Політичне лідерство та ідеї лібералізму
Збережено в:
| Дата: | 2004 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
2004
|
| Назва видання: | Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77689 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Політичне лідерство та ідеї лібералізму / О. Траверсе // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К., 2004. — Вип. 5. — С. 59-68. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-77689 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-776892015-03-06T03:01:52Z Політичне лідерство та ідеї лібералізму Траверсе, О. Проблеми політичного менеджменту 2004 Article Політичне лідерство та ідеї лібералізму / О. Траверсе // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К., 2004. — Вип. 5. — С. 59-68. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. 1810-5270 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77689 uk Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Проблеми політичного менеджменту Проблеми політичного менеджменту |
| spellingShingle |
Проблеми політичного менеджменту Проблеми політичного менеджменту Траверсе, О. Політичне лідерство та ідеї лібералізму Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї |
| format |
Article |
| author |
Траверсе, О. |
| author_facet |
Траверсе, О. |
| author_sort |
Траверсе, О. |
| title |
Політичне лідерство та ідеї лібералізму |
| title_short |
Політичне лідерство та ідеї лібералізму |
| title_full |
Політичне лідерство та ідеї лібералізму |
| title_fullStr |
Політичне лідерство та ідеї лібералізму |
| title_full_unstemmed |
Політичне лідерство та ідеї лібералізму |
| title_sort |
політичне лідерство та ідеї лібералізму |
| publisher |
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України |
| publishDate |
2004 |
| topic_facet |
Проблеми політичного менеджменту |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77689 |
| citation_txt |
Політичне лідерство та ідеї лібералізму / О. Траверсе // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К., 2004. — Вип. 5. — С. 59-68. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. |
| series |
Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї |
| work_keys_str_mv |
AT traverseo polítičnelíderstvotaídeílíberalízmu |
| first_indexed |
2025-07-06T01:53:03Z |
| last_indexed |
2025-07-06T01:53:03Z |
| _version_ |
1836860607806046208 |
| fulltext |
О. Траверсе
ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО ТА ІДЕЇ ЛІБЕРАЛІЗМУ
Пізнавальні ресурси політологічної науки змінюються і вдоско-
налюються у часі. Здебільшого вони пов’язані з розумінням людської
природи, яка ―назавжди залишить питання, властиві історії людини,
джерелами морального напруження і політичних конфліктів‖ [1]. Са-
ме на перетині зв’язку політики та особи виникають найбільш складні
конфлікти між людиною і суспільною організацією її життєдіяльнос-
ті. Сучасні уявлення про політичне лідерство як суспільний інститут
розвитку демократії передбачають вивчення дії чинників, так би мо-
вити, середовища існування тієї чи іншої політичної системи: соціо-
культурних, історичних, економічних, юридичних, психологічних,
ідеологічних тощо.
У політології все більше продукуються погляди, згідно з якими
дослідження людини – це вивчення діяльності, яке передбачає норми,
правила та інші семіотичні засоби. Дослідники відмовляються від
колишніх підходів стосовно існування принципової різниці між нау-
ками про людину і соціальними науками (у недавньому минулому
вважалося, що в одному випадку здійснюється інтерпретація текстів,
а в другому – вивчаються механізми функціонування і розвитку соці-
альних структур і інститутів). Сьогодні розуміння соціальних інститу-
тів переноситься в іншу площину їх розгляду – як констеляції і вироб-
ників смислів людських дій [2]. Об’єднуючись в контексті метасистем
– суспільства, культури, цивілізації, – вивчення політичного лідерства
набуває завершеності. У контексті політологічного знання аспект лі-
дерства в політиці розглядається як ―людський фактор‖, який завжди
знаходить своє місце у політичних процесах.
Шляхи розвитку самодіяльного способу життя населення україн-
ської держави не втрачають своєї актуальності. Існують дві основні
сучасні суспільно-політичні домінанти: ідеологія етатизму та ідеоло-
гія вільної самодіяльності (лібералізму) в усіх сферах життя, орієнто-
ваної на високий ступінь автономії громадянського суспільства і
груп, які його складають.
Лібералізм, в першу чергу, пов’язується з ідеями про самодоста-
тність особистості та її прагненням до свободи. Остання (як і людина)
є цінністю сама по собі. Відмінною рисою лібералізму є розробка ін-
ституціонально-правових умов забезпечення свободи особистості. У
широкому розумінні лібералізм виступає як моральна та інтелектуа-
льна установка на вказані цінності, і в цьому сенсі є домінуючим ти-
59
пом політичної культури Заходу. Ідеї організації суспільного життя,
що побудоване на визнанні політичних та економічних прав особи,
яка існує на ґрунті дії відповідних законів, що тлумачаться як узагаль-
нення природних потреб нормальних цивілізованих людей.
Найбільш повне практичне втілення антропоцентрична модель
знайшла у другій половині ХХ століття у розвинених західних краї-
нах з домінуванням ліберальних цінностей. Характерними ознаками
цієї філософії є відмова від одноманітності, стандартизації і уніфікації
на користь різноманітності. Основоположною умовою прогресу ви-
знається розвиток і збагачення людського інтелекту, творчої енергії,
духовно-моральних сил. На зміну соціально-рольовому способу само-
реалізації особистості, традиційному для індустріального суспільства,
приходить більш адекватний природі людини, коли вона із деперсона-
лізованого агента соціальних дій перетворюється у суб’єкта власного
життя. У такому суспільстві енергія соціальної організації породжу-
ється не стільки позаособистісними факторами, скільки інтересами і
активністю індивідів. Загальнокультурні зміни фіксуються різними
галузями духовного виробництва. Зокрема, соціально орієнтовані
науки демонструють підвищений інтерес не до соціально масових, а
до особистісно-індивідуальних і духовно унікальних явищ.
Мета даної статті – з’ясування особливостей проявів лібералізму
у суспільно-політичних процесах у перехідному стані від тоталітариз-
му до демократії та дії інституту політичного лідерства/керівництва
як виразника ліберальних ідей.
Досвід ХХ ст. багато у чому сприймається як глобальне проти-
стояння тоталітаризму (авторитаризму) і демократії (лібералізму).
Політична еволюція суспільства, держави, типів владних відносин
виступає як той ґрунт, на якому можна простежити відповідні зміни
щодо відповідальності влади до народу [4]. Напрям цієї еволюції та-
кий: від тоталітарного до авторитарного режиму, далі – до лібераль-
ного і демократичного.
По-перше, у тоталітарному (радянському) суспільстві влада бу-
ла (і тлумачилась) як еквівалент і джерело усього можливого для лю-
дини. Її довгострокові власники опікувалися укріпленням владної
монополії, незважаючи на наслідки, які завдаються суспільству (ця
тенденція має своє продовження за умов відсутності правового визна-
чення) (5). Проте, взявши всі важелі повноважень, влада монопольно
визначає протікання суспільних справ та їх результати, тобто ніби-то
бере відповідальність на себе. Виникає ―парадокс відповідальності‖:
отримавши можливість ні перед ким не звітувати, влада знімає це
питання і тим самими загострює його. Цілі, можливості, засоби влади
60
виступають як приховані від суспільства. На поверхні присутня мані-
пуляція гаслами популістського змісту. Успіхи перебільшуються,
применшується залежність влади від об’єктивних чинників.
У сфері свідомості суть влади містифікується за допомогою за-
міни наукових положень про сьогоденну дійсність на положення про
належне, яке зазвичай виступало у формі суміші утопій, господарсь-
кого досвіду, традицій і т.ін. Відбувається ―... міфологізація надособи-
стісних структур нації, держави, класу, партій, заміна поняття особис-
тої вини і відповідальності на поняття класового ворога, шпигуна,
контрреволюціонера (...) капіталіста, імперіаліста, націоналіста, анти-
семіта, шовініста...‖ [6]. Створюється своєрідна мова, яка необхідна
для суспільно-політичних заклинань. І зокрема відбувається форму-
вання уявлень про відповідальність завдяки перекладанню її на
―ворогів народу‖. Тобто питання про відповідальність вирішується її
усуненням (влада може, проте реально не буде звітуватися). Народ, як
виконавець, не є суб’єктом відповідальності. Таким чином, відповіда-
льність повертається тим, хто з режимом не згоден, і водночас ство-
рюється культ влади (власне, містифікація влади). За рахунок дії цих
чинників відбувається містифікація і ліквідація відповідальності як
фундаментальна риса політичних відносин у радянській України.
Приймаючи, розділяючи із владою запропоновану нею картину
світу, суспільна свідомість на рівні окремої особи набуває стану внут-
рішнього спокою щодо надій на більш успішне власне майбутнє
(успіх, щастя тощо). Злиттям із владою досягається цінна для особи
компенсація. Тоді люди не бачать очевидного (збіднення себе, одно-
бічну монополію влади, парадокси відповідальності) і вірують у не-
ймовірне (у життя без відповідальності). Втрачено гідність обома сто-
ронами після злиття в односкладній свідомості. Тут не вимагається
праця душі і розуму (звірення ілюзії з реальністю не відбувається).
Виключенням можуть стати особливі обставини (війна, техногенна
катастрофа, тривале існування більшості населення на межі виживан-
ня), що так чи інакше примусово повертає відповідальність влади.
Однією з рис тоталітарної свідомості є віра у простий світ, який
зводиться до наочного поєднання явищ і набору елементарних влас-
тивостей. Багатогранність сприйняття світу представляє цей світ су-
перечливим, динамічним в альтернативності шляхів розвитку. Ілюзія
простоти підтримує ілюзію всемогутності влади і вирішеності питан-
ня про відповідальність. Свідомість з родимою плямою тоталітариз-
му, яка стала на роздоріжжі реформ, вимагає ―правильного‖ рішення
щодо варіанту картини світу. Збіднюється світ як ціле, звертається
увага на тимчасове, одномірне – як закономірне, фундаментальне,
61
вічне, подібне ставлення до дійсності набуває відповідних рис (утопії,
застою, прискорення, поверхового набуття ознак ліберальності тощо).
Якщо минуле зведене до початку нового соціуму, а майбутнє –
світле і так далеко, то зашкарублість і безвідповідальність досить добре
поєднуються. Керівники/лідери (по суті, вожді усіх рівнів) – це носії
чеснот системи. Вони позбавляють пересічного громадянина тяжкої
ролі творця і вічного мандрівника. І це спокусливо: так легше жити.
У тоталітарній системі народ і влада є ―єдиними‖, масова свідо-
мість у це вірить при фактичному існуванні нездоланного розриву
між сторонами. Вертикальна ієрархія придавлює горизонтальні відно-
сини. Подальші процеси політичної еволюції: від авторитарного ре-
жиму – до ліберального і далі, до демократичного в чистому вигляді,
у нас не пішли. Їх щаблі, первинні форми переплітаються.
У ситуації початку 90-х рр. ХХ ст., маючи на меті викликати до
життя інститути ліберально-демократичного устрою та залучити їх у
ціннісну та соціальну систему незалежної України, вітчизняні політики
намагалися спертися на існуючі засади суспільно-політичної думки.
Серед інших ідеї лібералізму на вітчизняному ґрунті виявилися досить
розмитими. Відсутність української державності підштовхувала суспі-
льну думку до суміші ліберально-демократичних, соціалістичних і
українських патріотичних елементів з позитивістським філософським
підґрунтям. Зокрема М. Грушевський писав: ―Мій світогляд формував-
ся в поміркованім, ліберальнім напрямі з народницькими ухилами, з
культурно-національною закваскою‖ [7]. В українському суспільстві
превалювали месіанські настрої щодо державності, яка виникла, та її
влади. Ці настрої звичним чином відбиваються на поведінці реформа-
торів. Це величезний кредит, проте найкороткостроковіший. Демокра-
тичне суспільство саме обирає носіїв влади і через них на останню
впливає. Але якщо демократія є не стільки формою режиму, скільки
суспільним рухом, то режим (з неминучим у кризовий період присма-
ком автократії) буде сприяти стихійно виникаючим анклавам лібераліз-
му з власною метою: там багато дискутують, задовольняючись при
цьому можливістю вільно обговорювати існуючі проблеми.
Ліберальна свідомість готова задовольнитися гласністю як са-
мою високою і останньою цінністю, що має прояв як терпимість щодо
різних точок зору. В анклаві лібералізму буде лідирувати саме безвід-
повідальна особистість, яка, навіть посівши місце влади, не зовсім
уявляє себе виконувачем функції управлінця. Ліберальна свідомість є
активною, вона цінує багаторазові обговорення і дискусії з питань
користі і шкоди для суспільства. На українському ґрунті ліберальні
ідеї розглядалися як одночасний паралельний рух взаємопов’язаних
62
процедур переходу до ринку, правової держави і громадянського сус-
пільства. Політично це виявилося нездійсненним.
Ініціатори ліберально-демократичного курсу залишились здебі-
льшого у ролі спостерігачів. Це відбулося за умов, коли місія реаліза-
торів такого курсу була довірена попередній адміністративній еліті,
яка склала основу формування системи влади незалежної України.
Компроміс з правлячою елітою ґрунтувався на розумінні того, що
політика лібералізації можлива лише як президентська політика [8].
Українські носії ідей лібералізму опинилися між Сциллою суспільних
устремлінь і Харибдою закономірностей державотворення. Це спону-
кало їх шукати опори або у суспільства, або у держави. Визначилася
спрямованість вектора, ціль якого – готовність пожертвувати якимись
елементами ліберально-демократичного устрою в ім’я реалізації ін-
ших (зокрема власних) інтересів.
Визначення місця політичного лідерства у ліберальному сприй-
нятті можна уявляти по-різному. Насамперед – як простір синтезу, від-
повідних синонімів у позначенні певної політичної позиції. Ідеологічна
розмитість і змішування ліберальних ідей з ―державництвом‖, обрам-
лення такого синтезу риторикою ―патріотичності‖ водночас із соціаль-
ною спрямованістю є найбільш характерною для ―партій влади‖.
Розпорошеність дій та думок українських носіїв ліберальних
ідей багато в чому відрізнялась від постулатів лібералізму. Одні вва-
жали головною традицію спільного життя, яка ґрунтується на пріо-
ритеті цінності соціальної солідарності, інші пов’язували свої надії з
розбудовою держави. Одні бачили звільнення від комунізму за допо-
могою формування соціально-економічного клімату, який спонукає
до пробудження ініціативи, створення правових і політичних умов
для здійснення свободи; інші вважали за можливе діяти як завгодно
задля досягнення власної свободи шляхом перерозподілу власності
на свою користь.
Тобто був виправданим варіант традиційної логіки використан-
ня перетворювальної діяльності з метою встановлення в Україні ін-
ститутів ліберально-демократичного устрою ―зверху‖. Спільним для
тих та інших виступає (передусім на словах) ставлення до ролі особи-
стості, підтримка приватного підприємництва, декларування шаноб-
ливого ставлення до політичних прав і свобод тощо.
Українські ліберали ніколи не ставали на шлях політичного
радикалізму. Виступаючи з радикальних антикомуністичних пози-
цій проти пануючого режиму, вони ініціювали боротьбу за сувере-
нітет України, насамперед, маючи на увазі суверенітет від комуніс-
тичної практики російського ґатунку. Водночас у ході здійснення
63
реформ в українській державі замість створення нових механізмів
економічної координації ринку та їх інститутів, відбулась заміна їх
власним розподілом ресурсів у залежності до переваг політичних
еліт [9].
Широке використання окремих ліберальний ідей у процесі ста-
новлення української державності, довільне трактування понять ство-
рюють враження, що під лібералізмом можна розуміти кому що і як
зручно. Під прапором побудови ліберально-демократичної системи з
класичною ринковою економікою західного зразка в Україні ствер-
джувались принципи відносин у суспільстві, далекі від правової демо-
кратії, справжнього парламентаризму [10]. Тобто розмежування гілок
влади, відокремлення їх від бізнесу, забезпечення гарантій, прав і сво-
бод кожної особистості, політичний плюралізм виявилися гаслами,
які не мали на що спертися ані в політичній культурі громадян, ані в
устремліннях політичного лідерства/керівництва. Накопичення в
українському суспільстві негативних явищ, відсутність пріоритетних
напрямів і перспектив розвитку зробили реальністю його витіснення
на узбіччя сучасних цивілізаційних процесів.
Однією з головних, і навіть вирішальних, передумов існування
демократичного суспільства (поряд із законністю дій громадян і ліде-
рів, адекватною відповідністю держави, суспільства і самих законів, і
механізмів їх реалізації) виступає наявність сталого самовідтворюва-
льного інституту політичного лідерства/керівництва [11]. За умов
створення розгалуженої системи існування політичних лідерів різних
рівнів і масштабів між ними виникає політична ситуація співпраці і
змагання, яка сприяє здійсненню контролю за діяльністю всіх влад-
них інституцій (у тому числі і вищих), включенню різноманітних
груп суспільства у політичний процес.
Політичне лідерство набуває характеру перманентної, органі-
зованої дії, упорядкованого процесу з певною структурою відно-
шень, ієрархій влади різних рівнів. Функціонування інституту полі-
тичного лідерства – показник динамічності політичних відносин,
високого рівня розвитку суспільства, його політичної системи. Якщо
говорити про демократичну політичну систему в розумінні ідей лі-
бералізму, то вона передбачає наявність національного лідера, який
сповідує власне існування в межах демократичного процесу і уявляє
адекватну модель щодо власної поведінки лише в тому випадку, як-
що поруч з ним присутні інші лідери, які здатні створити йому кон-
куренцію, скоректувати його діяльність або навіть змінити його на
керівній посаді, згідно з діючими правовими нормами. Виникнення
політичного лідерства у даному значенні несе в собі прерогативи
64
сучасних демократичних суспільств, які відрізняються від авторита-
рних (особливо тоталітарних) відносною легкістю і чисельністю
процесів інституціалізації.
Деякі дослідники вважають, що лідерство безпосередньо вбудо-
ване у державний і суспільний механізм, оскільки лідери і їх послідо-
вники є основними діючими особами соціального життя. Проте ці
твердження є коректними при розгляді лідерства як соціокультурного
явища взагалі. А коли йдеться власне про політичне лідерство (яке є
найширшим і найскладнішим з усіх видів лідерства), то саме в цьому
випадку необхідно констатувати, що дійсно вбудованим як у держав-
ний, так і в суспільний механізм є політичне керівництво. Ставлення
до його політики з ліберальних позицій має правову необхідність аль-
тернативних варіантів. Еволюція політичного лідерства завжди пов’я-
зана з прагненням заявити про себе, увійти в існуючу політичну сис-
тему, тобто, формалізувавшись, розширити досягнутий статус, допов-
нити його керівництвом. Боротьба за владу і прихід якогось політич-
ного руху чи партії до влади, участь в управлінні країною пов’язана із
делегуванням партійних лідерів на керівні державні посади, появою
нових лідерів-керівників. Тобто лідерство стає однією з форм влади
за умов, коли лідери набувають визнання у більшості членів суспільс-
тва, коли рухи або партії, їх лідери отримують права на владу, тобто
стають загальнонаціональними лідерами/керівниками.
У політологічній літературі міцно визначилися стилі керівництва,
які називають авторитарним, ліберальним і демократичним. При цьому
посилаються на К. Левіна. Зауважимо, що психологічний експеримент,
який ним проведено, не мав ніякого політичного забарвлення. Разом із
цим у процесі його інтерпретації були використані поняття, дотичні до
політики. В авторському розумінні те, що сьогодні називають лібераль-
ним, звучало як стиль ―потурання‖ (у керівництві дитячим колективом).
Формальним аспектом цього стилю було виділено такі психологічні
характеристики, як конвенційний тон спілкування, відсутність похвали,
нарікань, пропозицій, співпраці. Позиція керівника — по можливості
поза групою. Як на недолік такого стилю вказувалося на те, що діти
полишені самі на себе, керівник не дає вербальних вказівок (заборон і
пропозицій) і впливає лише своєю присутністю; робота складається з
окремих інтересів осіб. Як складові стилю керівництва/лідерства було
виділено два показники, а саме: зміст рішень, які запропоновані лідером
усій групі та техніка (власне прийоми і способи), тобто психологічний
малюнок типу прийняття рішення [12].
Кожен із цих типів має свою специфіку. Проте слід розрізняти
поняття індивідуального стилю політичної діяльності лідера/керівника
65
та лідерства як суспільно-політичного явища, яке містить як об’єктивні,
так і суб’єктивні складові. При цьому тип індивідуального стилю про-
фесійної діяльності окремого лідера-політика визначається типом суспі-
льно-політичного ладу, політичного режиму тієї чи іншої держави, осо-
бливостями діяльності політичної організації, її місцем, роллю, викону-
ваними функціями у суспільстві.
Політичне лідерство у науковому розгляді є не тим чи іншим
стилем керівництва, а в першу чергу способом організації влади у
демократичному суспільстві. Справжні політичні лідери (окрема осо-
ба або ієрархія лідерів масового руху) створюють перспективу утво-
рення множинності суб’єктів політичного лідерства різних типів і
рівнів, які являтимуть собою певну систему в рамках реформованої
політичної системи нашого суспільства. Причому кожна ланка цієї
системи повинна мати свою суть, своє обличчя, свого політичного
лідера (лідерство на різних рівнях). Формування політичного лідерст-
ва як суспільно-політичного явища визначається рядом особливостей,
таких, як: прошарок суспільства, який представляє політичну силу;
безпосередні задачі; суспільно-політичні, культурні, соціальні, еконо-
мічні та інші умови їх реалізації; способи і засоби політичної діяльно-
сті; рівень організованості, згуртованості тощо.
Сьогодні в Україні формується загальнонаціональна система
політичного лідерства, яка повинна базуватися на набутому політич-
ному (соціокультурному, культурно-історичному) досвіді усіх попе-
редніх епох, кожна з яких збагатила вітчизняну політичну історію
унікальним досвідом. Зміна змісту і функцій політичного лідерства/
керівництва, його моделі визначаються динамікою суспільних перет-
ворень і конкретно-історичною ситуацією. Подальший розвиток
України (не тільки у політичній сфері) багато в чому залежить від
побудови адекватної системи політичного лідерства, яка б на сучасно-
му етапі відповідала нагальним потребам українського суспільства.
Кожен політичний лідер (навіть за часів тоталітарного або дик-
таторського режиму) має свої соціальні і часові масштаби. Головним
критерієм щодо лідерів є ефективність їх діяльності, результатив-
ність, задоволення запитів та інтересів тієї спільноти, яка вдалася до
їх послуг [13]. Без широкої підтримки і постійного контакту з людьми
політичний лідер не може відбутися. У сучасному світі національно-
державний рівень, безперечно, потребує відповідного цьому рівню
національного лідера. Якщо керівник може і не бути лідером, то лідер
не може не мати рис керівника (наприклад, організаторських, комуні-
кативних та інших професійно необхідних здібностей). Політика ніко-
ли не відбувалася без політичних лідерів.
66
Для успішного просування вперед Україні необхідна була ради-
кальна зміна ―правил гри‖. Після краху тоталітарно-планової економі-
чної системи будь-які реформи в Україні могли сприйматися як лібе-
ральні. В Україні вони проводилися половинчасто, без створення ефе-
ктивних ринкових інститутів. Радикальні реформи можливі лише за
умов підтримки широкими верствами населення. Разом з тим очіку-
вання населенням реформ не може тривати безкінечно. Ресурс
―очікування‖ у суспільстві може бути вичерпаним більшістю населен-
ня. Сказане викликає до життя необхідність з боку владних структур
цілеспрямовано нарощувати і запроваджувати ринкові і демократичні
інститути.
Розвиток ліберальних ідей у суспільстві передбачає організова-
ний рух інтелектуальної еліти, здатної виробити доктрину, яка приве-
рне на свій бік людей, що формують (за родом своїх занять і поло-
женням у соціумі) суспільну думку. На фоні існування плюралізму,
конкуренції між політичними інститутами і може виникнути позитив-
ний перелом існуючої ситуації. Для цього необхідні демократичні
процедури і влада народу у розумінні можливостей реального вибору
своїх лідерів/керівників.
Новий образ лібералізму в Україні ще далеко не склався. Його
становлення відбувається за різними курсами, які в більшості випад-
ків відрізняються один від одного. Цьому сприяв не лише крах тоталі-
тарних режимів, але й докорінна зміна соціально-економічного ланд-
шафту західних суспільств. Загострення глобальних проблем викли-
кало до життя акцент на етичному вимірі з фокусуванням на пробле-
мах рівності та справедливості. Такі версії лібералізму мають певний
соціал-демократичний відтінок західного зразка. Дослідження ідей
лібералізму на ґрунті українських перетворень у перехідному стані
від тоталітаризму до демократії потребує вивчення участі у цих суспі-
льно-політичних процесах різних політичних сил та аналізу присут-
ності у їх дії наявного інституту політичного лідерства/керівництва як
виразника ліберальних ідей.
1. Коул М. Культурно-историческая психология: наука будуще-
го. – М.: ―Когито-Центр‖, Издательство ―Институт психологии РАН‖,
1997. – С. 370. 2. Лекторский В.А. Возможна ли интеграция естест-
венных наук и наук о человеке? // Вопросы философии. – 2004. – №3.
– С. 44-45. 3. Шаповал Ю.І. Європейський вибір України: досвід істо-
рії та сьогодення // Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект: Збірник
наукових праць Інституту політичних та етнонаціональних дослі-
джень. – К.: Видавничий дім ―Академперіодика‖ НАН України, 2004.
67
– С. 247-251. 4. Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. – Т. 6:
Від тоталітаризму до демократії (1945-2002) / О.М. Майборода, Ю.І.
Шаповал, О.В. Гарань та ін. – 2003. – 696 с. 5. Траверсе О.О. Соціаль-
на відповідальність як змістовна складова політичного лідерства і
політичного керівництва // Людина і політика. – 2004. – № 5(35). – С.
127-133. 6. Жулинський М. Світло із тоталітарного мороку. Про Юрія
Шаповала та його книжку // Шаповал Ю. Україна ХХ століття: Особи
та події в контексті важкої історії. – К.: Генеза, 2001. – С. 6.
7. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспіль-
но-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга поло-
вина ХІХ – початок ХХ століття). – К.: Стилос, 2001. – С. 198, 259-
260. 8. Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконав-
ці. – К.: Абрис, 1994. – 495 с. 9. Михальченко М.І. Україна як нова
історична реальність: запасний гравець Європи. – Дрогобич: ВФ
―Відродження‖, 2004. – С. 247-262. 10. Власенко О.В. Політика ―за
склом‖ або таємниці виборчих технологій. – К.: Знання України, 2003.
– 96 с. 11. Траверсе О.О. Семантичне поле понять ―політичне лідерст-
во/керівництво‖ в політології // Політичний менеджмент. – 2005. –
№3(12). – С. 128-136. 12. Левин К. Теория поля в социальных науках /
Пер. с англ. – СПб.: Сенсор, 2000. – 368 с. 13. Луканов Ю. Третій пре-
зидент (Політичний портрет Леоніда Кучми). – К.: Такі справи, 1996.
– 154 с.
Ю. Ганжуров
ПАРЛАМЕНТСЬКА РИТОРИКА:
ДОСВІД КОМУНІКАТИВНОЇ СТРУКТУРИЗАЦІЇ
Парламентська риторика неподільно пов’язана з історією, теорі-
єю і практикою парламентаризму. Досвід українських депутатів у
мистецтві переконання перебуває у прямій залежності від соціальної
необхідності в артикуляції інтересів суспільства, коли потреба у вдос-
коналенні і активному застосуванні політичного мовлення відбуваєть-
ся у напрямі парламентської риторики як форми впливу на аудиторію
за допомогою слова. Природно, ми виходимо з того, що аристотелів-
ський публічний тип політики в нашій ситуації залишається нормати-
вним ідеалом. Проте, як відомо, політична спадщина в Україні у нас
склалася дещо інша, така, що зазнала моноідеологічного впливу, а
політична дія існувала за межами публічного дискурсу. Можна сказа-
68
|