Зародження професійного війська

На тлі короткого огляду історії розвитку війська та військової справи у світі простежено причини та обставини появи професійного війська, описано озброєння та організацію воїнів-професіоналів у різні часи. Наголошено на залежності висококваліфікованої та ефективної професійної армії від рівня економ...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2012
Автор:	Войтович, Л.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2012
Назва видання:	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73613
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Зародження професійного війська / Л. Войтович // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 164-175. — Бібліогр.: 38 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-73613
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-736132015-01-14T03:01:46Z Зародження професійного війська Войтович, Л. На тлі короткого огляду історії розвитку війська та військової справи у світі простежено причини та обставини появи професійного війська, описано озброєння та організацію воїнів-професіоналів у різні часи. Наголошено на залежності висококваліфікованої та ефективної професійної армії від рівня економічного розвитку та фінансової могутності держави. Drawing on a brief overview of history of wars and military affairs in the world the author traces the reasons and conditions of the emergence of the professional army and describes the armament and organization of professional soldiers in different times. The author emphasizes the dependence of highly skilled and efficient professional army on economic development and financial potential of a state. 2012 Article Зародження професійного війська / Л. Войтович // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 164-175. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. 2223-1196 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73613 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	На тлі короткого огляду історії розвитку війська та військової справи у світі простежено причини та обставини появи професійного війська, описано озброєння та організацію воїнів-професіоналів у різні часи. Наголошено на залежності висококваліфікованої та ефективної професійної армії від рівня економічного розвитку та фінансової могутності держави.
format	Article
author	Войтович, Л.
spellingShingle	Войтович, Л. Зародження професійного війська Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
author_facet	Войтович, Л.
author_sort	Войтович, Л.
title	Зародження професійного війська
title_short	Зародження професійного війська
title_full	Зародження професійного війська
title_fullStr	Зародження професійного війська
title_full_unstemmed	Зародження професійного війська
title_sort	зародження професійного війська
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2012
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73613
citation_txt	Зародження професійного війська / Л. Войтович // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 164-175. — Бібліогр.: 38 назв. — укр.
series	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv	AT vojtovičl zarodžennâprofesíjnogovíjsʹka
first_indexed	2025-07-05T22:11:34Z
last_indexed	2025-07-05T22:11:34Z
_version_	1836846673773461504
fulltext	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 21/2012164 Леонтій ВойтоВич (Львів) ЗАРОДЖЕННЯ ПРОФЕСІЙНОГО ВІЙСЬКА Локальні війни кінця ХХ – початку ХХІ ст. продемонстрували кризу масових армій, які готувалися на базі досвіду двох світових війн шляхом розгортання частин та з’єднань у результаті мобілізації підготованих резервістів. Менші числом, але добре навчені, придатні для швидкого реагування в різних регіонах, професійні частини та з’єднання продемонстрували здатність легко долати опір численнішого супротивника. В розвинених країнах розпочалися процеси переходу на професійні контрактні армії. Як слушно звернув увагу Леонід Кривизюк, ці процеси зіткну- лися з проблемами, схожими на проблеми, які виникли перед європейськими країнами під час кризи лицарського війська та появи перших професійних армій у XIV–XV ст.: визначальними виявилися передовсім ментально-психологічні та фінансово-економічні фактори1. Все це підвищує ступінь актуальності дослідження історії зародження професійного війська. Жодна галузь господарської та інтелектуальної діяльності людини так не відображає її потенціалу та можливостей, як військова справа. Найдавніші орга- нізовані війська в різних народів у різних регіонах були загальними ополченцями, куди входили всі чоловіки, здатні носити зброю. Такі ополчення збиралися при потребі та результати їх зіткнення визначалися переважно чисельною перевагою. Тимчасові виборні військові вожді вже на ранньому етапі поспішили оточити себе постійними професійними дружинами, які утримувалися і за рахунок військової здобичі, і за рахунок додаткового продукту, який виділяла їм решта суспільства. Так виникла дружинна держава2. Але ресурси не дозволяли військовим вождям, 1 Кривизюк Л. Криза лицарства і початки формування професійного війська // Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2011. – Вип. 20. – С. 369–376. 2 Див.: Горский А. А. Дружина и генезис феодализма на Руси // Вопросы истории. – 1984. – № 9; Его же. Древнерусская дружина. – Москва, 1989. – С. 33, 58–75, 109–114; Назаренко А. В. Родовой сюзеренитет Рюриковичей над Русью (Х–ХІ вв.) // Древнейшие государства на территории СССР. 1985 г. – Москва, 1986. – С. 149–157; Мельникова Е. А. К типологии становления государства в Северной и Восточной Европе (Постановка проблемы) // Образование Древнерусского государства. Спорные проблемы: Чтения памяти чл.-кор. АН СССР В. Т. Пашуто. Москва, 13-15 апреля 1992 г. Тез. докл. / отв. ред. А. П. Новосельцев. – Москва, 1992. – С. 40–45; Её же. К типологии предгосударственных и раннегосударственных образований в Северной и Северо- Восточной Европе (Постановка проблемы) // Древнейшие государства на территории Восточной Европы. 1992–1993. – Москва, 1995. – С. 20–23; Её же. К типологии контактных зон и зон контактов: скандинавы в Западной и Восточной Европе // Восточная Европа в древности и средневековье: контакты, зоны контактов и контактные зоны / ХІ Чтения памяти В. Т. Пашуто. – Москва, 2003. – С. 20; Крадин Н. Н. Вождество: современное состояние и проблемы изучения // Ранние формы политической организации: от первобытности к государственности. – Москва, 1995. – С. 9–15; Соловьев К. А. Потестарные отношения в Древней и Средневековой Руси ІХ – 165Зародження професійного війська влада яких стала спадковою, розгорнути ці невеликі дружини, які обмежувалися кількома сотнями воїнів. Тому для війн доводилося і далі закликати загальні опол- чення, участь яких залишалася визначальною. Спроби утворити професійне військо започаткували ще творці перших варварських імперій. Так, знаменитий єгипетський фараон Тутмос ІІІ (бл. 1479–1436 до н. е.), плануючи свої походи проти ополчення палестинських та сирійських міст-держав саме на період збору урожаю, коли зібрати ополчення було особливо важко, пробував створити в Єгипті прообраз постійного війська та флоту3. Фараон Рамзес ІІ (1289–1223 до н. е.), який привів у 1284 р. до н. е. під стіни Кадешу 20-тисячне військо у складі чотирьох корпусів, один з яких (корпус Амона) включав 5 тис. професіоналів неарім (тобто “молодців”), зустрівся тут із хетським військом, в якому теж були професіонали-найманці4. З таких найманців комплектувалися переважно “технічні” роди військ, до яких можна, передовсім, зарахувати колісниці. Сутички бойових колісниць тогочасна піхота могла тільки спостерігати. Повністю назвати професіоналами нечисленні постійні контигенти, які згаду- ються, наприклад, в арміях вавилонського царя Навуходоносара ІІ, перських царів Кіра І та Дарія І чи інших правителів давніх часів, навряд чи зовсім правильно. Але тенденція створення постійного професійного війська мала місце ще в ті часи і постійно на заваді її реалізації були два основні фактори: ментально-психологічні (небажання вільних членів суспільства втрачати привілей носіння зброї і пов’язані з цим преференції) та фінансово-економічні (неспроможність державного скарбу утримати подібне військо). Вихід на політичну арену грецьких міст-полісів привів до появи міських опол- чень, основою яких стала фаланга гоплітів – важкоозброєних піхотинців у мідних панцирах та шоломах з великими щитами, які вели бій у зімкненому ладі. Сила фаланги полягала в її монолітності, воїни не могли покинути своє місце у фаланзі до перемоги або смерті. Такі бойові порядки вимагали від них лише стійкості і хоробрості, дозволяючи компенсувати відсутність належного уміння. До початку І тис. до н. е. найманці-греки починають з’являтися в Єгипті та у малоазіатських правителів; з VII ст. до н. е. тирани, яким вдається захопити владу в тих чи інших первой половины ХV в. – Москва, 1998; Котляр Н. Ф. Между язычеством и христианством (эволюция древнерусской государственности в Х веке) // Восточная Европа в древности и средневековье. – Москва, 1995. – С. 25–28; Его же. Древнерусская государственность. – Санкт- Петербург, 1998; Пчелов Е. В. К вопросу о времени возникновения Древнерусского государства // Альтернативные пути к ранней государственности. – Владивосток, 1995. – С. 117–127; Моця о. П. Східнослов’янське суспільство напередодні утворення Київської Русі // Давня історія України. – Київ, 2000. – Т. 3. – С. 477; Ричка В. М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // Український історичний журнал. – 2001. – № 2. – С. 26–28; Войтович Л. В. Середні віки в Україні: хронологія, проблеми періодизації // Там само. – 2003. – № 4. – С. 138; Никольский С. Л. О дружинном праве в епоху становлення государственности на Руси // Средневековая Русь. – Москва, 2004. – Вып. 4. – С. 5. 3 Авдиев В. и. Военная история Древнего Египта. – Москва, 1959. – Т. 2.– С. 97–159; Radford D. B. The Wars in Syria and Palestine of Thutmose III. – Leiden–Brill, 2003; Cline E. H., O’Connor D. Tutmose III: A New Biography. – Ann Arbor: Uniwersity of Michigan, 2006. 4 Pézard M. Qades. – Paris, 1931; Gardiner A. The Kadesh insriptions of Ramseses II. – Oxford, 1960; Healy M. Qadesh 1300 B. C. Clash of the Warrior Kings. – London, 1993; Стучевский и. А. Рамсес ІІ и Херихор. Из истории древнего Египта епохи Рамесидов. – Москва, 1984; Меню Б. Рамсес ІІ. Цар царей / пер. с франц. Е. Кононенко. – Москва, 2006. 166 Леонтій Войтович полісах, вдаються до послуг найманців, а з ІV ст. до н. е. – це явище стає загальним5. Сприяли цьому також реформи афінського полководця Іфікрата (413–353 до н. е.), який створив лінійну піхоту, легшу за гоплітів, – пельтастів, замінивши великий щит, короткі списи та короткі мечі на маленький щит (пельту), вдвоє довший спис і довгий меч, а мідний панцир – на плетений з шнурків. Пельтасти могли діяти як шиковані в фаланги, так і дрібними загонами, здійснюючи маневри на полі бою, на що фаланга була нездатна. Перемога над знаменитими спартанськими гоплітами біля Лехеї (392 до н. е.) підтвердила ефективність цього виду війська, яке стало основною частиною найманих контингентів6. За свою службу грецькі найманці отримували від трьох оболів до драхми в день, при цьому харчове забезпечення лежало на них самих, а озброєння й амуніція – на наймачах. Молодші командири отримували вдвічі більше за шеренгових воїнів, а стратеги – вчетверо7. Але коштів постійно не вистачало і тому тодішні армії поєднували ополченців (гоплітів) з пельтастами, лучниками (яких наймали переважно на Кріті) та пращниками (пе- реважно з Родоса). Олександр Македонський, який також намагався створити постійне про- фесійне військо, змушений був погодитися на комбіновану систему, при якій гоплітів-фалангістів продовжували комплектувати на основі збору ополчення, яке трансформувалося у кількарічну службу за призовом, після чого ветеранів нагоро- джували земельними ділянками та іншою нерухомістю. Така система комплектації продовжувала існувати в епоху еллінізму, причому відсоток найманців зростав дуже повільно, головно через відсутність ресурсів. Римляни, яким вдалося створити армію, найкращу за організаційною струк- турою, вдосконалили цю елліністичну модель, розробивши систему вислуги мо- лодших та середніх командирів-центуріонів та ветеранського забезпечення. Але як тільки-но у І ст. до н. е. розпочалася криза республіканського суспільства і в армію ринули контингенти випадкових людей, почався її занепад8. Принципат і його кращі представники як Септимій Север (193–211) чи Діоклетіан (284–305), намагаючись врятувати імперію та армію, своїми реформами лише продовжили агонію, але не зуміли зупинити кризи. Держава втратила можливість забезпечувати утримання потужної напівпрофесійної армії і, намагаючись замінити її найманими контин- гентами з варварських ополчень, врешті впала сама9. “Варварські” королівства, які утворилися на її руїнах, не мали державних фінансів і не могли утримувати армії за римськими зразками. Це спробувала тільки Візантійська імперія, яка виступила спадкоємницею Римської. “Варварські” королівства перебували на стадії дружинної держави і загальні ополчення були для них цілком природніми. 5 Див.: Parke H. W. Greek Merсenary Soldiers from the Earliеst Times to the Battle of Ipsus. – Oxford, 1933. – P. 3–13; Griffith G. T. The Mercenaries of the Hellenistic World. – Cambridge, 1935. – P. 236–238; Diesner H.-J. Das Söldnerproblem im alten Griechenland // Das Altertum. – 1957. – III, Nr 4. – S. 213–216. 6 Маринович Л. П. Греческое наемничество IV в. до н. э. и кризис полиса. – Москва, 1975. – С. 42–47. 7 Там же. – С. 122–155. 8 Утченко С. Л. Римская армия в І в. до н. э. // Вестник Древней Истории. – 1962. – № 4. – С. 30–38; Его же. Кризис и падение Римской республики. – Москва, 1965. – С. 174–197. 9 чорний М. Криза в Римській імперії (III – IV ст.) // Войтович Л., Козак Н., Овсінський Ю., Чорний М. Medium aevum: Середні віки. – Львів, 2010. – С. 22–34. 167Зародження професійного війська Арабський виклик застав європейські християнські держави зненацька. Араби мали важку панцирну кавалерію, якій потрібно було протиставити щось адекват- не. Араби легко пройшли піренейські землі, захопили Сіцилію і вторгнулися в королівство франків. Майже одночасно ці держави зазнали блискавичних нападів вікінгів. Відсутність організованого державного скарбу не дозволяла організувати державну забезпеку війська озброєнням та амуніцією, а ополченці не могли самі себе забезпечити. Вартість одного важкоозброєного вершника була адекватна вартості чотирьох-п’яти десятків биків. Така висока вартість зумовлена багатьма факторами. Температура топ лення заліза (1539˚С) до XV ст., коли сконструйовано повітродувні міхи з водяним при- водом, була недосяжна. Тому для витоплення сталі використовували болотні та озерні руди, які легше було обпалювати в деревному вугіллі, отримуючи губчатий злиток – крицю, яка, крім сталі, містила спечені шлаки, яких позбувалися трива- лим куванням. Отримана таким робом заготівля – штаби – йшли на виготовлення мечів та інших видів зброї. Крім того, поклади болотної руди, придатної для ви- готовлення мечів, були тільки в районі верхньої та середньої течії Райну і в Швеції. Тут також навчилися, як показують сучасні експерименти, спеціальної технології, яка дозволяла змішувати метал гіршої якості з кращим для мінімізації недоліків першого. Ковальським способом готували штабу з кількох прутків, кожен з яких сам по собі був виготовлений з кількох гартованих менших прутків чи шматків дроту, поміщених між прутками чи дротом із негартованої сталі. Гартування, внаслідок якого виходила основа залізка з м’якого металу (маловуглецевої сталі) і периферійна частина меча з більшим вмістом вуглецю, що підвищувало її твер- дість, здійснювалася багаторазовим нагріванням у вогні на деревному вугіллі. Один кінець з прутків зварювався ковальським способом, а другий поміщався в лещата. Зварений кінець скріплявся щипцями, після чого метал нагрівали до жовтого кольору, і заготівлю меча щільно скручували і проковували, що зварювало разом всі компоненти. Прутки на кожній стороні служили для заповнення спіральних пустот, які утворювалися під час скручування. Два такі скручені прутки могли бути приварені до сторін третього, щоби утворити центральну частину леза, в той же час як ще один пруток гартованої сталі приварювався вздовж всієї до- вжини майбутнього меча на кожну сторону і закручувався навколо неї там, де мав бути ріжучий окрайок. Після цього напильниками залізкові надавалося потрібної форми, а потім, у більшості випадків, здійснювалося гартування і відпуск. Гар- тування відбувалося шляхом швидкого охолодження у воді або оливі, що робило метал твердим і крихким (ламким). Відпуск здійснювався нагріванням металу до вибраної температури, яка визначалася за його кольором, після чого йому давали можливість поступово охолонути. Це зменшувало внутрішнє напруження і крих- кість, викликану гартуванням, і робило залізко гнучким. Леза після цього звично гострили на спеціальних каменях і полірували10. Не менш складним і дорогим було виготовлення стальних шоломів та хаубер- тів (кольчужних сорочок із капюшонами). На заході їх виготовляли, переважно, з круглих металевих пластин, вікінги використовували кольчугу з дротяних кілець 10 Норманн А. В. Б. Средневековый воин. Вооружение времен Карла Великого и Крестовых походов. – Москва, 2008. – С. 28–29. 168 Леонтій Войтович (таких кілець, які скріплялися нютами або ж ковальським зварюванням, на одну кольчугу йшло 60–65 тис.). За таких умов загальні ополчення вже не відповідали вимогам часу, адже їх учасники ні самотужки, ні гуртом не могли забезпечити себе відповідним озброєн- ням, використання якого до того ж вимагало постійних тренувань. Тому ті, хто не міг виконувати військову повинність, мусили своїм коштом утримувати тих, хто це робив. Держава, яка не мала розвинутого апарату для регулярного збору податків, передала цей збір до рук тих, на чию користь вони мали збиратися, зобов’язавши їх навзаєм нести своїм коштом військову службу. Так народився феодалізм, осно- вою якого стало лицарство11. Подальше ускладнення захисного озброєння, поява багатошарових комбіно- ваних панцирів, повний захист вершника і коня ще більше підняли вартість само- го озброєння і вимагали удосконалення самого вишколу, перетворивши лицаря у своєрідну опанцеровану ударну машину, встояти проти якої могла лише подібна машина. Поділ суспільства на людей меча і решту спричинив появу ідеології лицарства з відповідними правилами та кодексом честі, оспівану трубадурами та міннезінґерами й освячену Церквою під час Хрестових походів. Від ополчень вціліли тільки незначні підрозділи лучників, пращників та метальників дротиків. Піхота виявилася неспроможною протистояти панцерованій лицарській кавалерії, славу якої в середині ХІІІ ст. підтвердила важка монгольська кіннота12. Про лицарську кінноту написано багато13. Лицарське військо складалося зі списів, які налічували 5–20 чоловік, тобто самого лицаря, кількох зброєносців, 11 Войтович Л. Актуальні проблеми історії середніх віків // Войтович Л., Козак Н., Овсінський Ю., Чорний М. Medium aevum... – С. 14–15. 12 Див.: иванин М. и. О военном искусстве и завоеваниях монголо-татар и среднеазиатских народов при Чингис-хане и Тамерлане. – Санкт-Петербург, 1875; Контамин Ф. Война в Средние века / пер. с фр. Ю. П. Малинина. – Санкт-Петербург, 2001; Жарков С. В. Военное искусство рыцарей. – Минск, 2008; Его же. Рыцарская конница в бою. – Москва, 2008. 13 Див.: Зедделер Л.и. Обозрение истории военного искусства: В 2 ч. – Санкт-Петербург, 1843. – Ч. 2. История военного искусства средних веков; Богданович М. и. История военного искусства и замечательнейших походов. Военная история средних веков. – Санкт-Петербург, 1854; Дельбрюк Г. Рыцарство. История военного искусства // Рыцарские ордена: С крестом и мечом / сост. А. Андреев, С. Шумов. – Москва, 2004. – С. 159–280; Блок М. Рыцарство в средневековой Европе // Там же. – С. 281–343; Borst A. Das Rittertum im Mittelalter. – Darmstadt, 1976; Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. – Москва, 1987; Микель П. Рыцари и замки. 1250–1350 гг. / пер. с франц. А. Рочко. – Москва, 1999; тараторкин В. В. Конница на войне: история кавалерии с древнейших времен до эпохи Наполеоновских войн. – Минск, 1999; Флори Ж. Идеология меча: Предыстория рыцарства / пер. с франц. М. Ю. Некрасова; науч. ред. Ю. П. Малинин. – Санкт- Петербург, 1999; Flori J. Chevaliers et chevalerie au Moyen Age. – Paris, 2008; Кин М. Рыцарство / пер. с англ. И. А. Тогоевой. – Москва, 2000; Barber R. Rycerze i rycerskość. – Warszawa, 2000; Куркин А. Закат европейского рицарства // Para Bellum: военно-исторический журнал. – 2000. – № 11. – С. 3–12; Брайант А. Эпоха рыцарства в истории Англии / пер. с англ. Т. В. Королева, М. Г. Муравьева. – Санкт-Петербург, 2001; Английские рыцари. 1300–1400 гг. / [авт. колл., отв. ред. Киселев В. И.] / Новый Солдат. Военно-исторический альманах. – № 11. – Артемовск, 2002; Английские рыцари. 1400–1500 гг. / [авт. колл., отв. ред. Киселев В. И.] / Новый Солдат. Военно-исторический альманах. – № 18. – Артемовск, 2002; Руа Ж. Ж. История рыцарства. – Москва, 2004; Фергюссон А. Б. Золотая осень английской рыцарственности. Исследование упадка и трансформации рыцарского идеализма. – Санкт-Петербург, 2004; Сушинський Б. Всесвітня історія лицарства. – Одеса, 2005; Беннет М., Брэдбэри Дж. и др. Войны и сражения Средневековья. 500–1500 гг. / пер. с англ. А. Колина. – Москва, 2006; Фолкс ч. Средневековые 169Зародження професійного війська пажів, кінних лучників та слуг-підручних. Лицар був головною ударною силою цього підрозділу. Списи об’єднувалися у знамена, з яких формувалися гуфи, щось середнє між пізнішими полком та бригадою. Знамено містило від 4–6 до 10–12 спи- сів. Гуф мав 5–10 знамен і міг мати від 500 до 1 тисячі воїнів14. Війська ці не були численні, їх розвиток відбувався в напрямку посилення захисного озброєння і намагання повністю захистити вершника та коня. Лицарі на полі бою все більше намагалися перетворити бій в індивідуальний поєдинок, не визнаючи елементарних засад загальної дисципліни. Посилення захисного озброєння вело не тільки до його подорожчання, але, передовсім, збільшувало саму вагу озброєння та навантаження на коня. Тому під- готова бойового лицарського коня – дестрієра – була не менш важкою і дорогою, ніж вишкіл лицаря15. Постійне зростання навантаження на цих коней змусило вдатися до селекції – схрещення арабських скакунів і фламандських ваговозів. Ці коні, од- нак, швидко втомлювалися, були нездатні на галоп, віддаючи перевагу повільному кроку або бігу риссю – (трухом). З тієї ж причини для битви обирали переважно рівнини, де можна було легко розігнатися, уникаючи пересічених місцевостей16. Ці тактичні недоліки лицарського війська пробували компенсувати встанов- ленням правил лицарського кодексу. Цими ж правилами намагалися утримати лицарів у рамках васально-ленної системи. Однак, отримуючи від свого сеньйора спадковий лен із зобов’язанням військової служби, васал, який рівночасно був і сеньйором цього лену, отримував не тільки право збирати податки на території лену, здавати в оренду землю, яка стала його власністю, ставити на цій землі млини та інші будови загального користування, використання яких за певну плату ставало обов’язковим для людності лену, але й судову владу над цим населенням. Він міг роздавати землю своїм васалам, з яких формував власне військо і які не були зобов’язані службою його сюзерену. Така система дозволяла великим феодалам розглядати свої лени як суверенні території і намагатися позбутися опіки свого сюзерена за першої ж нагоди. Це породило постійне протиріччя інтересів королів, правлячих князів та герцогів зі своїми баронами, тобто безпосередніми васалами. Тому, пошуки заміни феодальної системи розпочалися задовго до кризи лицар- ського війська. Першими їх розпочали англійські королі та правителі християнських піренейських держав, які перебували у стані постійної війни з мусульманськими державами (реконкіста). З кінця ХІ ст. до них приєдналися духовно-лицарські ордени, а трошечки пізніше – міста-комуни. Так як служба васалів ще й обмежувалася певним числом днів у році, що нерідко ставило під загрозу продовження військових операцій, англійський доспехи. Мастера оружейного дела / пер. с англ. Т. Е. Любовской. – Москва, 2006; окшотт Э. Рыцарь и его доспехи. Латное облачение и вооружение. – Москва, 2007; Борискін Ю. В. Еволюція лицарського обладунку часів Столітньої війни: захисне озброєння англійського та французького лицарства // Військово-науковий вісник. Історичні науки. – Львів, 2009. – Вип.11. – С. 18–33; Граветт К. Рыцари: история английского рицарства. 1200–1600 / пер. с англ. А. Колина. – Москва, 2010. 14 Funcken L. et Fr. Le costume, l’armure et les armes au temps de la chevalerie. – Tournai, 1977. – Р. 132. 15 Clark J. The Medieval Horse and its Equipment. – Woodbridge, 2004. – С. 1150–1450. 16 Funcken L. et Fr. Le costume... – Р. 97–123. 170 Леонтій Войтович король Генріх ІІ Плантагенет у 1159 р. запровадив новий податок – щитові гроші (scutagium), яким частково замінив військову службу васалів. За ці кошти король отримав можливість формувати незначні контингенти латників, озброєних коштом скарбниці. Англійські міністеріали з часів норманського завоювання набиралися, пере- важно, з категорії колишніх колонів-відпущеників – сержантів (від serviens – слуга, служитель), проміжного стану між лицарством та фріґольдерами. Крім земельних наділів, вони отримували плату 2–4 пенси в день, залежно від виконання служби (піхота, залога королівського замку, канцелярія та адміністрація). Земельні наді- ли вони успадковували подібно до лицарів за умови сплати рельєфу, розмір їх щитового податку погоджувався у кожному конкретному випадку, шлюби дочок та вдів також контролював король. Зі своїх наділів сержанти не могли придбати лицарське озброєння, тому вони, поряд із молодшими синами дрібних лицарських родин, стали основною базою формування королівських латників, а сержанти з Уельсу – англійських лучників17. Крім латників, англійське королівське військо у своєму складі мало під- розділи лучників та пращників, які набиралися з вільного населення в порядку військової повинності згідно з Ассізою про озброєння (Assize of Arms) 1181 р.18 Стріла англійського довгого лука була здатна прямим влучанням пробити будь-який лицарський панцир на відстані у 100 кроків. Але лучники, які не мали захисного озброєння, не могли прицільно стріляти з моменту атаки лицарської кінноти су- противника, а мусили втікати, ховаючись за бойовими порядками свого війська. Лише прикривши їх своїми латниками, а для цього довелося лицарів змусити прийняти бій пішо (англійські королі з часів Ричарда Левине Серце добивалися суворої військової дисципліни, заохочуючи підлеглих власним прикладом, тому Едуард ІІІ та його спадкоємець Едуард Чорний принц в битві під Кресі 26 серпня 1346 р. теж були спішені), англійці домоглися ефективної стрільби на всіх етапах бою. Це забезпечило їм славні перемоги під час Столітньої війни над численнішим і добре озброєним, але недисциплінованим французьким лицарським військом19. В інших європейських країнах до категорії сержантів початково належали серви (раби), які охороняли пана, яких ще називали milites domesticus – домашні воїни. Ця категорія долучалася, переважно, в лицарські списи, супроводжувала своїх панів на полі бою на конях і була озброєна коштом сюзерена. Духовно-лицарські ордени, які з самого початку обмежили вступ у брати лицарським походженням до шостого коліна з обох сторін, швидко зіткнулися з нестачею людей. Через це навіть Тевтонський Орден, який був суперником Польщі та Литви, ніколи не мав більше як 4 тисячі братів. За цих умов ордени почали залучати до своїх лав напів- братів – сержантів, рекрутуючи їх з різних категорій нелицарського походження 17 Див.: Poole A. L. From Domesday Book to Magna Carta 1087–1216. – Oxford, 1965. 18 овсінський Ю. , чорний М. Генріх ІІ Плантагенет // Войтович Л., Козак Н., Овсінський Ю., Чорний М. Medium aevum... – С. 262. 19 Див.: Басовская Н. и. Проблемы Столетней войны в современной английской и французской историографии // Средние века. – 1982. – Вып. 45. – С. 212–224; Руа Ж. Ж. История рыцарства...; Брайант А. Эпоха рыцарства в истории Англии...; Английские рыцари. 1300–1400 гг. ...; Сушинський Б. Всесвітня історія лицарства... 171Зародження професійного війська та озброюючи коштом орденської скарбниці. Їх озброєння відрізнялося від лицар- ського лише незначним полегшенням певних елементів захисного обладунку20. Услід за хрестоносцями низка європейських правителів, передовсім, бур- гундські, піренейські та апенінські королі та герцоги, намагалися на базі сержан- тів сформувати постійні підрозділи латників, замінивши ними лицарські ополчен- ня. З ХІІІ ст. сержанти отримали можливість переходу за бойові заслуги в розряд лицарства і поступово, як і інші міністеріали, з лицарством злилися. Утримувати постійні контингенти було дорого і важко. Так, міланський герцог Філіппо Марія Вісконті в 1420 р. зумів набрати у свою постійну гвардію (familiars of armo, famiglia ducale) лише 700 латників, відбираючи туди тільки тих, хто прослужив у найманих військах герцогства не менше 5 років. У 1467 р. його наступники довели цей контингент до 2 тис. латників, об’єднаних в 11 ескадронів. За міланським прикладом неаполітанський король Альфонс V організував постій- не військо у складі 20 ескадронів латників загальною чисельністю 1000 чоловік. Ці ескадрони також складалися зі списів із 3 осіб (латника, зброєносця і пажа)21. Озброєння таке військо отримувало за рахунок скарбниці, окрім того, їм платили по 4 дукати в місяць. Скарбниці правителів далі були неспроможні утримувати більш-менш зна- чне військо. Сільські ополчення у кращому випадку могли виставити лучників, пращників та метальників дротиків. Тому, під час бойових дій вдавалися до послуг звичайних бандитів – рутьєрів (в джерелах часом виступають як гасконці, лом- бардці, валійці і т. д.), які мали різноманітне озброєння та вели бій нечисленними пішими загонами. До кінця ХІІІ ст. цей вид війська поступово зник. Апенінські міста-комуни в умовах боротьби за самоврядування і формування міст-держав зіткнулися з проблемами відсутності лицарської кавалерії. Ґранди, які мали свої замки в контадо – міській окрузі, часто зраджували, їх кавалерія була не- надійна і нечисленна. На відміну від правителів феодальних держав, міста-комуни мали значні фінансові ресурси. Бюргерська еліта міст підтримала всі конструк- тивні новинки в озброєнні та фортифікації, стимулювавши розвиток нових видів озброєння, включаючи вогнепальну зброю. Для вирішення проблеми лицарської кавалерії міста стали звертатися до лицарів-авантюристів, укладаючи з ними кондо- ти (угоди про військову службу). Так народилася система кондотьєрів – капітанів найманих військ, які набирали у свої загони людей різних станів, придатних за своїми фізичними даними для служби латниками. Починаючи зброєносцями, такі воїни часом ставали князями та герцогами. Кондота була звичайною торгівельною угодою, в якій передбачалася чисельність і склад загону, термін служби, розміри винагороди, права та обов’язки сторін. Спис у компаніях (ротах) кондотьєрів складався з трьох бійців (латника, зброєносця та пажа). Війська кондотьєрів рідко перевищували тисячу списів. Чисельність піхоти та кінноти була приблизно рівною. Угоди спочатку укладалися на 2–3 місяці, з XV ст. – від шести місяців до двох років. Капітан отримував 20 Див.: Мельвиль М. История Ордена тамплиеров / пер. Г. Ф. Цыбулько. – Санкт-Петербург, 2003; Адиссон ч. Дж. История рыцарей-тамплиеров / пер. Е. Е. Бергер. – Москва, 2004. 21 Разыграев А. В. Итальянские кондотьеры XIV–XV веков / Сержант. Военно-исторический журнал. – 1997. – № 4. 172 Леонтій Войтович завдаток, який складав третину всієї суми. Кондотьєри отримували також право на частину військової здобичі. За штурм міста чи замку належалася окрема платня. Полонені (за яких брали викуп) та рухоме майно переходило до рук кондотьєра та його загону. В середньому спис отримував по 10 дукатів на місяць. У XV ст. ця плата (soldo – звідси термін солдати) у різні періоди в різних містах-державах коливалася від 8 до 15 дукатів. Капітани ж діставали замки і лени, а окремі з них самі ставали правителями22. Першим відомим кондотьєром був Альберто да Джусано (1105–1177), мілан- ський гвельф, чия Компанія Смерті у складі 300 піхотинців та 500–900 кінних латників вирішила долю битви під Леньяно 29 травня 1175 р. Армія імператора Фрідріха І Барбароси число приблизно 6 тис., в т. ч. близько 1 тис. піхотинців, ру- халася в напрямку Павії. Міланці мали 1 450 кавалеристів та 2 050 піхотинців. Їх авангард із 700 кавалеристів був розсіяний Фрідріхом І і в основній битві участі не брав. Атакувавши супротивника, імператор розкидав їх кавалерію і кинув війська до каррочо – воза зі знаменами, якого оточили міланські піхотинці, вишикувавшись у каре. Схоже, що в цьому бою міланська піхота вперше застосувала алебарду- гізарму (бойова коса). Відчайдушний опір Компанії Смерті дозволив решткам міланської кавалерії зібратися і завдати удару в спину імперському війську. Мілан- ські кіннотники пробилися до почту Фрідріха І, збили з коней його прапороносця і самого імператора. Вважаючи, що Фрідріх І загинув, імперська армія відступила до Павії, куди за кілька днів прибув і поранений імператор, якого переможці не відшукали на полі бою23. В Італію потяглися німецькі та англійські шукачі пригод зі своїми готовими загонами, часто змінюючи своїх господарів і воюючи проти тих, кому раніше служили. Найвідомішим із них був англійський лицар Джон Хоквуд (Джованні Акуто, акуто – крутий) (бл. 1320/1323–1394), який на першому етапі Столітньої війни командував в англійському війську Білою компанією, а потім був кондотьєром на службі у Неаполітанського королівства, папи та Флоренції. Великі кондотьєри Раймонд Кардона († після 1325), Каструччо Кастракані (1281–1328), Альберіно да Барбіано (1348–1409), Браччо да Монтоне (1368–1424), Муціо Аттендоло (1369– 1424) та його син Францеско Сфорца (1401–1466), Еразмо да Нарні Гаттамелата (тобто улеслива кішка) (1370–1443), Ніколо Піччініно (1386–1444), Франческо да Карманьйола (1390–1432), Бартоломео Коллеоне (1400–1475), Сіджізмондо Пандольфо Малатеста (1417–1468), Просперо Колонна (1452–1523) та Етторе Ф’єрамоска (1476–1515) походили з різноманітних верств, здобули почесті, славу, багатство, деякі стали герцогами, іншим спорудили величні монументи24. Але війська кондотьєрів часто просто імітували воєнні дії, зводячи їх до полювань за полоняниками, за яких могли дати великий викуп. Так само просто вони змінювали своїх наймачів. Тому міста-держави не могли бути задоволеними подібним військом. Самоврядні міста-комуни в Італії та Фландрії, верхньорайнські та швейцарські майстри-зброярі продовжували займатися пошуками зброї, яка 22 Див.: Ugolini L. Condottieri d’Italia. – Milano, 1944. 23 Bavesin de la Riva. Magnalibus Mediolani: Meraviglie di Milano. – Milan, 1998; Балакин В. Д. Фридрих Барбаросса. – Москва, 2001; опль Ф. Фридрих Барбаросса. – Санкт-Петербург, 2010. 24 Див.: Trease G. The condottieri. – London, 1974. 173Зародження професійного війська дозволила б піхоті не тільки вистояти під ударами панцерованих латників, але і вразити цих латників. Ефективність лучників та піхоти взагалі демонстрували і мусульманські війська в Сирії та за Піренеями. Винайдення арбалетів, які на- тягувалися з допомогою спеціального пристосування і могли прицільно метати арбалетні стріли (болти), що пробивали будь-який обладунок, на віддаль до 300 ме- трів (арбалети в 3–4 рази поступалися лукам у скорострільності, яка в лучників сягала 10–12 пострілів у хвилину, але переважали у пробивній силі), покликало до організації спеціальних загонів арбалетників, які прибували на службу зі своєю зброєю та запасом болтів у кількості 12 одиниць25. З кінця ХІІ ст. такі наймані за- гони комплектувалися переважно з генуезців і були майже в усіх арміях. Винайдення алебарди та її різновидів (глефи з наконечником у формі ножа з широким лезом та відвідними гаками; кузи з диском для захисту руки, якою можна було завдавати колючих та рубаних ударів; рунки з двома відростками у формі півмісяця, фріульського списа з двома відростками-гаками, загненими донизу; гізарми – бойової коси, бойових вил та бойових ціпів)26 дозволив піхоті, одягненій у захисні обладунки і вишикуваній у кілька шеренг, не тільки витримати удар лицарської кавалерії, але й завдавати їй значних втрат. Прикриваючи арбалетників і лучників, які отримали можливість стріляти до самої рукопашної сутички, таке військо на пересіченій місцевості, де лицарська кавалерія не могла продуктивно діяти, отримало абсолютну перевагу. При Куртре 11 липня 1302 р. в так званій битві “золотих шпор”, де фламандська піхота перемогла цвіт французького лицарства27, та Моргартені 15 листопада 1315 р., де швейцарська піхота розгромила австрійських лицарів28, почалася демонстрація кризи лицарської кавалерії. Знамениті битви Столітньої війни біля Кресі (26 серпня 1346 р.)29, Пуатьє (19 вересня 1356 р.)30 та Азенкуру (25 жовтня 1415 р.)31 показали безперспективність подальшого нарощування панцерування та однобічного розвитку важкої кавалерії. Битва біля Босворта (22 серпня 1485 р.) під час війни Білої і Червоної Троянд у Англії32 та застосування артилерії в польовій битві венеційським кондотьєром Б. Коллеоне переконали найбільших скептиків у перевазі вогнепальної зброї. 25 Див.: Гадаш Л., Вискочил и. Лук и стрела. – Москва, 1960; Медведев А.Ф. Ручное метательное оружие (лук, стрелы, самострел). VIII–XIV вв. – Москва, 1966; Агапов Б. Путь лука и стрелы // Кэмпо. – Москва, 1992. – № 5; Шокарев Ю. В. Луки и арбалеты. – Москва, 2001. 26 Бехайм В. Энциклопедия оружия. – Санкт-Петербург, 1995. – С. 241–257. 27 De Vries K. R. Infantry Warfare in the Early Fourteenth Century. – Woodbridge, 1966. – P. 9–22; Verbuggen J. F. The Art of Warfare in Western Europe during the Middle Ages. – Amsterdam; Oxford, 1979. – P. 166–173. 28 Жарков С. Средневековая пехота в бою. – Москва, 2008. – С. 193–210. 29 Берн А. Битва при Креси. История Столетней войны с 1337 по 1360 год. – Москва, 2004. 30 Nicolle D. Poiters 1356: The Copture of a King. – London, 2004; Green D. The Battle of Poiters 1356. – London, 2004; Прэтт Ф. Битвы, изменившие историю / пер. с англ. Т. М. Шуликовой. – Москва, 2004. – С. 132–138. 31 Contamine P. Agincourt. – Paris, 1964; Герчинко т. В. Битва при Азенкуре, 25 октября 1415 г. // Солдат. Военно-исторический альманах. – Артемовск, 2003. – № 33.– С. 2–13; № 34. – C. 2–14; Берн А. Битва при Азенкуре. История Столетней войны с 1369 по 1453 год. – Москва, 2004. 32 Hutton W. The Battle of Bosworth field. – London, 1815; Гриффитс Р. А., томас Р. Становление династии Тюдоров. – Ростов-на-Дону, 1997; Rowse A. Bosworth Field and the Wars of the Roses. – Hertfordshire, 1998; Ross Ch. Richard III. Yale Englisch Monarchs. – New Haven, 1999. 174 Леонтій Войтович На довгий час основою бойових порядків стали баталії швейцарської та іспанської піхоти. Крім лучників та арбалетників (випалова ефективність вогнепальної зброї ще довго сперечалася з прицільною стрільбою порівняно дешевих луків та арбалетів), алебардистів та пікінерів у складі війська почали з’являтися аркебузери, а пізніше мушкетери. Як своєрідна німецька відповідь швейцарській піхоті з 1470 р. почали формуватися компанії (роти) ландскнехтів (букв. слуга країни) чисельністю від 200 до 1000 чоловік, які були озброєні алебардами, цвайхандерами (дворучними мечами) або фламбергами (півтораручними мечами), мали полегшені захисні лати (так звані ¾), а пізніше аркебузи33. Кіннота розпочала потрохи зменшувати панцирний захист і ділитися на рейтарів, кірасирів, драгунів, гусарів та уланів. Утвердження професійних армій тривало протягом XV – початку XVI ст. аж до реформ Моріца Оранського та Ґустава ІІ Адольфа34. Причини, чому цей процес затягнувся на такий довгий період, добре висвітлені в згаданій статті Л. Кривизюка35. Там само проаналізовано військові реформи Карла VII (1439, 1445, 1448) та Людовика ХІ і причини їх невдач. Уже тоді були очевидними проблеми, які яскраво проявилися в наступні століття. Нова професійна наймана армія цілком залежала від фінансових можливостей держави. Коли закінчувалася одна війна, офіцери та солдати дружно переходили на службу до інших країн, які вели війни і готові були платити. Наймані армії скоро стали поліетнічними, схожими на загони кондотьєрів, і малорухомими. За бойовими частинами та з’єднаннями рухалися гігантські обози з родинами, дітьми, маркітантками та повіями, значно більші від самих армій. Таке військо або розорювало вщент території свого знаходження або ж було повністю залежним від базових магазинів. Часом цілі армії однієї держави наймалися до іншої. Дисципліна такого війська трималася на жорстоких прилюдних покараннях, але утримати їх від грабунків та мародерства було неможливо36. Усі ці недоліки професійних найманих армій змусили шукати шляхи удосконалення цієї системи. Шведський король-реформатор Ґустав ІІ Адольф 33 Див.: Blau L. Die Deutschen Landsknechten. – Görlitz, 1882; Александров С. Е. Германское наемничество конца XV – середины XVII в. // Мир Александра Каждана. – Санкт-Петербург, 2003. Новоселов В. Р. Проблемы западноевропейской военной организации в эпоху раннего нового времени // Мир и война: культурные контексты социальной агрессии. – Москва, 2005. 34 Див.: Пузыревский А. К. История военного искусства в средние века (V–XVI стол.). – Санкт- Петербург, 1884. – Ч. 2; Corvisier A. Armees et societes en Europe de 1494 a 1789. – Paris, 1976; Hale J. R. War and Society in Renaissance Europe, 1450–1620. – New York, 1985; Anderson M. S. The Origines of the Modern European State System 1494–1618. – London, 1998; Black J. War and the World. Military Power and the Fate of Continent 1450–2000. – New Hawen, 1998; Гаш Дж. Армии эпохи Ренессанса // Сержант. Военно-исторический журнал. – 2005. – № 1; Кревельд М. ван. Трансформация войны. – Москва, 2006. 35 Кривизюк Л. Криза лицарства... 36 Див.: Parker G. The Army of Flanders and the Spanish Road 1567–1659. – Cambridge, 1972; Idem. Europe in Crisis 1598–1648. – Ithaka, 1979; Idem. The Military Revolution. Military innovation and the Rise of the West, 1500–1800. – 1988; Black J. Eighteen Century Europe. 1700–1789. – New York, 1990; Munck T. Seventeenth Century Europe 1598–1700. – New York, 1990; Tallet F. War and Society in early modern Europe 1495–1715. – London, 1992; Lynn J. A. Giant of the Grand Siecle. The French Army 1610–1715. – Cambridge, 1997; Anderson M. S. War and Society in Europe of the Old Regime 1618–1789. – Montreal, 1998; Кенигсбергер Г. Европа раннего Нового времени. 1500–1789. – Москва, 2006. 175Зародження професійного війська та його послідовник Карл ХІ знайшли вихід у створенні територіальної системи комплектації та утримання військ, яка дозволила утворити національну професійну армію з високим рівнем дисципліни. Тому шведська армія домінувала на полях битв у середині XVII – на початку XVIII ст.37 Створюючи постійну професійну армію в Росії, Петро І хитався між шведським та французьким досвідом і врешті обрав останній, відійшовши від добровільного вербування до примусового рекрутського набору, при якому рядовий склад був приречений на багаторічну важку службу38. Більшість європейських держав поєднувала добровільне вербування з рекрутськими наборами. Дисципліну скрізь підтримували системою жорстоких тілесних покарань. Відмова від лінійної тактики, продемонстрована американськими та французькими республіканськими військами, і новий прогрес військової техніки привели до загальних масових армій із професійним унтер-офіцерським та офіцерським складом, а пізніше тільки офіцерським, де вишкіл рядового складу здійснювався протягом 1–5 років дійсної служби з переведенням у запас і наступними короткотривалими тренувальними зборами. Такі армії, термін дійсної служби в яких постійно зменшувався, воювали на полях обох світових війн. Подальший поступ військової техніки розвіяв ілюзію ефективності швидкого розгортання масових армій та їх ефективності й показав безальтернативність повернення до професійних армій. Це відразу ж поставило на перший план ментально-психологічні та фінансово-економічні фактори, зовсім як у XIV– XV століттях. Виходячи з багатого досвіду минулого та аналізуючи різноманітні негативні фактори, так чи інакше пов’язані з професійними арміями, варто таки замислитися над окремими аспектами. Чи таки потрібен повний перехід до професійних армій з відмовою від підготови резерву, передовсім, офіцерського і сержантського? Чи шведський (де творчо розвиваються традиції системи, започаткованої Ґуставом ІІ Адольфом) або швейцарський досвіди вишколу та утримання військ для середніх і малих держав не є кращими, ніж американська система, яку сьогодні копіює більшість? Відповіді на ці та інші запитання, як і подолання викликів сучасності, можна отримати значною мірою і у скрупульозному вивченні досвіду минулого. 37 Див.: Roberts M. Gustav Adolf and the Art of War // Essays in Swedish history. – Minneapolis, 1967; Idem.The Swedish Imperial Experience 1560–1718. – Cambridge, 1979; Беспалов А. В. Северная война. Карл ХІІ и шведская армия. Путь от Копенгагена до Переволочной. 1700–1709. – Москва, 1998. – С. 7–27. 38 Бобровский П. о. Переход России к регулярной армии. – Санкт-Петербург, 1885; Кутищев А. В. Армия Петра Великого: европейский аналог или отечественная самобытность. – Москва, 2006. – С. 134–247; татарников К. В. Русская полевая армия 1700–1730. Обмундирование и снаряжение. – Москва, 2008.

Зародження професійного війська

Репозитарії

Схожі ресурси