Участь Володимира Охримовича у боротьбі за державну незалежність ЗУНР (1918–1923)
Розглянута державотворча діяльність Володимира Охримовича, визначена його роль в суспільно-політичному житті ЗУНР, доведено, що політик виступав за мирне вирішення польсько-українського конфлікту на платформі збереження національних прав українців....
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2009
|
| Назва видання: | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73360 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Участь Володимира Охримовича у боротьбі за державну незалежність ЗУНР (1918–1923) / І. Косар // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 513-520. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-73360 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-733602015-01-10T03:01:18Z Участь Володимира Охримовича у боротьбі за державну незалежність ЗУНР (1918–1923) Косар, І. Політична еліта Розглянута державотворча діяльність Володимира Охримовича, визначена його роль в суспільно-політичному житті ЗУНР, доведено, що політик виступав за мирне вирішення польсько-українського конфлікту на платформі збереження національних прав українців. The article explores Volodymyr Okhrymovych’s state-building activities and his role in the socio-political life of the ZUNR. It proves that Okhrymovych defended the peaceful resolution of Polish-Ukrainian conflicts while insisting on the preservation of the national rights for Ukrainians. 2009 Article Участь Володимира Охримовича у боротьбі за державну незалежність ЗУНР (1918–1923) / І. Косар // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 513-520. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73360 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Політична еліта Політична еліта |
| spellingShingle |
Політична еліта Політична еліта Косар, І. Участь Володимира Охримовича у боротьбі за державну незалежність ЗУНР (1918–1923) Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| description |
Розглянута державотворча діяльність Володимира Охримовича, визначена
його роль в суспільно-політичному житті ЗУНР, доведено, що політик виступав
за мирне вирішення польсько-українського конфлікту на платформі збереження
національних прав українців. |
| format |
Article |
| author |
Косар, І. |
| author_facet |
Косар, І. |
| author_sort |
Косар, І. |
| title |
Участь Володимира Охримовича у боротьбі за державну незалежність ЗУНР (1918–1923) |
| title_short |
Участь Володимира Охримовича у боротьбі за державну незалежність ЗУНР (1918–1923) |
| title_full |
Участь Володимира Охримовича у боротьбі за державну незалежність ЗУНР (1918–1923) |
| title_fullStr |
Участь Володимира Охримовича у боротьбі за державну незалежність ЗУНР (1918–1923) |
| title_full_unstemmed |
Участь Володимира Охримовича у боротьбі за державну незалежність ЗУНР (1918–1923) |
| title_sort |
участь володимира охримовича у боротьбі за державну незалежність зунр (1918–1923) |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Політична еліта |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73360 |
| citation_txt |
Участь Володимира Охримовича у боротьбі за державну незалежність ЗУНР (1918–1923) / І. Косар // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 513-520. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
| series |
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| work_keys_str_mv |
AT kosarí učastʹvolodimiraohrimovičauborotʹbízaderžavnunezaležnístʹzunr19181923 |
| first_indexed |
2025-07-05T22:00:20Z |
| last_indexed |
2025-07-05T22:00:20Z |
| _version_ |
1836845966228979712 |
| fulltext |
513Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009
Ірина Косар
Участь Володимира охримоВича У боротьбі за
держаВнУ незалежність зУнр (1918–1923)
розглянута державотворча діяльність Володимира охримовича, визначена
його роль в суспільно-політичному житті ЗУНр, доведено, що політик виступав
за мирне вирішення польсько-українського конфлікту на платформі збереження
національних прав українців.
Ключові слова: Володимир охримович, УНрада, ЗУНр, дипломатична ді-
яльність.
У дослідженні проблем історії Західно-Української Народної Республіки
(ЗУНР) особливу актуальність на сучасному етапі має об’єктивний аналіз діяль-
ності відомих і вимушено малознаних постатей учасників національно-визвольних
змагань 1918–1923 рр., переосмислення ролі особистостей у цих переломних для
української історії процесах, що дозволить пояснити часто вкрай суперечливі їх
аспекти. Адже в умовах панування радянської тоталітарної системи, ідеологія якої
спрямовувалася на вилучення із свідомості людини національної, історичної само-
ідентифікації та деперсоналізацію історії, імена визначних громадсько-політичних
діячів перебували поза межами наукових досліджень.
Разом з тим складні суспільно-політичні процеси сьогодення вимагають, з
одного боку, консолідації суспільства навколо національної ідеї, а з іншого – за-
своєння сучасною політичною елітою досвіду державотворення знакових поста-
тей минулого, які можуть стати гідним прикладом для наслідування. Вирішенню
цих завдань об’єктивно сприятиме відновлення історичної правди щодо багатьох
українських діячів, повернення із забуття їхніх імен. До малодосліджених поста-
тей слід віднести й Володимира Охримовича (1870–1931) – адвоката, журналіста,
ученого, визначного громадсько-політичного діяча, одного з лідерів Української
національно-демократичної партії (УНДП) (у 1919 р. переіменована на Українську
народно-трудову партію), який брав активну участь у державотворчих процесах
на західноукраїнських землях у 1918–1923 рр.
Проблема ролі В. Охримовича у суспільно-політичному житті ЗУНР не зна-
йшла належного висвітлення в українській історіографії. Більшість сучасників1
та істориків діаспори2 лише згадують його як активного учасника підготовки лис-
топадового зриву, члена Української Національної Ради. Окремих аспектів діяль-
ності В. Охримовича як провідного діяча УНДП напередодні листопадових подій,
зокрема його позиції щодо створення Української Національної Ради, опосередко-
вано торкнувся соратник по партії та один із лідерів ЗУНР К. Левицький3. У працях
відомих державних діячів того часу М.Лозинського4 та Л. Цегельського5 знайшли
514 Ірина Косар
відображення окремі епізоди та факти участі В. Охримовича у дипломатичних де-
легаціях ЗУНР. Першими спробами оцінки його життя та громадсько-політичної
діяльності можна вважати некрологи6, написані безпосередньо після смерті дія-
ча. Серед сучасних досліджень варто виділити роботи М. Кугутяка7, О. Красів-
ського8, в яких частково розкрито взаємини В. Охримовича з екзильним урядом
ЗУНР, його роль у діяльності Української народно-трудової партії та формуван-
ні її державно-політичної платформи. Постать В. Охримовича згадується чи не в
кожному узагальнюючому дослідженні, присвяченому історії ЗУНР, або окремим
її проблемам9, проте увага вчених до його діяльності була незначною.
Таким чином проблема участі В. Охримовича у державотворчих процесах пе-
ріоду ЗУНР не стала предметом спеціальних системних досліджень, а висвітлюва-
лась епізодично. Тому метою даної статті є спроба дослідження ролі В. Охримовича
у боротьбі за збереження державної незалежності на західноукраїнських землях у
1918–1923 рр. Для досягнення названої мети автор поставила завдання: розкрити
внесок В. Охримовича у виникнення і становлення ЗУНР, проаналізувати його ді-
яльність у складі дипломатичних делегецій української влади та з’ясувати позицію
стосовно шляхів і засобів боротьби за відновлення української державності.
На кінець літа – початок осені 1918 р. в Австро-Угорщині щораз чіткіше про-
ступали ознаки загального розпаду. Чотирирічне воєнне спустошення з катастро-
фічними економічними наслідками, контроверсійні національно-політичні рухи,
як і перманентна урядова криза, остаточно підірвали державні основи країни. В
умовах пропольської орієнтації австрійського уряду західноукраїнські землі опи-
нилися перед небезпекою приєднання їх до новоствореної польської держави. За
таких обставин український політичний провід, який перебував у руках націонал-
демократів, виявивши політичну зрілість і розуміння національно-державних ін-
тересів став ініціатором “самочинного перебрання влади в краю”10.
Мемуарні джерела називають В. Охримовича серед тих діячів, що брали
участь у підготовці першолистопадового повстання 1918 р. у Львові, яке перерос-
ло в національно-демократичну революцію. Як провідний діяч УНДП він увійшов
до складу окремої комісії, створеної в другій половині вересня Народним коміте-
том (керівним виконавчим органом) партії для підготовки державного переворо-
ту. Ця комісія увійшла в зв’язок та весь час близько співпрацювала з самочинно
створеним гуртком українських старшин австрійської армії та Січових стрільців
– Центральним військовим комітетом (ЦВК), що взяв безпосередньо на себе під-
готовку збройної акції в краю11. В. Охримович згадує, що протягом 10–31 жовтня
брав участь у щонайменше шести нарадах Військового комітету, які проходили у
суворій таємниці12.
Водночас В. Охримович був учасником дискусій Народного комітету УНДП
щодо рішення Української парламентарної репрезентації створити Українську
Національну Раду – конституанту (Конституційні збори), яка б реалізувала право
національно-державного самовизначення українського народу13. Його як представ-
ника УНДП було запрошено на Установчі збори Української Національної Ради 18
жовтня 1918 р., на яких після довгих дискусій прийнято рішення про створення
Української держави на західноукраїнських землях Австро-Угорщини, залишив-
ши відкритим питання об’єднання з Наддніпрянською Україною14.
515
Участь Володимира Охримовича у боротьбі
за державну незалежність ЗУНР (1918–1923)
Зауважимо, що В. Охримович не поділяв довірливого ставлення більшості
діячів Української Національної Ради до австрійського уряду і надій, що він до-
бровільно передасть владу в їхні руки. Більше того, він стверджував, що “ані пре-
зидія (керівний орган – І.К.), ані велика більшість членів Української Національ-
ної Ради не бажала собі перевороту”, який відбувся 1 листопада 1918 р., “ані його
свідомо не підготовила, ані його свідомо не викликала … був він свідомим і на-
міреним почином тайного гуртка, що називав себе “Військовим Комітетом”15. Цю
думку підтвержували і член львівської делегації Української Національної Ради
М.Лозинський16 та організаційний референт ЦВК Дмитро Паліїв17. Останній, крім
того, писав: “З Національною Радою, чи її львівською делегацією ЦВК не стояв у
ніякому контакті. Натомість сходився й радив з поодинокими громадськими дія-
чами, як д-ром Охримовичем, Лозинським, Панейком і Федорцевим”18.
В. Охримович запевняє, що про хід нарад і діяльність Військового коміте-
ту його цивільні члени, які були одночасно делегатами Української Національ-
ної Ради (в тому числі й він сам) не інформували інших членів Ради. Разом з
тим, посилаючись на дискусії, що велися на засіданнях ЦВК, він визнавав, що
сам комітет, піднімаючи збройне повстання, не покладав великих надій на успіх
і перемогу, але мав рішучий намір принаймні не допустити переходу Львова і
Східної Галичини під польську владу без дієвого опору і спротиву українсько-
го народу19.
Після Першолистопадового зриву і переходу влади до Української Національ-
ної Ради, яка взяла на себе функцію законодавчого органу новоствореної держави,
В. Охримович працював у складі її націонал-демократичної фракції, що станови-
ла дві третини всіх депутатів20. Зазначимо, що на засіданні Української Національ-
ної Ради 9 листопада після тривалої дискусії на його пропозицію було затвердже-
но назву нової держави – Західно-Українська держава і герб у вигляді “золотого
лева на синьому фоні”21.
Польська політична верхівка не примирилася з утворенням національної
держави на західноукраїнських землях, адже це не відповідало політичним кон-
цепціям відновлення Другої Речі Посполитої. Тому вже 1 листопада польські вій-
ськові загони розпочали збройний наступ проти українців, що переріс у польсько-
українську війну. В. Охримович не міг залишатися осторонь складних процесів
польсько-українських взаємин періоду збройного протистояння. 1–2 листопада він
брав участь у переговорах Української Національної Ради з делегацією Польсько-
го національного комітету, очолюваною колишнім маршалком Галицького сейму
С. Незабітовським. Зініціювавши переговори, поляки погоджувалися тимчасово,
до рішення мирної конференції, визнати українську державну владу та розпочати
процес мирного співжиття обидвох народів. Натомість К. Левицький, І.Кивелюк
та В. Охримович від імені української держави гарантували забезпечення грома-
дянських і культурних прав польської національної меншини22.
Однак, коли під час переговорів перевага у бойових діях почала схилятися до
польських військових формувань, делегація Польського національного комітету ви-
рішила диктувати свої нерівноправні щодо українців умови23. Вірогідно, вдаючись
до переговорів сторони переслідували різну мету: українці сподівалися, як твердить
К. Левицький: “без проливу крови удержати лад і спокій”24, а поляки – виграти час
516 Ірина Косар
для організації та поповнення своїх збройних сил. Зрозуміло, що анексіоністські
плани польських політиків унеможливили досягнення бажаного консенсусу.
Після зайняття поляками Львова 22 листопада та евакуації уряду і більшої
частини Української Національної Ради, В. Охримович разом з кількома її пред-
ставниками був уповноважений залишитися в місті для захисту прав українців25.
З перших днів окупанти розгорнули масовий терор і жорстокі репресії, особливо
проти національно свідомої інтелігенції. Вже у листопаді В. Охримович як репре-
зентант української влади був арештований і вивезений зі Львова26.
Масштабність арештів, безліч фактів убивств і насильства над українськими
ув’язненими і військовополоненими27 змусили уповноважених Державним Секре-
таріатом ЗУНР В. Охримовича, С. Томашівського та Л. Ганкевича провести впро-
довж 21–30 січня переговори з польськими урядовими представниками. В резуль-
таті польсько-українських домовленостей, 1 лютого був укладений договір, який,
ґрунтуючись на засадах міжнародного військового права, передбачав поліпшен-
ня умов життя у таборах поранених, полонених та інтернованих (депортованих) з
обох воюючих сторін, а також регламентував порядок звільнення останніх. Оби-
дві сторони зобов’язувалися не трактувати військовополонених та інтернованих
як злочинців28. Однак поляки не виконували умов укладеного договору, про що
свідчить звернення 26 лютого В. Охримовича, Л. Ганкевича та М. Лозинського від
імені української воюючої сторони до представників Польської правлячої комісії
з вказівками на факти нових арештів українців польськими властями та вимогою
виконання підписаних зобов’язань29.
Між тим В. Охримович 25–28 лютого 1919 р. очолював делегацію уряду
ЗУНР на переговорах з місією країн Антанти, яка на чолі з французьким генералом
Ю. Бартелемі виконувала офіційне доручення домогтися примирення між Поль-
щею і ЗУНР30. Слід зазначити, що перемир’я було запропоноване місією саме в мо-
мент досить критичного становища польської армії під Львовом, а війська ЗУНР
вели підготовку до реально можливого взяття міста31. Наведений факт є яскравим
свідченням того, на чиєму боці перебувала місія “миротворців”.
Під час переговорів з місією Бартелемі та польськими представниками укра-
їнська делегація продемонструвала принциповість стосовно відстоювання права
українського народу на державну незалежність у його етнографічних межах і без-
компромісне протистояння спробам Польщі окупувати західноукраїнські землі, в
тому числі й за сприянням чи мовчазної згоди країн Антанти. Коли представни-
ки Антанти під загрозою перекинути у Східну Галичину армію Галлера прагнули
нав’язати свої умови, зокрема щодо встановлення демаркаційної “лінії Бартелемі”,
яка залишала значну частину Східної Галичини разом із Львовом і Бориславсько-
Дрогобицьким нафтовим районом на польському боці, делегація ЗУНР припинила
переговори. Неможливість прийняття запропонованого місією проєкту перемир’я
не ставилася під сумнів, тому 28 лютого українська делегація на чолі з В. Охри-
мовичем виїхала зі Львова до Ходорова, де дислокувалося головнокомандування
Української Галицької Армії, і дала розпорядження про відновити воєнні дії32.
Таким чином В. Охримович виявив себе як прибічник мирного вирішення
польсько-українського конфлікту, але виключно на платформі збереження наці-
ональних прав українців. Цю позицію він послідовно відстоював і після тимча-
517
Участь Володимира Охримовича у боротьбі
за державну незалежність ЗУНР (1918–1923)
сової окупації західноукраїнських земель польськими військами в липні 1919 р.,
оскільки, з одного боку, на підставі невизначеності державно-правового статусу
Східної Галичини перед українцями відкривалася перспектива боротьби за реалі-
зацію права на самовизначення, а з іншого – обставини вимагали пошуку засад спі-
віснування двох народів. Так, під час переговорів 3 серпня 1920 р. чільних пред-
ставників українських політичних партій з делегатами польського уряду за участю
прем’єр-міністра В. Вітоса В. Охримович відзначив, що проблема державної при-
належності Східної Галичини має міжнародний характер, тому вона не може бути
предметом переговорів, натомість підкреслив важливість налагодження правно-
політичних відносин у краю, бо “в усякім разі обі народності мусять жити побіч
себе і знайти спосіб мирного співжиття”33.
Зауважимо, що в нових політичних умовах відповідальність за випрацювання
державної політики ЗУНР, спрямованої на розв’язання східногалицької проблеми,
ніс поряд з екзильним урядом краєвий політичний провід, репрезентований Укра-
їнською народно-трудовою партією (УНТП). Однак щодо шляхів і засобів бороть-
би за збереження української державності серед провідних діячів партії не було
одностайності. На противагу позиції абсолютної негації польської адміністрації,
яку зайняли екзильний уряд ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем та офіційний провід
УНТП, чимала група її діячів, серед них і В. Охримович, починаючи з середини
1920 р. схилялася до думки про можливість здобуття національно-територіальної
автономії українських земель у складі Польщі, поліпшення соціально-економічного
і національно-культурного становища українського народу шляхом нормалізації
польсько-українських відносин. Аргументуючи свою позицію, В. Охримович зго-
дом писав, що “політика цілковитої й безоглядної негації (відносно польської влади
– І.К.), абстиненції й пасивности була би дуже шкідлива для нашого народу”34.
Тенденції щодо польсько-українського порозуміння були породжені невдача-
ми і прорахунками західноукраїнської дипломатії на міжнародній арені та відвер-
тим намаганням держав Антанти остаточно вирішити галицьке питання на користь
Польщі та посилювалися в міру того, як зволікалося його міжнародне вирішення.
Джерелами таких настроїв стало також погіршення соціально-економічного та по-
літичного становища західноукраїнського населення в умовах польської окупації35.
Вказуючи на останні два чинники, В. Охримович констатував, що вони “не дають
змоги працювати та розвиватись ні культурно, ні економічно”36.
Польська сторона намагалася всіляко підігрівати помірковані щодо Польщі
позиції в проводі впливової української партії, сподіваючись використати це для
усунення галицької проблеми з міжнародних форумів. Відомо, що у кінці жов-
тня – на початку листопада 1921 р. представник польських політичних кіл Т. Ма-
дайський вдався до спроби переговорів з провідними діячами УНТП, серед них і
В. Охримовичем, намагаючись схилити його до лояльності щодо Польщі, але сам
В. Охримович на засіданні президії Української Національної Ради 19–20 листо-
пада заявив, що не давав йому з цього приводу жодних обіцянок37.
У відповідь на посилення нормалізаційно-автономістських настроїв в УНТП,
що чітко проявилось на засіданнях Народного комітету в листопаді 1921 р.38, ек-
зильний уряд у Відні, надіслав до краю листи із звинуваченням В. Охримовича та
інших відомих діячів партії в догідливості. Є.Петрушевич вимагав від крайово-
518 Ірина Косар
го політичного проводу припинення будь-яких контактів з поляками, запевняв у
швидкому та успішному вирішенні проблеми державності Галичини39. Критику-
ючи такий авторитаризм з боку уряду, В. Охримович зауважив: “Дуже легко ки-
дається у нас тяжкі підозріння на ріжних людей, навіть дуже заслужених… Брак
у нас пошановання чужої відмінної думки”40.
Різкий протест з боку уряду викликала пропозиція голови Народного коміте-
ту Володимира Бачинського та його найближчого оточення в УНТП взяти участь
у виборах до польського сейму і сенату, призначених на листопад 1922 р., оскіль-
ки цей акт, на думку Є. Петрушевича, означав би автоматичне визнання польської
влади. В. Охримович не виправдовував зайняту урядом позицію ігнорування ого-
лошених виборів, що була викликана необгрунтованим оптимізмом стосовно по-
зитивного вирішення східногалицької проблеми на міжнародній арені, адже, як
він зазначав на Міжпартійній конференції у Львові 20 травня 1922 р., уряд був
впевнений, що “заки прийдуть вибори ми забудемо про Польщу”. Не заперечую-
чи важливих аргументів на користь бойкоту виборів, В. Охримович обгрунтову-
вав необхідність участі у виборах тим, що “вибрані нами посли не вступили б до
Варшавського сойму, а утворили б українську конституанту”41.
Однак у другій половині серпня Народний комітет ще не виробив єдиної
думки щодо цього питання і не прийняв остаточного рішення. У зв’язку з цим, за
ініціативою заступника голови Народного комітету В. Охримовича, 26 серпня у
Львові скликано з’їзд УНТП, делегати якого прийняли резолюцію про бойкот ви-
борів42. Пізніше він вказував на негативні наслідки такої політики, так як недо-
статня підготовка до виборів призвела до обрання ворожих українському насе-
ленню послів43.
Рішення Ради послів Антанти від 15 березня 1923 р. про перехід Східної Га-
личини під суверенітет Польщі констатувало не тільки де-факто, але й де-юре
припинення існування ЗУНР. Поразка змагань за державну незалежність спону-
кала В. Охримовича, який упродовж останнього більш як півроку стояв осторонь
політичного життя, активно включитися в процес випрацювання УНТП нової
державно-політичної платформи, яка б у нових політичних умовах вказала шля-
хи і засоби розв’язання проблеми української державності. Враховуючи, з одно-
го боку, уроки з досвіду державотворення періоду ЗУНР, а з іншого – конкретні
внутрішні та зовнішньополітичні обставини, він обгрунтував і, ставши головою
УНТП, відстоював програму і тактику боротьби за “повну одноцільну національно-
територіальну автономію для всіх українських земель під Польщею” як етапу до
реалізації державної незалежності і соборності44. Хоча концепція, репрезентована
В. Охримовичем, зустріла неоднозначну реакцію з боку тогочасного українського
політикуму, вона не означала відмови від національно-державницької ідеології, а
була розрахована на тривалу боротьбу свідомого сконсолідованого українства на-
вколо здійснення його стратегічної мети – відновлення національної державнос-
ті та соборності.
Отже, В. Охримович посів помітне місце у суспільно-політичному житті
ЗУНР, виявивши себе як активний, поміркований політик, дипломат, відданий іде-
алам незалежної і соборної української державності. Основними засадами його
державно-політичної діяльності були принципове відстоювання незалежності та
519
Участь Володимира Охримовича у боротьбі
за державну незалежність ЗУНР (1918–1923)
територіальної цілісності ЗУНР, послідовний захист національно-політичних і
громадянських прав українців в умовах польської окупації, а також підпорядко-
ване цим завданням використання офіційних, легальних методів боротьби. Аналіз
державотворчої діяльності В. Охримовича засвідчує складний характер польсько-
українських взаємин, драматизм міжнародного становища молодої західноукра-
їнської держави, контроверсійність політичних концепцій розв’язання проблеми
української державності, що в цілому негативно позначилося на національно-
визвольній боротьбі.
1 Паліїв Д. Листопадова революція. З моїх споминів // Новий час. – 1928. – Ч. 134–155;
Панейко В. Перед першим листопада. Шматок спогадів // Діло. – 1928. – 1 листопада; Кузьма о.
Листопадові дні 1918 р. – Львів, 1931. – 448 с.; Чубатий М. Державний лад на Західній Области
Української Народньої Републики // Народний календар товариства “Просвіта” на звичайний
рік 1921. – Львів, 1920. – С. 96–130.
2 Волинець с. Передвісники і творці листопадового зриву. Західноукраїнські громадські і
політичні діячі. – Вінніпег, Канада, 1965. – 324 с.; ріпецький с. Листопад 1918 р. – Нью-Йорк
– Детройт, 1961. – 50 с.; Ярославин с. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у
1918–1923 рр. – Філадельфія, 1956. – 182 с.
3 Левицький К. Великий зрив (до історії української державности від березня до листопада
1918 р. на підставі споминів та документів). – Львів, 1931. – 152 с.
4 Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. 2-ге вид. – Нью-Йорк, 1970. – 228 с.
5 Цегельський Л. Від легенд до правди: Спомини про події в Україні, зв’язані з Першим листопада
1918 р. – Львів, 2003. – 336 с.
6 Д-р Володимир Охримович (Посмертна згадка) // Діло. – 1931. – 8 листопада; Др. Володимир
Охримович (Посмертна згадка) // Новий час. – 1931. – 11 листопада.
7 Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918–1929). – Т. 1. – Київ – Івано-
Франківськ, 2002. – 536 с.
8 Красівський о. Галичина у першій чверті ХХ ст.: Проблеми польсько-українських стосунків. –
Львів, 2000. – 416 с.
9 Макарчук с. Українська республіка Галичан. Нариси про ЗУНР. – Львів, 1997. – 192 с.; Західно-
Українська Народна Республіка. 1918–1923: Історія / Відп. ред. О.Карпенко – Івано-Франківськ,
2001. – 628 с.; Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. – Львів, 1998. – 488 с. та
ін.
10 Левицький К. Назв. праця. – С. 84.
11 Кузьма о. Назв. праця. – С. 46; Панейко В. Перед першим листопада. Шматок спогадів //
Діло. – 1928. – 1 листопада.
12 охримович В. “Військовий комітет” (Причинок до історії листопадового перевороту на підставі
особистих помічень і споминів) // Діло. – 1928. – 1 листопада.
13 Левицький К. Назв. праця. – С. 107.
14 Ярославин с. Назв. праця. – С. 82–84.
15 охримович В. “Військовий комітет” … // Діло. – 1928. – 1 листопада.
16 Лозинський М. Назв. праця. – С. 38–40.
17 Паліїв Д. Листопадова революція. З моїх споминів // Новий час. – 1928. – ч. 136.
18 Там само. – ч. 150.
19 охримович В. “Військовий комітет” … // Діло. – 1928. – 1 листопада.
20 Волинець с. Назв. праця. – С. 309; Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української
Народньої Републики // Народний календар товариства “Просвіта” на звичайний рік 1921. –
Львів, 1920. – С. 106.
21 Діло. – 1918. – 11 листопада.
520 Ірина Косар
22 Цегельський Л. Назв. праця. – С. 57.
23 Лозинський М. Назв. праця. – С. 51.
24 Левицький К. Назв. праця. – С. 143.
25 Ганкевич Л. Умова, заключена дня 1 лютого 1919 р. у Львові між повновласниками Державного
Секретаріяту Західно-Української Народної Республіки та Польською Правлячою Комісією в
справі ранених, полонених та інтернованих // Літопис Червоної Калини. – 1934. – Ч. 10. – С. 14.
26 Кривава книга / Упоряд. Радевич-Винницький Я. Передрук з видань 1919 та 1921 років.–
Дрогобич, 1994. – С. 30.
27 Там само. – С. 123.
28 Ганкевич Л. Умова … // Літопис Червоної Калини. – 1934. – Ч. 10. – С. 14–16; Република. –
1919. – 11 лютого.
29 Нове життя. – 1919. – 4 березня.
30 Там само. – 1 березня; Република. – 1919. – 1 березня;
31 Лозинський М. Назв. праця. – С. 75.
32 Република. – 1919. – 4 березня.
33 Громадська Думка. – 1920. – 5 серпня.
34 охримович В. За автономію (Моя відповідь) // Діло. – 1923. – 1 липня.
35 Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ). – Ф. 309. – Оп. 1. –
Спр. 2605. – Арк. 1.
36 охримович В. Сучасне політичне положення й наша тактика // Діло. – 1923. – 24 травня.
37 ЦДІАУЛ. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 2605. – Арк. 1.
38 Там само. – арк. 2.
39 Кугутяк М. Назв. праця. – С. 163.
40 ЦДІАУЛ. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 2605. – Арк. 7.
41 Там само. – Арк. 8.
42 Красівський о. Назв. праця. – С. 240.
43 охримович В. Сучасне політичне положення й наша тактика // Діло. – 1923. – 24 травня.
44 Там само.
Iryna Kosar. VOLODYMYR OKHRYMOVYCH’S PARTICIPATION IN THE
STRUGGLE FOR THE INDEPENDENT STATEHOOD OF THE ZUNR (1918 -
1923)
The article explores Volodymyr Okhrymovych’s state-building activities and his
role in the socio-political life of the ZUNR. It proves that Okhrymovych defended the
peaceful resolution of Polish-Ukrainian conflicts while insisting on the preservation of
the national rights for Ukrainians.
Key words: Volodymyr Okhrymovych, the Ukrainian National Council, the ZUNR,
diplomatic activities.
|