Моїм вогнем, моїм благословенним гнiвом

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2010
1. Verfasser:	Салига, Т.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут народознавства НАН України 2010
Schriftenreihe:	Народознавчі зошити
Schlagworte:	Статті
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77560
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Моїм вогнем, моїм благословенним гнiвом / Т. Салига // Народознавчі зошити. — 2010. — № 1-2 (91-92). — С. 203-215. — Бібліогр.: 15 назв. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-77560
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-775602015-03-03T03:02:08Z Моїм вогнем, моїм благословенним гнiвом Салига, Т. Статті 2010 Article Моїм вогнем, моїм благословенним гнiвом / Т. Салига // Народознавчі зошити. — 2010. — № 1-2 (91-92). — С. 203-215. — Бібліогр.: 15 назв. — укp. 1028-5091 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77560 uk Народознавчі зошити Інститут народознавства НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Статті Статті
spellingShingle	Статті Статті Салига, Т. Моїм вогнем, моїм благословенним гнiвом Народознавчі зошити
format	Article
author	Салига, Т.
author_facet	Салига, Т.
author_sort	Салига, Т.
title	Моїм вогнем, моїм благословенним гнiвом
title_short	Моїм вогнем, моїм благословенним гнiвом
title_full	Моїм вогнем, моїм благословенним гнiвом
title_fullStr	Моїм вогнем, моїм благословенним гнiвом
title_full_unstemmed	Моїм вогнем, моїм благословенним гнiвом
title_sort	моїм вогнем, моїм благословенним гнiвом
publisher	Інститут народознавства НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Статті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77560
citation_txt	Моїм вогнем, моїм благословенним гнiвом / Т. Салига // Народознавчі зошити. — 2010. — № 1-2 (91-92). — С. 203-215. — Бібліогр.: 15 назв. — укp.
series	Народознавчі зошити
work_keys_str_mv	AT saligat moímvognemmoímblagoslovennimgnivom
first_indexed	2025-07-06T01:47:55Z
last_indexed	2025-07-06T01:47:55Z
_version_	1836860284060303360
fulltext	ТАРАС САЛИГА. Моїм вогнем... 203 Статтi Тарас САЛИГА МОЇМ ВОГНЕМ, МОЇМ БЛАГОСЛОВЕННИМ ГНIВОМ Taras SALYHA. By Fire of Mine and by My Blessed Wrath. А вони були... Жили на цьому свiтi, твори- ли його i вмирали за нього. Цих жертв комуно- сталiнського режиму, якщо йдеться про українсь- ке письменство та дiячiв культури, сьогоднi нара- ховують сотнями i “несть” їм конкретного числа – воно щоразу зростає... Зростає, бо вiдкрива- ються новi факти, архiви пам’ятi, як кажуть, не горять, а мертвi воскресають. До таких воскрес- лих поетiв нинi зачисляємо й Марка Боєслава (Михайла Дяченка). Ще кiлька рокiв тому май- же п’ятсотсторiнкова книга “...З порога смертi... (письменники України – жертви сталiнських ре- пресiй)”, яку впорядкував О.Г.Мусiєнко, цього iменi ще не називала. Зараз уже вiдкрилися й iншi iмена. Їх багато... Михайло Дяченко (Боєслав) народився 25 бе- резня 1910 р. на Iвано-Франкiвщинi (Станiслав- щинi), в с. Боднарiв Калуського р-ну. У ди- тинствi став сиротою. Природа його обдарувала поетичним талантом, який побачив старший брат Микола. Вiн i подбав, щоб Михайло одержав гiм- назiйну освiту (у Станiславi) та продовжив на- вчання у Львовi, де студiював право. Бiографи твердять, що Микола Дяченко навчався в Україн- ськiй сiльськогосподарськiй академiї у Подєбра- дах (тодi Чехословаччина), студентами якої були iнтернованi вояки армiї УНР з-пiд стягу Симо- на Петлюри. Звiдси (як казали й кажуть до цих пiр комунiстичнi iдеологи): “з центру українських нацiоналiстiв, що звили собi кубельце за кордо- ном”, – вiн привозив для Михайла лiтературу, пiд впливом якої формувавсь його свiтогляд. “Подє- брадська лектура”, є пiдстави вважати, постави- ла остаточний наголос на його життєвому виборi. 1930 р. Михайло Дяченко стає референтом про- паганди Проводу ОУН Карпатського краю. По- переду суспiльно-полiтична, педагогiчна й жур- налiстська праця на Станiславщинi та Холмщи- нi. Арешти, тюрми... З виникненням (у липнi 1944 р.) УГВР (Української Головної Визволь- ної Ради) вiн стає її членом. Бути членом УГВР означало мати досвiд пiдпiльної роботи, стiйкiсть нацiональну, вишкiл на досвiдi iдейно-духовних попередникiв i героїчних сучасникiв. Врештi, для Михайла Дяченка це нiколи не було iспитом, а постiйно являлось станом його душi, громадян- ською потребою сина рiдної землi, українського патрiота. Навiть у жахливi для Захiдної України пiслявоєннi роки, коли товарняки iз “западенця- ми” котились один за одним у сибiри, а ноча- ми горiли хутори i села, бо енкаведисти шукали “бандьорiв”. Ще вчора лунали бойовi, повнi оп- тимiзму, маршi, якi складали упiвськi поети: “Iз гiр Карпат несеться гомiн волi, // Iз гiр Кар- пат несеться волi зов, // Там синьо-жовтi ло- потять прапори – // Там вже заграла україн- ська кров”, – як тут же, вiдразу пiсля визволе- ння українських земель вiд нiмецького фашизму, народ став складати свої, найчастiше коломий- ковi: “Б’ється УПА довгi роки, // А маскалi з усiх бокiв... // Як саранча емгебисти, // Хочуть Україну знищить”. У цей час Михайло Дяченко (Боєслав) видає пiдпiльний журнал “Чорний лiс” (1947–1950). Вiн також був редактором газети УПА “Шлях перемоги”. У юностi Дяченком керувало невтолиме бажан- ня росту творчої професiйностi. Гiркi обiйми си- рiтства (при тому, що мав мудрого й спiвчутливо- го опiкуна – старшого брата) ще змалечку будили у ньому потребу протистоянь буденщинi, шукан- ня самовиходiв iз розмаїтих неприхильних ситуа- цiй. Якесь глибоко приховане внутрiшнє вiдчуття пробивалось iз душi, пiдказуючи, що таким ря- тунком може йому стати поетична Муза, слово, що його зiгрiватиме у найстрашнiших безвихо- дях; слово, що додаватиме йому сил, вiри, що кликатиме його i пiднiматиме iнших на “крива- вий бенкет” за українську державнiсть... Слово “очищаюче, змiцнююче, вогненне...”. Як ще маленький був у пеленках, Як янгол Божий станув надi мною, Мов лицар iз мечем грiзним в руках, Та з золотоголосою трубою. I усмiхнувшись любо, дав менi Сурму, i Божу iскру в душу вдунув, А потiм засiяв в небесному вогнi – I полились, мов спiв по вiщих струнах, 204 1-2’2010 Народознавчi Зошити Святi слова: – Як виростеш, iди мiж свiй народ I грай йому, буди, хай рве кайдани! Сурми, спiвай, хоч в кiгтях перешкод, Хай Україна з мертвих гордо встане! У вiддiлi рукописiв Львiвської наукової бiб- лiотеки iм. В.Стефаника НАН України, доцент Львiвського нацiонального унiверситету iм. Iва- на Франка Iрина Яремчук натрапила на авто- графи чотирьох листiв Михайла Дяченка в ре- дакцiю “Дажбога”. Один iз них знаходиться у фондi Євгена-Юлiя Пеленського, а три – у фон- дi Богдана-Iгоря Антонича. Всi вони датованi 1934 р. Молода дослiдниця дiйшла висновку, що звернення нiкому невiдомого на той час юнака iз Пiдкарпаття М.Дяченка (у майбутньому – Боє- слава) саме до молодiжного часопису “Дажбог” було не випадковим, а цiлеспрямованим. Бо й, дiйсно, освiчений юнак iз с. Боднарова, котре не- подалiк вiд с. Старий Угринiв, де народився Сте- пан Бандера, добре вже орiєнтувався, що вiдбу- вається в галицькому полiтичному життi та лi- тературному процесi. Якраз о цiй порi за iнiцi- ативою Євгена-Юлiя Пеленського, члена лiтера- турної групи “Листопад”, редактора часопису для української молодi “Вогнi”, спiвробiтника донцов- ських видань, було “Дажбог” вiдкрито – видання, яке б “мало перервати мовчання, споводоване ле- таргiєю ЛНВ” та, як писалось у передньому сло- вi, звернутому до читачiв, “об’єднати при журналi поетiв молодої генерацiї, нацiоналiстiв...”1. Перший лист, коментує дослiдниця, фiксує прохання молодого автора про передплату “Даж- бога”, а також про оцiнку його поетичних спроб – вiршiв “Заграйте, громи!” та “В 15 роковини 22 сiчня 1919 р.”. Наступний лист теж адресова- но редакцiї. З огляду на те, що вiн зберiгається у фондi Б.I.Антонича, безперечно, правильно ка- же авторка, що його передали Б.I.Антоничу як спiвредакторовi журналу. До речi, редакцiя часо- пису “Дажбог” звернулася до читачiв з прохан- ням висловити думку про загальний стан роз- витку української лiтератури. Нагадую цей факт лише тому, що молодий боднарiвський просвiтя- нин вiдразу вiдгукнувся на пропозицiю редакцiї. Очевидно, що у цьому випадку, в якому дошу- 1Яремчук I. Чотири невiдомi листи Михайла Дя- ченка до редакцiї журналу “Дажбог” // Українське Лiтературознавство.– 2009.– Вип. 69.– С. 339. куємось дяченкiвської спонуки вiршописання, ма- буть, не так важливо акцентувати на тому, яким був його надiсланий реферат, хоч сам Дяченко в листi до редакцiї так питання ставив. Очевидно, що юнак, маючи вже гiмназiйну освiту, мiг напи- сати професiйне дослiдження. Адже, якi критич- нi та науково-лiтературознавчi “дива” у його вi- цi творив вояк-усусус Микола Євшан-Федюшко iз Войнилова, що зо два десятки кiлометрiв вiд Боднарова. Дяченка хоч i цiкавить оцiнка його реферату, але вона для нього, мов не основна. Вiн бiльше турбується за свої поетичнi спроби. “Яка є думка про мої вiршi?” – майже волає їх автор. Та з “лi- тературної пораднi” часопису “Дажбог” надходи- ли не такi вiдповiдi, яких чекав поет-початкiвець. А вiн все ж стояв на своєму: “посилаю свiжi свої спроби й доти посилатиму, доки не будуть добрi! Прошу ласкаво й про них дещо сказати”2. Зго- дом М.Дяченко надiшле в редакцiю “Дажбога” й рукопис першої своєї збiрки. Уявляючи її вихiд у свiт, йому хочеться, щоб вона була подiбною до збiрки Богдана Кравцiва “Сонети i строфи” – у форматi “шiстнадцятки”, тиражем – у рiвних частинах на кращому i гiршому паперi”3. Може виникнути питання: чому М.Дяченко – новобранець поетичної Евтерпи так “взорував” на Богдана Кравцiва? Вiдповiдь проста i цiкава. По- перше, вони з одного поколiння (Б.Кравцiв лише на неповних п’ять лiт старший). Крiм того, зем- ляки. Iз рiдного села Боднарова, в якому народив- ся М.Дяченко, до Лоп’янцiв, де пройшло дитин- ство Б.Кравцiва, якщо не рукою подати, то, при- наймнi, близько. А по-друге, допитливий учень Станiславської гiмназiї i пластун М.Дяченко не мiг не знати поета Галайду (псевдо Б.Кравцiва), який саме в цей час друкував свої вiршi у мо- лодiжному вiснику “Український пласт”, що ви- ходив у Станiславi. У 1929 р. Б.Кравцiв видру- кував свою першу збiрку “Дорога”, а через рiк – збiрку “Променi”. Збiрка “Сонети i строфи”, що так iмпонувала Дяченковi, вийшла 1933 р. у Львовi накладом Богдана Дороцького у друкарнi Наукового товариства iм. Т.Г.Шевченка. У свiтоглядно-зоровому полi М.Дяченка, що так наполегливо шукав своєї власної дороги у лi- тературу, звичайно, була усусусiвська поезiя, яку тодi декламували у галицьких читальнях, народ- 2Там само.– С. 345. 3Там само. ТАРАС САЛИГА. Моїм вогнем... 205 них домах, на фестинах тощо. Тим паче, що авто- рами такої поезiї незрiдка були близькi йому зем- ляки, котрi брали безпосередню участь у визво- льних змаганнях як вояки Стрiлецького Легiону. Скажiмо, Олесь Бабiй, автор поетичних збiрок “Ненависть i любов”, “За щастя оманою”, “По- жнив’я” та великої поеми “Гуцульський курiнь” – близький його краянин (походив з-пiд Войнилова (с. Середнє). Як же його мiг не знати молодий боднарiвський просвiтянин?! Вiн не тiльки знав, а вiдомо, що й пропагував його творчiсть. Не мiг не захоплюватись Дяченко також i творчiстю Юри Шкрумеляка (знаменитого Соро- катого), чи не найпопулярнiшого тодi в Галичинi письменника, твори якого друкувались у розма- їтих просвiтянських календарях i читанках. Йо- го поема “Сон Галича”, лiрико-публiцистична по- вiсть “Поїзд мерцiв”, збiрка вiршiв “Авлева жер- тва” та iншi речi були лектурою в пластових орга- нiзацiях i скрiзь, де проводились будь-якого роду масовi культурницькi заходи. У пору творчого визрiвання, в Дяченковiй по- етичнiй палiтрi побачимо впливи Iвана Франка, Євгена Маланюка, Володимира Сосюри, “стильо- вi кольори” поетiв так званої “фронтової” поезiї. У цьому ракурсi, тобто в розмовi про Дяченкову пристрасть до знань та його невтомнiсть твор- чих шукань важко не зробити бодай короткого екскурсу у творчу долю поета-упiвця Миросла- ва Кушнiра, що схожа до Дяченкової долi на- вiть у бiографiчних деталях. Михайло Дяченко виростав сиротою, Мирослав Кушнiр – напiвси- ротою, в обидвох були старшi брати, до речi, оби- два Миколи. Кожен iз них переклав на свої плечi батькiвськi обов’язки не тiльки рятувати братiв вiд голодного сирiтства, але й пiклуватись про їх ґрунтовну освiту. У майбутньому М.Кушнiр присвятить своєму доброму i любому опiкуно- вi оповiдання-нарис “Брат”, а Михайло Дяченко своєму – поезiю “Спомин”. Оповiдання має вiдкритий драматичний сюжет. Це швидше глибоко реалiстична новела-спомин. Її герой на виставцi вiдомого художника несподi- вано побачив портрет свого рiдного брата, якого вiн вважав покiйним. Власне цей портрет був “ак- центом” виставки. Саме вiн i говорив про великий талант художника. Де перебуває портретований, тобто брат лiричного героя, вiн нi в кого не може довiдатись, бо художник недавно помер. Так бу- ло з Мирославом Кушнiрем. Його брат Микола змушений був втекти iз села, але про меншого брата не забував i анонiмно фiнансував його на- вчання в гiмназiї. “Явно (ще хлопчиком я був) // Обiдраний ходив я по дорогах // (Батьки мої полинули до Бога) // Я сиротиною зустрiв грiз- ну добу // Мов гади, днi мої плелись, повзли // Сичали люто, болiсно кусали // Здавалося – до- рiг нема, лиш скали // Ну, що ж? Було не плачу я, малий // От так то доля дряпала, мов рись – // Нi серця теплого в людей, нi жалю, – // Та слово щире я почув: – // Борись! // Борись! – товклось в душi... // А я ж дитя Дурне // Та в серцi слово стало сталлю – // I вперто з ним пiшов я у життя. Оте сакраментальне “борись!” ставало в серцях сталлю для молодого тодiшнього поколiння, яке можна назвати “розiп’ятим поколiнням”. Двад- цятитрилiтнiм в оточеннi московських карателiв (1945 р., на околицi с. Дiбча) М.Кушнiр пiдi- рвавсь гранатою, щоб не здатись чужинцям жи- вим. Перед цим був у нього вiрш: Осталась лиш одна-однiсiнька граната, А ворог не стрiляв, хотiв узять живим, Але хто жити вмiє – вмiє i вмирати Прощанням зброї, гострим i стальним. Ще сiм лiт пiсля закiнчення Другої свiто- вої вiйни М.Дяченко (Боєслав) не складатиме зброї проти московських окупантiв. 23 лютого 1952 р. в с. Дзвиняч Богородчанського р-ну на Iвано-Франкiвщинi нишпорки-енкаведисти вислi- дять його криївку i вiн, разом iз шiстьома побра- тимами, не здасться. Всi пiдiрвались гранатами. П’ять лiт до цього трагiчного дня, саме Рiздвя- них свят 1947 р., М.Боєслав написав баладу, яку назвав “Пiсня про друга Миколу Н.-Вартового” (8.I.1947 р.). У нiй вiдтворено упiвський бiй на Покуттi пiд Снятином проти бiльшовицьких об- лавникiв, що вiдбувся пiд Новий 1947 р. Марко Боєслав знав i кожної хвилi був до цього готовий, що аналогiчне може статися й з ним. I сталось... Упали всi друзi, лишився Микола, В пiстолi один лиш набiй. Нема чим стрiляти – кати доокола – Прощай, Рiдний Краю Ти мiй! Зв’язали Миколу, в село завернули, А рано зiгнали всiх з хат. – Покайся, бандьоро! – щоб всi це почули Шепнув, скаженiючи, кат. 206 1-2’2010 Народознавчi Зошити Слава про героїчних патрiотiв бiйцiв-упiвцiв котилась од хати до хати, вiд села до села, з краю в край. Народ складав легенди, оспiвував їх. Майже через п’ятдесят лiт Григорiй Дем’ян в селi, в якому разом з друзями загинув Боєслав, записав пiсню, що не вмерла, живучи в пам’ятi рiзних поколiнь, навiть у часи радянського са- трапства. Це ще один аргумент проти сучасних бузувiрсько-цинiчних наклепiв на роль УПА та її конкретних осiб в нашiй iсторiї. Та пам’ятi наро- ду не знищити, хiба що разом iз ним: Забрали повстанцiв та й скрутили тросом – У темную нiчку закопали в фосу. Боялися слави Марка Боєслава, Тому так ховали вби4 люди не знали. Ой настали скоро Зеленiї свята, Поклали там вiнцi вкраїнськi дiвчата. Повстанська могила з вiтром говорила: “Повiй, вiтре буйнесенький, щоб я не зчорнiла, Щоб я не зчорнiла, щоб я не змарнiла, Щоб на менi вiнки слави вiчно зеленiли”5. Померти за Батькiвщину, за омрiювану сто- лiттями українську незалежнiсть для таких, як М.Кушнiр, М.Боєслав було пiдметом їх духовно- стi. Це означало вмерти, щоб жили iншi у своїй “власнiй хатi”, жити в пам’ятi, у вiчностi держа- ви. “Щасний той, хто до смертi вже смерть ту пi- знає, // Бо вiн смертi для смертi у смертi не має” – таку християнсько-фiлософську сентенцiю ви- вiв у своєму знаменитому “Ляментi” ще Мелетiй Смотрицький у барокову пору лiтератури. Вона, себто ця iстина, жила i житиме завжди, бо во- на, як висловився талановитий фiлолог-медiєвiст, який аж надто передчасно помер, Сергiй Бабич, – “гармонiзується безпосередньо з одним iз най- бiльш вражаючих парадоксiв Євангелiя”: “Iстин- но, iстинно кажу вам: якщо зерно пшеничне, впа- вши в землю, не вмре, то залишиться одно. Коли ж умре, то принесе багато плоду”6. Тi, що були на межi вибору: “життя чи смерть” i вибирали смерть – вiрили, що вона “принесе ба- гато плоду”, бо вона саможертовна, покладена на вiвтар свободи. Напр., вiдчуваючи, що з ним ста- неться (ще в умовах царсько-росiйського режиму, 4Дiалект. – аби, щоб. 5Дем’ян Г. Українськi повстанськi пiснi 1940–2000 р. / Зап. Г.Дем’ян, 1995 р. в с. Дзвинячi Богородчанського р- ну вiд Ганни Карабiнович, 1934 р. н., освiта 4 кл.– С. 292. 6Бабич С. Творчiсть Мелетiя Смотрицького в контекстi раннього українського бароко.– Свiчадо, 2009.– С. 101. 1903 р.) Агатангел Кримський, доведений до вiд- чаю, написав рядки, вiд яких душа терпне: “Без молитви шпурнiть мого трупа в пiдтюремнi му- ри, // Напишiть, що я був злочинець i загинув з тортури // Напишiть, що я був злочинець”. Уповноважений II вiддiлу III управлiння НКДБ УРСР сержант Держбезпеки Секарєв доповiдав своєму начальству, що Кримський “був iдеологом українських нацiоналiстiв i продовж ряду лiт очо- лював антирадянське нацiоналiстичне пiдпiлля... За наявними даними, Кримський останнiм часом активiзував свою антирадянську нацiоналiстичну дiяльнiсть, спрямовану на утворення самостiйної буржуазної української держави, на вiдрив Укра- їни вiд Радянського Союзу”. Це донесення на- писано 20 липня 1941 р. 26 сiчня 1942 р. сер- жант безпеки Сєткiн, лiкар Iбрагiмова та фельд- шер Нефедов “оглянули труп ув’язненого Кус- танайської тюрми № 7 НКВС Казахської РСР Кримського А.Ю.”7. Так вiд поколiння до поколiння формувавсь український героїзм, що успадковувавсь як еста- фета подвигу. I так почергово у часi кат за катом намагались цю естафету перепинити. Та не вихо- дило. Героїчно одержима Олена Телiга у хвилини мiстичного стану благала: “Щоб Бог зiслав менi найбiльший дар: гарячу смерть – не зимне уми- рання”. Знала поетка, – казав Дмитро Донцов, – що якраз бути саме таким воїном її Боже приз- начення, “щоби брести крiзь темнi води, крiзь усi зневаги, крiзь вогненнi межi, все далi вгору, на її каменистий верх... А там нехай згорить життя у загравi пожежi, яка яскравою луною довго па- лахкотiтиме у свiтi нащадкiв.., кличучи їх iти її слiдами. На шлях войовання за iдею, шлях смер- ти i воскресення. У неї – “душа i тiло у святiм союзi – з гострим болем i гострим щастям. Ги- бель одної є щастям другої. Є це екстаза борцiв i мученикiв”8. Дмитро Донцов любив покликатись на слова Олени Телiги, яка ставила собi й iншим у при- клад героїчний вчинок Миколи Хвильового, що вiн кулею собi у скроню “розстрiлив у багатьох серцях безвольну радiсть i рабську нерiшучiсть.., спаливши своє життя, розпалив пожежу у серцях 7З порога смертi. Письменники України – жертви ста- лiнських репресiй.– К.: Радянський письменник, 1991.– С. 280. 8Донцов Д. Поетка вогняних меж.– Торонто, 1953.– С. 69. ТАРАС САЛИГА. Моїм вогнем... 207 iнших, ...що лише прикладом великої цивiльної вiдваги i безкомпромiсовости аж до смерти можна впливати на душу свого оточення. Так, щоб во- но iз сiрої маси локаїв обернулося в нацiю, варту своїх великих героїв”9. Нещодавно опублiковано щоденниковi записи Мирослава Кушнiра. Читаючи їх, вражає його аж якесь магiчне вiдчуття потреби саможертовностi i паралельно з ним, йому неначе антитеза – хiть жити, жага самоосвiти. Протягом двох перших воєнних рокiв вiн занотовує: – Я завжди думав про фiлософiчнi студiї, про лiтературу” (3.IV.43); – “...читаю рiчники “Червоної Калини”, споми- ни з революцiї. Багато характеризуючих подро- биць нотую” (18.V.43); – “...скiнчив читати “Вiд Мирного до Хви- льового” Рудницького. Загалом багато поглядiв у нього iнтересних цiльних, влучних висказiв i захiдної ерудицiї. Але з критикою Хвильового не дуже погоджуюсь” (1.VI.43); – “...маю “До джерел” Зерова, завтра почну читати. Тепер у мене стадiя захоплення класи- ками. З найбiльшим уподобанням я читаю вiршi з “Камени” Зерова” (29.V.43); – “...тепер у мене на полицях є до двiстi книжок, мiж ними “Словник...” Грiнченка, “Iсто- рiї лiтератури” Барвiнського, Дорошкевича, Єф- ремова, Грушевського, “Золотий гомiн” Тичини, твори Пушкiна, Рильського, Стефаника, Черем- шини, Донцова, Липи” (8.IХ.42); – “...перестудiював перший том лiтератури Бiлецького («народна словеснiсть”) – надзвичай- на рiч. “Марiю” Самчука вдруге перечитав. У вi- льний час дуже радо читаю словника Грiнченка i граматику Синявського” (21.VI.42); – “...сьогоднi скiнчив читати “Нацiоналiзм” Донцова. Я знав Донцова ранiше, багато його ре- чей читав («Наша доба i лiтература”, “Провiд i маса” та iнш.), але головний твiр щойно тепер менi вдалось дiстати. Я гадаю, що “Нацiоналiзм” нiколи не стратить на вартостi. Вiн вiчний, як вiчною правдою є, що життя – боротьба i ак- тивне ставлення до життя...” (15.III.42); – “...читаю “Українську культуру” Огiєн- ка, “Iсторiю слов’янських лiтератур” – Пипiна” (12.Х.41); – “Карель Гавлiчек-Боровський – “Поезiї” – переклад з чеської Франка; чудовi сатирич- 9Там само.– С. 76. нi куски... Прекрасна поема “Хрещення святого Володимира” – це справдi мистецька сатира. По- дiбного я ще нiде не стрiчав, хiба у Гайне. I дiйс- но з Гайне в многих мiсцях вiн сходиться (напр., Гавлiчек мав намiр змалювати, а навiть частин- но змалював диспуту мiж грецькими i римськими душ-«пастерями” (так само як Гайне диспуту мiж езуїтом i рабiном). I взагалi можна сказати що Гавлiчек – це чеський Гайне. Житьовi незгоди не дають йому розвинутись до тої степени, що Гайне. Франко каже, що вивчив деякi його поезiї напам’ять. Дуже гарнi його епiграми: “Ах оригiнальнiсть! Як же Я за нею тужу, – Всi люди йдуть по мосту Я пiду в калюжу”. (10.IV.41); – “Взявся трохи серйознiше до лектури окци- дентальних (захiдних) авторiв: Ернест-Амадей- Теодор Гофман – “Несамовитий гiсть”; Стен- даль – “Пригоди в Сильвестрову нiч” (метафi- зична система – випереджає на 50 лiт Едгара По); Абатеса дi Кастро (iсторичн. реалiст.); Теофiль Готьє – Панна де Мопен (гарний пе- реклад Миколи Шрага); Крiм того Яновського “Короткi iсторiї”, поезiї Ружанського, Свiдзiнсь- кого” (26.IV.41)10. Є багато записiв про О.Влизька, В.Сосюру, А.Любченка, П.Карманського, I.Крип’якевича, В.Полiщука i т. д. Є й такий запис: “Найбiльшою моєю любов’ю, без сумнiву, є книжка. Я не п’ю, не курю, анi не маю iнших налогiв, крiм цього од- ного – потреби книжки. Одначе я не бiблiофiл. Я люблю книжку...”. Не випадково по той бiк Кар- пат його ровесник-поет iз Пряшiвщини Зореслав (Iван Сабол) писав: Грядуще поколiння – мов ґранiт: Грiзнi, залiзнi, кованi мiльйони, Немов громовобурнi електрони Зiллятi в всемогутнiй монолiт. Власне, це було пiсля поетiв-воїнiв “усусусiв” друге поколiння поетiв-воїнiв “упiвцiв”, поколiн- ня Михайла Дяченка (Боєслава), Василенка (Во- лоша, Гетьманця, Полтавця), Зореслава (Iвана Сабола), Мирослава Кушнiра i ще десяткiв iн- ших поетiв нової “резистанської мобiлiзацiї”. 10Кушнiр М. Невкоєне серце.– Львiв, 2005.– С. 256, 396. 208 1-2’2010 Народознавчi Зошити Майже пiвстолiття Дарiя Саєнко (дiвоче прiз- вище Вергун) переховувала рукописи вiршiв сво- го нареченого Мирослава Кушнiра, щоб у не ли- ховiсну годину явити їх свiтовi. Вiктор Неборак у передмовi до публiкацiй цих творiв спостерiг цiкавий факт початкуючого перiоду Кушнiрового вiршописання. “Хворобу тематичної вiдкритостi, – висловився вiн, – молодий поет переборов за- собом блискучої дискусiйної стилiзацiї, беручи за основу чийсь вiрш, вивертаючи його змiст нави- ворiт”11. Ось, напр., як вiн “перелицював” вiрш М.Рильського: Україно моя – це не зорi весною пахучi, Це не ватра, що гасне щомить. Це пожежi в московських засмерджених кучах, Це Москва зо всiх кiнцiв горить. Така “методика” творчого становлення, зви- чайно, диктувалась умовами вiйни. Але вчораш- нiй випускник гiмназiї знав цiну науцi й цiну ху- дожньому слову, тому по-своєму “проживав” вiр- шi улюблених йому О.Влизька, В.Пачовського, П.Тичини, М.Рильського, Є.Маланюка, Б.I.Ан- тонича, В.Плужника, В.Сосюри, О.Ольжича. Якось важко вiрити, щоб життєвi дороги Ми- хайла Дяченка i Мирослава Кушнiра не пере- тинались. Правда, Дяченко трохи старший (на 12 р.). Обидва вихiдцi iз Галичини, обидва бу- ли членами ОУН i працювали у партизанському пiдпiллi на територiї Польщi (правда, в рiзних мiсцях: Дяченко – на Холмщинi, а Кушнiр – в околицях м. Сiнява). Дяченковi доводилось часто бувати в Краковi, де були зосередженi українiсти- чнi культурнi центри i проживала чисельна укра- їнська громада. Зокрема тут виходили молодiжнi видання “Дорога” i “Молодi друзi”, тут працюва- ло “Українське видавництво”. Олену Шевгенiв- Телiгу та Олега Ольжича тут вважали центром полiтичного i лiтературного українства. Власне в цей час, саме на Холмщинi Михайло Дяченко ук- лав збiрочку вiршiв “За волю”, що вийшла дру- ком 1941 р. у празькому видавництвi “Пробо- єм”. У його поезiї вриваються вальорнi голоси, донцовсько-вiсникiвський гарт, а сам поет прок- ладає собi шлях на героїчну Голгофу: Прийми пiснi мої, Вiтчизно люба, У них мої i серце, i душа. 11Неборак В. Послання вiд Мирослава // Мирослав Ку- шнiр. Слова iз книги бою.– Львiв, 1994.– С. 10. Не кидай, Україно, їх на згубу, В них чистої любови й гнiву шал. Зроби прокляттям їх i кидай люто На тих, що зрадою Тебе кують Та в благородне серце ллють отруту I розливають кров святу Твою. З цiєю книжечкою 1941 р. вiн повертається в рiдний Боднарiв на Iвано-Франкiвщину, знаючи, що вiдразу з початком нiмецько-радянської вiйни, керiвництво ОУН спрямувало свої сили на т. зв. Осереднi i Схiднi землi України, якi вже бiльше, як двадцять рокiв, перебували пiд бiльшовиць- ким чоботом. Туди скеровувались найавторитет- нiшi оунiвськi потуги. На схiдноукраїнський нап- рям було розроблено три основнi магiстралi: пер- ша пролягала через Дубно – Шепетiвку – Жито- мир – Київ – Полтаву – Харкiв; середнiй шлях йшов через Проскурiв – Вiнницю – Умань – Днi- пропетровськ – Донбас i Пiвденний напрям йшов через Вiнницю на Одесу та Миколаїв. Рух на Київ, як вiдомо, очолив Олег Ольжич – вiдомий український поет та вчений-археолог, заступник голови ОУН. Саме вiн виступив з iдеєю ство- рення в Києвi Української Нацiональної Ради, яка згодом стала важливим державницьким iн- ститутом поневоленої України. Українська Нацiо- нальна Рада постала на початку жовтня 1941 р. на велелюдних зборах у Києвi. Очолив її профе- сор Микола Величкiвський. За своєю структурою та полiтичною спрямованiстю УНРада нагадува- ла Центральну Раду часiв Української Народної Республiки. Це символiзувало спадкоємнiсть дер- жавницької традицiї. Постання УНРади привiта- ли митрополит Андрей Шептицький, Президент Карпатської України Августин Волошин та львiв- ський центр ОУН, зокрема Андрiй Мельник. До зброї кожний, кожна хато! У наступ, чоти! Смерть катам! З щитами жде нас горда мати! У наступ! Слава! Воля нам – кликав поет, вiдтепер виступаючи пiд псевдонi- мом Марко Боєслав. Але я пропустив цiкавий факт iз Дяченкового життєпису, тому знову повернiмось у кiнець тре- тього десятилiття попереднього столiття. “Вiст- ник” – мiсячник лiтератури, мистецтва i громад- ського життя (1937.– Р. V.– Кн. I. (сiчень).– С. 71–72) надрукував анотацiю-вiдгук на книж- ки Евгена Гринишина “Крiвавий Збруч” (Пере- ТАРАС САЛИГА. Моїм вогнем... 209 мишль, 1936) i на збiрку Михайла Дяченка “Iск- ри”, що вийшла у Станiславi (теж 1936 р.) накла- дом Боднарiвської читальнi “Просвiти”, обгортку до якої зладив популярний тодi книжковий гра- фiк Маркiян Шепарович. Автора цього майже нищiвного, проте доброзичливого вiдгуку важли- во згадати тому, що за псевдонiмом Л.Граничка стояв в минулому вiдважний сiчовий стрiлець, вi- домий критик та лiтературознавець Лука Луцiв, що 1944 р. змушений був емiгрувати спочатку в Нiмеччину, а потiм в Америку. Вiн автор праць, якi ми донедавна не мали змоги читати, “Ольга Кобилянська i Ф.Нiцше”, “Василь Стефаник. Лi- тературна критика i дiйснiсть”, “Маркiян Шаш- кевич”, “Ольга Кобилянська”, “Тарас Шевченко – спiвець української слави i волi”, “Iван Франко. Життя i творчiсть”, “Iван Франко – борець за на- цiональну i соцiальну справедливiсть” та iнших. М.Дяченко, певне, болiсно сприйняв критику, але її висловлював уже тодi вiдомий авторитет, прi- звище якого (нехай i псевдонiмне) ряснiло в га- лицькiй перiодицi. Молодий поет i сам розумiв вади свого вiршописання, зокрема версифiкацiй- ну спрощенiсть, рiвень образно-мовної естетики, культури строфи тощо. Йому б хотiлось бути на тому рiвнi, на якому була поезiя його часу. Але “доба жорстока, мов вовчиця” диктуватиме своє. Незабаром його вiршi, що з’являтимуться десь пiсля повстанських рейдiв, в криївках чи може на лiсових галявинах пiсля боїв, сповняться iмпера- тивами, закликами: “ Клекоче гнiвно час боями, // Палають революцiї вогнi, // Ходiть в похiд святий iз нами, // Хай загримить мiльйонiв гнiв // У всiх хатах, на всiх просторах”. Це був час героїчних вчинкiв i героїчних смер- тей, час клятв та славнiв героям. Якщо генiаль- ний автор “Сонячних кларнетiв”, делiкатно ска- завши, дозволив собi чи змушений був “пiдда- тись” на несумiснi iз поезiєю публiцистичного чи- ну версифiкацiї, за якi до всього одержував дер- жавнi нагороди, а критики “iз себе” лiзли, аби проспiвати йому хвалу (вiд якої, до речi, на схилi лiт Тичина зрiкся), то чому поетовi-нацiоналiсту, воїновi-упiвцевi треба було соромитись свого ще не вправного пера, в якому звучала молитовна любов до України, її iсторiї, її народу... Звертаю- чись до народу Югославiї 1945 р. П.Тичина пи- сав: Будьмо в силi левича // Марка Королевича: // ми слов’яни, // ми слов’яни, ми нiкого не боя- ни, // Хай тавтон хоч як лютує, – Сталiн нас рятує!”. Або ж у вiршi-присвятi Закарпатськiй Українi вiн звертавсь: “Зачерпнiм води живої, // що тече в карпатську землю // iз столицi свi- тової // iз Москви – святого Кремлю”. Хто зна чи й справдi тут не прихована езопiвська iронiя, або й гротеск, бо важко якось поєднати у вели- кому європейському поетi П.Тичинi те, що мiж собою не сумiсне. Вiн, як нiхто iнший, володiв вмiнням одним-двома словами створити потуж- ний художньої ємкостi i краси образ, вiн, як Бог, володiв академiчно точним словом. То й загадка: чому тодi з’являлись у нього “нiсенiтнi” вiршi? “Нiсенiтний” вiршопис в упiвськiй поезiї вiд- сутнiй. Є вiршi примiтивнi (народне авторство), але вони мають свою вартiсть, є й художньо слаб- кi... Та це тема iншої розмови. У Боєславовiй поетичнiй практицi теж не знайдемо “аби зари- мованих” вiршових полiтологем. Однак, вiн ро- зумiв вади своїх вiршiв, а тому перед читачем сповiдавсь: Коли б ти знав, мiй милий друже, В яких терпiннях цi пiснi Родились, ти б не був байдужий I всi б грiхи простив менi. Лукавий бiль ломив в колiнi костi, Не в теплiй хатi, в лiжку, в подушках, А у тiснiй криївцi на помостi, – В’їдалась в тiло цвiль вогка. Вiн iнколи навiть вiдчував неповноцiннiсть тих речей, якими б iнший гордився. В iнших випад- ках, апелюючи до певних самооправдань, мовляв чому його творчiсть аж надто традицiйна, без по- шукiв новiтнiх форм, знаходив неспростовнi ар- гументи: “Убога форма у моїх пiснях, // Старi стежки, старi, утертi рими // Спитаєте: чому на новий шлях // Не вийшов я? Скажiть, чи бiль незримий, // Розпука, сором за моїх братiв, // Кайданiв брязкiт, сльози, кров, тортури, // Терор могли зродити новий спiв, // Чи крик, щоб Бог i люди всi почули? // Я не спiваю, лиш кри- чу, кричу: // – Вкраїну розп’яли! Рятуйте, дi- ти! // О, Боже, Боже, в небесах почуй! // Кинь грiм! Хай свiт горить! // Хай Воля свiтить”! Сподiваюсь, що читач мене зрозумiє правиль- но. Я аж нiяк не протиставляю далеко не спiв- мiрнi творчi величини – Тичину Боєславовi чи навпаки. Менi важливо наголосити, що упiвсь- ке патрiотично-поетичне слово брало участь на фронтах Другої свiтової вiйни i в боротьбi за 210 1-2’2010 Народознавчi Зошити українську державнiсть було зброєю потужною. Чому тичининське слово стало iншим, не таким, як було воно в перiод нацiонально-визвольних змагань 1918–20-их рр., питання дуже склад- не. Дай Боже, майбутнiм дослiдникам правди- во на нього вiдповiсти. Фальшивi, пересолодже- нi до млiйкостi шаховсько-хiнкуловськi та iнших авторiв критичнi дифiрамби Павловi Григорови- чу пiд iдеологiчний акомпанемент Постанов ЦК ВКП(б) i ЦК КП(б)У з питань лiтератури i мис- тецтва та ждановської доповiдi про журнал “Зве- зда” i “Ленинград” на зборах партiйного активу i письменникiв у Ленiнградi 1946 р. робили Ти- чинi “ведмежу послугу”, зате начебто допомагали партiї виховувати радянський народ у дусi без- межної вiдданостi справi партiї Ленiна-Сталiна. “Всупереч твердженням тих, що в поезiї цiнять тiльки змiст, – уже далеко по вiйнi, автор енцик- лопедичної статтi Богдан Романенчук скаже, – Боєслав таки шлiфував свої вiршi, тому й вони стоять на рiвнi сучасної поезiї. Про це свiдчить його словництво, яке показує, що вiн не був поет простонародний, а орудував словниковими засо- бами, прикметними досвiдченим поетам. Можли- во, що до недооцiнювання його поезiї вiн дав сам привiд, признаючись скромно до вбогости форми, “утертих рим” i “старих стежок” («Критикам”). Вiн оправдується перед читачем за те, що не ви- йшов на новий шлях, бо “бiль нестримний, роз- пука, сором за братiв, кайданiв брязкiт, сльози, кров, тортури не могли зродити нового спiву, тi- льки крик, щоб Бог i люди почули (“Я не спiваю лиш кричу. – Вкраїну розп’яли! Рятуйте!”)12. Мабуть, Богдан Романенчук дещо завищує оцiнки версифiкацiям Марка Боєслава, бо таки до “шлiфування” вiршiв йому нiяк доходило. А що вони у багатьох випадках, мов “збагачена ру- да” зi вмiстом довершених образiв, промовистих метафор, афористичних фраз, витонченої ритмi- ки, не фальшивого пафосу та їдкої сатири – це видно. Хiба не влучно сказано: “ ...бiль тяжкий // Ножем жорстоким серце рiже – // Могили скрiзь поритi!.. Лиш кiстки // Хоробрих воїв Запорiжжя // Собаки лижуть!”. Не позбавленi художньо-естетичного ефекту його описи. Зобра- жуване стає реально оприявленим, точно схопле- ним, впiзнаваним, а це й називається поетичною 12Романенчук Б., Боєслав М. Азбуковник. Енциклопедiя української лiтератури.– Фiлядельфiя: Київ, 1969.– Т. I.– С. 393. чи художньою самодостатнiстю: “Чорними шата- ми вечора вкрита // В мурах за мiстом куняє тюрма // Горем i тугою думи поритi, // Рву- ться за грати на волю. Дарма”. Паралельно iз бойовими фронтами Другої свi- тової продовжувалась пекельна боротьба на фрон- тi iдеологiчному. Особливу роль тут вiдiгравала критика. Їй давали змогу прославити тi маразма- тичнi гасла та фальшивi сентенцiї, що фабрику- вали поети Сталiну та Кремлевi i ганджувати й лаяти в поезiї те, що було здоровим її глуздом, чим би якраз можна радiти, тiшитись, що якраз було поезiєю. За що тiльки не били, скажiмо, Максима Рильського?! Навiть за те, що “ластiв- ки лiтають...”. Чому ж це їм лiтається? – ставили питання шамотiвськi ортодокси. А за риторичнi фiгури: “Хто спинить розлиття весняних свiт- лих вод? // Хто серцю людському i думцi ска- же – досить?..” над поетом по-фарисейськи зби- ткувались, нищiвно громили. Така критика пiд- прягала собi в сопружництво В.Бєлiнського, щоб уавторитетнити себе. Мовляв, досвiдчений кла- сик росiйсько-iмперської рухомої естетики сказав, то якi ще можуть бути iншi аргументи чи запе- речення: “Iстина, – твердив вiн, – складає так само змiст поезiї, як фiлософiї: з боку змiсту по- етичний твiр є тим самим, що й фiлософський трактат; в цьому вiдношеннi немає жодної рiзни- цi мiж поезiєю i мисленням, хiба тiльки в тому, що поезiя розмiрковує i мислить образами”13. Але жоднi теорiї, на чому б вони не були за- мiшанi, – на якiй хочете фiлософiї, – навiть на марксистсько-ленiнськiй i навiть на пролетарсь- кому iнтернацiоналiзмi з приплюсованою сюди естетикою Бєлiнського не порятують поезiї, на кшталт: “Ми зможем, ми переможем! – наша си- ла й правда – Сталiн у Кремлi – радянськiй зем- лi. Або: “Знову тягнуть тебе у невiльництво, рабство, пiдданство тисячi винниченкiв i трупи смердючi петлюр. Тут усе ж пасує невеличкий вiдступ. Зореносно-рубiнова Москва, вбиваючи Симона Петлюру рукою Шварцбарта, розрахову- вала на подвiйний для себе виграш: 1) вбити Пет- люру – це вбити надiю в українському народовi про подальшу його боротьбу за своє нацiонально- державне визволення; 2) пiдiславши вбивцю єв- рея Шварцбарта, спровокувати конфлiкт мiж єв- реями та українцями, хоч i пропагувала iнтерна- 13Белинский В. Избранные сочинения.– 1941.– Т. III.– С. 13. ТАРАС САЛИГА. Моїм вогнем... 211 цiональну дружбу та рiвнiсть народiв, правда, пiд наглядом старшого брата. Гуревич Iлля Шльомович, який був у лiтера- турi пiд псевдо Первомайський Леонiд Соломо- нович (до його честi) не приховував свого єв- рейського походження i в штучно створене бра- терство щасливих радянських народiв, мабуть, не вiрив, хоч i сам його пропагував. Зате повiрив у московський фальсифiкат, що в революцiйнi роки Симон Петлюра здiйснював “єврейськi погроми”. Такi погроми i справдi були, але це справа не пет- люрiвських рук, а росiйського так званого “осво- бодительного общества”. Та попробуй було не по- вiрити радянським пропагандистам у наклепи на великого українського патрiота Симона Петлюру. Тому Л.Первомайський – Гуревич Iлля Шльомо- вич саме так малює його образ. До Винниченка, як бачимо, вiн не в такому гнiвi. “Тисячi вин- ниченкiв”, якщо хочете, можна сприймати й за комплiмент, а “трупи смердючi петлюр” – це вже соцреалiзмiвська лайка з єврейськими емоцiями. Отож, як не намагався Леонiд Первомайський вдихнути радянську правду у свої рядки з того навiть соцреалiзмiвського хлiба не спiк – пере- солив його чи, яка кажуть, “передав кутi меду”. Любомир Дмитерко i в цьому вiршi побачив iде- ологiчну безпринципнiсть автора, його iдейне за- непадництво та неповагу до української героїчної iсторiї. Мовляв, як це так допустити, щоб україн- ський народ був “показаний безвiльним, не здат- ним до боротьби, його нiбито весь час штовхали куди завгодно всiлякi зрадники i запроданцi”14. Навiщо я зараз про Бєлiнського, Дмитерка чи Первомайського, якщо мова про Марка Боєсла- ва? Звичайно, читач має усi пiдстави на таке пи- тання. Та на нього є вiдповiдь. Марко Боєслав нiколи не складав зброї, i в повоєннi роки теж, тобто в кiнцi сорокових i на початку п’ятдесятих, коли на iдеологiчному фронтi комунiстична пар- тiя особливу ставку робила на критику i в цiлому на художнє слово. Критик – це перший пропа- гандист того нового, важливого, позитивного, що вiдбувається в радянськiй дiйсностi i твориться в лiтературi. Якраз за цим “новим, важливим” Марко Боєслав стежив. Вiн добре знав, що дi- ється i в життi, i лiтературi, i вступав з ним у сатирично-викривальний дiалог. Його iнвективи, 14Дмитерко Л. За iдейну чистоту радянської поезiї // За радянський патрiотизм в лiтературi i критицi.– К.: Де- ржлiтвидав України, 1949. – С. 113. хоч i мали узагальненого адресата, але кожен зок- рема, хто ще був здатен вiдчувати свою провину, впiзнавав себе: Куди? Куди ведете Україну Збезчещену, скатовану? Скажiть – На суд в Москву, чи прямо на зарiз? Ведiть! Там вже нагостренi ножi, – Хай вип’є кров святу i непокiрну Жорстокий Сталiн. * * * На те ж ви слуги, а вiн же ж пан, великий вождь – Веде слiпих вас недолугих В бездонну пропасть. Його ж самого сонцем називайте За те що... ...Запрiг в колгоспнi шори вдiв, А їх мужiв без жалю кинув На жир собакам на фронтах, Терором всiм замкнув уста I смерть сувору сiє безупину! Плещiть в долонi: – Слава! Слава! Кричiть! Заглушуйте плачi Дiтей пiд тином уночi, Батькiв в розпуцi сивоглавих I стогiн тюрм, кайданiв дзвякiт, Замучених останнiй крик! Полемiзм Марка Боєслава будується на “су- прязi” двох часопросторових понять, означених протиставленнями “колись” i “тепер”. Тепер, в умовах “щасливої” радянської дiйсностi, “кров святу i непокiрну” допиває Сталiн, як колись пи- ли її ненаситнi московськi царi. Слiпi та недолугi перевертнi Боєславової доби у принизливому при- служництвi та холуйствi нiчим не рiзняться вiд своїх попередникiв, яким дорiкав Шевченко, мо- лячи їх прозрiти. В’їдливо-iронiчно-викривальний “лексикон” у Боєслава той, що i в Кобзаря. Вiн свiдомо користується шевченкiвськими формами виразiв, iнверсiями, iмперативами (“плещiть в до- лонi”, “ситiть...”, “хвалiть”, “спiвайте” тощо), до- сягаючи цим своєрiдної iдейної солiдарностi, пiд- крiпленої сатиро-саркастичними мотивами проти рабства, якими ряснiють Шевченковi твори. Вод- ночас Боєславовi iнвективи не втрачають своєї ексклюзивностi, бо вони мають свого конкретно- го адресата у конкретному часi i чiтко означеному просторi. 212 1-2’2010 Народознавчi Зошити Ситiть московську люту п’явку Живою кров’ю серць старих I немовлят! Спiвайте гимни, п’ятолизи, Усiм катам зверхiв донизу! Хвалiть, спiвайте кровопийцям За те, що цупко у опiцi Держать, Вкраїну, нашу Матiр! Вам байдуже, що честь в нарузi, Що кров сторiками тече, Могили стогнуть боляче, Собаки костi по калюжах Борцiв хоробрих розтягають! Вам байдуже – хай брат конає, Коби медаль вам та корито! За грошi, ласку явно й скрито Ви розпинаєте народ I тисячi ножiв, колод Вкраїнi стелите пiд ноги, Щоб до святої волi не дiйшла! Що чините, раби нiкчемнi? Де честь, сумлiння, сором ваш? О, не врятують вас божки туземнi, Як Україна дасть наказ На суд покликать їх i вас! Iмплiцитний наратор (прихований) ототожню- ється з експлiцитним – вiдкритим, себто з осо- бою автора. Вони, сказати б, спiвуживаються в однiй iпостасi. Це по-своєму iсторiософська iн- тенцiя автора, в якiй його голос, наче б пiдсилю- ється ще голосом когось iншого. Це суб’єктивно- об’єктивний голос, що звучить у формi послан- ня. Його душу травмують кпини до свавiльнос- тi розперезаних “рiдних” нiкчем та безликих ха- мелеонiв, що на прислужливу догоду чужинцям- зайдам послушно наймитують, гублячи людську гiднiсть. Вiн впевнений, що духовну кризу рабiв- перекiнчикiв можна оздоровити гнiвом до ворога, гартом нацiонального духу, самоповагою: “О, як- би душу вашу запалити // Моїм огнем, моїм благословенним гнiвом, // Не називали б ви мене бандитом, // Не крякали б катам покiрним спi- вом! // О, якби ви раба нiкчемнiсть всю вiдчули, // Якби ви честь i славу й правду полюбили, // Ви не ходили б в ланцюгах нiмi, мов мули, // Тяжким мечем на ката впала б ваша сила!”. Творча бiографiя Марка Боєслава рясна на по- етичнi збiрки, публiцистику, серед якої не тiль- ки статтi полiтичної, соцiальної, воєнної темати- ки, а й сотнi вiдозв, закликiв, звернень тощо. Серед уже названих збiрок вiршiв знаємо його машинописнi книги “пiд кальку” “Непокiрнi сло- ва”, “В хоробру путь”, “Вiтчизна кличе”, “Про- тест”, “Хай слава луна”, “Зустрiч iз команди- ром”, “Iз днiв боротьби”. Говорити про авторську художньо-естетичну еволюцiю на пiдставi їх ана- лiзу у хронологiчному порядку написання, очеви- дно, не варто. У рiзний час у нього з’являлись твори, довершенi i менш довершенi, а то й слабкi. Але навiть тi, що слабкi мають свою вартiсть, бо вони теж своєрiднi документи епохи. Потреба їх появи в тому й полягала, щоб фiксувати час i пра- вдиво вiдтворювати у ньому подiї. Якщо оте, що називається “вiдтворенням” iнколи не таке верси- фiкацiйною будовою чи образними “обладунками” естетично зугарне, як би цього хотiлось, проте iс- торично правдиве й емоцiйно болiсне. Тому й слiд цiнити Марка Боєслава за те, що вiн внiс в укра- їнську поезiю таку тематику, якої досi у нiй не було. Була суголосна їй в iнших поетiв резистанс- ного напряму. Їх, цих “резистансних” авторiв, не так i мало. Та Боєслав один. Вiн не такий, як iншi. Ось його опис криївки з вiрша пiд назвою “Криївка”: Летить снiжок. Усюди бiло. Шукає лютий кат слiдiв. Несе полями вiтер смiлий Повстанськi мрiї молодi. Ну що ж? Ходiмо в нашу хату. Зайшли. Од холоду трясе... Широкий свiт – нема де стати! – Низенькi нари – от i все. Та й тут, в землi нема спокою – Кремлiвський кнур всю землю зрив. О, весно, швидше клич до бою – З нас бризка бойовий порив! Чого не вистачає цьому вiршевi? Все у ньому є. Є те, чого нiколи не матиме найвишуканiша поезiя за авторством поета, для якого “криївка” не була його “хатою”. У нiй не вистачатиме ду- ху справжностi. Це подiбно, як у Василя Симо- ненка, який у середнiй школi, навчаючись тiльки на “5”, одержав чи не одну-єдину “2” iз тво- ру за темою “Моє щасливе дитинство”. Якщо б у колишньому радянському союзi об’єктивно присуджували ленiнськi премiї за “правдиве вiд- ображення дiйсностi”, то її мiг би одержати ще учнем Василь Симоненко саме за цей твiр, що складався з одного речення: “У мене щасливого дитинства не було”. Але вчитель дав урок май- ТАРАС САЛИГА. Моїм вогнем... 213 бутньому поетовi, що соцреалiзм не терпить реа- лiзму. На щастя, Марко Боєслав такого вчителя не мав. Правда, i Василь Симоненко своєму не повiрив. Боєславовi вiршi наповненi правдою. Во- ни дихають часом. Сьогоднi їх сприймаєм як нерв iсторiї, її пульс, як пам’ять минулого, що долинає до нас живим диханням борцiв за волю, що не готувались, не мрiяли i не хотiли ставати героя- ми – ними робив їх вибiр, їх нацiональна гiднiсть i честь. Тим, що падали в боях, поет присвячу- вав окремi вiршi та поеми. Скажiмо, поема “Хай путь спасенна” заадресована Друговi УПА Рi- зуновi; поема “Галка” – Подрузi жорстоких буд- нiв О.Д.; поема “Бiй на Лопатi” – Друговi Най- дичевi Хведору, що загинув вiд кулi нiмецьких катiв 1941 р.; вiрш ударно-бойового ритму “Був наказ” – Головному Командировi УПА генера- ловi Тарасу Чупринцi; поема “Смерть генерала” присвячена генераловi УПА Дмитровi Грицаєвi- Перебийносовi; поема “Рейд вiддiлу Яструба” – командировi УПА – Лисоня, який загинув у бою з большовиками; “Гiмн народовi-героєвi” – Дру- говi командировi Северовi; “марш Чорнолiського полку” – Друговi – ком. Дунаєвi. Таке олюднення поетичних речей – своєрiдний довiдник про конкретнi дiї УПА та їх подви- ги. Пам’ятному зимовому рейду 1946 р. куреня “Дзвони” на “милу згадку з днiв перебування в таборi. Друзям – Курiнному Чорнотi, Командиру Складодовi, стрiльцям та упалим у рейдi Героям”, Боєслав присвятив пiсню: Ревiли вихри днi i ночi, Шалiла люто заметiль. В яругах вили стада вовчi, – Серця давив жорстокий бiль. Ми йшли голоднi, з нiг валились, Ордою ворог наступав. Ми в ката ласки не просили, В нас честь Батькiвщини свята Не зломиш нас, жорстокий кате, У наступ друзi! На пробiй! Хай шлях прочистять нам гармати! Вперед! Вперед! В завзятий бiй! Встелили шлях нам трупи ката, Садист наново скаженiв, Скрiпи серця, Вкраїно-мати! Вперед! Вперед! До слави днiв! Упали Славко i Шугай. Вогнем дихнули нашi дула – Вперед! За волю! Рiдний край! М.Боєслав за прикладом поетiв-усусусiв: Р.Купчинського, Л.Лепкого, О.Бабiя, М.Кураха як вони ще зовсiм недавно писали маршовi та по- хiднi твори для стрiлецьких пiдроздiлiв, так вiн тепер – для пiдроздiлiв упiвських. Шумлять лани шовковоколосистi, Дзвенить, мов лита сталь, хоробрий хiд. Смiється сонце в золотiм намистi, Бо йде нового Прометея рiд. Вперед! Вперед, гартованi колони! Хай стугонить, клекоче грiзний бiй! Поляжем ми – за нами мiлiони. Ми помсту пiднесли за нарiд свiй. Якщо М.Боєслав у когось навчався чи щось успадковував, то запозичував i успадковував тiльки те, що йшло на розбудову його iндивi- дуального “я”. Вiн свiдомо перебував пiд свiто- глядом “вiсникiвського” оптимiзму. Вiн – “сталь без iржi”, його слово – пострiл, вогонь, смоло- скип. Йому, як i “вiсникiвцям”, близька сково- родiвська доктрина: “Восход – є Iсход, а Iсход – є Восход” – Блажен iсход життя, коли це та- кий iсход, який вiчно житиме в потомних той, що вiдiйшов”. Цю фiлософську сентенцiю для себе поет перейняв, без сумнiву, через посередництво (лiтературне) О.Телiги та Є.Маланюка, якi були для нього життєвими взiрцями у всьому. У його художньо-образнiй палiтрi не важко знайти ма- ланюкiвськi образи, “змобiлiзованi” на розбудову героїчних сюжетiв у нових iсторичних умовах: Ви йдете ось грiзнi, суворi – В очах вогонь, в руках стилет, Ваш гнiв, мов змiй, сичить в просторi. О, горе тим, хто у покорi Рабами прийдуть в наш намет! Я знаю пiдступ ваш i зраду I стилос добре нагострив. О, пiсне, будь, мов бурi зрив, I дням п’ястук настав i шпаду! Насиллю не корись! А ось запозичення в поетки “вогненних меж” Олени Телiги, що “безстрашними очима не бо- ялась заглянути в обличчя смертi”. Таким без- страшним стає i лiричний герой М.Боєслава: “Вбивайте тiло! Дух мiй – криця // Пiде крiзь бурi i вогнi // До бою звати!” або ж: “Уб’є- те плоть мою... та я в iдеї розцвiту...”. Подiб- ним поетичним виразам, якими виповнена поезiя 214 1-2’2010 Народознавчi Зошити М.Боєслава, пасує роздум Д.Донцова, спричине- ний аналiзом вiршiв поетiв-вiсникiвцiв, а зокрема – О.Телiги. “Дух – висловився вiн – це та сила, що з’являється з Божої ласки, це сила, що до- кiнчує формування людини. Удосконалює її. Вiн просвiчує, осяває нашу думку, i сильною робить волю, неспiвмiрно сильною – до слабкости людсь- кої натури, створює героїв. Вогонь? – Це символ духа, який свiтить i грiє, освiчує i запалює нашу мисль – вiрою, дає велетенський iмпульс нашiй волi, зiгрiваючи любов’ю нашi бажання. Вiн про- ганяє страх, вiн робить легкою жертву, вiн робить з людських створiнь тих надлюдей, про яких – про перших християн – писала Леся Українка: Тi люди робляться мов одержимi Бери їх на тортури – перемовчать, До серця промовляй – вони мов камiнь, Загрожуй смертю – люди цi мов трупи, Чи мов безсмертнi...15. Поезiя Лесi Українки в iнтерпретацiї Д.Дон- цова звучить як українська поетична традицiя, що панувала в усi героїчнi часи нашої iсторiї. Так, наприклад, оспiвано “лицарiв духу” – Героїв Крут, про яких П.Тичина у своїй унiкальнiй при- святi сказав, що вони “вмерли в Новiм Заповiтi з славою святих”. Марко Боєслав розумiв, що на традицiї держиться свiт. З крутянського вогнища “слави святих” пломенить благодатна сила духу, гартуючи новi поколiння лицарiв. Їх – юних смiливцiв, лиш жменька була, Iз серцем зi сталi i духом з гранiту. О, велич летiла у вiчнiсть з їх лав I Чин їх навiки став юности мiтом. Мчав зойк слабодухiв за ними у путь: – Куди вам? Ви ж дiти!.. Загинете дармо... – О, нi! Бо ще завтра за нами пiдуть Мiльйони! На славу ми змiнимо ярма! Чи стримати тих, в кого серце з вогня I душу завзяту до бою напняв, Хто любить Отчизну глибоко, пречисто. О, прийде, Вкраїно, Твiй радiсний день – Поглянь же – мiльйони до бою веде Крiзь бурi сердитi, жорстокi – їх Триста! 15Донцов Д. Поетка вогненних меж Олена Телiга.– То- ронто, 1953.– С. 85. Актуальнiсть героїки минулого, тим паче, май- же iще “вчорашньої” крутянської героїки для Боєславового iнтерпретування не так iсторичнi факти, що можуть стати прикладами для бойо- вого гарту уже нового поколiння, як духовний iдеал традицiї тих, “хто любить Отчизну глибо- ко, пречисто”. Культ духовної стабiльностi, iма- нентного спадку, голосу кровi батькiв далеко мiц- нiший, нiж дiяння за прикладами iнших. Бо ду- ховна стабiльнiсть – це внутрiшня сутнiсть, це та невидима “матерiя”, що iснує в тобi як корелят сакрального. Усiй упiвськiй поезiї i зокрема поезiї Марка Боєслава притаманна релiгiйна тематика. Людина завжди у найдраматичнiшi моменти свого жит- тя стає бiльш богомiльною, нiж тодi, коли бiля неї все гаразд i її життя тече супокiйно. Упiвське життя кожної митi висiло на волоску. Та не лише цим слiд пояснювати апелювання поетiв-упiвцiв до християнської тематики. Врештi, легко поясни- ти й тим, що вони не були атеїстами, а воювали проти нього як диявольського зла, що само собою персонiфiкує зло бiльшовицько-комунiстичне. В упiвськiй, як i стрiлецькiй поезiї домiнують мо- тиви Рiздва, Пречистої Дiви Марiї, Великодня, Святоюрiївськi мотиви та iншi. Доречно окремо говорити про жанр упiвської коляди. У Галичинi не було села, щоб вiд пiсля “золотого возз’єднання” кожного Рiздва Христо- вого (лише змiнюючи роки) не колядували: “Сум- ний Святий вечiр // в сорок першiм роцi: // По всiй нашiй Українi // плач на кождiм кроцi // До вечерi сiли // Мати з дiточками, // замiсть ма- ли вечеряти – // вмилися сльозами...”. Кожного року кремлiвськi “визволителi” давали новий при- вiд до сюжетних видозмiн. Iз 1939 р. розпочались арешти, вивезення, “зникнення” людей безвiсти, облави зi своїми трагiчними наслiдками, якi дещо “стихли” десь у серединi п’ятдесятих. Народна iнтерпретацiя подiй сорокових рокiв зафiксована в колядцi, що з’явилась як переспiв сакральної коляди “Нова радiсть стала”: “Нова радiсть ста- ла – вже УПА повстала // До УПА iде весь Нарiд доборотись права // Вже УПА постала з синiв України, // I не зроблять ворiженьки з наших сiл руїни // Не сумуй, Народе, клянемося нинi // Що здобудем тобi волю i славу Вкраїнi”. Вона має багато iнших варiантiв. Ось ще один: “Нова радiсть стала, яка не бувала, // Бо УПА на командира “Чупринку” дiстала // Просим тя ТАРАС САЛИГА. Моїм вогнем... 215 Iсусе, щодня, щогодини: // Поможи му окупан- тiв вигнати з Вкраїни”. Крiм жанрово-колядних вiршiв, у М.Боєслава є вiршi, в яких вiдтворено час, як рiздвяну по- ру за реальних умов вiйни (“Нинi радости свя- то”). Рiздво – вселюдська радiсть християн, бо народився Спаситель. Навiть контраст цiй радо- стi, який несе сувора доба, коли Україна, вся у кровi та сльозах, а “дикi круки кричать на руї- нах”, не здатен повнiстю її заслонити, бо Месiя вселяє вiру: Пiд вiкном стогне буря сердито – Стогiн тюрм до хатини влiта. На столi закривавлена свита, У розпуцi вмлiва сирота. О, не плач! Чуєш? – бiй вже клекоче! Слухай, слухай! Дзвенить коляда – Гей, горять вже, горять гнiвом очi, Кров буяє в серцях молода! Драму народно-героїчного трагiзму Боєслав часто передає через голосiння, що виривається з грудей української матерi, яке автор, наче на- кладає на матрицю обрядово-релiгiйної топiки, чим емоцiйно пiдсилює сюжетну драму. Прин- цип поєднання (у своєму протиставленнi) Свят- вечiрньої радостi з розпукою матерi, що в “не- огрiтiй хатi” чекає “сина з того свiту”, а доню – з Сибiру – тут не тiльки художнiй прийом лi- тературної традицiї, не тiльки спiвiснування про- тиставних компонентiв, а, сказати б, той “реалi- стичний натуралiзм”, якого не “видумаєш” – вiн жива ява, дiйснiсть: На столi на сiнi Свiчка сльози ронить Сумно у хатинi – Мати б’є поклони: О, змилуйся, Христе, “Зглянься, Божа Мати, Замiнiть мої ви сльози У тяжке прокляття. Де ти, любий сину! Де ти, мила дочко”! I цiлує, к серцю тулить У кровi сорочку. На столi на сiнi Свiчка догасає. Сива мати, мов зозуля, З горя умлiває. “Ой, прилинь, мiй сину, З раю, з того свiту – Вiдплати катам за мене Й хату неогрiту! Ой, моя ти доню, Прилинь iз Сибiру, Розпинають Україну, Її славу й вiру”! Вислухай молитву, Боже щедрий, Боже! – Хай блаженна наша зброя Ката переможе! Вiршi “Недiльнi дзвони”, “Ви в чудо вiрили”, “Воскресення”, “Святий Юр бачить”, “Хай путь спасенна вам свята”, “Вставай народе! Вiтай Iсу- се!”, “Не чужим, а таки рiдним катам”, “За кров святу”, “Повстанський Свят-вечiр”, “Сучасним поетам”, “Не плач, народе”, “На зеленi скоро- стрiли тихнуть”, “Дiво Марiє, заступнице...” та iншi – це твори Марка Боєслава iз партизансько- упiвською тематикою i тематикою воєнних лих, сирiтства, материнських страждань та героїзму батькiв i синiв на морально-духовнiй основi з молитовно-прохальними зверненнями до Бога в емоцiйнiй безпосередностi й святостi чуттiв. Об- раними засобами та метафоризацiєю релiгiйної тематики автор, сказати б, “секуляризував” вiрш мiццю християнського духу. Розмову про М.Боєслава можна посутньо до- повнити, розглядаючи жанровi рiзновиди його лi- рики. Так само на ширший аналiз об’єктивно пре- тендує поетична публiцистика, сатира i, звичай- но, рiзножанрова проза автора. Закiнчую сильве- ту пiснею (маршем) М.Боєслава, яку вiн присвя- тив славному лицарству, борцям за свободу, бо й вiн один iз них. Слава i честь вам борцi за свободу, Вої iдеї святої, Славне лицарство, орли України, Слава i честь вам герої! Ви честь України i прадiдiв славу Геройством своїм воскресили, Невгнутiсть, завзяття, вiдвагу i мужнiсть Нащадкам у спадку лишили. Життєвих утiх ви зреклись добровiльно, Невигод, офiр, не лякались, Без сонця i свiтла в криївках сидiли, Проте не скорились, змагались.

Моїм вогнем, моїм благословенним гнiвом

Institution

Ähnliche Einträge