Шляхи деміфологізації концепції українсько-турецького в контексті протистояння української історіографічної традиції
Gespeichert in:
| Datum: | 2013 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК
2013
|
| Schriftenreihe: | Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/76519 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Шляхи деміфологізації концепції українсько-турецького в контексті протистояння української історіографічної традиції / О. Дерменджі // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 1. — С. 272-277. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-76519 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-765192015-02-11T03:03:02Z Шляхи деміфологізації концепції українсько-турецького в контексті протистояння української історіографічної традиції Дерменджі, О. Тюркологічні дослідження 2013 Article Шляхи деміфологізації концепції українсько-турецького в контексті протистояння української історіографічної традиції / О. Дерменджі // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 1. — С. 272-277. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. 2078-0850 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/76519 uk Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Тюркологічні дослідження Тюркологічні дослідження |
| spellingShingle |
Тюркологічні дослідження Тюркологічні дослідження Дерменджі, О. Шляхи деміфологізації концепції українсько-турецького в контексті протистояння української історіографічної традиції Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
| format |
Article |
| author |
Дерменджі, О. |
| author_facet |
Дерменджі, О. |
| author_sort |
Дерменджі, О. |
| title |
Шляхи деміфологізації концепції українсько-турецького в контексті протистояння української історіографічної традиції |
| title_short |
Шляхи деміфологізації концепції українсько-турецького в контексті протистояння української історіографічної традиції |
| title_full |
Шляхи деміфологізації концепції українсько-турецького в контексті протистояння української історіографічної традиції |
| title_fullStr |
Шляхи деміфологізації концепції українсько-турецького в контексті протистояння української історіографічної традиції |
| title_full_unstemmed |
Шляхи деміфологізації концепції українсько-турецького в контексті протистояння української історіографічної традиції |
| title_sort |
шляхи деміфологізації концепції українсько-турецького в контексті протистояння української історіографічної традиції |
| publisher |
Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК |
| publishDate |
2013 |
| topic_facet |
Тюркологічні дослідження |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/76519 |
| citation_txt |
Шляхи деміфологізації концепції українсько-турецького в контексті протистояння української історіографічної традиції / О. Дерменджі // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 1. — С. 272-277. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. |
| series |
Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
| work_keys_str_mv |
AT dermendžío šlâhidemífologízacííkoncepcííukraínsʹkoturecʹkogovkontekstíprotistoânnâukraínsʹkoíístoríografíčnoítradicíí |
| first_indexed |
2025-07-06T00:54:59Z |
| last_indexed |
2025-07-06T00:54:59Z |
| _version_ |
1836856954457161728 |
| fulltext |
272
ТЮРКОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ
Омер Дерменджі (Київ),
доцент кафедри тюркології Інституту філології
Київського національного університету
ім. Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук
Шляхи деміфологізації концепції
українсько-турецького в контексті протистояння
української історіографічної традиції
Сьогодні як ніколи в Україні є актуальним питання засадничих кон-
цептів формування суспільної свідомості. Адже у всьому світі під впливом
процесів глобалізації відбувається переосмислення національних кон-
цепцій в аспекті визначення геополітичної стратегії держави. Одночасно
важливим залишається формування підґрунтя для мирного співіснуван-
ня населення держави, яке дедалі більше стає етнічно неоднорідним.
У цьому процесі одна з найважливіших ролей відводиться історіографії
як науці, що формує історичну пам’ять суспільства, впливає на визначен-
ня суспільством власної ідентичності. Національна ідентичність містить
відповіді на питання етногенезу, а також визначає місце того чи іншого
народу серед своїх сусідів. На ґрунті історичних досліджень формується
уявлення про дружні чи ворожі стосунки з тим чи іншим народом. Свою
роботу я хотів би присвятити питанню деміфологізації концепції україн-
сько-турецького протистояння в контексті історіографічної традиції.
Необхідність подібної деміфологізації визначається впливом цього
концепту на розвиток міждержавних україно-турецьких взаємин як в
політичній, так і в економічній площинах. Адже ці взаємини ускладню-
ються через опір суспільної свідомості, обтяженої стереотипними уяв-
леннями про довговікову ворожнечу. Прикладом вдалої деміфологізації
міжетнічних взаємин може слугувати переосмислення українсько-поль-
ських відносин, коли за останні десятиліття, незважаючи на питання кон-
фліктної історичної пам’яті, як ставлення до Волинської трагедії чи цвин-
таря Орлят у Львові, суспільству був прищеплений погляд на Польщу
як дружню державу, яка захищає європейський вибір України. На рівні
стереотипів Польща перетворилася з потенційного ворога на «адвоката
України в Європі».
Формування української ідентичності завжди відбувалося в площині
визначення місця України в парадигмі Схід-Захід. Хоча на початку ХХ ст.
суперечки точилися навколо окреслення ролі тюркських впливів в етно-
генезі українців, визначальним для української історіографії виявилася
концепція ізоляціонізму, яка подібні впливи повністю відкидала. За цією
концепцією, турки й татари розглядаються як споконвічні вороги україн-
273
ського народу. Ці погляди вилилися в ідею боротьби Руси зі Степом та роль
України як заборола Європи від азійської навали. Зазначимо, що цих по-
глядів дотримувався як Михайло Грушевський, так і радянська історіогра-
фія, а тому вони є надзвичайно впливовими і в сучасній українській науці.
Хоча, на думку багатьох дослідників, витоки уявлень про протистоян-
ня українців з турками та татарами, представлені в літературі й історіо-
графії, закорінюються в фольклорній традиції, контент-аналіз комплексу
історичних пісень та дум українського народу не дає підстав для одно-
значних тверджень. За винятком кількох історичних пісень, де описують-
ся картини татарського нападу («Зажурилась Україна», «У долині вогні
горять» та деякі інші), думи містять амбівалентну аксіологічну оцінку ту-
рецьких чи татарських персонажів. Натомість зображення турків і татар
виключно як руйнівників та ворогів притаманне літературі романтич-
ного напряму другої половини ХІХ ст. Завдяки значній синкретичності
фольклорних, історичних досліджень та літератури дані концепції поши-
рюються і міфологізуються.
Однак серед ворогів нації окрім турків і татар є поляки та росіяни. Во-
рожнеча до поляків в суспільній свідомості має так само фольклорно-лі-
тературне походження. Окрім того, на відміну від українсько-турецьких
взаємин, польсько-українське протистояння підкріплюється численними
документальними свідченнями найяскравішої доби української історії –
доби Богдана Хмельницького. Більшість дослідників козацької доби ви-
значає серед причин українсько-польського протистояння релігійний та
соціальний фактори. Саме релігійне протистояння визначається як непо-
доланне також в українсько-турецьких взаєминах доби пізнього Середньо-
віччя. Утім сучасні дослідження свідчать про те, що авторство концепції
релігійної складової міфу про призначення українського народу, як забра-
ла Європи проти східної мусульманської агресії, уособлюваної турками й
татарами, належить київському духовенству, а його виникнення датуєть-
ся досить пізно – XVII ст. Зокрема, В. Матях зазначає, що «не випадково
саме в лавах українських книжників у 20-х рр. XVII ст. зароджується мі-
фологема українського козацтва, до створення якої причетний такий цвіт
тогочасного українського інтелекту, як Іов Борецький, Захарій Копистен-
ський, Мелетій Смотрицький. Зі сторінок їх творів українське козацтво,
наділене найвищими моральними і громадянськими чеснотами, постає як
«новоявлене хрестоносне воїнство» Православної церкви, знаряддя Божої
волі для захисту світового християнства, репрезентант великого європей-
ського народу – русів (у сучасному прочитанні – українців)» [1, 163].
Першим, хто звернув увагу на важливість неконфронтаційних підхо-
дів до осмислення майбутнього України, став Пантелеймон Куліш, який у
своїй «Крашанці русинам і полякам на Великдень 1882 р.» образно сфор-
мулював концепцію українсько-польських відносин: «Сидить завзятий
русин із своїм лютим, тисячолітнім ворогом, ляхом, у тісній тісняві між
274
двома морями, і надихана століттями омани ярость робить їх обох бісну-
ватими. Мов два леви, перед котрими тремтів колись грізний для всього
християнства Босфор, – з великого жалю про те, що було та й минуло, з
великої розпуки перед тим, що мусить певно бути, роздирають вони тепер
один одному груди до самого серця, і позирають кривавими очима злості
на ту втіху, котрою втішають спільних ворогів своїх. На сю мізерну бо-
ротьбу тратять вони останні сили, останні свої засоби і мов ті гладіатори
перед римським зборищем народів, обоюдно готують собі смерть, котрою
не хвалитимуться ні один з їх потомків» [2, 10]. Таким чином П. Куліш ви-
словив ідею взаємної шкідливості міжнаціональної польсько-української
ворожнечі, заснованої на міфологізованому трактуванні минувщини, че-
рез яку обидва народи зазнають поразки у боротьбі із спільним ворогом
– Росією.
Ця ж ідея визначила аспект аналізу історії українсько-польських сто-
сунків Івана Лисяка-Рудницького, який вважав, що «незважаючи на чис-
ленні взаємозбагачення обох народів і численні випадки взаємокорисної
співпраці, поляки й українці в минулому не заснували своїх політичних
взаємин на задовільних, а тим більше міцних підвалинах. Ця невдача і за-
тяжні польсько-українські конфлікти в їх результаті мали катастрофічні
наслідки для обох народів. Польсько-український конфлікт був насправ-
ді головною причиною втрати національної самостійності і Україною, і
Польщею в двох різних епохах – у XVII і в ХХ ст.» [3, 83–84].
В історії українсько-польських і українсько-тюркських взаємин є чи-
мало спільного. В обидвох випадках першим письмовим джерелом про
відносини київських князів із сусідніми народами – чи то поляками, чи то
представниками тюркських народів, є літописи. У них зустрічаємо згад-
ки про численні династійні й військові союзи київських князів як з по-
ляками, так і з тюрками. Аналізуючи україно-польські контакти, Стефан
Кучинський влучно відмічає, що «в перші роки існування польської дер-
жави й Київської Русі польське і руське суспільства, всупереч багатьом
військовим походам одного проти одного, які могли б давати привід дума-
ти про якусь постійну війну, насправді не вели між собою воєн у точному
розумінні слова, і не мали взаємних почуттів тривалої ворожнечі й нена-
висті» [4, 30]. Це були княжі міжусобиці місцевого і тимчасового характе-
ру. Звичними були альянси того чи іншого руського володаря з польським
чи тюркським володарем проти братнього Рюриковича і навпаки.
Релігійний чинник визначається багатьма дослідниками як визна-
чальний конфронтаційний фактор цих взаємин. Хоч І. Лисяк-Рудниць-
кий наголошує на численних культурних взаємовпливах, він катего-
ричний у висновку: «І все ж правдою є, що релігія завжди відділювала
поляків і українців незгладною лінією розмежування» [3, 87]. Ця лінія
розмежування була ще більш помітною у стосунках українців з турками
і татарами.
275
Іншим фактором, що говорить на користь спорідненості проблематики
українсько-польських та українсько-тюркських взаємин, є фактор зброй-
ного протистояння: українське селянство боролося як проти татарських
наїздів, так і проти польської шляхти, утворюючи збройні рухи козаччи-
ни чи гайдамаччини відповідно. Трагічні події цього протистояння за-
пліднили уяву письменників доби романтизму, що відкрило нову сторін-
ку в міжнаціональних відносинах. І. Лисяк-Рудницький констатує такий
стан: «Традиційна ненависть між польським шляхтичем і українським
козаком та гайдамакою надалі забарвлювала відносини між обома наро-
дами. Ці почуття посилилися через письменників по обох боках, які радо
викликали, хоч з протилежних точок зору, спогади минулих польсько-ко-
зацьких конфліктів. Досить пригадати з одного боку поеми Шевченка і
«Тараса Бульбу» Гоголя, а з другого незвичайно популярний історичний
роман Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем» [3, 94].
Таким чином, роль літератури в становленні національної ідентич-
ності, згодом її вплив на національну ідею важко недооцінити. Ярослав
Грицак особливістю східноєвропейської історії називає романтично-по-
етичний спосіб думання. Характеризуючи його, історик наводить наступ-
не зіставлення: «Коли на Заході нації творили переважно політики, то
тут, у Східній Європі це робили насамперед поети. Через брак нормально
структурованого політичного життя (конституції, парламентських пар-
тій та й самих парламентів), література виконувала роль політики, поети,
письменники та літературні критики – національних лідерів, їхні читачі
– неіснуючих партій, товсті журнали – парламентської трибуни, боротьба
різних літературних течій – функцію парламентських дискусій і т.д. Влас-
не в цих літературних чи навкололітературних дискусіях вироблялися й
відточувалися ідентичності, котрі, як відомо, мають дискурсивний харак-
тер» [5]. Закоріненість «літературного способу мислення» призводить до
піднесення національної ідеї, що провокує визвольну боротьбу, тому фак-
тор літературного впливу виявився надзвичайно потужним в українсько-
польських чи українсько-тюркських взаєминах ХІХ–ХХ ст.
Перші заклики до деміфологізації національної ідеї з’явилися в Поль-
щі після поразки повстання 1863 р., але значення цілеспрямованого руху
набули вже у ХХ ст. разом із розумінням пріоритету економічного, а не
ідеологічного підґрунтя реформування країни. Тому критика літератур-
ної візії відновилася у міжвоєнній Польщі: відмова від ідеї відновлення
Польщі в межах «історичних кордонів» стала закликом польської інте-
лігенції, згуртованої навколо паризького видання «Культура» в 1950-х
роках, та увійшла до програми польської опозиції у 1980-х. Поруч із тим
польська опозиція зосередилася на деміфологізації національної ідеї, на
формуванні уявлень про майбутнє не в площині історичній, а в площині
економічній. «Бо від певного моменту опозиція вирішила, що на одному
Міцкевичу нову Польщу на збудуєш. І взялася перекладати і пропагува-
276
ти Кейнза, Ґершенкрона та ін. Не те, щоб усі читачі Кейнза і Ґершенкрона
стали Бальцеровичами, але читання економістів витворили атмосферу,
коли опозиційний список реформаторів був довгим, а суспільство давало
«зелене світло» на радикальні реформи», – підсумовує Я. Грицак [5].
На сучасному етапі у польсько-українських взаєминах помітний зна-
чний поступ у царині деміфологізації. Українсько-польському порозумін-
ню сприяли також об’єктивні обставини: кордон між Україною та Поль-
щею збігається з етнічною границею, зріст секуляризму зменшив важ-
ливість релігійного бар’єру, одночасно обидва суспільства стали більш
подібними у своїх соціальних структурах. Польщу і Україну об’єднує гео-
політична орієнтація на Захід: Польща є членом Європейської Спільно-
ти, Україна прагне до неї приєднатися. На цьому ґрунті була застосована
найбільш успішна реміфологізаційна технологія, а саме: переконання у
тому, що Польща взяла на себе роль адвоката України в Європі. Ця мі-
фологема має польське походження, тому твердження єдиного в поль-
ському сеймі депутата українського походження Мирона Сича про те, що
«Польща хоче бути і є адвокатом України в Євросоюзі» [6], сприймається
без застережень. З українського боку міфологічну сутність уявлень про
адвокатську роль Польщі підтверджує клішованість лексичних засобів
функціонування даного дискурсу в політичній та суспільній свідомості.
Загалом, в процесі деміфологізації українсько-польських взаємин
більш активна роль належить польській стороні. Метою зусиль з деміфо-
логізації є забезпечення політичної та економічної стабільності у Східній
Європі. «Польща і Україна мають сьогодні, та, ймовірно, матимуть, ще дов-
го у майбутності, очевидні і невідкладні спільні політичні інтереси. Сис-
тематична, далекосяжна співпраця між поляками та українцями створює
надію на зміну теперішнього співвідношення сил у Східній Європі», – зау-
важував у 80-х роках попереднього століття І. Лисяк-Рудницький [3, 106].
«Польща і Україна могли б разом утворити дуже потужну, дуже важливу
силу, яка могла би стати елементом стабілізації європейської політики вза-
галі, а також безпеки у цій частині Європи» [6], – зазначає сьогодні М. Сич.
Б. Бердиховська, визначаючи спільне для українців і поляків, наголошує
на спільності політичних цілей, пов’язаних із «стабільністю, з безпекою
нашої частини Європи, з імпульсом на користь економічного розвитку»
[7]. Таким чином, засадничими концептами міфологеми є стабільність і
перспектива економічного розвитку. Підсумовуючи, слід зазначити, що
дієвість пропонованої концепції українсько-польських взаємин ґрунту-
ється на міфологемі, закоріненій у польській суспільній свідомості, а саме:
уявленні про Україну як буферну зону проти Росії, яка і сьогодні за ре-
зультатами соціологічних опитувань асоціюється у більшості поляків із
загрозою, образом ворога [7]. Для української суспільної свідомості Поль-
ща залишається прикладом вдалої інтеграції в європейську спільноту із
досягненням бажаного рівня добробуту та демократичних свобод.
277
Досвід деміфологізації українсько-польських взаємин може бути
плідно використаний в площині українсько-турецької взаємодії. Як і в
польському випадку, значна роль у цьому процесі відводиться історич-
ним та культурологічним дослідженням. У питанні українсько-тюрк-
ських взаємин варто виокремити комплекси, які потребують подальшого
вивчення: роль тюркського фактору в процесах етногенезу української
нації; феномен козацтва в аспекті порівняльного вивчення тюркської вій-
ськової традиції; формування міфологеми призначення українського на-
роду як забрала від татаро-турецьких нападів; відповідь на питання «хто
на кого нападав» і «кому належало Дике Поле» як передумови розуміння
взаємин, які утворилися; османський напрям геополітичної стратегії чи
політичних орієнтацій українського гетьманства у XVI–XVII століттях;
османський вектор зовнішньої політики у часи визвольної боротьби, у 20
ст. – Перша світова війна, коли українці брали участь в арміях з проти-
лежних боків фронту, тому виступали як союзники, так і супротивники
османської армії; Туреччина як прихисток під час еміграційних рухів;
Османська імперія у планах СВУ; взаємини Турецької республіки та
УРСР до часів повного підпорядкування зовнішньої політики республік
політиці Союзу тощо.
Окреме місце в процесі деміфологізації історичних взаємин україн-
ського та турецького народів належить вивченню козацької доби. Зокре-
ма, сьогодні свідчення проти постулатного твердження про наїзди татар
та нищення українських сіл, забирання людей в ясир тощо знаходимо у
розвідках, присвячених дослідженню раннього періоду козацтва. Іншими
шляхами реміфологізації українсько-турецьких відносин має стати вра-
хування результатів досліджень в концепції дидактичної історії – історії,
яка викладається у школі, - на антропологічних засадах та переведення
національної ідеології з літературної в економічну площину.
Література
1. Історія українського козацтва: Нариси: У 2-х т. – Т. 1. – К., 2009.
2. Куліш П. Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 р. – Львів, 1882.
3. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2-х т. – Т. 1. – К., 1994.
4. Kuczynski S. Stosunki polsko-ruskie do schulku wieku XII // Studia z dziejow Europy
wshodniej X-XVII w. – Warszawa, 1969.
5. Ярослав Грицак: Повторення пройденого [Електрон. ресурс] – режим доступу:
http://zaxid.net/article/87105/
6. Мирон Сич: Україна не може писати польську історію, а Польща – українську [Елек-
трон. ресурс] – режим доступу: http://zaxid.net/article/89429/
7. Богуміла Бердиховська: «Попри всі історичні складнощі і сентименти, Україна –
це важлива країна для Польщі» [Електрон. ресурс] – режим доступу: http://lb.ua/
news/2011/06/06/99974_Bogumila_Berdihovska_Popri_vs.html
|