Поняття “розумної віри” у філософії Ореста Новицького
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2009
|
| Назва видання: | Мультиверсум. Філософський альманах |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77308 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Поняття “розумної віри” у філософії Ореста Новицького / І.П. Печеранський // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2009. — Вип. 77. — С. 170-176. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-77308 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-773082015-02-26T03:02:19Z Поняття “розумної віри” у філософії Ореста Новицького Печеранський, І.П. 2009 Article Поняття “розумної віри” у філософії Ореста Новицького / І.П. Печеранський // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2009. — Вип. 77. — С. 170-176. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. 2078-8142 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77308 uk Мультиверсум. Філософський альманах Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Печеранський, І.П. |
| spellingShingle |
Печеранський, І.П. Поняття “розумної віри” у філософії Ореста Новицького Мультиверсум. Філософський альманах |
| author_facet |
Печеранський, І.П. |
| author_sort |
Печеранський, І.П. |
| title |
Поняття “розумної віри” у філософії Ореста Новицького |
| title_short |
Поняття “розумної віри” у філософії Ореста Новицького |
| title_full |
Поняття “розумної віри” у філософії Ореста Новицького |
| title_fullStr |
Поняття “розумної віри” у філософії Ореста Новицького |
| title_full_unstemmed |
Поняття “розумної віри” у філософії Ореста Новицького |
| title_sort |
поняття “розумної віри” у філософії ореста новицького |
| publisher |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| publishDate |
2009 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77308 |
| citation_txt |
Поняття “розумної віри” у філософії Ореста Новицького / І.П. Печеранський // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2009. — Вип. 77. — С. 170-176. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
| series |
Мультиверсум. Філософський альманах |
| work_keys_str_mv |
AT pečeransʹkijíp ponâttârozumnoívíriufílosofííorestanovicʹkogo |
| first_indexed |
2025-07-06T01:35:22Z |
| last_indexed |
2025-07-06T01:35:22Z |
| _version_ |
1836859494474186752 |
| fulltext |
_______________________________________________________________________
І.П. Печеранський,
кандидат філософських наук,
науковий співробітник Науково-дослідного інституту українознавства МОН України
ПОНЯТТЯ “РОЗУМНОЇ ВІРИ”
У ФІЛОСОФІЇ ОРЕСТА НОВИЦЬКОГО
Проблема визначення характеру відношень між вірою і знанням, релігією і
філософією була однією з ключових у творчості вихованця Київської Академії (1827–
1831) та професора філософії Університету Св. Володимира (1834–1850) Ореста
Марковича Новицького (1806–1884). Методологічний потенціал цієї проблеми київський
учений намагався розкрити у філософсько-психологічному, гносеологічному та історико-
філософському аспектах. Щодо перших двох, то їх можна об’єднати навколо концепту
“розумної віри”, який філософ обґрунтовує у працях “Про розум як вищу пізнавальну
властивість” (1840), “Керівництво з досвідної психології” (1840) та “Коротке керівництво
до логіки з попереднім нарисом психології” (1844). Щодо третього аспекту проблеми,
який знайшов своє вирішення у застосуванні принципу співвідношення філософії та релігії
у методології історико-філософського пізнання, Ор.Новицький виклав у “Нарисі
індійської філософії” (1844–1846) та в “Поступовому розвитку древніх філософських
учень у зв'язку з розвитком язичницьких вірувань” (1860–1861). У межах запропонованої
статті спробуємо зупинитися на перших двох аспектах висвітлення даної проблеми у
спадщині київського професора.
Беручи за основу викладу логіки підручник Ф.Фішера, а при викладі досвідної
психології – праці К.Ешенмайєра і К.Каруса, вчений намагається не лише адаптувати, а й
розвинути їхні підходи в межах власних курсів. Як відзначав М.Владимирський-Буданов,
“прослухавши у нього (Новицького. – І.П.) курс психології та логіки у перші два роки
університетського курсу, ми непомітно відчули себе здатними розуміти філософські твори
і розмірковувати про абстрактні предмети з логічною послідовністю” [1, 117]. Його праці з
логіки і психології також містять аналіз ключових проблем гносеології та методології,
оскільки, по-перше, теорія пізнання у тому вигляді, в якому ми знаходимо її у підході
Новицького (як і в більшості представників академічної та університетської думки),
цілком залучена до структури попереднього “нарису психології” (що свідчить про
розмитість гносеологічної проблематики у вченні про душу як особливість освітнього
аспекту розвитку філософії в Києві, починаючи з 40–50-х років XIX ст.), по-друге,
методологія як прикладна логіка є похідною від психології, з огляду на ідею
опосередкованого характеру штучних способів і прийомів дослідження щодо психічних
механізмів пізнання душі. У цьому і полягає філософський (або онтологічний) зміст
психології, яка, враховуючи європейський і вітчизняно-освітній контексти початку XIX ст.
(перед-фехнерівська доба), слугувала предметною основою розвитку гносеології у
творчості університетських та академічних вчених переважно до останньої третини
XIX ст. Зокрема, психологічне підґрунтя має у Ор.Новицького і проблема розумної віри,
якої він торкається в “теорії пізнавальних сил” і в “теорії чуттєвості”.
У першому розділі “Короткого керівництва…” (1844) під назвою про “Про життя
людської душі взагалі” вчений наголошує на тому, що, враховуючи мінливий і
швидкоплинний плин життя, існує те, що, будучи його основою, лишається незмінним –
душа. Її існування людина помічає в органічних істотах – рослинах і тваринах, де вона
знаходиться на різних ступенях розвитку, яких усього три: 1) душа рослинна (життєва
сила), 2) душа тваринна (просто душа), 3) розумна душа (дух). У примітці до §3
Новицький зауважує, що на нижчому (неорганічному) рівні існують істоти, які полишені
життя та духу. А людська душа відрізняється від тваринної та рослинної своїм
походженням: останні постають розвитком земної природи, а людська душа і дух мають
божественне походження. Вона – самостійне начало розумного (свідомого й вільного)
життя. Вона єдина, але змінюється у різних станах свого тіла: а) як начало, пов'язане з
речовиною (тіло); б) як начало, що вільно діє в тілі і через тіло (душа); в) як начало, яке
діє в тілі, але є незалежним від нього – дух (розумна душа).
Сутність душі зводиться до її здатності, яка полягає у спроможності вчиняти дії,
спираючись на власні внутрішні спонуки. Тому, за словами Новицького, у зв’язку з
відмінністю напрямів, душі приписують поділ здібностей на первинні та похідні. Первинні
– свідомість і воля. Воля як підстава продуктивної діяльності душі є здатністю самостійно
визначати себе до дії. Свідомість є безпосереднє знання душі про саму себе і свої стани, і
являє собою основу особистості як особи (persona). Воля і свідомість і репрезентують
причини розумного життя, де всі інші здібності є лише подальшим їх розкриттям. Своєю
чергою, похідні він класифікує:
1) відносно до начала, з якого походять: пізнавальна (свідомість переважає над
волею), чуттєва (рівновага волі і свідомості) та вольова (перевага волі) здатності. У
першому випадку – предметне пізнання (пізнання предметів як чогось відмінного від нас),
в другому – свідомість внутрішніх станів, в третьому – прагнення волі до предметів
(предметна воля);
2) за ступенями душевного життя: на рівні рослинному (сліпа необхідність) союз
свідомості і волі породжує подразнення, органічне утворення тіла і статеве збудження; на
рівні тваринному – зовнішні і внутрішні відчуття, уяву (пізнання), сила відчуттів (чуття),
здатність тілесного вияву волі й природного стану (воля); на рівні розумному – у
відношенні пізнання (фантазія і розуміння), у відношенні чуття (здатність відчуття), у
відношенні воління (вільна воля і характер).
Утім, на думку вченого, таке розгалуження спроможностей душі не порушує
субстанційної цілісності останньої, що видно на прикладі принципу єдності душевного
життя: “… пізнання того чи іншого предмету скеровується бажанням і відчувається;
відчуття спричиняється рухом бажань як внутрішній стан, і пізнається як переживання
приємного або неприємного; бажання спричиняється відчуттями і зосереджене на
предметах пізнання” [2, 9].
У другому розділі цього самого керівництва під назвою “Про життя людської душі в
окремих її проявах та схильностях” Орест Маркович у першій же главі, розмірковуючи
про теорію пізнання, вирізняє чергові пізнавальні сили душі: зовнішнє відчуття,
внутрішнє чуття (самосвідомість), сила уяви (сприйнятливість, пам'ять, пригадування),
фантазія і розуміння (розсудок і розум). Механізм їхньої дії наступний:
– за допомогою відчуттів ми збираємо матеріал для нашого пізнання (спостереження
зовнішнє і внутрішнє);
– сила уяви зберігає цей матеріал (сприйняття засвоює явища, перетворюючи їх на
уявлення, пам'ять – зберігає, спогад – викликає для використання);
– фантазія довільно розташовує уявлення, не піклуючись про відповідність їх
дійсним предметам;
– розсудок – предмети, які збережені пам'яттю, переробляє на поняття і пристосовує
до предметів для розуміння їхньої суті;
– розум здіймається до пізнання надчуттєвого світу, втім, і споглядання розуму (ідеї)
також піддаються переробленню з боку розсудку, щоб уникнути їх темноти і безплідності.
Щодо цього слід звернути особливу увагу на главу 5-ту даного розділу, яка має назву
“Розсудок”. Ототожнюючи цю здатність пізнання з міркуванням, роздумуванням і
мисленням, Ор.Новицький зауважує, що розсудок узгоджує уявлення із зовнішніми
предметами, керуючись, по-перше, внутрішнім відношенням між ними та, по-друге,
рівнем усвідомлення і засвоєння їх душею. Отже, діяльність розсудку – мислення. Його
головні форми: положення (розвиток і позначення відмінностей в уявленнях), поняття
(зближення і порівняння цих уявлень з метою виокремлення суттєвих ознак від
випадкових), судження (пристосування одного поняття до іншого, або уявлення задля
того, щоб зрозуміти внутрішні відношення між ними) і умовивід (слідування одного
судження з іншого, як походження дії з причини).
Утім більш докладно дослідник аналізує ці форми у логічному вченні. А нас цікавить
інший аспект: у §50 свого “нарису психології” він наголошує, що мислення відрізняється
від інших пізнавальних сил, насамперед, за формою. Натомість, пізнання взагалі, з огляду
на формальний критерій, поділяється на два роди: пряме та посереднє. Під першим родом
розуміється безпосереднє відношення, що формується між предметами і нашим духом і, за
словами філософа, під час якого ми пізнаємо предмети в їх суті. Але, оскільки,
предметами пізнання постають явища двох різних світів, то, за змістом, у цьому роді
пізнання можна виокремити наступні різновиди – чуттєве та розумове (ідеальне). Другий
рід відображає характер пізнання, що виникає внаслідок утворення опосередкованого
відношення між духом і предметами: останні сприймаються крізь уявленні (форми
простору і часу), які обробляються поняттями і вибудовуються у судження й умовиводи.
Його різновиди – математичне і логічне. Отже, що виходить? Дух за допомогою відчуттів
схоплює предмети у їх суті та опосередковує, по-перше, формами простору і часу, а по-
друге – поняттями і судженнями. Ніби все зрозуміло, проте поза увагою лишається ще
один різновид прямого пізнання, про якій Новицький відгукується так: “Але є ще
безпосереднє знання розумове (переддосвідне, ідеальне), в якому наш розум безпосередньо
сприймає буття світу надчуттєвого, духовного, переконується в істині його предметів. Це є
розумне переконання, розумна віра; впевненість, наприклад, у бутті Бога, віра в безсмертя
нашої душі” [2, 37].
Розумна віра – передчуття надприродного (божественного), попереднє пряме
схоплення вічних і благих істин. Як різновид чуття (хоч і особливий) на рівні
розсудкового пізнання вона може слугувати змістом останнього, з одного боку, для
логічних понять і категорій, а з іншого – для розумового осягнення ідей як праобразів
буття. Вона, на думку вченого, “дар Божий”, що знаходиться у витоків “пробудження
діяльності розуму”, яке можна помітити ще у дітей (“маленьких Філософів”). Ця теїстична
ідея розвитку божественного начала в людині під час розкриття й усвідомлення перед-
предикативних інтенцій духу, пов’язана з думкою про зв'язок розумності людини з
мудрістю Бога. Звернення душі до Бога і до всіх божественних речей виявляється у всіх
вищих проявах: пізнавальна сторона звернена до Бога здатністю споглядання (людина не
лише серцем відчуває, волею прагне, а й пізнанням підноситься до надчуттєвого). “Цей
високий дар людської душі, ця здатність безпосередньо споглядати, хоча і неясно, та по
можливості пізнавати предмети світу надчуттєвого є розум, а діяльність розуму, тобто
самі його споглядання, називаються ідеями” [2, 39]. Розумна людина – та, що має силу
безпосередньо піднестись над емпіричним рівнем буття, керуючись переконанням у
реальності вищих, позадосвідних істин, які втілюються в ідеалах.
Розкриваючи структурні основи “теорії чуттєвості”, київський професор поділяє самі
чуття за ступенями душевного життя на тілесно-духовні (сприйняття тепла і холоду,
твердості і м’якості, бадьорості і втоми, жаги тощо) та суто-духовні, серед яких він
виокремлює природні та святі. Перші, своєю чергою, він поділяє на теоретичні (образи
фантазії та чуття переконання) і практичні (егоїстичні та сердечні). Святі почуття
породжуються прагненням людини до надприродного, вільним усвідомленням
походження душі з божественного начала. Душа, за словами Новицького, відчуває у собі
плин Нескінченного як основу свого буття і власних прагнень. Тому святість чуття має дві
сторони – моральну та релігійну. Моральне почуття або совість є визнанням
безпосереднього впливу Божества на волю, що відповідає на запитання: “Яким повинно
бути божественне начало людини?” та “В чому його призначення?”. Втіленням і
відповіддю постають відчуття правди й обов’язок. “А релігійне чуття є свідченням
безпосередньої присутності в нашому дусі Нескінченного; а визнаємо ми у собі цю
присутність Нескінченного – керуючись розумним переконанням” [2, 53–54].
Виступаючи проти формалізму й апріоризму у філософії, Орест Маркович
звертається до феномену розумної віри, ототожнивши її з “живим чуттям” і
протиставивши такий підхід раціоналістичним та абсолютистським побудовам на ґрунті
філософського пізнання, які вироджуються у форми схоластизування та бездуховності.
Розумна віра як форма передчуття основних питань філософії (Бога, душі, моралі), здатна,
переконаний вчений, подолати холодно-логічний розум, при цьому не перетворившись на
“поезію понять” [3, 12–14]. Це відчуття і постає тим “змішаним синтезом”, який
знаходиться біля витоків понятійного пізнання та постає спільною основою віри і розуму,
філософії і релігії. Розумна віра, своєю чергою, власне і покликана розкрити це начало в
дусі людини, збагативши філософію новим глибоким змістом.
Таким чином, проблему співвідношення віри і знання Орест Новицький вирішує за
рахунок введення й обґрунтування поняття “розумної віри” у психологічному (“теорія
чуттів”) та гносеологічному (“теорія пізнавальних сил”) аспектах: розум з його ідеями
лише розкриває і розвиває до рівня найвищого синтезу (істина-добро-краса-святість) ті
первинні витоки духовної чуттєвості та релігійності, які з великою долею очевидності
сприймає людина з моменту її народження. Включення поняття “розумної віри” до
системи філософських пізнань як концентру поєднання психологічних і гносеологічних
студій пояснюється підходом київського вченого – представника університетської традиції
філософії України XIX ст., – що, на відміну від біблейсько-догматичного, надавав
перевагу суто філософському осмисленню даної проблеми.
ЛІТЕРАТУРА
1. Владимирский-Буданов М.Ф. История Императорского Университета Св. Владимира. –
К., 1884.
2. Новицкий Ор. Краткое руководство к логике с предварительным очерком психологии. –
К., 1844.
3. Новицкий Ор.М. Об упрёках, делаемых философии в теоретическом и практическом
отношении, их силе и важности, Речь, произнесенная в торжественном собрании
Императорского Ун-та Св. Владимира 15 июля 1837 года, Ординарным Профессором
Философии, Орестом Новицким. – К., 1838.
|