Вплив гуманістичного прагматизму на філософію XX століття
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2009
|
| Назва видання: | Мультиверсум. Філософський альманах |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77311 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Вплив гуманістичного прагматизму на філософію XX століття / В.Ю. Жарких // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2009. — Вип. 78. — С. 21-31. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-77311 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-773112015-02-26T03:01:44Z Вплив гуманістичного прагматизму на філософію XX століття Жарких, В.Ю. 2009 Article Вплив гуманістичного прагматизму на філософію XX століття / В.Ю. Жарких // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2009. — Вип. 78. — С. 21-31. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. 2078-8142 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77311 uk Мультиверсум. Філософський альманах Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Жарких, В.Ю. |
| spellingShingle |
Жарких, В.Ю. Вплив гуманістичного прагматизму на філософію XX століття Мультиверсум. Філософський альманах |
| author_facet |
Жарких, В.Ю. |
| author_sort |
Жарких, В.Ю. |
| title |
Вплив гуманістичного прагматизму на філософію XX століття |
| title_short |
Вплив гуманістичного прагматизму на філософію XX століття |
| title_full |
Вплив гуманістичного прагматизму на філософію XX століття |
| title_fullStr |
Вплив гуманістичного прагматизму на філософію XX століття |
| title_full_unstemmed |
Вплив гуманістичного прагматизму на філософію XX століття |
| title_sort |
вплив гуманістичного прагматизму на філософію xx століття |
| publisher |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| publishDate |
2009 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77311 |
| citation_txt |
Вплив гуманістичного прагматизму на філософію XX століття / В.Ю. Жарких // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2009. — Вип. 78. — С. 21-31. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
| series |
Мультиверсум. Філософський альманах |
| work_keys_str_mv |
AT žarkihvû vplivgumanístičnogopragmatizmunafílosofíûxxstolíttâ |
| first_indexed |
2025-07-06T01:35:29Z |
| last_indexed |
2025-07-06T01:35:29Z |
| _version_ |
1836859502021836800 |
| fulltext |
________________________________________________________________________
В.Ю. Жарких,
кандидат філософських наук,
доцент Одеського національного політехнічного університету
ВПЛИВ ГУМАНІСТИЧНОГО ПРАГМАТИЗМУ НА ФІЛОСОФІЮ ХХ СТОЛІТТЯ
Від самого початку поширення прагматизму ідеї цієї філософії критикували як в
Америці, де він виник, так і в Європі, де його ідеї не розуміли. Неприйняття прагматизму
виявлялось, насамперед, у тому, що сучасники оцінювали його неоднозначно [1]. Не всі
сприйняли його появу позитивно. Його новизна і незвичність його ідей повергли в шок
академічне філософське співтовариство, особливо в Європі. Прагматизм називали
найзухвалішою з усіх філософських новин, самою анархічною переоцінкою всіх
поважаних філософських традицій. Його ідеї сприймали як протест емоцій проти логіки,
як атаку теології на недоторканність чистого розуму. Теорію прагматизму описували як
безвідповідальне теоретизування дилетантів, чиє знання філософії таке поверхневе, що їх
твердження не вимагають спростування. Висловлювались побоювання, що ідеологія
прагматизму приведе філософію до повної невіри і нігілізму. Критики прагматизму
здебільшого висміювали, а не аналізували його ідеї, складаючи карикатури такі брутальні
і незрозумілі, що було неможливо ні впізнати, ні зрозуміти значення його концепцій.
Прагматизм сприймали як низькопробний сленг Дикого Заходу, імпортований через
океан. Статті й інші публікації, присвячені прагматизму, справді були написані незвичною
для філософських трактатів мовою. На думку Ф.К.С. Шиллера, прагматизм не розуміли
просто тому, що в ньому не використовувалася технічна стилістика мови Гегеля і Канта.
“Прагматизм” У.Джеймса, який Шиллер назвав геніальним твором і блискучим внеском у
літературу, був адресований, насамперед, пересічній людині (man in street). Стиль
Джеймса, можливо, не відповідав академічній строгості. У ньому була настільки відсутня
звична філософська фразеологія, що Шиллер сумнівався в тому, чи змогли його зрозуміти
університетські професори. Це була усвідомлена спроба протесту проти незрозумілого
стилю німецької філософії, який цілком відокремлював філософа і суспільство, в якому
він живе. Джеймс був твердо переконаний у тому, що філософія має служити людям. Ідеї
Джеймса були новими, плідними і зрозумілими. Для того, щоб зробити їх доступними
всім, він підтверджував та ілюстрував їх прикладами не просто з життя, а з повсякденного
буття, вживаючи розмовні вислови і звичні образи. Це було однією з причин критичних
відгуків, оскільки елементи вербального вираження сприймалися на рівні їх побутового
значення. На думку тих, хто прочитав і вдумався в них, це не був ні протест проти
філософії, ні революція. Це була узагальнююча теорія, що відображала еволюцію
філософії у конкретних історичних умовах і пропонувала рішення для багатьох
дискусійних філософських проблем. Прагматизм виник природно в процесі філософських
роздумів про зрозумілі, знайомі і життєво важливі проблеми. Це була одна з
найпродуктивніших філософських теорій кінця ХIХ ст., ідеї якої продовжують впливати
на розвиток філософії та багатьох інших галузей знання. Шиллер писав [2, 95], що
якнайкращим доказом новизни і продуктивності ідеї є повнота і безглуздість нерозуміння,
з якими її приймають. Якщо судити за цими показниками, то ступінь новизни
прагматизму був справді дуже високим. Філософська спільнота Європи була обурена
ствердженням прагматизму про те, що істина має працювати і приносити користь (pay),
вважаючи цю концепцію комерціалізацією і приниженням священних духовних
цінностей, зведенням їх значущості до рівня долара і цента. Шиллер згадував, що коли на
Філософському конгресі в Гейдельбергу в 1908 р. він говорив про те, що прагматизм
виник в Америці, філософи з Німеччини сприйняли за нахабство сам факт такого
твердження. Навіть припущення, що в Америці може з'явитися філософська система, хоча
це було просто констатацією історичного факту, здавалося безглуздям. Серед цього
нерозуміння ніхто не помітив, що теорії, які вони з таким обуренням відкидали, існували
задовго до цього під іншою назвою. Поки Джеймс формулював свої погляди у працях із
психології, усі приймали їх і погоджувалися з ними. Тільки-но він назвав їх філософією,
вони були сприйняті як замах на святий Храм Істини [2, 96]. Весь пафос обурення
концентрувався на нерозумінні тези про “волю до віри”, яку проголосив Джеймс [3] і яка
торкалася питання про те, чи дає прагматизм право людині вірити в те, що їй
представляється важливим, потрібним і корисним для її особистих, конкретних цілей.
Інакше кажучи, сумнів був викликаний мірою можливості і вірогідності в концепціях
прагматизму відрізнити істину від претензії на істину. Не менше спірним здавалося
питання про те, чи визнає прагматизм апріорні істини. Поняття “апріорності” не є ученням
або вірою, це, власно кажучи, звичка і стан розуму. Шиллер не був упевнений в існуванні
апріорних істин, але він не мав сумніву щодо існування апріорних упереджень і забобонів,
які настільки стійкі і непроникні, що в них не укладається думка про те, що якість
здійснення ідеї в досвіді, в її практичному вживанні, в “роботі”, може служити критерієм
її істинності. Неможливо, тому, в контексті упереджень і забобонів, довести, що вічна
суперечка між емпіризмом і апріоризмом може бути вирішена прийнятним для обох
сторін компромісом. Такий компроміс може бути досягнутий в результаті добровільної
угоди про визнання існування не лише їх обох, а й безлічі апріорних претензій на істину.
Їх існування не говорить про їх істинність, але може бути підтверджене тим, як вони
проявляють себе на практиці і, більше того, ствердить репутацію всеохопної дії людської
волі вірити в наукових концепціях логіки.
Загальна спрямованість прагматизму полягала в спробі показати об'єм і межі
пластичного характеру реальності і особливості реакції людини до проявів її зміни.
Відповідно до цієї узагальнюючої концепції прагматизм аналізує практичні можливості
вживання знання, визначаючи його як спосіб або інструмент адаптації і контролю.
Визнаючи мінливість і активність (дію) за неодмінну властивість життя, прагматисти
шукали методи, за допомогою яких можна спрямовувати процес пізнання на створення
користі, як для суспільства, так і для окремої людини. Тому вони критикували ідеї, в яких
мінливість і дія розумілися на найнижчому рівні ієрархії цінностей. Джеймс підкреслював
[3], що всі встановлені структури інтелектуальної діяльності засновані на вольовій
активності, на прояві волі, в його термінології “воли вірити”. У калейдоскопі своєї
реальності людина створює і знаходить нове знання. Вона має робити вибір і зупинитися
на тому, який, у разі його здійснення, обіцяє успіх і розквіт. Ці міркування лягли в основу
волюнтаристської теорії знання Шиллера [2, 271], суть якої полягає в тому, що для
отримання будь-якого знання потрібні воля і віра в те, що це знання представляє інтерес
для того, хто хоче його здобути. Він засновувався на твердженні Джеймса [3, 67], що віра
у факт може допомогти створити цей факт. Разом із Джеймсом, Шиллер доводив [4, 469],
що це можливо тільки в плюралістичному і відкритому світі, де людина зможе розкрити
своє єство. Виходячи з цієї тези, Шиллер запропонував розглядати прагматизм як одну з
ознак гуманістичного методу пізнання світу [4, 670].
Прагматизм викликав широкий резонанс в усьому світі, проте його найсильніший
вплив, природно, відчувався в Америці. Головна теза прагматизму щодо пластичності і
гнучкості теорій і тверджень та їх здатності бути інструментом досягнення мети, яку
можна міняти, варіювати і трансформувати коли треба, була приваблива для багатьох
інтелектуалів. Традиції класичного прагматизму, єдиної філософської школи, що
народилася в США, поширювалися по світу і діставали подальший розвиток. Прагматичні
ідеї “активного навчання” Дж.Дьюї широко застосовувалися в Китаї та Латинській
Америці.
У країнах Європи прагматизм не дістав такого визнання, як в Америці. В Англії його
найяскравішим і вірнішим прихильником був Ф.К.С. Шиллер. Філософські міркування
Джеймса були співзвучні з думками Шиллера, який протиставив принцип “волі (свободи)
вірити” раціоналізму, що домінував у філософських кругах Оксфорда. Вважаючи
прагматизм одним із виражень гуманізму, він розробляв свої теорії, виходячи з реальності
особистих якостей і змісту концептуальних систем людини. Він плідно працював з
У.Джеймсом, який став його найближчим і довіреним другом на все життя, і з
Ч.С. Пірсом. Чимало праць і ідей Шиллера були результатом дискусій з ними або виникли
під їх впливом. Відносини з Дж.Дьюї складалися важко і не привели до співпраці.
Протягом перших двох десятиліть ХХ ст. в європейському філософському співтоваристві
Шиллер і Джеймс були визнаними лідерами прагматичного руху. Будучи членом
наукового суспільства коледжу Corpus Christi Оксфордського університету Шиллер
постійно критикував публікації ідеалістичного напряму, прагнучи на аналізі помилковості
їх тверджень довести переваги прагматичного методу. Його найближчими помічниками і
однодумцями були Альфред Сиджвік, Говард Нокс і Генрі Стурт. Разом вони склали
активну опозицію провідному ідеологу Оксфорда того часу Ф.Г. Бредлі, атакуючи його
своїми полемічними виступами. Згодом, у зрілі роки, Шиллер концентрував свої наукові
інтереси на можливостях реформування формальної логіки. Він засновував свої погляди
на твердженні, що істина і реальність створені людиною. Уявлення про них підлеглі
змінам і тому не можуть мати абсолютного значення. Найбільше визнання в Європі
прагматизм одержав в Італії, де цей метод розвивався у цілковитій відповідності з теорією
Джеймса. Під час відвідування Рима у 1905 р. Джеймс багато спілкувався з молодими
ентузіастами прагматичного руху, які справили на нього велике враження. Згодом
Джеймс, повернувшись у США, описав цю зустріч і високо оцінив Джовані Папіні,
керівника цієї групи [5]. Ще в 1903 р. у Флоренції молоді філософи Італії, які
підтримували ідеї прагматизму, заснували клуб за зразком Метафізичного Клубу і назвали
його Прагматичний Клуб. Його організатором був Джовані Папіні, який згодом написав
чимало цікавих праць прагматичного спрямування. Клуб видавав журнал “Леонардо”, в
якому члени Клубу (Джовані Ваїлаті, Маріо Кальдероні, Джовані Амендола і сам
Дж.Папіні) друкували свої статті у дусі нової філософії. “Леонардо” проіснував усього
чотири роки, з 1903 до 1907. Крім членів Італійського прагматичного Клубу в “Леонардо”
друкувалися статті і рецензії, написані Шиллером і Джеймсом, які не скупилися на
похвалу і підтримку журналу і його редакторів. Джеймс високо цінував Папіні і вважав
його блискучим і проникливим автором, він навіть називав Папіні генієм. Своєю чергою
Папіні, з глибокою пошаною звертаючись до Джеймса, називав його “Метр” (Master).
Прагматизм Папіні ґрунтувався на праці Джеймса “Воля до віри”, яка в інтерпретації
Папіні перетворилася на теорію віри в дію. У дії, застосовуючи творчу силу і пристрасть,
людина досягає полягання божества. Таке захоплення дією було привабливим для митців і
фанатиків. Папіні і його друг Джузеппе Прецоліні створили “магічну” школу
прагматизму, де вони займалися пошуком божественної творчої сили, на противагу
“логічній” школі Дж.Ваїлаті і М.Кальдероні. Однією з головних проблем, які
дискутувалися в Італії, було розуміння поняття “віра”. Кальдероні писав, що філософи
потрапляють у пастку, приймаючи віру за щось дане і, виходячи з цього твердження,
шукають визначення для складніших духовних полягань. Він вважав, що суть і значення
віри слід роз'яснювати більш обережно. Віра в те, що дія є добровільною або, навпаки,
вчиняється з примусу, виявиться в цілком різних практичних наслідках. Проте захоплення
рухом прагматизму в Італії було нетривалим. До 1907 р. Папіні і Прецоліні змінили свої
філософські переконання на містичний католицизм. Ваїлаті і Кальдероні не виявляли
особливої активності і їх праці лишилися непоміченими. Вони обидва померли ще до
початку Першої світової війни. Д.Амендола активно виявив себе як супротивник
абсолютизації влади в Італії, стверджуючи, що гуманістична істина є не лише соціальною,
а й демократичною. Він наполягав на тому, що кожна людина має невід'ємне право на
власну думку, а також право міняти її доти, доки не знайде кращої. Він підсумовував свою
позицію словами Джеймса [3, 28] – люди мало відрізняються один від одного, але те, що
становить відмінність між ними, є дуже важливим. Він виступав проти однопартійної
фашистської диктатури, називаючи її тоталітарною, завдяки чому це слово в його
негативній конотації увійшло до системи філософської термінології. Згодом, трагічно
загиблий у катівнях фашистської Італії, він лишив кілька статей, які, щоправда, не мали
великого впливу на суспільну думку. Серед італійських прихильників прагматизму були
люди, присутність яких здивувала б і роздосадувала творців цього вчення. У квітневому
номері Sunday Times за 1926 р. [6] була надрукована стаття Беніто Муссоліні, союзника й
однопартійця А.Гітлера. У ній він признавався, що вдячний прагматичним ідеям за ту
допомогу, яку вони надали йому в його політичній кар'єрі. Він писав, що завдяки
Джеймсу він зрозумів, що дії перевіряються за їхніми наслідками, а не за їхніми
теоретичними обґрунтовуваннями. Віра в дію і воля до життя і боротьби з'явилися у нього
під впливом прагматичних ідей Джеймса. Він стверджував, що фашизм значною мірою
зобов'язаний своїм успіхом цим ідеям. Джеймс з його демократичними переконаннями
вважав би, що гірших висновків з його філософії зробити було б не можна.
У Німеччині вплив прагматизму був значно меншим, ніж в Італії тому, що тут не
було активного руху проти раціоналізму. Відповідно прагматизм тут зустріли, в кращому
разі, з мінімальним інтересом. Рух проти абсолютизму у філософії, що яскраво виявився за
кілька десятиліть раніше, втратив свою активність. З позицій пануючих неокантіанських
поглядів прагматизм розглядався як типово американський утилітаризм, характерний для
занепадливої американської ідеології. Водночас, у працях Е.Маха, Р.Авенаріуса,
Г.Зіммеля можна помітити тенденції до прагматичного визначення філософії. Джеймс
[7, 331] цитує В.Оствальда, відомого німецького хіміка, який, ґрунтуючись на
прагматичній максимі, завжди ставив своїм студентам запитання: як зміниться мир, якщо
дана альтернатива правильна? Якщо різницю у практиці подій помітити було неможливо,
альтернатива признавалася безглуздою. Авенаріус і Зіммель у своїх працях також
встановили такий само критерій. Ідеї прагматизму мали значний вплив на так званих
логічних позитивістів Віденського гуртка, заснованого М.Шліком.
Прагматизм з великим піднесенням був прийнятий у Франції, де він став основою
нової релігійної доктрини. Три взаємопов'язані школи, вже добре відомі у Франції, вітали
Джеймса і його теорію: “Школа дії” Моріса Блонделя, школа наукового конструктивізму
Анрі Пуанкаре, неокритична школа Анрі Бергсона. У 1888 р. Моріс Блондель прийняв
термін “прагматизм”, але пізніше відмовився від нього, коли дізнався про американський
варіант прагматизму, ідеї якого відрізнялися від його власних. У 1893 р. він заснував
“школу дії”. Ця ліберальна католицька група критикувала Біблію і пропонувала
раціоналістичне тлумачення віри. Школа Блонделя, що представляла важливий елемент у
русі католицького модернізму, припинила своє існування в 1907 році після того, як Папа
Пій Х засудив її діяльність. Одночасно з цим почав поширюватися рух за оновлення
філософії, вільної від наукових категорій для опису реальності. А.Пуанкаре доводив, що
наукові теорії не просто підсумовують дані, вони також не є висновками з аксіом, вони є
творчими конструкціями, продуктами людської думки і винахідництва. Він називав їх
“конвенції”. Наукові теорії слід оцінювати тільки за їх здатністю описувати
експериментальні дані і розв’язувати практичні труднощі. Найближче до прагматизму
примикав А.Леруа, позиція якого, за словами Джеймса [7], майже точно (missed
pragmatism by а breadth of а hair) збігалася з прагматизмом. Найяскравішим і логічним
французьким прагматистом вважається А.Бергсон. У всіх трьох школах, проте, ніколи
повністю не відмовлялися від поняття “абсолютної істини” і реальності і не
погоджувалися з тезою Джеймса і Шиллера про те, що істину слід ідентифікувати за її
практичними результатами і наслідками. У Франції прагматизм розуміли як найвищий
ступінь розвитку сучасної філософії і різних тенденцій, які проявилися протягом ХІХ ст. –
кантіанства, еволюціонізму, утилітаризму [8, 90]. У відгуках і аналізі прагматичних
концепцій відзначався вплив І.Канта, а саме – у тому, що прагматисти виражали великий
сумнів щодо чистої метафізики. Ідеї еволюційної теорії знаходили у визнанні
попереднього, неостаточного характеру результатів когнітивної діяльності. Головну
перевагу прагматизму вбачали в тому, що поняття “добра” асоціювалося з поняттями
“істинності” і “корисності”.
Ідеї прагматизму викликали живий інтерес у Росії. Новизна прагматичних ідей була
неоднозначно сприйнята в Росії та оцінена здебільшого негативно. Вже 1904 р.
російською мовою була перекладена книга Джеймса “Залежність волі від віри” [3], а
1910 р. – ще двох його книг: “Прагматизм” і “Різноманіття релігійного досвіду”. Журнал
“Русская мысль” [9, 80] в 1910 р. опублікував суперечку про прагматизм, гострота
полеміки якого свідчить про інтерес, який викликало це філософське вчення. Цей спір
відбувався в приватному будинку одного з членів філософського гуртка у Москві.
Початок спору поклала критична стаття С.Л. Франка [9, 112.], в якій він стверджував, що
прагматизм змішує “принципово різнорідні задуми” і тому не має нічого спільного з
науковою або теоретичною філософією. Прагматизм, на його думку, руйнує “можливість
об'єктивної оцінки людських думок і знижує авторитет істини до рівня суб'єктивної віри”.
Заперечення Франка стосуються, насамперед, того, що прагматизм заперечує абсолютну
істину. Думки учасників спору розділилися щодо визначення і розуміння релігійного
досвіду. Захисником прагматизму виступив Л.М. Лопатін [9, 115]. У своєму виступі він
підкреслив, що в тезі про “корисність істини” Джеймс “дає набагато ширше значення, ніж
просто практичної користі житейської зручності”. Лопатін глибше, ніж Франк зрозумів
ідею суб'єктивних узагальнень у прагматизмі, де “узагальнення уявляють лише часткові
істини про існуюче, тільки окремі його… грані”. Він вважав, також, що Франк недооцінив
тезу прагматизму про пластичність дійсності. С.Н. Булгаков, який у принципі не визнав
прагматизм, позитивну рису цього учення вбачав у тому, що в прагматизмі актуалізуються
проблеми, накопичені за всю історію філософії. Він порівнював прагматизм з героєм
казки Г.Х. Андерсена, який крикнув “А король-то голий!” [9, 91]. П.Б. Струве поставив
знак рівняння між прагматизмом і соціалізмом і стосовно російської дійсності вбачав його
небезпеку в тому, що “на російському ґрунті торжество прагматичної ідеї загрожує
моральним спустошенням” [9, 103]. Російські філософи, що обговорювали прагматизм на
початку ХХ ст., намагалися осмислити його з позицій російської культури. Ідеї
прагматизму викликали інтерес, але не отримали великої підтримки російської
інтелігенції. Надалі через чимало причин ідеї прагматизму не лише не розроблялися, а й
були майже вилучені з університетських програм.
Доля прагматичного учення склалася незвичайно в Болгарії. Судячи з наявної
літератури [10], в Болгарії була лише одна людина, Іван Саралієв (1887–1969), що його
наукові інтереси були пов'язані з прагматизмом. Після закінчення університету в Софії він
1910 р. прослухав кілька курсів з філософії в Оксфорді, де познайомився з Шиллером.
Красномовство Шиллера і його захопленість прагматичними ідеями мали великий вплив
на Саралієва. Їх дружба і співпраця тривали багато років. Згодом, вже будучи професором
Софійського університету, Саралієв відвідав Оксфорд ще раз, в 1925 р. У 1931 р. він
провів рік у Колумбійському університеті, продовжуючи вивчати прагматизм, і, двома
роками опісля, опублікував книгу про теорію Пірса. Він також підтримував зв'язок з
італійськими прагматистами, насамперед з Д.Амендолой. До того моменту, коли в 1938 р.
він написав своє фундаментальне дослідження про прагматизм, це філософське вчення
стало втрачати свій вплив. На батьківщині прагматизму к цьому часу ця філософія
настільки втратила свою популярність, що ім'я Пірса взагалі втратило свою значущість
для американської науки. Відзначимо, що новий власник дома Пірса, який протягом двох
років безуспішно намагався зацікавити академічну громадськість Америки придбанням
будинку засновника прагматизму, врешті-решт продав його, настільки прагматизм і його
творець були нікому не цікаві. Саралієв ретельно досліджував поширення прагматизму в
Європі. Він описував прагматизм як нове вчення про істину і відзначав, що після смерті
головних представників прагматизму Пірса, Джеймса і Шиллера, а також їхнього
головного опонента Бредлі, інтерес до цієї теорії поволі зникав. У цей час прагматизм
перестав бути у фокусі філософських дискусій. Його або ігнорували, або зображали в
карикатурному вигляді. Ні ідеї, ні методологію прагматизму серйозно не розробляли. Тим
більше примітна поява книги Саралієва. У ній він розмістив кілька нарисів про праці
прагматистів-класиків і ґрунтовну бібліографію (20 сторінок), а також нарис про значення
слів “прагматизм, прагматичний і прагматисизм”. У всіх своїх працях він міркував про те,
як досягти ясності вираження значення. Він засновував свої міркування на тому, що думка
не повинна укладатися в “монастир однієї свідомості”; навпаки, її потрібно випустити на
вулицю, щоб вона боролася з іншими думками заради своєї правоти. Він був упевнений,
що сучасне життя визначається якоюсь глобальною думкою, а не фізичною причинністю.
Згідно з його теорією, людина існує в гігантській “переддумці”, яка веде і спрямовує її.
Вона живе і діє відповідно до правил і законів цієї гігантської думки. Вона має набагато
більше значення, ніж фізичні закони. Її закони і правила не суперечать сучасній науці,
навпаки, вони доповнюють і доводять цінність наукових досліджень. Саралієв лишився
вірним ідеям прагматизму до кінця своїх днів. Обраний на посаду Президента
Софійського університету в 1946 р., він був змушений лишити його і припинити
викладацьку роботу, тому що не погоджувався відмовитися від прагматизму і викладати
марксизм.
У Сполучених Штатах до 40-х років ХХ ст. прагматизм був своєрідною офіційною
філософією. Але після Другої світової війни американська філософія, літературна критика
і вся американська культура навчилися обходитися без прагматизму (American culture
learned to get along just fine without pragmatism) [11, 100] Прагматизм майже зник з
американської історіографії. Концепції і постулати прагматизму забули і в Європі, доки
він не почав відроджуватися знову наприкінці минулого століття.
ЛІТЕРАТУРА
1. Murray. Pragmatism. – N.-Y., 1912.
2. Schiller F.C.S. Must Philosophers Disagree? – Lnd., 1934.
3. James W. The Will to Believe. – N.-E., 1897.
4. Schiller F.C.S. Studies in Humanism. – Lnd., 1903.
5. James G. Papini and Pragmatist Movement in Italy. – N.-Y., 1906ю.
6. Sunday Times. – 1926, аpril 11.
7. James W. Varieties of Religious Experience. – N.-Y., 1902.
8. Dessoulavy С. Le Pragmatisme. – Paris, 1905.
9. Русская мысль. – 1910. – № 5.
10.Ivan Mladenov, Ivan Saraliev. А Bulgarian Contribution to the Origin of Pragmatism in
Europe. – Helsinki, 2004.
11.Kloppenberg J. An Old Name for Some New Ways of Thinking? // А Journal of American
History. – 1996. – Vol. 83, № 1.
|