Сутність та зміст поняття «патристична традиція»
Збережено в:
| Дата: | 2007 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2007
|
| Назва видання: | Мультиверсум. Філософський альманах |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73690 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Сутність та зміст поняття «патристична традиція» / Ю.М. Кравченко // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2007. — Вип. 61. — С. 186-193. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-73690 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-736902015-01-15T03:02:00Z Сутність та зміст поняття «патристична традиція» Кравченко, Ю.М. 2007 Article Сутність та зміст поняття «патристична традиція» / Ю.М. Кравченко // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2007. — Вип. 61. — С. 186-193. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 2078-8142 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73690 uk Мультиверсум. Філософський альманах Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Кравченко, Ю.М. |
| spellingShingle |
Кравченко, Ю.М. Сутність та зміст поняття «патристична традиція» Мультиверсум. Філософський альманах |
| author_facet |
Кравченко, Ю.М. |
| author_sort |
Кравченко, Ю.М. |
| title |
Сутність та зміст поняття «патристична традиція» |
| title_short |
Сутність та зміст поняття «патристична традиція» |
| title_full |
Сутність та зміст поняття «патристична традиція» |
| title_fullStr |
Сутність та зміст поняття «патристична традиція» |
| title_full_unstemmed |
Сутність та зміст поняття «патристична традиція» |
| title_sort |
сутність та зміст поняття «патристична традиція» |
| publisher |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| publishDate |
2007 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73690 |
| citation_txt |
Сутність та зміст поняття «патристична традиція» / Ю.М. Кравченко // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2007. — Вип. 61. — С. 186-193. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
| series |
Мультиверсум. Філософський альманах |
| work_keys_str_mv |
AT kravčenkoûm sutnístʹtazmístponâttâpatrističnatradicíâ |
| first_indexed |
2025-07-05T22:14:18Z |
| last_indexed |
2025-07-05T22:14:18Z |
| _version_ |
1836846844450177024 |
| fulltext |
_____________________________________________________________________________
Ю.М. Кравченко,
аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка
СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПОНЯТТЯ «ПАТРИСТИЧНА ТРАДИЦІЯ»
Спадщина Отців Церкви донині є інтелектуально-ідейним джерелом розвитку людської думки. Це
виявляється у таких життєво значущих сферах, які становлять духовний досвід суспільств та
окремої людини, зокрема – в культурі, філософії, науці, мистецтві. Патристична спадщина
виступила фундаментом всієї європейської цивілізації, осмисленням плодів античності та вдалим
синтезом їх з християнськими догматами. Отці Церкви створили абсолютно новий, на щабель
вищий від попередньої цивілізації, світогляд європейського суспільства. Іхні філософські вчення
обґрунтували онтологічні засади буття Бога та людини, переосмислили гносеологічні можливості
та межі людини, випрацювали нову аксіологічну систему, вміло застосували і розвинули античний
логічний апарат.
Патристика і досі є живою традицією, якою керуються і до якої звертаються у вирішенні
філософсько-культурологічних та богословських проблем. Тому подальше дослідження творчості
Отців Церкви є актуальним, особливо в контексті вітчизняної філософської думки, яка історично є
ідейною спадкоємицею іхньої філософії.
Широко вживане словосполучення “патристична традиція” є філософськи та культурно
змістовним та містким. Тому спробуємо визначити поняття “патристична традиція”, оскільки воно
вживається дуже часто і містить багато інформації. Але в науковій літературі питання про його
визначення мало хто порушував. Серед тих, хто цікавився ним, назвемо російського дослідника і,
власне, перекладача праць Отців Церкви А.Столярова. Об’єктом нашого дослідження є спадщина
Отців Церкви в цілому. Але перш ніж дати визначення поняттю “патритсична традиція”,
розглянемо поняття “традиція”, яке теж є багатосмисловим та багатогранним.
Нова філософська енциклопедія філософський статус терміна “традиція” тлумачить як такий, що
включає в себе весь комплекс ціннісних норм поведінки, форм свідомості та інститутів людського
спілкування, характеристику зв‘язку теперішнього з минулим. Дослідник Б.М. Бернштейн
схильний ототожнювати традицію лише з актуально діючими формами вияву культурної традиції.
Згідно з Е.С. Маркаряном, таке ототожнення неправомірне, бо ті варіанти групового досвіду
людей, що відповідають усім ознакам культурної традиції, можуть входити в загальний фонд
культури в своїй латентній чи соціально обмеженій формах [2, 103]. Ми погоджуємося з думкою
останнього – адже вона конституює таку здатність традиції, як тяглість. Ця важлива ознака
феномена традиції свідчить про часові межі існування традиції. Кожна традиція має у своїй
структурі правила та канони. І вони відіграють важливу роль в її існуванні. “Функціонально канон
є конструкцією, яка підтримує та зміцнює традицію. Якщо традиція забезпечує зберігання,
відтворення стереотипів соціальної організації, поведінки та мислення, то канон немовби подвоює
традицію, забезпечує стійкість і відтворення її самої. Це “ліси традиції”, потрібні там, де впливи, що
дезінформують з точки зору даної системи, – як зовні, так і зсередини, – стають реальною
загрозою” [3, 109].
Переконливою є точка зору російського дослідника А.А. Федорова. Він наводить три узагальнені
позиції з усіх наявних підходів до тлумачення традиції, сформульованих на базі іноземних джерел.
Згідно з першою, “традиція є сукупність елементів культурного спадку, котра організується в
соціальній історії, як: об’єктний зміст традиції, тобто артефактів та інформації, які передаються з
покоління в покоління” [7, 9]. Друга позиція зводиться до того, що “традиція є функцією
історичного процесу як передавання (успадкування) культур та поколінь” [7, 10], а третя – до того,
що традиція “є історична структура трансляції досвіду і знань, що складаються з 4 підсистем:
інституціональної, яка включає персональні центри традиції, що концентрують у собі об’єктний
зміст; функціональної, що включає в себе функції “трансмісії”, збереження, селекції; регулятивної,
що включає в себе принцип “внутрішньої ідентичності” традиції і принцип “відкритості традиції”;
комунікативної, чи комунікативного фактору, “стрижня” традиції, яким може бути або ідея, або
персоналія і який здійснює трансцендентну (а швидше, інтерсуб’єктивну) цілісність традиції”
[7, 10]. Вважаємо, що остання позиція є найбільш ємкою і об’єктивною. Саме вона здатна
сконструювати і сповна відтворити зміст поняття “патристична традиція”. До цих підходів можемо
додати окремі судження та точки зору, які б деталізували нашу позицію щодо визначення поняття
“патристична традиція”. Зокрема, авторитетним для нас є думка С.Хорунжого – фахівця з
дослідження святоотцівської спадщини. На його думку, традиція формується з найбільш загальних
уявлень про буття, про мислення, а також про організацію дискурсу, богословської та філософської
мови. Окрім загального, що охоплює лише головні лінії і риси погляду на теологію чи філософію, їх
природу, завдання, лад, база традиції містить також певну онтологічну основу [8, 38]. Остання
характеристика особливо важлива, оскільки саме онтологічні засади пізнання становлять грунт для
розвитку певної філософської традиції, якою і є розглядувана нами патристична.
У визначенні складових компонентів традиції важливе місце належить інновації. Адже, як зазначає
С.Арутюнов, “будь-яка традиція була колись інновацією, будь-яка інновація в принципі має всі
шанси стати традицією, і саме в здатності засвоювати інновації і полягає живучість, адаптивна
лабільність традиції” [1, 98]. При цьому автор підкреслює, що “слід лише розрізняти інновації
еволюційні, які з’являються поступово і непомітно, і революційні, що виникають шляхом винаходу
чи запозичення, “здатні призвести до розриву зі старою традицією і до утворення нової” [1, 100].
Патристична традиція, ми вважаємо, належить до останньої, бо вона створила абсолютно новий
онто-гносеологічний та аксіологічний світогляд. Ця традиція дуже вдало використала здобутки
античності, лишившись при цьому самобутньою та оригінальною.
Розглянемо ідейно-часові умови та межі формування патристичної спадщини. Більшість
дослідників часовими рамками останньої визначає ІІ–VІІІ ст. н.е. m серед дослідників й такі, які
відводять епосі Святих Отців та Вчителів Церкви інші часові рамки. Зокрема, це – В.Віндельбанд,
який звужує епоху патристів з ІІ по V ст., В.Соколов, який вирізняє ІV–VІІІ ст. та Г.Майоров
(ІІ–VІ ст.). Значно розширюють рамки патристики дослідник С.Остроумов (з ІІ по Х), та патролог
І.Мейєндорф (з ІІ по ХІV ст.). Вважаємо за доцільне дотримуватися позиції більшості дослідників і
розпочинати відлік патристики з мужів апостольських (від ІІ ст. і до VІІІ ст. включно).
Важливо відзначити також відмінність між двома самостійними поняттями – “патристикою” та
“патрологією”. Дуже часто їх вважають тотожними. Але насправді це не так. Як зазначає
російський дослідник А.Сидоров, обидва поняття виникли паралельно в часі – в XVII ст. Чітко
розрізняє її російський патролог М.І. Сагарда: “Патристика збирає розсіяні в творах Отців Церкви
докази для догми, моралі, церковного ладу та церковної дисципліни і прагне викласти їх згідно з
внутрішнім зв’язком. Тому її можна визначити як систематичний виклад доказів, які взято з
отцівських творів і слугують для історичного обґрунтування християнських істин. Вона не описує
стилю життя та літературної діяльності богословських письменників, обминаючи біографію та
бібліографію, групує догматичний зміст їхніх творів згідно з основними точками зору, викладає
послідовно й таким чином створює систему традиційного релігійного вчення [9].
Так, за енциклопедичним визначенням С.Аверинцева, яке є загальноприйнятим, патристика – це
“одна з богословських наук, що має своїм предметом вивчення творів св. Отців Церкви і
систематичний виклад вчення, яке міститься в них” [9, 324].
В історії становлення патристики відзначимо такі важливі віхи. У початковому періоді (в ІІ–ІІІ ст.)
патристика виконувала в основному захисну функцію, через що її ранніх представників називали
апологетами. Представниками цього періоду є Юстин, Афінагор, Татіан (ІІ ст.), Тертулліан
(ІІ–ІІІ ст.). Обґрунтовуючи право християнства на існування, вони зображували його
найдосконалішою і корисною римському суспільству релігією, захищали від нападів представників
влади та прихильників античного політеїзму. У творах Климента Олександрійського та Оригена
(ІІІ ст.) було зроблено першу спробу створити цілісну систему християнського віровчення на
основі принципу єдності віри та знання, союзу теології та античної ідеалістичної філософії. Розквіт
патристики розпочався після перетворення християнства в державну релігію і Нікейського
Вселенського Собору (325 р.), який затвердив основні церковні догмати. Богослов IV–V ст.
Афанасій Александрійський, представники каппадокійської школи – Василій Великий, Григорій
Назіанзін, Григорій Ниський Сході та Августин Блаженний на Заході головну увагу приділяли
систематизації віровчення, боротьбі з єретичними вченнями (аріанством, монтанізмом,
монофізитством та ін.). Твори цих та інших святих Отців тривалий час вважалися абсолютно
авторитетними та непогрішними. Прикінцевий період патристики пов‘язаний з іменем
візантійського богослова Іоана Дамаскіна, який опрацював і систематизував ідеї і поняття
християнського віровчення та заклав основи середньовічної схоластики.
Безперечно, вона є наріжним каменем, з якого згодом розвинулась західноєвропейська філософія.
У своєму лоні патристична традиція (або християнська філософія) мала дві концептуальні лінії
розвитку: августинівсько-платонівську та томістсько-аристотелівську (це – традиційний поділ
християнської філософії). Звичайно, далі вони мали свої шляхи розвитку.
Вважаємо, що стрижнем патристичної епохи є вселенські собори, які були немов оазами, що
створювали комунікативне поле дискурсу, яке нуртувало і повнилося ідеями в перервах між ними
(соборами). Це поле складалося з гарячих дискурсів, моновчень…. Фундаментальну значущість цих
соборів відзначає А.Карташов: “… ”ороси” вселенських соборів не є могильні плити, привалені до
дверей закритої труни, навічно закристалізованої і окам’янілої істини. Навпаки, це “верстові”
стовпи, на яких накреслено керівні безпомилкові вказівки, куди і яким чином впевнено і безпечно
має йти жива християнська думка, індивідуальна і соборна, в її нестримних та безмежних пошуках
відповідей на теоретично-богословські та прикладні життєво-практичні питання” [4]. Вселенські
собори як історичні події, на нашу думку, становлять, канву існування традиції, як ідеологічно, так
і в часі.
Кого ж все-таки залічувати до традиції Отців Церкви? За якими критеріями це визначати?
Згадуваний вже нами Сидоров наводить чотири таких критерії для визачення поняття “Отці
Церкви”, запропоновані католицькими вченими та богословами. Зокрема, це – 1) ортодоксальність
вчення, 2) святість життя, 3) визнання Церквою та 4) давність. Згадані критерії, за винятком
останнього, зазначає той же дослідник, визнаються й православними патрологами. Але й він
відразу ж застерігає, що жоден із цих критеріїв не можна розглядати з вузько-формальної точки
зору. На підтвердження цієї тези Сидоров наводить низку прикладів з кожного з критеріїв і показує
відносність останніх. Звернемося лише до одного. Так, щодо першого він зазначає, що “хоча
Богоодкровенні істини християнства незмінні і дані нам у своїй непорушній повноті, то
сприйняття і розкриття їх з боку людини відбувалося з часом і поступово” [6]. При цьому дослідник
спирається на авторитет архимандрита Сильвестра, який теж казав, що “Бог поступово привчав
людей до осягнення Одкровення, як привчають тих, хто живе в пітьмі… Церква… відкриває відомі
Істини з Одкровення і представляє їх перед очима віруючих, ставлячи їх у ступені догмату, тобто
істини вже беззаперечної” [6].
Визначення “Вчителів Церкви” А. Сидоров вважає ще складнішою. Так, на Заході в 1298 р.
декретом папи Боніфація серед інших отців було виокремлено чотири – Амвросія, Ієроніма,
Августина і папу Григорія Великого (Двоєслов); які мали почесне звання “високошановних
вчителів Церкви” (egregii doctores ecclesiae) або “великих отців Церкви.” Згодом до цих “учителів
Церкви, яким надається перевага”, було приєднано ще чотири східних отці. Це – Афанасій
Великий, Василій Великий, Григорій Богослов та Іоанн Златоуст. Пізніше титул просто “вчителів
Церкви” (doctores ecclesiae) присвоїли як східним (Кирилу mрусалимському, Кирилу
Александрійському, Іоанну Дамаскіну), так і західним церковним письменникам (Іларію
Піктавійському, Льву Великому, Фомі Аквінському, Бернарду Клервоському, Петру Даміану та ін.).
У православній Церкві і в православних патрологів найменування “вчителя Церкви” не має
стійкого і чіткого змісту. Інколи воно додається як особливо почесний титул (“великий
вселенський вчитель”) найзнаменитішим отцям Церкви (Василію Великому, Григорію Богослову
та Іоанну Златоусту) і вживається перважно щодо ставлення до найбільш видатних із церковних
письменників, які не удостоєні Церквою почесного звання “Отців Церкви,” але які відомі своєю
високою освіченістю, подвижницьким життя і користуються повагою в Церкві, хоча належать до
святих (наприклад, Климент Александрийський, Ориген, Ієронім, Августин, Феодорит Кирський),
а за своїм значенням близькі до Отців, будучи в тісному зв’язку з ними. Так вважає згадуваний
нами А.Сидоров.
Але така нечіткість критеріїв у визначенні поняття “вчителі Церкви” призводить інколи до певної
розбіжності в поглядах православних патрологів. Так, наприклад, С.Л. mпіфанович, на відміну від
М.І. Сагарди, вважає, що у нас неправильно називають “вчителями” церковних письменників, які
погрішили в історії філософії і не удостоєні імені св. отців, тимчасом як найменування “вчитель
церкви” більш почесне, ніж “Отець Церкви” і засвоєне небагатьма з корифеїв і вождів у боротьбі
проти єресей. Значно правильніше всіх, не залічуваних до лику святих, називати “письменниками
церковними” (ecclesiasticiscriptores).
Важливим чинником формування традиції є інновація. І якщо традиція потужна в своєму
засновку, то цей фактор лише гартує її і робить більш ортодоксальною, якщо ж ні, то традиція
піддається трансформації і постає фоном і базою для формування іншої традиції. Підтвердженням
цієї тези може слугувати “історія становлення християнства, зокрема патристичного періоду, коли
поява такої конкурентноздатної єресі в лоні цього контексту, як аріанство, сприяла активізації
інтелектуальної рефлексії богословів, внаслідок якої ми отримали відоме четверте століття,
іменоване в історії золотою добою святоотецької писемності” [6]. “Аріанство і диспути про Святого
Духа, що за ним відбулися, схвилювали не одну лише провінцію – александрійську чи якусь іншу;
погрожуючи чистоті віри всієї Церкви, вони створили небезпеку для всього християнського світу. У
питанні, кому дістанеться перемога – Православію чи Аріанству, лежало істотно важливе питання
про саме буття Христової віри” [5]. Ця суперечка вплинула на появу таких видатних постатей, як
св. Афанасій Александрійський – “Отець Православ’я”, троє великих каппадокійців – Василій
Великий, Григорій Ниський, Григорій Назіанзін, богослов і проповідник Іоанн Златоуст; дещо
менших учителів богослів’я – Кирила Олександрійського, Дідіма Сліпця, Амфілохія Іконійського,
історика і знатока Писання – mвсевія Кесарійського, єресіолога св. Епифанія Кіпрського. Але
названі нами персоналії є лише часткою розглядуваної нами патристичної традиції.
З усього вище сказаного ми доходимо висновку, що патристична традиція – це сформована
Отцями Церкви та богословами усталена філософсько-теологічна система поглядів щодо основних
догматів християнського віровчення, яка складається з великого масиву полемічної літератури,
коментарів, листів, промов та ін.; вона була створена протягом ІІ–VІІІ ст. н.е. і заклала фундамент
та спрямованість подальшого розвитку європейської філософії.
ЛІТЕРАТУРА
Арутюнов С.А. Обычаи, ритауал, традиция // Советская этнография. – М., 1981. –
№ 2.
Барсегян И.А. О классификации форм культурной традиции // Советская
этнография. – М., 1981. – № 2.
Бернштейн Б.М. Традиция и социокультурные структуры // Советская этнография.
– М., 1981. – № 2.
Карташов А. Вселенские Соборы. – М., 1994.
http://www.krotov.info/library/k/kartash/kart_00.html.
Керн К.Э. (архим. Киприан) Патрология. Т. 1. Свято-Сергиевский православный
богословский институт в Париже. – М., 1996. Введение //
http://www.krotov.info/history/01/kern/100.html#_Toc526681226
Сидоров А.И. Курс Патрологии. – М., 1996 //
http://www.krotov.info/history/02/sidorov/00.html
Федоров А.А. Европейская мистическая традиция и русская философская мысль
(последняя треть ХVІІІ – первая треть ХІХ века). – Н.Новгород, 2001.
Хоружий Сергей С. О старом и новом. – СПб., 2000.
Христианство: Энциклопедический словарь: В 3-х тт. – М., 1995. – Т. 2.
|