Ідея соціальної рівності в епоху античності

Ідея соціальної рівності в епоху античності

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2008
Автор: Левкулич, В.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України 2008
Назва видання:Мультиверсум. Філософський альманах
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73572
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Ідея соціальної рівності в епоху античності / В. Левкулич // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2008. — Вип. 71. — С. 139-150. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-73572
record_format dspace
spelling irk-123456789-735722015-01-13T03:02:26Z Ідея соціальної рівності в епоху античності Левкулич, В. 2008 Article Ідея соціальної рівності в епоху античності / В. Левкулич // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2008. — Вип. 71. — С. 139-150. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. 2078-8142 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73572 uk Мультиверсум. Філософський альманах Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
format Article
author Левкулич, В.
spellingShingle Левкулич, В.
Ідея соціальної рівності в епоху античності
Мультиверсум. Філософський альманах
author_facet Левкулич, В.
author_sort Левкулич, В.
title Ідея соціальної рівності в епоху античності
title_short Ідея соціальної рівності в епоху античності
title_full Ідея соціальної рівності в епоху античності
title_fullStr Ідея соціальної рівності в епоху античності
title_full_unstemmed Ідея соціальної рівності в епоху античності
title_sort ідея соціальної рівності в епоху античності
publisher Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
publishDate 2008
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73572
citation_txt Ідея соціальної рівності в епоху античності / В. Левкулич // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2008. — Вип. 71. — С. 139-150. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.
series Мультиверсум. Філософський альманах
work_keys_str_mv AT levkuličv ídeâsocíalʹnoírívnostívepohuantičností
first_indexed 2025-07-05T22:07:23Z
last_indexed 2025-07-05T22:07:23Z
_version_ 1836846409198862336
fulltext ______________________________________________________________ В.В. Левкулич, кандидат філософських наук, доцент УжНУ ІДЕЯ СОЦІАЛЬНОЇ РІВНОСТІ В ЕПОХУ АНТИЧНОСТІ Фундаментальні філософські вчення і традиції суспільного життя, що зародилися в античні часи, нині є невід’ємною частиною світової культури. Надбання античних мислителів закладені в основу сучасної світової суспільно-філософської думки. Дослідження соціальних учень Платона, Аристотеля та багатьох інших античних філософів має давню традицію, однак більшість наукових праць, що їм присвячені, мають предметом свого дослідження проблеми побудови ідеального суспільства, держави, досягнення справедливості, натомість, теоретична розробка проблеми соціальної рівності досліджена не достатньо. Також, ми намагатимемося показати, що соціальна рівність виконувала регулятивну функцію у моральних, правових, економічних, політичних та інших сферах суспільного життя і часто проявлялася у вигляді політичного ідеалу. Звісно, зародження політичного ідеалу можливе лише на рівні рабовласницького суспільства. У будь-якому разі, саме з цим періодом (VІІ ст. до н.е.) пов’язують виникнення першого з відомих суспільних ідеалів – античного ідеалу “золотої доби”, коли люди жили щасливо і безтурботно, у цілковитій гармонії з природою. Немає потреби докладно зупинятися на його характеристиці, оскільки ідеал “золотої доби” існував у багатьох народів, але його не можна вважати політичним ідеалом хоча б тому, що політика на той час ще не виокремилася із синкретичної свідомості. Грецький епос виконав одну дуже важливу функцію: він забезпечив можливість появи історично першого ідеалу суспільного ладу, потреба в якому виникала мірою поглиблення майнової нерівності. Ідеал грецької “золотої доби” пов’язаний з іменем Гесіода (VIII ст. до н.е.), який на тлі недосконалих суспільних відносин описує бажане суспільство, в якому цілком задовольняються потреби людей. Гесіод створює образ несуперечливого ідеалу суспільного ладу. У своїй праці “Роботи і дні” він описує п’ять віків людської історії, серед яких кожний наступний був гіршим за попереднього: “золотий вік” – відмінний, “срібний” – добрий, “бронзовий” – посередній, “залізний” – поганий [5, 39]. Для того, щоб уявлення про минулі часи перетворилися на ідеал, Гесіод вилучає його з контексту історичного розвитку, переміщуючи в глибину віків, у часи Кроноса, й описує його неіснуючі переваги: люди живуть безпечно і щасливо, в умовах рівності, справедливості і свободи. Зауважимо, що проблема рівності між людьми як вираження політичного ідеалу є особливо цікавою, але вона не може існувати автономно, без зв’язку з такими поняттями, як “справедливість”, “право”, “свобода”, “ідеальна форма правління” тощо. Тому доцільно розглядати еволюцію поняття “рівності” у контексті названих понять. Так, під час висвітлення проблеми права і справедливості піфагорійці першими почали теоретичне розроблення поняття “рівність”, яке мало велике значення для розуміння ролі права як рівної міри нормування нерівних відносин і нерівних осіб. Згідно з піфагорійцями, справедливість полягає у віддаванні рівним за рівне. Але суть справедливості як рівного віддавання за рівне змінюється залежно від характеру конкретних відносин, в яких опиняються люди. Головна доброчесність піфагорійців полягала в дотриманні суворої дисципліни і самопожертви заради суспільного інтересу. У зв’язку з цим у них можна знайти перші в історії філософії зародки комуністичного ідеалу, суть якого полягала в тому, що заради здійснення єдності в державі мала встановитися суспільна власність. Лише завдяки останній можна досягти гармонії інтересів, яку мають на меті піфагорійці [12, 26]. Піфагорійські уявлення про те, що суспільні відносини можуть бути очищеними від ворожнечі й анархії, а також приведеними до належного ладу і гармонії, надихали багатьох прихильників ідеального суспільства. Автором однієї з таких античних утопій був софіст Фалей Халкедонський, який твердив, що будь-який внутрішній безлад виникає через проблеми власності. Щоб досягти досконалості в організації полісного життя, потрібно: зрівняти земельну власність усіх громадян і дати їм рівне (однакове) виховання [3, 250]. Але егалітарні ідеї на кшталт “скасування боргів і переділ земель” поширювалися далеко не на всіх людей. В античній філософській традиції ідея рівності розвивалася в контексті проблеми природи й закону як двох протилежних начал. Як зазначав К.Поппер, обговорення двох важливих соціально-політичних проблем давньогрецького суспільства висувало на перший план егалітарний аспект природно-конвенціонального дуалізму проблеми “греки – варвари” і проблеми “вільні – раби” [9, 294]. Поняття “природа” в розумінні софістів дістало чіткого зрівняльного й емансипаційного звучання. Це підтверджується висловлюваннями грецьких мислителів V ст. до н.е. Так, Гіппій (460–400 рр. до н.е.) першим серед софістів у дусі природничо-правового вчення протиставив природу і закон. Природа (природа речей, закон природи) постає у тлумаченні Гіппія в якості того істинного природного права, яке протиставляється помилковому, штучному, людському закону (позитивному праву). Звертаючись до еллінів, громадян різних полісів, Гіппій зауважує: “Люди! Я вважаю, що всі ви рідні, близькі й співгромадяни за природою, а закон, який панує над вами, змушує вас часом до того, що суперечить природі” [8, 67]. Такі думки близько 400 р. до н.е. висловлював і софіст Антифонт. Обґрунтовуючи положення про рівність усіх людей за природою, він посилався на те, що у всіх людей – еллінів і варварів, благородних і пересічних – однакові природні потреби. Нерівність людей походить із людських законів, а не з природи. “За природою, – каже Антифонт, – ми всі у всіх відношеннях є рівними, до того ж (однаково) і варвари, і елліни… у всіх людей потреби від природи однакові” [10, 70]. Розрізняючи “закони поліса” і “закони природи” (природне право), Антифонт надає перевагу останнім. На його думку, приписи, які є справедливими за законом, є сторонніми природі людини. Навіть ті настанови закону, які є корисними, і ті обмежують людську природу, натомість веління природи надає людині свободу. Отже, природна рівність протиставляється реально існуючим суспільним відносинам. Щодо цього софіст Алкідам заперечував рабство і проголошував загальну свободу: “Бог усіх зробив вільними, а природа нікого не зробила рабом” [8, 67]. Однак, не всі софісти дотримувалися єдності у своїх поглядах. Наприклад, софіст Каллікл розглядав закони природи як право сильного на цілковиту й безмежну свободу, відкидаючи при цьому ідею рівності. “Я думаю, – каже він, – що закони приймають слабкі люди; тобто ті, котрі становлять більшість. Вони стверджують закони заради себе і своєї користі. А самі вони, я гадаю, задовольняються рівністю, будучи нікчемними. Саме тому, згідно із законом, вважається несправедливим і ганебним прагнути мати більше, ніж має більшість. Однак, я гадаю, сама природа вказує на те, що є справедливим, коли кращий переважає гіршого, а сильніший – слабшого... Справедливе, згідно з природою, в тому і полягає.., щоб усе надбання слабких і гірших належало сильнішим і кращим...” [8, 60]. У діалозі Платона “Держава” схожі ідеї висловлює софіст Фразимах, але дещо по- іншому. Він твердить, що в усіх державах справедливим називають те, що корисно владі. Однак, висновок Фразимаха, як і Каллікла, зводиться до того, що особисті інтереси людини розходяться із суспільною справедливістю, і те, що в суспільстві називається несправедливістю, насправді за певних обставин є чимось більшим за справедливість [8, 61]. На думку софіста Горгія (48–380 рр. до н.е.), більшість слабких людей, маючи на меті перемогти меншість, зібралися разом і створили державу, ствердили закони, якими обмежили волю сильніших і змусили їх підкоритися. Як і Каллікл, Горгій вважав, що сильному обов’язково потрібно поважати закон лише доти, доки він почуває себе недостатньо сильним, щоб скинути з себе пута. Звичайно, з цієї точки зору, для софістів є однаковими всі різновиди суспільного устрою, оскільки для них найкращим є той, котрий на даний момент дає можливість панувати над масою. Можна твердити, що софісти лестили народним уподобанням, коли казали, що в державі справедливим є те, що подобається владному, панівному класу суспільства. Звідси випливає, що в цілому софістика не змогла створити єдиний політичний державний ідеал, обмежившись “егоїстичним ідеалом деспота”. Водночас, крайній індивідуалізм фактично не мав під собою жодного реального соціального підґрунтя і був відкинутий значною кількістю представників софізму. Натомість, у їхніх поглядах відобразились усі принципи ліберально-егалітарного права. Отже, ідея всезагальної рівності, яка утворилася з ідеалу “золотої доби”, стала певною частиною світогляду відповідної соціальної групи і, одночасно, впливала на її подальшу діяльність. Йдеться, насамперед, про рабів і вільних громадян Греції, які займалися ремеслами і для яких рабська праця становила певну конкуренцію і, водночас, була джерелом незадоволення й обурення. Як вважає знавець античності С.Лур’є, емансипація саме тому і стала гаслом даної групи людей [7, 286–287]. Ідея рівності розвивалася і в межах теорії “суспільного договору”, яку відстоювали, зокрема, софісти Протагор, Лікафрон, Фразимах. На їхню думку, держава являє собою зібрання рівноправних громадян, які спільно забезпечують собі безпеку і обмежують свою природну свободу. “Переконавшись на практиці у шкідливості взаємних образ, – зазначає Фразимах, – люди зрозуміли, що краще домовитися між собою, щоб не вчиняти несправедливість і не страждати від неї. Як наслідок, вони почали приймати закони, укладати договори, а те, що встановлено законом, називали законним і справедливим” [8, 58]. У цієї групи софістів думка про договірне походження права виникла не завдяки традиціям політичного життя. Вона була, скоріше, теоретичним поясненням переходу від природного стану до громадянського. Велика заслуга софістів полягає у тому, що вони розробили й обґрунтували основні положення природничо-правової доктрини, у межах якої зародилися уявлення про два різновиди рівності: природну і формально-правову. Шляхом протиставлення природи і закону було визначено протилежність природного й позитивного права. Таке протиставлення, зроблене софістами, цілком покінчило із старою традицією, згідно з якою встановлювалася непорушна сила позитивного закону. Отже, вони підготували підґрунтя для майбутніх теоретичних конструкцій побудови ідеального суспільства на засадах рівності між людьми. Протиставлення природної і формально-правової рівності мало велике практичне значення: воно розвивало думки про існуючі суспільні устрої, породжувало критичне ставлення до законів держави і суспільних інтересів. Важливим є те, що софісти не зупинялися на одному загальному гаслі, а намагалися поєднати його з подальшими ідеями, які, у принципі, дають можливість говорити якщо не про завершений політичний ідеал взагалі, то хоча б про його важливі конструктивні параметри, що перевершили пізніші основні напрями філософської і політичної думки. Поряд із софістами, які вклали вагомий внесок у розробку ідеї рівності, заслуговують на увагу суспільно-філософські погляди видатного античного мислителя Платона (427– 347 рр. до н.е.). Зазначимо, що ідея нерівності в його філософії займає набагато більше місця, ніж ідея про рівність, яку він розглядає досить своєрідно. Філософ не був прихильником абсолютної рівності. Нерівність людей є головним принципом, на основі якого побудовані його уявлення про ідеальну державу. Платон був першим, хто описав подвійну природу держави. Так, розмірковуючи про поділ людей на багатих і бідних, він зауважував, що держава являє собою ніби дві держави: одну утворюють бідні, іншу – багаті, і всі вони живуть разом, замислюючи одні проти інших різні підступні речі [1, 104]. Виступаючи за ліквідацію конфліктних відносин між багатими й бідними, Платон був рішучим противником революційних ідей, поширених серед бідних верств населення. На його думку, натовп, не розуміючи істинної рівності, вимагає рівність фактичну. Претензії бідних до багатих він поціновував як хворобу держави, що виникає внаслідок неправильного виховання. Платон негативно ставився не лише до революційної боротьби соціальних низів, а й до демократичної системи, в якій низи мають велику політичну вагу. До демократичної форми правління він відчував не меншу антипатію, ніж до влади багатих, оскільки за такого правління однаково встановлюється рівність як для рівних, так і для не рівних [6, 31]. Платон так само негативно ставився до таких форм правління, як тимократія, олігархія і тиранія. Останню вважав найгіршою з поміж усіх існуючих [5, 54–55]. У зв’язку з цим філософ запропонував власну модель ідеальної (аристократичної) держави, в якій, у межах нашого дослідження, заслуговують на увагу такі три моменти: поділ людей на класи, організація виховання, спільна власність. Поділ держави на класи, як відомо, Платон пов’язував з потрійним поділом людської душі. Як у окремої людини вирізняють розум, відчуття і бажання, котрі відповідають трьом доброчесностям: мудрості, мужності й поміркованості, так і в державі має бути три класи: філософів, воїнів і виробників (ремісників і землеробів) [14, 36]. Останні мало цікавили Платона, їхній побут і умови праці він змальовував лише в загальних рисах. Головну увагу він зосереджував на двох вищих станах. Особливість полягає в тому, що принцип поділу на класи у Платона пов’язаний з думкою про те, щоб кожний займався своєю справою і не втручався у справи інших, оскільки однією з головних вад існуючої афінської держави він вважав “багаторобство”, за якого кожний брав на себе справи, які не відповідали його здібностям. Тобто, Платон поклав в основу побудови ідеальної держави принцип розподілу праці, який є причиною поділу суспільства на три класи [11, 41]. При цьому він посилався на існуючу нерівність розумових здібностей людей і тому вважав недопустимим, щоб швець або столяр від природи претендував на те, що йому не під силу. У державі Платона взаємовідносини між трьома станами ґрунтуються на основі взаємної поваги і спільних інтересів, які виявляються у служінні ідеї. За задумом Платона, всі три стани, але кожний по-своєму, слугують ідеї справедливості і є вільними, рівними і щасливими. Звичайно, сьогодні, з точки зору більш глибокого соціологічного аналізу, всі ці уявлення не витримують критики. Громадяни ідеальної держави є вільними тому, що внутрішньо усвідомили неодмінність свого становища. Вони рівні тому, що кожна людина в державі посідає саме те місце, для якого народжена. Але якщо рівність розглядати як щось безвідносне, то думка Платона здається абсурдною: люди є рівними, однак, насправді, мають різне становище в суспільстві, але, як не дивно, є рівними саме завдяки цій обставині! Тобто, до слова “рівність” Платон ставиться, на нашу думку, легковажно. А у всьому його діалозі “Держава” це слово жодного разу не вживається у соціальному значенні. На думку Платона, важливим є те, щоб люди жили за законами справедливості, дотримувалися принципів “відповідності” і “належної міри”. Так, раби не можуть мати однакове суспільне становище разом із своїми володарями, погані – з порядними. Доброчесні люди повинні мати велику повагу, а всі інші – меншу. На думку Платона, саме такий принцип відповідності має бути підвалиною справедливості. Держава буде лише тоді справедливою, коли кожний займатиметься своєю справою. Якщо ж принцип “відповідності” або “належної міри” не діє, істинна рівність порушується. При цьому Платон, посилаючись на Сократа, вирізняє два різновиди рівності: “геометричну рівність” (рівність за гідністю і чеснотами) і “арифметичну рівність” (рівність міри, ваги і числа). Пояснюючи їхній зміст, Платон зауважує, що “для нерівних рівне стало би нерівним, якби не дотримувалася належна міра” (Платон. Закони. 757 а). “Геометрична рівність” – це “найщиріша й найкраща рівність”: “більшому вона надає більше, меншому – менше, кожному даруючи те, що відповідає його природі” (Платон, Закони. 757 с.). Такі міркування про справедливість, рівність, відповідність природі, належну міру ми знаходимо у майже тотожних формулюваннях у всіх працях Платона – від “Держави” до “Законів”. Це одні з домінуючих ідей його вчення про досконале суспільство. Надалі вони були сприйняті й розвинуті у вченні Аристотеля (384–322 рр. до н.е.) про два різновиди справедливості – справедливості, що зрівнює, і справедливості, що розподіляє. Критерієм зрівнювальної справедливості є “арифметична рівність”. Вона виявляється у сфері цивільно-правових угод, злочинів і покарання, відшкодування збитків та ін. Розподільна справедливість, за Аристотелем, виявляється через принцип “геометричної рівності” і полягає в розподілі благ, грошей, влади тощо за гідністю, пропорційно внеску кожного члена суспільства. Тому тут припускається як рівне, так і нерівне наділення певними суспільними благами. У праці “Політика” Аристотель розвиває свій політичний ідеал крізь призму проблеми соціальної нерівності. Він пише, що в усіх державах існують три елементи: один клас – дуже багатий, другий – дуже бідний, і третій – середній. Філософ називає причини, що призводять до краху держави і доходить висновку, що в основу цих катаклізмів покладені полярні інтереси – суперечності між багатими і бідними. Саме з бідняків і багатіїв одні виростають злочинцями, а інші – шахраями. Аристотель не підтримував владу як бідняків, позбавлених власності, так і багатої плутократії. Щоб уникнути причин, які руйнують суспільство, він пропонував поставити на чолі держави “середній клас” і називає таку форму держави “політією”. Середній клас – найкращий, оскільки за умовами життя його представники найбільше готові дотримуватися раціонального принципу. Суспільство, в якому середній клас становить більшість, управляється набагато ефективніше, бо забезпечується суспільна рівновага. У певному розумінні теорія Аристотеля була компромісною моделлю “розумного егоїзму”, яка послаблює суперечності між двома протилежностями. Політія як найкраща форма держави поєднує у собі найліпші ознаки олігархії і демократії і позбавлена їхніх недоліків і крайнощів. Політія є “середньою” формою держави, і “середній” елемент у ній домінує в усьому: в людській натурі – поміркованість, у майнових відносинах – середній достаток, а у владних – середній клас. Основну причину невдоволень і повстань у державі Аристотель вбачав у відсутності рівності. Повстання чи перевороти відбуваються внаслідок порушення відносного характеру рівності та викривлення принципу політичної справедливості, який вимагає в одних випадках керуватися кількісною рівністю, а в інших – рівністю за гідністю. Так, демократія ґрунтується на тому принципі, що відносна рівність тягне за собою і абсолютну рівність, а олігархія випливає з принципу, згідно з яким відносна нерівність зумовлює нерівність абсолютну. Такі помилкові уявлення про основні принципи, які покладено в основу тієї чи іншої форми держави, у подальшому спричинюють міжусобиці. Якщо порівняти становище вільного і раба, то побачимо, що суспільний лад античності засновувався на політичній і економічній нерівності. Однак Аристотель не вбачав у цьому проблеми, оскільки не вважав рабів людьми. Проблему рівності він розглядав винятково на прикладі античного суспільства вільних громадян. Вчення про “кастову справедливість” Платона, “зрівнювальну і розподільчу справедливість” Аристотеля є свідченням суперечливих суспільних процесів в античному суспільстві. Погляди філософів цього часу є відображенням класової диференціації суспільства. Владу у такому суспільстві зазвичай мають дуже багаті громадяни, які й користуються суспільними благами, оскільки їм дає на це право їхня, нібито їм властива, доброчесність. Протилежну позицію щодо цього відстоювали стоїки, які, виходячи з тези про єдність природи, розглядали всіх людей як членів єдиного світу. На їхню думку, всі люди є рівними від природи й доброчесність не є вродженою властивістю, оскільки внаслідок навчання і практичної діяльності стати доброчесним може будь-хто. У Римській імперії, яка перебувала на межі занепаду, суспільні низи вбирали в себе ці ідеї і стихійно розробляли на їх основі той принцип абстрактної рівності, який в ілюзійній формі увійшов у ранньохристиянський ідеал. Реальним соціальним підґрунтям ідеї рівності стоїків була політична і правова практика Римської імперії, яка нівелювала національні, релігійні та інші ознаки. “Під владою Римської імперії, – відзначав Ф.Енгельс, – всі ці відмінності поступово зникали, за винятком відмінності між вільними й рабами; таким чином виникала, принаймні для вільних, така рівність фізичних осіб, на основі якої розвивалося римське право” [4, 105]. Поступово, висуваючи свої ідеї, стоїки проголосили і рівність між вільними і рабами. В їхній філософії ідея рівності артикулюється не на основі єдності природних потреб людей, як це мало місце у софістів, а у зв’язку з визначенням рівної природної причетності всіх індивідів до божественного Логоса. Стоїчний мудрець (як ідеал людини) усвідомлює свою спорідненість з усіма розумними істотами. Він визнає їх однорідними і рівноправними, оскільки всі вони перебувають під дією єдиного закону природи й розуму. Ця ідея, яку ми знаходимо ще у вченні софістів і кініків, найбільш яскраво виражена в уявленні про вселенський поліс, громадянами якого є всі істоти, які мають розум. Стоїк Хрисипп (280– 206 рр. до н.е.) указував на “єдність богів і людей і всього, що для них існує” [26, 221]. Саме ідея рівності створює передумови для розвитку етики стоїків у римський період. Творчість римських стоїків розвивалася в умовах посилення кризи цінностей попередньої полісної ідеології, зміцнення влади принципів і режиму цезаризму, перетворення Римської імперії на світову державу. У цих умовах римські стоїки ще більшою мірою, ніж їхні древньогрецькі попередники, розвивали ідею рівності між людьми. Філософ Сенека відстоював ідею духовної свободи всіх людей незалежно від їх суспільного становища. Згідно з його уявленнями, об’єктом і сферою рабства може бути лише тілесна і чуттєва, але не духовна і розумова частина людини. “Той, хто думає, що рабство поширюється на всю особистість, – писав Сенека, – помиляється, бо її краща половина вільна від рабства. Лише тіло підконтрольне і належить господареві, а дух сам собі хазяїн” [2, 508]. Раб, на думку Сенеки, є рівним за натурою з іншими людьми і йому властиві ті самі духовні якості, як і всім вільним громадянам. Купівля–продаж стосується лише тіла раба, але не його вільного духу. Сенека закликав до гуманного поводження з рабами як з духовно рівними об’єктами. Усі люди є рівними у тому розумінні, що вони є “співгромадянами по рабству”, оскільки однаково залежать від примх долі. “А покажіть мені, – каже Сенека, – хто не є рабом у тому чи іншому значенні! Он цей – раб “похоті”, той – корисливої жадоби, а той “честолюбства”... Немає рабства більш ганебного, ніж рабство добровільне” [5, 80]. У річищі поглядів грецьких стоїків Сенека вважав долю (або рівнозначні їй – Бога, Божественний дух, природу, світову єдність) причиною всіх причин. Рухаючись “своїм незмінним шляхом”, “закон долі здійснює право”. Люди не можуть змінити світ, частиною якого є їхні стосунки. Єдине, що вони можуть зробити, це підкоритися волі законів природи і мужньо зустрічати примхи власної долі. Виходячи з ідеї єдності божественного і людського світу, Сенека доходить висновку, що люди, є “рівними між собою”, оскільки природа створила всіх людей з однієї матерії і з однаковою метою. Вище благо – у розумі, який є духом, що увійшов у тіло людини. І розум робить людину богоподібною. Крім розуму, природа нагородила людину ще й товариською вдачею, яка покладена в основі єдності людського роду. Завдяки розуму і товариській вдачі люди у боротьбі за життя досягли панування над тваринами, приборкали стихії і стали жити у міцній спільноті [5, 81]. Схожі ідеї розвивали і такі римські стоїки, як раб за походженням Епіктет (50–138) і імператор Марк Аврелій Антонін (121–180). У Епіктета заклики до морального вдосконалення людини і до примирення з власною долею доповнюються гострою критикою багатства й засудженням рабства. “Чого не бажаєш собі – не бажай і іншим, – повчає Епіктет, – тобі не подобається бути рабом – не роби й інших рабами. Якщо ти не можеш обійтися без послуг рабів, тоді ти, насамперед, сам раб, – недоброчесність і влада можуть співіснувати між собою так само, як і свобода з рабством” [5, 82]. Марк Аврелій Антонін розвивав уявлення про державу з однаковим для всіх законом, який діє згідно з принципами рівності й рівноправності всіх людей. На його думку, закони мають поважати свободу підданих держави [5, 82]. Загалом, суспільно-філософські погляди античних мислителів суттєво вплинули на подальше формування поняття рівності між людьми, зокрема як принципу соціальної регуляції, який з часом починає відігравати дедалі помітнішу роль при виборі і реалізації тієї чи іншої соціально-політичної концепції. Ці всі важливі теоретичні пошуки і конструкції стали тією методологічною основою, якою надалі скористовувалися в процесі пізнання природи суспільного ідеалу як прихильники, так і противники ідеї соціальної рівності. ЛІТЕРАТУРА 1. Абеляр П. Теологические трактаты. – М., 1995. 2. Антология мировой философии: В 4-х тт. – М., 1969. – Т. 1, Ч. 1. 3. Волгин В.П. Очерки истории социалистических идей (с древности до конца ХVІІІ в.). – М., 1975. 4. Энгельс Ф. Анти-Дюринг // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. – М., 1961. – Т. 20. 5. История политических и правовых учений. – М., 1983. 6. Коркунов Н.М. История философии права. – СПб., 1908. 7. Лурье С.Я. История античной общественной мысли. Общественные группировки и умственные движения в эллинском мире. – М., Л., 1929. 8. Новгородцев П.И. Политические идеалы нового и древнего мира. – М., 1919. 9. Поппер К.Р. Открытое общество и его враги: В 2-х тт. – М., 1992. – Т. 1. 10.Прокофьев А.В. Фундаментальное етическое равенство и проблемы социальной етики // Общественные науки и современность. – 2002. – № 2. 11.Социальная философия. – К., Харьков, 2002. 12.Трубецкой Е.Н. История философии права (древней и новой). – К., 1899. 13.Целлер Э. Очерк истории греческой философии. – М., 1996. 14.Штейн Л. Социальный вопрос с философской точки зрения. – М., 1899.

Схожі ресурси