Іван Франко - публіцист

Проаналізовано соціально-економічну і культурно-освітню публіцистику І. Франка, зокрема, його ставлення до податкової політики Австро-Угорщини, діяльності банківської системи, еміграції з Галичини, кооперативного руху, майбутнього української держави....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2012
1. Verfasser:	Кондратюк, К.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2012
Schriftenreihe:	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73622
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Іван Франко - публіцист / К. Кондратюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 417-423. — Бібліогр.: 37 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-73622
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-736222015-01-14T03:02:01Z Іван Франко - публіцист Кондратюк, К. Проаналізовано соціально-економічну і культурно-освітню публіцистику І. Франка, зокрема, його ставлення до податкової політики Австро-Угорщини, діяльності банківської системи, еміграції з Галичини, кооперативного руху, майбутнього української держави. The article analyses social and economic and cultural and educational publications by Ivan Franko, as well as his attitude to tax policies in Austro-Hungarian Empire, banking system activities, emigration from Halychyna, co-operative societies movement, and the future of Ukraine. 2012 Article Іван Франко - публіцист / К. Кондратюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 417-423. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. 2223-1196 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73622 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	Проаналізовано соціально-економічну і культурно-освітню публіцистику І. Франка, зокрема, його ставлення до податкової політики Австро-Угорщини, діяльності банківської системи, еміграції з Галичини, кооперативного руху, майбутнього української держави.
format	Article
author	Кондратюк, К.
spellingShingle	Кондратюк, К. Іван Франко - публіцист Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
author_facet	Кондратюк, К.
author_sort	Кондратюк, К.
title	Іван Франко - публіцист
title_short	Іван Франко - публіцист
title_full	Іван Франко - публіцист
title_fullStr	Іван Франко - публіцист
title_full_unstemmed	Іван Франко - публіцист
title_sort	іван франко - публіцист
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2012
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73622
citation_txt	Іван Франко - публіцист / К. Кондратюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 417-423. — Бібліогр.: 37 назв. — укр.
series	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv	AT kondratûkk ívanfrankopublícist
first_indexed	2025-07-05T22:12:02Z
last_indexed	2025-07-05T22:12:02Z
_version_	1836846701477888000
fulltext	417Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 21/2012 Костянтин КондратюК (Львів) ІВАН ФРАНКО – ПУБЛІЦИСТ У творчій спадщині І. Франка важливе місце посідає соціально-економічна публіцистика. Він друкував свої статті, рецензії та кореспонденції в багатьох газетах і журналах українською, польською і німецькою мовами. І. Франко мав ґрунтовні знання з економіки, був добре обізнаний як з класичною, так і з новітньою соціально-економічною літературою. Його, насамперед, хвилювала доля селянства, що складало основну частину українського населення Галичини. Розглядаючи становище галицьких селян, дослідник у рецензії на публікацію С. Щепановського “Злидні Галичини у цифрах” зауважує, що Галичина ще йде попереду інших європейських країн щодо відносної кількості рільничого населення, але тут на 1000 душ сільського населення припадає 551 голова худоби. В той час в Англії цей показник становить 1654 шт., в Ірландії – 1350, у Франції – 1060, в Німеч чині – 1028 шт. В Англії кожен рільник продукує щонайменше у шість разів більше м’яса й молока, ніж рільник у Галичині1. Галичани, які експортують сільськогосподарську продукцію, харчуються дуже бідно. За винятком картоплі, у споживанні якої Галичина стоїть на чолі всіх країн, середнє споживання збіжжя й м’яса не дорівнює навіть половині їхнього споживання в інших країнах. Навіть коли б Галичина нічого не експортувала, мала б на душу населення не більше як 144 кг збіжжя і 20 кг м’яса, тобто половину того, що споживає Франція2. Причин такого низького рівня споживання, на думку І. Франка, не треба шукати у фізичній дегенерації чи нездатності галицького робітника чи селянина. Навпаки, галицький робітник анітрохи не гірший за німецького або англійського. Це виявилося в Америці, де галицького робітника шукають до копалень вугілля. Видно це також у Німеччині, у Шльонську, ба навіть і в Галичині, наприклад, у залізничних майстернях, у нафтовій та гуральницькій промисловості. Головною причиною нашою економіч ної відсталості, – зазначає І. Франко, – є брак засобів і сучасних знарядь праці – машин3. Цю тезу автор розвиває у статті “Галицька промисловість”, у якій наво дить такі дані: у числі 383 промислових закладів, які у 1887 р. відвідав інспектор, 149 не мали інших моторів, крім людських рук4. У зв’язку з цим І. Франко звернув увагу на податкову систему Австро- Угорщини. І хоча, як він писав, Галичина платила не найбільше податків порівняно з іншими провінціями монархії, але ці податки були для місцевих мешканців особ- ливо дошкульними. І. Франко, наприклад, відзначав, що високі податки руйнують 1 Франко І. Злидні Галичини в цифрах // Його ж. Зібрання творів: У 50-ти т. – Київ: Наукова думка, 1985. – Т. 44. – Кн. 2. – С. 17. 2 Там само. – С. 19. 3 Там само. – С. 18. 4 Франко І. Галицька промисловість // Там само. – С. 54. 418 Костянтин Кондратюк місцеву промисловість ще в зародку. Завдяки ретельності податкових інспекторів зародки домашнього промислу всихають, ніби їх підтопила філоксера5. І. Франко наголошував, що податкові закони захищають інтереси панівних верств. Він пропонував запровадити особисто-прибутковий податок, який би дав можливість витрушувати кишені багатіїв для загального добра, а також оподат- ковувати грошові й товарні біржі, підвищити податки на предмети розкоші тощо. Він писав, що гроші шукають переважно у бідній селянській кишені, до котрої щороку сягають дедалі глибше та глибше. “Кождий новий податок, спадаючий на наш край від центрального правительства, тисне нас далеко сильніше, ніж другі краї коронні, хоч в результаті витискає з нас пропорціонально далеко менше, ніж з других країв”6. І. Франко на конкретних прикладах показав діяльність податкових екзекуторів, які силоміць забирали в селян усе, що можна було забрати за податкові залеглості. Він також піддав детальному аналізу бюджет рідного краю в статті “Сила податкова Галичини”7. Головний висновок, до якого він прийшов, вивчивши прибуткову части- ну бюджету Галичини, місце окремих його компонентів у бюджеті Австро-Угорської держави – це економічна відсталість краю, недорозвиненість тут промисловості. У статті “Що коштують наші школи?” дослідник з’ясував питання про те, наскільки Галичина користувалася бюджетними асигнуваннями, яку вона мала користь від перебування у складі Австро-Угорщини. Оцінюючи державний бюд- жет, він зазначав, що на школи в Галичині припадає лише 11,4 % видатків, тоді як населення і територія краю становить ¼ частину монархії. Проаналізувавши державні затрати на утримання вищих шкіл, особливо Львівського і Чернівецького універ ситетів, Франко дійшов висновку, що матеріальний стан цих університетів був чи не найгірший в Австро-Угорщині. Не кращим становище було і Львівської політехніки, яка з погляду фінансового забезпечення посідала передостаннє, а за кількістю професорів – останнє місце з-поміж таких навчальних закладів. Загалом у справі освіти бюджет Галичини був мізерним. З цього приводу І. Франко писав, що держава у затратах на народні потреби “єсть для нашого народу мачухою, що старається, де тільки можна, дати нам якнайменше з очевидно і не обрахованою шкодою для нашого культурного розвою”8. Якщо інші народи скаржаться на бюджет, то українці мають підстави бути подвійно незадоволені, бо щодо потреб вони найгірше забезпечені між усіма австрійськими провінціями. “Ми, – писав І. Франко, – як той бідний промокший Бровко, на котрого і з неба дощ іде, і з стріхи вода тече”9. У статті “П’ять літ господарки крайової” І. Франко аналізує фонди, якими роз- по ряджаються крайові власті. Порівнявши прибутки і заборгованість краю за 1876– 1880 рр., він стверджував, що борги зростали швидше від доходів. А це не найкраща характеристика господарювання і влади. Згідно з даними офіційної статистики, за п’ять років дефіцит бюджету краю зріс з 47 тис. до 856 тис. ринських. Одна з причин цього – збільшення витрат на утримання чиновницького апарату. Подібні витрати він назвав непродуктивними. “Під непродуктивними видатками, – твердив 5 Франко І. З царини фіскалізму // Там само. – С. 46. 6 Франко І. Сила податкова Галичини // Там само. – Т. 44. – Кн. 1. – С. 138. 7 Там само. – С. 199. 8 Франко І. Що коштують наші школи? // Там само. – С. 150. 9 Там само. 419 Іван Франко – публіцист автор статті, – розуміємо такі видатки, котрі ані посередньо, ані безпосередньо не причиняються до піднесення чи то економічного, чи то культурного стану краю… До таких видатків ми мусимо зачислити всі видатки адміністраційні, проценти від позичок і всякі інші видатки, котрі не повертаються на потреби економічні, наукові, санітарні і просвіти”10. І. Франко констатував, що видатки на управління в Галичині були удвічі більшими, ніж на сільське господарство, промисел і гірництво. З цього випливало, що бюрократично-чиновницький апарат і земельна шляхта перетворили крайовий бюджет в інструмент зміцнення своїх позицій, нехтували інтересами і потребами більшості місцевого населення. У полі зору Франка-журналіста постійно перебувала діяльність різних банків, зокрема Селянського, який спочатку організували українці, але згодом він перейшов до поляків. Цей банк здобув собі сумну славу “закладу до обдирання хлопських шкір”11. Намагаючись вирватись із лабет лихваря, селянин йшов за позикою до банку і тут потрапляв у ярмо не менше – кожний 20-й селянин у Галичині був боржником цього банку12. Ця фінансова інституція обтяжила іпотеками приблизно 600 000 моргів селянських земель вартістю 27 млн. зол. ринських. Його 15-літню діяльність (1867–1883 рр.), за словами І. Франка, можна порівняти хіба із знищенням українського народу татарськими ордами у XVI–XVIII ст.13 І. Франко докладно проаналізував баланс банку, показав причини і наслідки його банкрутства. На підставі аналізу операцій банку він довів, що весь тягар катастрофи Селянського банку буде перекладатися на селян під патріотичними гаслами доброчинності для краю. Поряд із цим Франко піддав критиці різні проєкти ліквідації цього банку, що їх пропонували владні структури, маскуючи свої корисливі наміри турботою про народні інтереси. У статті “Банк Крайовий” за 1883 р. І. Франко писав, що не хоче нікому до- коряти у неправдивості чи недобросовісності. “Ми віримо, – зазначав він, – що ініціатори “Банку Крайового” раді би дійсно світ весь – не лише от наш край – спасти […] Ми припускаємо навіть, що ся нова інституція фінансова буде хороше розвиватися, процвітати […], але на чию ж користь будуть іти зиски сього банку?”14. І. Франко нагадував читачам, що Банк Крайовий не дуже турбується боргами селян. Мовляв, нехай самі рятуються з біди. Що стосується поміщицьких маєтків, то їх обслуговує Галицьке кредитове земельне товариство. А проте селянські господар- ства потребують ще більше допомоги, ніж поміщицькі – це й спричинило появу Банку Крайового. Розглянувши докладно статут банку, джерела його створення, характер кредит- них операцій, І. Франко розкрив його соціально-економічну функцію. Він з іронією писав, що банк мало допоможе селянинові, який залишився без лісів і пасовиськ. Отож, йому залишилося молитись і трудитись, сидіти тихо й не упоминатися бан- ківської допомоги. Франко фактами доводив, що банк веде справу в інтересах не селянства, а великих землевласників. Він показав, що банк аж ніяк не забезпечує дешевого і доступного кредиту, про який пишуть газети. Захвалювальний дешевий 10 Франко І. П’ять літ нашої господарки крайової // Там само. – С. 222. 11 Франко І. Катастрофа банку селянського // Там само. – С. 295. 12 Левинський В. Франко як економіст. – Скрентон, 1957. – С. 381. 13 Там само. – С. 85. 14 Франко І. Банк Крайовий // Його ж. Зібрання творів: У 50-ти т. – Київ: Наукова думка, 1985. – Т. 44. – Кн. 1. – С. 165. 420 Костянтин Кондратюк кредит виносить 11,5 % річних, іпотечні позики даються під 5,4 %, тоді як навіть 4 % є для селян зависокі15. І. Франко доволі критично також відгукувався про діяльність банківських службовців, зазначав, що вони, передусім, дбали лише про задоволення власних потреб, власне збагачення, відсуваючи інтереси своїх клієнтів на другий план, а іноді й відверто ними нехтуючи. Це, до речі, ставало причинами кризового стану деяких тодішніх банків, часто призводило до банкрутства. Критикуючи діяльність банків, І. Франко усе ж надавав перевагу їхнім кре- ди там порівняно з лихварськими, які супроводжувалися значно гіршими еконо міч- ними і моральними руйнаціями. Він вважав, що селянське господарство необхід- но зробити кредитоспроможним за допомогою певної системи заходів. Майже в кожній статті публіцист намагався збудити в української громадськості ініціативу до активної підприємницької діяльності у сфері банківсько-кредитних від носин, вчитися банківської запопадливості в інших народів. “Дрімати не пора”, – наго- лошував І. Франко16. У кількох статтях, опублікованих 1883 р., І. Франко аналізує гостру проб- лему лихварства на селі. “Галичина, – стверджував автор, – класичний край лихварства”17. “Жоден край австрійської монархії, ба навіть у всій Європі, не може показати такого великого числа професійних лихварів, як Галичина”18. Лихварі на- да вали позики селянам на короткий термін, переважно від “передднівка” до осені або якогось ярмарку. Найуживанішим терміном був один місяць – один тиждень. Лихварі, передбачаючи, що боржник не зможе вчасно сплатити борг, давали від- термінування і уже нараховували відсоток на відсотки від позики, і ці відсотки ра- хували окремо від боргу. І, як наслідок, стягнення боргу за рахунок майна борж- ника – рухомого чи нерухомого19. Виокремлюючи головні чинники, які гнали се- ля нина до лихваря, Франко зазначає, що це були стихійні лиха, неврожаї, пишні весілля, хрестини і похорони, судові процеси і спадкові переговори, нарешті уря- дові й автономічні податки20. Чимало статей І. Франко присвятив трудовій міграції галицьких селян у країни Європи та за океан – в Америку. Одна з них – “Еміграція галицьких селян” – була опублікована у 1883 р. Автор, насамперед, зауважив, “що Галичина перелюднена; се значить […] що в ній живе людність, яка при данім стані культури і при тепе- рішнім розділі продукційних засобів, живучи головно з землі, не може добути з неї потрібного для себе виживлення”21. Тому не можна дивуватися еміграції селян з Галичини. Сільська людність, підкреслюється у статті, емігрує масами до південної Угорщини, до Північної Америки, до Бразилії, до Румунії, на російську Волинь і т. д.22 В інших публікаціях І. Франко акцентує увагу на економічних причинах еміг- рації, через їх призму розкриває масштаби, інтенсивність емігрантського руху. І це 15 Франко І. Дальші прояви “pracy organicznej” // Там само. – С. 272. 16 Франко І. Економічна підвалина // Там само. – С. 416. 17 Франко І. Лихварство в Галичині // Там само. – Т. 44. – Кн. 2. – С. 373. 18 Там само. – С. 374. 19 Там само. – С. 377. 20 Там само. – С. 375. 21 Франко І. Еміграція галицьких селян // Там само. – С. 343. 22 Франко І. Еміграція галицьких селян // Там само. – С. 345. 421 Іван Франко – публіцист закономірно. Адже пізнання феномена еміграції вимагає саме з’ясування її при- роди і причин. У публіцистиці Франка наведено яскраві факти про негідну пове- дінку емігрантських емісарів у Галичині. Однак, він завжди підкреслював, що не вони є двигуном еміграції. Найнебезпечнішим еміграційним агентом були еконо- мічні нестатки, безземелля і нужда селянства. І. Франко зі співчуттям писав про поневіряння емігрантів. Для цього він ви- користав як розмови і листи емігрантів, так і власні спостереження. “Бідний наш народ! – З обуренням писав І. Франко. – Емігрує з краю, бо його деруть і тиснуть з усіх боків, а деруть і тиснуть його, бо емігрує”23. І. Франко викривав такий засіб заробітку лихварями на селянській біді, як агітація та організація їх виїзду за кор- дон. У 1873–1891 рр. з Галичини виїхало 270 тис. емігрантів, а галицькі лихварі на цьому заробили 13,5 млн. зол. ринських24. Поряд з цим І. Франко звертав увагу і на той факт, що галицький еміграційний рух мав не тільки негативні, але й позитивні моменти. Він багато в чому поділяв думку європейських економістів, які вважали, що емігрант, виїжджаючи з перена- селеної околиці, залишає місце іншим, підносить платню тим, що залишаються, полегшує їх існування, а отже, і добробут25. І. Франко не тільки прагнув зрозуміти причини існування тогочасної неспра- ведливості, збідніння широких верств населення, але й наполегливо шукав шляхів розв’язання цих складних питань. На його переконання, поліпшити матеріальне становище селян і робітників, змінити ситуацію на краще могла кооперація, взаємо- допомога. Йшлося, передусім, про використання різних форм кооперації: виробни- чої, кредитної, споживчої тощо. Сила і справедливість останніх полягала в їхньому добровільному характері, рівності партнерів, демократичних засадах управління. Найбільше уваги І. Франко приділив виробничій, зокрема, сільськогосподарській, кооперації. У ній він вбачав реальний шлях виходу із загальної скрути. У статті “Як нам в біді рятуватися” він дав відповідь на поставлене питання. “Нам здається, що тут треба почати раду і роботу від громади”26. Кооперативне, громадське господарювання, що ґрунтується на об’єднанні зусиль і виробничих засобів, допомогло б подолати малоземелля, обмеженість ресурсів, неможливість застосування прогресивних технологій. Одноосібне господарювання на малих клаптиках землі було неефективне і нездатне забезпечити прогрес у розвитку сільського господарства. “Одинокою можливою тут поправою, – зазначав І. Франко, – вважаю устроєння обік переважної часті дрібних індивідуалістичних господарств також знач нішого числа середніх господарств, зорганізованих на основі кооперації”27. Великі трудові селянські господарства, в перевагах яких Франко був глибоко переконаний і які всіляко пропагував, могли виникнути лише на кооперативних, асоціативних засадах. З допомогою об’єднань можна було не лише утримати, а й підняти “найменше мужицьке господарство”, коли воно об’єднувалося в господарську цілісність з іншими подібними господарствами. В об’єднанні та взаємодопомозі крився шанс для виживання і розвитку дрібних селянських господарств. 23 Франко І. Мізерія еміграційна // Там само. – С. 449. 24 Франко І. Лихварство в Галичині // Там само. – С. 380–381. 25 Франко І. Чи необхідна еміграція з Галичини // Там само. – С. 464. 26 Франко І. Як нам в біді рятуватися // Там само. – С. 165. 27 Франко І. Земельна власність у Галичині // Там само. – Т. 44. – Кн. 1. – С. 574. 422 Костянтин Кондратюк Подібні можливості існували і для робітництва. Це той самий шлях гурту- вання та об’єднання. “Їх власне, дуже нужденне та необезпечене життя прямо клонить їх до думок над рятунком і поправою того життя, до спілок, до збирання своїх сил для спільної праці й науки, для взаємної підмоги,” – писав І. Франко про робітників28. Він підкреслював, що цей процес уже розпочався, що в містах уже виникають такі спілки, спочатку для взаємної грошової підмоги, тобто кредитні. Але це був лише перший крок на шляху до створення виробничих об’єднань. Бо “тільки господарська, ремісна промислова асоціація може спасти наш народ від економічної руїни”29. І. Франко схвально ставився до споживчої кооперації, вбачаючи в ній одну із ланок процесу єднання народу. Статтею “Народна торгівля” він позитивно відгукнувся про діяльність першого споживчого кооперативу в Галичині, заснованого 1883 р., проаналізував його господарсько-фінансову діяльність, висловив тривогу з приводу можливих ускладнень у роботі. Разом з тим він зазначав, що кооператив посів провідне місце в галицькому купецькому світі, є цілком конструктивно-спроможною організацією, має торговельні стосунки з мережею сільських крамниць. Автор публікації зичив цьому “корисному товариству якнайліпшого розвитку”30. І. Франко жваво відгукувався й на інші актуальні питання тогочасного життя. Він, зокрема, активно долучився до дискусії про рух тверезості в Галичині, на- голошував, що “корчми всюди є місцем суспільної і моральної зарази”31. При цьому він висловив свої погляди, відмінні від тих, що вбачали у пияцтві головну причину народного занепаду, а в тверезості єдиний порятунок, так і від тих, які вважа ли горілку потрібною для здоров’я. Не приєднуючись до тих, які в самій твере зості бачили ліки від усякого лиха, Франко, однак, визнав, що ті священики і вчителі, які займаються справою тверезості, йдуть доброю дорогою, а їх завдання почесне і гідне всякої підтримки, хоч є лише вступом до справжнього народного відродження32. Разом із соціально-економічним піднесенням І. Франко мріяв і про національ- не відродження. У статті “Поза межами можливого” (1900) він обґрунтував свій погляд на національний розвій України. Автор, насамперед, зазначив, що політич- но несамостійна нація дозволяє себе визискувати іншій нації. Отже, робить висно- вок І. Франко, національно-економічні питання самі собою спонукають усяку на- цію до виборювання для себе політичної самостійності33. Він майже всі еконо мічні вимоги починає адресувати державі, яка повинна допомогти їх реалізувати. Дер- жав ницький підхід свідчить про поступ у його поглядах, реалізм і розуміння не- об хідності створення національної держави, без якої народ завжди буде найми- том, тяглом у чужих “поїздах бистроїздних”. Одночасно, І. Франко підкреслював той факт, що “основою економічного гаразду є власна праця, запопадливість, під- приємливість і ощадність кожного поодинокого чоловіка”34. Він наголошував на 28 Ващишин а. Іван Франко // Українські кооператори. – Львів, 1999. – Кн. 1. – С. 119. 29 Там само. 30 Франко І. Народна торгівля // Його ж. Зібрання творів: У 50-ти т. – Київ: Наукова думка, 1985. – Т. 44. – Кн. 2. – С. 284–285. 31 Франко І. Пан Щепановський про пропінацію // Там само. – С. 82. 32 Там само. С. 85. 33 Франко І. Поза межами можливого // Там само. – Т. 45. – С. 280. 34 Франко І. Народна програма // Там само. – Т. 44. – Кн. 2. – С. 531. 423 Іван Франко – публіцист вмінні господарювати, провадити справи в конкретному середовищі. Особливий наголос він робив на необхідності існування і діяльності індивідуальної, коопера- тивної та державної власності в тісній їх взаємодії. І. Франко покладав велику надію у справі просвітництва і суспільного пере- влаштування на інтеліґенцію. Він бачив, що працююче населення здебільшого складається із неосвічених та прибитих недолею людей, які нездатні самотужки знайти вихід із скрути. Ось чому він закликав інтеліґенцію організовувати при спілках і товариствах бібліотеки, читальні, проводити навчання і бесіди. Така діяль ність, на його думку, спричинить “розбудження і оживлення думок робітни- чого люду”, допоможе йому усвідомити своє становище, знайти шляхи боротьби за поліпшення соціально-економічних умов. Вихований на традиціях народної культури з її високими моральними прин- ципами, підтримуючи ідею свободи і об’єднання українських земель в єдину суве- ренну державу, І. Франко твердо вірив у щасливе майбутнє українського народу. В “Одвертому листі до галицької української молодежі” І. Франко висловив свої по- гляди на згуртування нації, висунув ідею єднання галичан зі східними українцями: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів”35. У своєму зверненні до молодого покоління інтеліґенції І. Франко закликає вно- сити в маси національну ідею, “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава, не може остоятися”36. Визначаючи провідне спрямування української інтеліґенції, І. Франко не випадково акценту- вав увагу на культурних “набутках”. Він був свідомий того, що національна ідея виникає тоді, коли народ усвідомлює свою єдність, власну історію, свої традиції, а відтак, відібравши все цінне із досвіду культурної еволюції людства, створює підґрунтя для самовизначення. Акцентуючи увагу на тому, що без інтеліґенції народна маса “не зорганізується і не піде наперед”, І. Франко зауважив, що “на українську інтелігенцію, на її орга- нізацію, та вияв політичних та культурних змагань звернена тепер цікавість всієї освіченої Європи, яка чує духом, що власне звідти може вийти ясне і розумне слово”37. Отже, І. Франко як журналіст постійно перебував у гущі народного життя, активно реагував на події і процеси, які відбувалися в соціально-економічній сфері, критично висловлювався щодо тогочасної дійсності, пропагував ідею соборності і незалежності України. Усе своє життя він прагнув допомогти народу позбутися злиднів, соціального і політичного гноблення. 35 Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Його ж. Вибрані твори: У 3-х т. – Дрогобич: Коло, 2004. – Т. 3. – С. 571. 36 Там само. – С. 570. 37 Франко І. Огляд української літератури за 1906 р. // Його ж. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до зібрання творів у 50-ти т. / Упоряд. З. Т. Франко, М. Г. Василенко. – Львів, 2001. – С. 164.

Іван Франко - публіцист

Institution

Ähnliche Einträge