Михайло Драгоманов як поліґістор

Статтю присвячено науковій спадщині М. Драгоманова як поліґістора, його здобуткам в історичній, філологічній науці тощо. Висвітлено значення його діяльності в Україні й за кордоном, еволюцію поглядів ученого, актуальність ідей М. Драгоманова у ХХІ ст....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2012
1. Verfasser:	Погребенник, В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2012
Schriftenreihe:	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73898
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Михайло Драгоманов як поліґістор / В. Погребенник // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 636-648. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-73898
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-738982015-01-17T03:01:23Z Михайло Драгоманов як поліґістор Погребенник, В. Статтю присвячено науковій спадщині М. Драгоманова як поліґістора, його здобуткам в історичній, філологічній науці тощо. Висвітлено значення його діяльності в Україні й за кордоном, еволюцію поглядів ученого, актуальність ідей М. Драгоманова у ХХІ ст. The article focuses on the scholarly heritage of Mykhailo Drahomanov as a polyhistor as well as his achievements in history, literature and linguistic studies, etc. The significance of his activities in Ukraine and abroad, the evolution of the scholar’s viewpoints and the topicality of his ideas in the 21th century are highlighted in the article. 2012 Article Михайло Драгоманов як поліґістор / В. Погребенник // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 636-648. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. 2223-1196 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73898 uk Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	Статтю присвячено науковій спадщині М. Драгоманова як поліґістора, його здобуткам в історичній, філологічній науці тощо. Висвітлено значення його діяльності в Україні й за кордоном, еволюцію поглядів ученого, актуальність ідей М. Драгоманова у ХХІ ст.
format	Article
author	Погребенник, В.
spellingShingle	Погребенник, В. Михайло Драгоманов як поліґістор Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
author_facet	Погребенник, В.
author_sort	Погребенник, В.
title	Михайло Драгоманов як поліґістор
title_short	Михайло Драгоманов як поліґістор
title_full	Михайло Драгоманов як поліґістор
title_fullStr	Михайло Драгоманов як поліґістор
title_full_unstemmed	Михайло Драгоманов як поліґістор
title_sort	михайло драгоманов як поліґістор
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2012
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73898
citation_txt	Михайло Драгоманов як поліґістор / В. Погребенник // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 636-648. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.
series	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
work_keys_str_mv	AT pogrebennikv mihajlodragomanovâkpolígístor
first_indexed	2025-07-05T22:22:09Z
last_indexed	2025-07-05T22:22:09Z
_version_	1836847338265509888
fulltext	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 21/2012636 Володимир Погребенник (київ) МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ ЯК ПОЛІҐІСТОР Михайло Драгоманов – великий учений і невтомний громадський діяч, справжній світоч українства і всеслов’янства, один із найбільших у нас “апостолів правди і науки” (Сергій Єфремов). Проте і на двадцятому році незалежності України він залишається недостатньо знаним. І це при тому, що Драгоманов – ключова, знакова фігура українського суспільного, наукового і громадсько-культурного життя 60–90-х рр. в ХІХ ст. обабіч кордону між Росією й Австро-Угорщиною, першорядний учений-поліґістор і корифей науки, “перший український лідер нової доби” (Ярослав Дашкевич). Ідейних впливів Драгоманова зазнали, за словами Януша Радзейовського, всі відлами українського суспільства, від лібералів до комуністів (окрім крайньо правого націоналістичного угруповання). Історичні й політичні думки, виплоди його гострого критичного pозуму, що визнавав, але не схилявся перед жодними авторитетами, актуальні й у ХХІ ст. Особливо необхідним сьогодні бачиться інтегративне висвітлення цілісної за всієї різноаспектності постаті мислителя, вивчення його непроминальних думок різного часу та ідеалів у їх розвитку та зміні, повернення в обіг цілої низки маловідомих досі праць, а також листів. Адже листування, наприклад, М. Драгоманова та І. Франка “виходить за рамки особистих стосунків двох великих особистостей. Без аналізу цих документів епохи немож- ливо досліджувати ні розвиток літературного процесу в Україні останньої чверті ХІХ ст., ні національний рух того періоду в цілому”, як цілком слушно зазначив Б. Якимович у “Передмові до другого видання” Корпусу листування Івана Франка й Михайла Драгоманова1. Таке вивчення й висвітлення, безсумнівно, збагатить осмислення доробку визначного сина України, розширить уявлення про реальні масштаби його багатогранної діяльності, повніше розкриє науково-творчу індивідуальність М. Драгоманова – вчителя істини і борця за свободу думки, сумління та слова, справжнього вченого-енциклопедиста, який залишив тривкі сліди у філософії й педагогіці, в історичній і філологічній (фольклористика, літературознавство, лінґвістика) науках, у педагогіці, українознавстві, політології, соціології, культурології, у журналістиці, видавничій справі, публіцистиці. Науково-творча спадщина такого калібру вчених-поліґісторів (а в Україні ХІХ – початку ХХ ст. це також М. Костомаров, П. Куліш, І. Франко, В. Антонович, М. Грушевський, В. Гнатюк, А. Кримський) є одним із потужних духовних 1 Якимович б. Передмова до другого видання // Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова / Редкол.: І. Вакарчук, Я. Ісаєвич, Б. Якимович та ін. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. – С. 6. 637Михайло Драгоманов як поліґістор генераторів тієї, за словами Л. Костенко, “гуманітарної аури нації”. За обставин політичної й ментальної роз’єднаності й несвободи батьківщини та зумовлених ними перешкод у науковому і культурному розвитку, праця цих вчених була для України всім: історіографією, філософією, політичною трибуною нації, науковою скрижаллю вільних думки і вислову, принципових переконань. Адже, як писав віршем Іван Франко, Драгоманов розбивав української “невіжості границі, / на світло вивів нас із темноти”. Він прищеплював погляд на українську справу з європейської перспективи, і тому карби його духу, як висловився Франко, ми мали б сьогодні вчувати у кожній сфері життя. У його “коронній” історичній науці зрілий Драгоманов був тим позитивістом не у строгому кантівському розумінні, і матеріалістом, який глибоко усвідомлював роль економічних і соціальних чинників в житті суспільства, але не поділяв ортодоксії матеріалістичного розуміння історії. Натомість, він підкреслював визначальну роль традиції, культури, національного характеру, вводив усвідомлення українства як повноправної частини європейської і світової цивілізації. Головною ідеєю вченого І. Франко недаремне виставив ідею людського активізму, розкріпачення людського духу та духовної сили маси, що допомагає зрушувати “віз людської цивілізації”. М. Драгоманов був вищим над партійні інтереси, відданим істині. Глибокосутньою думкою й високими ідеалами він охопив цілокупне коло інтересів сучасників. Саме життя заставило його не обмежуватися вивченням давньої й середньовічної культури, релігії й міфології, взагалі історії цивілізації, і змусило зануритися в сучасну проблематику. Вчений досліджував її інструментарієм різних наук, упроваджував нові дослідницькі методології й технології – насамперед компаративістики, міграціонізму. Прищеплював їх не тільки в Україні, а й у незалежній Болгарії, формуючи її молоду національну і наукову еліту. Проблема адекватного реконструювання наукового набутку М. Драгоманова, цього значного репрезентанта української науки, суспільно-політичної і культурологічної думки, мемуаристики, епістолографії etc., etc. – це, насамперед, проблема наукової об’єктивності, належної повноти й різноаспектності висвітлення цієї творчої особистості без спотворювальних унесень “лівої” чи й “правої” політичних тенденційностей, у широких контекстуальних зв’язках із громадським життям, розвитком науки і культури тощо та з урахуванням векторів і алгоритму еволюційного розвитку персоналії вченого. Щодо цього, то видатному українському вченому не пощастило як за життя, так і після смерті. Головна причина – неґація й голобельна критика В. І. Леніна визначного антицентраліста. Ленiнське тавро “нацiоналiстичного мiщанина”, викликане Драгоманівським неприйняттям великодержавного централiзму та полiтики російщення, надовго визначило долю спадщини вченого в СРСР. Як відомо, мертволитому самодержавному диктату центру, імперської російської метрополії, М. Драгоманов протиставив ідею асоціації вільних суб’єктів на зразок Швейцарії, пов’язав із громадівським союзом “вільних спілок” відсутність кривди людини й нації, повноту забезпечення гармонійного розвитку окремих індивідуумів, цілих народів і держав. Тобто виступи М. Драгоманова різного часу показують: ідеалом для нього була не централізована бюрократична держава типу Росії, а громадська, свого роду народний commonwealth, як згодом назвав її англійський філософ Едмунд Берк, що 638 Володимир Погребенник ставив би за мету consensus omnium – національну суспільну злагоду. У результаті ленінського невизнання особи й спадщини вченого в СРСР “Драгоманова краще було не цитувати навіть тоді, коли без цього імені, здавалося би, й історикові, й літературознавцеві, й фольклористові важко було малювати попередні епохи, вивчати українську культуру, досліджувати українську науку”2. З іншого боку, над М. Драгомановим тяжiло (й тяжіє досі) неприйняття Д. Донцова плитко потрактованого космополітизму вченого та ігнорування його ідейно-світопоглядової зміни. Навіть у незалежнiй Україні дехто прагне проголосити Драгоманова якоїсь чистої води “космополiтом”, не враховуючи той факт, що у нього, як слушно зазначав Іван Денисюк, цей “термiн багатозначний. Вiн означає i “європеїзм”, i “компаративiзм”, i “не-нацiоналiзм”. При всiй контроверсiйностi своїх поглядiв (i таких самих їх оцiнок) безрiдним космополiтом Драгоманов не був, а вважав себе просто українцем. Один iз його псевдонiмiв – Українець”3, і це нагадує, що він гаряче любив Україну, її мову, пісні, природу (це й відзначила у спогадах про батька Лідія Драгоманова). Його ж гасло – “Космополітизм у цілях, націоналізм у формах і способах” – вклало у перший із двох ужитих термінів значення всеєвропейськості мислення. Крім того, М. Драгоманов – один із найбільших вільнодумців і речників толерантності до гноблених тиранічною Російською імперією людини й нації. До того ж він, працюючи задля “поступу України” та її визволу від усякої неволі, для свободи й інших, недержавних слов’янських народів, зазнав іще й тяжких випробувань долі. Так, той, хто всіляко сприяв розвитку вільної думки в Україні обабіч кордонів, сам мусив шукати сприятливіших обставин для праці в Західній Європі, а при тім змусив її пізнати Україну. М. Драгоманов повертав Україну в європейський контекст, сприяв подоланню набутих під московськими царями синдромів хуторянства і менше- вартості. Стрижень його дiяльностi прекрасно визначив I. Франко: “Це нi бiльше нi менше як пропаганда саме iдеї нацiональної окремiшностi України i необхiдностi, щоб українська iнтелiгенцiя служила українському народовi саме своєю iнтелiгентнiстю, тобто своїм розумом, наукою. Цiєю однiєю ідеєю проникнутi всi його працi, виданi в Києвi, Львовi, Вiднi, Женевi, Флоренцiї, Парижi, Петербурзi, Москвi”4. Хліб вигнанця – зачинателя нової плеяди української еміграції – виявився гірким. Зате М. Драгоманов позбувся тоталітарної опресії царату, спромігся у вільних умовах розгорнути багатогранну діяльність. Закордонна “експозитура” Драгоманова і його гуртка, як свого часу справедливо писав М. Грушевський, – витягала українців із манівців провінціалізму й опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху та змушувала орієнтуватись на перспективи загального політичного і соціального визволення. На довгий час напрям українського руху пішов по рівнозначних векторах трьох його осередків: київського, львівського і женевського. Тож і в цьому плані місія Драгоманова становила собою, за Грушевським, “епоху в українськім житті”. Ще у Полтавській гімназії вільнодумним юнаком Михайло перейнявся гуманними й ліберальними ідеями, зокрема визволенням кріпаків. Місто Величковського і Котляревського благотворно вплинуло на нього й атмосферою 2 Дашкевич Я. Постаті / Нариси про діячів історії, політики, культури. – Львів, 2006. – С. 289. 3 Денисюк І. Речник національної ідеї // Літературна Україна. – 2006. – 3 серп. – С. 7. 4 Франко І. Галицьке українофiльство // Його ж. Зiбрання творів: У 50 т. – Київ, 1985. – Т. 41. – Кн. 2. – С. 446. 639Михайло Драгоманов як поліґістор ширення українофільського громадівського руху. Гімназистом Михайло захопився “історієлюбством”, полонився викладами історика О. Строніна й латиніста К. Полевича. У Києві майбутній історик європейського масштабу прилучився до фундаментальних праць О. Конта, Ґ. Спенсера, П.-Ж. Прудона. Сприяла зростанню молодика й та “академічна воля” європейського типу, яку допустив у Київському університеті Св. Володимира попечитель навчального округу Микола Пирогов. Студентом М. Драгоманов став у центрі гуртка, який засновував перші в Росії недільні школи для дітей і дорослих. У двох із них він безоплатно викладав історію українською мовою. Навіть у період набуття освіти Драгоманов вирізнявся, за словами Софії Русової, незвичайною незалежністю думки й непохитною переконаністю, що походили від акцентуйованості його людської особистості, притаманної досліднику надзичайної ерудиції та широти політичного і наукового синтезу. Своєрідною клятвою вірності Україні й, водночас, усвідомленням того, наскільки тернистим є шлях служіння народові, стало для М. Драгоманова прощання з останками Шевченка дорогою до Чернечої гори, коли він видюче констатував: кожен, хто йде служити народові, одягає на себе терновий вінець... Фахові заняття історією та випрацювання перспективних наукових засад узаємозв’язку і процесуальності суспільних явищ призвели до успішного захис- ту дисертацій із римської історії – першої на право читання лекцій (“Імператор Тиберій”) та другої маґістерської (“Питання про історичне значення Римської ім- перії і К. К. Тацит”). По смерті батька багатообіцяючому лектору довелося зао- пікуватися братом і сестрою. Журналіст Драгоманов у передовицях і фейлетонах “Санкт-Петербургских ведомостей” намагався прояснити питання політичного ста- ну України; розглядав слов’янські справи з демократично-федерального погляду. Через критику М. Драгоманова стану шкільництва в Україні його опонент князь Ширинський-Шахматов, попечитель навчального відділу, добачив у нього “малороссийский сепаратизм”. Уже ці підозри, а також зближення з гуртком українофілів загрожували принаймні втратою праці. Та “батьківська” увага режиму тільки зміцнила українознавчі інтереси ще молодого доцента. Дослідження ж стародавньої історії, релігії й міфології привели М. Драгоманова до вивчення народних переказів і взагалі словесності українців. Він зріс на визначного фольклориста, разом із В. Антоновичем видавши “Исторические песни малорусского народа” (1874–1875) з науковими коментарями. В свою чергу, студії багатої і прекрасної української народної словесності, за власним визнанням ученого, заставили його міцно полюбити рідний народ, пов’язати його краще майбутнє з поставленням федерально-демократичної справи на всю її ширину. Три роки перебування за кордоном збагатили його науково у результаті від- відування бібліотек і лекцій, особливо знаменитого Теодора Момзена, що став Нобелівським лауреатом. М. Драгоманов у ту пору писав історичні дослідження, виступив зі сміливими публіцистичними статтями, в яких централізації й русифі- кації в Росії протиставив демократичний принцип самоуправління країв і націо- нальностей. Тож недарма І. Франко справедливо схарактеризував науковця не як кабінетного вченого, а як найтісніше пов’язаного з реальною дійсністю. Та й сам 640 Володимир Погребенник Драгоманов, зауваживши, що йому цікавіше творити історію, ніж писати про неї, вповні розкрив свій темперамент діяча. Добуток продуктивного вченого різногранних інтересів у цей час склали археографічні публікації про античних істориків і правителів, праці на теми ролі жінки в Римській імперії, стосунків церкви й держави, свободу сумління в ХVІ–ХVІІ ст. тощо, а також педагогічні роздуми про народні школи в Україні та значення української мови, діалектизмів ув освітньому просторі. З-під його пера виходили і статті, що обсягом і ґрунтовністю нагадували деякі сучасні монографії, і популярні “метеликові” розвідки, прозірливі політичні рефлексії й етнографічні капітальні праці про українську народну усну словесність. Перебування М. Драгоманова у Відні та контакти з галицькими українцями породили до життя його план розширити в Галичині “український напрямок”, при- вернути молодь до українства, поглибити національну свідомість. Відкриті листи публіциста до редакції газети “Друг” зміцнили в галицькій молоді українську на- родолюбну душу, виховали діяльне радикальне покоління “драгоманівців” на чолі з І. Франком і М. Павликом. Як писав про свого “правдивого учителя” І. Франко, М. Драгоманов виводив молодих галичан, “...малоосвітніх, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута”, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Повернувшись до Києва, М. Драгоманов у першій половині 1870-х рр. у лекціях “натискав” на порівняльний метод. Виклади й статті виявили енциклопедизм ученого, що, своєю чергою, збагатив його дослідження – наприклад, працю “Байка Богдана Хмельницького”, “Отголосок рыцарской поэзии в малорусских народных песнях” та інші. Проте в Російській імперії почались урядово-адміністративні заморозки, переслідування культурницької роботи, у якій добачався “малоросссийский сепаратизм”. Жертвами впали наукові інституції (“Південно-західний відділ Російського Імператорського географічного товариства”), помітніші науковці, втім неукраїнці. М. Драгоманову було заборонено знайомити студентів навіть із первісною культурою, а потім фактично прогнали з роботи. Так відомий учений не добровільним емігрантом, а політичним вигнанцем, якому в Росії загрожувало заслання, мусив назавжди покинути рідну землю. Як писав один із його опонентів, а потім прихильників Б. Грінченко, Драгоманов сам зробив себе вигнанцем задля того, щоб не стали вигнанцями з його рідної землі воля, правда, світло. Наукову діяльність та доробок М. Драгоманова, на нашу думку, варто періо- дизувати на три етапи: 1) перший період, що його складають праці М. Драгоманова 1865–1876 рр. Це “київська пора” – до вигнання, коли він дав чимало хосенного, насамперед у царині історії, навіть у режимній облозі, під опресією вільної думки царатом; 2) другий період – від 1876 р. до кінця 80-х (“женевська пора”), коли вче- ний уповні скористався можливістю вільної наукової, політичної та публіцистичної творчості, а також просвітницької діяльності, відчутно поглибив свою дослідницьку порівняльну методу тощо; 3) третій період – від 1889 р. і до смерті влітку 1895 р. (“софійська пора”), коли М. Драгоманов багато в чому переглянув свої історичні концепти-константи, збагативши українську суспільно-громадську й наукову думку універсальними ідеями та історіософськими прозріннями. Духовний продовжувач змагань кирило-мефодіївців і глибоко принциповий учений-нонконформіст, велетень праці й творець самобутньої політичної доктрини, 641Михайло Драгоманов як поліґістор засновник нового покоління української еміграції й натхненник радикальної партії в Галичині, М. Драгоманов став ідейним лідером нової доби, вийшов на прю з великодержавним московським і польським (у Галичині) шовінізмом, насильницьким онімечуванням, із російським реакційним панславізмом, протиставивши йому загальноукраїнське слов’янофільство. Поселившися 1876 р. у Женеві, де, відповідно до справедливої констата- ції Б. Якимовича, “не існувало поняття будь-яких обмежень друкованого слова”5, М. Драгоманов заснував вільну українську друкарню і заходився навколо видання “Громади”. Важко переоцінити її значення – недарма історик І. Лисяк-Рудницький визнав “Переднє слово до “Громади” Драгоманова за першу українську політичну програму, перелом у розвитку новітньої української політичної думки. М. Драго- манов став також публікатором української літератури, забороненої Емським ука- зом у Росії, фольклористичних студій та популярних брошур українською мовою. За підрахунком М. Тимошика, друкарня в Женеві випустила 112 книжок, із яких близько сорока – українською мовою. Вони стали цінним подарунком, ідейним ка- піталом будівничих української держави. Як історик М. Драгоманов сигналізував у Європі про царські проскрипції української культури і літератури, як політик – протидіяв драконівським заборонам продуманою системою женевських видавничих акцій; виступав проти кволого наддніпрянського українофільства, галицького москвофільства і закарпатського мадяронства, проти “обрусения” й “обпрусения” частин Польщі та турецького гніту балканських слов’ян. Він багато зробив для об’єднання Галичини й Закарпаття з Украї ною, навіть перемістив, як пишуть сучасні історики, центр східнослов’янського політичного руху – того майбутнього, що мав виникнути – в Україну. У західних виданнях учений публікував статті про Україну, знайомлячи світ із забутою країною в центрі Європи та – головне – доводячи її соборність. Він доказово розглядав понад двохсотлітнє існування України під Московським царством як “пропащий час”, поскільки “царська самоволя заїла вольності українські”. Голосом протесту проти нищення національної культури деспотичним самодержавством прозвучала доповідь М. Драгоманова на Літературному конґресі в Парижі (1878) “Література українська, проскрибована [заборонена – В. П.] російським урядом”. Її було видано по-французьки, а потім у розширеному вигляді й по-італійськи. Одно слово, у Швейцарії М. Драгоманов створив осередок політичної еміграції, який, за визнанням І. Франка, перетворився коли не на центр українського руху, то української думки впродовж цілих двадцятьох літ. Небезпечний для авторитарних режимів, Драгоманов усе більше ставав в опозицію не лише до режиму, а й до російських революціонерів – через їх великоросійський централізм, антикультурні тенденції, піднесення терору до рангу принципу революційної боротьби. Запрошений до редагування емігрантського часопису “Вольное слово”, М. Драгоманов зробив її органом агітації на користь ідей політичної волі з земським самоуправлінням. А його теза федеративного устрою Росії виявилася настільки революційною в той час, що зумовила несприйняття з боку російських марксистів. Важливими також були виступи М. Драгоманова у першій половині 1870-х рр. друком із цілою серією дописів у часописі “Вестник Европы” на краєзнавчо- 5 Якимович б. Іван Франко – видавець: книгознавчі та джерелознавчі аспекти. – Львів, 2006. – С. 67. 642 Володимир Погребенник культурологічні та політичні теми – новокельтського і провансальського руху у Франції, становища поляків і євреїв в Наддніпрянській Україні та українців у Східній Галичині, суспільно-політичних і літературних рухів останніх, народних говорів і необхідності місцевого елементу у викладанні в “підросійській” Україні, проблем правопису та здобутків найновішої української літератури. Розвідки ці вражають читача ще й сьогодні масою охопленого й осмисленого матеріалу зі сфер історичної, політичної, культурної тощо дійсності, широтою аргу- ментації, енциклопедичністю і багатющою джерельністю, гострою полемічністю та безкомпромісною твердістю, проґностичною далекозорістю вченого й публіциста. Таких “статей”, як “Восточная политика Германии и обрусение”, сьогодні не знайдеш не лише в Україні. Бо ж змінився – змалів – “формат” публіцистич- них матеріалів, практично відсутні такого масштабу публіцисти-поліґістори, зни- зилася роль виступів друком як креслеників розвитку цілих суспільних рухів. А голов ний висновок Драгоманова з цієї статті-монографії цілком придатний і для сьогоднішнього політичного узусу Росії чи й України: єдино правильною політи- кою держави вчений бачив піклування про матеріальний і моральний розвиток на- селення центру й окраїн. У глуху для Росії пору М. Драгоманов виступив із проєктом “Вольный Союз – Вільна Спілка”, високо поцінований знаменитим професором М. Вебером, – першою конституційною демократичною програмою в країні. Серед здійснених видавничих проєктів тієї пори слід хоча б назвати “Політичні пісні українського народу” та повний “Кобзар”, численні наукові дослідження – наприклад, студії на тему впливу західних протестантських ідей на релігійну поезію українського народу, дослідження болгарських богомильських легенд (переклала їх донька Лідія). Як історик Драгоманов учив бачити поза царями і війнами маси народні, їх “тиху і невтихаючу працю”, першим досліджував стосунки держави й церкви (“Боротьба за духовну владу й свободу сумління в ХVІ–ХVІІ столітті”) й багато інших проблем. Узагалі його праці виявляють сталу для різних десятиліть його на- укової діяльності особливість наукового світогляду вченого, що “не признає на світі нічого постійного, стоячого (статичного), а, бачить тільки переміну (еволюцію), рух (динаміку)”6. Розвідки мислителя виявили також методологічний принцип по- ліґістора інтегрувати свідчення суміжних наук про різногранний предмет, бачити в ньому окреме й загальне, індивідуальне й суспільне, національне й загальнолюдське в єдиному конкретно-історичному процесі. Науково-творча парадигма М. Драгоманова основувалася на реконструкції подій давнішої чи новішої історії незалежно від поглядів і концепцій попередників (коли вони у чомусь виявлялися незбіжними з істиною, як її бачив учений), на підходах, не заанґажованих нічим, окрім історичної істинності. Він писав, за власним зізнанням, на основі фактичних спостережень та без ніяких “предвзятых идей”. Водночас, принцип історизму, взятий на озброєння, диктував ученому необхідність вміти поглянути на світ ширше, ніж “сьогоднішні форми життя”. Речник суспільного прогресу, М. Драгоманов уважав його наріжним каменем національно- й соціально- визвольного руху широких народних мас. 6 Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Його ж. Вибрані праці: У 3 т., 4 кн. – Київ, 2007. – Т. 1 – Кн. 2. Історія, публіцистика, політологія. – С. 193. 643Михайло Драгоманов як поліґістор Об’єктивізм (“буржуазний” у радянській риторичній системі координат) Драгоманова-історика не означав приховування його світоглядних і політичних симпатій, як і антипатій, спрямованих щодо сил реакції у Росії, – всіх отих “турків внутрішніх”, бюрократів, реакціонерів-клерикалів, офіційних “ура-патріотів”, безпринципних угодовців-політиків і всіляких самодурів. Історик був могутнім полемістом, критиком обскурантизму, речником ідей політичної волі з земським самоуправлінням і вирішення всім населенням місцевих справ. М. Драгоманов виступав за звільнення селян і добробут широких верств людності, свободу друку, взагалі за владу не темряви, а світла у Росії, виховував повагу до “священних”, за його означенням, прав особи. Історик передовсім і в фольклористичній науці, чулий до хвилювань і страждань народної душі, М. Драгоманов досліджував твори народного духа як вияв гідного минулого народу, що змагався за державну волю, відкривав сліди давніх культурних зв’язків слов’ян із іншими народами на широкому євроазійському тлі. До того ж робив це так, що деякі чужоземні вчені вивчали українську мову, щоб читати в ориґіналі народну, насамперед українську, словесність і праці про неї М. Драгоманова. Як історик педагогіки, він присвятив значну кількість статей (“Народні школи”, “Земство і місцевий елемент в народній освіті”, “Про школи на Україні”, “Про педагогічне значення української мови”) шкільництву в Україні, потребі відродження національної школи на засадах утвердження народної педагогіки, родинного виховання й пріоритету української мови в навчально-виховному процесі. Працював задля того, щоби сільський учитель не був соціальним аутсайдером у Росії, не жив в облозі режиму “як заєць серед вовків”. Як поліґістор М. Драгоманов був вимогливий іноді максимально, не завше навіть справедливий, але й цим він встановлював норму відвертої щирості думки в суспільних і особистих взаєминах. А як громадянин він завше боровся проти всякого роз’єднання, яке вносять “між людей неволя, неуцтво й сліпе самолюбство”, повсякчас підкреслював: кожний, хто залишив Україну, кожна копійка, витрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не українською мовою, – є безповоротним марнуванням капіталу українського народу. Політолог М. Драгоманов сильний історизмом свого мислення, його інтердисциплінарним характером, вірністю ідеям віротерпимості, розширення громадського самоврядування й розбудови народної освіти. Вчений завше з’ясовував історичне коріння проблеми (“Евреи и поляки в Юго-Западном крае” й ін.), вступав ув обґрунтовану полеміку з тенденційністю виступів тогочасних мас- медіа – непослідовних у польському питанні німецьких ліберальних органів друку чи й провідників системи обрусіння консервативних “Московских ведомостей” і “Голосу”, репрезентованого газетою “День” московського слов’янофільства, а в дійсності великодержавно-шовіністичного панславізму. Варто пам’ятати, що політолог Драгоманов обстоював неможливість і тако- го перекрою кордонів Європи, що запускав би механізм знищення націй. Чимало його політичних рецептів придатні сьогодні для творення української політичної нації чи й стратегії на майбутнє української держави. Мислитель слушно пропо- нував владі визначати характер національності певних територій за більшістю їх сільського населення, – і це вело тоді до визнання українськими Кубані, частини 644 Володимир Погребенник Слобожанщини, Берестейщини, Холмщини й Підляшшя, всіх Клинів, деяких зе- мель сучасних Румунії, Придністров’я. Драгоманов-полеміст розкривав помилки філосемітів і “юдофобів”, неслушність думок про літературний “сепаратизм” товариства “Просвіта” (розвідка “Литературное движение в Галиции”); показував вибірковість польського козакофільства; не сприймав спроб австрійської бюрократії боротися проти розвою світської літератури в Галичині на народній основі (“Русские в Галиции”); послідовно виступав проти провінційності, національного й гурткового “узколобия”, проти клерикалізму, відсталого “святоюрства” “старих”, себто рутенства галицьких “москвофілів” (“Литературно-общественные партии в Галиции”), проти політичної “еквілібристики” народовських “новоерівців” – і це при тому, що М. Драгоманов, водночас, віддавав належне “безкорисливій відданості” народовців інтересам українства. Врешті, він вітав і пропагував добрі авспіції, які знаменувала в галицькому суспільному русі діяльність радикальної партії (“Новые движения среди русских галичан”) тощо. Драгоманов-поліґістор залюбки культивував своєрідний тип студії-публікації, долучав до своїх статей справжні документи часу. Мова, скажімо, про прекрасне зізнання В. Антоновича щодо причин реукраїнізації таких, як він, представників колись полонізованої шляхти, або про інший наведений в авторському тексті знаковий виступ представника української Східної Галичини о. С. Качали на Слов’янському з’їзді у Празі в рік “Весни народів”. Науковому метатексту М. Драгоманова властиві активність розлогих приміток-покликів – “другого тексту”, який посилює перший або відбруньковується від нього самостійною лінією, розгалужена аргументованість, предметність і “живість” викладу, збагачення його колоритними народними фразеологізмами чи й гумористично-іронічним дотепним висловом. М. Драгоманов працював для рідного народу, в ім’я розвитку його культури і дружніх взаємин із народами-сусідами. Був “представником усього поступового українського життя в культурному світі” (М. Грушевський), в еміграції амбасадором України у вільному світі, єдиним, хто тоді подавав голос протесту проти самодержавних репресій української культури. Переїхавши до Софії по вичерпанню матеріальних ресурсів, Драгоманов-патріот України в останні роки життя, працюючи у першій вищій школі нової незалежної Болгарії, особливо багато зробив для виховання народолюбної і патріотичної болгарської молоді. Підготував і майбутніх корифеїв болгарської етнології й компаративістики – Івана Шишманова, Михайла Арнаудова. В останні роки дослідив слов’янські версії сюжетів про царя Едипа і Костянтина Великого, сотворення світу, народні євангельські апокрифи, довівши до досконалості свій порівняльно-історичний типологічний науковий метод; розбудував наукову україністику в Софійському університеті, що зараз носить ім’я Св. Климента Охридського. Драгоманов-реаліст, тверезо оцінюючи можливості змін у Росії за царів і конфронтативність стосунків асиміляційної метрополії (імперського центру) й асимільованих імперією провінційних країв, не покладав великої надії на можли- вість упровадження в життя у близькій перспективі ідеї національної самостійності України. За це його згодом критикував І. Франко, – мовляв, глибока віра вчителя в західноєвропейські ідеали соціальної рівності й політичної свободи заступила в його очах той самостійницький ідеал, що не тільки вміщує в собі оба попередні, 645Михайло Драгоманов як поліґістор але один тільки може дати їм “поле до певного розвою”. Та все ж М. Драгоманов увійшов в історію політичної й суспільної думки всієї Росії й слов’янського світу як людина, яка випередила свій час; новатор-синергетик, він став предтечею ідеї громадянського суспільства, творцем культу праці на користь України. В останній період діяльності М. Драгоманов вважав марксизм уже несучасною течією політичної діяльності. А західноєвропейських комуністів кликав “думати своєю головою”. Більше того, він поступово еволюціонував до індепендентизму й суверенізації України, визнання ідеї української незалежності (висловив думку про необхiднiсть побудови суверенної української держави ще у виданій 1881 р. у Женеві працi “Новi українськi пiснi про громадськi справи”), сприйняв також національну ідею. В тому числі як культурну – ту, що дозволяє досягти само- ідентифікації, а з нею просвіти, розвою й свободи, щоби звільнити нашу “рідну ниву” від усього на ній “мертвого і гнилого”. Так, у названій вище праці М. Драгоманов висловив гіркий жаль: через чужi держави й школи нашi освiченi люди перестали бути українцями й стали поля- ками, “венгерцями, москалями, волохами” (румунами) тощо. Таке зречення всьо- го свого, твердо вірив він, – зовсiм не на користь космополiтичного вселюдства, а тiльки на благо чужих держав, це справжня хвороба – “болiсть i навiть дурниця”. Тим-то першочерговим завданням для освiчених людей вiн визнав крайню потре- бу думати, говорити й писати рiдною мовою, працювати на свiй народ та порива- ти його на змагання за встановлення на власнiй землi “вiльних державних, гро- мадських й господарських порядкiв й вiльної наукової освiти”. Такi вболiвання за Україну та рiдний народ “i сьогоднi пропiкають свiдомiсть актуальними оцiнками стану спiвпрацi iнтелiгенцiї з народом та особливо гострою на сучасному етапi проблемою “влада i народ”7. На основі глибокого усвідомлення стану речей (що є, за його словами, голов- ною передумовою виходу з нього) М. Драгоманов прищеплював своїм читачам ви- сокі ідеали національної волі всіх народів імперії, демократії й людської рівності. Їх він протиставляв імперському централізмові російського самодержавства, його ма- ніакальному страхові перед польською, австрійською й “мазепинською” інтригами й на цій підставі планово веденого режимом “уничтожения целой народности репрес- салиями”. А у подіях на Балканах його насторожував російський панславізм – вияв державного й урядового експансіонізму. Перше ніж рушати визволяти болгарських “братушек”, був він переконаний, слід спочатку визволити власний народ. Еволюційний розвиток М. Драгоманова наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХІХ ст. привів його до остаточного розчарування перед смертю в російській демократії і так званому соціалізмі. Як писав він у листі від 29 вересня 1894 р. до І. Франка, відтоді почав вважати себе на українському ґрунті європейським лібералом і соціалістом на зразок радикалів і соціалістів англійських, тобто фактично став речником соціал-демократизму із “щиролюдським обличчям”, тобто громадського, а не державного, який би пригноблював волю особистості. Осмислюючи традиційні закиди на карб Драгоманову, можна погодитись: так, можливо, в 70-х і 80-х рр. він більшою мірою зосереджувався на соціальній, а не національній проблематиці, якою 7 Дмитренко М. Українська фольклористика другої половини ХIХ столiття: школи, постатi, проблеми. – Київ, 2004. – С. 241–242. 646 Володимир Погребенник інколи жертвував задля загальнолюдських абстрактних космополітичних ідей. Проте при цьому слід повсякчас мати на увазі: в суспільно-політичних обставинах України ХІХ ст. соціальні й національні чинники тісно поєднувалися, соціальні змагання українського народу переходили в національні. Якщо в 1880-х рр. М. Драгоманов, назагал беручи, нехтував українським на- ціональним питанням (окрім розвідки “Історична Польща і великоросійська де- мократія” 1882 р., де він писав про націоналістів як про тих, що відбиваються від “обезнароднюючого чавлення” чужої бюрократичної держави), то автокоректив щодо цього принесли 1890-ті рр. Дійсно, громадівство М. Драгоманова слід ви- знати утопічним, та він усе-таки природно еволюціонував до реальніших гасел народної демократії, заснованої на ширенні національної самосвідомості народу. Одно слово, науково об’єктивне відтворення історичних концептів ученого вима- гає, відповідно до його власних теоретико-методологічних засад, значної уваги до еволюції поглядів та характеру функціонування і переартикулювання ключових ідей у його працях різного часу. Зокрема, у заключному третьому періоді в історичних працях і політико- публіцистичних виступах ученого сформувалися й стали предметом жвавого обговорення у Росії та в еміграції такі важливі висновки й імперативи: віра у висхідний розвиток демократизму в Європі; припущення можливості зворотного руху історії; визнання зростаючої ролі громадської думки в житті кожної країни; певність у тому, що опору для патріотичної діяльності слід шукати “під ногами” – в рідному краї; принципове заперечення “динамітно-анархічної епідемії” терору (це не що інше, як провидча осторога перед державним тероризмом усіляких “червоних”, від радянців аж до кхмерів, у ХХ ст.). Особливо актуальними в сучасній Україні є драгоманівські проповідь етизму в політичній боротьбі (гасло “Чисте діло чистих рук потребує!”), заперечення обдурювання громадськості країни неправдивими заявами в перебігу політичного протистояння. “Політик, що розпочав свою діяльність від конструювання питомо української (бо Україну поставив у центрі своєї споруди утопічної системи анархізму – громадівства), кінчав життя як цілком не утопійний, а реальний і реалістичний радикальний національний демократ”8. Громадівство в М. Драгоманова з часом позбулося центрального стрижня – ідеї зв’язку самоврядних громад і територій у Росії й Австро-Угорщини з цими державами. В його полемічні “Листи на Наддніпрянську Україну” (1893) – відповідь на “Листи з Наддніпрянської України” д. Вартового (Б. Грінченка) та інші розвідки вагомо входять, що є симптоматичним, нериторичні поняття “політично-національний автономізм” як перша стадія суверенізації України, “свідома національна незалежність” у парі з просвітою. Дуже високо ставив “пізній” Драгоманов-історіософ почуття національної солідарності, що “виробляється дуже важким процесом”, і цю його мудру прозірливість підтвердила новітня історія України. Підмурівком цього почуття у громадських справах учений виставив у “Листах на Наддніпрянську Україну” всенародне змагання до національної незалежності. Задля цього необхідно, як писав М. Драгоманов у статті “Всезагальне голосування й русини в Австрії” (1894), опертися на свій народ, пробудивши в ньому політичну і соціальну 8 Дашкевич Я. Постаті... – С. 294. 647Михайло Драгоманов як поліґістор самосвідомість. А щоб це почуття “стало будующим фактором у народному життю, треба, щоб і воно осложнилось свідомістю певних матеріальних і моральних інтересів”. Проте “навіть свідома національна незалежність без певної просвіти не дасть ні лібералізму, ні демократії”9. Осмислення минулого рідного краю зміцнило його усвідомлення важливос- ті ідей еволюційного радикалізму, “котрі одні можуть одповідати інтересам нашої плебейської нації і котрі лишень новіша європейська форма всього живого, що ду- малось і робилось на Україні з XVI ст.: в повстаннях народних, в Запоріжжі, в об- ществі “Соединенных славян”, в Шевченку і братстві Кириловськім, в більш образованих кружках хлопоманів і українофілів 1860-70-х рр. і т. д.”10. Тож він визнавав внесок різних генерацій української інтелігенції, в одному з листів до Лесі Українки зазначивши, що не зневірюється в українцях, надто в молодих, та й про старих зовсім не так уже зле думає: вони ж бо таки роблять своє “діло, – тіль- ки що вже занадто багато плачуть”. На Галичину та радикальну партію з її “симпатичним націоналізмом” М. Драгоманов покладав особливі надії щодо втілення в життя історичних національно-демократичних тенденцій та здобутків “нашого національно- демократичного поступового руху”. Тільки тоді, коли “ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа”, що, власне, й сталося в добу Помаранчевої революції. Крім того, українцям слід позбутися надії, що “вони можуть чогось осягнути без політичної й культурної праці”11. Нарешті, на схилі життя М. Драгоманов по-історіософськи мудро передбачив послаблення самодержавства у результаті політичних катаклізмів (як російсько-японська війна, революція 1905 р.) та доленосні зміни після них (як-от переміни Першої світової війни для Росії у Лютневу революцію). Тож мислитель відійшов із життя, залишивши Україні свою найдорожчу заповідь – тестамент політичної волі. У ХХІ ст. ідеї М. Драгоманова щодо української справи – присвячені народно- національній єдності України, соборності її частин, демократичним перетворен- ням і децентралізації, адміністративній автономії і громадському самоуправлінню, зростанню громадських порядків і “розуму людського”, культурницьким рефор- мам, – починають осмислюватися по-новому, входити у контекст сьогодення. І це не дивно, адже належать вони до числа самобутніх концепцій суспільної еволю- ції, конструктивних ідей державного будівництва й суверенізації України. Так, як консолідуючий її заповіт звучать слова М. Драгоманова про настання єдності га- личан із східняками “малоросами” в результаті “долговременной жизни” разом. Серед інших коштовних універсалій Драгоманівської мислі Ярослава Хортяні у статті ad memoriam “В пам’ять М. Драгоманова” вилонила такі політичні його заповіти: “1) Без політичної освіти й національної свідомості не може бути держави. 2) Без високої моральності партій, рухів, товариств не існуватиме державність на демократичних засадах. 3) Фальшиві програми й обіцянки погублять найблагороднішу справу побудови демократичного суспільства. 4) Кожна нація повинна будувати державність вперш за все своїми силами. 9 Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – Київ, 1970. – Т. 1. – С. 442. 10 Там само. – Т. 2. – С. 441. 11 Там само. – Т. 1. – С. 440. 648 Володимир Погребенник 5) Національне мислення повинне бути невідривним від загальноєвропейського. 6) Культурна спадщина того чи іншого народу відіграє важливу роль в розвитку загальноісторичного процесу”12. Тож Михайло Драгоманов-поліґістор і етнопедагог повертав народ і культуру до історичних коренів і батьківських традицій, національних ідентичності й ментальності та одночасно вводив українців у лоно європейської цивілізації (“Стоячи на рідному ґрунті, треба держати голову в Європі”). Залишається вірити у те, що інтеґрація М. Драгоманова у “загальний канон національної пам’яті” (Григорій Грабович) стане на цей раз неперервною, що драгоманознавство буде відновлене на наукових засадах й ознаменується появою сучасних значних праць, які дадуть змогу осмислити велич небуденної і водночас “суперечливої фігури, яка внесла в українське суспільне життя кінця минулого століття стільки бурхливої пристрасті і творчого ферменту, що після Драгоманова український народ врешті почав виходити на шлях розвитку модерної нації”13. 12 Громада (Просвітянський листок, Угорщина). – 1995, листопад. – С. 2. 13 Дашкевич Я. Постаті...– С. 293.

Михайло Драгоманов як поліґістор

Institution

Ähnliche Einträge