Дискусійні питання історії ЗУНР

У статті аналізуються питання, які все ще залишаються в історіографії Західноукраїнської Народної Республіки. Автор звертає увагу на контроверсійні точки зору щодо революційних подій, які відбулися 1 листопада 1918 р. у Львові, стосовно часу існування ЗУНР, Акту злуки УНР та ЗУНР, причин поразки Укр...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Кондратюк, К.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2009
Назва видання:	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Теми:	Джерела та історіографія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73371
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Дискусійні питання історії ЗУНР / К. Кондратюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 710-717. — Бібліогр.: 34 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-73371
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-733712015-01-10T03:01:20Z Дискусійні питання історії ЗУНР Кондратюк, К. Джерела та історіографія У статті аналізуються питання, які все ще залишаються в історіографії Західноукраїнської Народної Республіки. Автор звертає увагу на контроверсійні точки зору щодо революційних подій, які відбулися 1 листопада 1918 р. у Львові, стосовно часу існування ЗУНР, Акту злуки УНР та ЗУНР, причин поразки Української Галицької армії тощо. The author of the article analyses the questions that are still disputable in modern Ukrainian historiography. The author attracts our attention to the controversial points of view concerning the type of revolutionary events which took place on the 1 st of November 1918 in Lviv, concerning the time of WUPR existence, concerning the Act of Unification of Western Ukrainian People’s Republic end Ukrainian People’s Republic , concerning the reasons of the defeat of Ukrainian army, etc. 2009 Article Дискусійні питання історії ЗУНР / К. Кондратюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 710-717. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73371 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Джерела та історіографія Джерела та історіографія
spellingShingle	Джерела та історіографія Джерела та історіографія Кондратюк, К. Дискусійні питання історії ЗУНР Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
description	У статті аналізуються питання, які все ще залишаються в історіографії Західноукраїнської Народної Республіки. Автор звертає увагу на контроверсійні точки зору щодо революційних подій, які відбулися 1 листопада 1918 р. у Львові, стосовно часу існування ЗУНР, Акту злуки УНР та ЗУНР, причин поразки Української Галицької армії тощо.
format	Article
author	Кондратюк, К.
author_facet	Кондратюк, К.
author_sort	Кондратюк, К.
title	Дискусійні питання історії ЗУНР
title_short	Дискусійні питання історії ЗУНР
title_full	Дискусійні питання історії ЗУНР
title_fullStr	Дискусійні питання історії ЗУНР
title_full_unstemmed	Дискусійні питання історії ЗУНР
title_sort	дискусійні питання історії зунр
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Джерела та історіографія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73371
citation_txt	Дискусійні питання історії ЗУНР / К. Кондратюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 710-717. — Бібліогр.: 34 назв. — укр.
series	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv	AT kondratûkk diskusíjnípitannâístoríízunr
first_indexed	2025-07-05T22:00:48Z
last_indexed	2025-07-05T22:00:48Z
_version_	1836845995690819584
fulltext	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009710 Костянтин КондратюК Дискусійні питання історії Зунр У статті аналізуються питання, які все ще залишаються в історіогра- фії Західноукраїнської народної республіки. автор звертає увагу на контровер- сійні точки зору щодо революційних подій, які відбулися 1 листопада 1918 р. у Львові, стосовно часу існування ЗУнр, акту злуки Унр та ЗУнр, причин поразки Української Галицької армії тощо. Ключові слова: Західно-Українська народна республіка, українська історі- ографія, дискусійні питання. Історії Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) присвячено чималу кількість літератури, різнопланової за проблематикою, широтою висвітлюваних аспектів, а також за формою і жанром. Широким є спектр видань: від газетної публіцистики до фрагментів в окремих працях і монографіях. Їх аналіз засвідчує, що в історії ЗУНР є чимало дискусійних моментів. Так, тернопільські історики Богдан Лановик і Микола Лазарович події 1 лис- топада 1918 р. у Львові називають військовим переворотом1. Ярослав Дашкевич з цього приводу наголошує, що це досить непродуманий термін. Насправді, за- значає він, ні у Львові, ні в інших містах Східної Галичини жодного перевороту не відбулося. На той час Австро-Угорська монархія програла війну з Антантою і вже у жовтні 1918 р. перебувала в стадії політичного колапсу, а частково й хаосу. 19 жовтня 1918 р. Українська Національна Рада (УНРада) проголосила українську державність. 1 листопада у Львові та в інших містах відбулася – внаслідок організа- ційної діяльності Військового комітету при УНРаді, що підготували адміністративні та військові структури в повітових містах української частини Галичини – перехід влади від Австрії до України. З 19 жовтня українська влада вже була легітимною. В жодній місцевості ні австрійська адміністрація, ні австрійська армія не чинили опору. “Переворотом” назвала дії легальної української влади польська сторона. Цю дезорієнтуючу назву не без тенденційності підхопила польська історіографія й деякі романтизовані українські історики2. До речі, серед сучасних польських істориків є дослідники, зокрема Мацей Козловський, який досить високо оцінює організаційні зусилля українських діячів щодо перебрання влади у Східній Галичині в листопаді 1918 р. і проголошення ЗУНР. М. Козловський у своїй монографії нетрадиційно для польської історіографії навів документи, які засвідчили присутність у польському таборі осіб, які засуджу- вали збройний опір частини польських мешканців Львова українській владі3. Аналіз публікацій показав, що українські історики називають різні дати проголошення ЗУНР. Так, Богдан Гудь вважає що ЗУНР проголошено 1 листо- 711Дискусійні питання історії ЗУНР пада 1918 р.4. Натомість Борис Тищик стверджує, що УНРада визначила назву української держави – Західно-Українська Народна Республіка – 9 листопада5. Згідно з правовими нормами ЗУНР була проголошена 13 листопада 1918 р. Саме того дня УНРада ухвалила “Тимчасовий Основний Закон про державну самостій- ність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії”. Перший артикул Закону встановлював назву держави – Західно-Українська Народна Республіка, визначав її територію. У сучасній вітчизняній навчальній літературі зустрічаємо суперечливі твер- дження щодо революції на західноукраїнських землях. Тернопільські історики П. Коріненко та А. Фартушняк стверджують, що “спільним для революційних процесів 1917–1920 рр. в Україні було те, що вони проявилися в трьох революціях: національно-демократичній і соціалістичній у Наддніпрянській Україні, народно- демократичній – у Західній Україні, які відбивали чітко визначені політичні курси та шляхи їх реалізації”6. Мимоволі чи свідомо, автори протиставляють національно- демократичній революції в Наддніпрянщині народно-демократичну революцію в західних землях України. При цьому варто зазначити те, що ще в періо д хрущовської “відлиги” старший науковий співробітник Інституту суспільних наук АН УРСР у м. Львові Олександр Карпенко обґрунтовано довів, що жовтнево-листопадові події 1918 р. у західноукраїнському регіоні були частиною єдиної національно- демократичної революції на теренах Австро-Угорщини, яка завершилася створен- ням національних держав, зокрема ЗУНР7. На нашу думку, в листопаді 1918 р. на західноукраїнських землях розпочалася національно-демократична революція, головним змістом якої була боротьба українського населення за своє національне і соціальне визволення, створення власної соборної демократичної держави зі справедливим суспільним устроєм. Різні підходи виявили дослідники при визначенні хронологічних рамок існування Західноукраїнської Народної Республіки. Одні дотримуються 1918– 1923 р.8, інші – 1918–1919 рр.9. Подібне спостерігаємо і в трактуванні війни 1918–1919 р. Одні автори називають її українсько-польською війною10, інші – польсько-українською11. Щодо років існування ЗУНР, слід наголосити, що державність не була повніс- тю ліквідована з моментом польської окупації Східної Галичини. Вона існувала й надалі та уособлювалася не лише в екзильному уряді у Відні, а й в політичних організаціях у краї, які підтримували політику цього уряду, ігноруючи польську владу. У 1920–1922 рр. існував спільний фронт трьох галицьких партій – трудової, радикальної та християнсько-суспільної, з яким у багатьох випадках фактично солідаризувалися соціал-демократична партія, національно орієнтована частина КПСГ і Руський виконавчий комітет. Ці організації спиралися на розгалужену мережу громадських об’єднань. Існували й підпільні збройні сили – УВО та інші угруповання галицьких військовиків. Березнева 1923 р. ухвала Ради послів держав Антанти призвела до зруйнування державних структур ЗУНР, а політичні сили Галичини пішли різними шляхами і вже ніколи не досягали такого рівня націо- нальної солідарності, як у часи боротьби за державність ЗУНР12. Практично всі українські історики відзначають велику державотворчу діяль- ність властей ЗУНР. Дещо повільніше, на думку Олександра Карпенка, розвивалося 712 Костянтин Кондратюк законотворення в соціально-економічній сфері. Так, закон про землю був виданий лише в середині квітня 1919 р. і за своїм змістом не міг задовольнити селянських мас, оскільки багато з питань не вирішував13. Цю тезу дещо урівноважують висновки Олега Павлишина. Політична зрілість керівництва ЗУНР, – зазначає він, – виявилася в стратегічному підході до аграрного питання та несприйнятті популістських гасел, прагненні розв’язати проблему, не лише забезпечивши інтереси мало – і безземельного населення, але й водночас створивши умови для ефективного землекористування. Ще однією особливістю галицько-українського революційного досвіду була одностайність різних верств щодо збереження права власності. Водночас УНРада не зуміла знайти компроміс між внутрішніми соціальними обставинами і прогнозованими зовнішньополітичними наслідками. Намагання керівників ЗУНР вирішити складну дилему – задовільнити вимоги найширших мас і водночас зберегти міжнародне реноме як антибільшовицького режиму – завело західноукраїнських лідерів у глухий кут. Принципові питання реформи – граничні межі вивласнення та відшкодування за землю було передано майбутньому Сойму ЗО УНР. Відтак оголошений земельний закон не мав завершеного вигляду й не став стабілізуючим чинником суспільно-політичного життя молодої республіки14. Дискусійною серед українських істориків є тема переговорів у Ходорові в лю- тому 1919 р. Нагадаємо, що командування УГА в лютому розпочало Вовчухівську операцію, у результаті її успішного завершення планувало, оволодівши залізни- цею Львів–Перемишль, здобути Львів та Перемишль і вийти на лінію річки Сян. Успішно розпочату операцію було зупинено 25 лютого 1919 р. за вимогою Найвищої Ради держав Антанти. У Східну Галичину прибула дипломатична місія на чолі з французьким генералом Бартелемі. Під час переговорів українська делегація зрозуміла, що Антанта підтримує Польщу. Місія союзників визначила демарка- ційну лінію розмежування воюючих сторін. За поляками мав залишатися Львів і Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Українська делегація відкинула пропозиції місії Бартелемі, тож воєнні дії відновилися. З цього приводу львівський історик Вадим Ададуров стверджує, що розрив перемир’я завдав шкоди керівництву ЗУНР, яке обрало стратегію фаталіста: або все, або нічого15. Натомість Микола Литвин вважає, що за тодішньої військово- політичної ситуації у Східній Галичині, враховуючи психологічні настрої армії та народу й орієнтуючись на усталені норми міжнародного права, уряд ЗУНР і коман- дування Галицької армії обрали єдино можливу на той час ухвалу. Вже 19 березня Верховна Рада країн Антанти, розглядаючи східногалицьке питання, повернулася до проблеми нових переговорів щодо перемир’я16. С. Макарчук, розглядаючи концептуальні аспекти сучасної польської істо- ріографії ЗУНР, зазначає: “Польські автори майже без винятку критикують не- поступливість українського керівництва на переговорах з поляками, що велися за участю чи під зверхністю представників Антанти, зокрема, на переговорах за участю місії Бартелемі. Мовляв, коли б українці в лютому 1919 р. прийняли лінію Бартелемі – Кам’янка Струмилова, Перемишляни–Бібрка–західніше Стрия – то могли б зберегти свою державу на двох третинах території Східної Галичини і здобули б визнання Антанти. 713Дискусійні питання історії ЗУНР Наступний історичний розвиток, наголошує історик, показав, що таке “спри- ятливе” для українців розв’язання навряд чи могло б вважатися позитивним в історичній перспективі. При приблизному повторенні сценарію Другої світової війни на західноукраїнському просторі лінія Бартелемі могла б навічно стати за- хідним кордоном України, а доля українців західніше тієї лінії випередити долю населення на захід від лінії Керзона. Справді, політичні керівники повинні бути гнучкими на переговорах, але вони не мають права поступатися тоді, коли йдеться про очевидне руйнування національного тіла народу17. Деякі дослідники, характеризуючи Акт злуки двох українських держав – УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. наголошують на тому, що він мав тільки “декларативне значення” і не реалізовувався на практиці18. Оцінюючи Акт злуки 22 січня 1919 р., мусимо констатувати, пише Євген Хлюпін, що незважаючи на його історичне зна- чення, об’єднання УНР і ЗУНР не стало тривалою реальністю. Обидва уряди так і не спромоглися розробити конкретний механізм інтеграції. Правова база проголо- шеної 22 січня 1919 р. соборної УНР була суперечливою. УНР набула юридичного статусу і як формально єдина держава, і як перехідне державне утворення, що мало виразні риси конфедерації19. Дійсно, правно-політична регламентація об’єднання не була відрегульована належним чином. Однак слід не забувати й того, що тоді почалися серйозні ідейні взаємовпливи між керівництвом обох частин України, обопільний обмін фахівцями, економічна взаємодопомогу та й, врешті, спільні дії Наддніпрянської й Української Галицької армій у 1919–1920 рр. Окремі історики вважають, що Є. Петрушевич був президентом ЗУНР. Зокрема, Орест Субтельний стверджує, що “Президентом ЗУНР автоматично став голова Української Національної Ради Євген Петрушевич”20. У двотомному виданні “Народжені Україною” йдеться про те, що Є. Петрушевич був обраний головою ЗУНР21. В дійсності Є. Петрушевич ні президентом, ні головою ЗУНР не був. Він обіймав посаду голови (президента) Української Національної Ради з 19 жовтня 1918 р.22. 4 січня 1919 р. на засіданні УНРади в Станиславові була утворена Президія Ради у складі президента (голови ради) і чотирьох його заступників. Президентом УНРади було знову обрано Є. Петрушевича. На цьому ж засіданні утворено ще один важливий орган – Виділ (президію) УНРади. Він складався з Президента ради і дев’яти її членів та виконував функції колегіального глави держави23. 9 червня 1919 р. замість десятиособового Виділу (президії) УНРада призначи- ла свого голову Євгена Петрушевича повновладним диктатором західних областей УНР. З цього приводу Я. Дашкевич зауважує, що УНРада не завагалася відверто запровадити непопулярний у т.зв. демократичному світі пост і титул (хоча вони практично зреалізовані у значній частині формальних демократій)24. Не важко побачити розбіжності серед дослідників щодо чисельності поль- ської армії генерала Ю. Галлера. Так, М. Литвин стверджує, що у травні 1919 р. на Галицькому фронті з’явилася 60-тисячна армія Галлера, яка була сформована, вишколена і озброєна у Франції. На той час чисельність Галицької армії становила близько 40 тис.осіб25. Натомість Борис Савчук пише, що проти ЗУНР була спря- мована (фактично з санкції Антанти) і армія ген. Галлера – 80 тис. вояків, понад 200 гармат, 900 кулеметів26. Той же автор додає, що сили поляків на східногалиць- кому фронті разом з галлерівською армією зросли до 100 тисяч. 714 Костянтин Кондратюк С. Макарчук дещо по-іншому оцінює сили військ генерала Галлера в Східній Галичині. “У квітні 1919 р. з Франції через Німеччину до Польщі було перекинуто армію генерала Галлера. Ця армія налічувала близько 80 тис. жовнірів. Частина її була направлена на Волинь, де з’єдналася з групою Бабінського, а інша стрілецька дивізія галлерчиків опинилася в Галичині, з’єднавшись із військами групи генерала Івашкевича. На передній лінії фронту із ЗУНР поляки зосередили 50 тис. жовнірів, 200 гармат. Передбачалася найбільша воєнна операція з усіх, які до того здійсню- вало польське військо27. З наведеного матеріалу не зовсім зрозуміло, скільки ж військовиків армії Галлера взяли участь у бойових діях проти УГА в 1919 р. Не цілком з’ясованим залишається питання: кому належить ідея і план Чортківської наступальної операції УГА у червні 1919 р. С. Макарчук зазначає, що Чортківський протинаступ пов’язують головно з іменем генерала Олександра Грекова. Є твердження і про те, що план протинаступу вродився у штабі 2-го корпу- су полковника Мирона Тарнавського. Так чи інакше, пише дослідник, контрнаступ розпочався 8 червня. Його почали 3-тя і 7-ма бригади другого корпусу, які в той день відбили у поляків Ягольницю, а ввечері – Чортків28. З огляду на масштабність наступу, – пише Борис Савчук, – важко погодитися з думкою, що ця заслуга належить “виключно” фронтовим командирам, які, до того ж, мало не самочинно, як це інколи подається, розпочали наступ. Разом з тим, факт початку операції без урахування людських і матеріальних ресурсів підтверджує значний тиск і з їхнього боку. Головним фактором, що зумовив наступ, на думку цього історика, стали настрої, які на той час панували в армії. Лейтмотивом наради військового коман- дування 5 червня в Товстій стала констатація, що вояцтво змучене “не боями, а тільки безбоєвим відступом”, що “не ворог, а зневіра і розпука знищать” армію. Перший наказ від 7 червня про наступ на Чортків віддав М. Омелянович-Павленко. Новопризначений головнокомандувач О. Греков 9 червня видав свій знаменитий “Наказ військам”, який наголошував: “від сьогодні ми будемо знати тільки слово “вперед” і боєм та хоробрістю добудемо назад нашу землю”29. Іншої версії дотримується М. Литвин. Дослідник стверджує, що розпоря- дження готуватися до рішучого наступу 5 червня 1919 р. віддав начальник штабу армії полковник В. Курманович. Обговоривши становище на фронті та стан армії зі старшинами оперативного управління В. Льобковіцем і Ф. Льонером, він під- писав довгоочікуваний у війську наказ, а його штаб активно почав готувати план наступальної операції. Ввечері того самого дня до полковника В. Курмановича у с. Товсте, де роз- містилася Начальна Команда Галицької армії, прибула делегація старшин Другого корпусу. Вона запропонувала розглянути їх пропозиції щодо контрнаступу най- ближчими днями. Ініціатива частин Другого корпусу відповідала планам Начальної Команди і негайно була підтримана. Вже 7 червня видано наказ за підписом гене- рала Омеляновича-Павленка про наступальну операцію у районі Чорткова силами 3-ї і 7-ї бригад Другого корпусу. Його відразу затвердив новий командувач УГА генерал О. Греков. Однак деякі військовики старших рангів, підкреслює М. Литвин, спершу навіть генерал Омелянович-Павленко, скептично поставилися до наміру розпочати наступальну операцію. Проте генерал Греков, підтриманий командирами 715Дискусійні питання історії ЗУНР корпусів і більшістю бригад, зумів переконати уряд у можливості успішного здій- снення офензиви, яка підніме міжнародний престиж ЗУНР і морально-політичний дух армії30. Загалом історикам варто уважніше ставитися до наведення в публікаціях кількості військових сил противників. Наприклад, М. Литвин в “Історії Львова”, (Том 3) пише про те, що в кінці червня 1919 р. польські бойові ряди зросли до 38 613 багнетів і 2 144 шабель. Разом це виносило майже 41 тис. У Галицькій армії на той час було лише 24 300 багнетів і 400 шабель, тобто 25 тис. вояків31. Натомість у навчальному посібнику “Історія України ХХ – початку ХХІ століття” стверджується, що у липні 1919 р. із-за Збруча перейшла 85-тисячна Українська Галицька армія, що відступала під тиском польських легіонів32. Дискусійним серед сучасних українських істориків є питання визначен- ня головних причин поразки ЗУНР. Б. Савчук головною причиною поразки у національно-визвольних змаганнях вважає орієнтацію Проводу не на внутрішні сили, а на зовнішньополітичну допомогу. Війна з Польщею, на його думку, була також програна через брак здібного командування, диктат політичних чинників і, зрештою, різним потенціалом сторін33. С. Макарчук вважає, що найсуттєвішим фактором, який призвів до поразки ЗУНР, був радянський. Поразки, завдані Українській Народній Республіці російсько- більшовицькою Червоною армією, потягнули за собою і поразки Галицької армії на польському та інших фронтах. Другою причиною поразки Галицької армії, навіть якщо не брати до уваги антантівські допомоги польському війську, була загальна перевага весною 1919 р. останнього в чисельності, в якості командного складу, в озброєнні та оснащенні, а також в матеріальному забезпеченні. Історик наводить й інші причини, які не дозволили відстояти і захистити ЗУНР перед польською агресією34. Від себе додамо, що головною причиною поразки ЗУНР були зовнішні чинни- ки. Невдача була зумовлена не тільки переважаючою силою поляків, але й позицією Румунії, Росії, Угорщини і що дуже важливо – країн Антанти. Англія і Франція з готовністю надавали збройну й дипломатичну допомогу новоствореним у Східній Європі національним державам, однак відвернулися від галицьких українців і стали на бік Польщі. Попри існування внутрішніх недоліків, ЗУНР могла б їх перебороти, якби зовнішньополітична ситуація була більш сприятливою. Безперечно, поразку ЗУНР зумовила велика кількість факторів. Однак падіння ЗУНР не перекреслило її ролі в історичному поступі українського народу на шляху до національної свободи і державної незалежності. Реальне існування впродовж восьми з половиною місяців національної держави внесло в український рух єдину кінцеву мету – здобуття самостійної соборної держави. 1 Лановик Б., Лазарович М. Історія України. Навч. посібник. – К., 2006. – С. 330. 2 дашкевич Я. ЗУНР: позитивний і негативний досвід // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2000. – Вип..6. – С. 357. 3 Kozlowski M. Micdzy Sanem a Zbzuczem. Walki o Lwow i Galicje Wschodnia 1918–1919. – Krakow, 1990. 716 Костянтин Кондратюк 4 Гудь Б. Загибель Аркадії. Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів у ХІХ – першій половині ХХ ст. – Львів, 2006. – С. 311. 5 тищик Б. Законотворча діяльність та державний устрій ЗУНР // Галичина. – Івано-Франківськ, 2001. - № 5–6. – С. 195. 6 Коріненко П., Фартушняк а. Курс лекцій з історії України. У 4-х частинах. – Ч. ІІІ. – Новітня історія України. – Тернопіль, 2007. – С. 197. 7 Карпенко о. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 році // З історії західноукраїнських земель. – Вип. 1. – К., 1957. 8 тищик Б., Вівчаренко о. Західноукраїнська Народна Республіка. 1918–1923 рр. – Коломия, 1993; Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. – Історія. – Івано-Франківськ, 2001. 9 Сеньків М., думинець І. Західноукраїнська Народна Республіка. 1918–1919 рр. – Дрогобич. 1996. 10 Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. – Львів, 1998. 11 Зашкільняк Л. Польсько-українська війна 1918–1919 рр. у висвітленні сучасної польської історіографії // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 6. – Львів, 2000. 12 Зайцев о. Екзильний уряд ЗУНР і українські політичні організації Галичини (1919–1923)// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.6. – Львів, 2000. – С. 193. 13 Західноукраїнська Народна Республіка. 1918–1923 рр. – Історія. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 600. 14 Павлишин о. Підготовка аграрної реформи в ЗО УНР// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.6. – Львів, 2000. – С. 180. 15 ададуров В. Політика Франції стосовно українсько-польського конфлікту за Східну Галичину в період з листопада 1918 по березень 1919 р.// Україна в минулому. – Вип. VІІ. – Львів, 1995. – С. 30. 16 Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. – Львів, 1998. – С. 270. 17 Макарчук С. Концептуальні аспекти сучасної польської історіографії //Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.6. – Львів, 2000. – С. 13–14. 18 Про це див.: Павлишин о. Об’єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. – перша половина 1919 р.)// Вісник Львівського університету. – Серія історична. – Вип.37. – Част. І. – Львів, 2002. – С. 327. 19 Хлюпін Є. Перші контакти урядів ЗУНР та УНР// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.6. – Львів, 2000. – С. 239. 20 Субтельний о. Україна: історія. – К., 1991. – С. 322. 21 Народжені Україною. Меморіальний альманах у двох томах. – Т.2. – К., 2002. – С. 318. 22 Діло.–1918. – 20 жовтня. 23 Вістник державних законів і розпорядків Західної области Української Народної Республіки. – Вип. І. – 31 січня 1919 р. – С. 2–3. 24 дашкевич Я. ЗУНР: позитивний і негативний досвід // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2000. – Вип. 6. – С. 357. 25 Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. – Львів, 1998. – С. 393. 26 Західноукраїнська Народна Республіка. 1918–1923 рр. – Історія. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 278. 27 Макарчук С. Українська республіка галичан. – Львів, 1997. – С. 165. 28 Макарчук С. Українська республіка галичан. – Львів, 1997. – С. 171–172. 29 Західноукраїнська Народна Республіка. 1918–1923 рр. – Історія. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 280–282. 30 Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. – Львів, 1998. – С. 371–372. 31 Історія Львова. У трьох томах. – Т. 3. – Львів, 2007. – С. 34. 32 Історія України ХХ – початку ХХІ ст.. Навч. посібник // П. Панченко, Н. Барановська, С. Падалка та ін. – К., 2004. – С. 44-45. 33 Західноукраїнська Народна Республіка. 1918–1923 рр. – Історія. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 331. 34 Макарчук С. Українська республіка галичан. – Львів, 1997. – С. 184-185. 717Дискусійні питання історії ЗУНР Kostiantyn Kondratiuk. Controversial questions of the history of the Zunr The author of the article analyses the questions that are still disputable in modern Ukrainian historiography. The author attracts our attention to the controversial points of view concerning the type of revolutionary events which took place on the 1 st of November 1918 in Lviv, concerning the time of WUPR existence, concerning the Act of Unification of Western Ukrainian People’s Republic end Ukrainian People’s Republic , concerning the reasons of the defeat of Ukrainian army, etc. Key words: Western Ukrainian People’s Republic, Ukrainian historiography, dis- putable questions.

Дискусійні питання історії ЗУНР

Репозитарії

Схожі ресурси