Львівський єпископ Йосиф Шумлянський - військовий діяч та дипломат Корони Польської (60-ті роки XVII - початок XVIII ст.)

Львівський єпископ Йосиф Шумлянський - військовий діяч та дипломат Корони Польської (60-ті роки XVII - початок XVIII ст.)

У статті висвітлено сторінки біографії львівського православного та уніатського єпископа Йосифа Шумлянського на переломі XVII–XVIII ст. Досліджено його дипломатичну та військову діяльність. Ця неординарна, харизматична особистість понад чверть століття завдяки своїм унікальним здібностям уособлюв...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2012
Автор: Чухліб, Т.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2012
Назва видання:Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73890
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Львівський єпископ Йосиф Шумлянський - військовий діяч та дипломат Корони Польської (60-ті роки XVII - початок XVIII ст.) / Т. Чухліб // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 787-801. — Бібліогр.: 81 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-73890
record_format dspace
spelling irk-123456789-738902015-01-17T03:02:10Z Львівський єпископ Йосиф Шумлянський - військовий діяч та дипломат Корони Польської (60-ті роки XVII - початок XVIII ст.) Чухліб, Т. У статті висвітлено сторінки біографії львівського православного та уніатського єпископа Йосифа Шумлянського на переломі XVII–XVIII ст. Досліджено його дипломатичну та військову діяльність. Ця неординарна, харизматична особистість понад чверть століття завдяки своїм унікальним здібностям уособлювала своєрідний місток між православно-візантійською та католицько-латинською цивілізаціями. The biography of Lviv Orthodox and Uniat bishop Shumlianskyi at the turn of the 17th-18th centuries are elucidated in the article. His diplomatic and military activities are researched. This extraordinary and charismatic personality with his unique abilities bridged the OrthodoxByzantine and Catholic-Latin civilisations for more than a quarter of the century. 2012 Article Львівський єпископ Йосиф Шумлянський - військовий діяч та дипломат Корони Польської (60-ті роки XVII - початок XVIII ст.) / Т. Чухліб // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 787-801. — Бібліогр.: 81 назв. — укр. 2223-1196 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73890 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
description У статті висвітлено сторінки біографії львівського православного та уніатського єпископа Йосифа Шумлянського на переломі XVII–XVIII ст. Досліджено його дипломатичну та військову діяльність. Ця неординарна, харизматична особистість понад чверть століття завдяки своїм унікальним здібностям уособлювала своєрідний місток між православно-візантійською та католицько-латинською цивілізаціями.
format Article
author Чухліб, Т.
spellingShingle Чухліб, Т.
Львівський єпископ Йосиф Шумлянський - військовий діяч та дипломат Корони Польської (60-ті роки XVII - початок XVIII ст.)
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
author_facet Чухліб, Т.
author_sort Чухліб, Т.
title Львівський єпископ Йосиф Шумлянський - військовий діяч та дипломат Корони Польської (60-ті роки XVII - початок XVIII ст.)
title_short Львівський єпископ Йосиф Шумлянський - військовий діяч та дипломат Корони Польської (60-ті роки XVII - початок XVIII ст.)
title_full Львівський єпископ Йосиф Шумлянський - військовий діяч та дипломат Корони Польської (60-ті роки XVII - початок XVIII ст.)
title_fullStr Львівський єпископ Йосиф Шумлянський - військовий діяч та дипломат Корони Польської (60-ті роки XVII - початок XVIII ст.)
title_full_unstemmed Львівський єпископ Йосиф Шумлянський - військовий діяч та дипломат Корони Польської (60-ті роки XVII - початок XVIII ст.)
title_sort львівський єпископ йосиф шумлянський - військовий діяч та дипломат корони польської (60-ті роки xvii - початок xviii ст.)
publisher Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate 2012
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73890
citation_txt Львівський єпископ Йосиф Шумлянський - військовий діяч та дипломат Корони Польської (60-ті роки XVII - початок XVIII ст.) / Т. Чухліб // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 787-801. — Бібліогр.: 81 назв. — укр.
series Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv AT čuhlíbt lʹvívsʹkijêpiskopjosifšumlânsʹkijvíjsʹkovijdíâčtadiplomatkoronipolʹsʹkoí60tírokixviipočatokxviiist
first_indexed 2025-07-05T22:21:49Z
last_indexed 2025-07-05T22:21:49Z
_version_ 1836847317062254592
fulltext 787Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 21/2012 Тарас Чухліб (Київ) Львівський єпископ йосиф ШумЛянський – військовий діяч та дипЛомат корони поЛьської (60-ті роки XVII – початок XVIII ст.) Історики Антоній Петрушевич, Петро Троїцький, Ісидор Шараневич1 протягом другої половини ХІХ ст., а Микола Андрусяк та В’ячеслав Заїкін2 у 30-х рр. ХХ ст. вже висвітлювали насичену різними подіями біографію українського церковного діяча 60-х рр. XVII – початку XVIII ст. Йосифа Шумлянського. А Іван Франко навіть порівнював православного єпископа зі Львова, який перейшов до унії, з відомим політичним діячем доби Хмельниччини, руським воєводою Речі Поспо- литої Адамом Киселем3. Однак більшість із дослідників, в т. ч. й сучасні історики (Ігор Скочиляс, Петро Вавженюк, Світлана Біла)4, звертали увагу, головно, на церковну політику єпископа Йосифа Шумлянського, залишаючи поза полем зору 1 Петрушевич А. Иосиф Шумлянский. – Львов, 1862; Троицкий П. Об Иосифе Шумлянском, епископе львовском, галицком и каменец-подольском // Подольские епархиальные ведомости. – 1865. – № 11. – С. 472– 485; № 13. – С. 572–584; Шараневич И. Йосиф Шумлянский, русский епископ Львовский от г. 1667 до г. 1708. Биографический начерк с портретом. – Львов, 1896. 2 Andrusiak M. Józef Szumlański: pierwszy biskup unicki Lwowski (1667–1708). Zarys biograficzny. – Lwów, 1934; Заикин В. Еп. Иосиф Шумлянский и Ставропигия. – Львов,1935. Див. також: Андрусяк М. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський та його змагання за права для духовенства й об’єднання церков // Логос. – Йорктон, 1978. – Т. 29, ч. 1.– С. 23–58. 3 Церковній та літературній діяльності Й. Шумлянського І. Франко присвятив декілька статей: Франко і. Йосиф Шумлянський, львівський єпископ 1668–1708 рр. і заведення унії в Галичині // Його ж. Зібр. творів: У 50-ти т. – Київ, 1986. – Т. 47. – С. 143–157; Його ж. Вірша єпископа Й. Шумлянського про події 1683–1686 рр. // Записки Наукового Товариства імені Шевченка (далі – Записки НТШ). – Львів, 1901. – Т. 39. – С. 1–5; Франко И. (Мирон). Йосип Шумлянский, последний православный епископ львовский и его “Метрика” // Киевская старина.. – Киев, 1891. – Т. 33 – С. 337–362; Його ж. Зібр. творів... – Київ, 1982. – Т. 33. – С. 431–437; Його ж. [Рецензія] Йосиф Шумлянский, русский епископ Львовский от г. 1667 до г. 1708. Биографический начерк с портретом. Написал Исидор Шараневич. Львов, 1896 // Його ж. Зібр. творів... – Т. 47. – С. 123–135. 4 Див.: Скочиляс і. “Нова унія” Шумлянського та регіональний варіант Slavia Unita XVIII cт. // Його ж. Галицька (Львівська єпархія) ХІІ–XVIII ст. Організаційна структура та правовий статус. – Львів, 2010. – С. 273–318; Його ж. Недатований реєстр духовенства, церков і монастирів Львівської єпархії за владицтва Йосифа Шумлянського // Записки НТШ. – Львів, 2000. – Т. 240 – С. 530–589; біла С. До історії боротьби Йосифа Шумлянського за Львівську єпископську кафедру // Історія релігій в Україні: Матеріали ІХ міжнародної наукової конференції (Львів, 11–13 травня 1999 року). – Львів, 1999. – Кн. І. – С. 43–45; Wawrzeniuk P. Confessional Civilising in Ukraine: The Bishop Iosyf Shumliansky and the Introduction of Reforms in the Diocese of Lwiw 1668–1708. – Stockholm, 2005 та ін. 788 Тарас Чухліб військово-політичну та дипломатичну діяльність цього й насправді дуже “войов- ничого” історичного діяча. Народився Іван Шумлянський 1644 р. на західноукраїнських землях у сім’ї православного шляхтича з гербу “Корчак” Євстафія-Станіслава Шумлянського та Ганни Гошовської з гербу “Сас”5. Свою кар’єру розпочинав саме як військовий, адже у 60-х рр. XVII ст. бачимо його у ранзі товариша (ротмістра) панцирної ко- рогви війська Речі Посполитої. Він брав участь у багатьох воєнних операціях Ко- рони Польської, зокрема, відзначився під час Чуднівської битви 1660 р. з військом Московського царства6. Важко сказати, що спонукало молодого офіцера у 23-річному віці претендувати на місце єпископа Львівської православної митрополії після смерті у 1667 р. Арсенія Желіборського. Адже на той час він не лише не мав якогось церковного сану, але й не був навіть ченцем. Тим не менше львівський шляхтич Іван Шумлянський в результаті виборів місцевого духовенства та потужної підтримки світського шляхетського “лоббі” виборов дуже престижну і впливову церковну посаду єпископа7. Про те, що ця боротьба була нелегка, свідчить такий факт. Коли уніят ський митрополит Антін Винницький, скориставшись смертю свого православного візаві Желіборського, зайняв приміщення Львівської єпископської кафедри, Шумлянський на чолі озброєного загону, застосувавши військову силу, вигнав своїх противників із церкви св. Юра8. Лише після таких “виборів” молодий шляхтич поїхав до Крехівського монастиря, де отримав чернечий сан та церковне ім’я Йосиф*. “Людина молода, енергійна, підприємлива і відважна до авантюрности; ве- селий, рухливий, сміливий, говіркий, при тому ж честолюбний, відданий душею інтересам Речі Посполитої польської, при тому ж і руському народу і східній церкві”9, – так характеризували Шумлянського сучасники. Після деякої затримки, протягом 1669–1671 рр., новообраний єпископ отримав грамоти на підтвердження свого висвячення від александрійського патріарха Паїсія10 та константинопольсько- го православного владики Мефодія11. Перед тим, у 1667 р., він отримав привілей 5 Andrusiak M. Józef Szumlański... – S. 5; “Клейнот домов Шумлянских, вѣдом всему свѣту...” [На герб Шумлянських] (Псалтир). Львів: Друкарня при монастирі Святого Юра, 1688. 6 27 лютого 1667 р. польський король Ян ІІ Казимир надав І. Шумлянському грамоту на відкриття Львівської православної єпархії, де було згадано його військові заслуги “під Чудновим і за Дніпром” (Скочиляс і. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII ст. ... – С. 587–588). 7 Lisiewicz Z. Walka o biskupstwo. – Lwów, 1888. – S. 4–5. 8 Шараневич И. Йосиф Шумлянский, русский епископ Львовский... – С. 6; Андрусяк М. Боротьба за єпископську катедру (картина з історії православної Церкви на Україні в другій половині XVII ст.) // Записки ЧСВВ. – 1935. – Т. 6. – Вип. 1–2. – С. 113–115. Боротьба за святоюрську катедру тривала ще досить довго після 1667–1668 рр. (див.: Скочиляс і. Десятилітня боротьба за Святоюрську катедру // Його ж. Галицька (Львівська) єпархія XII – XVIII ст. … – С. 580–584). * Перед складенням монаших обітів Іван Шумлянський розлучився з дружиною, шляхтянкою Оленою Яблонською, яка визнавала римо-католицизм. 9 Цит. за: Шараневич И. Йосиф Шумлянский, русский епископ Львовский... – С. 7. 10 “Окружная грамота Александрийского патриарха Паисия Литовско-русскому православному духовенству и мирянам, о законном посвящении Иосифа Шумлянского в сан епископа Львовского” (8 октября 1669, г. Могилев) // Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою коммисиею. – Санкт-Петербург, 1853. – Т. 5. – С. 121. 11 Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (далі – ІР НБУВ). – Ф. XVII, № 98. – Арк. 1; Скочиляс і. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII ст. ... – С. 587. 789 Львівський єпископ Йосиф Шумлянський – військовий діяч та дипломат... на єпископство від польського короля Яна ІІ Казимира, який потім неодноразово поновлювали: Міхал Корибут Вишневецький у 1669 та 1670 рр. і Ян ІІІ Собєський у 1673, 1675 та 1676 рр.12 Окрім того, Йосиф Шумлянський отримав “благословен- ні” грамоти від київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського та ігу- мена Хрестовоздвиженського монастиря Скиту Манявського Теофіла13. Розпочав свою світську політичну кар’єру Йосиф Шумлянський із запрошення короля Речі Посполитої Міхала Корибута до участі в комісії між Короною Польською та правобережним Військом Запорозьким, яка відбувалася в Острозі у 1670 р. Вона мала за мету підготувати та укласти мирну угоду між козацькою Україною та Польщею14. Переговорний процес між Чигирином та Варшавою розпочався під тиском гетьманського уряду П. Дорошенка, але приспішився з польського боку через угоду з Османською імперією. Припускаємо, що Й. Шумлянського також залучили до складення ґрунтовного проєкту-“інструкції” для польських комісарів, який мав 31 пункт та, зокрема, містив питання щодо врегулювання церковної проблеми15. У цьому документі була й така засада: якби українські посли під час обговорення церковних питань вимагали б звернення до відповідної статті Гадяцької угоди 1658 р., то потрібно погодитися з цим, але робити це дуже обережно з огляду на велике незадоволення католицького духівництва Речі Посполитої відповідними положеннями угоди16. Однак вимоги Корони Польської до правобережного Українського гетьманату орієнтувалися на текст Гадяцької угоди, який був ратифікований на сеймі 1659 р. і з якого були вилучені найважливіші для українців засади. Різні підходи до Гадяцької угоди (Чигирин вважав її чинною, а поляки – навпаки) й затягування Варшавою укладення вигідної для П. Дорошенка угоди в Острозі, змусили гетьмана нарешті узаконити стосунки з Османською імперією – на старшинській раді у грудні 1670 р. ухвалили рішення про остаточний перехід під сюзеренітет султана. У відповідь Варшава ініціювала обрання на гетьманство від частини правобережних полків та Запорозької Січі уманського полковника М. Ханенка, а також запропонувала проводити переговори з ним, а не з П. Дорошенком. Процес мирних переговорів в Острозі з польського боку контролювали: від сенату – католицькі єпископи С. Сарновський та Т. Уейський; від короля – вели- кий коронний гетьман Я. Собєський. Посередником між Варшавою та урядом М. Ханенка був колишній правобережний гетьман, полоцький стольник П. Тетеря, 12 ІР НБУВ. – Ф. XVII, № 76. – Арк. 1; № 77. – Арк. 1–2; № 83. – Арк. 1–2; № 88. – Арк. 1; № 112. – Арк. 1–2. 13 Скочиляс і. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII ст. ... – С. 588. 14 Чухліб Т. Дипломатичне баражування Чигирина між Варшавою і Стамбулом (від Підгайців 1667 р. до Острога 1670 р.) // Його ж. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення в українсько- польських стосунках. – Київ, 2008. – С. 39–45; Степанков В. Острозька комісія 1670 року: передумови, хід, наслідки // Україна крізь віки. Зб. наук. праць на пошану академіка НАН України, професора Валерія Смолія. – Київ, 2010. – С. 481–512. 15 Повна назва цього документа: “Deputacuja na uspokojenie wojska Zaporoskiego i calej Ukrainy w prozbach ich przez suplike podanych przez wielm. i ur. deputatow z senatu i izby poselskiej odprawiona na seimie Warszawskim die 30 mensis Martii a.D. 1670”. Докладніше про це див.: Чухліб Т. Гадяч 1658 р. та ідея його відновлення... – С. 40–46. 16 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя та політичної діяльності. – Нью- Йорк, 1985. – С. 293. 790 Тарас Чухліб а Йосиф Шумлянський виступав “медіатором” між королем та урядом П. Доро- шенка й перебував у Чигирині. По суті, львівський православний єпископ під час перебування у козацькій столиці мав всіляко затягувати переговори з “непокір- ним” гетьманом. Дня 2 (12) вересня 1670 р. було нарешті ухвалено т. зв. Острозьку угоду з представниками М. Ханенка, хоча перед тим переговори з послами П. Дорошен- ка тривали з перервами близько чотирьох місяців. Зокрема, засади угоди перед- бачали, що унія на українських землях мала залишатися, а шляхта поверталася б до своїх маєтків в Україні без всіляких обмежень. Вона була скріплена двосто- ронньою присягою в місцевому костелі отців єзуїтів. Наприкінці року, 22 грудня 1670 р., Острозьку угоду затвердили сеймовою конституцією Речі Посполитої, а її текст внесли до актів Коронної Метрики. З огляду на владний та військовий контроль П. Дорошенка на території Пра- вобережної України, засади Острозької угоди практично не виконувалися. Згідно зі звітом Й. Шумлянського польському королеві після повернення з Чигирина до Варшави, представники старшини Дорошенка після ознайомлення з текстом уго- ди 1670 р. найбільше сміялися і глузували з того пункту, де говорилося, що поль- ська шляхта і католицьке духовенство можуть повернутися до своїх маєтностей в Україні. При цьому вони саркастично запитували львівського єпископа: “Чому ж пани не їдуть, адже теперішній гетьман Ханенко їм дозволив?”17. Наступного, 1671 р., львівський єпископ здійснив подорож до міст своєї єпархії – Кам’янця-Подільського, Могилева та Бару. Проте під час цієї поїздки його арештували правобережні козаки18, що, правда, не завадило йому продовжити у Чигирині переговори з гетьманом П. Дорошенком, тепер уже щодо питання його переходу від султана Османської імперії на бік Корони Польської19. У варшавських колах навіть запідозрили єпископа у змові з гетьманом проти Речі Посполитої. У зв’язку з цим Міхал Корибут хотів зняти його з єпископату і навіть видав щодо цього 5 червня 1671 р. спеціальний універсал20. Однак, у своїх листах до короля Й. Шумлянський зумів переконати його у своїй вірності, засвідчуючи при цьому, що він лише хотів прихилити непокірного П. Дорошенка до присяги Короні. Хоча підстави підозрювати галичанина у тісних зв’язках із козаками все ж таки були, адже ще під час відвідин з дипломатичною місією Константинополя (Стамбула) у 1670 р. старшина Р. Ракушка-Романовський за наказом гетьмана П. Дорошенка провів таємні переговори з каймакамом* Кара Мустафою. Після чого османський урядовець вплинув на константинопольського патріарха Мефодія у справі благословіння Й. Шумлянського на Львівську єпархію21. Окрім того, очільник 17 Цит. за: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... – С. 327. 18 Гетьман П. Дорошенко наказав затримати Йосифа Шумлянського у відповідь на вбивство членів козацького посольства до уряду Корони Польської, яке здійснив подільський шляхтич Кавецький (Acta Historica res gestas Poloniae illustrantia ab anno 1507 usoue ad annum 1795. Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego / zebr. Fr. Kluczycki. – Kraków, 1881. – Vol. 1, pars. ІІ. – S. 613–614, 625). 19 Ibidem. – S. 630–631. 20 Perdenia J. Hetman Piotr Doroszenko a Polska. – Kraków, 2000. – S. 258. * Каймакам – один із найвищих членів османського уряду Діван-і-Хумаюн, друга особа після великого візира Османської імперії. 791 Львівський єпископ Йосиф Шумлянський – військовий діяч та дипломат... польського посольства до Правобережної України Я. Петрановський засвідчив, що під час його перебування в Чигирині на початку березня 1671 р. там відбулася козацька рада, на якій був присутній владика Йосиф (хоча за попередньою інформацією він мав перебувати в ув’язненні)22. Після повернення з Чигирина, з другої половини 1671 р., Й. Шумлянський за дорученням великого коронного гетьмана Я. Собєського підтримував постійні дипломатичні зв’язки з урядом П. Дорошенка23. Зокрема, єпископ неодноразово очолював польських комісарів під час офіційних переговорів з гетьманом Правобережної України24. Коли у вересні 1672 р. війська кримського хана та правобережного гетьмана мали штурмувати Львів, то саме владика Йосиф домовився з представниками П. Дорошенка про виплату львівськими міщанами контрибуції розміром 80 000 талерів25. 13 квітня 1673 р. сейм Речі Посполитої призначив львівського єпископа очільником посольства до Чигирина26. Наприкінці червня того ж року король Міхал Корибут знову вислав львівського єпископа на переговори з П. Дорошенком. Відомо, що 8 липня Й. Шумлянський був присутній на козацькій раді, де пропонував правобережним українцям повернутися під владу Корони Польської на умовах Підгаєцького перемир’я 1667 р.27 Зірковий час Й. Шумлянського настав з обранням на королівський трон Речі Посполитої його “військового побратима” Яна Собєського, з яким він познайомився під час Чуднівської кампанії 1660 р., коли галицький шляхтич був ротмістром панцирної хоругви28, а Собеський – коронним хорунжим польського війська. Зважаючи на те, що Ян ІІІ Собєський склав присягу шляхті в тому, що він обов’язково поверне до “лона” Речі Посполитої втрачену Правобережну Україну, Й. Шумлянський на зламі 1674/1675 рр. знову очолив коронне посольство (разом із С. Морштином) до Чигирина. Воно мало таке завдання від новообраного короля: по-перше, пояснити П. Дорошенкові причину приходу в Україну королівського війська, яка полягала у рятуванні “християн від бусурманів”; по-друге, запевнити бунтівливих українців у тому, що вони отримають “батьківське ласкаве прощення” 21 Горобець В. Роман Ракушка-Романовський // Історія України в особах. Козаччина. – Київ, 2000. – С. 138. 22 Бібліотека Польської академії наук у Кракові, відділ рукописів, рукоп. 44. – Арк. 339; Acta Historica res gestas poloniae illustrantia... – Vol. 1. – Рars. ІІ. – S. 630–631 23 Wójcik Z. Jan Sobieski. – Warszawa, 1984. – S. 206, 245. На початку 1671 р. Йосиф Шумлянський привіз до Варшави з Чигирина пропозиції гетьмана П. Дорошенка щодо налагодження українсько-польських відносин (Бібліотека Музею кн. Чарторийських у Кракові, відділ рукописів, рукоп. 2577, арк. 79). У відповідь великий коронний гетьман Я. Собєський ініціював на раді сенату (3 липня 1671 р.) сейму Речі Посполитої розгляд “українського питання”. 24 Бібліотека Музею кн. Чарторийських у Кракові, відділ рукописів, Теки Нарушевича, № 172, арк. 601–605. 25 Perdenia J. Hetman Piotr Doroszenko a Polska... – S. 345. 26 “Pienipotencja senatorow biskupowi Lwowskiemu Jozefowi Szumlanskiemu na sejmie zgromadzeni z Warszawy 13. IV. 1673” // Studia i materiały do historii wojskowości. – Warszawa, 1964. – T. X. – Cz. 2. – S. 256–257. 27 Grabowski A. Ojсzysty spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. – Kraków, 1845. – T. II. – S. 229–231. 28 На генеральному колі брацлавської шляхти 1 листопада 1671 р. Й.осифаШумлянського назвали “давнім панцирним товаришем” (Andrusiak M. Józef Szumlański... – S. 51, 56; Perdenia J. Hetman Piotr Doroszenko a Polska... – S. 258). 792 Тарас Чухліб від короля; по-третє, пояснити козацькій старшині, що всі їхні попередні вимоги розгляне черговий сейм й по-четверте, що лише в разі вислання Дорошенком татарського війська з України, король зможе визначити коло комісарів для чергових мирних переговорів із Чигирином29. Результатом перебування посольства Корони Польської в Чигирині стало вироблення (припускаємо, що у цьому процесі брав безпосередню участь і сам Й. Шумлянський) та скерування в лютому 1675 р. до Варшави т. зв. Чигиринських пунктів30. В основному вони опиралися на засади Гадяцької угоди. Згідно з ними український гетьман мав перебувати на таких самих правах, як і великий литовський князь у межах новоствореної польсько-литовсько-української федерації. Також відзначалося, що “Військо Запорозьке має дістати свою окрему територію з точно визначеними кордонами в межах трьох воєводств: Київського, Чернігівського й Брацлавського...”31. А отже, влада гетьмана мала поширитися на Лівобережну Україну, що складалася з колишніх Чернігівського й частини Київського воєводств Речі Посполитої. Щодо вирішення церковної проблеми, то: “Унія [що] так швидко утвердилася, так як маємо відомість, в цілому стосовно осіб знесена бути і викорінена не може, коли уні[я]ти до послушенства св. Патріарха Константинопольського, як перед тим бувало, повернутися не хочуть, тоді потреба того, аби уні[a]ти всі до богослужіння і визнання костьола римського і до послушенства папського приступили […] Церкви і монастирі як в Короні Польській, так і у Великому Князівстві Литовському, де Руський народ і мова знаходиться, в добрах королівських і шляхетських, в містах і селах нові будувати і старі направляти, богослужіння згідно з звичними і здавна від церкви східної св. Отцями узаконених порядків відправляти… (виділено нами – Т. Ч.)”32. Однак Ян ІІІ Собеський взагалі відкинув можливість співпраці зі своїм дов- голітнім cуперником на цих умовах і почав планувати черговий військовий похід, аби оволодіти Чигирином та усією Правобережною Україною. Номінація королем у тому ж 1675 р. владики Йосифа адміністратором Київської православної митро- полії33, на нашу думку, мала б сприяти цій амбітній політичній меті. Універсалом із Кракова від 6 лютого 1676 р. Ян ІІІ Собєський підтвердив повноваження Йоси- фа Шумлянського у Львівській та Кам’янецькій єпархіях, а також доручив йому бути розпорядником адміністрації Київської митрополії й Києво-Печерської архи- мандрії. Хоча, як відомо, влада єпископа у цей час поширювалися лише на львів- ський, галицький, жидачівський, подільський, теребовлянський, летичівський і брацлавський деканати. 29 “Instrukcja od Naj. Maj. JKMPNM wielebnemu w Bogu Jozefowi Szumlanskiemu episkopowi Lwowskiemu i Stanislawowi z Raciborska Morsztynowi podstolemu chelminskiemu oberszterowi gwardii Krolowej JM pani naszej dworzaninowi pokojowemu JKM komisarzom do P. Doroszenki hetmana wojsk zaporoskich starszyzny i wszystkich wojska zapor. Wyprawionym z Braclawia 23. XII r. pansk. 1674” (Бібліотека музею князів Чарторийських, відділ рукописів, рукоп. 423. – Арк. 125–129). 30 Woliński J. Krόl Jan III a sprawa Ukrainy. 1674–1675. – Warszawa, 1934. – S. 23–27. 31 Archiwum głównе akt dawnych w Warszawie (далі – AGAD). – Ф. Архів Замойських, № 3036. – Арк. 235–242. 32 Biblioteka Narodowa (Warszawa) (далі – BN). – Ф. Бібліотека ординації Замойських. – № 1807. – Арк. 138. Див. також: Woliński J. Krόl Jan III a sprawa Ukrainy... – S. 23. 33 Скочиляс і. Галицька (Львівська) єпархія… – С. 590. 793 Львівський єпископ Йосиф Шумлянський – військовий діяч та дипломат... Попри свій високий церковний сан, Йосиф Шумлянський протягом вересня– жовтня 1676 р. на чолі панцирної хоругви зі Львова взяв участь у Журавненській військовій кампанії коронної армії проти Османів. Відомо, що під час однієї зі сутичок вбито вірного помічника Шумлянського, дячка Петруся, що був поруч зі своїм патроном34. Після бойових звитяг під Журавном єпископ знову приступив до дипломатичної діяльності. Наприкінці 1670-х рр. він зустрівся з османським ставлеником, князем-гетьманом Ю. Хмельницьким, у 1680-х листувався з лівобережним “реґіментарем” І. Самойловичем, а на початку 1690-х рр. – гетьманом Лівобережної України І. Мазепою та навіть козацькими полковниками Слобідської України35. Восени 1678 р. львівський єпископ отримав завдання від Яна ІІІ Собєсько- го вмовити Ю. Хмельницького піддатися під протекцію польського короля. Мос- ковські посли у Варшаві повідомляли, що король обіцяв “турецькому” гетьманові в разі переходу на його бік зберегти князівський титул, а козацькій Україні знову, як і в 1658 р., пропонувалося надати рівні політичні права з Короною Польською і Великим князівством Литовським. Під час особистої зустрічі з Ю. Хмельниць- ким у Немирові єпископ Йосиф Шумлянський запевняв молодшого сина Б. Хмель- ницького в тому, що не буде переслідувати православну віру36. Згідно з твердженням сучасного історика Ю. Мицика, влітку 1682 р. Ян ІІІ Собєський відіслав Й. Шумлянського до Запорозької Січі37, однак знаємо, що до запорожців королівське послання повіз козацький старшина Я. Ворона38. У 1682 р. єпископ Львівської православної єпархії отримав від польського короля ще одне важливе доручення – вести переговори з Військом Запорозьким (Правобережною та Лівобережною Україною) про перехід під прапори Яна ІІІ Собєського39. У зв’язку з цим ієрарха скерували на козацьке Правобережжя, де він мав зустріч із ще одним османським ставлеником, молдавським господарем Георге Дукою40. Під час переговорів із Г. Дукою вирішувалося й питання підтримки право- славної віри на Правобережній Україні та особисто Йосифа Шумлянського в його безперервній боротьбі з конкурентами за єпископську посаду. Також обговорю- валася проблема виборів та затвердження королем митрополита для Української православної церкви41. Окрім цього, львівський владика переконував козацьку старшину у необхідності відновити у Києві самостійну церковну та світську вла- ду: “Чи не краще в Києві мати свою голову, яку має столиця московська, що зараз патріархами звуться, старша на багато сот років Свята Софія ніж Церква Соборна 34 Andrusiak M. Józef Szumlański... – S. 11. 35 Джиджора і. Пригода сумських козаків у Львові з єпископом Шумлянським (1685) // Записки НТШ. – Львів, 1909. – Т. 87. – С. 92–96. 36 Замысловский Е. Сношения России с Польшей в царствование Федора Алексеевича. – Санкт- Петербург, 1888. – С. 36–37; Wójcik Z. Rzeczpospolita wobec Turcji i Rosji 1674–1679. – Wrocław, 1976. – S. 190. 37 Мицик Ю. З джерел до секретної місії Василя Іскрицького 1682 року // Україна в Центрально- Східній Європі (від найдавніших часів до кінця XVIII ст.) / відп. ред. В. Смолій. – Київ, 2005. – Вип. 5. – С. 558. 38 AGAD. – Ф. Архів Замойських. – № 3036. – Арк. 245–246. 39 BN. – Ф. Бібліотека ординації Замойських. – № 1188. – Арк. 590. 40 Про діяльність Г. Дуки в Україні див: Чухліб Т. Cтавленник турецького султана в Україні молдавський господар Г. Дука (1681–1683 рр.) // Київська старовина. – 2002. – № 4. – C. 126–140. 41 AGAD. – Ф. “Публічний архів Потоцьких”. – № 47. – Т. III. – Арк. 344. 794 Тарас Чухліб в Москві. Чому б як владу духовну, так і світську не краще бачити в Києві, ніж її шукати невільницьким способом у Москві?...”42. Очевидно, що такі королівські настанови у документі під назвою “Пам’ять Ясневелебному Його Милості Отцю Єпископу Львівському” мали переконати козаків у добрій волі Варшави віднови- ти колишню автономію Українського гетьманату, що, своєю чергою, спонукало б їх до переходу на бік Речі Посполитої. До речі, у цей час Й. Шумлянський розгля- дався як один з головних кандидатів на посаду київського православного митро- полита, якби Київ перейшов під зверхність польського короля. За наказом Яна ІІІ Собєського влітку 1682 р. львівський єпископ вислав на Лівобережну Україну з таємними листами чотирьох своїх ченців-агентів – Йосифа (з-під Городища), Феодосія Храпкевича та Іону Зарудного з Крехівського монастиря, а також ігумена Золочівського монастиря. Вони повинні були агітувати жителів лівобережних полків переходити на службу до польського короля. Зокрема, в королівських універсалах, які вони мали оголошувати старшинам і козакам, говорилося, що Річ Посполита поступилася туркам частиною Правобережжя лише з метою утримання України під козацькою владою, а Москва не може володарювати над правобережними українськими землями, бо віддала їх султанові. Також відзначалося, що лівобережний гетьман І. Самойлович намагається знищити правобережне козацтво, а король їх “з дитинства любить” і завжди буде захищати43. Щоб перетягнути лівобережних козаків на свій бік, Ян ІІІ Собєський обіцяв зберегти права православного духовенства, не допустити визисків польської шляхти над посполитими селянами тощо44. Представники Йосифа Шумлянського повинні були відвідати такі полкові міста Лівобережної України: Полтаву, Переяслав, Ніжин, Чернігів, а також Новгород-Сіверський та Київ. Окрім того, Ф. Храпкевич мав при собі рекомендаційні листи від коронного гетьмана С. Яблоновського до колишнього київського полковника К. Солонини та брата П. Дорошенка Григорія. Однак, І. Зарудний, що колись був козаком Корсунського полку, відразу ж поїхав до Батурина та розповів про таємну акцію польського уряду гетьманові І. Самойловичу, а тому їхня місія завершилася провалом. Зрадником Варшави виявився й ще один агент королівського уряду на Правобережжі, білоцерківський священник С. Заремба. З огляду на його співробітництво з І. Самойловичем, Йосиф Шумлянський добився його арешту та суду над ним45. Відчуваючи неминучу війну з Османською імперією напередодні Віденської кампанії46, король Речі Посполитої активізував свої дії аби вирішити “козацьку 42 AGAD. – Ф. “Публічний архів Потоцьких”. – № 47. – Т. III. – Арк. 344.. 43 Там само. – Ф. “Архів Замойських”, № 3036. – Арк. 261. 44 Павлищев Н. Польская анархия при Яне Казимире и борьба за Украину. – Санкт-Петербург, 1878. – Т. 3.– С. 82; Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiej wobec sprawy Ukrainy na przełomie XVII–XVIII w. – Wrocław, 1963. – S. 20–22. 45 Бібліотека князів Чарторийських у Кракові, рукоп. 1376, арк. 548–549; Кочегаров К. Речь Посполитая и Россия в 1680–1686 годах. Заключение договора о Вечном мире. – Москва, 2008. – С. 118. 46 Про участь козацтва у військовій кампанії 1683 р. див.: Чухліб Т. До питання про політичні стосунки між королем Яном ІІІ Собеським та гетьманами України // Український історичний збірник. – Київ, 1997. – Вип. І. – С. 61–100; Його ж. Ще раз про Віденську битву 1683 р. та участь в ній українського козацтва включно з його походами до Угорщини, Молдавії та Буджаку // Україна в Центрально-Східній Європі. – Київ, 2006. – Вип. 6. – С. 609–625. 795 Львівський єпископ Йосиф Шумлянський – військовий діяч та дипломат... проблему” та набрати українців на службу до свого війська. Влітку 1682 р. до Димера, де тоді базувалися головні сили правобережного козацтва, вирушив козацький полковник, нобілітований шляхтич Василь Іскрицький47. Прибувши на козацьке Правобережжя, він мав зустрітися не лише зі старшиною Війська Запорозького, але й із агентами Йосифа Шумлянського48. У 1683 р. владика Йосиф знову змінив єпископські шати на військові обладунки49. Згідно з компутом військ Речі Посполитої, які зібралися на 1 серпня для участі у поході під Відень, “біскуп львівський” очолював приведену зі Львова хоругву панцерних кіннотників, що складалася з 88 чоловік50. Відомо, що напередодні битви, 7–8 вересня, руські шляхтичі на чолі з Дем’яном Шумлянським (очевидно, родичем єпископа) разом з австрійцями генерала Мерца та жовнірами Р. Рушича здійснювали розвідувальні дії в районі Віденського Лісу й мали сутичку з турецькими підрозділами Делі Умер-бея51. Під час головної битви, 12 вересня, Йосифа Шумлянського було поранено в ліву ногу. Зважаючи на поранення, король Ян ІІІ Собєський скерував львівського єпископа 17 вересня 1683 р. до королеви Марії Казимири у Краків, яка мала організувати йому зустріч з папським нунцієм і, за словами короля, “не затримувати там його, бо він в Україні й до Волощини буде дуже потрібним”52. Останнє висловлювання короля, очевидно, передбачало використовувати єпископа як досвідченого дипломата у переговорах з гетьманським урядом І. Самойловича під час підготови майбутньої виправи війська Речі Посполитої до Молдавії. Окрім того, Ян ІІІ Собєський передав через українця два лист до своєї дружини. У ніч на 2 жовтня поранений єпископ прибув до Кракова, де зустрівся з королевою53. Однак так очікуваних королівських листів він не привіз. Як виявилося, ще на території Словаччини він передав їх одному зі своїх супутників Янові Францішкові Гацькому, сподіваючись, що той швидше прибуде до Польщі. Але, той, на жаль, спізнився і тим самим викликав гнів королеви, яка відписала про цей прикрий випадок чоловікові. Перебуваючи під великим враженням від участі у Віденській битві, Йосиф Шумлянський склав поему, де, зокрема, досить детально висвітлив її перебіг: Та в неділю барзо рано Всіми труби заіграно, Тяжко з гармат огня дано, Од короля заволало: 47 AGAD. – Ф. Архів Замойських, № 3036. – Арк. 252–260. Про місію полковника В. Іскрицького 1682 р. докладніше див.: Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр. – Київ, Нью-Йорк, 2003. – С. 281–282; Мицик Ю. З джерел до секретної місії Василя Іскрицького 1682 року... – С. 558–580; Wójcik Z. Misja Bazylego Iskrzyckiego do Kozaków w roku 1682 // States, Societies, Cultures. East and West. Essays in Honor of Jaroslaw Pelenski. – New York, 2004. – S. 1189–1200. 48 Кочегаров К. Речь Посполитая и Россия в 1680–1686 годах...– С. 109. 49 Чухліб Т. Й. Шумлянський – людина Заходу і Сходу // Гуржій О. Чухліб Т. Гетьманська Україна. – Київ, 1999. – С. 286–291. 50 Wimmer J. Wiedeń 1683. Dzieje kampanii i bitwy. – Warzsawa, 1983. – S. 224. 51 Wimmer J. Planowanie i realizacja odsieczy Wiednia w 1683 r. // Studia i materiały do historii wojskowości. – Warszawa, 1984. – T. XXVII. – S. 165. 52 Jaminski B. Wien 1683. Kosaken und Kolschitzky. – Wien, 1983. – S. 106. 53 Maria Kazimiera i Jan Sobiescy. Listy okresu odsieczy wiedeńskiej. – Warszawa, 1983. – S. 157. 796 Тарас Чухліб “Нуте, ляхи, всі за мною, Скочте щире з охотою! будуть турки утікати, А ми будем їх рубати” ...А везиря із турками Побив моцно з татарами, За тим німцьов оборонив, Так теж Відень освободив...54 На знак історичної перемоги над Османами єпископ наказав повісити під чу- дотворною іконою Теребовлянської Божої Матері у каплиці її ж імені при церкві св. Юра у Львові видобуту з його тіла кулю та прикувати її ланцюжками до сріб- ної таблички55. Напис на цій табличці був такого змісту: “Та куля, у вирішальній битві короля Й[ого] м[ило]сті Польського Яна ІІІ під Віднем з візирем і Турками, підстрелила Й[ого] м[илі]сть К. (ксьондза – Т. Ч.) Йосифа Шумлянського в ліву ногу, Єпископа Львівського, Адміністратора Митрополії Київської, який був по- переду у тій битві при боці короля Його Милості, у неділю в полудень, тобто дня дванадцятого Вересня Року Божого 1683, а для вічної пам’яті, на образ найсвіт- ліший Діви Теребовлянської Львівської Святого Юрія церкви дня 28 жовтня того ж року повішена”56. Події Віденської битви та особиста участь у ній спонукали львівського вла- дику написати вірш, який закликав до єдності короля Яна ІІІ Собєського і лівобе- режного гетьмана І. Самойловича, а всіх українців та поляків об’єднатися перед турецькою загрозою: ...Возьмімося всі за руки, басьмо вміли пойти в муки. Запорожці, станьте з нами, А чей, будет бог за нами57. Текст цього вірша поклали на музику і виконували в багатьох українських і польських селах та містечках. Не виключено, що Йосиф Шумлянський був автором й інших віршів, які, на жаль, не збереглися до нашого часу. Відомо також, що в 1687 р. він видав надзвичайно цікаву книжку під назвою “Метрика чи списання 54 Цит. за: Українська поезія. Середина ХVІІ ст. / упорядники В. Крекотень, М. Сулима. – Київ, 1992. – С. 122. 55 Йосиф Шумлянський вивіз чудотворну ікону Теребовлянської Божої Матері з Теребовлі у 1673 р. Срібні шати для неї виготовив ігумен Теребовлянського монастиря Діонісій Олександрович. У 1700 р. при церкві св. Юра Й. Шумлянський збудував Покровську каплицю, куди перенесли ікону разом зі срібною табличкою, яка засвідчувала участь львівського єпископа у Віденській битві 1683 р. У 1722 р. для ікони влаштували вівтар Непорочного Зачаття. У 1724 р. королевич К. Собєський подарував для ікони велику срібну таблицю із зображенням “Діви та Сина”, а також самого королевича з гербом Собеських (Александрович В., Ричков П. Собор Святого Юра у Львові. – Київ, 2008. – С. 153–154). Сьогодні ікона Теребовлянської Богородиці знаходиться у новому приміщенні кафедрального собору св. Юра у Львові, зведеному у середині XVIII ст. Опис цього образу Й. Шумлянський подав у своєму заповіті (Акты, относящиеся к истории Южнозападной Руси. – Львов, 1868. – С. 39). На жаль, місцезнаходження “віденської” таблички нам не вдалося відшукати. 56 Цит. за: Bendza M. Koscioł Prawosławny w Rzeczypospolitej przededniu i dobie wiktorii Wiedeńskiej // Rocznik Teologiczny. – 1983. – Z. 1. – S. 80. 57 Українська поезія. Середина ХVІІ ст. ... – С. 124. 797 Львівський єпископ Йосиф Шумлянський – військовий діяч та дипломат... рукоположених”, яка була написана в блискучому стилі, мовою, “близькою до народної”58. Козацький історик-літописець Самійло Величко так охарактеризував участь галичанина у відомих подіях: “На тій віденській війні був при королі Собєському новий уніят і підхлібник лядський Йосиф Шум’янський, львівський єпископ. Він добре приглянувся до тодішніх подій...”. Як бачимо, що, попри на те, що Й. Шумлянський прийняв унію, на що негативно відреагував не лише Величко, але й переважна більшість старшини і духовенства Лівобережної України, козацький літописець все ж таки позитивно оцінив участь “лядського підхлібника” у Віденській битві. Окрім того, С. Величко подав у своєму творі “думу, або пісню” написав Йосиф Шумлянський “на досаду гетьманові Самойловичу”, який відмовився допомогти Яну ІІІ Собеському. Текст, який виклав Величко, відрізняється від записаного у т. зв. Коломийському рукописі 1690 р. варіанту вірша (див. Додатки)59. У варіанті, що записав козацький канцелярист, наголошується на відмові лівобережного гетьмана надати допомогу Яну ІІІ Собєському: ...Жался, боже, жался, боже, на гетмана, Самойловича Ивана, Що заказал християном, Пойти против бъсурманом!..60. Форма, в якій подано вірш Йосифа Шумлянського у “Літописі” Величка, зокре- ма, повторювання першого рядка кожного куплету дало підставу Іванові Франкові зробити висновок, що С. Величко “чув ту пісню у співанні і списував текст так, як його співали”61. Ще один із варіантів цього вірша зберігається в рукописному збір- нику пісень кінця ХVІІІ ст. в бібліотеці Музею князів Чарторийських у Кракові62. Одужавши від ран, отриманих під Віднем, львівський єпископ, що на той час виконував ще й обов’язки адміністратора Луцько-Острозької єпархії63, став учасником складного і довготривалого переговорного процесу між Річчю Посполитою та Московською державою (разом з лівобережним Українським гетьманатом І. Самой ловича64) щодо укладення Вічного миру, який мав би означати 58 Франко і. Зібрання творів: У 50-ти т. ... – Т. 33. – С. 432. 59 Pieśni ludu ruskiego w Galicyi / zebral Żegota Pauli. – Lwów, 1839. – T. 1. – S. 148–154. 60 Летопись событий в Юго-Западной России в ХVII веке / составил Самоил Величко, бывший канцелярист канцелярии Войска Запорожского. 1720. / Издана Временною комиссиею для разбора древних актов. – Киев, 1851. – С. 536. 61 Франко і. Вірша єпископа Й. Шумлянського...; Його ж. Зібрання творів: У 50-ти т. ... – Т. 33. – С. 431–437. 62 Возняк М. Матеріали до історії пісні і вірші: Тексти і замітки. – Львів, 1913. – С. 20–22. 63 Скочиляс і. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII ст. ... – С. 590. 64 У 1684 р. козацьке військо І. Самойловича зайняло білоруські володіння Речі Посполитої і виник дипломатичний конфлікт між Варшавою, Вільном та Москвою. Литовські урядовці вимагали у московитів пояснити порушення засад Андрусівського перемир’я 1667 р. та наказати гетьманському війську звільнити територію Засожжя. Король Ян ІІІ Собеський звернувся за роз’ясненнями до царів Івана та Петра, а ті, у свою чергу, вимагали пояснень від І. Самойловича. Гетьман надіслав до Москви листа, в якому назвав такі причини своїх дій: по-перше, він зайняв Засожжя у відповідь на аналогічні дій львівського єпископа Й. Шумлянського, який відібрав володіння київських монастирів на Правобережжі; по-друге, вказував на те, що, з огляду на переселення багатьох правобережців на Лівобережжя, “край наш став дуже тісним” (Российский государственный архив древних актов. – Ф. 79. – Оп. 1. – Д. 219. – Л. 68–70 об.). 798 Тарас Чухліб вступ московитів до антитурецької Священної Ліги. Цілеспрямована діяльність львівського єпископа сприяла долученню до тексту польсько-московського договору 1686 р. статті, де говорилося: “...що Його Королівська Величність, не звелить чинити ніякого утяження й примусу до римської віри і до унії божим церквам єпископії Луцької, Галицької, Премишльської, Львівської... та всім людям (православним – Т. Ч.), що живуть у Короні Польській і у Великому Князівстві Литовському”65. Зважаючи на наполегливі клопотання Йосифа Шумлянського, 10 липня 1686 р. Ян ІІІ Собє ський видав універсал про звільнення українського духовенства “грецького сповідання” на території Речі Посполитої від усіх податей і повинностей, залишивши їм лише “поголовний податок”66. Дня 22 грудня 1689 р. львівський єпископ був присутнім на переговорах послів Запорізької Січі П. Лазуки та А. Кисляківського з Яном ІІІ Собєським, які відбулися у жовківському соборі св. Лаврентія67. На прохання короля, який побоювався, щоб інформація про його зустріч не потрапила до Москви, владика Йосиф присягнув, що буде зберігати в таємниці зміст розмов свого патрона із запорожцями, які заявляли про своє бажання відмовитися від зверхності царя й перейти під владу Речі Посполитої. Того ж року Йосиф Шумлянський відіслав із листами до московського патріарха Іоакима свого архідиякона П. Ломиковського, пропонуючи царям Іванові й Петрові започаткувати Галицьку митрополію68. На початку 1690 р. до Батурина прибув посланець від львівського єпископа полковник В. Іскрицький, який, очевидно, за таємним наказом Яна ІІІ Собєського мав прохати лівобережного гетьмана І. Мазепу перейти під владу Речі Посполитої69. Ще одного представника від Йосифа Шумлянського, польського шляхтича К. Домарадського, що невдовзі прибув до Батурина з аналогічною місією, І. Мазепа відіслав під конвоєм до Москви70. Єпископ також був причетний до складної міждержавної дипломатичної гри, т. зв. інтриги ченця Соломона, в результаті успішного завершення якої промосковського гетьмана І. Мазепу було б усунуто від управління Лівобережною Україною71. Про цей прикордонний конфлікт між Лівобережною Україною та Великим князівством Литовським детальніше див: Чухліб Т. Особливості зовнішньої політики І. Самойловича та проблема міжнародного становища Українського гетьманату в 1672–1686 рр. // Український історичний журнал. – 2005. – № 5. – С. 48–67. 65 Цит. за: Величко С. Літопис.– Київ, 1991. – Т. 2. – С. 316–317. 66 Акты, относящиеся к истории Западной России... – Т. 5. – С. 195–196. Див. також: Kamiński A.-S. Republik vs. Autocracy. Poland-Lithuania and Russia 1686–1697. – Cambridge, 1993. – P. 221–228. 67 Станіславський В. Запорозька Січ і Річ Посполита. 1686–1699 рр. – Київ, 2004. – С. 108. 68 Архив Юго-Западной России. Акты, относящиеся к делу о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату (1620–1694 гг.). – Киев, 1873. – Ч. 1, т. 5. – С. 271–276. 69 Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648–1721 рр. – Київ, 2009. – С. 376. 70 Листи Івана Мазепи 1687–1691 / упор. В. Станіславський. – Київ, 2002. – Т. 1. – С. 395–397; устрялов Н. История царствования Петра Великого. – Санкт-Петербург, 1858. – Т. 2 (Приложения). – С. 478–479, 481–482; Darowski A. Intryga Solomonka. Kartka z dziejów Jana Mazepy // Szkice Historyczne. – Warzsawa, 1901. – Ser. 1. – Wyd. II. – S. 203. 71 Листи Івана Мазепи 1687–1691... – Т. 1. – С. 375–377. У міждержавних претензіях Москви до Варшави щодо недотримання умов Вічного миру 1686 р. відзначалося: “Да у полского ж короля обьявился с воровскими и с сотавными писмами пи подделанною печатью [Мазепы] вор и составщик Соломонко старец, будто прислан от гетмана Ивана Степановича. И Шумлянской 799 Львівський єпископ Йосиф Шумлянський – військовий діяч та дипломат... У 1695 р. владика Йосиф знову взяв до рук зброю72, адже протягом січня– лютого відбулося вторгнення татарської і ногайської орд до Західної України. За дорученням султана Османської імперії кримський хан Селім-Гірей І скерував на галицькі землі через Кучманський шлях свого сина Шехбас-Гірея на чолі 12-тисячного війська. Операція була спланована як превентивний військовий захід у руслі оборони Османами своїх завоювань на Західному Поділлі. 29 січня татари були під Кам’янцем-Подільським, а 8 лютого – поблизу Золочева. Головний удар татарського війська було спрямовано на Львів. Великий коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Яблоновський на чолі малочисленних підрозділів (бл. 5 тис. чол.) виступив на захист міста, але не зміг завадити татарам вдертися до Львова. 11 лютого ханський син, оточивши коронні частини, змусив їх відступити й оборонятися на вулицях міста. Під час вуличних боїв татари спалили й пограбували багато будинків, зокрема, були знищені церкви Воскресіння Христового та cв. Параскеви, монастир Воведення. У локальних боях на вулицях Львова активну участь взяв єпископ Йосиф Шум- лянський. Він організував та озброїв загін з кількох десятків священиків і, вміло керуючи ними, зумів оборонити від руйнування церкву св. Юра. Джерела свідчи- ли, що з-за церковних мурів у ворога стріляли не лише з мушкетів, але і з гармат. Родич єпископа Павло Шумлянський зумів взяти у полон одного татарина. У ре- зультаті рішучих та професійних військових дій єпископа приміщення храму були захищені від сплюндрування ворогом. У розпалі локальних сутичок серед татар поширилася чутка про наближення до Львова полків українського козацтва на чолі зі Семеном Палієм, що змусило орду відступити. Через деякий час на допомогу оборонцям міста надійшли підрозділи регіментаря Б. Вільги (серед них і справді була козацька сотня). У результаті татарського нападу постраждали й інші міста і селища Західної України. Цей похід кримської орди став останнім вторгненням турецько-татарських загонів на територію реґіону. Він змусив польський уряд (по- ряд з іншими оборонними заходами) укласти двотисячний реєстр козацтва Право- бережної України, виплативши їм із державної скарбниці 27 тисяч 888 злотих73. Після смерті свого патрона, Яна ІІІ Собєського, у липні 1696 р. Й. Шумлянський у листі до новообраного київського митрополита Варлаама Ясинського писав, що зі смертю короля вмерла унія, а він є “сином правдивої церкви Божої православно- східної”74. У той же час єпископ розпочав листуватися з російським воєводою в Білгороді Б. Шереметьєвим. Все це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння й спричинила оприлюднення представниками католицької й уніятської церков таємного акту про перехід Шумлянського на унію ще у письма воровские подал и во всем ему поверено…” (Дополнения к актам историческим, собранные и изданные Археографическою комиссиею. – Санкт-Петербург, 1872. – Т. ХІІ. – С. 365). Про гучну справу ченця Соломона див. докладніше: Костомаров Н. Мазепа. – Москва, 1992. – С. 50–53. 72 Majewski W. Najazd tatarów w lutym 1695 r. // Studia i materiały do historii wojskowości. – Warszawa, 1963. – T. IX, cz. I. – S. 125–178. 73 Чухліб Т. Документи про фінансування козацьких полків Річчю Посполитою та Ватиканом у 80–90-х рр. XVII ст. // Український археографічний щорічник. – Київ; Нью-Йорк, 2002. – Вип. 7. – С. 340–356. 74 Величко С. Літопис... – Т. 2. – С. 526. 800 Тарас Чухліб 1677 р.: у березні–квітні 1697 р. відповідний документ було внесено до луцької й львівської ґродських актових книг75. У відповідь на такі дії своїх противників львівський єпископ звернувся до керівництва Апостольської столиці. Він вказав на те, що визнання ним влади Папи Римського призвело б до війни з Москвою і Лівобережною Гетьманщиною, а це, своєю чергою, могло викликати руїну Речі Посполитої. Обіцяючи зложити явну декларацію на найближчому сеймі, Й. Шумлянський знову висунув певні умови, головна з яких полягала в утворенні в межах Корони Польської автономної православної Галицької митрополії. Після повернення Османами Речі Посполитій Кам’янця-Подільського восени 1699 р. Йосиф Шумлянський на чолі своєї панцерної хоругви, яка відзначилася у битві під Віднем у 1683 р. та обороні Львова в 1695 р., спробував відвоювати у римо- католиків низку колишніх православних храмів у місті Лева76. Однак, у конфлікт втрутився сам король Август ІІ Саксонський, який наказав віддати їх у розпорядження перемишльського уніятського єпископа Інокентія Вінницького. Вже вкотре своє військове вміння “войовничий” єпископ продемонстрував 29 жовтня 1706 р. у битві війська Речі Посполитої зі шведським військом під Калішем77. За це його відзначили королівською грамотою і звільнили його володіння від податків на військо. Довголітня військова та дипломатична діяльність львівського єпископа Йо- сиф Шумлянського, на нашу думку, була скерована на зменшення протиріч між православними та католиками у межах Речі Посполитої78, а також сприяла поро- зумінню між урядовими колами Варшави, Москви та Батурина. А тому король Ян ІІІ Собєський так оцінив свого соратника у боротьбі з мусульманською загро- зою: “...Велебний у Христі отець Йосиф Шумлянський, львівський, галицький і кам’янець-подільський єпископ, адміністратор Київської митрополії і печерський архімандрит, гідний увічнення у тривкій пам’яті нащадків за подвиги й заслуги, якими не раз відзначався (і досі прагне відзначитися) і значно прислужився нам і державі нашій як у військових, так і у громадських справах і обов’язках....”79. Помер Йосиф Шумлянський 27 липня 1708 р. у Львові, де й був похований при катедральному соборі св. Юра. Сьогодні у Національному музеї Львова зберігається один із кольорових портретів “войовничого єпископа” роботи невідомого художника. Актуальними й до цього часу видаються рядки з т. зв. Віденського вірша Шумлянського, в яких він закликав до об’єднання українців з “обох берегів” Дніпра. 75 Andrusiak M. Józef Szumlański... – S. 108. 76 Антонович В. Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины ХѴІІ до конца ХѴІІІ века // Його ж. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. – Київ, 1995. – С. 489–490. 77 Чухліб Т. Єпископ з шаблею, мушкетом і… поетичним талантом // Русина О., Горобець В., Чухліб Т. Незнайома Кліо. Українська історія в таємницях і курйозах XV–XVIII ст. – Київ, 2001. – C. 222–227. 78 Чухліб Т. Правобережні й західноукраїнські землі в останній чверті ХVІІ–ХVІІІ ст. // Історія України. – Київ, 2002. – С. 141–151; Його ж. Козаки та яничари. Україна у християнсько- мусульманських війнах 1500–1700 рр. – Київ, 2010 (про Й. Шумлянського див.: с. 252, 254, 255, 288, 291–294 та ін.). 79 Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХІV століть. Дослідження. Тексти. – Львів, 2004. – С. 1029. 801 Львівський єпископ Йосиф Шумлянський – військовий діяч та дипломат... Оцінюючи церковну діяльність цієї неординарної особистості, бачимо, що, з одного боку, львівський єпископ запевняв Папу Римського й короля Речі Посполитої в прихильності до унії й подавав плани її впровадження, а з іншого – звертався до московського патріарха й царя Московської держави з проханням підтримати православних у межах Корони Польської та Великого князівства Литовського. Які з його запевнень були щирішими, важко визначити, однак безсумнівним є той факт, що Йосиф Шумлянський був одним із перших православних єпископів у Галичині, який, попри на своє таємне уніятство, все ж таки домагався у польського уряду дотримання прав православного українського населення Західної та Правобережної України. На нашу думку, причина політичної “роздвоєності” Й. Шумлянського полягала не в особливостях його психіки (про це наголошував свого часу І. Франко80), а в тих складних умовах, в яких перебували представники українського духовенства наприкінці XVII ст. Адже православна митрополія України-Русі на той час була розділена державними кордонами Речі Посполитої, Османської імперії та Московської держави, а також перебувала в епіцентрі внутрішньохристиянської боротьби між Римом, Константинополем та Москвою. Військові доблесть владики Йосифа на полях багатьох битв другої половини XVII ст., в т. ч. і участь у знаменитій Віденській битві 1683 р., неодноразово відзначали тогочасні європейські полководці. Безперечно, що дипломатичний хист єпископа визнавала Корона Польська, фактично, призначивши його своїм представником у переговорах з гетьманськими урядами Правобережної та Лівобережної України. Саме Йосифові Шумлянському, який у 1671 р. відвідував українську козацьку столицю Чигирин, належать такі слова: “ці люди (козаки – Т. Ч.) не хлопи, але народ самостійний”81. Окрім того, як бачимо, львівський ієрарх був ще й здібним поетом, на вірші якого складали та співали пісні на теренах України та Польщі. 80 Франко И. (Мирон). Йосип Шумлянский... – С. 337–362. 81 Acta Historica res gestas Poloniae. – Vol. 1. – Pars. II. – S. 631.

Схожі ресурси