Займенниковість як один із структуротворчих компонентів дискурсу поетів-шістдесятників
Збережено в:
| Дата: | 2002 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
2002
|
| Назва видання: | Культура народов Причерноморья |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/75597 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Займенниковість як один із структуротворчих компонентів дискурсу поетів-шістдесятників / Л.А. Семененко // Культура народов Причерноморья. — 2002. — № 32. — С. 358-361. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-75597 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-755972015-02-01T03:02:17Z Займенниковість як один із структуротворчих компонентів дискурсу поетів-шістдесятників Семененко, Л.А. Семантика тексту 2002 Article Займенниковість як один із структуротворчих компонентів дискурсу поетів-шістдесятників / Л.А. Семененко // Культура народов Причерноморья. — 2002. — № 32. — С. 358-361. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/75597 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Семантика тексту Семантика тексту |
| spellingShingle |
Семантика тексту Семантика тексту Семененко, Л.А. Займенниковість як один із структуротворчих компонентів дискурсу поетів-шістдесятників Культура народов Причерноморья |
| format |
Article |
| author |
Семененко, Л.А. |
| author_facet |
Семененко, Л.А. |
| author_sort |
Семененко, Л.А. |
| title |
Займенниковість як один із структуротворчих компонентів дискурсу поетів-шістдесятників |
| title_short |
Займенниковість як один із структуротворчих компонентів дискурсу поетів-шістдесятників |
| title_full |
Займенниковість як один із структуротворчих компонентів дискурсу поетів-шістдесятників |
| title_fullStr |
Займенниковість як один із структуротворчих компонентів дискурсу поетів-шістдесятників |
| title_full_unstemmed |
Займенниковість як один із структуротворчих компонентів дискурсу поетів-шістдесятників |
| title_sort |
займенниковість як один із структуротворчих компонентів дискурсу поетів-шістдесятників |
| publisher |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| publishDate |
2002 |
| topic_facet |
Семантика тексту |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/75597 |
| citation_txt |
Займенниковість як один із структуротворчих компонентів дискурсу поетів-шістдесятників / Л.А. Семененко // Культура народов Причерноморья. — 2002. — № 32. — С. 358-361. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. |
| series |
Культура народов Причерноморья |
| work_keys_str_mv |
AT semenenkola zajmennikovístʹâkodinízstrukturotvorčihkomponentívdiskursupoetívšístdesâtnikív |
| first_indexed |
2025-07-05T23:53:06Z |
| last_indexed |
2025-07-05T23:53:06Z |
| _version_ |
1836853060528242688 |
| fulltext |
ЗАЙМЕННИКОВІСТЬ ЯК ОДИН ІЗ СТРУКТУРОУТВОРЧИХ
КОМПОНЕНТІВ ДИСКУРСУ ПОЕТІВ-ШІСТДЕСЯТНИКІВ
Семененко Л.А.
Одеський національний університет
Структуротворчий аспект у функціонуванні такого лексико-семантичного
класу слів, як займенники, здатен реалізуватися тільки в текстовому континуумі, у
даному випадку – у ліричному дискурсі, який ми розуміємо як прагматизований
поетичний текст. При функціональному підході до вивчення поетичного дискурсу
збільшується питома вага актуалізованих експресивних потенцій морфологічного
рівня мови, морфологічних категорій, значень і форм як засобів створення
образності, змістової глибини, інформативної насиченості. Вивчення
функціонування займенників саме у поетичному тексті дає підстави стверджувати,
що вони можуть набувати текстотворчих, текстоцентричних властивостей.
Кожна мовна особистість відбиває в мовленні свою картину світу, своє
ставлення до навколишнього середовища, до соціуму. Саме функціональний підхід
дозволяє аналізувати зафіксоване “мовлення у дії”, яким і є виучуваний матеріал,
з’ясувати специфіку використання митцями слова як представниками певної
літературної, мистецької та суспільно-поетичної течії конкретних конструктивних
елементів мови, їх творчих потенцій, їх здатність до актуалізації за певних умов,
участь у створенні індивідуально-поетичної мовної картини світу. Всі
логіко-семантичні розряди займенників – дейктичні, анафоричні і кванторні –
здатні набувати в поетичному дискурсі ознак структурних домінант.
Зібраний масив ілюстративного матеріалу призводить до висновку про
егоцентричність як атрибут поетичного світобачення, тому ми обмежимось
спостереженнями, щодо функціонування дейктичних займенників, а саме
особових, і переважно у зіставленні/протиставленні Я-ТИ, Я-ВИ, а також Я-ВІН,
ВОНИ… (тобто дейксис/анафора).
Особовий займенник Я як ознака співпадіння суб’єкта мовлення і ліричного
героя дозволяє поетові чітко і однозначно задекларувати свою життєву позицію,
свої переконання: Я мушу книжки читати,/ Щоб очі мої не сліпли,/ Я розмовляти
мушу,/ Щоб з туги не оніміти,/ Я мушу почути пісню,/ Щоб не оглухнути з тиші,/ Я
закохатися мушу,/ Щоб радість прийшла до мене.// Я друга побачити мушу,/ Щоб
день мій був ясніший,/ Я вірш написати мушу,/ Щоб серце не розірвалось,/ Я
працювати мушу,/ Щоб не соромитись хліба,/ Я мушу опівночі вмерти,/ Щоб рано
воскреснути знов (Д.Павличко).
Концентрація особового займенника Я підтримується також присвійним
МІЙ. Пор.: …Дзижчать і жалять міранди версій/ НУ, что ж, нехай. Я сильна, навіть
зла.// Я знаю: слабкість – це одна з диверсій.// А я ще в диверсантах не була
(Л.Костенко). Займенник я може бути формально вираженим, але його відсутність
не заважає чіткій ідентифікації суб’єкта мовлення і ліричного героя. За структурою
це – означено-особові речення: Відстаю,/ Не вистою,/ та й не відстою,/ І ховаюся у
келію рядка,/ Наче дикий предок мій ховавсь/ весною/ У ведмежу шкуру від
льодовика.// Крізь віконце слів видивляю днину,/ Розпрозорюються дії і думки.//
Мучуся, мордуюсь/ з вірою в людину –/ Не відстать,/ відстоять,/ вистоять-таки
(В.Забаштанський). Егоцентризм прагматизованого поетичного дискурсу – одна з
характерних ознак поетичної мови взагалі.
Про концептуальну і когнітивну важливість дейктичного займенника Я для
особистості митця при самоідентифікації, самосприйнятті і оточуючій аферентації
себе у темпорально-модально-локальних координатах навколишнього світу
яскраво свідчить “вербогештальт” Ярса Балана “Я під мікроскопом”. На жаль,
графічно передати цей “відбиток” Я у рефлективності поета на сторінках даної
статті неможливо, але ознайомитись з ним можна у збірці “Золотий гомін” [1991:
10]. У колі свого бачення світу авторське Я різне: це і маленьке полохливе я, і я
“середніх” розмірів, і Я – велике і впевнене, десь велике і нахабне, десь велике і
щиросерде; і я – правильної графічної форми (мабуть, адекватне ситуації), і я –
порушеної форми (для кого порушеної? для адресанта? для адресата?); і я –
примарне, і я – химерне, і я – вузьке і довге, і я – широке, закорінене; і я –
категоричне, і я – розгублене… Десятки, сотні Я… Всі ці Я в жорстокому колі
(межі якого, до речі, є, але окремою лінією не окреслені, нібито “Грат” немає), але
ні одне Я навіть на міліметр не може вийти за межі цього екзистенціального кола…
Аберації і алюзії, алюзії і аберації… У колі діаметром 65 мм – всі життєві колізії…
Особовий займенник я не має граматичної категорії роду але синтаксично –
при узгодженні або координації (Втомлена, я відпочивала; Зморений, я заснув)
йому приписується граматичне значення жін. або чол. роду відповідно до статі
позначуваного референта. Увагу реципієнта привертають випадки, коли через
синтагматичне оточення займенникові я приписується сер. рід. Суб’єкт мовлення в
такому випадку, як правило, дитина, безборонна, незахищена, маленька,
розгублена. Пор.: Був собі тато була собі мама, було собі я.// Тато сиділи собі на
ослоні.// Тато робили мені вітряка,/ А мама кашу мені варила,/ А киця Мурка
гралась собі з хвостом.// А прийшли дядьки, кричали на тата,/ І мама мене зачинила
у хаті,/ І киця кричала на мене без мами.// Кричала мама надворі,/ І я кричало, бо всі
кричали,/ І з печі так пахла гречана каша.// Захотілося татові спати,/ Склали руки
йому на грудях/ І поклали тата на лаві.// А я собі кричало: “Дайте каші!// Ну,мамцю,
дайте каші, люба мамцю!”// Мама плаче коло печі, а я плачу/ коло мами.// Отож
піду до тата, нажаліюсь/ на маму:// Я хочу собі каші, а мама не дає.// Свічка на столі.
Руки на грудях.// Був собі тато. Тепер тільки мама та я (І.Драч). Концентрація
маркованого займенника я у прямому і непрямих відмінках – структурний
стрижень вірша (егоцентричний підхід дитини до всього, що відбувається навколо
неї, нездатність адекватно оцінити, що сталося насправді – обсяг імпліцитного
переданого змісту значно перебільшує вербально оформлений).
Зустрічаються випадки часткового приписування сер. роду займеннику я,
наприклад, через узгодження, а координація відбиває реальну стать адресанта, у
даному випадку – підлітка, який через означення рефлективно передає те. яким
його сприймають співбесідники, а через координацію – самоідентифікацію: Дак
отож і я,/ молоде та зелене,/ Зважився спитать: – Товариство діди,/ Дуже вже ви
гарно кажете про Леніна… (Б.Олійник).
При субстантивації прономінатива я означення при ньому – це прикметники
сер. роду (до речі, як при іншомовних словах на позначення неістот з нульовим
типом відмінювання – так зване асоціативно-граматичне узгодження або
умовно-граматичне типу журливе ку-ку, голосне ура): Вкраїнонько! <…>// Любове
світла! Чорна моя муко!// І радосте безрадісна моя!// Бери мене! У материнські
руки/ Бери моє маленьке гнівне Я! (В.Симоненко). Привертає увагу і
прагмаграфема Я, написана з великої літери, що імпліцитно містить високу
самооцінку суб’єкта мовлення.
Серед дейктичних займенників найтиповішими є опозиційні відношення
Я-ТИ, які можна структурувати так:
Відношення чіткого протиставлення, антагонізму, навіть декларативного
розмежування непримиренних “світів”: Я і ти/ Два світи.// Два путі/ В житті.// Путь
моя/ Рівная,/ А твоя –/ Мов змія.// В мене єсть/ Правда і честь,/ Серце – спів/ З гір,
степів.// В тебе злість/ Мозок їсть,/ Серце – лжа/ Ти – ханжа!// Вийшов ти/ З
темноти… (Д.Павличко), що підтримується і протиставленням присвійних
займенників мій/твій.
Відношення між я-ти, які легко трансформуються в ми (любовна лірика): Я
тебе зустрів і не зберіг!/ Ти і я – це вічне, як і небо.// Доки мерехтітимуть світи,/
Буду Я приходити до Тебе.// І до інших йтимуть/ Горді Ти./ Як це все буденно!// Як
це звично!// Скільки раз це бачила Земля!// Але ми з тобою…// Ми не вічні,/ Ми з
тобою просто – ти і я…// І тому для мене так трагічно/ Те, що ти чиясь, а не моя
(В.Симоненко). Привертає увагу і графічне оформлення деяких елементів
структурної домінанти -контекстем- займенників Я – до Тебе (зв’язок дейксиса з
аксіологією).
Відношення ти-я, яке притаманне жіночому світосприйманню, забарвленому
коханням: Без тебе світ – це тьмавий морок,/ Без тебе не біжить вода.// Без тебе
кожен камінь – ворог,/ Подушка каменем тверда.// Без тебе сонце – повне ночі,/ Без
тебе ночі – без кінця,/ Для тебе ж ночі я доночую,/ Для тебе – місяця-вінця.// Без
тебе небо – повне криги,/ Стоять в душі самі льоди.// Без тебе світ – це ж тільки
крихта/ Моєї зимної біди.// Без тебе, що мені без тебе – Нема мене на всі світи…//
Тож нахились блакитним небом,/ Тож святом сонця освяти!.. (“Поема для
жіночого голосу” І.Драч). В цьому вірші адресат мовлення ліричної героїні легко
декодується реципієнтом, оскільки підказується і назвою, і пресупозитивними
знаннями, але так буває не завжди. Пор.: Тільки тобою білий світиться світ,/ тільки
тобою повняться брості віт,/ запарувала духом твоїм рілля,/ тільки тобою
тішиться немовля,/ спів калиновий піниться над водою –/ тільки тобою, тільки
тобою!// Тільки тобою серце кричить моє.// Тільки тобою сили мені стає/ далі
брести хугою світовою,/ тільки Тобою, тільки Тобою (В.Стус). Оскільки в цьому
вірші єдиним найменування персоніфікованого об’єкта, єдиним засобом його
ідентифікації є дейктичні займенники Ти, твій, і виникають складнощі при
декодуванні. Тут зустрічаються дві концептуальні системи – адресанта і адресата –
зі своїми індивідуальними концептуальними мережами. При накладанні
виникають суперечки – і це уможливлює індивідуальне заповнення смислу
мовного знака (Україна, кохана, весна, свобода..?). Пор.: Для тебе змайстрував я
клітку слів,/ аби тебе, як щиглика, замкнути.// Із натяків прозору сітку сплів,/ аби
тебе зловити і забути.// Коли тебе забавно годував/ окрушинами здогадів з
долоні,–/ як міг я знати, що мої слова/ давно вже служать у твоїм поліні (Б.Рубчак).
Дослідниця І.І.Ковтунова відмічає таку специфічну рису ліричної поезії, як
“відсутність презумпції доведення до відома читача предмета мовлення.
Недомовленість такого роду дозволена у ліриці. Ця риса обумовлена особливою
позицією мовця по відношенню до адресата мовлення: ліричне мовлення – деякою
мірою “розмова з собою”. Автор не орієнтується на адресата у тому відношенні, що
він не завжди ураховує ступінь його обізнаності, що стосується предмета
мовлення. Орієнтація на адресата виявляється в іншому – у необхідності передати
певний смисл, побудував у визначений спосіб організовану і закінчену поетичну
структуру [Ковтунова 1986: 40].
Відношення дискретності: Я зневажаю “взагалі”./ Не “взагалі народ” – не
мляві тіні,/ Не “взагалі земля” – а грам землі/ У коренів химерному сплетінні.// Не
“взагалі поезія”, а ти.// І я// І він.// Усі несхожі надто (В.Коротич).
Відношення Я-Ти, де під ти приховане Я (прийом автокомунікації через
двійника): Сто дзеркал спрямовано на мене/ в самоту мою і німоту.// Справді – тут?
Ти – справді тут?// Напевне,/ ти таки не тут. Таки – не тут.// Де ж ти є? А де ж ти є?
А де ж ти?// Досі свого зросту не досяг?// …Сто твоїх конань… Твоїх народжень…
Страх як тяжко висохлим очам!// Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,// і живий, і
мрець – і – сам – на – сам? (В.Стус). У даному випадку суб’єкт і адресат мовлення
співпадають. Іноді автокомунікація може включати не тільки суб’єкта мовлення і
двійника-адресата, а й певне коло однодумців (через узагальнено-особові
конструкції), але в першу чергу – це розмова з alter ego: Терпи, терпи – терпець
тебе шліфує,/ сталить твій дух, отож терпи, терпи.// Ніхто тебе в недолі не
врятує,/ але й не зіб’є з власної тропи.// На ній і стій – і стій – допоки скону,/ допоки
світу й сонця – стій і стій.// Хай шлях – до раю, пекла чи полону –/ тримайся далі
розпачу й надій.// Торуй свій шлях, – той, що твоїм назвався,/ той, що обрав тебе,
як побратим,/ до нього змалку ти заповідався,/ сумним осердям, поглядом сумним
(В.Стус).
Розглянемо опозиційні відношення я-ви. Домінуючими слід визнати
відношення антигоністичних протиріч: Я вами гордую, панове,/ Бо я – знатніший
од вас.// Звиняйте за грубе слово –/ Я з вами свиней не пас! (В.Симоненко); Спасибі
й вам, що ви не м’якуші.// Дрібнота буть не годна ворогами.// Якщо я маю біцепси
душі –/ то в результаті сутичок із вами (Л.Костенко); Я винний в нім,/ що світ не
ліпший,/ Не розумніший ніж він є,/ Хоч віддаю йому найглибше,/ Найкраще
почуття своє.// Я винний в тім, що правди слово/ Не схоже в ньому на брехню…// Я
винний в тім, що й досі в світі/ Сльозам дітей нема кінця…// Я винний, і нема
хвилини,/ Щоб я не запам’ятав про те,– А ви, сучасники, провини/ Своєї не
визнаєте? (Л.Первомайський).
І.Драч творчо використав опозицію я/ви у вірші “Оскарження Івана Гонти”,
побудувавши його на словах князя Святослава “іду на Ви”, що позначало виклик до
бою: Кинув на тебе я клич Святославів,/ Вийшов “на ви”, заки день не поржавів,/
Вийшов “на ви”, заки супрязь з добою/ Десь в бойовищі двобою з собою. Пор.:
Пригорнути б тебе до плеча/ на першій терасі – на полі крові,// Там тварина тварині
риче: йду на ти!// Засідка і сполох,/ вічне гоніння і підламування ніг,/ кігті й
хрипіння, зойки і зуби, жмуття шерсті, тріск шкіри,/ хряскіт костей і вивих щелеп,/
паруюче м’ясо, полите кров’ю, – Застілля Сп’янілих Хижаків (“Лада, Пектораль”
І.Калинець). Оскільки виклик йде від тварини до тварини ідіома іду на Ви
трансформована автором в іду на ти.
Згадується вірш А.Вознесенського “Кредо”, де за зразком цього ж
фразеологічного вислову побудованого текст, але замість Ви підставляються
іменники на позначення істот у формі неістот, що уособлює людські вади.
Протиставлення ти (позитивне) – Ви (негативне) посилює опозиційні відношення:
Иду на человек с головою песьей,/ иду на Зверь с человечьей спесью,/ иду на Вор с
соловьиной песнью.// Мы все родились искать ответа,/ “на ты” нам – чаща,/ “на ты”
– цветы.// “Иду на Вы” – это щит поэта,/ а смысл поэта – идти “на ты”.// Иду на ты,
человече дивный,/ в снегу целую твои следы.// Неразумеющие, идите вы…// Иду на
ты!
Опозитивні відношення я, ти, ми, ви – він, вона, вони (дейксис-анафора) під
анафоричними займенниками, як правило, приховується “чужеродне” за ідеалами і
переконаннями суб’єкту мовлення, який є або ліричним героєм, або особою, точку
зору якої поет поділяє. Опозиція може бути настільки антагоністичною, що навіть
назвою вірша є займенник “Я…”: Він дивився на мене тупо/ Очицями, повними
блекоти:/ – Дарма ти себе уявляєш пупом,/ На світі безліч таких, як ти.// Він
гримів одержимо і люто,/ І кривилося гнівом лице рябе,/ Він ладен був мене
розіпнути/ За те, що я поважаю себе.// Не стала навколішки гордість моя…// Ліниво
тяглася отара хвилин…// На світі безліч таких, як я,// Але я, їй-богу, один.// У
кожного Я є своє ім’я,/ На всіх не нагримаєш грізно,/ Ми – це не безліч стандартних
“я”,/ А безліч всесвітів різних.// Ми – це народу одвічне лоно,/ Ми – океанна
людська сім’я.// І тільки тих поважають мільйони,/ Хто поважає мільйони “Я”
(В.Симоненко). Привертає увагу і концентрація займенників, і їх опозиційні і
кореферентні відношення, і графічне оформлення займенника я у різні способи, що
теж вносить додаткові смисли у сумарне значення лексеми. Вірш написано
наприкінці хрущовської відлиги. Якесь “мурмило з квадратури рам” (Л.Костенко),
держслужбовець-номенклатурник, він, цей субститут без вербально оформленого
антецендента (зрозумілий кожному, хто знає буття того часу), намагався нагадати
поету-вільнодумцю, що він є тільки “гвинтик” тоталітарної державної машини.
“Вірш – складно побудований зміст. Це позначає, що, входячи до складу єдиної
цілісної структури вірша, значущі елементи мови виявляються зв’язаними
складною системою співвідношень, спів – і протиставлень, які неможливі у
звичайній мовній конструкції. Це надає і кожному елементу окремо, і всій
конструкції в цілому абсолютно особливого семантичного навантаження. <…> Це
розкриває в них несподіваний, поза віршем неможливий, новий семантичний
зміст” [Лотман 1972: 38]. Пор.: у вірші “Концерт Листа”: Ну, що ж, я згоден. Все
готово.// Я їх презирством покараю.// Це зветься площа Контрактова.// Вони
торгують. Я їм граю (Л.Костенко).
Опозитивні відношення можуть виникати між анафоричними займенниками
на позначення того самого антецедента, якщо суб’єкт мовлення хоче підкреслити,
що вкладає різний зміст в по-різному оформлені знаки: На схід. На схід. На схід, а
схід.// На схід, на схід, на схід!// Зболіле серце, як болід,/ в ночах лишає слід.//
Тепер провидь у маячні:/ Десь Україна – там,/ уся – в антоновім огні,/ на докір всім
світам.// До неї ти від неї йдеш/ в горбаті засвіти.// Цей обрій – наче чорний креш/
гіркої-гіркоти.// До Неї ти від неї йдеш/ страсна до неї путь –/ та, на котрій і сам
падеш,/ і друзі – теж падуть (В.Стус). До Неї – це та справжня Україна, якої її
мріяли бачити українці-патріоти, а від неї – це та, якою Україна була у ті часи,
тобто антецедент Україна знаходиться в двох різних світах – реальному,
тогочасному (негативному) і потенційному, вимріяному, сподіваному
(позитивному). Про це сигналізує марковане графічне оформлення, а
“…підвищення інформативності у сфері форми (матеріалу знаків) означає
зростання ролі конотацій у сумарному значенні мовної одиниці, інакше кажучи,
значення як відношення одиниці мови до об’єкта стає більш багатомірним
[Скребнёв 1975: 28].
При вживанні анафоричних займенників антецедент, як правило, стоїть в
препозиції по відношенню до них. Цікавий художній прийом вжито у вірші
В.Симоненка “Суд”, де до самого кінця оповіді не зрозуміло, кого судять:
Параграфи присіли біля столу,/ Примітки причаїлись по кутках,/ Очима гострими
підсудну прокололи/ цитати із багнетами в руках.// І циркуляр дивився в окуляри,/ І
грілися роззяви біля груб,/ І вказівки скакали, як примари,/ Із телефонних мудрих
труб.// – Вона чужа, – параграфи сказали,/ Вона не наша, – мовив циркуляр.//
Нечувана, – примітки пропищали.// І в залі знявся лемент і базар.// І циркуляр на
них поглянув строго,/ І зал заворушився і затих…// …І розіп’яли її, небогу,/ В ім’я
параграфів товстих.// Вона даремно присягала слізно,/ Що не чинила і не чинить
зла,/ Була у суддів логіка залізна:/ Вона ні в які рамочки не лізла,/ Вона – новою
думкою була. Це приклад антиципації, поширений у поетичному мовленні.
Проаналізований матеріал дає підстави не погоджуватись з таким
твердженням: “Всі категорії і елементи мови допускають естетизацію, хоча і
схильні до неї різною мірою: менш за все використовується у поетичних цілях
морфологія” [Русский язык. Энциклопедия 1979: 386]. Актуалізовані займенники
відіграють в поетичних текстах смислоутворюючу роль, посилюють свою
функціональну значимість, беруть участь у передачі стратегій і тактик відношень
між адресантом, адресатом і неучасником мовлення. Написання займенників з
великої літери – маркована графема – свідчить про надання референції
аксіологічного, ціннісного значення. Це одна з форм реалізації екстралінгвальних
пресуппозицій індивіда і графічний елемент сигналізує про це. Оскільки
концептуальні системи суб’єкта – ліричного героя і суб’єкта сприйняття
поетичного дискурсу – реципієнта різняться, то при взаємодії двох концептуальних
систем можливим стає неоднозначне сприйняття тексту різними адресатами.
Кожен текст “живе у двох контекстах – автора і читача, адресата і адресанта. Ці
контексти проектуються один на одний, утворюючи опозицію, здатну
породжувати нові смисли” [Васильев 1982: 106]. Актуалізовані прономінативи
можна визнати морфопрагмемами. Морфопрагмема, у нашому розумінні, – це
актуалізована маркована словоформа функціонально-комунікативного рівня,
виучувана з позицій структуралізму й антропоцентризму з урахуванням новітніх
досягнень теорії комунікації, психолінгвістики, теорії мовленнєвої діяльності,
інтерпретаційної лінгвостилістики, таксономічної ідіостилістики, прескрептивної і
когнітивної лінгвістики, семіотики, прагмалінгвістики. Це знак, що поєднує в собі
ознаки інформеми та експресеми, спрямований від адресанта до адресата
(реципієнта) по каналу художнього мовлення на матеріальному рівні позначений
певною актуалізацією морфологічних параметрів коду, що уможливлює передачу
адресантом вагомої для нього прагматично забарвленої інформації економними
засобами. Декодування інформації супроводжується експресією сприйняття, що
обумовлена закладеною в марковану словоформу експресію кодування.
Мотивований вибір відправником повідомлення маркованої словоформи – це
свідома чи підсвідома реалізація інтенцій адресанта до аксіологічно-пізнавального
відбиття дійсності [Семененко 2001 173-174].
ЛІТЕРАТУРА:
1. Васильев С.А. Уровни понимания текста// Понимание как
логико-гносеологическая проблема. – К.: Наук. думка, 1982.
2. Золотий гомін: Українська поезія світу/ Упоряд. А.К.Мойсієнко. – К.:
Молодь, 1991. – Вип.1.
3. Ковтунова И.И. Поэтический синтаксис. – М.: Наука, 1986.
4. Лотман Ю.М. Анализ поэтического текста. Структура смеха. – М.:
Просвещение, 1972.
5. Русский язык. Энциклопедия/ Гл. ред. Ф.П.Филин. – М.: Сов.
энциклопедия, 1979.
6. Семененко Л. Маркована словоформа як один із об’єктів вивчення
імпліцитної морфології// Науковий Вісник Чернівецького університету. –
Вип.117-118. Слов’янська філологія. – Чернівці: Рута, 2001.
7. Скребнёв Ю.М. Очерк теории лингвистики. – Горький: Изд-во
Горьковского ин-та, 1975.
Одеський національний університет
|