Етнографічні райони України: до історіографії дослідження

Етнографічні райони України: до історіографії дослідження

Узагальнено значення досліджень етнокультури окремих районів у ХІХ–ХХ ст. для формування і розвитку української етнологічної науки загалом та етнографічного вивчення України зокрема. Простежено, як в історичній послідовності нагромаджувались наукові знання про етнографічні райони і підрайони, їх о...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2012
Автор: Макарчук, С.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2012
Назва видання:Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73895
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Етнографічні райони України: до історіографії дослідження / С. Макарчук // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 525-534. — Бібліогр.: 41 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-73895
record_format dspace
spelling irk-123456789-738952015-01-17T03:01:44Z Етнографічні райони України: до історіографії дослідження Макарчук, С. Узагальнено значення досліджень етнокультури окремих районів у ХІХ–ХХ ст. для формування і розвитку української етнологічної науки загалом та етнографічного вивчення України зокрема. Простежено, як в історичній послідовності нагромаджувались наукові знання про етнографічні райони і підрайони, їх орієнтовні межі, інваріантні та локальні риси народної культури. The significance of researching ethnoculture of individual regions in the 19th and 20th centuries for the establishment and development of Ukrainian ethnology in general and of ethnographical study of Ukraine in particular has been summarised. It has been traced how in the course of history scholarly knowledge about ethnographical regions and subregions, their approximate boundaries, invariant and local features of national culture has been accumulated. 2012 Article Етнографічні райони України: до історіографії дослідження / С. Макарчук // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 525-534. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. 2223-1196 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73895 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
description Узагальнено значення досліджень етнокультури окремих районів у ХІХ–ХХ ст. для формування і розвитку української етнологічної науки загалом та етнографічного вивчення України зокрема. Простежено, як в історичній послідовності нагромаджувались наукові знання про етнографічні райони і підрайони, їх орієнтовні межі, інваріантні та локальні риси народної культури.
format Article
author Макарчук, С.
spellingShingle Макарчук, С.
Етнографічні райони України: до історіографії дослідження
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
author_facet Макарчук, С.
author_sort Макарчук, С.
title Етнографічні райони України: до історіографії дослідження
title_short Етнографічні райони України: до історіографії дослідження
title_full Етнографічні райони України: до історіографії дослідження
title_fullStr Етнографічні райони України: до історіографії дослідження
title_full_unstemmed Етнографічні райони України: до історіографії дослідження
title_sort етнографічні райони україни: до історіографії дослідження
publisher Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate 2012
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73895
citation_txt Етнографічні райони України: до історіографії дослідження / С. Макарчук // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 525-534. — Бібліогр.: 41 назв. — укр.
series Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv AT makarčuks etnografíčnírajoniukraínidoístoríografíídoslídžennâ
first_indexed 2025-07-05T22:22:02Z
last_indexed 2025-07-05T22:22:02Z
_version_ 1836847330897166336
fulltext 525Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 21/2012 Степан Макарчук (Львів) ЕТНОГРАФІЧНІ РАЙОНИ УКРАЇНИ: ДО ІСТОРІОГРАФІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ Історія української етнографічної науки засвідчує, що у більшості випадків перші описові та аналітичні праці вже від ХVІІІ ст. стосувалися культури і побуту окремих районів чи регіонів України. У ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. етно­ графічні сюжети в повнішому чи вужчому варіантах знаходили відображення в описових творах загалом топографічного та статистичного змісту про губернії і намісництва підросійської України1. Це було властивим для творів А. Милорадовича, А. Шафонського, І. Переверзєва, капітана Загоровського, В. Кудрявцова, В. Рудницького, Екстера та інших авторів. Поряд із цим в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в Росії було створено кілька праць загального чи спеціального етнографічного змісту, що базувалися на фактологічному матеріалі з усієї України. До таких можна зарахувати “Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще” О. Ріґельмана, “Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях…” Я. Марковича, що вийшла друком у 1798 р. На жаль, твір О. Ріґельмана О. Бодянський видав у Москві лише в 1847 р. Ще раніше, в 1777 р. у Петербурзі вийшла невелика книжечка Г. Калиновського “Описание свадебных украинских простонародных обрядов в Малой России и Слободской Украинской губернии, также в великороссийских слободах, населенных малоросами…”. Оскільки названа праця стосувалася власне етнографічного змісту – обряду весілля, її іноді називають першою етнографічною працею про підросійську Україну2. У Галичині спеціально етнографічні праці найперше стосувалися локальних районів. Так, “Руское весілє” Й. Лозинського, що вперше вийшло друком у Пере­ мишлі в 1835 р., відображало обряд весілля, як можна судити з його ладканок із району між Перемишлем і Львовом з особливою увагою до поселень Мостиського повіту: – Во Львові заграно, До Перемишля слишно – убита ми доріженька до Львова… – Зо Львова, з дороженьки заболіли нас ноженьки… – через село радохоньскоє* їдуть купці чуземні… Попри значну віддаленість м. Мостиськ і простору між Львовом і Перемиш­ лем від Бойківщини, в діалекті, що його відображають наведені Й. Лозинським 1 Макарчук С. Етнографічні сюжети в описових творах про намісництва та губернії підросійської України останньої чверті ХVІІІ – першої половини ХІХ століття // Записки Наукового Товариства імені Шевченка (далі Записки НТШ). – Львів, 2010. – Т. ССLІХ. – С. 627–638. 2 Горленко В. Ф. Нариси з історії української етнографії. – Київ: Наукова думка, 1964. – С. 135. * с. Радохонське в Мостиському районі. 526 Степан Макарчук ладканки, у вічі впадає густе виступання в іменниках властивого для бойківсько­ го діалекту суфікса ­ойк: Подивися, матко, Як по світлойці гладко; Ни скринойки, ни перинойки, Ни любої дитинойки. З коморойки забрало, З оборойки заяло. Цікаво відзначити, що через весь пісенний супровід весілля виступає образ Дунаю, що його деякі дослідники пояснюють дунайською прабатьківщиною етно­ генезу українців3. Дуже очевидною є прив’язаність до карпатських етнографічних груп перших досліджень, що їх проводили польські та українські автори від початку ХІХ ст. У 1811 р. у Львові було видано працю польського публіциста і етнографа Іґнаци Любіча­Червінського “Околиця задністрянська між Стриєм і Ломницею…”. Етнографічна інформація праці була побудована на матеріалах “села автора” (“мого села”, “в моєму селі” і т. ін.), якого він так ні разу не назвав. З цього приводу в історіографії було висловлено чимало хибних думок про те, яке ж саме село описував Любіч­Червінський. На основі топографії села, що проступає у праці, шляхом вивчення життєпису автора правильну відповідь на питання подав професор Р. Ф. Кирчів. То було село Довпотів, що нині в Калуському районі Івано­ Франківської області, тобто село Східної Бойківщини4. Як об’єкт етнографічних студій першої половини ХІХ ст. Бойківщина виступала у працях польських авторів Лукаша Голембйовського, Вінцентія Поля, Тадеуша Жулінського та багатьох інших. Бойківщина так само рано стала об’єктом етнографічного вивчення українськими авторами. В 1841 р. в журналі празького музею “Časopis českeho Museum” змістовну статтю “Бойки – русько­слов’янський люд у Галичині” опублікував Іван Вагилевич. Там український письменник зробив спробу пояснити походження субетноніма “бойко”, вдало окреслив антропологічні риси бойків, бойківський діалект та усну творчість. Дуже важливо, що І. Вагилевич зарахував своє рідне село Ясень у верхів’ях річки Ломниці до Бойківщини5. Цим самим на основі власного сприйняття традиційної культури села ствердив межу на цій ділянці між Бойківщиною і Гуцульщиною. При цьому він також окреслював західну межу Бойківщини у верхів’ях Сяну. В основному сучасні дослідники поділяють визначені І. Вагилевичем межі Бойківщини на північних схилах Карпат. Багато аспектів спеціально бойківської етнографічної теми відображено у праці Я. Головацького “Народные песни Галицкой и Угорской Руси…”, опуб лікованій у Москві вже пізніше, у 1878 р.6 Дуже рано об’єктом етнографічного вивчення стала Гуцульщина, культуру і побут людності якої вивчали І. Вагилевич, І. Верхратський, І. Панькевич, Б. Ко­ билецький, інші науковці. В 1899–1908 рр. НТШ видало фундаментальну працю 3 Лозинський Й. І. Українське весілля. – Київ: Наукова думка, 1992. – С. 118, 147. 4 кирчів р. Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини. – Київ: Наукова думка, 1978. – С. 16–17. 5 Там само. – С. 39. 6 Там само. – С. 45–47. 527 Етнографічні райони України: до історіографії дослідження В. Шухевича “Гуцульщина”, що відзначалася тематичною і змістовною завершеніс­ тю монографічного наукового твору про одну етнографічну групу, етнографічний район. Тематична оригінальність, повнота висвітлення полонинського господарства була властивою для праці Р. Гарасимчука і В. Табора, що побачила світ у 1938 р.7 В 1890–1907 рр. вийшли окремі праці польського вченого О. Кольберга про західно­ українські етнографічні райони Покуття, Холмщину, Перемишльщину і Волинь. 1896 р. В. Гнатюк у виданні НТШ “Етнографічний збірник” опублікував низку праць про етнографію Закарпаття громадського і церковного діяча Юрія Жатковича “Етнографическій очерк угро­русских”8. У ХІХ – першій половині ХХ ст. особливо великою була увага українських, польських, а також російських вчених і публіцистів до етнографії Полісся. Російські дослідники П. Бобровський, П. Гільдентбрандт, І. Зеленін, О. Ріттіх, рівно ж українські – К. Михальчук, Ф. Максименко, білорус Ю. Карський та інші переконливо стверджували велику перевагу українців серед населення поліських Брестського, Кобринського, Пружанського, Пінського та інших повітів9. У першій половині ХХ ст. про етнографію Полісся писали польські дослідники К. Мошинський, М. Фасмер, Т. Сулімірський, Й. Обрембський, С. Двораковський та інші10. У 1918 р. М. Сумцов видав у Харкові історико­етнографічне дослідження “Слобожане”, в якому висвітлив історичні умови появи нового великого україн­ ського краю Слобідської України, або Слобожанщини, описав характерні риси основних занять поселенців краю від ХVІІ і до ХХ ст., зокрема перелогової системи землеобробітку на ранніх етапах освоєння степу, стійлового утримання худоби, ремесел, способів житлового та господарського будівництва, типів жител, особливостей народного одягу. Автор узагальнив етнічні риси слобожан, що ін­ тегрували традиції культури і побуту чи не всіх етнографічних районів України, вихідці з яких складали в минулому перших освоювачів Слобожанщини. Дуже важливою була увага М. Сумцова до духовного світу народної маси. В тому ж 1918 р. Д. Багалій опублікував, головно, історичного змісту книгу “Історія Сло­ бідської України”, але з великою увагою до етнографічних сюжетів, зокрема, руху населення, його національного складу, соціальної структури і побутових стосунків між різними соціальними верствами: дворянами і козаками, козаками і селянами, ремісничо­торговим міським населенням і духовенством. Д. Багалій так само детально зупинився на стані традиційної матеріальної культури: дворів і жител козацької старшини і народної маси, одягу чоловічого і жіночого представників різних соціальних верств, також відносин між членами сімей слобожан та ін. У 1990 р. працю Д. Багалія перевидали11. 7 Harasymczuk R., Tabor W. Etnografja połonin huculskich. – Lwów, 1938. 8 Жаткович Ю. Етнографіческій очерк угро­русских. Комплексне видання. – Ужгород: Мистецька лінія, 2007. – С. 4. 9 Винниченко І. Історія етнографічних досліджень Берестейщини: політичне замовлення чи наукова об’єктивність ? // Полісся: мова, культура, історія. Матеріали міжнар. конф. – Київ, 1996. – С. 207–211. 10 Полісся: матеріальна культура. – Київ: Наукова думка, 1988. – С. 18–19; Obrębski J. Problem etniczny Polesia // Sprаwy narodowościowe. – Warszawa, 1926. – № 1–2. – S. 10–29. 11 Багалій Д. І. Історія Слобідської України. – Харків: Основи, 1990. 528 Степан Макарчук Тематично оригінальну і змістовну працю видав у Ленінграді 1928 р. А. За­ рембський, в якій відобразив народну творчість подільських селян, насамперед із галузей прикладного мистецтва – настінний розпис інтер’єрів жител, килимар­ ство, вишивка рушників і компонентів одягу, подушок, способи облаштування і прикрашення інтер’єру та екстер’єру жител12. У міжвоєнні роки було написано і видано етнографічні праці про окремі під­ райони, в тому числі з назвами адміністративного походження. Для вивчення українського звичаєвого права досі не втратили свого значення статті Арнольда Кристера та Бориса Язловського, опубліковані в серійному видан­ ні “Праці для виучування звичаєвого права України”13. На етнографічні теми про окремі райони були опубліковані статті А. Кримського, В. Кравченка, Є. Спась­ кої, Р. Данькевич та інші14. Підхід до студій над культурою і пробутом українців, насамперед, за окре­ мими районами і підрайонами, залишався чи не провідним в етнологічній науці і в другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. Під історико­етнографічним оглядом праці про Волинь писали М. Крикун, М. Ковальський, В. Горленко, А. Данилюк, Р. Радович, Л. Чайківська та інші. Полісся досліджували М. Козакевич, В. Горлен­ ко, А. Данилюк, багато учасників польових експедицій, що діяли за програмами постчорнобильського вивчення району. Серед них М. Глушко, Р. Радович, Р. Сі­ лецький, О. Сапеляк, К. Кутельмах, М. Гладкий, І. Несен та інші. За результатами експедицій видано три томи збірників наукових статей “Полісся України”15. Так само, за результатами вивчення карпатських етнографічних районів створено низ­ ку колективних праць “Бойківщина”, “Гуцульщина”, двотомовий збірник статей “Лемківщина”. Оригінальну працю “Закарпаття: народознавчі роздуми” видав у 1995 р. М. Тиводар. Тематично близькою, але зі значно більшим фактологічним і теоретичним матеріалом стала також праця цього дослідника, що вийшла дру­ ком у 2011 р.16 Ще раніше М. Тиводар видав велику працю про традиційне ско­ тарство в Карпатах17. В останні десятиріччя були оприлюднені ґрунтовні праці про Поділля, серед них знаковими є монографія Т. Косміної, історіографічне дослідження Л. В. Баженова, колективне видання “Поділля”18. Серед видань останніх десятиріч високу оцінку спеціалістів, незважаючи на жанр посібника, отримала праця вченого Одеського університету В. Кушніра “Народознавство Одещини” (Одеса, 1998). 12 Зарембский а. Народное искусство подольских украинцев. – Ленинград, 1928. 13 кристер а. Спадкування за звичаєвим правом у Кролевицькому повіті на Чернігівщині // Праці комісії для виучування звичаєвого права України. – Київ, 1925. – С. 13–17; Язловський Б. Сьогочасне родинне звичаєве право с. Павлівки на Полтавщині // Там само. – С. 18–31. 14 Борисенко В. Нариси з історії української етнології 1920­х – 1930­х рр. – Київ, 2002. – С. 60–65. 15 Полісся України. Матеріали історико­етнографічного дослідження. – Львів: Інститут народознавства, 1997. – Вип. 1. Київське Полісся. 1994–1999; Вип. 2. Овруччина, 1995. 2003; Вип. 3. У межиріччі Ужа і Тетерева, 1996. 16 Тиводар М. Етнографія Закарпаття. Історико­етнографічний нарис. – Ужгород: Гражда, 2011. 17 Тиводар М. Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. Історико­етнографічне дослідження. – Ужгород: Карпати, 1994. 18 косміна Т. В. Сільське житло Поділля (кінець ХІХ–ХХ ст.). – Київ, 1980; Баженов Л. В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХХ–ХХ ст. – Кам’янець­Подільський, 1993; Поділля. Історико­етнографічне дослідження. – Київ: Доля, 1994. 529 Етнографічні райони України: до історіографії дослідження Помітним явищем етнографічної науки України стала колективна монографія “Холмщина і Підляшшя. Історико­етнографічне дослідження”, написана за ініціативою і видана у 1997 р. під загальною редакцією професора В. Борисенко. Широко відомою стала тритомова праця професора Чернівецького університету Г. К. Кожолянка “Етнографія Буковини”, що побачила світ окремими томами у 1999, 2002 і 2004 рр. Важливим вкладом у знання про етнографію Криму стало джерелознавчого характеру видання “Крымские татары” (Сімферополь, 2005 р.), що вміщує праці багатьох дослідників проблеми кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. Можна, отже, говорити, що і на нинішньому етапі розвитку етнологічної науки етнографічні райони, а також підрайони продовжують залишатися важливим об’єктом досліджень. Так, гідним наслідуванням інтересу до Слобожанщини М. Сумцова і Д. Багалія стала монографія російської вченої Л. М. Чижикової “Русско­ украинское пограничье: судьбы традиционно­бытовой культуры”, особливо свіжою сюжетною лінією якої є відображення процесів асиміляції українського населення східних районів Слобожанщини, які за наслідками державного розмежування між Російською Федерацією і Українською СРР на початку 20­х років ХХ ст. опинилися у складі Росії. З праці Л. Чижикової наведемо лише два статистичні показники: під час радянського перепису населення 1926 р. в тодішніх Воронезькій і Курській губерніях, що реформувалися в області, нарахували 1523 тис. українців19. За переписом 1959 р. на тій же території вже трьох областей Бєлгородської, Воронезької і Курської облікували як українців всього 260 тис. осіб20. Всі зросійщені українці пам’ятають про свої українські корені, але вже не називають себе українцями і ще не називають себе росіянами, а чи не кожного разу на запитання, хто вони за національністю, відповідають: “ми перевертні”21. Багато років вивчає етнографічний район Покуття івано­франківський етно­ лог М. Паньків, працю про Гуцульщину видав у 2004 р. В. Грабовецький22. Прикладів того, як у наш час науковці досліджують окремі етнографічні ра­ йони дуже багато. Тільки випускники аспірантури кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка, починаючи від 1996 р., захисти­ ли дисертації про ті чи інші сфери етнокультури Лемківщини (О. Турчак, 1996), Волині (М. Костюк, 1998), Полісся (М. Гладкий, 2004), Опілля (О. Годованська, 2006), Бойківщини (Н. Левкович, 2010). Як правило, у більшості праць про окремі етнографічні райони порушувалося питання про їх межі й територію. І все ж, незважаючи на увагу до вивчення етнокультури районів, і досі в етнологів немає єдності в питаннях про межі між Волинню і Поділлям, Поділлям і Середнім Подніпров’ям, Волинню і Опіллям, а особливо між підрайонами Півдня України. Чимало плутанини траплялося в етно­ логічній літературі з приводу назв (субетнотопонімів) окремих районів. Чи не в першій аналітичній етнографічній праці про всю Україну, яку в 1916 р. видав Ф. Вовк, усі нібито субетнотопоніми виводили від назв адміністративних одиниць, як, наприклад, 19 чижикова Л. Н. Русско­украинское пограничье: судьбы традиционно­бытовой культуры. – Москва, 1988. – С. 39, 41. 20 Там само. – С. 45. 21 Там само. – С. 49–52. 22 Грабовецький В. Ілюстрована історія Прикарпаття. Том третій. Тисячолітній літопис Гуцульщини. – Івано­Франківськ: Нова зоря, 2004. 530 Степан Макарчук Київщина, Полтавщина, Галичина, Катеринославщина, Харківщина, Чернігівщина, а також Волинь і Поділля, хоч ці два останні субетнотопоніми для того часу мали теж адміністративне походження від назв Волинської і Подільської губерній. Так само, від назв губерній вчений застосовував терміни Вороніжчина, Курщина, Херсонщина23. Правда, стосовно західноукраїнських земель, до того часу краще вивчених завдяки НТШ, Ф. Вовк часто послуговувався власне етнографічними означеннями на зразок Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, Покуття і навіть назв “карпатське Підгір’я”, “гуцульське Підгір’я”. Послідовно вживав субетнотопонім “Полісся”, хоча чи не кожного разу з означенням Волинське, Київське, Чернігівське. Описуючи райони, де характерні кольорові стрічки у вбранні дівчат, Ф. Вовк уживав як рівнозначні, насправді відмінного етнотопонімічного походження, топоніми Правобережжя, Київщина, Угорська Русь, Лівобережжя, Полтавщина, Харківщина24. Складається враження, що питання про назви етнографічних районів було для нього не варті уваги або ж маргґінальні, на відміну від дослідників західноукраїнських земель, в тому числі поляків А. Фішера, Й. Фальковського, В. Пашницького, які до кінця 30­х років ХХ ст. виробили досить узгоджені погляди на етнографічні райони і підрайони Галичини, Волині, Закарпаття та межі районів. Етнографи Східної (від початку 20­х років ХХ ст. – підрадянської) України аж до другої половини 50­х рр. ХХ ст. це питання практично обходили стороною, послуговуючись найчастіше адміністративними означеннями досліджуваних місцевостей на зразок “Кролевецький повіт на Чернігівщині”, “Звенигородщина”. У 20–30­х роках ХХ ст. ті чи інші явища матеріальної і духовної етнокультури досліджувалися в межах етносу за тематичним принципом25. У вигляді окремого наукового завдання питання етнографічного районування було підняте лише в середині 1950­х рр., коли Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР розпочав готувати узагальнювальну в межах України народознавчу працю “Українці”26. З метою окреслення вихідних засад до проблеми 20–23 лютого 1956 р. у згаданому Інституті відбулася широка нарада науковців, в якій, окрім етнографів, брали участь географи, фольклористи, мовознавці, історики та інші науковці гуманітарних спеціальностей. З доповіддю про етнографічне районування України на нараді виступив відомий етнограф Г. Ю. Стельмах. Виходячи з доробку українських та інших науковців ХІХ – першої половини ХХ ст., доповідач зробив узагальнення, що є такі етнографічні райони: Полісся, Карпати, Лівобережна і Правобережна Україна (в оcновному Подніпров’я), Галичина і Степова Україна27. Тоді до наукової літератури ніби офіційно впроваджувався термін “етнографічний район”. Нагадаємо, що у свій час на окреслення поняття “етнографічна група” І. Франко вживав термін “етнічна група”28. Що ж стосується 23 Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. – Київ, 1995. – С. 64, 86, 96. 24 Там само. – С. 128. 25 Борисенко В. Нариси з історії української етнології... – С. 83–88. 26 Українці: історико­етнографічна монографія: В 2­х кн. – Опішня: Українське народознавство, 1999–2000. 27 Стельмах Г. Ю. Етнографічне районування України кінця ХІХ століття // Наукові записки Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. – Київ, 1958. – Т. ІV. – С. 106. 28 Франко І. Етнографічна експедиція на Бойківщину // Зібрання творів в 50­ти томах. – Київ, 1982. – Т. 36. – С. 71, 79. 531 Етнографічні райони України: до історіографії дослідження дефініції “етнографічний район”, то він, здається, до того часу не вживався. До цього можна додати, що як в доповіді Г. Ю. Стельмаха, так і у пізніших публікаціях, зокрема, у відповідному параграфі Д. М. Косарика, К. Г. Гуслистого і В. Ф. Горленка монографії “Українці” не було наведено визначення цього терміна29. Виглядало так, ніби і Г. Ю. Стельмах, і автори параграфу не цікавились змістом самого поняття “етнографічний район”. Через це вже у самій доповіді в число тих районів одночасно вводили географічні Карпати і Степову Україну, історико­ політичні Правобережну Україну, Лівобережну Україну, Галичину, етнографічне Полісся, яке є одночасно поняттям географічним. Фактично, Г. Ю. Стельмах уже від початку вияснення проблеми давав неправильний старт. Його приклад наслідували автори монографії “Українці”, коли писали про південно­західний “великий етнографічний район”, в якому виділяли “підрайони” Галичину, Буковину, Закарпатську Україну, Західну Волинь і Західне Поділля. В такому контексті в один ряд були поставлені як історико­політичні означення Галичина та Буковина, геогра­ фічне Закарпатська Україна, так і етнографічні Західна Волинь і Західне Поділ ля, що сплутувало об’єктивне сприйняття меж районів. Адже відомо, що Західне Поділля і південно­західна Волинь вже від 1772 р. виявилися територіальними частинами австрійської адміністративної одиниці “Галичина” (з офіційною назвою “Королівство Галичини і Лодомерії” – “Königreich Galizien und Lodomerien”). Частина ж південно­західного Поділля від 1849 р. входила до складу австрійської адмі ністративної одиниці “Буковина” (офіційно “Князівство Буковина” –“Her­ zogtum Bukowina”). Зрозуміло, що географічно українські історико­політичні та етнографічні райони з огляду на історичні відмінності їх формування не можуть збігатися. Етнографічним районом треба називати територію, на якій у процесі тривалого розвитку склалися відносно однакові або ж виразно близькі між собою компоненти традиційної матеріальної і духовної культури корінних мешканців. Історико­політичні райони сформувалися, головно, під впливом відмінного політичного становища тих чи інших територій у минулі часи, що позначилося на сучасних політичних, релігійних, моральних та естетичних симпатіях населення, національній свідомості, ставленні до інших національностей. Згодом деякі етнографи не лише повторювали запропоновані на нараді 1956 р. методологічні помилки, але і поглиблювали їх, зокрема, у навчальних виданнях. В курсі лекцій досить голосного свого часу українського етнографа Анатолія Пономарьова “Українська етнографія” (1994) читаємо, наприклад: “Такі саме обриси має Покуття і в наш час – між Галичиною, Поділлям і Буковиною, включаючи частину Івано­Франківщини”30. У такому географічному окресленні Покуття допущено кілька помилок. Не можна писати, що Покуття знаходиться між Галичиною і Поділлям, бо Покуття як етнографічний район є не “між Галичиною”, а частиною історико­політичного району Галичина. Так само неправильно писати, що Покуття є “між Галичиною, Поділлям та Буковиною”, бо західне Поділля є частиною Галичини, а рівнинна частина Буковини як історико­політичного району є продовженням етнографічного Поділля. Неправильно твердити, що Покуття охоп­ лює частину Івано­Франківщини. Покуття є частиною Івано­Франківської області. 29 Українці: історико­етнографічна монографія... 30 Пономарьов а. Українська етнографія. Курс лекцій. – Київ, 1994. – С. 139–140. 532 Степан Макарчук Неуважними до використання етнографічних та історико­політичних топонімів як однозначних бувають навіть авторитетні географи. Професор Ф. Д. Заставний під поняттям “етнічні землі” поставив як однозначні й історико­політичні, й історико­ етнографічні “землі”: Запоріжжя, Новоросію, Кубань, Гетьманщину, Західну Україну, Галичину, Поділля, Волинь, Буковину, підросійську Україну, Північне Причорномор’я, Брацлавщину, Ханську Україну, Гуцульщину, Бойківщину і т. д. – близько 40 топонімів дуже різного змісту31. Автор, правда, уточнює зміст кожної назви, але тоді варто було б зазначити, що мова йде про різні географічні дефініції, які мали місце в історичні часи або існують досі. Так чи інакше, в умовах незалежної України інтерес до окреслення меж етно­ графічних районів і підрайонів підвищився, головно, на жаль, у навчальній літе­ ратурі. В науковому плані це питання вивчали й аналізували В. Горленко, з легкої руки якого від 1996 р. етнологи заговорили про те, чи є у складі українського наро­ ду етнографічна група “литвини”, і, якщо так, то якою є її дислокація. Сам В. Гор­ ленко окреслив територію, заселену “литвинами”32. В науковому жанрі спробува ла узагальнити етнографічні, діалектологічні, географічні пошуки дослідників мину­ лого про межі в цілому недостатнього вивченого етнографічного підрайону Опіл­ ля О. М. Годованська33. Ґрунтовною працею в жанрі етнографічної історіографії є велика стаття про­ фесора М. Глушка “Етнографічне районування Української Галичини (за матеріа­ лами наукових досліджень ХІХ – початку ХХІ ст.)”34. Автор проаналізував та уза­ гальнив, складається враження, праці всіх дослідників етнографії Галичини ХІХ ст. і до наших днів з особливою увагою до того, як українські, польські, російські та інші вчені визначали межі між окремими районами, якими були в науці дискусії з того питання і які думки про це пройшли перевірку часом і які мали б прийма­ ти молоді науковці, що, на жаль, так не є. У досить ошатно і гарно виданій книзі Оксани Косміної читаємо: “Опільський район межує на півночі з Галичиною, на південному сході – з Західним Поділлям, на південному заході – з Бойківщиною. Межами району на заході є державний кордон з Польщею”35. У цих двох речен­ нях щонайменше кілька помилок: Опілля не межує, а є частиною Галичини, з Бой­ ківщиною Опільський район не межує; на заході до державного кордону Опілля не сягає; Західне Поділля теж є частиною Галичини; рівно ж і частиною (північ­ ні схили Карпат) Галичини є Бойківщина. і т. ін. Тим не менше, в навчальній етнологічній літературі, починаючи від 1990­х рр., погляди на засадничі питання етнографічного межування України ста­ ли відносно узгодженими. За основними етнологічними аналогіями, рівно ж за діалектами, практично всі автори поділяють Україну на три великі регіони: – Центрально­південно­східний; 31 Заставний Ф. Д. Географія України:У 2­х кн. – Львів, 1994. – С. 320–349. 32 Горленко В. До проблеми вивчення етнографічної групи українців “литвини” // Полісся: мова, культура, історія... – С. 194–200. 33 Годованська О. М. Наукова дискусія навколо Опілля як етнографічного субрайону України // Наукові записки НУ “Острозька Академія”. Історичні науки. – Острог, 2006. – Вип. 6. – С. 55–65. 34 Глушко М. Етнографічне районування Української Галичини (за матеріалами наукових досліджень ХVІ – початку ХХІ ст.) // Галичина: етнічна історія. – Львів, 2008. – С. 46–80. 35 косміна О. Традиційне вбрання українців. – Київ, 2008. – С. 47. 533 Етнографічні райони України: до історіографії дослідження – Північний або Поліський; – Південно­західний. Регіони як дефініції є ширшими, як етнографічні райони. У поділі країни на етнографічні райони саме від означених регіонів відштовхуються авторитетні вче­ ні. Серед них Р. Ф. Кирчів (у відповідному розділі навчального посібника “Етно­ графія України” 1994 і 2004 рр. видання та в “Малій енциклопедії українського народознавства”36), В. І. Наулко (у посібнику “Культура і побут населення Украї­ ни” (1991)), М. Хоменко (у посібнику “Українська етнологія” (2007)) та ін. Далі всі автори окреслюють у названих регіонах етнографічні райони, а в районах – етнографічні підрайони. Так, у Центрально­південно­східному регіоні виділяють етнографічні райони Середнє Подніпров’я, Слобожанщину, Південь України, або Степову Україну. Врешті в Середньому Подніпров’ї є Полтавщина, правобережне середнє Подніпров‘я, південна Київщина. У Північному або Поліському районі є етнографічні підрайони Західне Полісся, Середнє, Східне. Попри те, що Південно­західний регіон під етнографічним оглядом є найстрокатіший, особливих розбіжностей у баченні його складових етнографічних районів і підрайонів у більшості сучасних дослідників немає. Всі автори відносно однаково розглядають як етнографічні райони чи підрайони та аналогічно окреслюють межі Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, Волині, Поділля та підрайонів Покуття, Підгір’я, Опілля, Надсяння. М. Тиводар впровадив поділ Низинного Закарпаття на чотири підрайони, заселених так званими долинянами: Марамуроський, що обіймає південно­східну частину Закарпаття з містами Тячів, Хуст північніше вздовж русла Тиси. На заході межею Марамурощини є річка Ріка; Боржавський – у межиріччі річок Боржави і Латориці, що знаходиться західніше від Марамуроського; Ужанський, розташований на північний захід від Боржавського на середній і нижній течії р. Ужа; Перечинсько­Березнянський північніше Ужанського в долинах річок Ужа, Лютої, Турії37. Є певні відмінності у баченні етнографами України локальних підрайонів Півдня або Степової України, зокрема, в навчальній літературі. Відомий вчений, член­кореспондент НАНУ професор В. І. Наулко з огляду на досить взаємно по­ дібні природні та соціальні умови замешкання людності взагалі не торкається питання про поділ Півдня на райони чи підрайони, а обмежується визначенням, що Південь “є своєрідним історико­етнографічним районом, який відзначається змішаним складом населення, порівняно великою його соціальною рухливістю”38. Не вдається до пошуку етнокультурних особливостей Півдня і співавтор одного з останніх ґрунтовних навчальних видань “Українська етнологія” М. Хоменко. Він лише констатує факт, що “на думку деяких дослідників […] окремі землі півдня (Подунав’я, Причорномор’я, Приазов’я, Донщина, Крим та ін.) мають істот ні від­ мінності і за складом населення, і за етнічною історією, і за структурою традиційно­ побутової культури”39. Бачимо, однак, що означення М. Хоменком підрайонів Півдня за етимологією має географічне походження. 36 Мала енциклопедія українського народознавства. – Львів, 2007. – С. 184–186. 37 Тиводар М. Етнографія Закарпаття... – С. 68–76. 38 Культура і побут населення України. – Київ, 1991. – С. 23. 39 Українська етнологія. Навчальний посібник / за ред. В. Борисенко. – Київ, 2007. – С. 48. 534 Степан Макарчук Згадана вже О. Косміна у праці про народний одяг на означення Півдня Укра­ їни використала термін “Степовий макрорайон”, що охоплює підрайони: Буджаць­ кий, Одеський, Нижньодніпровський, Таврійський, Приазовський, Кримський40. Отже, шість підрайонів. Дослідниця спробувала визначити характерні особливості народного одягу визначених підрайонів. До наведеного поділу Півдня України сумнів викликає зараховування до Тав­ рійського району частину “материкового” Причорномор‘я (Нижнього Подніпров’я) фактично на тій лише підставі, що від початку ХІХ ст. і до 1925 р. вона входила до складу російської адміністративної одиниці Таврійської губернії з центром у Сімферополі. Насправді ж, під етнографічним кутом зору підстав ділити Нижнє Подніпров‘я від порогів нижче сучасного Дніпропетровська до гирла Дніпра немає. У навчальному посібнику “Етнографія України” 1994 і 2004 рр. видання пи­ тання про районування Півдня України торкнувся професор Р. Кирчів. Він назвав п’ять підрайонів: Приазовський, Нижньоподніпровський, Нижньопобозький, Бу­ джак і Таврію41. Хоч і цей автор не окреслює району Таврії: чи він має на увазі лише Крим, чи так само простір колишньої російської адміністративної одиниці Таврійської губернії. Цілком зрозуміло, що відсутність узгоджених поглядів етнографів на підра­ йони Півдня пояснюються двома причинами: 1) недостатнім вивченням краю під етнографічним кутом зору; 2) відносною подібністю природних та соціальних умов проживання насе­ лення на всьому великому просторі. У літературі спорадично вживаються також інші топоніми чи етнотопоні­ ми. Наприклад, Сіверщина, Донщина (правильніше було б Донеччина, бо йдеть­ ся про лівобережний і правобережний простори ріки Донця, а не Дону). Певної відповіді на те, чи, скажімо, під назвою Сівер і в наш час можемо бачити якийсь окреслений простір чи той простір уже поглинутий Східним Поліссям або ж Пів­ нічною Слобожанщиною немає, як і немає єдиної думки про те, чи на загально­ му тлі етно графічного районування України доречно визначати як окремий район Донеч чину, а чи вважати, що північна частина простору в басейні Сіверського Донця є південною частиною Слобожанщини, а південна – підрайону Приазов’я етно графічного району Південь України. Неоднаковим є бачення того, який простір слід бачити під етнотопонімом Над­ сяння. Очевидно, важливо було б визначити межі підрайонів четвертого порядку в Криму, якось чіткіше окреслити етнографічну межу між Середнім Подніпров’ям і Східним Поділлям, уточнити багато інших питань етнографічного районування. Але коли на ці питання не знаходимо джерельних матеріалів про етнокультуру ра­ йо нів з давнішого часу, коли та етнокультура виступала ще у всій своїй пов ноті, то на базі сучасних етнографічних джерел це зробити вже досить складно. 40 косміна О. Традиційне вбрання українців... – С. 118. 41 Етнографія України / за ред. С. А. Макарчука. – Львів: Світ, 2004. – С. 129.

Схожі ресурси