Ф.Р. Лівіс про англійську ''літературну традицію''

Статья посвящена исследованию интерпретации Ф.Р. Ливисом (английским литературным критиком, представителем социокультурного направления) проблемы традиции в истории английского романа. Автор статьи дает анализ основных критических работ, посвященных этому вопросу, – «Великая традиция», «Диккенс-ром...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2003
1. Verfasser:	Антонова, Н.В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Кримський науковий центр НАН України і МОН України 2003
Schriftenreihe:	Культура народов Причерноморья
Schlagworte:	Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/74577
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Ф.Р. Лівіс про англійську ''літературну традицію'' / Н.В. Антонова // Культура народов Причерноморья. — 2003. — № 39. — С. 93-96. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-74577
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-745772015-01-22T03:02:42Z Ф.Р. Лівіс про англійську ''літературну традицію'' Антонова, Н.В. Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ Статья посвящена исследованию интерпретации Ф.Р. Ливисом (английским литературным критиком, представителем социокультурного направления) проблемы традиции в истории английского романа. Автор статьи дает анализ основных критических работ, посвященных этому вопросу, – «Великая традиция», «Диккенс-романист» и «Лоуренс-романист». Прослеживается генезис критической мысли исследователя относительно твор-чества выдающегося английского писателя Ч. Диккенса. Обосно-вывается несомненная значимость выше указанных работ для развития литературоведения. The article deals with Dr. Leavis’ understanding of “tradition” of the English Novel. The author of the article analyses the main critical works devoted to this question – “The Great Tradition”, “Dickens: The Novelist”, “D.H. Lawrence: Novelist”. Antonova N.V. studies the development of the critic’s view regarding the creative work of the outstanding English writer Charles Dickens. The author gives grounds of the importance of Leavis’ oeuvre to the world literary criticism. 2003 Article Ф.Р. Лівіс про англійську ''літературну традицію'' / Н.В. Антонова // Культура народов Причерноморья. — 2003. — № 39. — С. 93-96. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/74577 821.111–31.09 (410) uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ
spellingShingle	Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ Антонова, Н.В. Ф.Р. Лівіс про англійську ''літературну традицію'' Культура народов Причерноморья
description	Статья посвящена исследованию интерпретации Ф.Р. Ливисом (английским литературным критиком, представителем социокультурного направления) проблемы традиции в истории английского романа. Автор статьи дает анализ основных критических работ, посвященных этому вопросу, – «Великая традиция», «Диккенс-романист» и «Лоуренс-романист». Прослеживается генезис критической мысли исследователя относительно твор-чества выдающегося английского писателя Ч. Диккенса. Обосно-вывается несомненная значимость выше указанных работ для развития литературоведения.
format	Article
author	Антонова, Н.В.
author_facet	Антонова, Н.В.
author_sort	Антонова, Н.В.
title	Ф.Р. Лівіс про англійську ''літературну традицію''
title_short	Ф.Р. Лівіс про англійську ''літературну традицію''
title_full	Ф.Р. Лівіс про англійську ''літературну традицію''
title_fullStr	Ф.Р. Лівіс про англійську ''літературну традицію''
title_full_unstemmed	Ф.Р. Лівіс про англійську ''літературну традицію''
title_sort	ф.р. лівіс про англійську ''літературну традицію''
publisher	Кримський науковий центр НАН України і МОН України
publishDate	2003
topic_facet	Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/74577
citation_txt	Ф.Р. Лівіс про англійську ''літературну традицію'' / Н.В. Антонова // Культура народов Причерноморья. — 2003. — № 39. — С. 93-96. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.
series	Культура народов Причерноморья
work_keys_str_mv	AT antonovanv frlívísproanglíjsʹkulíteraturnutradicíû
first_indexed	2025-07-05T22:59:13Z
last_indexed	2025-07-05T22:59:13Z
_version_	1836849670969622528
fulltext	Антонова Н.В. Ф.Р. ЛІВІС ПРО АНГЛІЙСЬКУ “ЛІТЕРАТУРНУ ТРАДИЦІЮ” Поняття “літературної традиції” та “культурної спадкоємності” є наріжними в критичних працях Ф. Р. Лівіса. Він неодноразово намагався встановити основні віхи розвитку “традиції” як в англійській поезії, так і в прозі. Проте, досить часто погляди критика не знаходили підтримки у дослідників його доробку. Питання, що аналізуються в статті, в певній мірі розглядають такі науковці, як Д. Урнов, Е. Грінвуд, Р. Хейман, В. Баклі, але їх праці мають в-основному загальний характер, де цілий ряд деталей залишається поза увагою. Таким чином, невирішенним та дискусійним є питання про місце в історії англійської літера- тури встановленої Лівісом “традиції”, її значення для визнання науковим світом обраних критиком пись- менників. Мета даної публікації – дослідити трактування Ф.Р. Лівісом проблеми традиції в історії англійського роману та з’ясувати значення його критичної діяльності для розвитку історії англійської літератури та лі- тературознавства. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань: – визначити особливості критичного методу Ф.Р. Лівіса, вказати його позитивні риси та недоліки; – проаналізувати основні критичні праці дослідника, присвячені даній проблемі; – простежити еволюцію його критичної думки стосовно творчості видатного англійського письменни- ка Ч. Діккенса; – розкрити значення наукових поглядів критика для розвитку історії англійської літератури та літера- турної критики. Стаття виконана у руслі теми дисертаційного дослідження на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук “Ф.Р. Лівіс та соціокультурний напрям у літературознавстві Англії”. В 1936 році Ф. Р. Лівіс завершив написання двох книг, що стосувалися поезії і звернувся до проблем прози, а саме роману. У своїй праці “Як навчати читанню” критик стверджував, що проза вимагає такого ж підходу, як і поезія, але сприймає його з набагато меншою готовністю. У Лівіса має місце використання принципу “пильного прочитання”, який вимагав точної текстової ін- терпретації художнього твору. Але якщо в сфері лірики застосування цього методу давало позитивні ре- зультати і сприяло правильному літературознавчому тлумаченню твору, то перенесення його на зовсім інший художній жанр зробило цей метод не допоміжним засобом, а перепоною до вичерпного розуміння художнього твору. Як відомо, принципи побудови епічних та драматургічних творів в набагато меншій мірі, на відміну від поезії, виявляються в мові або стилі. Тому вони не можуть бути розкриті лише читан- ням, тобто шляхом мовного та стилістичного аналізу тексту. На думку німецького літературознавця Р. Веймана, позиція Лівіса (інтерес до життєвих фактів, контакти із зовнішнім світом) більше інших відпові- дає вимогам прози, але глибоке переконання критика в тому, що “велика традиція” англійського роману починається з Дж. Еліот та Г. Джеймса “свідчить про обмежені можливості “пильного прочитання” [1, с. 129]. Неможливість застосування цих критеріїв до жанру прози досить чітко виявляється в його поглядах. Лівіс вважає “Важкі часи” Діккенса поетичним твором, що дозволяє йому тлумачити геній письменника як геній драматичного поета. Він підкреслює його майстерність володіння “словом, фразою, ритмом, об- разом”, а також легкість та свободу використання ним засобів англійської мови. Критик приходить до ви- сновку, що в цьому йому “немає рівних, окрім Шекспіра”, і, як підсумок, стверджує: “Діккенс – великий поет”[2, с. 206]. В даному випадку обмеженість методу компенсується обдарованістю критика, впевнений Вейман, але у його учнів це стає нестерпною односторонністю. Важко погодитися з Лівісом, що основи і методи критичного вивчення романів є такими ж, як для критичного вивчення складних ліричних віршів, адже на відміну від прозового твору “ліричний вірш можна утримувати в пам’яті і, таким чином, вивчати як завершене самостійне ціле”[3, с. 40]. Англійський літературознавець Роналд Хейман переконаний, що романіст в більшій мірі залежить “від тієї акумуляції, яка відбувається в голові читача” і що “неможливо зрозуміти якість цілого, якщо ізолювати уривок” [4, с. 67]. Лівіс погоджувався, що “сторінка роману, яка є визначною у вигляді цілого, може виявитися незначною або навіть бідною, коли мова йде про весь твір”[3, с. 40]. Він розуміє складність створення критичної техніки для прози, але не вважає це неможливим. Точка зору Е. Рікуорда, який називав роман “симфонічним твором” була посилена висловленням Лівіса – “ро- ман як драматична поема”. Його підхід дуже відрізнявся від звичайного, заснованого на припущенні, що головна мета романіста – “створити світ”, а ознака майстерності – зовнішнє багатство. За словами англій- ського літературознавця Е. Грінвуда, роман – це така форма мистецтва, яка найменше всього поступається тій “дегуманізації мистецтва”, про яку писав Ортега-і-Гассет, і який вважав, що саме персонаж та атмос- фера твору мають в ньому першорядне значення [3, с. 43]. Тому недивно, що представники денатуралізу- ючих та дегуманізуючих шкіл критики, а особливо структуралізму, вважали “персонаж” занадто важким аспектом аналізу. Джонатан Каллер, дослідник структуралізму, також вказував на брак уваги прихильни- ків цього напряму головному аспекту роману – “діючий особі”. Критика Ф.Р. Лівіса заперечує денатуралі- зацію та дегуманізацію роману – найвидатнішої сили морального дослідження та розуміння людини, яка була невідомою класичній античності. Саме “Велика традиція” підкреслює важливість правильного розу- міння та правильної оцінки цього винаходу для морального розвитку людства. Основними книгами Ф.Р. Лівіса, присвяченими критиці роману є “Велика традиція“ (“The Great Tradition”, 1948), “Д.Г. Лоуренс: Романіст” (“D.H. Lawrence: Novelist”, 1955) та “Діккенс – романіст” (“Dickens: The Novelist”, 1970). Перша з них викликала бурхливу дискусію. Літературознавці знайшли її занадто звуженою, оскільки з “великої традиції” англійського роману був виключений ряд видатних ро- маністів. Лівіс на той час був глибоко переконаний, що “крім Дж. Остен, Дж. Еліот, Г. Джеймса та Дж. Конрада в англійській літературі більше немає романістів, твори яких варто читати” [5, с. 1]. Реакція кри- тики була передбачена дослідником, і у передмові він послідовно обґрунтовує свою точку зору. Українсь- кий літературознавець О.С. Козлов абсолютно правий, коли стверджує, що “його[Лівіса] розуміння тради- ції англійського роману не позбавлено логіки та певного обґрунтування” [6, с. 83]. Головним чинником ві- дбору письменників до “великої традиції” є специфічне застосування критерію “серйозності”, а “серйозні інтереси”, очевидно, уособлюють моральні інтереси, які критик перевіряє через свій власний досвід. Лівіс впевнений, що встановлений погляд на минуле англійської художньої літератури має бути рішуче перег- лянутий. На його думку, для того, щоб бути важливим історично, не обов’язково бути одним із визначних письменників, а “наполягати на перевазі деяких зовсім не означає бути байдужим до традиції” [5, с. 3]. Філдінг та Річардсон заслуговують те важливе місце, яке відведене їм в історії літератури, але лише тому, що їх творчість сприяла появі Дж. Остен, і це відкрило центральну традицію англійської художньої літе- ратури. Лівіс вважає Дж. Остен “прекрасним прикладом відношення “індивідуального таланту” до тради- ції і підкреслює її вміння створювати прекрасні характери, а також давати змогу читачу забути про турбо- ти та моральну напруженість цивілізованого життя. Критик впевнений, що Дж. Остен не була б великим романістом без глибокого проникнення в проблеми моралі. Саме через це він називає її (а не Дж. Еліот) “першим сучасним романістом” та засновником “великої традиції”. Літературознавець Дональд Баклі бачить постійну тему цієї книги в тому, що обрані Лівісом письмен- ники представляють в своєму мистецтві перемогу “життя” над його споконвічними ворогами: самообма- ном, непридатними умовностями мистецтва або життя, нежиттєздатним скептицизмом. Ця перемога завжди асоціюється з процесом самовизначення, коли сам автор або його персонажі визнають можливість існування взаємності у відносинах людей” [7, с. 185]. За словами Лівіса, всі великі романісти в цій “тра- диції” багато уваги приділяють “формі”; їм притаманна технічна оригінальність та спрямування власного генію на розробку своїх індивідуальних методів та способів дії. Таким чином, “велика традиція” представ- лена трьома письменниками (Дж. Еліот, Г. Джеймс та Дж. Конрад), які в традиційних класифікаціях навіть не вважаються провідними. Англійський критик Р. Хейман переконаний, що назву “Велика традиція” слід було взяти для роботи “Переоцінка”, що присвячена еволюції англійської поезії ХVII – ХІХ століть, оскільки сама “Велика традиція” “концентрує увагу на тріо, до якого входять американець та поляк, чиєю другою мовою була французька” [4, с. 70]. Дж. Конрад був першим романістом, творчість якого досліджував Лівіс, маючи намір написати про нього всебічну критичну працю. Він ставить Конрада в один ряд з такими новаторами “форми” та “мето- да” як Дж. Остен, Дж. Еліот та Г. Джеймс і звертає увагу на глибоко серйозний інтерес письменника до життя. Лівіс погоджується з традиційним поглядом, що визначні романи Конрада, навіть якщо і стосують- ся морської тематики, то лише випадково. Оригінальність творчого генію Конрада виявляється в тому, що він є досить чутливим до тиску духовного клімата, що змінюється. Лівіс зосереджує свою увагу на таких його романах, як “Ностромо”, “Тайфун”, “Перемога” та “Секретний агент”. Його коментарі є завжди ко- рисними для розуміння тексту, проте вони не виправдовують те твердження, що “Конрад був більш вели- ким романістом, ніж Флобер через більшу глибину інтересу до людини та проблем моралі”[5, с. 30]. Р. Хейман робить зауваження, що дослідження творів Конрада не в хронологічному порядку перешкоджає критику визнати одну з головних невдач письменника: його нездатність відтворити своє власне попереднє досягнення. Найкращі сторінки критики присвячені роману “Ностромо”, який дослідник називає “шедев- ром форми”, де значення кожного персонажу та ситуації висловлено стисло і в напруженій схемі. Лівіс впевнений: виразність книги більше залежить від цього, ніж від “будь-якої глибини вивчення людського досвіду або аналізу поведінки людини”[5, с. 47]. Критик відзначає найголовніше, що турбує Конрада – відношення між матеріальним та духовним, і акцентує увагу на тому, що головна суспільно-політична те- ма книги відображає відношення між моральним ідеалізмом та матеріальними інтересами, в той час, як всі приватні теми мають характерне моральне значення. Як критик роману Лівіс досяг зрілості в своїх ессе про Дж. Еліот. Він знаходить у неї “глибоку серйо- зність того різновиду, який є першою умовою будь-якого справжнього інтелекту”, а також “інтерес до природи людини”, що дозволяє вважати її “видатним психологом”[5, с. 14]. Лівіс лише частково погоджу- вався з Г. Джеймсом, який стверджував, що “образи і ситуації Дж. Еліот розвиваються з її моральної свідомості і лише побічно є продуктами спостереження”[5, с. 33]. Дійсно, в таких книгах як “Сцени з жит- тя клерикального духівництва”, “Адам Бід”, “Млин на Флоссі” та “Сайлес Марнер” письменниця відтво- рила спогади дитинства та юнацтва, свій власний досвід, але на цьому її матеріал було вичерпано, і для подальшої роботи їй було необхідно привести в дію іншу, інтелектуальну частину свого таланту. В про- цесі аналізу ще двох романів Дж. Еліот, “Ромоли” та “Фелікса Холта”, Лівіс приходить до висновку, що лише єдина книга уособлює зрілий інтелект письменниці – це “Мідлмарч”. На читача повинна справити враження глибина знання та розуміння письменницею життя суспільства, механізмів його роботи, спо- собів життя людей різних класів. Ще в “Феліксі Холті” вона відзначала, що “не існує приватного життя, яке не було б обумовлене більш широким суспільним життям”[4, с. 75]. “Мідлмарч” продовжує цю тему, і саме в глибокому аналізі особистості знаходить своє вираження геній письменниці. Найбільш вдалими, на думку критика, є образи Кейсобона та Лідгейта, оскільки їх могла створити лише та людина, яка добре знала інтелектуальне життя зсередини. В образі Мері Гарт Лівіс бачить ідеал жіночості Дж. Еліот (якому не вистачає лише емоційності), а також її власну характерну силу. Особливе вираження творчого інтелек- ту романіста критик знаходить в аналізі образу Булстрода. Дж. Еліот дуже добре знала той релігійний світ, до якого належав Булстрод, розуміла його характер та мову, тому її аналіз є творчим, а уява – всепрони- каючою; вона представляє нам конкретне у всій її реальності. Образи таких другорядних персонажів, як Рафлс та аукціоніст м-р Бортроп Трамбул, є діккенсовькими. Стверджуючи це, Лівіс має на увазі, що вони не виявлють ту особливу якість життя, яка відрізняє власну творчість Дж. Еліот, і яка втілена в образах сім’ї Гартів, Вінсі, м-ра Фербратера та Кедуолледерів, а також в гротескності образу Пітера Фезерстоуна та його родичів. Слабкість книги Лівіс бачить в образі Доротеї. За твердженням критика, “Доротея – про- дукт власного “духовного голоду” Дж. Еліот”, а оцінка її Уіллом Ладіславом є оцінкою самої письменни- ці [5, с. 75]. Лівіс відмічає емоційну цілісність героїні, він впевнений, що створені ситуації “породжуються необхідністю піднятися над умовами реального світу”, але вони не є реальними і не мають “ані об'єктив- ності, ані сили ілюзії”[5, с. 79]. Таким чином, сила романіста проявилася в змалюванні образів Кейсобона, Розамонди, Лідгейта та Булстрода. І саме ця благородна та палка сила є “умовою тієї зрілості, яка дозволяє її вважати більш великим митцем, ніж Флобера” [5, с. 78]. Розділ книги, присвячений Г. Джеймсу є менш вдалим. Це пояснюється тим, що він складається з ряду ессе, написаних у різний час, і які критик не мав наміру об'єднувати в книгу. Огляду творчості цього пи- сьменника не вистачає хронологічності, що, в свою чергу, заважає читачу сформувати ясне уявлення про його становлення як романіста. Лівіс високо цінує інтелект Г. Джеймса, “реальний і завжди природний”, він відзначає, що в його ідеалізаціях немає нічого “фальшивого, дешевого або вульгарного”, він “благо- родно прославляє певний потенціал людини” [5, с. 12]. Його раннім творам притаманна легка технічна софістика, свобода від будь-яких ознак провінційності, а також своє особисте знання світу, що виділяє йо- го з-поміж сучасників. Одним з класичних досягнень Г. Джеймса Лівіс відмічає зображення витонченої людської свідомості. Серед романістів-попередників Лівіс виділяє Дж. Еліот, чия робота мала безпосе- редній та вагомий вплив на опрацювання Г. Джеймсом власних проблем. Незважаючи на свою недосконалісь, розділ про Г. Джеймса сприяв досягненню згоди критиків в тому, що талант Джеймса мав найкраще вираження не в “Крилах голубки”(1902), “Послах”(1903) та “Золотій чаші”(1905), а в період ранньої зрілості, починаючи з “Вашингтонського скверу” і “Портрета леді”(1881) до “Бостонців”(1886). Лівіс віддавав перевагу раннім творам письменника, особливо “Бостонцям” та “Портрету леді” і визнавав, що їм притаманна “неприхована принадливість, яка виправдовує їх попу- лярність”, маючи на увазі переконливих персонажів та вражаючі сцени. Причину “фундаментальної неяс- ності” пізньої манери письма романіста Лівіс знаходить у внутрішній суперечці між європейською та аме- риканською точками зору письменника. Погіршення прози Джеймса пов'язується не з втратою спогадів про Америку, а з тим, що англійське суспільство не зуміло запропонувати письменнику будь-якого на- ближення до того ідеалу суспільства та цивілізації, яке він шукав. Центральним досягненням письменника є “Портрет леді”, і критика саме цього твору, за Р. Хейманом, є “найбільш розсудливою”. Не применшую- чи певні недоліки роману, Лівіс підтверджує його високу оцінку; саме це врятувало “Портрет леді” від тієї зневаги, якої він зазнав. Досить цікавим є відношення критика до постаті Ч. Діккенса. Більшість читачів, можливо, очікувала побачити його в самому центрі “великої традиції”, але критик відверто усуває його, аргументуючи це тим, що його геній має розважальний характер. Він визнає, що Діккенс належить до класиків, проте “глибокої відповідальності як митець слова” він не мав[5, с. 19]. Діккенс – чудовий письменник для читання в колі сім'ї, але “зрілий інтелект не знайде, як правило, у нього стимулу до особливої витриманої серйозності”[5, с. 19]. Отже, романісту відмовлено в такому важливому критерії як “серйозність”, що, в свою чергу, ро- бить неможливим його включення до “великої традиції”. Єдиним романом письменника, в якому критик знаходить вияв його творчого генію, є “Важкі часи” – “відносно другорядна і у всякому випадку не найкраща його книга”, за словами російського вченого Д. Урнова[8, с. 161]. Традиційна критика, на думку Лівіса, не визнала цей роман через його незвичайність та відносно невеликий обсяг. В той же час, він при- писує йому таку досконалість, “яку ми не пов'язуємо з Діккенсом”, це досконалість “витриманої і повної серйозності”. Виключення Діккенса з “великої традиції” дивує все більше, коли критик визнає його силь- ний вплив на Дж. Конрада, Г. Джеймса, Дж. Еліот та Д.Г. Лоуренса. Лівіс знаходить “присутність” Дік- кенса в “Секретному агенті” Конрада (особливо у використанні ним мелодрами), в меншій мірі – в творах Дж. Еліот. Також впливу Діккенса не зміг уникнути Г. Джеймс в “Принцесі Касамасімі” та “Родеріці Хад- соні”. Найцікавіше, на думку Лівіса, цей вплив виявляється в творі Д.Г. Лоуренса “Дівчина, що заблука- ла”. Критик відмічає, що “іронічний гумор та сукупність всіх засобів вираження в цілому в першій частині цієї книги мають незаперечне відношення до Діккенса, але є незрівнянно більш зрілими і належать до аб- солютної серйозної значимості”[5, с. 21]. З плином часу літературознавець докорінно змінив свої погляди на творчість Ч. Діккенса, результатом чого стала написана у співавторстві з К.Д. Лівіс монографія “Діккенс-романіст”(1970). Справедливим є за- уваження Д. Урнова, який писав: “Він[Лівіс] не змінив свого відношення до Діккенса, він змінив самого Діккенса... В процесі критичної “переоцінки” Діккенс, якому не вистачало “глибокої творчої відвертості”, отримав “інтелект, притаманний генію”[8, с. 159]. Звичайно, це цілком допустимо, що критики мають пра- во змінювати свою точку зору, але, по меншій мірі, вони повинні визнавати цей факт. Проте, книга “Дік- кенс-романіст” була написана так, ніби “Великої традиції” не існувало зовсім. Так, в передмові автор з яв- ною зневагою пише про тих, хто “каже нам зі знайомою впевненістю, що Діккенс, безумовно, був генієм, але що його лінія була розважальною”[2, с. іх]. Він не визнає, що саме цей погляд схвалювався у “Великій традиції”. А з тим, що Діккенсу досі не приділялася “така увага критики” взагалі важко погодитися. Але в цілому “Діккенс-романіст” – ґрунтовне дослідження, яке детально демонструє, що Діккенс вдало поєднував “розважальність” своїх творів з глибоким образним опрацюванням суттєвих проблем своєї епо- хи. Що стосується літератури ХХ століття, в ній Лівіс виділяв лише одну постать, яка наближалася до рівня “великої традиції”, – це Д.Г. Лоуренс. Для нього він є набагато кращим новатором техніки та май- стром мови, ніж Дж. Джойс, якого, до речі, було виключено з “великої традиції” ще рішучіше, ніж ре- аліста Ч. Діккенса. Погляд Дж. Джойса на літературний твір визначається як “глухий кут” або “шлях до дезинтеграції”. В той же час Лоуренса критик називає найсміливішим новатором “форми”, метода та тех- ніки. Він переконаний, що нововведення та експерименти письменника були викликані його найсерйо- знішим інтересом до життя, а найкраще вираження його геній знайшов у романах “Закохані жінки” та “Веселка”, які не мають нічого спільного з “важким та сповненим почуття” стилем “Синів та коханців”. Незаперечна складність цих творів визнається мірою їх глибокої оригінальності. В 1955 році була написана книга “Д.Г. Лоуренс: Романіст”, яка продовжила “Велику традицію” і ме- тою якої було змусити літературний світ визнати значення досягнень цього письменника. Та незважаючи на безперечну вагомість цієї монографії, вона, за словами Е. Грінвуда, становить початок занепаду в ро- боті Лівіса як суворого літературного критика. Він приділяє зовсім мало уваги слабким сторонам творчо- сті письменника, а постійне схвалення його досконалої майстерності робить ці недоліки майже непоміт- ними. До того ж, практично не розглядаються ті труднощі, які були викликані “інтригуючою сумішшю” реалізма та символізма Лоуренса. В результаті проведеного дослідження можемо зробити такі висновки: 1. “Велика традиція” цілком справедливо заслуговує репутацію однієї з найкращих книг, які були написані про англійській роман. Для багатьох студентів часів Лівіса та сьогодення ця книга була і є своєрідним посібником в тому розмаїтті літературних багатств, які важко виявити самостійно. 2. Саме “Велика традиція” сприяла виникненню такого інтересу до творчості Дж. Еліот, Г. Джеймса та Дж. Конрада, якого вони не мали до публікації цієї книги; і саме вона дала поштовх формуванню нового способу викладення творчості цих авторів в курсах художньої літератури нових університетів[3, с. 45]. Таким же чином, завдяки монографії “Д.Г. Лоуренс: Романіст”, отримав належне визнання талант і цього письменника. 3. Незважаючи на суперечливість поглядів, які викликає критична методологія Лівіса, можна сказати, що він намагався ствердити свої відкриття так “відповідально, сильно та зрозуміло, як тільки міг”. І, навіть, якщо він був неправий, “він прискорив діло критики”, адже воно “пов’язане з такими літературни- ми дискусіями, які приносять користь”[9, с. 15]. На жаль, обсяг статті не дозволяє більш детально зупинитися на дослідженні цієї проблеми, але, таким чином, залишаються перспективи для її подальшого розвитку. Джерела та література: 1. Вейман Р. “Новая критика” и развитие буржуазного литературоведения: Пер. с нем./ Вступ. ст. Р.М. Самарина.– М.: Прогресс, 1965.– 428 с. 2. Leavis F.R., Leavis Q.D. Dickens, the Novelist. - London: Chatto and Windus, 1970.– 352 p. 3. Greenwood, Edward. F.R. Leavis.– Harlow, Essex: Longman group, 1978.– 58 p. 4. Hayman, Ronald. Leavis.– London: Heinemann Educational Books Ltd., 1976.– 165p. 5. Leavis F.R. The Great Tradition.– London: Chatto and Windus, 1955.– 260 p. 6. Козлов А.С. Литературоведение Англии и США ХХ века.– Симферополь: Таврида, 1994.– 255 с. 7. Buckley, V. Poetry and Morality: Studies on the criticism of Mathew Arnold, T.S. Eliot, F.R. Leavis.– Lon- don: Chatto and Windus, 1959.– p. 158 – 238. 8. Урнов Д.М. Литературное произведение в оценке англо-американской “новой критики”.– М.: изд-во “Наука”, 1982.– 262 с. 9. Leavis F.R. Revaluation.– Harmondsworth, Middlesex, England: Penguin Books Ltd., 1972.– 256 p. Статья посвящена исследованию интерпретации Ф.Р. Ливисом (английским литературным критиком, представителем соци о- культурного направления) проблемы традиции в истории англий- ского романа. Автор статьи дает анализ основных критических работ, посвященных этому вопросу, – «Великая традиция», «Диккенс-романист» и «Лоуренс-романист». Прослеживается генезис критической мысли исследователя относительно тв ор- чества выдающегося английского писателя Ч. Диккенса. Обосно- вывается несомненная значимость выше указанных работ для развития литературоведения . The article deals with Dr. Leavis’ understanding of “tradition” of the English Novel. The author of the article analyses the main crit i- cal works devoted to this question – “The Great Tradition”, “Dick- ens: The Novelist”, “D.H. Lawrence: Novelist”. Antonova N.V. stu d- ies the development of the critic’s view regarding the creative work of the outstanding English writer Charles Dickens. The author gives grounds of the importance of Leavis’ oeuvre to the world literary criticism. УДК 821.111–31.09 (410) Ключевые слова: роман, “пристальное чтение”, проза, творческий интел- лект, “великая традиция”, нравственные интересы. Ключові слова: роман, “пильне прочитання”, проза, творчій інтелект, “ве- лика традиція”, моральні інтереси.

Ф.Р. Лівіс про англійську ''літературну традицію''

Institution

Ähnliche Einträge