Центр як категорія історичної регіоналістики

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2009
Main Author:	Нагорна, Л.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2009
Series:	Регіональна історія України
Subjects:	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
Online Access:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77929
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Центр як категорія історичної регіоналістики / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 3. — С. 67-84. — Бібліогр.: 32 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-77929
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-779292015-03-10T03:02:18Z Центр як категорія історичної регіоналістики Нагорна, Л. Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії 2009 Article Центр як категорія історичної регіоналістики / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 3. — С. 67-84. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. XXXX-0087 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77929 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
spellingShingle	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Нагорна, Л. Центр як категорія історичної регіоналістики Регіональна історія України
format	Article
author	Нагорна, Л.
author_facet	Нагорна, Л.
author_sort	Нагорна, Л.
title	Центр як категорія історичної регіоналістики
title_short	Центр як категорія історичної регіоналістики
title_full	Центр як категорія історичної регіоналістики
title_fullStr	Центр як категорія історичної регіоналістики
title_full_unstemmed	Центр як категорія історичної регіоналістики
title_sort	центр як категорія історичної регіоналістики
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77929
citation_txt	Центр як категорія історичної регіоналістики / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 3. — С. 67-84. — Бібліогр.: 32 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT nagornal centrâkkategoríâístoričnoíregíonalístiki
first_indexed	2025-07-06T02:09:42Z
last_indexed	2025-07-06T02:09:42Z
_version_	1836861655413161984
fulltext	Лариса Нагорна ЦЕНТР ЯК КАТЕГОРІЯ ІСТОРИЧНОЇ РЕГІОНАЛІСТИКИ Поняття «центр» присутнє і у природничих, і у суспільних науках, але, на відміну від т.зв. точних наук, у соціогуманітаристиці його грані розмиті, а суть не прояснена. Найчастіше його вживають у парі «центр — периферія», оскільки ці два поняття перебувають у бінарному взає- мозв’язку. Там, де термін «центр» стосується території, знайти його місце і визначити роль у принципі нескладно. Але ж за своїм змістом він значно ширший: існують, приміром, центри впливу, притягання, навіть віртуальні центри задоволень. Згадаймо, як широко тракту- ється поняття центру у постмодернізмі. У Ж. Дерріда центр асоцію- ється із сутністю, екзистенцією, істиною, Богом, людиною тощо, але, як він сам визнає, чиста і повна присутність центру супроводиться не менш «чистою» відсутністю, незайманою порожнечею. Філософсь- кий досвід, на думку Дерріда, це передусім досвід «околиць», які самим фактом свого існування створюють ту радикальну невизначеність, яка передбачає можливість заміни центрів. «Лімітрофне насильство» околиць здатне руйнувати усталені у філософії кордони; через рекон- струкцію узвичаєних ієрархій бінарних опозицій виникає нове ба- чення Іншого і здатність його зрозуміти1. Руйнування у такий спосіб бінарних опозицій здатне поставити під удар будь-яку вибудувану людьми владну ієрархію і будь-яку ціннісну систему, і саме у цьому полягає притягальність складних, інколи й маловрозумливих, постмодерністських побудов. Але навіть якщо абстрагуватися від пропонованих постмодерністами запе- речень усякої усталеності й спробувати розглянути проблему центру виключно як територіальну, уникнути двозначностей і сумнівів на- вряд чи вдасться. Що таке центр, де він починається й де закінчу- ється? Що таке периферія і чи здатна вона за певних умов стати центром? Чи існує периферія всередині периферій? Відповіді на ці питання часто бувають гостро відмінними. Єдине, у чому представники різних наукових дисциплін найча- стіше досягають згоди, так це бачення центру як «штучного кон- структу, який може існувати лише спершись на маргіналізацію (периферизацію) Інших». Але й сама дихотомія центр/периферія 1 Derrida J. Margins of Philosophy. — Chicago, 1982. — P. Х–ХІ. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 3. — С. 67–84 © Лариса Нагорна, 2009 досить непевна. Останнім часом лінія, проведена між ними у рамках постколоніального дискурсу, розмивається і втрачає чіткість. «У дея- ких випадках це туманна й сіра зона, в якій центр і периферія зли- ваються; в інших — лінія, як здається, повністю стерлася»2. То чи варто у такому разі шукати ключ до категоріального визна- чення центру і його місця в системі координат сучасних соціогума- нітарних наук? На наш погляд, робити це необхідно, бо інакше виявиться збідненим тезаурус регіоналістики, насамперед того її від- галуження, яке за своїм змістом входить у систему історичного знання. Історична регіоналістика, яка щойно окреслює власне пред- метне поле на перетині історії. суспільної географії, культурології, теорії управління й цілого ряду інших галузей знання, конче потре- бує концептуальної чіткості термінів, а поняття «простір», «територія», «регіон» надто неконкретні, щоб це предметне поле структурувати. Лише центрування простору здатне прояснити, як утворювалися й чому розпадалися імперії, як виникають нові центри тяжіння й за- непадають старі, які механізми використовували місцеві еліти для обстоювання регіональних чи корпоративних інтересів. Оскільки ж простори імперій неминуче ставали ареною змагання різних націо- налізмів, і кожен національний рух формував принаймні для себе образ території, яка, мовляв, належить йому «по праву», сфера центр- периферійних відносин завжди являла собою клубок суперечностей, який з більшим чи меншим успіхом намагатимуться розплутувати і політики, й історики. Навряд чи хтось заперечуватиме, що проблема центрів для істо- ричної науки не меншою мірою важлива, ніж для географії. Утім, на відміну від географів, історики не створили чогось схожого на цен- трографію і не відчувають, здається, у цьому особливої потреби. Якоюсь мірою проблема центрів присутня у сучасній іміджелогії, але остання радше є елементом міфічної системи конструювання обра- зів-інваріантів, використовуваних «на заміщення» реальних проце- сів і явищ. Для історичної політології, щоправда, виявилося продуктивним відгалуження політичної антропології, яке називає себе потестарною імагологією. Тут у центрі уваги форми репрезен- тації влади, її міфологія й ритуали. Але проблеми взаємодії центру й периферій і у таких підходах не займають помітного місця. Значно більше уваги проблемам соціально-просторової структури суспільства й центр-периферійних відносин приділяється в соціоло- гії. Принципова система взаємодії центральних і периферійних струк- тур у гранично спрощеному вигляді тут має такий вигляд: центр задає нормативно-ціннісні зразки, визначає цілі й рамки життєдіяльності, а периферія виконує адаптативні функції. Просторова локалізація 68 Л ар ис а Н аг ор н а 2 Кларк Т. Центр // Енциклопедія постмодернізму. Пер. з англійської. — К., 2003. — С. 470. центру не обов’язково є значущою; у розвинутих суспільствах функції центру й периферії взагалі можуть не бути локалізовані географічно. Найпродуктивнішими для аналізу ролі центрів у територіальних си- стемах вважаються підходи І. Валлерстайна, базовані на теорії ди- фузії інновацій. Інноваційна політична культура, за Валлерстайном, як правило, виникає у центрі і звідти поширюється на периферію. Якщо ж центр із цією роллю не справляється, постає питання про структурну реорганізацію території держави й заміну культурно-по- літичних центрів на інші — ті, які до того вважалися периферією. Із вступом у «вік змін», спричинених глобалізацією, капіталістична сві- това система увійшла у заключний етап кризи; напрям її дальшого розвитку стає непередбачуваним, а маршрут більш зигзагоподібним. Підсумок боротьби між тими, хто намагатиметься зберегти привілеї нерівноправності, і тими, хто хотів би створення нової, більш рівно- правної, історичної системи, «частково буде залежати від того, хто кого в результаті зможе мобілізувати, і чимало від того, хто зможе краще проаналізувати те, що відбувається»3. Аналітичні моделі дослідження центр-периферійних відносин у суспільній географії та соціогуманітаристиці, як правило, відштов- хуються від концепції В. Кристалера, яку він назвав «теорією цен- тральних місць». Залежно від просторового розташування у системі розселення те чи інше місто виступає як «центральне місце» для на- вколишніх територій, насамперед у сфері ділових та фінансових опе- рацій, надання послуг4. Хоч цю теорію, в якій дається опис співпідрядності центрів різного рівня, й досі використовують при об- ґрунтуванні районного планування і реформуваннях адміністра- тивно-територіального устрою, її досить часто критикують за підміну географічного простору геометричним. Справді, роль міст визнача- ється не стільки їхнім розташуванням, скільки здатністю виконувати щодо своєї периферії певні функції. І все ж саме від просторових чин- ників та системи комунікацій залежить, в яке русло вливатимуться природні тенденції до самоорганізації локальних структур — у річище «економічної автономності» чи сепаратизму. «Геосоціальний» вимір просторовості, за всієї неконкретності та ефемерності цієї формули, здатен бути стійкою константою, що визначає готовність/неготов- ність соціуму до радикальних модернізаційних змін. Російські соціологи останнім часом віддають перевагу розглядові відносин між центром і регіонами як варіанту соціальної комуніка- ції. При цьому широко використовується системно-типологічний метод, що виходить із бачення регіону як особливого культурного і 69 Ц ен т р я к к а т егор ія іст ор и ч н оїр егіон а л іст и к и 3 Валлерстайн І. Глобалізація або вік змін? Довгостроковий погляд на шлях розвитку світової системи // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика // Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів. — Луганськ, 2002. — С. 64–66. 4 Christaller W. Central Places in Southern Germany. — New York, 1966. суспільно-історичного типу, локального хронотопу, якому прита- манні як внутрішня самодостатність і цілісність, так і різнорівнева багатосферичність, широка гама культурних традицій і практик. Ро- зуміння взаємодії між регіонами й центром як «цілераціональної ко- мунікації» править за основу для адекватної типологізації регіонів і для пояснення видозмін у системі центр-периферійних відносин5. Існує, однак, і відчуття неповної придатності дихотомії «центр — пе- риферія» для просторової аналітики. Приміром, В. Каганський, який характеризує центр як репрезентатора системи, її владне, смислове, символічне й господарське ядро, вважає, що за допомогою протистав- лення «центр — периферія» просторову систему можна відтворити лише «грубо й дуже неповно». Для Росії з її різними просторово-регіо- нальними масштабами значно більш коректним є взаємовідношення «центр — провінція — периферія», де провінція є «прицентральною пе- риферією», а периферія — «прикордонною провінцією»6. Хоча навряд чи така ускладнена схема може претендувати на універсальність. На наш погляд, краще зрозуміти закономірності функціонування просторових систем допомагають підходи, обґрунтовані Е. Шилзом. У світлі цих підходів центр постає і як центральна цінність, і як цен- тральна інституційна система, а «відповіді периферій» розглядаються у складному історичному контексті — від простого переведення на- станов центру на місцевий рівень до активного спротиву із спробами власної легітимації регіональних еліт7. У відносинах центру й регіо- нів принципово важливим є дотримання балансу свободи та її обмеження, єдності й багатоманітності, централізації й децентралі- зації. Кожен регіон зацікавлений, щоб центр якомога менше регулю- вав його розвиток, але надмір свободи здатен запустити механізм відцентрових процесів. Багатоманітність в принципі суперечить не єдності, а різним уявленням про єдність; так само децентралізація у розумних межах не загрожує єдності, а зміцнює її. Інша річ, що по- няття географічної й соціокультурної «периферій» не завжди співпа- дають: якщо центри регіонів тяжіють до зовнішніх осередків впливу, існує небезпека дисоціативних проявів регіоналізму. Оскільки в системі сучасної гуманітаристики просторовій лока- лізації центрів великої уваги не приділяється, центрування терито- рій і до сьогодні лишається прерогативою географічних наук. Історія виникнення центрографії як наукового напряму сягає у ХІХ століття; його витоки пов’язують з іменем Дж. Гілгарда, який у 1872 р. запро- 70 Л ар ис а Н аг ор н а 5 Рязанцев И. П. Социология региона как теория среднего уровня: к постановке проблемы // Вестник Московского университета. Серия 18. Социология и политология. — 2006. — № 3. — С. 39–55. 6 Каганский В. Методологические основания регионального анализа как куль- турной практики // http: // www. imme. ru /previous/ Kagansky /Regiony. html. 7 Див.: Каспэ С. И. Суррогат империи: о природе и происхождении федеративной политической формы// Полис. — 2005. — № 4. — С. 9–27. понував центрографічний метод дослідження населення США. У Росії палким прихильником цього методу виявився Д. Менделєєв, який вважав надзвичайно важливим не тільки визначати геогра- фічний центр держави, але й досліджувати його вплив на розвиток території8. У 1926–1932 рр. у Ленінграді діяла Центрографічна лабо- раторія ім. Д. Менделєєва, незмінниим керівником якої був уродже- нець Чернігова Є. Святловський. Його заслугу становить визначення поняття центру як універсальної категорії, придатної для дослід- ження будь-яких локалізованих статистичних величин. У баченні Святловського центри могли бути: 1) територіальні; 2) залюднено- сті; 3) природних багатств; 4) нагромадження технічного капіталу й виробництва; 5) споживання. У статті «Географічні центри України» (опублікованій, до речі, україн- ською мовою у «Віснику статистики України») Святловський дав і виз- начення центрографії як наукової дисципліни, яка «принципово географізує» методи статистичного спостереження й аналізу, вносячи «точну кількісну методу в географічне дослідження народного госпо- дарства»9. На жаль, ані сам Святловський, ані його учні не вивели цен- трографію поза межі суто географічного підходу до центрування простору. Уже в умовах незалежності вітчизняні науковці-географи витратили чимало сил на пошук точки, яку можна вважати географіч- ним центром України. Знаходили її то в Кіровоградській області в око- лицях селища Добровеличківка, то поблизу Шполи Черкаської області. Встановлення на території Кіровоградщини з ініціативи місцевої адміністрації знаку «Географічний центр України» фахівцями оспо- рюється, при чому в ролі аргументів фігурує насамперед незбіг по- нять «середина» й «центр». В. Грицевич, приміром, переконливо доводить, що поняття «центр території» є певним атрибутом, пун- ктом, відносно якого територія має певні симетричні властивості. Метод середніх координат при всій своїй простоті (коли довгота й ши- рота центральної точки вираховується як середнє арифметичне між крайніми полюсами) є анізотропним; він не репрезентує всі регіони держави і зводить її складну реальну форму до простої геометричної фігури. Щоб перевести поняття «центр» із площини інтуїтивного від- чуття у площину теоретичного розуміння, необхідно враховувати міждисциплінарні підходи й добиватися як територіальної репре- зентативності, так і можливості змістовних розширень (приміром, визначення на основі терміна «центр території» також споріднених понять — центр населення, центр промислового чи сільськогоспо- дарського виробництва тощо)10. 71 Ц ен т р я к к а т егор ія іст ор и ч н оїр егіон а л іст и к и 8 Менделеев Д. И. К познанию России. Изд. 3-е. — СПб, 1906. 9 Святловський Є. Є. Географічні центри України // Вісник статистики України. — 1029. — № 1. 10 Грицевич В. Центрографія України: історія і перспективи // Історія української географії. — Вип. 2. — Тернопіль. 2003. — С. 115–119. На наш погляд, однак, ані пошук геометричної «середини» тієї чи іншої території, ані будь-які розширені трактування поняття «центр» не виведуть географічну центрографію із глухого кута, аж поки не буде знайдено алгоритм взаємодії географічного й істо- ричного знання у центруванні різних просторів. Лише дослідження центрів економічної й політичної ваги на різних історичних етапах, у складному переплетенні економічних, політичних, воєнних чин- ників впливу, дасть змогу вибудувати такі ієрархії центрів тяжіння, які можуть мати не лише суто символічне, але й прикладне зна- чення. А потреба у цьому є дедалі більш відчутною, особливо у зв’язку з необхідністю поставити на практичний ґрунт уже неод- норазово проанонсовану владою адміністративно-територіальну реформу. Варто бачити і більш широкий цивілізаційний контекст, який не- минуче актуалізуватиме проблему територіальних центрів та їхньої ієрархії. Нині ця проблема вписана не стільки у загальний контекст глобалізаційних змін, скільки у модний дискурс «розмивання дер- жавного суверенітету» й «гуманітарної інтервенції» — з пріоритетом гуманітарного права щодо традиційного міжнародного права. Можна по-різному ставитися до імперій минулого, але навряд чи хтось запе- речуватиме очевидне: центр у них виступав як структуроутворююче начало. За умов глобалізації про центр глобального світу пишуть як про «поділене утворення», набір точок перетину найбільшої кількості фінансових, товарних, символічних та інших потоків. Такі точки розг- лядаються як «ворота у глобальний світ», які краще взаємодіють із ін- шими «воротами», ніж із власним центром, і здатні «втягувати» в себе прикордонні території інших держав. Політичні центри держав мо- жуть, зрозуміло, чинити опір цьому «втягуванню», але у такому разі вони ризикують опинитися на узбіччі світового розвитку, оскільки ін- новації реалізуються саме у просторі «воріт». Унаслідок цього про- тяжність, яка упродовж багатьох століть була об’єктивною характеристикою не лише фізичного, але й політичного простору, трансформується у час, потрібний для того, щоб цей простір здолати. З цього погляду відстань між «воротами» мінімальна, адже рух знань, товарів, фінансів здійснюється швидко й безпроблемно11. Очевидною у світлі сказаного є потреба у принципово новій по- становці питання про новий (глобальний) центр і нову (глобальну) пе- риферію. Методологічний ключ до переосмислення у цьому зв’язку усієї системи центр-периферійних відносин дає уведення запропо- нованого Р. Робертсоном концепту «глокалізація» у тезаурус соціогуманітарних наук. Йдеться не просто про фіксацію взаємо- доповнюваності й взаємопроникнення глобальних і локальних тен- 72 Л ар ис а Н аг ор н а 11 Шинковский М.Ю. Глокализация как предмет научного исследования // Полития (Москва). — 2008. — № 2. — С. 49–50. денцій, але й про наукове освоєння того «транснаціонального» про- стору, який виникає на їхньому перетині. Транскордонне співробіт- ництво у сучасному світі набуває дедалі більшого поширення і різноманітних форм. Від локальних прикордонних контактів люд- ство досить швидко перейшло до конструктивної взаємодії між територіальними політичними утвореннями, зокрема, адміністра- тивно-територіальними одиницями різних держав. Не лишилася осторонь цього процесу й Україна, створивши цілий ряд транскор- донних регіональних структур. Нині на черзі третя, мережева форма взаємодії, яка передбачає взаємодію між акторами різних рівнів повз територіальні межі. Очевидно, що вона може бути ефективною лише у тому разі, якщо децентралізація влади з площини риторики пере- ходитиме у сферу практичної політики. Отже, процес формування асиметричної політико-територіальної структури можна розглядати як незворотній, а тому проблема цен- трів та субцентрів набуває нового звучання. З цього погляду варто більш пильно придивитися до тієї дихотомії «центр — периферія», яку вибудовував у 60–70-х рр. минулого століття відомий норвезький по- літолог Стейн Роккан. За Рокканом, саме центротворення та пери- феризація являють собою основні складові процесу організації структур просторових систем. У його схемі центр контролює кому- нікаційні потоки в системі або принаймні претендує на цей контроль, а периферія перебуває в опозиції до нього. При цьому чим віддале- ніші один від одного центр і периферія, тим складнішим є розподіл ролей між ними і тим сильніша потреба у вимогах моралі, здатних впливати на розподіл повноважень12. Роккан розрізняв три типи центрів — адміністративні (військові), економічні, культурні — і відповідно три типи системної організації й три типи еліт. Від того, за яким типом в минулому відбувалося роз- ширення території — за воєнно-адміністративною, економічною чи культурною моделлю — залежить та або інша форма периферійно- сті. Одна річ, коли її утворює воєнне завоювання чи адміністративне підкорення — у такий спосіб виникає т.зв. вертикальний тип підко- рення, виражений у категоріях залежності. Інша річ, коли перифе- рійність виникає на ґрунті економічної залежності чи культурного підпорядкування — це вже інший, горизонтальний тип периферій- ності, який найкраще передається категоріями віддаленості чи відмінності. Саме тому у будь-яких дослідженнях територіальних структур важливо розрізняти взаємодію між двома типами про- стору — фізичним, з одного боку, соціальним і культурним, з другого. Перший Роккан визначає як географічний простір, другий — як про- стір належності (membership). 73 Ц ен т р я к к а т егор ія іст ор и ч н оїр егіон а л іст и к и 12 Роккан С. Города, государства и нации: пространственная модель изучения различий в развитии // Политическая наука (Москва). — 2006. — № 4. — С. 47–48. Периферії у Роккана поділяються на внутрішні й зовнішні (транс- кордонні). Перші, залежні від одного центру, порівняно легко стають об’єктами уніфікації й асиміляції. Другі, перебуваючи на перетині впливу різних центрів, важко піддаються інтеграційним зусиллям держави. Якщо ж до різноспрямованих впливів центрів тяжіння до- даються культурні, етнічні, релігійні чи якісь інші особливості й сформовані на їхній основі протиріччя, регіональна ідентичність пе- риферій може реально протистояти національно-державній іден- тичності. Складну взаємодію центрів і периферій Роккан відобразив у ство- реній ним концептуальній карті Європи. В основу концепції було покладено розрізнення моноцентричних (моноцефальних) і поліцен- тричних (поліцефальних) моделей формування націй і держав. Мо- ноцентричні моделі втілювалися там, де домінує один з політичних центрів, а решта перебувають на невеликій віддалі від нього. Відпо- відно й еліти і володарі ресурсів цих центрів схильні діяти спільно. Поліцефальній моделі притаманна дисперсія центрів з неналашто- ваними на взаємодію елітами й просторовою сегментацією різних типів власників ресурсів. Тут домінування одного з центрів усклад- нене, а тому домінує ліга міст, договірна організація. Прикладом першої структури Роккан вважав Францію, прикладом другої — Німеччину13. Для української соціогуманітаристики проблема простору вия- вилася особливо складною й болючою. Українську націю мислите- лям ХІХ ст. доводилося «уявляти» у той час, коли ніякої окресленої у політичному полі території вона не мала. Шматки периферій трьох імперій українськими можна було вважати лише умовно — адже то- дішні переписи у кращому випадку фіксували конфесійну належ- ність, а високий рівень асиміляційних процесів у Російській імперії разом із тенденцією вважати українців лише «гілкою» російського народу грань між росіянами й українцями на практиці майже стер. Історикам і географам, зайнятим «уявленням» українського етносу, довелося докладати титанічних зусиль і вдаватися до складних ма- тематичних розрахунків, щоб бодай приблизно окреслити межі української національної території й підрахувати чисельність українців. Той національний історичний наратив, який був створе- ний на початку ХХ ст. М. Грушевським, досить вдало сполучав ет- нічний і територіальний підходи. Але проблема відносин по лінії «центр — периферія» зазнала при цьому значного ідеологічного тиску: зовнішній примус, поставлений на перше місце у системі взаємовпливів і залежностей, не спонукав до уважного розгляду тієї сукупності причин і наслідків, що лежать в економічній і духовній площині. 74 Л ар ис а Н аг ор н а 13 Роккан С. Центр-периферийная полярность // Там же. — С. 80–84. Така тенденція виявилася, на жаль, живучою. Вона й досі дається взнаки, і не лише у вітчизняній історіографії. Російський полоніст і українознавець Л. Горизонтов доречно звертає увагу на те, що у ході аналізу взаємодій центру з окраїнами перший розглядається пере- важно як осередок влади, що невиправдано затемнює природу цен- тру як центрального регіону. Цим, як правило, зумовлюється вузькість рамок дискурсів «національного відродження» з їхнім ан- тиімперським пафосом. Національні простори постають у вигляді геополітичних проекцій національних ідей. Уявлення про поділеність генерують ідеї збирання земель, соборності, яким відводиться по- мітна роль у творенні сценаріїв націєбудівництва і зовнішньополі- тичних стратегій. Однак при цьому часто забувається, що імперії одночасно складаються з регіонів і самі виступають у ролі регіоноу- творюючих чинників. «Регіони відрізнялися великою багатоманітні- стю, розподіляючись між імперськими центрами (імперії поліцентричні) й асиметричною периферією, і виявляли свою спе- цифіку у взаємодії як із сусідами, так і з державоутворюючими ядрами (core area). Не будучи механічною сукупністю, вони утворю- вали складну систему». Три континентальні імперії, які остаточно сформувалися у Європі у ХVІІІ–ХІХ ст., у багатьох відношеннях являли собою сполучні су- дини. Вони могли входити у протиборствуючі коаліції, «обмінюва- тися» територіями, ділити за власними примхами етноси, виявляти всі ознаки «непоступливого абсолютизму». Завдяки такій трансім- перській сполучності утворювалося взаємне накладання ареалів впливу однієї імперії на іншу, що мало наслідком створення великих прикордонних зон. Водночас імперські ідентичності виявили здат- ність демонструвати подиву гідну тривкість, про що свідчить, зо- крема, ностальгічний відгук габсбурзької традиції у сучасній Західній Україні. Хоч як би ставитися до імперської спадщини, не- можливо заперечувати, що в її рамках по-своєму відшукувалися шляхи до утвердження поліцентризму, оволодіння мистецтвом ком- промісів і міжетнічної толерантності14. З огляду на сказане уже не дивує як бурхливе зростання «Empire studies» у зарубіжній історичній науці, так і певний скептицизм за- рубіжних русистів щодо використання концепту «імперія» для ана- лізу російської держави ХVІІІ–ХІХ ст. Професор Колумбійського університету М. Станіславський ще у 90-х рр. звертав увагу на те, що звичний для американської історіографії акцент на колоніальному пригніченні неросійських національностей призвів до зайвої полі- тизації цієї проблеми і що більш продуктивним було б вважати Росію «мультинаціональною сумішшю різних національних і етнічних 75 Ц ен т р я к к а т егор ія іст ор и ч н оїр егіон а л іст и к и 14 Горизонтов Л. Империя в регионе. Империя — регион. Империя регионов // Регіональна історія України. — Вип. 2. — К., 2008. — С. 131–134. груп» й фокусувати увагу на значенні російської культури і взагалі «російськості» для підданих імперії. На думку директора Центру вив- чення Росії та Східної Європи Мічиганського університету Д. Бур- банк, «не можна описувати колоніалізм буржуазного типу лише у чорному кольорі. Безсумнівно, колоніальні імперії дали своїм суб’єк- там нові й сильні ідеологічні принципи й структури майбутнього державного будівництва». Важливо, вважає вона, відійти від телео- логічних, позитивістських та державних посилів, які лежали в ос- нові історичного аналізу в минулому». Цікавить її і цілий ряд питань, обумовлених міжнародним позиціонуванням Росії. «Статус велико- державності — це вибір Росії, вибір лідерів Росії, чи гра, нав’язана системою міжнародних відносин? Розширення імперії — чого кош- тував цей процес російському центру, кому він допоміг і як?»15. Зрозуміло, що інтерес Заходу до концептів імперії й колоніалізму стосовно Росії стимулюється великою мірою політичними причи- нами. Постколоніальний дискурс у сучасному світі виконує компен- саторну місію, є фундаментом ідентифікації на ґрунті подолання комплексів жертви і легітимації тих політичних режимів, які прий- шли до влади за допомогою концептів деколонізації. Підживлює його й потужний тиск постмодернізму з притаманним йому скептициз- мом щодо коректності підходів, пропонованих усіма гегемонічними дискурсами й макрополітичними концепціями влади. Уявлення М. Фуко про владу/знання як засіб каталогізації та інвентаризації народів колоніального світу створили принципово нову модель де- конструкції образів суб’єктів знання, справивши величезний вплив на переорієнтацію політичної антропології від пошуку «центрів сили» на дослідження просторів ідентичностей та ментальностей. Нині у ній домінує погляд на колоніалістські версії як надто прямолінійні, базовані на абсолютизації сили і влади. За Ж. Ревелем, більш про- дуктивною могла б бути відмова від простих формулювань (сила/сла- бість, влада/опір, центр/периферія) і перенесення фокусу аналізу у сферу дії таких категорій, як циркуляція, взаємодія, привласнення. Не йдеться, доводив він, про заперечення впливу влади, а лише про те, що явища циркуляції й взаємодії могли вступати у якісь оборудки й змови з різними видами влади і впливати на неї16. Сказаним значною мірою зумовлюється специфічна позиція істо- риків в оцінках імперського характеру державності і сформованої під її впливом особливої ментальності. Цілий ряд спільних міжнародних проектів, які реалізуються з середини 90-х рр. в рамках програм ро- сійських та східноєвропейських досліджень, мали на меті поміж 76 Л ар ис а Н аг ор н а 15 Бурбанк Д. Новые течения в американской историографии о России: власть и культура // http://www. hrono. іnfo/statii/2005/ amer_ru. html. 16 Ревель Ж. Микроисторический анализ и конструирование социального // http: // www. krotov. іnfo/lib. sec/17 r/ rev/ revel. htm. іншим з’ясування місця й ролі регіонального чинника у розвитку Ро- сійської імперії17. У Російській Федерації цей інтерес підживлюється й ідеологічними чинниками, свідченням чого є бурхливий розвиток виразно міфологізованої іміджелогії з домішками месіанізму й бого- обраності. Але у цьому потоці проглядається й тенденція з’ясування реальної ролі імперських інститутів у організації центр-периферій- них зв’язків на різних історичних етапах, а також місця й ролі симво- лічного капіталу культури у формуванні історичної пам’яті. Важливо наголосити, що питання про функції імперських цен- трів і типологізацію держав-імперій сьогодні вже не вважаються го- стро дискусійними, як це було, приміром, 30–40 років тому. Місце т.зв. «синдромних» визначень імперії, що будувалися на виділенні набору притаманних їм ознак (С. Айзенштадт, А. Шопар-Ле Бра, Г. Кнабе, А. Філіппов та ін.), дедалі частіше займають генетичні, ба- зовані на описанні «імперських циклів» із з’ясуванням обставин появи імперій, фаз у їхньому розвитку, причин занепаду (С. Каспе). Хоча й цей останній підхід теж не забезпечує чіткість критеріїв від- несення тих чи інших держав до імперського типу. Не випадково останнім часом стали популярними імперські моделі модернізації з обґрунтуванням того, як у ході забезпечення політичної та воєнної конкурентоздатності імперії відбувався пара- лельний процес руйнування еквівалентного обміну між центром і пе- риферіями й посилення прагнення місцевих еліт до здобуття політичної самостійності. Доволі часто наголос робиться на подвій- ній ролі імперського чинника: на висхідному етапі він виступає як адекватна відповідь на виклики часу і прояв зрілого державного цілепокладання, а на нисхідному — як фактор гальмування, хвороба державності, ефемерна конструкція, що готує ґрунт для нових сус- пільних форм18. Природно, що проблема співвідношення імперського й націоналі- стичного концептів незмінно перебуває у фокусі уваги дослідників. О. Міллер, приміром, наголошує, що російський націоналістичний проект консолідації нації всередині імперії, який передбачав «при- власнення» певної частини імперського простору як «російської на- ціональної території», існував упродовж більш тривалого часу, ніж аналогічні проекти в Османській чи Габсбурзькій імперіях. До того ж суперечки про те, як розуміти «російськість» і якими є критерії на- 77 Ц ен т р я к к а т егор ія іст ор и ч н оїр егіон а л іст и к и 17 Див., напр.: Russia’s Orient Imperial Borderlands and Peoples. 1700–1917. /Ed.by D.R.Brower, E. J. Lasserini — Bloomington, 1997; Imperial Russia: New histories for the empire /Ed. by J. Burbank, D. L. Ransel. — Вloomington, 1998; Имперский строй России в региональном измерении (ХІХ — начала ХХ в.). Сборник научных статей. — М., 1997. 18 Докладніше див.: Бахтурина А. Имперская государственность и российская этнополитика // Исторические исследования в России-П. Семь лет спустя. /Под ред. Г. Бордюгова. — М., 2003. — С. 246–267. лежності індивіда, групи, території до «російської нації», велися стільки ж часу, скільки існувала сама ця імперія. Якщо в Австро-Угор- щині кордони феодальних етнічних земель стали основою «терито- ріалізації етнічності» уже в ХІХ ст., то в імперії Романових етнічна тенденція у структуруванні простору проглядалася хіба що у Царстві Польському та Фінляндії. З цього погляду існувала принципова різ- ниця між політикою пізньої імперії та російським націоналістичним дискурсом територіальності, з одного боку, й радянською політикою територіалізації й інституалізації етнічності, з другого19. Вітчизняних істориків і політологів у цьому плані має цікавити як територіальний (центр-периферійний) аспект внутріімперських відносин, так і етнополітичний. Однак якщо другий постійно пере- буває у полі дослідницької уваги, то інтерес до проблеми стосунків центру і місць, як і більш широкої проблеми територіальної органі- зації на українських землях, лишається невисоким. Прорив, здій- снений на початку 90-х рр. минулого століття німецьким істориком А. Каппелером — щодо деконструкції традиційних російських ім- перських міфів з одночасним наголошуванням на безплідності етно- центричного погляду на історію — лише невеликою мірою був поглиблений спеціальними розробками на українському матеріалі (до нечисленних винятків належать, приміром, праці В. Шандри). Загалом же жодному вітчизняному автору поки що не вдалося по- ставити відносини між імперським центром і периферіями у такий широкий універсальний контекст, як це зробив у своєму «мульти- культурному палімпсесті» (саме так визначив жанр цього дослід- ження Я. Грицак) Андреас Каппелер. Новизна підходів тут забезпечувалася інтересом не лише до методів експансії й реакції на неї місцевих еліт, але й до характеру міжетнічного поділу праці, зіткнення різних культур і релігій, зокрема, до внеску неросіян в історію величезного поліетнічного утворення. А головне — аналізом впливу модернізації, з одного боку, і національних рухів, з другого, на саму можливість його дальшого існування як імперії. У Каппелера знайшлося чимало послідовників на Заході, особливо після того, як концепт імперського етатизму був реанімований у ро- сійському політичному дискурсі. ХХХІХ конгрес американської асо- ціації сприяння слов’янознавчим дослідженням (листопад 2007 р.) обрав темою дискусії «Феномен відтворення імперії в Євразії». Нині прийнято писати не лише про «імперський поворот» у західній сла- вістиці, але й про «нову імперську» чи «нову колоніальну історію» як окремий історіографічний напрям. Показовим при цьому є те, що у фокусі дослідницької уваги опиняється не лише експансія імперських центрів, але й (цілком у дусі Каппелера) ті прояви соціальної й кро- 78 Л ар ис а Н аг ор н а 19 Миллер А. Империя Романовых и национализм. Эссе по методологии исторического исследования. — М., 2006. — С. 154–156. скультурної взаємодії етносів, що впливали як на процеси мовної й культурної асиміляції, так і на форми політичної колаборації. У аме- риканського дослідника В. Санлерленда у формулу «імперіалістичний вимір процесу колонізації» вкладається експансія Катерини ІІ у про- стір «дикого поля» на півночі Чорного та Каспійського морів20. Його ко- лега Ф. Гірш, яка фокусує свої дослідницькі зусилля на пізніших, вже радянських часах, відшукує суттєву різницю між управлінськими си- стемами західних і царської імперій, з одного боку, й Радянського Союзу, з другого. На її думку, у перших метрополія та колоніальні пе- риферії були окремими сферами управління, а в СРСР багатоетнічна держава вибудовувалася як сукупність окремих частин, в якій «на- роди» набули далеко більшої ваги, ніж за часів Російської імперії21. Можна лише вдаватися до здогадів щодо того, чому на пострадян- ському просторі праця Каппелера «Росія як поліетнічна імперія» не мала того наукового резонансу, на який, безперечно, заслуговувала. Ймовірно, значна частина російських істориків старшого покоління не сприйняла присутній у ній вияв солідарності з національними ру- хами неросійських народів. Якщо ж говорити про рецепцію ідей Кап- пелера в Україні, то тут, очевидно, відіграло роль не стільки заперечення ним етноцентричного погляду на історію, скільки своє- рідний погляд німецького автора на місце і роль імперського центру в житті поліетнічної країни, і зокрема, його відверті сумніви щодо яр- лика колоніальності як універсальної пояснювальної схеми. За умов, коли практично увесь політичний і майже увесь науковий дискурс в Україні базується на ідеї «подолання колоніальної спадщини», проро- чим виявилося передбачення автора передмови до українського ви- дання праці Я. Грицака: «Багатьом українцям може не сподобатися його теза, що монархія Романових не мала ані панівної нації, ані ко- лоній — або що принаймні Україна такою колонією не була»22. Справді, якщо для більшості вітчизняних істориків, економістів, політологів теза «Україна — колонія Російської імперії» (й СРСР) є аксіомою, для А. Каппелера вона меншою мірою дискусійна. Він переконаний, що «ярлик колоніальности не відповідав характерові доіндустріальної Російської імперії», хоч і допускає, що колоніальні елементи певною мірою були присутні, зокрема, в українській Геть- манщині. До образу колоніальної імперії не пасує, доводив Каппелер, відсутність випередження метрополією периферії у своєму розвитку, лише часткова дискримінація неросійських народів, перевага полі- 79 Ц ен т р я к к а т егор ія іст ор и ч н оїр егіон а л іст и к и 20 Sunderland W. Taming the Wild Field: Colonization and Empire on the Russian Steppe — Ithaca NY, 2004. 21 Hirsch F. Empire of Nations: Ethnographic Knowledge and the Making of the So- viet Union — Ithaca NY, 2005. 22 Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія. Виникнення. Історія. Розпад. — Львів, 2005. — С. ХІ. тично-стратегічних завдань над економічними. Хоча у ХІХ ст. коло- нізаційні елементи в російській політиці посилилися, це було пов’язане переважно із експансією й агресією в Азії. Середня Азія стала прикладом класичної колонії; що ж до України, то навіть її від- несення до «внутрішнього», «європейського» колоніалізму Каппелер приймає із певними застереженнями. Створення комплексу великої промисловості на півдні України справді мало колоніальні ознаки, оскільки було спрямоване суто на експлуатацію сировини і керувалося ззовні. Але ставлення імперського центру до України можна назвати колоніальним лише умовно: адже модернізація зазначеного регіону була для нього сприятливою, а рівень суспільно-економічного роз- витку тут був вищим, ніж у Росії. Росіяни в імперії не були привілей- ованим «правлячим народом». При політичній і військовій перевазі російського центру основна маса росіян відставала від низки інших етносів економічно, за ступенем освіченості т а життєвим рівнем23. До аргументації А. Каппелера на користь неповної відповідності терміну «колонія» щодо України у складі Російської імперії можна було б долучити ще декілька міркувань. Щоб говорити про колоніальний статус певної етнічної території, вона принаймні повинна мали чіткі територіальні межі, а ніякої території, яка бодай умовно називалася б українською, в імперії Романових не було. Еліта Гетьманщини не тільки не відчувала себе ущемленою, але й по праву належала до «співтворців» проекту Російської імперії, її представники ставали кан- цлерами, міністрами, сенаторами. Про свою «українськість » вони не згадували: жорна асиміляції працювали справно. А хіба не «мало- роси» І. Гізель, Ф. Прокопович, М. Юзефович стали співавторами сумнозвісного гасла «єдинонеділимства», первісним смислом якого було обґрунтування єдності «трьох гілок» російського народу? Пошук відповіді на запитання: «Чи була Україна колонією СРСР?» ще більшою мірою перевантажений політичними й ідеологічними ко- нотаціями. Головним критерієм віднесення СРСР до держав імперсь- кого типу А.Шопар-Ле Бра вважав монолітність влади і її перебування в руках однієї особи чи однієї партії. Такий погляд поділяється більші- стю російських науковців, хоч не так вже й важко простежити і про- тилежні підходи. Приміром, категорично не сприймають концепт «СРСР — імперія» автори фундаментальної праці про становлення політичних режимів радянського типу у Східній Європі24. Як правило, такі, більш реалістичні підходи пов’язані з усвідом- ленням дослідниками великої питомої ваги етнічного чинника у побудові радянської квазіфедерації. Більшовики самі створили не- безпечний для себе прецедент невідповідності форми й змісту, коли 80 Л ар ис а Н аг ор н а 23 Там само. — С. 126. 162, 250. 24 Москва и Восточная Европа. Становление политических режимов советского типа. 1949 — 1953. Очерки истории. — М., 2002. — С. 17. поклали етнічний принцип в основу державної структури. Малоро- сійська ідентичність у Російській імперії була регіональною і могла співіснувати з загальноімперською. Коли ж у ході «реанімації» імперії етнічність стала структуроутворюючим чинником, побудована на цій основі місцева ідентичність неминуче мала увійти у конфлікт із домінуючим централізаторством. Сталін був чи не першим, хто усві- домив небезпеку хаосу від розбалансування у такий спосіб відносин між центром і окраїнами. У листі Леніну від 22 вересня 1922 р. він гостро висловився проти демонстративного лібералізму правлячої партії в національному питанні. Його неймовірно обурював той факт, що «молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про неза- лежність за чисту монету і так само вперто вимагаючи від нас про- ведення в життя букви конституції незалежних республік»25. Саме на основі врахування місця і ролі етнічного чинника в кон- струкції СРСР А. Каппелеру вдалося створити реалістичний портрет «нетипової» радянської імперії. На його думку, відносна лібералізація більшовицької національної політики не тільки привертала заднім числом широкі верстви неросіян до революції, але й прискорила процеси творення націй з етнічних груп, у тому числі й консоліда- цію українців як нації. Сталінська «революція згори» означала все ж фундаментальну трансформацію суспільства, до якої традиціона- лістська Росія ніколи не прагнула. Інша річ, що нова інтеграційна ідеологія, базована на російському націоналізмі, була асиміляційною і насаджувалася не лише ідеологічними засобами, але й шляхом те- рору, і щодо неросіян він був значно жорсткіший, бо їх переслідували як потенційних націоналістів і сепаратистів. Урбанізація менше за- чепила неросійські регіони порівняно з центром. Але, як і в Росій- ській імперії, в СРСР центр в економічному відношенні відставав від більш розвинутого заходу, і рівень життя у російській провінції був порівняно нижчий, ніж у багатьох неросіян периферії. Це давало підставу певній частині російського населення вважати себе «дис- кримінованою більшістю» й реагувати на позірно або й справді при- вілейованих неросіян із зростаючим почуттям неприязні26. Прямої відповіді на запитання про те, чи були національні окраїни і які саме колоніями СРСР, у Каппелера немає, хоч оцінка СРСР як по- ліетнічної імперії в його книзі присутня. Логіка автора у визначенні характеру центр-периферійних відносин в Російській імперії і в СРСР лишається ідентичною: порівнюються насамперед рівні економіч- ного розвитку й рівні життя у центрі й на національних окраїнах. Але якщо за цими ознаками автор не вважає класичною імперією Росію ХVІІІ ст., то чи не варто поширити цей висновок і на СРСР? 81 Ц ен т р я к к а т егор ія іст ор и ч н оїр егіон а л іст и к и 25 Известия ЦК КПСС. — 1989. — № 9. — С. 198–199. 26 Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія. — С. 282–290. Дати категоричну відповідь на запитання: чи був Радянський Союз імперією, не наважується багато хто із зарубіжних росієзнавців. Т. Мартін, якого справедливо вважають новатором у підходах до оцінок радянської національної політики, доводить, що СРСР не був колоні- альною імперією внаслідок новизни своєї структури, хоч і зберігав окраїни у своєму підпорядкуванні. Однак він чомусь не знайшов для нього кращого визначення, ніж «імперія позитивної дії»27. С. Каспе вважає, що СРСР був імперією постільки, поскільки він був Росією, а інших, більш функціональних форм російського етнополітичного про- стору не було знайдено. Але він же зауважує, що стратегія формування закритої територіально-політичної структури після відмови від ідеї сві- тової революції була вже «не повністю імперською»28. Здається, що у даному разі маємо справу із магічною силою вдало знайденої метафори, яка не витримує випробування фактами, але по- стійно підживлюється політичними й ідеологічними потребами. На останні досить точно проливає світло російський етнополітолог В. Тішков. Складність центр-периферійних і міжетнічних відносин в СРСР, констатує він, не дає достатніх підстав, щоб вважати Радян- ський Союз нелегітимною державою, а тим більше — імперією. Але якби деякі популярні історики не заявили, що СРСР — це історична аномалія і йому немає місця на історичній карті, невідомо ще, чи була б вдалою політична мобілізація, спрямована на демонтаж тогочасного політичного режиму, а відтак і держави. «Імперська парадигма... — це не просто академічний концепт, а потужне ідеологічне гасло»29. У принципі метафоричні моделі невразливі для наукової критики; у них власні критерії виникнення й функціонування. Соціальний світ, влучно зауважує Я. Грицак, існує немов би у двох іпостасях — у речах і в головах, і вміння відрізнити, приміром, метрополію від колонії надто часто залежить не від об’єктивних ознак їх обох, а від людини, яка здійснює цю операцію30. Прямолінійне ототожнення авторитаризму з колоніалізмом, як і уведення будь-яких стратегій опору централізаторству у «антиколоніалістський» контекст, завдає шкоди аналізу реальних центр-периферійних відносин у будь-якому соціумі. Думається, однак, що відповідь на запитання про придатність/не- придатність концепту колонії для характеристики соціально- просторової структури СРСР слід шукати у простеженні закономір- 82 Л ар ис а Н аг ор н а 27 Мартин Т. Империя позитивного действия. Советский Союз // Ab imperio. — 2002. — № 2. — С. 82–83. 28 Каспэ С. Империя и модернизация: Общая модель и российская специфика. — М., 2001. — С. 20–30. 29 Тишков В. А. Самый историчный век: диалог истории и антропологии. «Век меньшинств» // Россия на рубеже ХХІ века. — М., 2000. — С. 288–289. 30 Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. — К., 2004. — С. 200. ностей метафоричного моделювання у наукових дискурсах. Кон- цепти «імперії» й «колонії» непогано працюють у метафоричному полі, особливо якщо воно обтяжене минулими травмами. Але, будучи пе- ренесеними у простір наукової полеміки, вони виявляються непід- владними верифікації й тому непереконливими. Дослідження взаємовідносин центральних і регіональних еліт в СРСР у категоріях «антиколоніалізму» може бути ефективним лише відносно республік Сходу. Що ж до України, то тут значно більш при- датною уявляється запропонована Ю. Левадою модель деформації осьової центр-периферійної структури. Запізніла модернізація, яка виявилася державно-централізованою, у сполученні із великими від- станями й відсталими комунікаціями зумовила жорстку «столичну» локалізацію економічного, адміністративного й культурного центру, а відтак і викривлений (зверху униз, від центру до периферії) напрям директивної трансформації. У цих умовах елітарна мобільність в усіх сферах діяльності означала наближення до універсального центру, переважно через канали партійного «ліфта». Коли ця односпрямо- вана вертикаль стала граничною цінністю, постійне відкачування людських ресурсів у центр перетворилося на домінанту суспільного життя. Але сам центр був орієнтований на виживання і тому вия- вився нездатним до самовідтворення. Концентруючись у «чорній дірі» центру, периферійні елітарні групи прирекли себе на безплід- ність і взаємознищення. Активізація регіональних відцентрових сил у час «перебудови» за цих умов не супроводилася створенням міцного каркасу самоорга- нізації. Без сильної кореневої системи протест спрямовувався «проти верхів», а специфічний місцевий субстрат базувався як на збереженні авторитарно-патерналістського типу мислення, так і на реанімації дорадянського традиціоналізму. Обидва варіанти побудови поведін- ських стратегій на такому ґрунті виявилися малоперспективними, оскільки орієнтувалися на обмежені запити й звичний конформізм31. Сьогодні в Україні центр — це, умовно кажучи, трикутник Прези- дент — Верховна Рада — Кабінет Міністрів. Саме тут в ідеалі мають прийматися доленосні для країни рішення. Якщо оцінювати ситуа- цію у категоріях доцільності й раціональності, то всі дії у межах цього трикутника мають бути узгодженими — адже будь-які тертя й не- злагоди «нагорі» загрожують небезпечним розбалансуванням си- стеми. Однак там, де логіка раціональності не діє, сильнішими виявляються мотивації, ґрунтовані на емоціях і амбіціях. І хоч роз- мови про необхідність розумної децентралізації влади точаться на всіх рівнях, кожна з гілок влади намагається зосередити у своїх руках якомога більше повноважень. 83 Ц ен т р я к к а т егор ія іст ор и ч н оїр егіон а л іст и к и 31 Левада Ю. О. Соціально-просторова структура російського суспільства: центр і регіони// Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. — С. 264–266. На жаль, вітчизняна політологія, уважно реєструючи породжені дисбалансами у владі явища дестабілізації, поки що не запропону- вала їй заснований на тверезому аналізі історичного досвіду концепт соціальних ризиків, породжуваних непрофесіоналізмом і безвідпові- дальністю. Саме тому у тій «науковій експертизі ризиків», якої Україна сьогодні гостро потребує, повинні дістати адекватне відоб- раження і «перепади температур» у регіональному світосприйманні, і відповідні мотиваційні чинники політичної поведінки, і прояви вер- бальної агресії. Йдеться насамперед про упереджувальний аналіз небезпек, здатних трансформуватися у ризики, про ймовірні меха- нізми інверсії різних типів ризиків у політичні. Особлива увага має звертатися на діяльність політичних акторів, схильних до продуку- вання ризиків, на появу нових каналів комунікації ризиків, активі- зацію агресивних інформаційних середовищ тощо. Отже, одне з першочергових питань, яке має нині опинитися у фо- кусі наукового дискурсу — це питання зживання інерції периферій- ності, яка продовжує тиснути на суспільну свідомість. Опинившись у зоні, яка у західній політичній науці кваліфікується як перехідний простір «між західною традицією поділу влад і східною традицією її концентрації»32, Україна поки що не зуміла виробити стратегію са- модостатності й розумного цілепокладання. Оскільки центр не за- пропонував регіонам оптимальну модель дій в умовах глобалізації, кожна з регіональних еліт на свій розсуд розв’язує питання включе- ності у глобальні потоки, а в умовах світової фінансової кризи і дефі- цит стратегічного бачення, і інерція патерналізму виявляються на порядок гостріше. Відсутність чіткої й зрозумілої концепції узгод- ження національних і регіональних інтересів стає додатковим чин- ником розбалансування політичної системи, і без того істотно підваженої гострими конфліктами на владному Олімпі. Постійний пошук ворога і конкретних винуватців тих або інших негараздів згубно діє на механізми вертикальної й горизонтальної взаємодії, па- ралізуючи систему критичної самооцінки. Пошук нових підходів до організації простору у цих умовах має стати домінантою узгоджених зусиль влади, опозиції, громадян- ського суспільства. Усвідомлення того, що оновлений принцип те- риторіальності може базуватися лише на інших параметрах взаємовідносин центру і периферії, створить новий алгоритм про- цесів адаптації, наслідком яких у кінцевому рахунку стане диверген- ція регіональних інтересів і новий стиль соціального співжиття й культурної взаємодії. 84 Л ар ис а Н аг ор н а 32 The handbook of political change in Eastern Europe \| Ed. by Berglund S. etc. — 2 nd ed. — Chaltenham, 2004. — P. 14.

Центр як категорія історичної регіоналістики

Institution

Similar Items