у Філіпополі (тепер м. Трнава у Болгарії) та Константи- нополі відбулися наради А. Жука і М. Меленевського з Є. Голіцинським (він тоді з метою конспірації виступав під псевдонімом Панас Петренко), на яких обгово- рювалися питання стосунків між Союзом і місцевими емігрантськими організа- ціями у справі організації революційної діяльності під егідою Союзу. Було також укладено план політично-організаційної роботи в Україні. Ці наради підтвердили, як писав А. Жук, що Союз “є не тільки та організація, що виступає за границею, але й що ця загранична організація репрезентує созвучні політичні елементи на місцях, на Україні, які рівно ж організуються під тою самою назвою і становлять властивий, з природи речі конспіративний центр Союзу в Росії, а загранична ор- ганізація являється явним репрезентантом того центру назверх”17. Слід зазначити, що існували невеликі самостійницькі організації в різних міс- тах України, зокрема в Катеринославі, Полтаві, Чернігові, які мали тісні зв’язки із київськими самостійниками, а через них із закордонним світом, отримуючи че- рез Київ видання СВУ. А. Жук, в діяльності якого одним із засадничих постулатів була соборність України, входив до складу комісії з створення загальноукраїнської організації, в якій були б представлені всі політичні партії та депутатські клуби Галичини і Бу- ковини, а також Наддніпрянщини18. 588 Наталя Шульгата В результаті тривалих дискусій між різними українськими політиками 5 квіт- ня 1915 р. відбулися перші установчі збори Загальної Української Ради, що мала репрезентувати український народ на час війни і накреслювати головні лінії укра- їнської політики. Всі інші організації, зберігаючи свою автономію, координували з нею свою діяльність. Наддніпрянщину репрезентували в Раді 3 делегати СВУ з вирішальним го- лосом – Володимир Дорошенко, Всеволод Козловський, Олександр Скоропис- Йолтуховський, пізніше В. Дорошенко, М. Меленевський, А. Жук. Проти пред- ставництва наддніпрянських українців у ЗУР дуже гостро виступили О. Назаріїв, Д. Донцов і В. Степанківський. 7 червня 1915 р. вони подали голові Ради К. Ле- вицькому протест, в якому рішуче заперечували визнання галичанами і буковин- цями такого права для СВУ19. У листі до І. Крип’якевича від 23 жовтня 1915 р. А. Жук зазначав, що той, хто солідаризується і хоче працювати разом із Союзом, повинен визначити своє місце, не забуваючи, що будь-яка праця має пов’язуватися з тією організацією, в якій перебуваєш. Він вважав, що абияка індивідуальна робота, яка ведеться не з рамена організації і не для організації, ніколи не принесе користі для національної політики, а то й зникне безслідно. “Так ми розуміємо ведення політики, – писав А. Жук, – а це розуміння є цілком відмінне від розуміння цієї справи деякими по- літичними провідниками і тими трьома російськими українцями, які залишилися поза нашою організацією та пішли на особисту службу особам. Так зрештою ди- виться на цю справу і значна частина австрійських українців, яка стала і стоїть в опозиції до своїх провідників”20. А. Жук на засіданні Загальної Української Ради (ЗУР) 30 жовтня 1915 р. так охарактеризував стосунки СВУ з західноукраїнськими політичними організація- ми: “...часом ми і австрійські українці говоримо про справи на ріжних мовах і одні других не розуміємо, – пущено в обіг злобну пльотку, що ми не хочемо нікого з австрійських українців пустити на Російську Україну, що ми хочемо когось підчи- нити собі і мало що не правительством майбутньої України себе уважаємо. Щось подібного може придумати лише злоба і зависть людська”21. Остаточний розкол Загальної Української Ради стався після проголошення 5 листопада 1916 р. австро-угррським цісарем і німецьким кайзером маніфестів про утворення Польської держави і відокремлення Галичини. СВУ гостро ви- ступив проти листопадових актів 1916 р. з приводу проголошення Польського королівства і відокремлення Галичини, можливого включення до Польщі оку- пованих Центральними державами українських земель Холмщини, Підляшшя й Волині. З вибухом російської революції репрезентаційно-політична роль Союзу за кордоном відпала. Змінилася його політична позиція. В ухвалах Президії СВУ від 2 травня 1917 р. Союз визначив практичні завдання – опіку над культурними по- требами полонених і українського населення окупованих земель. “Тоді, – писав А. Жук, – серед страшної темряви та мряки єдиним, далеким від Рідного Краю вогником миготів Союз визволення України із своїми видавництвами та своєю ді- яльністю і вказував дорогу національно-політичній думці до державної самостій- ності України”. Тепер, силою об’єктивного ходу речей в процесі збройної між- 589Андрій Жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923) народної боротьби, це стало фактом. Повалено царат, і на його руїнах повстала Українська Народна Республіка. А. Жук один із Президії СВУ залишився в Австрії, а В. Козловський – у Німеччині секретарем берлінської централі. М. Меленевський і О. Скоропис- Йолтуховський виїхали до України; В. Дорошенко перебував у Львові. СВУ активно підтримував українську делегацію на мирних переговорах у Бересті-Литовському. Коли більшовицька делегація на чолі з Л. Троцьким виступила проти участі укра- їнців у переговорах, Союз 2 січня 1918 р. опублікував комунікат, в якому ствер- джував, що “український уряд не має нічого спільного з російським реакційним струмом фальшивих поголосок”, і вимагав, щоби “більшовицький уряд Централь- ної Росії провадив мирові переговори на власний рахунок”22. Па переговорах у Бересті-Литовському українська делегація зуміла досягти значних успіхів, зокрема включити до УНР Холмщину, добилася згоди австрій- ського уряду на утворення з Галичини і Буковини єдиного коронного краю з укра- їнською самоуправою. А. Жук писав, що ця угода створить умови, щоб україн- ський народ почувався господарем на своїй землі і творив свою волю та перестав бути, як досі, слугою інших народів23. Діяльною була праця А. Жука щодо розвитку українського національного жит- тя в окупованих Центральними державами українських землях: Холмщині, Волині, Поліссі і Підляшші. Союз вважав, що для українців цих земель відкрилися нові пер- спективи розвитку, виникла потреба нової організації. Головною справою, з якої роз- почалася культурно-національна праця, стало шкільництво, терен, який для України мав особливе значення і був одним з найбільш пекучих постулатів українства24. За ініціативи СВУ в серпні 1915 p. у Львові було засновано Бюро культурної помочі для українського населення окупованих областей, яке займалося справа- ми організації українського шкільництва, збиранням фондів, взагалі, питаннями культурно-національного життя на Волині й Поліссі. Спочатку Бюро очолював Іван Крип’якевич, а з кінця 1916 р. – В. Дорошенко. Завдяки заходам Бюро та трьох вербункових комісаріатів Українських Січових Стрільців, які очолювали Д. Вітов- ський, М. Гаврилко і М. Саєвич, а також великій праці окремих галичан, в окупо- ваних повітах Волині й Полісся вдалося відкрити десятки українських народних шкіл. Так, на середину квітня 1918 р. тут працювало 40 українських шкіл, пожерт- вування для яких збирали полонені українці, Січові Стрільці. Кошти передавалися через А. Жука в Бюро культурної помочі, де зосереджувались і добровільні внески української суспільності Галичини25. Культурно-освітня і громадська праця СВУ на Волині й Поліссі була складовою частиною суспільно-політичного життя й за- гальноукраїнського процесу національного відродження. Активну роботу проводив А. Жук у Загальній Українській Культурній Раді (утворена 5 лютого 1915 р. у Відні), де був обраний заступником голови секції по- пулярних викладів літератури і науки. Він підтримував стосунки з товариством “Сільський господар”, у березні 1916 р. представив діяльність СВУ на засіданні товариства “Бесіда”26. Андрій Жук доклав багато зусиль у справі національно-освідомлювальної ро- боти серед військовополонених російської армії та формуванні національних вій- ськових частин. Табори виховали тисячі свідомих українських громадян. Коли в 590 Наталя Шульгата Україні вибухнула революція й почалася українсько-московська війна, багато ти- сяч з-поміж полонених, що пройшли таборовий вишкіл, стали в ряди українсько- го війська й пішли виганяти ворогів з їх рідного краю. На заклик Союзу тисячі добровольців зголосилися обороняти Україну. З них СВУ сформував дві дивізії: “синьожупанників” у Німеччині і “сірожупанників” в Австрії. Союз визволення України як організація, покликана до життя обставинами війни й зорієнтована на завдання воєнного часу, виконав величезну політичну й культурну працю. Здійснилося програмне домагання СВУ – державну самостій- ність України було здобуто. 30 червня 1918 р. за підписом А. Жука було опубліковано заяву про самороз- пуск Союзу визволення України. Члени організації вважали, що здобуття Украї- ною державної самостійності та утворення легальних українських репрезентацій- них органів підтверджує виконання основного завдання Союзу. Андрій Жук, займаючись справами ліквідації СВУ, одночасно був призначений радником з особливих доручень українського посольства у Відні, яке тоді очолю- вав В. Липинський. Жук знайомиться з багатьма людьми, що мали репрезентувати Українську Державу за кордоном. Після Злуки 22 січня 1919 року А. Жук у листі до керівника зовнішньої політики ЗУНР Л. Цегельського, копія якого була надісла- на С. Петлюрі, виклав свої міркування щодо можливої певної реорганізації дипло- матичної служби, пропонував урядам УНР і ЗУНР підготувати спільну ноту, якою повідомити всі держави про важливу історичну подію – злуку українських земель, висловлював думку про українське представництво на Паризькій мирній конферен- ції, очолювати яке, на його погляд, міг би М. Грушевський, а до його складу мав увійти Липинський, котрого “відтак треба лишити послом у Парижі”. В цьому ж листі йшлося й про українсько-польську війну. А. Жук вважав, що потрібно зібрати військові сили обох частин України й витіснити поляків з Галичини і Холмщини. Стосовно румунів та угорців, то він радив до вирішення питання з поляками про- водити збалансовану політику і “не наражатись на оружний конфлікт”. Ним були висловлені міркування щодо доцільності існування Ради і Секретаріату ЗУНР аж до чітко визначеного об’єднання двох українських держав. “Може, пізніше при- йдеться відвойовувати від нової російської навали, тоді пригодиться нам Галиць- ка Рада і Секретаріат на зв’язок загальноукраїнської національної власті. Але вже тепер мусить бути спільне військо, спільне дипломатичне представництво, спіль- на загранична політика”. А. Жук звертався з листами до низки політичних діячів України, зокрема до В. Винниченка, в яких викладав свої погляди і ставлення до різних проблем української внутрішньої та зовнішньої політики27. Після повалення гетьманату уряд УНР скасував усі дипломатичні призна- чення гетьманського уряду, і 18 лютого 1919 р. посол В. Липинський і радник А. Жук були звільнені з посад, хоч фактично пропрацювали ще аж по травень мі- сяць включно. З травня аж до жовтня 1919 р. Жук був призначений до “похідної канцеля- рії” міністра закордонних справ УНР В. Темницького, що перебував тоді у Відні і з яким його пов’язували добрі стосунки та співпраця у Загальній Українській Раді та Союзі визволення України. А. Жук брав участь у двох нарадах голів закордон- них установ УНР, що відбулися 18–22 червня 1919 р. у Відні і 6–14 серпня 1919 р. 591Андрій Жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923) у Карлсбаді (Чехословаччина) під головуванням В. Темницького, на яких обгово- рювалися головні засади української зовнішньої політики з урахуванням міжна- родної ситуації того часу28. У зв’язку із звільненням з посади, В. Темницький був відкликаний із Відня і виїхав у вересні 1919 р. разом із Л. Жуком до Кам’янця-Подільського, де в той час перебував уряд УНР. Через воєнні обставини А. Жук покинув 19 листопада Кам’янець і виїхав до Відня. Звільнившись з державної служби, він зайнявся лі- тературною працею. Слід зазначити, що А. Жук отримав повноваження й надалі проводити лікві- дацію СВУ за кошти українського посольства у Відні, яке вже очолив Г. Сидорен- ко. Юрій Жук у своїх спогадах писав, що майно табору полонених у Фрайштадті (Верхня Австрія), тобто бібліотека, друкарня, театр і багато приватних речей, було передано товариству “Просвіта” в Ужгороді. За браком фондів була припинена видавнича діяльність СВУ в Женеві та Лозанні. Майно видавництв перейшло до українського посольства в Берні. Власність СВУ в Берліні та Празі теж перебрали українські посольства в цих містах. Наприкінці 1920 року ця робота була закінче- на і А. Жук всі відповідні документи передав посольству у Відні29. З лютого 1921 по березень 1923 р. А. Жук працював референтом в уряді ЗУНР у Відні, згодом у Комітеті оборони західноукраїнських земель аж до його розпус- ку у 1927 р. Він брав участь у підготовці різноманітних довідок, документів, заяв, резолюцій, меморандумів про становище на українських землях, що надсилали- ся до Ліги Націй у Женеві, урядів різних держав і громадських організацій. Одно- часно він продовжував свою журналістську діяльність як співробітник різних ча- сописів Галичини; дописував до українських газет в Америці. Участь Андрія Жука у національно-визвольних змаганнях підтвердила його самовіддане служіння рідному народові, ідеалам Української держави. 1 Літературно-Науковий Вісник. – Львів, 1901. – Кн. 8. – С. 19–20. 2 Дорошенко В. Людина чину (Слів кілька про Андрія Жука) // Календар-альманах “Дніпро”. – Львів, 1939. – С. 129. 3 Витанович І. Кость Паньківський й українська довоєнна політична еміграція в Галичині // Календар для всіх. Альманах “Нового Часу”. – Львів, 1939. – С. 50–51. 4 Жук а. Як дійшло до заснування Союзу визволення України // Календар-альманах “Дніпро” на рік 1935. – Львів, 1935. – С. 115. 5 Патер І. Андрій Жук і Союз Визволення України // Молода нація. – Смолоскип, 2002. – С. 59–60. 6 Жук а. Як дійшло… – С. 115. 7 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВОВУ), ф. 3807, оп. 2, спр. 1, арк. 23–24. 8 Діло. – Львів; Відень, 1914. – 15 серп. 9 Патер І. Андрій Жук… – С. 60. 10 Патер І. Союз визволення України: проблеми державності і соборності. – Львів, 2000. – С. 77. 11 Пам’яткова книжка Союзу визволення України і Календар на 1917 рік. – Відень, 1917. – С. 363. 12 Наріжний С. Українська еміграція: Культурно-освітня праця між двома війнами. – Прага, 1942 р. – С. 14. 592 Наталя Шульгата 13 Наша платформа // Вістник Союза визволення України (далі – Вістник). – Відень, 1912. – № 1. – С. 1–2. 14 Центральний державний архів вищих органів влади та управління (ЦДАВОУ). – Ф. 4405. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 1. 15 Патер І. Союз визволення України… – С. 86. 16 ЦДАВОУ. – Ф. 4405. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 5. 17 Там само. – Спр. 14. – Арк. 34–36. 18 левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914– 1918 рр. – Львів, 1928–1929. – Ч. 1–2. – С. 71–72. 19 Там само. – С. 162–163. 20 ЦДАВОУ. – Ф. 4405. – Оп. 1. – Спр. 65. – Арк. 23. 21 Там само. – Спр. 15. – Арк. 1–4. 22 Воляник С. Берестейський договір 9.ІІ.1918. – Клівленд, 1989. – С. 130. 23 Вістник політики, літератури й життя (далі – Вістник). – Відень, 1918. – № 3. – С. 26. 24 Центральний державний історичний архів у Львові (ЦДІАУЛ). – Ф. 395 – Оп. 1 – Спр. 14. – Арк. 56–57. 25 Там само. – Арк. 98. 26 ЦДАВОУ. – Ф. 4405 – Оп. 1. – Спр. 24. – Арк. 309. 27 Жук Ю. Спогади про батька // Політика і час. – К., 1994. – С. 60. 28 Витанович І. Андрій Жук (Ільченко), кооператор-громадянин. – Львів, 1938. – С. 14. 29 Жук Ю. Вказ. праця. – С. 63. Natalia Shul’hata. ANDRII ZHUK’S CONTRIBUTION TO THE NATIONAL LIBERATION STRUGGLE (1914-1923) The article characterizes the activities of Andrii Zhuk in the years of the Ukrainian Revolution, his contribution to the functioning of the Union for the Liberation of Ukraine, the General Ukrainian Cultural Council and the ZUNR government-in-exile. Key words: Andrii Zhuk, the Union for the Liberation of Ukraine, the ZUNR government, the General Ukrainian Cultural Council.

Андрій Жук у національно-визвольних змаганнях (1914–1923)

Репозитарії

Схожі ресурси