Кримська стратегія у зовнішній політиці Литви на південно-східному напрямі (XIV–XV ст.)
Gespeichert in:
| Datum: | 2013 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК
2013
|
| Schriftenreihe: | Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/76521 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Кримська стратегія у зовнішній політиці Литви на південно-східному напрямі (XIV–XV ст.) / І. Мельничук // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 1. — С. 282-286. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-76521 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-765212015-02-11T03:02:23Z Кримська стратегія у зовнішній політиці Литви на південно-східному напрямі (XIV–XV ст.) Мельничук, І. Тюркологічні дослідження 2013 Article Кримська стратегія у зовнішній політиці Литви на південно-східному напрямі (XIV–XV ст.) / І. Мельничук // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 1. — С. 282-286. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. 2078-0850 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/76521 uk Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Тюркологічні дослідження Тюркологічні дослідження |
| spellingShingle |
Тюркологічні дослідження Тюркологічні дослідження Мельничук, І. Кримська стратегія у зовнішній політиці Литви на південно-східному напрямі (XIV–XV ст.) Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
| format |
Article |
| author |
Мельничук, І. |
| author_facet |
Мельничук, І. |
| author_sort |
Мельничук, І. |
| title |
Кримська стратегія у зовнішній політиці Литви на південно-східному напрямі (XIV–XV ст.) |
| title_short |
Кримська стратегія у зовнішній політиці Литви на південно-східному напрямі (XIV–XV ст.) |
| title_full |
Кримська стратегія у зовнішній політиці Литви на південно-східному напрямі (XIV–XV ст.) |
| title_fullStr |
Кримська стратегія у зовнішній політиці Литви на південно-східному напрямі (XIV–XV ст.) |
| title_full_unstemmed |
Кримська стратегія у зовнішній політиці Литви на південно-східному напрямі (XIV–XV ст.) |
| title_sort |
кримська стратегія у зовнішній політиці литви на південно-східному напрямі (xiv–xv ст.) |
| publisher |
Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК |
| publishDate |
2013 |
| topic_facet |
Тюркологічні дослідження |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/76521 |
| citation_txt |
Кримська стратегія у зовнішній політиці Литви на південно-східному напрямі (XIV–XV ст.) / І. Мельничук // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 1. — С. 282-286. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
| series |
Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
| work_keys_str_mv |
AT melʹničukí krimsʹkastrategíâuzovníšníjpolíticílitvinapívdennoshídnomunaprâmíxivxvst |
| first_indexed |
2025-07-06T00:55:04Z |
| last_indexed |
2025-07-06T00:55:04Z |
| _version_ |
1836856959541706752 |
| fulltext |
282
Ігор Мельничук (Житомир),
доцент кафедри історії, політології та психології
Житомирського національного агроекологічного
університету, кандидат історичних наук
Кримська стратегія у зовнішній політиці Литви
на південно-східному напрямі (XIV–XV ст.)
Після фактичного зняття Ольгердом у 1362 р. монгольского ярма на
землях України [1, с.43] обидві сторони – Орда і Велике князівство Ли-
товське – деякий час притримувались політики збройного нейтралітету
на литовських кордонах Степу, більше того, литовські князі приклали зу-
силь, щоб Орді не вистачало для агресій ні уваги, ні ресурсів.
Після смерті без нащадків чоловічої статі Казимира ІІІ у 1370 р. та ви-
мушеного об’єднання польських і литовських правлячих еліт внаслідок
Кревської унії 1385 р. намісником Русі з 1392 р. стає опонент Ягайла Вітовт
Великий, син убитого у боротьбі за владу Ягайлом Кейстута. Литва, поді-
лена на дві нерівноцінних за кількістю населення, економічним та куль-
турним потенціалом балтську і руську частини, отримує харизматичного,
ініціативного та здібного князя – провідника політики руських еліт у но-
вій державі, що був прихильником наступальної зовнішньої політики.
Великий князь Литовський Вітовт не тільки звершив кілька невели-
ких «попереджувальних» антимонгольских походів на землі лівого крила
Орди, а й надзвичайно активно втручався у громадянську війну, що пала-
ла в улусі Джучі між різними елітними угрупованнями. Виступ на сторо-
ні одного з претендентів на ординський престол – кримського хана Тох-
тамиша коштував йому болючого покарання у вигляді розгрому 1399 р.
на р. Ворсклі від хана Кутлуга та самого еміра Едигея, майбутнього пере-
можця у міжусобних змаганнях ординських етнічних кланів. Вітовт сам
був ініціатором генерального бою, зібравши значні сили та об’єднавши під
своєю рукою півсотні васальних князів. Але, як відомо, справа заверши-
лася перемогою монголів – вочевидь, в цей період про повалення Орди
одним ударом сподіватися було ще зарано. У одній з найбільш нещасли-
вих для Великого князівства битв загинуло біля 20 литовських і руських
удільних князів, вчергове розорений Київ сплатив велику контрибуцію,
а Єдигей, не бажаючи остаточного знекровлення Литви, повернув назад
аж з-під Луцька [2]. Ослабленням Литви скористалися сусіди – Москва
на деякий час відірвала від князівства Литовсько-Руського Смоленськ, а
Польща через Віленсько-Радомську унію 1401 р. заявила на свої майбутні
права на Україну. Рід Тохтамиша знайшов політичний притулок у Литві
(Супраслський літопис повідомляє про Київ [3, с.51], Я. Длугош – про пів-
денні околиці Київщини, Канев і Черкаси [4, s. 337–338]). В подальшому
Вітовт двічі успішно використовував сина Тохтамиша Джелаль-ад-Діна
та вірну йому татарську кінноту у своїх цілях – спочатку у Грюнвальд-
283
ській битві 1410 р.(3 тис. кінноти) [5, с. 327-331], а потім – всіляко сприяю-
чи тому зайняти престол у Сараї у 1412 р. [6].
Зазначимо, що у перші десятиліття ХV ст. Вітовт вдався до виснажуючої
ординський політикум планомірної тактики просування до влади числен-
них нащадків Тохтамиша, запас яких у Литві здавався невичерпним (сам
хан загинув 1406 р.). Москва не залишалася осторонь ординських усобиць,
також маючи фаворитів серед претендентів на владу в Орді: тут частина
тохтамишевих синів також знайшла притулок, що стало однією з причин
масштабної агресії Єдигея 1408 р. на московські володіння [7]. В цей період
Вітовт виступав як послідовний супротивник могутнього Єдигея, очевид-
но, не забувши поразки на Ворсклі та всіляко перешкоджаючи тривалому
перебуванню на ординському престолі чергових єдигеєвих ставлеників.
Врешті у 1419 р. ще один син Тохтамиша і литовський протеже Кадир-Берді
вбив Єдигея і загинув сам. Вітовт скористався сум’яттям у Орді, виклика-
ним смертю настільки впливової фігури для того, щоб провести на престол
Улуг-Магомеда, який остаточно утвердився при владі наприкінці 1420-х
р.р. (періодично під час смут втікаючи у Литву) [8, с. 194–200].
Але стосунки з Ордою для Литви не можна було назвати стабільни-
ми та впорядкованими – хани на ординському престолі змінювалися
настільки часто, що пролитовські кандидати не встигали сформулюва-
ти якихось сталих рішень на користь Великого князівства, які легли б в
основу тривалої міждержавної політики. Врешті зіграла одна із литов-
ських ставок – кримська. До цього литовські еліти підтримували союз-
ницькі відносини з цим найбільш сепаратистськи налаштованим по від-
ношенню до центральної влади Золотої Орди ханством, до незалежності
якого самі доклали руки. Перший кримський хан Хаджи-Гірей (Герай),
за припущеннями, був уродженцем Литви, народившись в емігрантській
сім’ї нащадків чінгізідів по лінії сина Джучі Ток-Тимура [9], що, перехо-
вуючись від кримських усобиць, отримала дозвіл на проживання у Тро-
ках (Литва). Хаджи-Гірей з’явився в Криму у 1429 р., захопив на деякий
час владу, встиг добитися автономії від Сарая, викарбувати свою монету
[10, с.10–11]. Але золотоординський хан Саїд-Ахмет у 1433 р. скинув Ха-
джи-Гірея з престолу, і той знайшов політичний притулок знову-ж таки в
Литві, оселившись з сімїєю в білоруській Ліді у якості васала литовського
князя Сігізмунда Кейстутовича. 1443 р., за Хронікою М. Стрийковського,
на прохання посольства від впливових кримських родів Ширин та Бирин
до великого князя Литовського Казимира він знову вирушає на боротьбу
за кримський престол, на цей раз – за безпосередньої помічі литовських
військ на чолі з маршалком Радзивілом. Перед цим у Вільно Казимир
проголосив його кримським ханом, незалежним від Орди [11]. З 1449 р.
Хаджи-Гірей остаточно утвердився при владі. Таким чином, засновником
першої правлячої династії Кримського ханства, яке взяло під свій контр-
оль Північне Причорномор’я та Тамань разом з ногайськими степовими
284
ордами, стала людина, яка своєму успіхові, окрім сприятливої внутріш-
ньополітичної ситуації в Криму, безсумнівних власних лідерських якос-
тей та походженню, багато в чому завдячувала допомозі Литви. І хоча усо-
биці в Криму не припинялися, а у 1476 р. хан Золотої Орди Ахмат з вели-
ким військом захопив півострів, на два роки відновивши його васалітет,
цей улус для ослабленої монгольської імперії було вже не повернути: у
справу втрутилася Османська імперія, посадивши 1478 р. ханом під своїм
протекторатом сина Хаджі-Гірея Менглі.
Змагання за владу в Криму та його незалежність від Орди подовжили
ще на півстоліття хиткий мир у Степу – Хаджи-Гірей своїми сепаратист-
ськими діями успішно відволікав увагу ординської ставки від литовських
кордонів. Але епоха тривалих війн між християнським та ісламським
світами, що тягнулася з VII ст., отримала новий імпульс: на політичній
карті континенту з’явилася нова потужна і агресивна сила – Туреччина,
і втягування у орбіту цих військових змагань земель України було лише
питанням часу. Це підтвердила політика Османської імперії та Криму уже
за Менглі-Гірея, який, не дочекавшись допомоги своїм амбіціям з боку за-
йнятої громадянською війною Литви, знайшов інших союзників, карди-
нально змінив пріоритети та з набігу 1482 р. розпочав трьохсотлітню епо-
ху збройного протистояння зі слов’янським світом.
Візантійсько-арабські війни VII – ІХ ст., хрестові походи ХІ–ХІІІ ст. та
монгольське завоювання значної частини Євразії у ХІІІ – на початку ХV
ст., здавалося б, повинні були виснажити сили обох світів, які, до того ж, з
ХІІ–ХІІІ ст. поринули у хаос усобиць та політичного дроблення. Але чер-
говий оберт розвитку цивілізації – зворотна консолідація у ХІV–ХV ст.
азійських та європейських держав і поява в зв’язку з цим нових гравців з
відносно стабільною політичною системою, сформованими та цілеспря-
мованими політичною та релігійною елітами, значним військовим та еко-
номічним потенціалом, імперськими амбіціями – Порти разом з васаль-
ним Кримом, Москви, Польщі, Литви, – розвернули вектор змагань за
європейське домінування у напрямі українських територій.
Один з провідних політологів світу Семюель Хантінгтон вважав
конфлікт західної та ісламської цивілізацій неминучим та об’єктивним
процесом. У своїй відомій програмній статті «Зіткнення цивілізацій?»
(1993 р.) він писав: «…Вже тринадцять віків тягнеться конфлікт вздовж
лінії розлому між західною та ісламською цивілізаціями…» [12, с. 38].
Перед цим С. Хантінгтон, посилаючись на У. Уоллеса, проводить таку лі-
нію, що історично склалася до 1500 р.: «…Вона пролягає вздовж нинішніх
кордонів між Росією і Фінляндією, між прибалтійськими країнами і Ро-
сією, розсікає Білорусь та Україну, повертає західніше, відділяючи Тран-
сільванію від іншої частини Румунії… На Балканах ця лінія, звичайно ж,
співпадає з історичним кордоном між Габсбургською та Османською ім-
періями. Північніше і західніше цієї лінії проживають протестанти і като-
285
лики. У них – спільний досвід європейської історії: феодалізм, Ренесанс,
Реформація, Просвітництво, Велика французька революція, промислова
революція. Їх економічне становище, як правило, значно краще, ніж у лю-
дей, що живуть на сході. Історично вони відносилися до Османської або
царської імперії, і до них доносився лише відгомін історичних подій, що
визначив долю Заходу… це лінія не тільки культурних відмінностей, але
часом і кривавих конфліктів» [12, c. 37–38]. (Пер. авт.).
Таким чином, С. Хантінгтон визначив дві антагоністичні цивілізації
у Європі: західну та ісламсько-православну, східну. Згадуючи нашу істо-
рію епохи пізнього Середньовіччя та Ренесансу, ми насправді бачимо не
одну, а кілька ліній протистоянь: Османська імперія разом з Кримом –
Захід; Османська імперія разом з Кримом – православний світ (Україна,
Росія, Білорусь); православний світ (Україна, Росія) – Захід (Литва, Річ
Посполита, Тевтонський орден, Швеція). Причому, всередині як західної,
так і православної та східної цивілізацій спостерігалися свої локальні
протистояння між спорідненими або політично близькими етносами, за
участю тих самих гравців, переважно, за військово-політичну зверхність
у регіоні, сфери впливу, вихід до морів та ресурсну базу. Саму цивілізацію
автор позначає як «культурну спільноту найвищого рангу, як найбільш
широкий рівень культурної спільності людей» [12, c. 35] (Пер.авт.). Мож-
на не в усьому погоджуватися з широкими мазками, котрими С. Хантінг-
тон малює історичну та майбутню картину світу, але одне спостереження
гарвардського професора нам здається слушним: західний індивідуалізм
дуже важко знаходить спільні точки зі східним колективізмом. І, не зва-
жаючи на історичне домінування Заходу у багатьох сферах суспільного
життя, у військовому аспекті колективістська стратегія часто перемагає:
згадаємо війни, що вів православний світ, від Визвольної війни Б. Хмель-
ницького через низку війн Росії до Другої Світової. На колективістських
засадах була побудована Січ; вона вступила у неминуче ідеологічне, куль-
турне, релігійне та економічне зіткнення з Річчю Посполитою, заснова-
ною на західних індивідуалістських взірцях особистої незалежності кож-
ного шляхтича – і модель козацької республіки на певному історичному
проміжку виявилася міцнішою. Козацька держава зіграла провідну роль
і у стримуванні турецько-татарської агресії, після того, як події ХVI–
XVII ст. виявили провал стратегії (у довгостроковому вимірі) литовських
еліт, а згодом і Ягелонів, у налагодженні стабільних союзницьких відно-
син з Кримом та Сходом в цілому.
Джерела та література
1. Хроніка Литовська і Жмойтська // ПСРЛ. – Т. ХХХІІ. – 1975. – С. 43.
2. ПСРЛ.– Т. 4. – С. 104, 142; Т. 5. – С. 251; Т. 8. – С. 73.
3. Супрасльская летопись. – С.51.
4. Dlugosz J. Op. cit. – T. 5, ks. 9. – S. 337–338.
5. Дельбрюк Г. История военного искусства в рамках политической истории. – Т. 3:
Средневековье. – СПб., 1996. – С. 327–331.
286
6. ПСРЛ. – Т. 4. – Ч. 1. – Вып. 2. – С. 412; Т. 18. – С. 161; Сафаргалиев М. Г. Распад Зо-
лотой Орды. – Саранск: Мордов. кн. изд-во, 1960. – 279 с. – С. 186-187.
7. ПСРЛ. – Т. 15. – Вып. 1. – Стб. 179–184; Т. 18. – С. 155–159; Т. 15. – Стб. 482–484.
8. Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. – Саранск: Мордов. кн. изд-во, 1960. –
С. 194–200.
9. Див. докладніше: Рашид ад-Дин. Сборник летописей. – Том I: Книга первая / Пер. с
персидского Л. А. Хетагурова; редакция и примечания А. А. Семенова. Отв. редактор
С. П. Толстов / Введение. – М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1952. – 221 с.; Сборник матери-
алов, относящихся к истории Золотой Орды. Извлечения из персидских сочинений,
собранные В.Г. Тизенгаузеном и обработанные А.Я. Ромасковичем и С.Л. Волиным.
– М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1941. – С. 59–60; Босворт К. Э. Мусульманские династии:
Справочник по хронологии и генеалогии / пер. с англ. П. А. Грязневича. – М.: Наука,
1971. – С. 209–212.
10. Qırım tarihı. E. Çubarovnıñ muarrirliginen. Aqmescit. – Tezis. 2009 / История Крыма;
под ред. Э. Чубарова. – Симферополь: Тезис, 2009 – 224 с.
11. Kronika polska, litewska, zmodzka i wszystkiej Rusi Macieja Stryjkowskiego. – Krolewiec,
1582.
12. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // Полис. – 1994. – № 1. – С.33–48.
Владимир Безвенюк (Киев),
ведущий юрисконсульт Национального
военно-исторического музея Украины
Укрепленная линия Перекоп
К северу от современного г. Армянска через весь перешеек от Перекоп-
ского залива до Сиваша проходит мощное земляное сооружение, возве-
денное в далекой древности. Оно состоит из рва глубиной 10 м и шири-
ной 40–45 м и вала высотой 10 м. Длина этого сооружения равна ширине
Перекопского перешейка в этом месте – около 9 км. Судя по его конструк-
ции, это чисто фортификационное укрепление.
Первые сведения о рве с валом* в Крыму сообщает «отец истории» Ге-
родот, живший в V в. до н. э. Но, к великому сожалению, они настолько
противоречивы и расплывчаты, что нельзя даже приблизительно опреде-
лить месторасположение объекта, о котором идет речь, локализовать его.
Некоторые исследователи прошлого считали, что Геродот говорил именно
о нынешнем Перекопском рве с валом. Но учитывая, что жил он две с по-
ловиной тысячи лет назад, а за это время произошли многочисленные гео-
логические и гидрологические изменения, легко представить, насколько
изменилась и береговая линия Черного моря. Особенно нужно учитывать
такие природные явления, как трансгрессия – медленное, длящееся столе-
тиями, поднятие уровня воды в море, и регрессия – медленное его падение.
Специалисты полагают, что во времена Геродота своего апогея достиг-
ла так называемая Фангорийская регрессия, когда уровень воды в Черном
* Во время прокладки трассы Северо-Крымского канала в месте ее пересечения со
рвом и валом скреперами был поперек «разрезан» вал. Археологи, тщательно изу-
чив его, пришли к выводу, что вал за свою историю подсыпался трижды.
|