Хронотопологія постмодернізму
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2008
|
| Назва видання: | Мультиверсум. Філософський альманах |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77248 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Хронотопологія постмодернізму / О.М. Роговський // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2008. — Вип. 75. — С. 83-91. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-77248 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-772482015-02-24T03:02:08Z Хронотопологія постмодернізму Роговський, О.М. 2008 Article Хронотопологія постмодернізму / О.М. Роговський // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2008. — Вип. 75. — С. 83-91. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. 2078-8142 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77248 uk Мультиверсум. Філософський альманах Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Роговський, О.М. |
| spellingShingle |
Роговський, О.М. Хронотопологія постмодернізму Мультиверсум. Філософський альманах |
| author_facet |
Роговський, О.М. |
| author_sort |
Роговський, О.М. |
| title |
Хронотопологія постмодернізму |
| title_short |
Хронотопологія постмодернізму |
| title_full |
Хронотопологія постмодернізму |
| title_fullStr |
Хронотопологія постмодернізму |
| title_full_unstemmed |
Хронотопологія постмодернізму |
| title_sort |
хронотопологія постмодернізму |
| publisher |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| publishDate |
2008 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77248 |
| citation_txt |
Хронотопологія постмодернізму / О.М. Роговський // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2008. — Вип. 75. — С. 83-91. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
| series |
Мультиверсум. Філософський альманах |
| work_keys_str_mv |
AT rogovsʹkijom hronotopologíâpostmodernízmu |
| first_indexed |
2025-07-06T01:32:56Z |
| last_indexed |
2025-07-06T01:32:56Z |
| _version_ |
1836859341269893120 |
| fulltext |
______________________________________________________________
О.М. Роговський,
кандидат філософських наук,
докторант Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди
ХРОНОТОПОЛОГІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ
Більше ста років тому сучасність увійшла до культури під назвою “модерн”, а
пізніше – “модернізм”, як ознака розлучення з минулим, необоротності змін часу й
актуальності теперішнього. Більшість досліджень постмодернізму (Н.Маньковська, І.Ільїн
та ін.) розглядають його як художньо-естетичний стиль. Метою нашої праці є дослідження
постмодернізму як загальнокультурного явища в просторо-часовому вимірі, в якому
найбільш адекватно відображається його своєрідність.
Можна визначити загальний вектор модерністської свідомості: від минулого,
матеріального – до майбутнього, духовного; від держави, необхідності і праці – до
особистості, свободи і творчості; від чоловічо-дорослого – до дитячого, жіночого; від
зовнішньо-трансцендентального – до внутрішнього, іманентного (гасла “почати
революцію із себе”, “влада –уявленню” тощо). Позитивність цього процесу зумовлена
його спрямованістю від внутрішнього до зовнішнього шляхом втілення ідей і поширення
нового типу ментальності (епістеми), яка формує єдиний синхронізований часово-
просторовий континуум для процесу європейської інтеграції.
Вихідний пункт аналізу цього феномену – дистанціювання поколінь і відповідних
періодів, що виражає культурний розрив із минулим і звільнення від усього, пов'язаного з
війнами, насильством, владою. Зрозуміло, що участь у цих подіях суб'єкта (пізнання і дій)
було однією з причин його дискредитації і номінальної ліквідації в культурі. Цей процес
включає в себе і поняття причинності, детермінізму, насамперед, соціального. Ці поняття,
разом із залишками метафізики і “трансцендентального нарцисизму” (за висловом
М.Фуко), не повинні більше залучатися до актуального теперішнього. Тобто, цей розрив
здійснюється, насамперед, на рівні дискурсу, і зміст цього, на думку Фуко, у переході,
трансформації епох і епістем [1, 176].
Цей процес цілком зрозумілий у контексті едипової ситуації, яка закономірно
виникає в перехідний період. Однак вона розпадається на самому початку: “діти” не
бажають діяти за Фрейдом, викриваючи у нього (а не у Батька) революційно-репресійний
зміст, владу минулого, яку він несе. Це пов'язано з повертанням Батька, що зафіксовано у
“Анти-Едипі” Ж.Дельоза і Ф.Гватарі. Він став потрібним для повноти культурного
ландшафту як безмовний, безвладний псевдосуб'єкт. Гасла “Великої відмови”, революції
були актуальні як дискурси, разом із поняттями еволюції, реформ, перетворень,
виконували роль “контрздійснення” (за Дельозом) – механізму, який діяв паралельно із
здійсненням задля того, щоб воно не було реалізовано в радикальній практичній формі.
Коротше кажучи, революція, про необхідність якої говорять, не відбудеться, поки про це
говорять, оскільки вона постійно відбувається у мові, включаючи всі художньо-образові
засоби мистецтва.
Едипова ситуація розпадається також внаслідок постійної відсутності “дітей”,
оскільки в актуальному текучому теперішньому ніяка присутність неможлива, і наявність
минулого в знакових форма неминуча (за Ж.Деррідою) [2, 387]. Ця відсутність також
зумовлена імануванням до себе, освоєнням внутрішнього простору, внутрішнім і
зовнішнім ескапізмом і номадизмом індивідів. Можна твердити, що внаслідок спонтанної
подійності відбулося поділення суб'єкта на множинність дискурсивних псевдосуб'єктів і
двійників-симулякрів, які у своїх масових театралізованих діях симулювали будь-яку
радикальність і втілення гасел, ідей, щоб дати спонтанній подійності можливість самій
народжувати сенси.
Формування постмодернової моделі починається із звільнення центрів;
деконструювання будь-яких ієрархій призводить до фрагментації, диференціації
(ментальності). Цей процес посилюється під впливом знакових систем, текстів, основна
ознака яких – відмінність (за Деррідою). При тому змінюються соціум і культура, в яких
виявляються численні приховані джерела влади і репресивності не лише в їх висотах, а й у
глибинах. Особливість цього простору полягає в тому, що вона як живий організм може
засвоювати поняття, ідеї, лише розкладаючи їх на частини і перетворюючи їх адекватно
своїм структурам. Наприклад, та сама ідея революції, з початку модифікована в наукову,
культурну, технічну, а потім в якості дискурсу й атрибута подійності розмножена,
тиражована в суспільстві і нізведена до повсякденного рівня. Той самий процес
відбувається і з іншими класичними поняттями: “гуманізм”, “розвиток”, “мораль” та ін.
Вони немов не вміщуються у цьому просторі і піддаються змістовному дробленню через
актуалізацію теперішнього, яке завжди має подійний, дознаковий характер. При тому ці
поняття не зникають, а продовжують існувати на рівні індивідів і в знаковій формі – на
рівні трансцендентального поля сенсів, а також у вигляді слідів із минулих подій.
Означування нових сенсів призводить до множинності конотацій, які витісняють
початковий сенс або заміщують його шляхом підвищення функціональності,
комунікативності цих понять.
У підсумку, введення соціально-культурного контексту до наукового пізнання
сприяє різноманітності знань, сенсів, поширенню сфери науки і включенню її у контекст
постсучасності. Поширення цих процесів на людину означає звільнення її від ознак
центрованості, субстанційності: “будьте не єдиними, а множинними” (Фуко), ідея
“шизоаналізу” у Дельоза, а для історії це означає поділення її на низку різних періодів
(ренесансного, класичного, модерністського) з вирізненням відповідних епістем. Це
поширюється і на розуміння влади як розсіюваної, дисперсної сили, множинність силових
відносин. Звідси і боротьба з дискурсом Влади, який притаманний взагалі мові і текстам, у
працях Р.Барта: “Мовна практика є просто фашистською. Слово стає на службу... казати
значить стверджувати, а це означає нав'язувати повторюване” [3, 98]. Він же постулює
принципову внутрішню полісемантичність текстів на основі їх тотальної структури, коли
кожна частина тексту або момент творів містить у собі всі його значення, сенси (теорія
навантаженої миті) [4, 176]. У таких творах значне стиснення часу відбувається з метою
синхронізації різних послідовностей подій, частин творів. Ця безліч сенсів, знаків та їх
відмінність виражена у Дерріди в понятті “розрізнювання” (“различание”, “differance”).
Характерно також визначення предметів через їх протилежність: наприклад, визначення
мовлення як форми письма, істини – як різновиду вигадки, присутності – як певного роду
відсутності, що цілком відповідає максимам античного Піронівського скептицизму (про
це далі). У цілому, дзеркальність є загальною властивістю нового простору, оскільки у
його елементів іншого засобу самовизначення, крім співвідношення із собою й іншими
предметами, немає. Ідея децентрування парадоксальним чином опиняється центральною
відповідно до відомого гасла Фуко: “Не любіть владу”.
Однак існує більша загальна інтенціональна для постмодернізму ідея –це пошук і
виявлення нейтрального, іррелевантного поля сенсів у пізнавальному й етико-естетичному
аспектах. Йдеться по суті про неусвідомлені мотиви, про прихований сенс основних
концептів нового простору. Зрозуміло, що анонімні тексти, безсуб'єктна подійність, також
як і позиція сприйняття ближче до сфери нейтрального, ніж авторство і суб'єктність.
Об'єктивність, багатосенсовість і нейтральність текстів виникає і стверджується саме у
сприйнятті, оскільки жодна інтерпретація не повинна володіти всім текстом. У Барта ця
ситуація виражена в ідеї нульового ступеню письма, яка спрямована на обґрунтування
можливості мови, тексту без соціально-міфологічних рис [5, 127]. Звідси ідея чистого
суб'єкта замість автора і “чистих” форм утворень вільних від суспільства, історії, часу. Тут
нейтральність виникає при звільненні тексту від зв'язків з предметним світом норм і
умовностей мови, яка поміщується немов у порожнечу (мовчання). У цьому річищі
знаходиться і впроваджений цим автором дискурс задоволення від тексту, критерію
сприйняття та гарантії від явної (від тексту) і прихованої (від автора) репресивності.
Дельоз, навпаки, ці гарантії знаходить у сфері випадкового, другорядного, миттєвостей,
виключень, а також в актуалізації подійності і сенсів замість діяльності і істин, оскільки їх
нейтральність пов'язана з байдужістю до бінарних опозицій. Для Фуко ця сфера
асоціюється з певним порожнім самодостатнім простором, в якому можна знову почати
мислити, оскільки в попередньому просторі “думка втратила свою цнотливість”, або вона
уявляється у вигляді “проникнення у сферу нерозуміння і необґрунтованого досвіду”
[6, 407], яке потребує включення до пізнавального процесу всього культурно-історичного
досвіду. У темпоральному аспекті це означає перехід на позицію позачасовості або
вічності, що охоплює всю течію часу.
У філософії науки ця позиція наявна у визнанні Тулміним недоцільності
загальнонаукових методів, які використовуються у сучасній науці, а також у намаганні
вийти за межі антитези революційної і системної методології у більш нейтральне
середовище популяційних інститутів, кожен з яких має власну внутрішню історію і
структуру, що означає продовжування диференціації науки. Пошуки сфери
іррелевантного також здійснюються шляхом звільнення мови від явних і прихованих
абсолютних сенсів, знаків, що досягається через конотування, диференціацію сенсів,
перформацію мови.
Розглянемо докладніше темпоральні аспекти філософії постмодернізму. Як
абстрактно-нейтральне поняття, час є важливою характеристикою стану постмодерну.
Значення цього аспекту зростає мірою еволюції модерністської настанови від політико-
ідеологічної, переважно лівої орієнтації, до універсальної нейтральності. Також від
номіналізму і активної актуалізації теперішнього – до розширення обрію часу, до
включення витоків і вічного переважно у знаково-умовній формі.
Насамперед, проблеми часу вирішуються переважно на негативному тлі “лого-
центризму”, інтертекстуальності як атрибутів західної цивілізації, ставлення до яких
подвійне: сигніфікація приводить предметність до абстрактної нейтральності, водночас,
редукція її до знака тексту означає насильство і деформацію (за Бартом). Наприклад,
гроші реалізують свої функції через письмо, печатку, які є атрибутом деспотизму й
імперських уявлень, за Дельозом і Гватарі [7, 380]. Безперечно, закріплення за плинними
процесами, речами, певного значення, фіксація змісту у визначеній формі надає їм
позачасового статусу, пов'язаного з повторенням структур буття, що робить їх зручним
засобом для Влади.
Відносини між текстом і дійсністю характеризуються як “розрізнення” (“различие”),
що пов'язано з дистанцією між знаком і річчю у просторі і часі. Вона збільшується від
різноманітності і динаміки буття, появи нових унікальних речей, але зменшується від
введення нових предикатів, конотацій, сенсів. Звідси незавершеність, лаконічність,
перформативність мови і переважання комунікативної та експресивної функцій знаків –
процес, який почався ще в модернізмі. Цю дистанцію Дельоз визначає як невідповідність
множинності сенсів, значень без знаків (“пасажирів без місця”) в реальності –
множинності знаків без сенсів (“місць без пасажирів”) у мові і текстах [8, 59–60].
Останньому відповідає неповний або порожній час Еона, який спрямований по лінії
головної Події між знаками і речами, в якому минуле і майбутнє єдині, як у вічності.
Першому, нижньому ряду відповідає числовий час Хроноса, пов'язаний із суб'єктом
(присутністю) і плинним теперішнім. Цей циклічний повторний час дійсності Дельоз
поділяє на безмірний час глибини й розпаду і позитивний час міри і здійснення.
Темпоралізація буття в Хроносі виявляється у змішуванні речей, явищ та їх причин в
обмеженій, дискретній тривалості теперішнього, яке пов'язане з іншим теперішнім через
їх спільність. Навпаки, Еон характеризується як місце безтілесних подій, ефектів. Він
безмежний, як минуле і майбутнє, але обмежений, як мить, яка вже пройшла або настає,
але саме тут (у цьому стані) виникає мова як відокремлення звуків, а потім знаків від
речей [8, 197–200]. Це дає можливість поєднати два часи в еонічній формі теперішнього –
моменті, часової точки по лінії Події. Дельоз характеризує його як теперішнє актора і
чистої дії, а не здійснення або теперішнє “контрздійснення”, дублювання двійника, що
утримує дистанцію між двома лініями часу [8, 203]. Шлях збагнення вічного може бути
тривалим, але здійснюється він у певний момент теперішнього як натхнення, відкриття
висоти при зупинці руху по поверховості подійності. Тобто в постпросторі лишаються
такі абсолюти, як Бог і вічність, трансцендування до яких можливе по лінії Еона.
Час виконує роль утримання події у модусі нейтральності, якому загрожує
здійснення і просторово-часова локалізація, що несе деформацію сенсів. Контрздійснення
спрямоване на попередження страти істини події при його здійсненні, лишаючи його у
стані можливості або ідеї, виконуючи ціннісно-орієнтаційну роль. Це може досягатися
шляхом ігрового дублювання, а також негативним, ілюзорним шляхом алкоголізації,
наркотизації [8, 133]. Тут виникає парадоксальна ситуація, а саме – переважання двійника
над героєм, симуляційного часу над реальним. На відміну від класичної ситуації, коли
двійник здійснює ідеї героя (у Достоєвського, Ів. Карамазов – Смердяков), тут він
запобігає цього шляхом псевдоздійснення. Між цими двома рядами дій існує певна
дистанція, яка постійно зменшується, що виражається у поглядах на суспільство як на
політичний театр або “суспільство вистави” (за Гі Дебором).
Таким чином, поєднання двох основних форм часу можливе у плинному
теперішньому на рівні поверховості, де здійснюються події-сенси. Їх зв'язок може
здійснюватися у вигляді кодування (сигніфікації) –декодування (денотації). Принципом
першого є історія, культура (Бог, вічне), а другого – світ, людина (речі, події). Ці процеси,
згідно з “логікою смисла” Дельоза, постійно відбуваються у соціумі, незалежно від їх
фіксації у текстах. Такий характер мають відносини між процесами виробництва,
створення капіталу (кодування) і процесами споживання, обміну грошей на товари
(розкодування), причому останнє завершується на рівні пізнавальної рефлексії.
Важливу роль відіграє і процес перекодування як наведення знаків у відповідність до
нових значень, тобто зміна засобів їх використання, що зменшує відмінність між знаками і
речами. У ситуації постмодерну це спрямоване на звільнення знаків від впливу владних,
ієрархічних структур, стереотипів минулого. Усі ці процеси можна схематично виразити
як таку послідовність: поверхня (буття) – подія – сенс – знак – текст. Цей процес може
здійснюватися в двох напрямах без видимої участі суб'єкта, він пов'язаний із стисненням,
згортанням часу до повної зупинки і фіксації його в певному стані і в зворотному напряму
– з динамізацією, інтенсифікацією реального часу. Крім того, цей процес пов'язаний з
ідеалізацією, тобто речі і процеси реальності зводяться до стереотипних форм мови.
Звідси виходить глибока недовіра до слова в естетиці модернізму як до зайвого
посередника-конформіста, який несе із собою повторність, тривіальність, ідеалізацію
минулого.
За задумом Б.Арто, театральна вистава має бути неповторним символічним дійством
з використанням усіх несловесних виразних засобів. Він писав: “Мова закостеніла, слова
застигли у своєму значенні, вони зупиняють, обмежують, завершують думку” [9, 129].
Зрозуміло, якщо мова є озвученим текстом, то це завжди виражає минуле і лише створює
ілюзію реальності і теперішнього, а перекодування тексту може посилити роль реальності.
Повне подолання цієї дистанції можливе у живому слові, голосовому озвученні сенсу і
того, що відбувається, і це також є подолання відомого логоцентризму.
Одним із завдань філософії постмодернізму є подолання залишків метафізики,
ідеологій, насамперед, у мові як у відносно статичній знаковій системі, спрямованій на
утримання, збереження сенсів. Переважання цієї функції знаків призводить до відриву від
плинної реальності, збільшенню дистанції з теперішнім. Звідси постає необхідність
впровадження часової динаміки у знакові системи шляхом її переорієнтації із збереження
сенсу на сенсоутворення як засіб їх існування. Цей процес постійного сенсоозначування
відбувається вслід плинному теперішньому і створює знаковий простір культури,
головною властивістю якого є різноманітність. Для вирішення проблеми темпоралізації
знакових систем Дерріда пропонує поняття “розрізнювання” (“различание”, “differance”).
Час Еона постає тут не як вічні істини і символи, а як безконечна різноманітність сенсів і
знаків, існуючих в обріях культури в наслідок історичного процесу сенсоутворення, тобто
умовний простір, який змінюється у часі. Дистанція між рівнями знаків і речей
зберігається і зумовлена тим, що сенсоозначення стосується тільки того, що було – буде, а
в моментах теперішнього виражається у вигляді слідів. Процес сигніфікації зводиться до
зміни – заміщенню сенсів у знаку, що сягає свого джерела – “пра-письма” (archi-ecriture).
Дерріда визначає час так: “Час є ім'я, котре надається повторенню – заміщенню моментів
зараз, як грі позначувальних, що відкладається-зміщується. Життя має смисл і часовий
ритм незалежно від роботи сенсоозначування, що супроводжує його і є ним” [10, 11–16].
Ця послідовність відносно самостійних слідів-знаків розглядається не як вираження
хронологічного часу, а як його корелят, оскільки сліди відображають минуле, яке ніколи
не було теперішнім, тобто її витоки – в ментальності, архетипах безсвідомого. Справді,
для того, щоб зрозуміти епоху, потрібно виходити не із знаків, текстів, а із сенсів, значень,
що вкладаються в них часом і безпосередньо виражають подійність. Актуалізація сенсів
спрямована проти абсолютизації знакових сенсів. Однак абсолютизація знаковості в
концепції Ж.Дерріди спричиняє розрив двох основних типів часу: еонічного часу історії і
хронологічного часу вічного теперішнього як процесу сенсоутворювання. У своїй праці
“Дар часу” (“Dormer les Tempes”) Дерріда порівнює час із істинним безвідплатним
подарунком, даним Фальшивою монетою, яку неможливо використати. Час, подібно до
знаків, має дзеркальність і відображає не реальність, а себе або минуле – майбутнє і
спрямовує сприйняття в цьому напряму, тобто це дар, призначений не для використання
[10, 11–16].
Таким чином, в постмодерні основні часові модуси одержують такі значення:
1. Минуле – сакральний час, в якому існують пра-події, пра-письмо, а також
безконечна різноманітність знаків і сенсів;
2. Теперішнє – час подій без усвідомлення або сенсоутворення без означування,
здійснення, а також і час відсутності;
3. Майбутнє – час морального, повинного, заповідей, ідеалів, цілей, а також порожня
форма, яка є початком того, що відбувається. Простір тут виявляється у вигляді двох
поверхонь: на ніжній існують сингулярності, якості, події, рухи. Це простір бажань,
можливого і сенсів без знакового вираження, тобто нейтрально-позачасового. На верхній
поверхні знаходиться світ безконечної різноманітності знаків і сенсів.
ЛІТЕРАТУРА
1. Фуко М. Археология знания. – К., 1966.
2. Деррида Ж. Письмо и различие. – СПб., 2000.
3. Барт Р. Вступительная лекция на кафедре литературной семиологии // Современная
структуралистская идеология. Генезис политологических концепций. – М., 1984.
4. Барт Р. Дидро, Брехт, Эйзенштейн // Как всегда об авангарде. – М., 1992.
5. Барт Р. Избранные работы. – М., 1989.
6. Фуко М. Слова и вещи. – М., 1977.
7. Делёз Ж., Гватари Ф. Анти-Эдип. Капитализм и шизофрения. – Ек., 2007.
8. Делёз Ж. Логика смысла. – Ек., 1997.
9. Арто А. Театр и его двойник. – М., 1993.
10.Derrida J. Dormer les tempes. La fausse monnais. – P., 1991.
|