Туга за великою літературою: "Щоденники" Олекси Ізарського

Розглянуто коментарі українського письменника, перекладача та критика Олекси Ізарського щодо прочитаних ним творів і, ширше, розвитку української літератури (в УРСР та діаспорі) та інтелектуального життя загалом, уміщені в опублікованому варіанті його щоденників. Наголошено, що О. Ізарський завжд...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2012
Автор:	Дзюба, І.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2012
Назва видання:	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73627
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Туга за великою літературою: "Щоденники" Олекси Ізарського / І. Дзюба // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 282-299. — Бібліогр.: 62 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-73627
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-736272015-01-14T03:01:48Z Туга за великою літературою: "Щоденники" Олекси Ізарського Дзюба, І. Розглянуто коментарі українського письменника, перекладача та критика Олекси Ізарського щодо прочитаних ним творів і, ширше, розвитку української літератури (в УРСР та діаспорі) та інтелектуального життя загалом, уміщені в опублікованому варіанті його щоденників. Наголошено, що О. Ізарський завжди розглядав літературний процес в Україні та за її межами як єдине ціле. The commentaries included into the published version of the diaries of Izarskyi, a Ukrainian writer, translator and critic, concerning the works he read and, more globally, the development of Ukrainian literature (in the Ukrainian Soviet Republic and diaspora) and the intellectual life on the whole are examined. It is emphasized that Izarskyi always viewed the literary process in Ukraine and abroad as a whole. 2012 Article Туга за великою літературою: "Щоденники" Олекси Ізарського / І. Дзюба // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 282-299. — Бібліогр.: 62 назв. — укр. 2223-1196 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73627 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	Розглянуто коментарі українського письменника, перекладача та критика Олекси Ізарського щодо прочитаних ним творів і, ширше, розвитку української літератури (в УРСР та діаспорі) та інтелектуального життя загалом, уміщені в опублікованому варіанті його щоденників. Наголошено, що О. Ізарський завжди розглядав літературний процес в Україні та за її межами як єдине ціле.
format	Article
author	Дзюба, І.
spellingShingle	Дзюба, І. Туга за великою літературою: "Щоденники" Олекси Ізарського Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
author_facet	Дзюба, І.
author_sort	Дзюба, І.
title	Туга за великою літературою: "Щоденники" Олекси Ізарського
title_short	Туга за великою літературою: "Щоденники" Олекси Ізарського
title_full	Туга за великою літературою: "Щоденники" Олекси Ізарського
title_fullStr	Туга за великою літературою: "Щоденники" Олекси Ізарського
title_full_unstemmed	Туга за великою літературою: "Щоденники" Олекси Ізарського
title_sort	туга за великою літературою: "щоденники" олекси ізарського
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2012
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73627
citation_txt	Туга за великою літературою: "Щоденники" Олекси Ізарського / І. Дзюба // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 282-299. — Бібліогр.: 62 назв. — укр.
series	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv	AT dzûbaí tugazavelikoûlíteraturoûŝodennikioleksiízarsʹkogo
first_indexed	2025-07-05T22:12:14Z
last_indexed	2025-07-05T22:12:14Z
_version_	1836846714934263808
fulltext	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 21/2012282 Іван Дзюба (Київ) Туга за великою ліТераТурою: “Щоденники” олекси ізарського Полтавчанин Олексій Григорович Мальченко (30 серпня 1919 – 28 березня 2007) увійшов у літературу під прибраним ім’ям Олекса Ізарський. Псевдонім до- волі незвичний для українських емігрантів, про що інший емігрант, чернігівець Ігор Качуровський, не без легенької іронії зауважив: “Українці полюбляють рід- ні топонімічні псевдоніми: Подоляк, Волиняк, Хорольський, Личаківський, Ко- шелівець, Лиман, двоє Десняків, двоє Полтав, Дніпряк, Дніпровський, Смотрич, Керч, Ворскло, тож певним дисонансом до них, ніби викликом: “а я – інакший”, звучить “Ізарський” від “чужого” гідроніму – річки Ізар, що тече через Мюнхен”. Однак “екзотичний” для українського вуха псевдонім цей і не випадковий. По-перше з річкою Ізар, з Мюнхеном, пов’язаний важливий етап життя і творчо- го становлення О. Мальченка; по-друге, ще за своїх “полтавських” і “київських” (навчання в Київському університеті) часів він поважно цікавився німецькою лі- тературою; володіння німецькою мовою добре прислужилося йому в спілкуван- ні з німецькими літераторами та вченими, що позначилося на його житейській та інтелектуальній долі. Олекса Ізарський був активним у літературному житті української еміграції, зокрема в діяльності Мистецького Українського Руху (МУР), ініціаторами якого були Улас Самчук, Ю. Шерех, Ю. Косач, В. Домонтович, І. Костецький, І. Багряний, І. Майстренко. За тяжких умов воєнних і перших повоєнних літ ці та інші “неповерненці” – літератори, мистці, діячі театральної та музичної культури – спромоглися на активну творчість, ставлячи собі за мету не тільки зберегти й акцентувати найцінніші з попередніх здобутків, а й творити високе мистецтво, літературу “великого стилю”, яка б гідно опонувала догматизмові “соціалістичного реа лізму”, розвивала на новому історичному етапі, за нових драматичних обставин дух пошуку доби “розстріляного відродження”. (У цьому було чимало наївного, а в жанрово-тематичному й стилістичному розмаїтті “вигнанської” літературної продукції далеко не все відповідало намірам, але, принаймні на перших порах, до неминучих розчарувань, вірилося в її рятівну місію, – чого не врахував Григорій Грабович, суворо і, на мій погляд, надто категорично, позаісторично осуджуючи – пізніше вже, з нових критеріїв – формулу “велика література”, чи то “література великого стилю”. О. Ізарський 15 вересня 1986 р. записав: “Подвійне число “Сучасности”, липень – серпень. У ньому стаття Г. Грабовича “Велика література”. Про емігрантську літературу 1945–1950. Автор думає, що програма МУРу створена під впливом російського комунізму й європейського фашизму! Звідси критика теорії, “великої літератури”, у меншій мірі самих письменників. У центрі вогню 283Туга за великою літературою: “Щоденники” Олекси Ізарського поставлено Ю. Шереха, письменників “порізано” У. Самчука, Д. Гуменну і ін. Відведено вогонь від Ю. Косача та І. Костецького, хоч частково”1. Здавалося б, ніяких об’єктивних обставин для віри письменників-вигнанців у свою історичну місію не було: сталінський режим тріумфував, надія повернутися в Україну виглядала геть ілюзорною, в самій Європі, з тодішнім культом Сталіна в колах лівої інтелігенції, ставлення до втікачів із соціалістичного раю було далеко не однозначним, а умови побуту й творчої праці аж ніяк не комфортними, та й на достатню читацьку аудиторію розраховувати не доводилося. Що ж рухало ними, що надавало сил? Мабуть, насамперед – хоч як це парадоксально – власний гіркий до- свід життя в СРСР. Здоровий людський глузд підказував: таке суспільство зрештою безперспективне, такий режим не може існувати довго. Цей настрій підсилювався і безпосереднім знайомством з Європою, яка навіть і серед повоєнних руїн демонстру- вала інший рівень політичної, інтелектуальної та побутової культури, невмирущість духу свободи. Не останню роль, мабуть, відігравало й те, що серед “діпістів” різних національностей (з усіх народів СРСР!) був значний відсоток професійної інтеліген- ції, творчий потенціал якої не міг не “вимагати” якогось втілення, бажано в яскравих формах. Зрештою – знов-таки парадокс! – якимось оптимізаційним або, принаймні, мобілізаційним чинником чи не була й сама безвихідь, більше – сама трагедія істо- ричної поразки. Катастрофа може додавати енергії спротиву, енергії новотворення усьому тому, що не хоче безслідно згинути. Колись Борис Антоненко-Давидович го- ворив про “лицарі абсурду” – тих, хто стояв за “безнадійну” українську ідею. Певно, і серед цих людей були свідомі чи й не свідомі своєї ролі лицарів абсурду. Але в історії не раз бувало так, що “абсурдне” за короткострокової перспективи стає необхідним і будівним за довгострокової. І хоч упаду радянської імперії довелося чекати набагато довше, ніж думалося (не всі й дочекалися), але неминуче сталося. І культурна праця української діаспори виявилася немарною – її літературні, наукові, мистецькі здо- бутки істотно (а часом і принципово) збагачують увесь масив української культури й науки, хоч ми ще далеко не сповна ці здобутки оцінили й освоїли. Згадаймо, які потужні творчі й інтелектуальні сили зосередилися в новій еміграції, окрім емігрантів пореволюційної хвилі; назвімо хоча б декого із зірок першої величини, людей, чия наукова або творча, мистецька діяльність знаходила визнання і поза межами україн- ської діаспори: Омелян Пріцак, Юрій Шевельов, Ігор Шевченко, Ігор Качуровськиий, Ігор Костецький, Григорій Костюк, Юрій Луцький, Юрій Косач, Михайло Орест, Улас Самчук, Іван Багряний, Іван Кошелівець, Йосип Гірняк, Григорій Китастий, Володимир Блавацький, Яків Гніздовський, Григорій Крук, Олександр Оглоблин, Володимир Міяковський, Мілена Рудницька, Іван Лисяк-Рудницький, Володимир Кубійович, Микола Глобенко, Святослав Гординський, Всеволод Голубничий, Наталія Полонська-Василенко, Данило Струк… (Ігор Качуровський у статті “Проза Олекси Ізарського” самих тільки письменників-біженців називає понад сорок і додає: “А ще були й пізні дебютанти…”). До цього далеко не повного списку можна було б додати чималу низку яскравих імен з молодшого покоління – тих, хто здобув поважні позиції в американських та канадських університетах як історики, політологи, славісти – від Романа Шпорлюка й Івана Фізера до Зенона Когута й Григорія Грабовича… 1 Ізарський О. “Висмики” з щоденників. 1940–1980-і роки. – Полтава: Динамік, 2006. – С. 336. 284 Іван Дзюба Спробуймо уявити, яким би був потенціал української культури, коли б ці сили могли розкритися на рідній землі. А що вже казати про трагічні втрати 30-х років… Тому цинічними й аморальними є ті тенденційні недружні оцінки можливостей української культури, які не враховуть утрат із періодів її цілеспрямованого нищення. Тут доводиться згадати ще й фатальну для української культури обставину – внаслідок роз’єднаності наших етнічних земель і під’яремності нашого народу ми протягом століть не мали єдиного культурного простору. Більше того, через утиску- вання й заборони українського життя в самій Україні (переважно “підросійській”), наші культурні діячі шукали можливості реалізувати свій творчий потенціал поза межами Російської імперії, а якщо і в ній, то часто поза Україною – в Петербурзі, Москві тощо. В добу між Першою і Другою світовими війнами українська культу- ра функціонувала не лише в УРСР, а й на інших українських етнічних землях – у Галичині, на Волині, Буковині, в Закарпатті, а також поза їх межами в Польщі, Чехословаччині, Австрії, Німеччині, Франції, Югославії, Болгарії, Канаді, – тут також створювали культурні структури та їх продукцію, різною мірою, в різних формах і з неоднаковим успіхом, але з неминучістю свідомого й несвідомого само- ствердження більших чи менших етнічних громад або інтелектуальних осередків. На жаль, цей широкий і по-своєму унікальний процес досі мало досліджений в його сукупності. Після Другої світової війни, коли її вихор розкидав українців мало не по всій планеті, він став ще ширшим і багатоманітнішим, розгніздившись на трьох частинах світу: Європа (“соціалістична” і Західна), Америка (Північна і Південна), Австралія. Вище вже згадувалося про цей український культурний потенціал, розосереджений по світу. Як і раніше, на цьому просторі, за всієї видимої клаптевості, стихійності, незінтегрованості, насправді, хоч і латентно, послаблено, діяли і деякі спільні для всього українського життя чинники, зумовлені почасти об’єктивною логікою культурного життя, а почасти більшим або меншим – у різних суб’єктів цього життя – відчуттям причетності до свого роду, своєї нації, переживанням її долі та її культури або й відповідальності за неї. Принаймні коли йдеться про літературу, то її діячі, де б вони не прижилися, сприймали свою творчість як частину певної більшої цілості, з якою себе і співвідносили. Це відчуття могло бути глибшим, мо- гло бути поверховішим, але, поза різними індивідуальними феноменами, існувало бодай слабеньке (а в багатьох випадках і сильно виражене) поле взаємопричетності й напруги. Діяли імпульси доповнювальності, альтернативності, конкурентності, заперечності, змагальності, наслідувальності, послаблені або й загострені відста- нями просторовими, часовими, ідеологічними, естетичними. Основний культурний масив міг існувати лише на рідній землі. Але те, що не могло дістати розвитку в радянському Харкові й Києві, народжувалося і часом набувало яскравих форм у Львові, Варшаві, Празі, Парижі, Ватикані, а потім у Мюнхені й за океаном. За- кордонні українці (культурно активні з них) пильно й зацікавлено стежили за тим, що діялося в Україні, зокрема і в її культурі, з чогось радіючи, а з чогось сумуючи, щось сприймаючи, а щось заперечуючи. В Україні ж мали обмежене й спотворене уявлення про свою діаспору, ідеологічна (а в окремих випадках і терористична) боротьба з “націоналістичною” складовою якої була серед пріоритетів режиму. Та попри політичну й культурну ізоляцію української радянської інтелігенції від 285Туга за великою літературою: “Щоденники” Олекси Ізарського закордонної, все-таки існували деякі прямі чи непрямі контакти, навіть за часів існування “залізної завіси”, зокрема й завдяки наявності української преси та літе- ратури в “соціалістичних” Польщі й Чехословаччині, що було хай і вузеньким та контрольованим, але все-таки містком між двома частинами української інтелігенції. Та й саме постійне залучення радянським режимом письменників і публіцистів до “викриття” “злочинної” й “антинародної” діяльності “українських буржуазних націоналістів” на Заході теж крило в собі певні можливості інформування, “поле- міка” теж була формою – хоч і спотвореною до абсурду – обміну думками, формою зв’язків, а почасти й стимулювала щось не передбачене владою. Водночас культурні діячі української діаспори через нормальне функціонування інформативної сфери на Заході, структур книжкової торгівлі та через ту ж таки радянську пропаганду, відповідно її оцінюючи, могли мати досить адекватне уявлення про стан україн- ської культури – тобто вона була реально присутньою (хоча, звісно, і не сповна) в культурному житті діаспори й критично сприйманою. Це лише окремі виміри картини українскої культури, як вона формувалася у трьох частинах світу. Так чи інакше в цю картину вписувалася творчість письмен- ників і радянської України, і діаспори. Саме під цим кутом зору звернемося до одного конкретного факту з літера- турного життя діаспори, далеко не найпомітнішого, але характерного і “вдячного” саме для нашої розмови – до “Щоденників” Олекси Ізарського (фрагменти публі- кувалися в деяких виданнях діаспори; в Україні вперше видано 2006 р. в Полтаві (накладом лише 500 примірників!) зусиллями Полтавської філії Суспільної служ- би України, за раніше підготованим автором скороченим текстом під авторською ж назвою “Висмики” з щоденників 1940–1980 рр.”; підготова тексту Алли Аннен- кової та Петра Ротача; великий корпус приміток відомого літературознавця й не- втомного бібліографа, на жаль, уже небіжчика, Петра Ротача). О. Ізарський мало знаний в Україні, та й у діаспорі, здається, не належав до загальновизнаних величин першого ряду (хоч деякі тамтешні критики й історики літератури – І. Кошелівець, Г. Костюк, П. Одарченко та й Ю. Шевельов, І. Качу- ровський – поціновували його хист). У “німецький” період життя він більше ви- значився як есеїст, рецензент, перекладач (зокрема, перекладав свого улюбленого поета Рильке, якому присвятив і розвідку “Рильке на Україні”, видану пізніше, 1952 р.; всі наступні роки скрупульозно визбирував усе, що стосувалося Рильке, був у контакті з його дослідниками, біографами й перекладачами). Поселившись у США (в Клівленді), О. Ізарський працює над циклом романів, що склали восьмитомову родинну хроніку українських інтелігентів Лисенків; у стрижневому образі Віктора Лисенка легко вгадується сам автор (його дитинство – “Ранок”; юність – “Віктор і Ляля”; навчання в Київському університеті – “Київ”; життя в окупованій німцями Полтаві – “Полтава”; далі хроніка вигнанщини – “Чудо в Мисловицях”, “Саксонська зима”, “Літо над озером”, “Столиця над Ізаром”). Такого роду епічні хроніки відомі в багатьох літературах (І. Качуровський нагадує про епопеї Еміля Золя, Мартена дю Гара та Марселя Пруста, останній, на його думку, найбільше вплинув на за- дум Ізарського); в українській же літературі родовід інтелігента, зосереджений на душевному й інтелектуальному житті героя, на зразок “Жана Кристофа” Ромена Роллана, не був “пріоритетною” темою, і своєрідний цикл О. Ізарського є явищем 286 Іван Дзюба унікальним, яке ще має стати предметом досліджень істориків літератури (в діа- спорі було багато нарікань на те, що він недостатньо політично акцентований, в “полтавській” і “київській” частинах мало показано голодомор і радянський терор; в Україні поки що вийшли дві книжки з восьми: “Полтава” та “Столиця над Ізаром”, видані в Полтаві відповідно 1999 і 2002 р.). Окрім цього, О. Ізарський мав неабиякий хист до епістолярної творчості, активно листувався з багатьма відомими в діаспорі письменниками й діячами культури, з німецькими письменниками й дослідниками, цінував їхні листи, але задуману збірку “Спогади. Листи” так і не встиг видати. Певно, це неабияка втрата для істориків української літератури. Але зберігся його надзвичайно цікавий що- денник – якщо це не літопис культурного життя діаспори, то, принаймні, “запис” широких інтелектуальних інтересів одного з її представників. О. Ізарський розумів культурне значення свідоцтв плинного часу в стосунках людей, свідоцтв їхньої внутрішньої біографії, біографії духу. Він уважно вивчав спо- гади Томаса Манна, листування Томаса Манна з Германом Гессе, Зиґмунда Фройда з Стефаном Цвайґом, листи Освальда Шпенґлера, цікавився листуванням Дмитра До- рошенка і В’ячеслава Липинського, Бориса Антоненка-Давидовича і Дмитра Нитчен- ка, листами Михайла Коцюбинського, захоплювався “Щоденником 40-х років” Ан- дре Жіда та щоденником Ернста Юнгера. І саме тому обрав щоденник як форму не лише фіксації, а й осмислення сигналів життя, не лише самоспостережень, а й орі- єнтації в запитах загалу, до якого належав попри деяку свою осібність (як уже зга- дувалося, І. Качуровський вже у виборі псевдоніма вбачав підкреслення своєї інак- шості, а сам О. Ізарський пояснював свою позицію Кошелівцеві: “… я так пишу, бо завжди сидів на березі не там, де тонуть кораблі”, обґрунтовуючи свою зосередже- ність на внутрішньому світові особистості, на літературному житті й питаннях роз- витку літературних форм.) “У щоденниках моїх, – писав він, треба визнати, розміс- тилася ціла енциклопедія нашого літературного життя за кордоном України … Жаль лише, якщо всі ці великі й малі факти зникнуть”. Тут можна додати, що в його що- денниках зафіксовано факти не лише українського літературного життя за кордоном, а й у самій Україні – як далекі, але чіткі відлуння. До речі, свої записи автор подає як “луни” часу: “Луна сорокових”, “Луна п’ятдесятих”, “Луна шістдесятих”, “Луна сімдесятих”, “Луна вісімдесятих”. Герой автобіографічної саги Ізарського Віктор Лисенко з молодості вів щоден- ник, розглядаючи його як художній твір, може, взоруючись на відомі зразки цього жанру, що посіли почесне місце в світовій літературі. Певно, такою ж була настано- ва й самого О. Ізарського. 12 січня 1952 р. він записав таке: “А про щоденники скажу тільки, що після А. Жіда та Е. Юнґера вони стають привабливим жанром у сучасній європейській літературі, стають “передовим жанром” письменників-інтелектуалів і таких же читачів. Одноразово процес цей схожий на розлад літератури в “старому доброму” розумінні слова. Це своєрідний “матеріялізм”, відвертання від казки, бу- вальщини, белетристики”2 Взагалі письменники обґрунтовують власну манеру пись- ма, виходячи із своїх творчих можливостей. Водночас тут, як бачимо, спостережено й початки процесу, що привів до нових жанрових конфігурацій у літературі, переду- ючи постмодерністським трансформаціям. Та й помимо цього “Щоденник” Ізарсько- го можна зарахувати до інтелектуальної прози. Він виходить за межі фактографізму 2 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... – С. 16. 287Туга за великою літературою: “Щоденники” Олекси Ізарського чи й психологічної описовості, в ньому є сюжети думки, і хоч думка ця інспірована здебільше враженнями від літературних творів та явищ (безліч прочитаних і проко- ментованих книжок! Постійне: “Одержав нові книги”; “пакунок монографій”, “гора каталогів на всіх мовах Європи”, “здурів од щастя” – “новоприбулі” книжки і т. д.), але вона заторкує і ширше коло проблем доби, вимальовує світогляд українського ін- телігента, вирваного з рідної землі, однак ментально належного їй і водночас спра- глого спілкування (бодай віртуального, через читання книжок, журналів, газет, через листування – у щасливих випадках) з найбільшими інтелектуалами Європи. Скільки в його лектурі найблискучіших імен: Т. Манн, М. Пруст, В. Фулф, Г. Гессе, М. Фріш, П. Вайс, Й. Рот, Ш. Пегі, С. Цвайґ, Е. Йонеско, Г. Брох, Р. Музіль, А. Моруа, В. Кеп- пен, Ж. Бернанос, Г. Гавптман, Дюамель, Дюрель, Додерер і багато-багато менш ві- домих, включаючи критиків, мистецтвознавців, авторів рецензій. І їх не всує згаду- вано, а доречно, з потреби, з посутніми відомостями чи міркуваннями. Це світ його інтересів, а не амбіцій. Так само часто звертається він і до російської літератури, яку добре знає і в якій вільно орієнтується, чимось захоплюючись, а з чимось гідно по- лемізуючи, бо ж мав розвинене й інтелігентне почуття українськості. В. Короленко, О. Блок, М. Гумільов, А. Ахматова, М. Цвєтаєва, Д. Мережковський, А. Бєлий, І. Бу- нін, Г. Адамович, Б. Зайцев, Б. Пастернак, М. Булгаков, К. Паустовський, В. Катаєв, О. Форш, О. Солженіцин та багато інших, менш відомих – прочитані й адекватно оці- нені. Яка, наприклад, точна характеристика “Святого колодца” В. Катаєва: “Поєднує щирість з партійним замовленням”3. Його думка постійно звертається до Л. Гросс- мана, В. Шкловського, М. Шагінян, Т. Мотильової, до філософа Ф. Степуна, критич- но – І. Ільїна… Ну, а українська література, українська культура – це його стихія; то як читач, то листовно він увесь час “спілкувався” з багатьма й багатьма письменни- ками, журналістами, діячами культури діаспори, а подумки – й України. “Щоденники” О. Ізарського схиляють до багатьох роздумів і варті окремого аналізу, але мені тут, у цьому випадку, йдеться про один аспект, наголошений спо- чатку: як у них відбився пульс життя отого організму української літератури, який усе-таки був єдиним організмом, хоч і травмованим, хоч і посіченим, але спраглим одужання в заповіданій великій цілості і наснажений енергією самовдосконалення. Перший запис у “Щоденнику” – тяжкий фантасмагорійний сон (“від денних страхів немає спокійної ночі”): невідоме місто, табір, сірі бараки, полонені в дранті, “уніформований москаль частує нещасних триметровою палицею”, а поодаль на площі “два москалі в теплих піджаках і європейських капелюхах” хочуть підловити неповерненця, проте він удає поляка і проходить контроль: “уже не ваш!”. Сон моторошний. І висновок: “Яка “причинка” до психології “нашої”: бути собою, хоч для цього потрібно не бути собою… Лише мета. Лише, як це не сумно”4. Справді: сон подав глибоку метафору трагічних парадоксів національного буття. А вже наступного дня – літературне: про Аркадія Любченка. Щойно прочитав у передмові до його “Вертепу”: “Любченко, на щастя, – ще не закрита сторінка на- шої літератури, Він у розквіті таланту, повен сил і задумів”, як надійшла звістка про смерть Аркадія Любченка… Коментарів не знадобилося: трагізм утрати зрозумілий… 3 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... – С. 99. 4 Там само. – С. 11. 288 Іван Дзюба А скільки ще буде таких утрат і в сорокові, і в п’ятдесяті, і в шістдесяті, і в сімде- сяті, і у вісімдесяті – й по обидва боки океану, й по обидва боки “залізної завіси”… “Висмиків” із щоденникових записів 40-х років – “німецького” періоду жит- тя – небагато, що пояснюється, мабуть, бідацькою невлаштованістю. А проте О. Із- арський знайшов можливість спілкуватися з німецькими письменниками: з відо- мим експресіоністом Казиміром Едшмідом (невдовзі стане головою німецького ПЕН-клубу, допомагатиме у виданні творів української літератури), з католицьким письменником П. Дерфлером, який збирався рецензувати збірку українських новел “Die Scholle”, Г. Вайґелем, дослідником творчості В. Короленка; вже у США був- ши, продовжив листуватися з кількома письменниками, що під час війни як сол- дати вермахта були в Україні, а тепер писали про неї. Ймовірно, що автор не всі свої записи того часу відібрав для публікації. Остан- ній запис, 24.10.46, – про Юрія Клена: слухав у його читанні уривки з “Попелу імперій”, а потім бачив його в редакції “Української трибуни”. Нагадував Бориса Якубського “моїх часів”. Очі розумні, проникливі, на обличчі втома й виснаженість, сухотний кашель… “І – невдоволення, незадоволення: “світом”, собою, долею?!” (Невдовзі Юрій Клен, переходячи нелегально німецько-австрійський кордон, від несподіваної застуди помре. Ще одна трагічна втрата.) Від 1952-го почалося “американське” життя Мальченка-Ізарського – напевне, спокійніше і впорядкованіше. У кожному разі, щоденник ведеться регулярніше і стає насиченішим. Перший запис – 9 січня 1952-го: “Кінчив Ремюзів “Журнал”. Річ це мені цікава, байдужа й антипатична. Одноразово. Невільно виринають думки про слов’янську вимогу до літератури – вчити, про етос письменника. – Я “подивляю” майстрів, але люблю “святих”5. Промовисте зізнання в устах жадібного читача західної літе- ратури! Далі про Жана Поля, про нові журнали. І знову про своє, ближче: “В “Но- вих днях” стаття Ю. Шереха. Нарешті сьогодні – “Catalepton” – М. Зерова. Наче передвісником її був лист М. Ореста вчора: опис ювілейного свята поетового – 50-ти річчя! – в мешканні проф. В. Державина”6. Зворушливі прикмети україн- ського культурного життя на “новоосвоюваному” континенті! За три дні, 12-го січня, читає Ортеґу-і-ґасета. Жалкує, що загублено нотат- ник подільських місяців (1943-го року), що не має нотаток про подорож до Аме- рики, зокрема про розмови з Євгеном Яворівським, цікавим письменником, гро- мадським і політичним діячем. Багато виписує: “стара звичка”. 14 січня 1952 р. “Несподіваний лист: Ів. Кошелівець пропонує співпрацю з “Сучасною Україною”. Книга Вольфганґа Шнайдтца про Рільке. – Відповів Коше- лівцеві. Обіцяв написати про “Каталептон” М. Зерова. Намірююся послати йому свою “К. Гриневичеву”. 17 січня. “Тяжкий настрій. Думаю, що треба писати не про Юнґера, Карос- су чи Кафку, а “Віктора і Лялю” (тобто свій роман. – І. Дз.). 23 січня. “Пишу “Гриневичеву” […] Учора був лист від Б. Романенчука: про- понує мого “Рільке на Україні” надрукувати в “Києві” частково, а потім повний текст видати книжечкою. Згода”. 5 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... – С. 16. 6 Там само. 289Туга за великою літературою: “Щоденники” Олекси Ізарського 6 лютого. “Закінчив спогади про К. Гриневичеву, надіслав до “Суч. Укр.”. На- писав, але: як?! Із дня на день – фабрика. Б’ють преси. – Повернувся додому, на мене чекають книги: Ромен, Р. Гвардіні, Ф. Жамм, його листування з А. Жідом, мо- нографія про Сезанна, нова книжка Гольтгузена, а кінець усьому – розкішна істо- рія європейського малярства Вайгерта”. Далі – про давні спогади Е. А. Штекенш- нейдер, петербурзької салонної дами: Полонський, Достоєвський, Тургенєв, Чер- нишевський, Данилевський, Щербина, Шевченко, Толсті… Про Шевченка – “во- рожі вислови, наче крапля української крови в жилах авторки є добрим імуніте- том проти українства” (оцінімо точність цієї формули: адже несть кінця всім отим, хто береться судити про Україну на тій підставі, що “я сам украинец”, або “у меня мать украинка”, або “у меня жена украинка” і т. д.). 7 лютого. “На фабриці трагедія: робітник, пропрацював два дні, відбив собі пальці правої руки. – Дома книги: Еггер – біографія Г. Балла, перш за все. Лист Зенти: пише про невеличку художню виставку С. Борачка й Г. Крука в Мюнхе- ні, організовану принцесою Пілар. І про українських дітей: враження вчительки з Фюріхшулле та автора статті, викладача мов в інтернаціональному дитячому селі в Бад Айблінґу. Отже: українські діти найінтелігентніші, польські дівчатка най- гарніші, наймузикальніші – діти мадярські”7. 14 лютого. “Тиждень хворий: горло. Цілі вечори в ліжкові. Прочитав “Ката- лептон” М. Зерова. Мушу написати про цю новину. В збірникові пародій (двадцяті роки) знайшов дві речі, що так бракують у “Каталептоні”. Подам їх у своїй рецен- зії. – І. Кошелівець отримав мою “Гриневичеву”. Пропонує видати книгу. – Читаю “Щоденники” Кафки. Заглядаю до книги Макса Бензе про філософію між великими війнами. Низка книг на моєму столі: “Сучасні філософи” А. Гюбшнера, “Листи й щоденники” Паули Модерсен Беккер, роман І. Венезиса”8. Врахуймо: це був початок 50-х років, щойно по світовій воєнній катастро- фі, – навіть вона не змогла урвати інтелектуальну традицію західного світу. І ця традиція більше або менше впливала на українську культурну еміграцію. Бачимо її зусилля організуватися і діяти, видавати книжки й обговорювати професійні проблеми. “Щоденники” Олекси Ізарського дають багатющу інформацію на цю тему. І в сорокові, і в п’ятдесяті, і в шістдесяті, і в сімдесяті, і у вісімдесяті роки вони насичені фактами культурного життя та описами зустрічей з десятками його діячів, враженнями від сотень (!) прочитаних книжок різними мовами (філософія, історія культури, поезія, критика, мемуаристика), роздумами про конкретні явища і загальні процеси літературного творення, реагуванням на дискусії інтелектуалів у західній пресі, відгуками на те, що надходило з радянської України, уривками інтенсивного листування з українськими і німецькими друзями, переважно на літе- ратурні теми, з організаторами української видавничої справи на чужині, оцінками (власними і колег) перекладів українських творів іншими мовами (найбільше ж видно щонайпліднішу роботу Анни-Галі Горбач), а за всім цим стояло усвідом- лення або інстинктивне відчуття неподільності долі української культури в світі. Ось цікавий “смаковий” погляд на особливе місце М. Зерова в українській літературі, на важливість цієї осібності для естетичної суверенності літератури: 7 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... – С. 17. 8 Там само. – С. 18. 290 Іван Дзюба “Думаю про “літературщину” М. Зерова. Маса животворного літературного про- цесу завжди “літературщина”. Без неї творяться тільки “літературні епізоди”. І ще: книжка (“Catalepton” М. Зерова. – І. Дз.) носить на собі сліди нікому не зрозу- мілої напруги. Вона має вигляд переляканий… Щасливий випадок, виняток вона з правила!”9. Ось сумна новина: помер у Філядельфії Володимир Блавацький. “А перед мо- їми очима – ланцюги вражень: величезна заля авсбурзького табору Зомме Казерне, вистави у мюнхенському театрі біля Макс II Денкмаль” – картини тріумфальних виступів Ансамблю українських акторів, яким керував Блавацький10. Таких “сумних новин” ще буде й буде… Ось лист Ю. Шереха з прихильним, але й доволі ущипливим відгуком про “Історію української літератури” Д. Чижевського і нищівним – про нову радянську: “Київська ж історія літератури – не історія, не української і не літератури”11. Слі- дом – лист Рольфа Бонгса, німецького поета, який писав про Україну, захоплюючись “природною мудрістю” українських селян, яких пізнав під час війни. Скрізь і в усьому О. Ізарський далекий від упередженості, прагне об’єктивності. Ось він прочитав “прецікаву, насичену змістом” статтю Євгена Маланюка у філадель- фійському журналі “Київ” про Миколу Хвильового. “Стаття тонка й загострена. “Вер- шинні досягнення нації – це Тичина, Хвильовий, Курбас, Яновський, Куліш, Довжен- ко, Нарбут, Леонтович”. Це записано 4 березня 1956 р. А 30 вересня інше: “Прочи- тав брошуру Маланюка “До проблеми більшовизму”. Принижувати росіян чи поля- ків смішно, бо жалюгідні не вони, а ми. А злоба? Що поробить злоба?” А далі інше: “Увечері фільм “Війна і мир” за Л. Толстим. Фільм чіткий у побудові й трактуванні. Особливо вирізьблено образ Безухова – Дон Кіхота людяности. Наташа бездоганна, навіть зовнішність її згідна з романом, чого не можна сказати про П’єра. Дім Росто- вих і, хоч скупо, маєток Болконських, живуть. Фільм геніяльно розміряно. Технічне виконання блискуче. В ньому все те, що було здорове в Л. Толстому: “здорова біоло- гія”. І все ж таки – фільм “горизонтальний”, здається, не “вертикальний”12. Іншим ра- зом: “почав “Жизнь Арсеньєва” І. Буніна. Чар книжки надзвичайно стійкий. Чи мож- на насолоджуватися уже й не самою книгою, а самою насолодою? Такі нові тонкощі не текстуальні, дивним чином прибуває аромат. Як розгорнуто мотив нагромаджен- ня життєвого досвіду! Нагромадження передумов для майбутньої творчої повіді!”13. І тут же – про видатного російського філософа, який здебільше стояв в опозиції до месіансько-православних настроїв, Федора Августовича Степуна, особисто знайомого, про нього згадується часто, він навіть сниться. Втім, захоплення ним чергується з роз- чаруванням і проникливо критичним поглядом: “Докінчив читати Степунові “Встре- чи”. Вразило виправдання Достоєвського як пророка російського месіянізму. Не тре- ба, мовляв, переоцінювати безпосередніх шовіністичних записів письменника в його “Щоденниках”, бо в його романах він і глибший, і гарніший. Т. зв. шатовщина – курям на сміх – більше схожа на німецький націоналізм а ля Гітлер, ніж на “православно- національну історіософію Достоєвського”14. “Про критику Толстого-толстовця, про 9 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... (запис від 6 березня 1952 р.). 10 Там само (запис від 12 січня 1953 р.). 11 Там само. – С. 19 (запис від 10 квітня 1955 р.). 12 Там само. – С. 25–26. 13 Там само. – С. 26 (запис від 9 листопада 1956 р.). 14 Там само. – С. 55. 291Туга за великою літературою: “Щоденники” Олекси Ізарського його релігійні шукання написано дивно чітко. Проте про все це легше було б писати людині, вільній від любови до Росії. Може, чужинець би визнав, що Т. хворів хворо- бою свого народу: неурівноваженістю духу слов’янсько-татарських антиприродних схрещень генів. – Про Пушкіна Ф. А. сказав так ясно: “певец всенациональной Рос- сии!” Так, але що це таке “всенациональная Россия”?”15. І ось: “Лист від К. М.: по- мер Ф. А. Степун… Пам’ять про нього надзвичайно сильна. Таким був він – надзви- чайної краси дуб. Крислатий, багатий, вибагливий. Вічність знову збагатилася, по- гасла – сучасність”16. Який Олекса Мальченко-Ізарський далекий від образу українського емігранта- націоналіста, створюваного впродовж десятиліть радянською пропагандою! І кого тільки не було серед “українських буржуазних націоналістів”! А все-таки “націоналіст”, бо не сприймає неправди про Україну, про україн- ську людину. Навіть напівукраїнство Д. Чижевського йому не дуже до душі. “Чи- таю Д. Чижевського “Свята Росія”. Сприймаю книжку “молекулярно”, бо книга здається мені вибоїстою, з реверансами у бік України, а по суті вона здається мені принизливою для нас. Логікою і правдою є для мене українська національність Русі або – у всякому разі – приналежність Київської історії до України виключно. Наша історія починається там, де й Англії, а Росії там, де США. – Росія організм вторинний, а Україна матірний. І все ж таки книга Д. Чижевського – це наука: який складний і гуманний профіль гуманітарних наук!”. Але тут-таки й самокритичне: “Мірку для книжки Д. Ч. не можу знайти: я не знаю слов’янської старовини”17. У простіших випадках – упевненіше. Ось, наприклад: “Закінчив читання “Далёкие годы” К. Паустовського: книгу про Київ, Першу гімназію (М. Зеров!). Це мемуари в більшій мірі, ніж белетристика. – Для Паустовського Київ польсько- російське місто. Його облягає Україна: ліси, луги , пасіки. У самому місті україн- ці – це лірник і погромник. Ось тобі і нащадок роду Сагайдачного!”18. (Тут прига- даймо полеміку М. Рильського з К. Паустовським на сторінках московської “Лите- ратурной газеты”). Трохи згодом: “В американському “Сатердей рев’ю” рецензія на книгу К. Паустовського “Моє життя”. В ній про роман мало що сказано, але розро- блено цілу теорію про “антисемітизм на Україні”: зоологічний шовінізм…”19. І ще: згадує, що Паустовський зганьбив у своїх спогадах Д. Овсянико-Куликовського20… У “Сумасшедшем корабле” Ольги Форш (“Річ це експресіоністична й ви- баглива. Одначе не блискуча, не прониклива. Тільки в цілому гостра, розрахована на “голки” […] Річ ця явила огиду Росії”) – відзначає “низку українофобських моментів: Петлюра і Махно, погроми, антисемітизм, дурний хохол-дядько, лисий хохол-маляр і т.д.”21. Ще: “Увечері з мамою в кіні: “Іоан Грозний” О. Айзенштайна. Велика спрямо- ваність матеріалу, шекспірівський кольорит. А мета, ідея фільму позамистецька: щоб 15 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... – С. 46 (запис від 22 січня 1963 р.). 16 Там само. – С. 69–70 (запис від 1 березня 1965 р.). 17 Там само. – С. 36 (запис від 28 травня 1959 р.). 18 Там само. – С. 31. 19 Там само. – С. 58 (запис від 13 травня 1964 р.). 20 Там само. – С. 97. 21 Там само. – С. 98–99. 292 Іван Дзюба палав російський шовінізм. Добрий відбір сцен. Без зайвини. Музика непрокоф’євського Прокоф’єва. До чого ніжні церковні мотиви!”22. Далі: “В “Новом мире” белетризовані спогади В. Катаєва “Трава забуття”. Ввесь твір зроблено як орнамент […] Своєю настановою, ідеологією книга Ката- єва гидка. Незносне у ній, у нього – україножерство”. Хоч далі: “Стиль книжки вишуканий: намагання випускати, уникати пакувального матеріалу”23. Запис від 13 травня 1977 р., що в “Континенте”, кн. 11 “багато матеріялу про Україну”, зокрема “зерниста стаття І. Качуровського про переслідування української мови від 1876 року до нашого часу”. Але “надруковано тут статтю С. Рафальського “Болезнь века” – про національне питання в СРСР. Він відверто стоїть за русифікацію, за єдину імперію від Карпат по Тихий океан. Українців він не визнає за націю, громить поляків за імперіялізм і т. д. Ще: він наводить думку Амальріка про потребу розбити Україну на чотири республіки”24. З прикрістю відзначив О. Ізарський “супернаціоналізм” православного філо- софа І. Ільїна (до речі, дуже популярного в сучасній Росії) та його “богословський підхід до письменства”25, “українофобство” Солженіцина: “Мовляв, Західня Україна чекала на німців, а Східня – це вже Росія”26. Можна уявити становище української еміграції, яка була об’єктом потужної дискримінаційної кампанії з боку офіційного СРСР, а водночас мусила обстоювати репутацію України в атмосфері нерозуміння або й недоброзичливості значної частини американських засобів масової інформації, більшості потужної російської еміграції. Радянська ж Україна (якщо можна говорити про неї як про політичного суб’єкта!) з цього не тільки раділа, а й була щонайактивнішим співучасником цькування політичної еміграції, ніби не помічаючи, що компрометація ідеологіч- них ворогів режиму зливається з компрометацією всієї нації; політичних антитез запропонувати не могла і обмежувалася пропагандистською вибірковою підтрим- кою малочисленних “прогресивних” (прорадянських) організацій та епізодичним демонструванням на Заході окремих явищ традиційної культури, які не могли створити образ модерної нації. (“Був на совєтській виставці. Пошехонська старо- вина поруч…Гуцульщини”)27. Однак і тут дещо почало змінюватися, після смерті Сталіна з’явилися обережні надії на пожвавлення культурного життя в Україні, деяке послаблення ідеологічного тиску. Як і вся діаспора, О. Ізарський чуйно прислухався до новин. 1956-й рік приніс добрі вісті з України. “М. Орест написав про реабілітацію на Україні М. Куліша, Г. Хоткевича, В. Поліщука, Б. Коваленка, З. Тулуб, Є. Шаб- льовського, Г. Епіка, Д. Гордієнка, Шехтмана”. В списку були й ті, хто залишив по собі недобру пам’ять у колах вигнанців своєю запопадливістю перед владою, яка і їх не пощадила. Тож: “Михайло Костьович добре ілюстрував цей список: “бестія Б. Коваленко”, “каналья Є. Шабльовський” і т. д.” (запис від 10 жовтня 1956 р.). Ще за місяць: “У “Свободі” повідомлення про “реабілітацію” М. Ірчана, І. Микитенка, О. Досвітнього, І. Дніпровського, В. Гжицького. Така новина з України” (запис від 22 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... – С. 88 (запис від 12 січня 1966 р.). 23 Там само. – С. 113 (запис від 7 липня 1967 р.). 24 Там само. – С. 220. 25 Там само. – С. 193. 26 Там само. – С. 279. 27 Там само. – С. 37 (запис від 28 липня 1959 р.). 293Туга за великою літературою: “Щоденники” Олекси Ізарського 9 листопада 1956 р.). В діаспорі уважно стежать за всіма добрими змінами на рідній землі. Вже пізніше, 15 січня 1967 р. О. Ізарський записав: “В “Літ. Україні” повідо- млено про засідання групи перекладачів, присвячене В. Підмогильному. Пропозиція створити в Києві видавництво перекладної літератури”28. І хоча таке видавництво, як знаємо, створене не було, але самий факт, що його необхідність усвідомлювали в Україні, – промовистий. Це додавало оптимізму й літераторам у діаспорі. Якщо рік 1956-й закінчився листом від Елізабет Коттмайєр з проханням на- писати рецензію на її переклад “Роману троянд” Василя Барки, то 1957-й почався дарунком від Михайла Ореста: книжка його перекладів з Шарля Леконта де Ліля. З’являлися нові й нові видання письменників діаспори, перевидання українських книжок, заборонених або знехтуваних у СРСР, переклади зі світової літератури. Все це скрупульозно занотовано у “Щоденнику” О. Ізарського. Але дедалі більше – особливо в другій половині 60-х років – літературних новин з України. Тут маємо цікавий парадокс. “Залізна завіса” все-таки не була власне залізною, вона була змонтована зі специфічного матеріалу, який забезпечував, сказати б, керо- вану проникність мембрани: вона пропускала те, що було корисне для режиму, за- хищаючи від “шкідливого”. Таким чином із Заходу в СРСР надходило все “прогре- сивне”, а відтручувалося все “реакційне”, тоді як з СРСР на Захід активно експор- тувалося все офіційне. Зокрема, з метою ідеологічного розкладу української емігра- ції, паралізування антирадянських настроїв, усіляко поширювалася інформація про справжні й гадані досягнення України в усіх сферах життя, зокрема в культурі. Ви- силано книжки, газети, журнали; приїздили старанно дібрані делегації діячів куль- тури та окремі виконавські колективи. Проблема “контактів” набула політичної го- строти в самій діаспорі – частина її бойкотувала їх, частина ж, поміркованіша й ре- алістичніше налаштована, розуміючи ідеологічні маневри радянської пропаганди, водночас не могла і не хотіла ігнорувати ті процеси, що відбувалися в радянській Україні. Звідси й постійний інтерес до кожного слова з Батьківщини. Великою радістю для Олекси Ізарського (і не тільки для нього, звісно) стали, зокрема, книжки Григорія Логвина про пам’ятки українського мистецтва. “Прочи- тав книгу Логвина “Чернигов – Н. Северский – Глухов – Путивль”. Искусство. М., 65. Надруковано це малесеньке чудо в Гельсінкі, як і попередня книга цього автора про наше мистецтво. Книжкою ніяк не налюбуються очі. Зміст її багатющий і навіть патріотичний в деталях і заключеннях. Мова скрізь про мистецтво України, про єд- ність його, єдність української художньої культури”29. Звернімо увагу на це останнє зауваження: про єдність національної культури – таким бажаним був цей мотив! “Дочитав “Киев” Г. Логвина: несподівано добра річ. Вона прочитається україн- цями поза межами України, вона вразить їх: українськість Києва, європейськість України”30. “Читаю книжку Г. Логвина “По Україні”. Одноразово народжується три думки: які ми бідні! які ми багаті! А третя: дітей і дорослих треба виховувати на історії. Бо інакше виросте “телячий інтернаціоналізм”31. Якби ж то ця “третя думка” панувала в Україні, якби ж то цю істину не використовували супроти неї! 28 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... – С. 105. 29 Там само. – С. 93–94 (запис від 7 липня 1966 р.). 30 Там само. – С. 117 (запис від 22 січня 1968 р.). 31 Там само. – С. 126 (запис від 27 січня 1969 р.). 294 Іван Дзюба Відродження 60-х років у нас здебільше сприймається як “літературоцентрич- не”, а часом і зводиться до “покоління шістдесятників” – нової літературної когорти. Здалеку воно бачиться ширше: мистецтво, історіографія, наукові дослідження у сфері культури, мовознавства, археографія, джерельні публікації… І внесок у відродження роблять люди різних поколінь. У “Щоденнику” О. Ізарського багато посилань на цю широку культурну роботу, що радувала вигнанців і живила надію. Ще недавно було: “Читаю каталоги київських видавництв. У мене з ними “розрив” – ніщо мене там не радує. “Їхній” курс твердий і сумний, як похорон”32. А тепер, 5 лютого 1969 р.: “Ранком дзвінок: поштовий автомобіль привіз три пакунки книг. Цілу бібліотеку! Отже: два томила р.-укр. словника, “Іст. укр. мистецтва”, т. 3, “Краткая литературная энциклопедия”, 5, монографія І. Врони про Петрицького, книжка М. Сиротюка про З. Тулуб, поезії М. Руденка”33. Книжки надходитимуть ще і ще. Не все в них раду- ватиме. В “Історії українського мистецтва”, як і в “Істо рії української літератури” та “КЛЭ”, багато лакун та неадекватних оцінок. В монографії про Петрицького “ні крихти щирості”. В огляді мовознавства за 50 років (в журналі “Мовознавство”) – “чисте шахрайство”: згадано імена й подано портрети А. Кримського, Грунського, Шаровольського, М. Калиновича, Є. Тимченка, Синявського, але так, наче і з ними, і з мовознавством усе було гаразд34. До повної правди ще далеко… Але не так безнадійно, як раніше. Крихти її вже можна виловлювати навіть з радянської періодики. І якщо раніше О. Ізарський віддавав перевагу “Новому миру” та іншим російським журналам і виданням, розуміючи, що вони мають більше можливостей для вільнішої думки, то тепер багато чого дізнається і з “Літературної України”, і з фахових київських видань. І, звичайно ж, як і його колеги, радіє появі нових імен, нових тенденцій в лі- тературі підрадянської України. Запис від 20 квітня 1964 р.: “У суботу прийшли “Українські лісові казки” Оксани Іваненко в німецькому перекладі Г. Горбач. Плюс – стаття Г. Г. у журналі “Східня Європа” про нових поетів Києва (підкреслення моє. – І. Дз.). Що з Галі за робітник! який хист, скільки енергії!”. 19 травня 1965 р. О. Ізарський фіксує цікаве посилання на німецьку газету “Deutsche Post” від 14–15 травня: стаття Вольфганґа Штраусса “інформує про творчий доробок Василя Си- моненка. Нашу поезію порівнюється тут з росіянами: Пастернак, Дудінцев, Со- лженіцин, Євтушенко. Росіяни залишаються комуністами. Українці, в корні спра- ви, чужі комунізмові”35. Ще один запис, від 17 січня 1966 р.: “Дочитав Симонен- ка й напишу про свої враження І. Кошелівцеві (тобто, до “Сучасності”. – І. Дз.). В книзі вчуваються найрізноманітніші голоси – від Сосюри та Єсєніна, Багрицько- го, Осьмачки починаючи. Але в нього шевченківський плян сатири. Шіллерівький пафос: несподівана сила протесту. Певний інтелектуалізм”36. З молодого покоління прозаїків привертають увагу Євген Гуцало, Валерій Шевчук. Симптоматичним здається йому Юрій Щербак: “Дочитав роман Ю. Щер- бака “Бар’єр несумісності”. Книга варта уваги. Вона свідчить про зацікавлення модерною літературною технікою на Україні. Новий і зміст. Напливають герої 32 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... – С. 32 (запис від 15 жовтня 1958 р.). 33 Там само. – С. 127. 34 Там само. – С. 128. 35 Там само. – С. 73. 36 Там само. – С. 88–89. 295Туга за великою літературою: “Щоденники” Олекси Ізарського книжки, вони дають перекрій ненового суспільства в Києві, – просто обезголов- леного, без справжньої інтелігенції. У книзі обмаль брехні. Все в ній характерне або майже таке. Герої вихоплені з життя. А от мова… Вчувається, що всі ці люди говорять насправді по-російському. Що книжка наче перекладна… І в чому тут вихід? – Примусова українізація чи асиміляція з росіянами... Ще проблема: ін- телігенція. Автор ненавидить стару інтелігенцію, а нова – “живжики”, як Борис, хами, як Костюк. – Цікаві подробиці: порівняння німецької мови з українською, натяк на національне питання (герой роману підкреслює, що він українець, а не росіянин, що СРСР, а не Росія і т. д.). – Усе в книзі миле – старе, усе нове так і ріже очі. Ніяких соціялізмів поблизу не видно: Рассея!”37. Симпатія до молодих і пов’язані з ними надії приходять з появою “шіст- десятників”. Але постійно пам’ятає і згадує він тих із старшого покоління, кого знав у часи свого навчання й перших кроків у літературі як людей достойних, згадує своїх улюблених викладачів – С. Родзевича, Б. Якубського (також і шано- ваного ним Л. Гроссмана: “Його лекції слухав у бібліотеці Академії Наук у Ки- єві”, хоча про його книжку “Достоевский” висловлюється критично: “без блис- ку”; “Чи тяжко у сучасній Росії писати про Достоєвского? Неможливо? Ніяк по- яснити злому у світогляді письменника, ніяк викликати симпатії до чорного реак- ціонера? Єдине, що зараз там можна, – згадати націоналізм письменника теплим словом […] Дивно мені, що в Л. Г. та трапляються недолугі речення (три принай- мні), густо-прегусто чужих слів і гидющих “кацапізмів”. Написав би біографію Достоєвського Ф. А. Степун!”38. (Утім, як ми бачили, і степунівська версія Досто- євського його не задовольняла). Раз у раз О. Ізарський звертався до постаті Ми- хайла Зерова, до справ з вивченням його спадщини. З особливою теплотою писав про Максима Рильського, Григорія Кочура, Бориса Тена. В російському емігрант- ському “Новом журнале” читав листи Корнія Чуковського до Романа Грінберга, в одному з яких ідеться про українське перекладацьке мистецтво: “Но я, кажется, становлюсь шовинистом. Но что же мне делать, если, читая “Одиссею” в перево- де Eunis’a Reed’a, я вдруг вспоминаю “Одиссею” в переводе Бориса Тена на укра- инский язык, – и мне стало жалко тех, кто не знает украинского, – этот перевод весь хрустальный, а здесь дешёвые стекляшки”. Звістку про смерть М. Рильсько- го сприйняв як звістку про найбільшу втрату для української культури: “У “Сво- боді” повідомлення про смерть Максима Рильського. – Його ніхто не заступить. Залишиться пустота. Ще принишкне наше слово й дужче зашавкотить малоросі- янство. Боже мій! – У моїй пам’яті він такий, як був перед війною: зайшов у са- док і поміж деревами пішов до редації “Рад. літератури”. У хутряній шапці. Пиш- ний комір. А в кімнаті, ще червоний і бадьорий по-ранковому, частував присутніх цигарками з короба з-під сигар. Велика прихильність до людей. У рисах обличчя дещо несподівана простота. Стриманість з доброзичливістю”39. Вже пізніше О. Ізарський із захопленням читав книгу Юхима Мартича про Рильського “Довга, довга весна”. Запис від 25 лютого 1970 р.: “Дочитую з жалем: в ній маса ниточок поміж творами М. Р. і фактами його життя, сітка дрібних і значних інформацій, розроблених як сцени й розділи. Отже: поза тим, що мусило 37 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... – С. 163 (запис від 25 грудня 1971 р.). 38 Там само. – С. 56. 39 Там само. – С. 50 (запис від 29 липня 1964 р.). 296 Іван Дзюба бути замовчаним, у книзі багато нового. Й усе це “насвітлено”, в теплому світлі. Книга насичена симпатією”40. На відміну від деяких емігрантів з Галичини, що були непримиренними до тих, хто уживався з радянською владою, емігранти з радянської України на власні очі бачили смаленого вовка, тому з розумінням ставилися до вимушеного, па- сивного пристосуванства, коли воно не набирало злоякісних форм, уміли читати між рядків. Таким читачем радянської літератури був і О. Ізарський. Але в прин- ципових речах від чіткої оцінки, чи то ідеологічної, чи то смакової, не ухилявся. Так, визнаючи цінність мемуарної серії Юрія Смолича, з притиском говорив про фальшування і крутійство. Або ось він звернувся до іншої книжки Ю. Мартича: “Читаю Ю. Мартича, а книжка – перевидання, до його 60-ліття. Перші розділи, нариси тут, Шевченко, Короленко, це типово газетний матеріал, ціна котрому – 0. Правда, є й образки кількох поетів, згадка про яких чогось варта: Вороний-батько, Вороний-син (Марко Антіох), М. Терещенко (вперше, думаю, широко змальований у мемуарах), В. Сосюра і т. д. Спогади про Ю. Яновського складають цілу книгу. Цінне в ній напів з брехнею й фальшем. Зараз читаю тут “Довженка”. Далі ще буде “Кочерга”. За кілька днів: “Читаю Ю. Мартича. І. Качура короткий, проте створе- но образ людини; “Кочерга” – широкий, відносно правдивий і “образотворчий”. Прочувається тип письменника й людини, також неспівзвучність його з добою. – Порівняно його зовнішність з Ролляном. Згадано його зацікавлення німецькою культурою, зокрема – Гете й Р. Вагнером”41. Уважним читачем був Олекса Ізарський, помічав і те, чого не помічалося в Україні… Наприклад, почув трагічні нотки в ювілейному виступі Андрія Головка (“Читав “Літ. Україну”: дуже гірка ювілейна промова А. Головка)42, а не вдовзі, 26 грудня 1972 р., мусив написати: “П’ятого грудня помер у Києві Андрій Головко. Один з тих авторів, що народилися для великого діла, з тих, кого революція зане- сла в літературу, та вона його й зарізала […] Що за жорстокість доби!”43. О. Ізарський не догматик, він міг, прислухавшись до чиєїсь думки, змінити або скоригувати власну. Скажімо, гостро висловлювався про тритомник Олексан- дра Довженка: “Все підряд совєцька брехня”44 і скептично поставився до книжки І. Кошелівця про Довженка (“скрізь у книжці випнуто національні мотиви”, що, мовляв, не так важать у Довженка), але, дочитавши Кошелівця, вже не наполягав на своєму судженні. О. Ізарський стримано відгукнувся про “Собор” Олеся Гончара: він “став подією на Україні. Проте не для світу: в ньому немає глибоких думок, польоту, контраверсій”45 Тим часом у 70-ті роки добрих вістей з України стало менше, поганих – біль- ше. І це боляче переживалося: “Прочитав у “Л. У.” – статтю М. Шамоти: зрізано чи зарізано В. Симоненка, Кочура, Лукаша і т. д. Справжній покос”46. 40 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... – С. 143. 41 Там само. – С. 150–151 (записи від 10 та 16 вересня 1970 р.). 42 Там само. – С. 79 (запис від 5 січня 1968 р.). 43 Там само. – С. 179. 44 Там само. – С. 280. 45 Там само. – С. 281 (запис від 27 червня 1980 р.). 46 Там само. – С. 191 (запис від 13 лютого 1974 р.). 297Туга за великою літературою: “Щоденники” Олекси Ізарського Однак О. Ізарський помічав і тихий, але впертий спротив насильству над українською культурою, що знову зростав після погромів 70-х років: “Увечері чи- тав “Літ. Україну”, зокрема про нараду СПУ і Спілки композиторів у справі… укр. пісні, пардон, “радянської пісні”. Скрізь проглядає незадоволення станом нашої культури. Й любов до нашої пісні”47. Він звернув увагу на те, що в Україні почали заново відкривати Тичину: “Томи й томи незнаних досі творів Тичини йдуть до друку: отакий багатий архів! А за життя він друкував тільки речі “певного гатунку”48. А ось запис від 23 серпня 1980 р.: “Прочитав дуже важливу статтю, “Літ. Укр.”, 51, С. Тельнюка про Тичину: як його редагували! Як його різали, а він не боронився… Як з Тичини знущалися”49. Порадувала поява друком “Марусі Чурай” Ліни Костенко. І тут О. Ізарський знову виявив себе уважним, то захопленим, то прискіпливим читачем. До того ж твір викликав у нього і суб’єктивні авторські асоціації з психології творчості та рецепції. “Хворію: застуда. Трохи друкував. Увечері концерт з Детройту – Бах, Вівальді, мадярська музика. У ліжку годину читав Ліну Костенко, “М. Ч.” Багато в поемі зворушливого, багато і гірких спостережень над нашою історією, долею, культурою, письменством. Тільки що не згадано мого прізвища, а так про мою працю сказано: “Але ж я прочитателів не маю. Сам пишу, і сам собі читаю”. Але “Маруся Чурай” – це не скульптура, це барельєф. У книзі багато типово україн- ського декору. Найкраще в ній – ліризм. Освітлення. “Отоплення”50. Олекса Ізарський бачив літературу не як суму поокремих творчих спалахів, а як живий національний організм. Не дарма, натрапивши на виписки зі свого улю- бленого Ф. Степуна, знову занотував ось таке: “Перегортаю свій щоденник і зу- стрів у ньому виписки з “Встреч” Ф. Степуна: “…россыпь писателей не делает ещё литературы, что литература жива только там, где писатели не рассыпаны, а собраны: где они, как льдины половодья, стукаясь друг о друга, струят своё вдохно- венье в широком русле национальной жизни”. – “Никаких законов художествен- ного творчества, конечно, не существует, но есть в нём типичное явление плеяд- ности”. – “Появление каждой плеяды всегда соответствует накату новой волны в жизни”51. Певно, ця глибока думка відповідала уявленням самого Ізарського і тоді, коли він писав про своїх колег на еміграції або про 60-ті роки в Україні, і тоді, коли ставив у один ряд усі вартісні факти української творчості на всіх просто- рах українського життя. Не всі в діаспорі підносилися до такого розуміння ціліс- ності української літератури. Багато хто абсолютизував ураженість письменства в Україні фальшивою ідеологією, а здорову національну творчість мислив тільки на теренах діаспори: амбіціозість і політична засліпленість. Не всі погоджувалися з проєктом резолюції з’їзду письменницької спілки “Слово”, в якому говорилося: “Ми собою являємо частину літературного процесу, який відбувається на Україні”; приятель Ізарського В. Гайдарівський був обурений цим формулюванням52. Сам О. Ізарський не поділяв місіонерських настроїв деяких своїх колег. Невипадковим 47 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... – С. 279 (запис від 16 квітня 1980 р.). 48 Там само. – С. 155 (запис від 10 січня 1971 р.). 49 Там само. – С. 283. 50 Там само. – С. 284 (запис від 9 вересня 1980 р.). 51 Там само. – С. 58 (запис від 25 травня 1964 р.). 52 Там само. – С. 152 (запис від 23 листопада 1970 р.). 298 Іван Дзюба був такий, скажімо, запис: “6.07.65. Ю. Шерех чітко висловив думку про причини неуспіху нашої літератури у чужинців. З одного боку, це брак оригінальних, сві- жих ідей, навіть просто низька інтелігентність авторів, а з другого – й будь-якої екзотики”53. Можна, звичайно, сказати, що це характерне для Шереха-Шевельова полемічне загострення проблеми, але ж сама проблема таки існувала (і не лише в діаспорі). О. Ізарський знав її, і завдання діаспори бачив не в місіонерстві (у цьо- му випадку – літературному), а швидше в іншому. Запис від 22 березня 1964 р.: “Написав І. Кошелівцеві про його огляд сучасної літератури в УРСР як про “епіч- ну критику”. Це те, що може й мусить робити еміграція”54. Йдеться про “Панора- му української літератури” І. Кошелівця, що давала гостро критичну, але водно- час і тверезу, об’єктивну інтерпретацію української радянської літератури, не пе- рекреслюючи її, а, навпаки, віднаходячи в ній живе і перспективне з розумінням саме потреби єдиної перспективи українського слова в світі. До речі, ця книжка стала відомою в літературних колах України і “ходила по руках” – приваблювало слово правди, неможливе в радянській пресі. О. Ізарський вважав, що потрібен та- кий самокритичний погляд і на літературну продукцію діаспори. З приводу “Кни- ги спостережень” Є. Маланюка він писав: “Прочувається потреба в поширеному перегляді “майна” нашої літератури. І ще: наявність отакої позиції, такого каталі- затора, за певних умов мусила б пожвавити наше літературне життя. Проте на емі- грації вже бракує пороху. Тут уже не допоможуть жодні ліки”55. Звичайно, поступове вичерпання літературних сил на еміграції (будь-якої і скрізь) – процес неминучий. Але, здається, О. Ізарський поквапився зі своїм ви- роком. Адже в цей час уже прийшли Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Віра Вовк, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, чия творчість мала відгук і в Україні. І не випадково т. зв. “нью-йоркська школа” в діаспорі й “шістдесятництво” в Україні розвинулися майже синхронно – це була спонтанна відповідь на потребу оновлення художнього мислення й художньої мови, це була дія імперативу самоствердження національної літератури у змінюваному світі. Так, зокрема, діяли сили тяжіння між письменництвом України і української діаспори. І там, і там – хоч і по-різному, і не однаковою мірою, й несинхронно – за- своювали світовий досвід, усвідомлювали меншовартість провінціалізму, запано- вувала орієнтація на модерні естетичні критерії. Хоч і там, і там ця тенденція діс- тавала спротив або викликала сумніви: “літературу не сприймається естетично”56. Навіть безумовно талановиті письменники, побоювався О. Ізарський, віддають пе- ревагу традиційній манері письма і холодно ставляться до нових течій. “У спога- дах Тютюнника про Тютюнника цікаве місце, де старший з братів, покійний, пише молодшому про С. Цвайґа. Він визнає майстерність, психологізм і т. д. С. Ц., але почуває, що у нас такої літератури немає, не буде… Ледве не твердить, що вона нам і не потрібна”57. І серед прямих небезпек, що чатували на українське письменство, були й схо- жі. Бо деяка схожість була в обставинах існування, функціонування. Письменство 53 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... – С. 76. 54 Там само. – С. 56. 55 Там само. – С. 109 (запис від 27 березня 1967 р.). 56 Там само. – С. 174. 57 Там само. – С. 150. 299Туга за великою літературою: “Щоденники” Олекси Ізарського діаспори існувало в чужому, чужомовному світі, мало обмежену авдиторію вихід- ців з України, різнорівневу культурно. Боляче відчувався брак читачів з високими естетичними запитами. Про це не раз із болем говорив О. Ізарський. “Вразив факт: Ол. Воропай видав свій “Англійський щоденник” накладом у 50 пр.! А це свідчить, що в нас немає вже не тільки читача, а й друзів! Боляче!” “Була мова про українську Канаду: скрізь занепадає наша мова, байдужість до культури, книги, газети”. “Су- часність”… такий багатий журнал, що жаль його стає: брак читачів!” “Сам пишу і сам себе читаю” (цитата з “Марусі Чурай” Л. Костенко)58. Гіркий парадокс історії: все це, мов у мініатюрі, постійні жалі в Україні сущих. Хоча в діаспорі дехто мав ілюзію, що на Батьківщині, в п’ятдесятимільйонному на- роді, усе інакше. О. Ізарський покликався на лист І. Кошелівця: мовляв, той “каже, що в нас ніхто не читає ні поезії, ні прози. Справжні люди є тільки за російськими дротами!”59. Можна зрозуміти це як реакцію на заокеанське споживацтво, на тлі якого особливо привабливо виглядав книжково-поетичний бум в СРСР. Але з ближчої від- стані не все бачилося так оптимістично. І не марно О. Ізарський звернувся до одер- жаного з України дослідження фахівця: “Прочитав: Г. М. Сивокінь. “Худ. літерату- ра і читач”. К. 71 […] В книжці продемонстровано розклад нашої нації на прикладі Києва, Полтави, Ізюма. Люди не хочуть читати по-українському і т. д. Пішов уже са- морозклад укр. людини. Тепер його вже легко підтримувати”60 (22. 11. 71. – С. 161). Що-що, а це ми добре знаємо… І ще одне спільне або майже спільне для всіх теренів української культури: їй не доводиться розраховувати на велике дбання держави. Зате на рідній землі можна покладатися не лише на свій явлений потенціал, а й на глибинні джерела українського культурного життя, як професійного, так і самодіяльного, на вкорі- неність у ньому або потяг до нього все-таки значної активної частини нашої люд- ності, – ці джерела ще далеко не вичерпані і дають енергію багатьом новим і но- ваторським починанням. Не вичерпана і жертовність тих, хто у трьох частинах світу присвятив своє життя життю українського Слова. Мабуть, у нього таки є майбутнє… Хотів вірити в це й Олекса Ізарський, як і багато людей схожої долі. Але бага- то в нього й безрадісних, гірких думок про “спроможності українства”, нашу “на- ціональну мізерність”61. Часом душу опановував розпач. І тоді – як-от у ніч напе- редодні 1986-го – невдоволення собою переростає у невдоволення життям і світом, і надходить “туга непоборна”: “Мажор так і зсувається в мінор. Долітають звуки жалібного маршу. Найбільший мій страх – за Україну. Незносна думка, що сама історія занесла меч над головою України. Що Україну стратять і поховають. Що на наших землях житиме Росія”62. Побороти цей страх було нелегко навіть такій “не- політичній” людині, як Олекса Ізарський, що жив у світі культури, а не ідеології. Важко було йому уникнути суперечностей, важко знайти бажаний баланс між надіями і розпачем. Як важко знайти його і нам. І це ще одне спільне для всіх українців, у світі сущих – і досі України не зречених. 58 Ізарський О. “Висмики” з щоденників... – С. 166, 178, 258, 284 (записи від 13 березня та 26 листопада 1972 р., 29 червня 1979 р., 9 червня 1980 р.). 59 Там само. – С. 77 (запис від 19 липня 1965 р.). 60 Там само. – С. 161 (запис від 22 листопада 1965 р.). 61 Там само. – С. 217. 62 Там само. – С. 330.

Туга за великою літературою: "Щоденники" Олекси Ізарського

Репозитарії

Схожі ресурси