«Губернии на особых правах и привилегиях состоящие…» як політичний проект

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Шандра, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2009
Назва видання:	Регіональна історія України
Теми:	Ретроспективне дослідження територіального устрою
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77935
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	«Губернии на особых правах и привилегиях состоящие…» як політичний проект / В. Шандра // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 3. — С. 191-204. — Бібліогр.: 59 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-77935
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-779352015-03-10T03:01:52Z «Губернии на особых правах и привилегиях состоящие…» як політичний проект Шандра, В. Ретроспективне дослідження територіального устрою 2009 Article «Губернии на особых правах и привилегиях состоящие…» як політичний проект / В. Шандра // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 3. — С. 191-204. — Бібліогр.: 59 назв. — укр. XXXX-0087 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77935 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Ретроспективне дослідження територіального устрою Ретроспективне дослідження територіального устрою
spellingShingle	Ретроспективне дослідження територіального устрою Ретроспективне дослідження територіального устрою Шандра, В. «Губернии на особых правах и привилегиях состоящие…» як політичний проект Регіональна історія України
format	Article
author	Шандра, В.
author_facet	Шандра, В.
author_sort	Шандра, В.
title	«Губернии на особых правах и привилегиях состоящие…» як політичний проект
title_short	«Губернии на особых правах и привилегиях состоящие…» як політичний проект
title_full	«Губернии на особых правах и привилегиях состоящие…» як політичний проект
title_fullStr	«Губернии на особых правах и привилегиях состоящие…» як політичний проект
title_full_unstemmed	«Губернии на особых правах и привилегиях состоящие…» як політичний проект
title_sort	«губернии на особых правах и привилегиях состоящие…» як політичний проект
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Ретроспективне дослідження територіального устрою
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77935
citation_txt	«Губернии на особых правах и привилегиях состоящие…» як політичний проект / В. Шандра // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 3. — С. 191-204. — Бібліогр.: 59 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT šandrav guberniinaosobyhpravahiprivilegiâhsostoâŝieâkpolítičnijproekt
first_indexed	2025-07-06T02:10:00Z
last_indexed	2025-07-06T02:10:00Z
_version_	1836861673465446400
fulltext	Валентина Шандра «ГУБЕРНИИ НА ОСОБЫХ ПРАВАХ И ПРИВИЛЕГИЯХ СОСТОЯЩИЕ… » ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ Історія взаємин центру та регіонів держави, як наукова проблема, стоїть сьогодні досить гостро перед тими, хто займається дослід- женням перебування українських губерній у складі Російської імпе- рії. Взаємовідносини верховної влади і спільнот через їхні станові корпорації чи будь-які інші угруповання потребують поглибленого з’ясування, оскільки попередники, що спиралися на теорії класової чи національної боротьби, не дали відповіді на багато питань, зо- крема щодо форм та методів взаємодії центру й еліт набутих земель, які були як односторонніми, так і двосторонніми, а то й багатосто- ронніми. Їх дослідження надають нові, часом непередбачувані мож- ливості до розуміння взаємозалежності влади і суспільства на окремих історичних етапах, особливо в переломні часи. До таких пе- реходових варто віднести й часову межу, яка розділила управління Катерини ІІ і її наступника на троні Павла І. Відмовляючись від попередніх управлінських підходів, Павло І за- пропонував вимріяні у гатчинському усамітненні пропозиції, які окреслилися зокрема й через поняття «губернии на особых правах и привилегиях состоящие», яке імператор сформулював й вжив його у законодавчому акті від 12 грудня 1796 р. Павло І перевів державу на новий адміністративно-територіальний поділ, що свідчило не лише про перерозподіл населених пунктів, а й про нову видову організацію влади. Намісництва змінювалися губерніями, відповідно й генерал- губернаторів змінили губернатори. Серед губерній окремо називалися ті, управління в яких здійснювалося на загальних підставах, а значна їх частина була віднесена до категорії з врахуванням їх «особых прав и привилегий»: Малоросійська, Ліфляндська, Естляндська, Вибор- зька, Курляндська, Литовська, Мінська, Білоруська, Волинська, По- дільська, Київська1. Тоді ж з’явилися краї, що перебували «под одинокими и особливыми законами и учреждениями»2: Виборзький, Ревельський, Ризький, Білоруський і Український. 1 Полное собрание законов Российской империи (далее ПСЗ). — Первое собрание. — СПб., 1830. — Т. 24: С 6 ноября 1796–1798. — № 17634. 2 Цит. за: Четвертков А. М. К вопросу о правовом положении западных нацио- нальных районов в составе Российской империи в первой четверти ХIХ в. // Вестник Московского университета. — Серия 11: Право. — 1986. — № 6. — С. 65. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 3. — С. 191–204 © Валентина Шандра, 2009 У чому ж полягала ідея застосування особливих прав та привілеїв? Яким було їхнє змістове наповнення? Слід чітко знати їх перелік, по- вноту та географію розповсюдження, а також обставини їх появи в ро- сійському законодавстві, що вплинули на політичні міркування монархів — Павла І й інших. Важливим є з’ясування тривалості прак- тичного втілення та використання особливих прав і привілеїв, а також питання про те, коли та у який спосіб вони ліквідовувалися. Пооди- нокі, не пов’язані між собою факти із наукових досліджень, як і не проаналізоване законодавство, не дозволяють чітко уяснити обсяги застосування наведеного правового поняття3. Отримання відповідей на ці та дотичні до проблеми питання є завданням автора цієї статті. Винесений до заголовку термін, як і подібні до нього формулю- вання4, протрималися в російському державному житті, і, зокрема, в російському законодавстві тривалий час. Починаючи з 1805 і до 1830-х рр., відомості про склад чиновників губерній з особливими правами в петербурзькому виданні Академії наук — «Месяцеслове с росписью чиновных особ в государстве» — вміщувалися окремим спи- ском від решти губерній. До них були зараховані: українські лівобе- режні (Чернігівська і Полтавська) та правобережні (Київська, Поділь- ська та Волинська) губернії, а також Білоруська, Ліфляндська, Ест- ляндська, Курляндська, Виборзька, Литовська, Гродненська, Мінська. А з новими набуттями Російською імперією державних утворень до них додалися й Велике князівство Фінляндське, Білостокська та Бес- сарабська області, а також Область Війська Донського та Імеретія. До з’ясування цієї наукової проблеми чи не найперше звернулися історики права, зокрема, О. В. Романовський-Славатинський в док- торській дисертації намагався пояснити відношення українського дворянства до реформ Павла І5. Проте найбільш обґрунтоване пояс- нення зустрічаємо у Б. Е. Нольде, який зауважив, що російські мона- рхи здавна надавали завойованим землям — Малоросії, Грузії, При- балтиці — в певний час та за певних обставин особливі права і приві- леї, хоча їх норми ніколи не розглядалися як вічні та непохитні6. Про- фесор М. В. Клочков дійшов висновку, що про повне повернення Павлом І колишніх прав і привілеїв говорити не доводиться7. З сучас- 192 В а л ен т и н а Ш а н д р а 3 Нічого про них не сказано й в останньому виданні, що спеціально присвячене за- конодавчій діяльності Павла І — Законодательство императора Павла І / Сост., авт. предис. и биограф. очерка В. А. Томсинов. — М., 2008. 4 Зокрема такі, як губернії «особыми правами пользующиеся», «на особых по пра- вам и привилегиям их основания» (ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 25: 1798–1799. — № 19230; Т. 24. — № 17634). 5 Романович-Славатинский А. В. Дворянство в России: От начала XVIII века до отмены крепостного права. — СПб., 1870. 6 Нольде Б. Э. Очерки русского государственного права. — СПб., 1911. — С. 278. 7 Клочков М. В. Очерки правительственной деятельности времени Павла І. — Пг., 1916. — С. 426. них досліджень окремим аспектам цієї проблеми увагу приділено в надзвичайно докладній та ґрунтовній монографії А. А. Комзолової8 про Північно-Західний край як окрему судово-адміністративну одиницю Російської імперії з Віленською, Ковенською, Гродненською, Моги- льовською і Вітебською, а з 1862 р. і Мінською губернією, що функці- онували на основі особливого правового статусу. Авторка продовжила розпочату Б. Е. Нольде традицію дослідження історичних регіонів. Політика Катерини ІІ у ставленні до приєднаних земель не відразу набула центроспрямованого вигляду. При вступі на престол нею були поновлені грамоти Петра І Остзейському краю з огляду на ту об- ставину, що місцева знать виявила слухняність, внаслідок чого їй продовжено можливість користуватися особливими правами9. Однак вже тоді, 1762 р., імператриця почала сумніватися у правомірності схвалених нею привілеїв. «… полезно ли это для страны. Обычаи ли это, привычки или законы? Но я рассудила, что спокойствие целой провинции дороже всего остального»10, — писала Катерина ІІ гене- рал-фельдцейхмейстеру російської армії О. М. Вільбоа. Після відві- дання 1764 р. Прибалтики імператриця, незважаючи на тріумфаль- ну, влаштовану їй естляндським і ліфляндським дворянством зустріч, приступила до ліквідації автономії краю, спрямовуючи надходження його статків до російської державної скарбниці. Спроба з новими установами, які запроваджувалися згідно з зако- ном від 7 листопада 1775 р. «Учреждения для управления губерний Рос- сийской империи», нівелювати регіональну специфіку не вдалася. Законодавчий акт спершу запроваджувався лише у корінних росій- ських губерніях. Імператриця пояснювала свій відступ від єдиного при- нципу генерал-прокурору Сенату князю О. О. Вяземському тим, що їй заважають регіони з «конфірмованими привілеями», наділені особли- вими статутами, а тому там управління до часу залишиться на ко- лишніх принципах11. Але на цих позиціях вона протрималась недовго, і поступово закон від 7 листопада 1775 р. почав набувати повсюдної чинності. Хроніка цього наступу така. Якщо говорити про білоруські землі (Полоцька і Могильовська губернії), набуті Російською імперією за першим поділом Речі Посполитої, то тут «Учреждения для управления губерний…» запроваджувалися 1778 р., внаслідок чого ліквідовувалися повєти і воєводства. 1783 року іменним указом Сенату від 3 травня лік- 193 «Губер н и и н а особы х п р а ва х и п р и ви л еги я х сост оя щ и е… »я к п ол іт и ч н и й п р оек т 8 Комзолова А. А. Политика самодержавия в Северо-Западном крае в эпоху Вели- ких реформ. — М., 2005. — С. 20. 9 Градовский А. Д. Собрание сочинений. — СПб., 1908. — Т. 9: Начала русского го- сударственного права. — Ч. Ш: Органы местного управления. — С. 130. 10 Цит. за: Мадариага де И. Россия в эпоху Екатерины Великой. — М., 2002. — С. 114. 11 Российское законодательство Х-ХХ веков. — В 9-ти т. — М., 1987. — Т. 5: За- конодательство периода расцвета абсолютизма. — С. 167-295: Учреждения для управ- ления губерний; Клочков М. В. Очерки правительственной деятельности времени Павла І. — С. 410. відовувалася фінансова автономія Остзейського краю разом з станово- корпоративною системою управління. Тут запроваджувалися наміс- ництва та набирала чинності Жалувана грамота дворянству 1785 р., згідно з якою станові права місцевої знаті впритул наближалися до прав російського дворянства. Людність литовських земель розпочала нову організацію державного життя з поширенням на неї «Учреждений для управления губерниями…» 1794 р. В останні роки свого царювання Ка- терина ІІ розповсюдила губернські установи на тільки-но приєднані від Речі Посполитої губернії, переслідуючи мету якнайшвидше наблизити їх до Росії. Ще раніше імператриця здійснила наступ і на автономний статус України, спираючись на ідеї та практичні рекомендації Г. М. Теп- лова, ще недавнього наставника й ад’ютанта Кирила Розумовського12. Тривала російська експансія на Україну завершувалася, як і в Остзей- ському краї, запровадженням намісництв 1781 р., подушного податку — 1783 р. (з міщан — 1 руб. 20 коп., із селян — 70 коп.) та рекрутської по- винності — 1789 р. В такий спосіб, руйнуючи основи автономного ста- тусу окраїн і регіонів в імперії, вона сподівалась пришвидшити процес перетворення їх в провінції з єдиним російським центром. Катерина встигла практично повністю завершити свої трансформації, за винят- ком територій, приєднаних від Речі Посполитої за останнім її поділом. Поспішні заходи Катерини ІІ з їх запровадженням викликали за- перечення навіть у деяких сановників. Позиція противників поспіш- ної централізації найшла підтримку й порозуміння в політиці Павла І. Низкою указів 1796–1797 рр. він відновив права Малоросії, Ліфлян- дії, Естляндії, Курляндії, Виборга. А в колишніх річпосполитських гу- берніях нічого й не довелося поновлювати й чинне польське право було залишене в судівництві як цивільному, так і карному13. Як видно із записки О. Р. Воронцова Олександру Павловичу 1801 р., той негативно віднісся до їх поширення на придбаний від Польщі край. У своїх міркуваннях він досить критично оцінив «Учреждения для управления губерній…» за велику кількість судів. Та вважав, що за- хідні приєднані та завойовані провінції в державному відношенні були краще облаштовані, ніж внутрішні російські губернії, а тому було помилкою поширювати на них нову модель управління14. Г. Р. Державін в своїх записках також підкреслював шкідливу по- квапливість, яка може спричинити «в приобретенных завоеванием провинциях» безпорядок через явну неподібність та невідповідність польських законів з російськими. Людність білоруських земель звикла 194 В а л ен т и н а Ш а н д р а 12 Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760–1830. — К., 1996. — С. 89. 13 Нольде Б. Э. Очерки русского государственного права. — С. 421–428. 14 Записка графа А. Р. Воронцова о России в начале нынешнего века, представ- ленная императору Александру Павловичу // Архив кн. Воронцова. — Т. 29: Письма иностранцев к графам Воронцовым. — М., 1883. — С. 460. до власних, старих порядків, а нових не знає і не розуміє, а у наслідку може відбуватися не лише «много ссор и тяжб, но и самих убийств»15. Якщо спробувати виявити ознаки особливих прав та привілеїв, то їх можна було б звести до кількох проявів. Коротку схему їх групу- вання, запропоновану московським правознавцем А. М. Четвертко- вим16, варто розширити та доповнити новими складовими. По-перше, були здійснені суттєві зміни в підходах до адміністра- тивно-територіального поділу, і як наслідок відновлювалися історично сформовані регіони. Відмова від попереднього формального критерію поділу держави, що його впроваджувала Катерина ІІ, а ним стала чи- сельність населення, призвела до створення Павлом І 1796 р. замість трьох намісництв (Новгород-Сіверського, Чернігівського і Київського) однієї Малоросійської губернії із центром у Чернігові та з поділом її на 20 повітів. Причому імператор повернув територію колишнього Пол- тавського полку з м. Кременчуком, а також Хорольський, Мирго- родський, Градизький, частину Олексопольського і Костянтиноград- ського повітів до новостворюваної губернії, відібравши їх у Новоросії, відновивши у такий спосіб територіальну цілісність Малоросії. Сло- бідсько-Українська губернія відновлювалась у кордонах 1765 р.17. З колишніх польських областей, з яких при Катерині були ство- рені Брацлавське, Подільське і Волинське намісництво, а також тієї їх частини, що була уведена до Київського та Вознесенського наміс- ництв, організовані Волинська, Подільська та Київська губернії. До того ж, у західних губерніях переставали існувати 20 повітів, що значно «розріджувало» територіальну присутність місцевої влади на рахунок збільшення її обсягу в центрі. Вознесенське намісництво і Таврійська область ліквідовувалися, натомість створювалась Ново- російська губернія. До того ж, з Полоцької та Могильовської створено одну Білоруську губернію18. Указ імператора недвозначно підкре- слював, що адміністративний поділ повинен співпадати з межами історично сформованих територій. Збереження в історичних регіонах традиційної системи права та су- дочинства підкреслює їх особливе становище, що фіксувалося цивіль- ним, карним, адміністративним, а також становим законодавством. Людність правобережних і лівобережних губерній послуговувалася Литовським статутом, на правовій основі якого діяла місцева владна судова система. Але оскільки той передбачав застосування в разі тяж- 195 «Губер н и и н а особы х п р а ва х и п р и ви л еги я х сост оя щ и е… »я к п ол іт и ч н и й п р оек т 15 Державин Г. Р. Сочинения. — Т. 6: Переписка (1794–1816) и «Записки». — СПб., 1871. — С. 721. 16 Названа схема викладена у кандидатській дисертації автора: Правовое положе- ние западных национальных районов Российской империи в первой четверти XIX в. — М., 1986. 17 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 17594, 18117. 18 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 17634. ких злочинів смертної кари, а російське карне законодавство від неї відмовилося, то 1799 р. було заборонено засуджувати до страти і у судах набутих територій19. Колишня судова процедура, яка практикувалася в губерніях Речі Посполитої з 1569 р., за спостереженням одного з не- багатьох радянських фахівців з історії права П. Ф. Щербини, поверта- лася Павлом І і практично нічим не відрізнялась від польських судів до 1793 р. Зокрема право на апеляцію здійснювалося на підставі Ли- товського статуту та конституції конвокаційного сейму 1764 р.20 Малоросійська судова традиція («права тамошние») поновлювалася іменним указом Сенату від 30 листопада 1796 р., однак з тим, щоб розглянуті на місці «все уголовные и гражданские дела» «нами утверждались»21. Останнє зауваження вносить додаткову ясність щодо обсягу місцевих прав, якщо остаточний вирок набував чинності після схвалення у Петербурзі. Що ж до апеляційних сенатських справ, то за поданням малоросійського губернатора І. П. Салтикова запро- ваджувався річний термін, як і у великоросійських губерніях, а для внутрішньогубернських справ — 6-ти тижневий22. Щодо протестів й оскаржень судових рішень, то набув чинності місячний термін, а з врахуванням часу на дорогу додавалося ще 4 дні, з розрахунку, що кінь проходив за день 100 верст23. Одначе у фінансових справах, коли держава брала на себе посередницьку відповідальність, закони діяли за російською традицією. Перенесення контрактів з Дубно до Києва вплинуло й на укладання угод, починаючи з 1798 р., за російськими зразками, як і закладення до банку маєтків24. Що ж до Прибалтійського історичного регіону, то зауважимо лише, що розвиток права тут здійснювався іншим шляхом і завер- шився «Сводом местных узаконений губерний остзейских», який був видрукуваний 1864 р. з продовженням 1890 р. та відрізнявся від російського станово-територіальним характером. Не можна не враховувати й того явища, що у набутих губерніях від- новлювалися або створювалися державні установи, яких не було у вну- трішніх російських губерніях. Крім Білоруської, управління у якій здійснювали цивільні губернатори, котрі не мали над собою додатко- вих органів по вертикалі губернатор — верховна влада, у всіх інших гу- берніях запроваджувалася замість генерал-губернатора посада військового губернатора з повноваженнями цивільного, зокрема й тому, 196 В а л ен т и н а Ш а н д р а 19 Писарькова Л. Ф. Государственное управление России с конца XVII до конца XVIII века: Эволюция бюрократической системы. — М., 2007. — С. 502. 20 Щербина П. Ф. Судебная реформа 1864 года на Правобережной Украине. — Львов, 1974. — С. 55; ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 26. — № 19628. 21 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 17594. 22 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 18252. 23 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 18147. 24 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 25. — № 18563, 18612. що пограничне положення краю, у якому дислокувалися значні воєнні сили 25, вимагало посиленої охорони західних кордонів Російської ім- перії. При губернаторах зберігали свої повноваження губернські пра- вління. Спершу у Ліфляндії, Естляндії, Виборгу, Курляндії, Пільтен- ському окрузі відновлювалися присутствені місця, які існували там ра- ніше. Потім відповідними указами їх було відтворено у Малоросії 26. Однак діяльність адміністративно-поліцейських та фіскальних установ продовжувалася, стягування податків до загальноросійської скарбниці здійснювали казенні палати і казначейства, оскільки, як зазначалося, «оборона государственная требует, дабы все верноподданные нам об- ласти оной соразмерно способствовали»27. На чолі повітів залишалися земські капітани або ж справники, які очолювали нижні земські суди. Інакше кажучи, управління фінансами забезпечували установи, ство- рені на основі «Учреждений для управления губерний…» 1775 р. Крім того, у губерніях з особливим статусом Павло І запровадив по- саду фіскалів, яка з’явилась спершу у Курляндській і Ліфляндській гу- берніях, а на початку 1799 р. — у Подільській, Волинській, Мінській, Литовській та Київській губерніях. На кінець року та на початок 1800 р. фіскали з’явились в правобережних та білоруських губерніях, де вони не лише збереглися, а й протримались протягом всього правління Олек- сандра І. До повноважень фіскалів, як і в петровські часи, належав кон- троль термінів виконання державних справ, забезпечення державних фінансових інтересів, стеження за владними посадовцями, аби вони не зловживали своїм становищем та не пригнічували населення, для чого фіскали оглядали губернські установи щонайменше двічі на рік28. Для з’ясування різноманітних суперечок поновлювалися колишні судові органи влади. Ліфляндський гофгеріхт і естляндський верхній земський суд 1796 р. переходили під «апеляцію Сенату»29. 1797 р. при створенні Литовської губернії відновлювався Литовський трибунал з новою назвою Головного литовського суду, у фінансуванні державної служби виборних членів якого держава участі не брала. Для Київської, Мінської, Білоруської, Подільської губерній засновувалися головні суди. З’ясування судових справ селян («поселян») Волинської, Поділь- ської і Мінської губерній спеціальним указом 1797 р. за прикладом Литовської губернії покладалося на Волинський надворний суд30. 197 «Губер н и и н а особы х п р а ва х и п р и ви л еги я х сост оя щ и е… »я к п ол іт и ч н и й п р оек т 25 Градовский А. Д. Исторический очерк учреждения генерал-губернаторств в Рос- сии // Ранние сочинения. — СПб., 1899. — Т. 1.– С. 314–315. 26 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 17594 17637, 17681, 17785,17838. 27 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 17584, 17611. 28 Писарькова Л. Ф. Государственное управление России с конца XVII до конца XVIII века: Эволюция бюрократической системы. — М., 2007. — С. 526; ПСЗ. — Т. 25. — № 18826. 29 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 17584. 30 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 18181. У Малоросійській губернії відновлювався Генеральний суд, що був найвищою судовою установою Гетьманщини в ХVІІ–ХVІІІ ст.31 у складі двох департаментів: карних і цивільних справ, чиновниками якого були два генеральних судді IV класу, чотири радники і десять засіда- телів від дворянства. Останні обіймали посади внаслідок виборів серед дворянства, котрі відбувалися що три роки. Їхня служба на- скільки добре оплачувалася місцевим дворянським зібранням, що були випадки, коли губернські предводителі дворянства віддавали перевагу цій посаді перед предводительською. Відновлювалися також земські та підкоморські суди, запроваджені згідно з реформою гетьмана Кирила Розумовського в кожному повіті 32. Одночасно з цим Павло І ліквідовував катерининські станові суди губернського рівня: верхній земський суд, губернський магістрат, верхню розправу, совісний суд, а заодно й приказ громадської опіки, а також посади повітових стряпчих, залишаючи натомість городовий магістрат і нижню розправу 33. Зменшуючи кількість створених Ка- териною ІІ судів, імператор ослабляв станову організацію суспільства. Та найбільше вразило сучасників, що Павло І повернув до упра- вління у західних губерніях сеймики, станові органи місцевої шляхти, які на виборному принципі формували органи місцевої влади. Пові- тові сеймики проіснували практично до 1809 р. Протягом цього часу їхня діяльність «вписувалася» у російське законодавство шляхом від- мови від пожиттєвого обіймання судових посад з наближенням до корпоративної організації дворянства за російським взірцем, при- чому ініціювала внесення цих змін місцева шляхта. Це дало привід історику-правознавцю Б. Е. Нольде констатувати, і не без вагомих на це підстав, припинення автономності судового ладу34. Ідеї специфічних «прав і привілеїв», якщо порівнювати з централь- ними губерніями, реалізувалися також при формуванні бюрократич- ного апарату Російської імперії на порубіжних західних територіях. Іменними указами Сенату Павло І вказав, що в набутих областях оби- рати і звільняти урядників і чиновників варто згідно з місцевими тра- диціями і обрядами35. Ним була схвалена доповідь Сенату вихідця з українського дворянського роду, графа, мінського, волинського і по- дільського губернатора й головнокомандуючого російською армією на Заході І. В. Гудовича, який пропонував голів головних судів обирати 198 В а л ен т и н а Ш а н д р а 31 Однак поновлюваний суд не повторював старої назви Генерального військо- вого суду, вищої установи Гетьманщини, створеної у період визвольної боротьби 1648-1654 рр. З 1802 р. перебував у Полтаві. Припинив свою діяльність 1831 р. 32 Романович-Славатинский А. В. Дворянство в России: От начала XVIII века до отмены крепостного права. — С.477. 33 Клочков М. В. Очерки правительственной деятельности времени Павла І. — С. 416. 34 Нольде Б. Э. Очерки русского государственного права. — С. 433. 35 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 25. — № 19154. на дворянських повітових зібраннях на три роки, а засідателів — що- річно. Обрані дворянством шляхом балотування кандидатури (3 чи 4 особи) мали розглядатися губернатором і схвалююватися на посаді послідовно, спершу Сенатом, а потім — імператором. У такий же спо- сіб (що три роки) обиралися повітові маршалки і хорунжі. У поновле- них земських і підкоморських судах відновлювалися посади підкоморіїв, повітових суддів, підсудків і писарів на тих же засадах, на яких вони функціонували у Речі Посполитій, а саме на виборному при- нципі (по 4 кандидатури) з довічним обійманням посади. Якщо вони раніше схвалювалися королем, то й тепер санкціонування призна- чення забезпечував Сенат і імператор («кого мы достойным тех мест за благо признаем»)36. Слідство щодо вчинення посадових злочинів, як і покарання, здійснювалися також згідно із Литовським статутом37. Що ж до станових дворянських виборних посад, то і тут Павло І схвалив пропозицію І. В. Гудовича: губернського предводителя дво- рянства обирати з повітових з поверненням йому старої назви — мар- шала38, який зараховувався до V класу Табелі про ранги, а повітових предводителів заміняли повітові маршали V та повітові хорунжі — VII класу. Для виконання станових обов’язків рекомендувалося оби- рати достойних та заслужених, бо тільки такі будуть схвалюватися верховною владою на посаді39. Ця технологія формування місцевої влади відрізнялася від попередньої політики Катерини ІІ, сприяла зміцненню центральної влади, її консолідації під егідою імператора. Однак, невдовзі цей порядок зазнав змін. Спершу у Литовській губернії на посаду земського справника, раніше виборну дворянством посаду, військовим губернатором почав призначатися чиновник від ко- рони, а 1799 р. чинність цього закону поширилася і на губернії Право- бережної України та білоруські, а 1800 р. — й на повітові і земські суди40. Одночасно під призначення потрапили й дворянські засідателі: гу- бернські правління були наділені правом призначення на місця вибор- них від дворянства посадовців в разі їхнього передчасного вибуття41. Фінансувалися чиновники судового відомства коштом місцевого дво- рянства. У внутрішніх російських губерніях, крім них, дворяни утриму- 199 «Губер н и и н а особы х п р а ва х и п р и ви л еги я х сост оя щ и е… »я к п ол іт и ч н и й п р оек т 36 Романович-Славатинский А. В. Дворянство в России: От начала XVIII века до отмены крепостного права. — С.479; ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 17789. 37 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 18147. 38 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 26. — № 19628. 39 Романович-Славатинский А. В. Дворянство в России: От начала XVIII века до отмены крепостного права. — С.478; ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 17790. 40 Всього за Павла І було ліквідовано 34 установи місцевого значення (Скоробо- гатов А. В. Государство и общество в идеологии и политике императора Павла І. — Казань, 2004. — С. 53, 71; ПСЗ. — СПб., 1830. — Т.26: 1800-1801. — № 19418. 41 Писарькова Л. Ф. Государственное управление России с конца XVII до конца XVIII века: Эволюция бюрократической системы. — 499; ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 18057. вали своїм коштом ще й губернських і повітових землемірів, архітекто- рів, механіків та медичних чиновників і повивальних бабок лікарських управ, що становило, за підрахунками професора Харківського універ- ситету М. В. Клочкова, досить значну суму — понад півтора мільйона рублів, яка збиралася з дворянських маєтків. У такий «оригінальний» спосіб досягалося здешевлення державного апарату управління42. До кінця царювання Павла І у західних губерніях, як, до речі, і у внутрішніх, повітова адміністрація стала призначатися верховною владою. Це дало підставу сучасному казанському історику А. В. Ско- робогатову для висновку про протидію польському переважанню у західних губерніях внаслідок напливу осіб, котрі не належали до міс- цевого дворянства43. Імператор намагався таким чином мати у своєму підпорядкуванні «зайшлих» чиновників, гнучкіших викона- вців його волі, ніж представники станової корпорації. Яскравим свідченням особливого становища досліджуваних гу- берній було їхнє підпорядкування окремому департаменту Сенату, запроваджене ще Катериною ІІ під час його реформування 1763 р. Тож перше відділення Третього апеляційного сенатського департа- менту (1763–1888) з’ясовувало справи, що надходили саме з цих гу- берній, зокрема цивільні апеляційні з Волинської, Київської, Подільської губерній до 1840 р. Друге його відділення в 1840–1847 рр. розглядало крім тих, що доставлялися з лівобережних та правобе- режних українських губерній, справи з Курляндської, Ліфляндської, Фінляндської та Естляндської губерній. У спеціально створюваному 1763 р. Четвертому департаменті Сенату розглядалися карні апеля- ційні справи, що надходили на ревізію з лівобережних та правобе- режних українських та інших з особливими правами губерній, куди заборонялося звертатися судовій владі великоросійських губерній. Згідно з указом Олександра І від 27 січня 1805 р. відбувся перерозпо- діл справ, однак цього разу у П’ятому департаменті зосереджувалися карні справи губерній з особливими правами одночасно з іншими ве- ликоросійськими. Шостий карний департамент розглядав справи з 27 губерній, до числа яких віднесено українські: Катеринославську, Таврійську, Херсонську і Слобідсько-Українську. Те ж саме стосува- лося й Сьомого та Восьмого апеляційних департаментів44. Більше того, наступна сенатська реорганізація 1809 р. знову вра- хувала особливе становище губерній, бо поділила Третій департа- мент Сенату на два відділення, перший з яких опрацьовував 200 В а л ен т и н а Ш а н д р а 42 Клочков М. В. Очерки правительственной деятельности времени Павла І. — С. 423. 43 Скоробогатов А. В. Государство и общество в идеологии и политике импера- тора Павла І. — С. 75. 44 Российский государственный исторический архив: Путеводитель в 4 т. — СПб., 2000. — Т. 1: Фонды высших государственных учреждений. — С. 112–121; ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 28: 1804–1805. — № 21605. «тяжебні» справи західних губерній, Білостоцької області й одно- часно Римсько-католицької колегії. Інше відділення Третього депар- таменту Сенату зосереджувалося на з’ясуванні справ лівобережних українських губерній, а також Ліфляндської, Естляндської, Курлян- дської, Фінляндської. Крім того, тут завершувалися справи, що над- ходили з Юстиць-колегії ліфляндських, естляндських і фінляндських справ, створеної ще Петром І. Судівництво губерній з особливими правами, як пояснював Олександру І міністр юстиції П. В. Лопухін, відрізняється судовим порядком, обрядом (процесом), великою кіль- кістю справ, заплутаністю, різнорідністю, що вимагало до себе особ- ливої уваги, а також спеціально обізнаних чиновників для розв’язання судових справ, що надходили саме з цих губерній45. Бюрократизація управління та його неодмінної складової — діло- водства — у приєднаних західних губерніях також демонструє від- мінності від внутрішніх російських губерній та Прибалтійського краю. І серед них найперше варто згадати про мову документування управлінських процедур. Першим її поставив перед Павлом мінський, волинський і подільський генерал-губернатор О. А. Беклешов, ще не- давно ризький губернатор, досвід спілкування якого з остзейськими елітами підказував, що судочинство у ввірених йому губерніях має відбуватися двома мовами. Зокрема в судах нижньої інстанції — зем- ських, повітових, підкоморських судах та магістратах — польською, а у Головному суді — польською і російською. При цьому всі основні за- писи у книгах та екстрактах мають робитися російською, а тому й се- кретарів слід призначати із знанням прав і обрядів судочинства краю, як і польської мови46. Російська мова запроваджувалася у діловодство лише в державних установах Правобережної України, тоді як в Ост- зейському краї пануючою залишалася німецька. Що ж до діловодних форм, то вони повинні здійснюватися на основі «Учреждений для управления губерний…», про що йшлося в одному з указів, оскільки підсудок Стародубського повітового суду склав донесення за підпи- сом двох возних та свідків за формою «статутового права»47. Зверта- лася увага також і на запровадження гербового паперу, а оскільки й при польському правлінні прибуток від цього надходив до держави, то й тепер держава вводила гербову оплату48. В інших спрямуваннях державного життя також можна помітити ознаки політики врахування верховною владою особливого статусу західних губерній. Окремо варто говорити й про політику Павла І в конфесійній сфері, оскільки імператор спершу притримувався декла- рованого Катериною ІІ принципу свободи віросповідання. Іменними 201 «Губер н и и н а особы х п р а ва х и п р и ви л еги я х сост оя щ и е… »я к п ол іт и ч н и й п р оек т 45 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 30: 1808–1809. — № 23436. 46 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 24. — № 18135; Т. 25. — № 18670. 47 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 25. — № 19230. 48 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 25. — № 18532. указами Сенату 1798 р. у приєднаних до Росії областях створювалося Полоцьке архієпископство для уніатів та шість діоцезій для католиків: Могильовська, Віленська, Самогітська, Луцька, Кам’янська, Мінська49. Навернення уніатів у православ’я впродовж 179–1896 рр. викликало протест Святого престолу, і Павло І припинив перехід50. До привілеїв відносилися право на виготовлення та продаж спирт- них напоїв у вільному режимі, яке поширювалося не лише на дво- рянство, а й на козаків. Однак з часом держава обмежувала ці права шляхом стягування митної сплати. За Маніфестом 1810 р. її розмір встановлювали місцева влада разом з повітовими предводителями дворянства; в Полтавській губернії, наприклад, вона становила 60 коп. з відра. Таке рішення піддав сумніву малоросійський генерал-губер- натор Я. І. Лобанов–Ростовський, який вважав цю цифру заниже- ною51. Суперечки про розмір мита та географію його поширення тривали до 1864 р., часу запровадження правил про акцизний збір. Окремо можна говорити про землеволодіння в західних губерніях, зокрема про його різні форми, як його розглянув в монографічному дослідженні С. О. Борисевич52. В цілому еліта набутих територій позитивно поставилася до реформ Павла І, адже імператор рахувався з їхнім становищем, та вони й самі неодноразово, як свідчать тексти законодавчих актів, ініціювали потріб- ні їм зміни53. Хоча були й протилежні оцінки. О. В. Романович-Слава- тинський для ілюстрації ставлення українського дворянства посила- ється на анонімну записку, скоріше антипольського спрямування, у якій автор звинуватив О. А. Безбородька у реставраційних заходах, внаслідок чого створювалася величезна за територіальним виміром Малоросійська губернія. До того ж вона позбувалася Києва, а панство мусило формувати місцеве самоврядування за польськими зразками54. Про вплив на реформи Павла І відомого своїми патріотичними зусил- лями О. А. Безбородька свідчив Адам Чарторижський, адже канцлер залишився із катерининського оточення єдиним у колі імператора55 і за його настановами відбулося повернення судочинства Гетьманщини. 202 В а л ен т и н а Ш а н д р а 49 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. 25.. — № 18503, 18504. 50 Западные окраины Российской империи. — М., 2006. — С.108. 51 Павловский И. Ф. К истории полтавского дворянства 1802-1902 г.: Очерки по ар- хивным данным с рисунками. — Полтава, 1906. — С. 215. 52 Борисевич С. О. Законодавче регулювання поземельних відносин у Правобе- режній Україні (1793-1886 роки). — К., 2007. 53 Скажімо, у законодавчому акті від 24 вересня 1798 р. йшлося про звернення ест- ляндського рицарства про поділ губернії на дистрикти з запровадженням додаткових посад гакенріхтерів (ПСЗ. — Т. 25. — № 18675). 54 Романович-Славатинский А. В. Дворянство в России: От начала XVIII века до отмены крепостного права. — С.480-481. 55 Чарторижский А. Мемуары. — М., 1998. — С. 99. Час припинення чинності особливих прав та привілеїв розпочався при Миколі І, а фактором, що його прискорив, стало польське Листо- падове повстання 1830 р. Місцевим владним органам та посадовим особам, в тому числі й дворянським становим, присвоювалися назви згідно з «Учреждениями для управления губерний…», ліквідовувалися виборні посади (земського справника, голови суду, засідателів при- сутствених місць) та заміною особами, що їх призначав уряд за по- данням місцевого губернатора. Запроваджувалися призначувані посади городничих та поліцеймейстерів. Понижувалося значення де- партаментів Головних судів з наданням їм статусу палат. Гродські суди для шляхетства ліквідовувалися з передачею справ до повітових земських судів, що тепер отримували назву повітових. Земським справникам і засідателям земських судів, а також городничим, под- воювався розмір жалування удвічі56, аби вони ретельніше дбали про державні справи. Однак до тлумачення особливих прав та привілеїв державні діячі зверталися не раз, зокрема тоді, коли йшлося про відстоювання ре- гіональних особливостей в разі наступу на них центру. Спроба Міні- стерства фінансів позбавити малоросійських козаків права продавати свої спадкові землі 1821 р. змусила М. Г. Рєпніна, тоді ма- лоросійського військового губернатора, оскаржувати таке рішення, посилаючись на особливі права і привілеї. Подібне намагання по- ширити на Південну Україну загальнодержавну відкупну систему змусило М. С. Воронцова 1845 р. наполягати на праві вільного гу- ральництва, посилаючись при цьому на привілеї західних губерній57. Підсумовуючи, зазначимо, що ідея губерній з особливими пра- вами не випадково виникла саме при Павлі І. Вона була наслідком централізаторської політики Катерини ІІ, яка поширювала на при- єднані території уніфікований адміністративно-територіальний поділ для запровадження постійно діючих державних податків та рекрутської повинності. Реакція на них місцевих еліт не була одно- значною й уподібнювала Російську імперію європейським монар- хічним режимам, де їх запровадження супроводжувалось обґрунтуванням права верховної влади оподатковувати усіх підда- них без їхньої згоди для потреб держави, для захисту спільного, і вер- ховної влади і підданих інтересу58. Аби знати розміри податків, держава вдавалася до змін адміністративно-територіального поділу, згідно з якими вона розміщувала і фіскально-поліцейські 203 «Губер н и и н а особы х п р а ва х и п р и ви л еги я х сост оя щ и е… »я к п ол іт и ч н и й п р оек т 56 ПСЗ. — 2 собр. — СПб., 1832. — Т. 6. — Отд. 1: 1831. — № 4382, 4894. 57 Шандра В. С. Малоросійське генерал-губернаторство 1802-1856: Функція, струк- тура, архів. — К., 2001; Її ж. Епізод із діяльності новоросійського і бессарабського генерал-губернатора М. С. Воронцова // Архіви України. 2002. — № 1–3. — С. 255. 58Цатурова С. К. Нина Александрова Хачатурян: портрет ученого в зрелости // Искусство власти: Сборник в честь професора Н. А. Хачатурян. — СПб., 2007. — С. 17. установи. Щоб зберегти та зміцнити політичний лад з огляду на революційні події у Франції, Павло І здійснював певні поступки місцевим елітам набутих західних територій. Питання про особливі права чи не вперше поставили дворянські депутати, коли обговорювалися пропозиції до Законодавчої комісії 1767 р. На позиціях збереження відмінних від інших дворян прав на- полягали депутати від Ліфляндської, Естляндської, Малоросійської і Смоленської губерній. Перші з чотирьох нагадували про дворянське самоврядування, яке у них існувало уже давно59. Наслідки поділу на податне і неподатне населення відчуло відразу, й саме цей поділ спри- чинив невдоволення, а то й боротьбу станів і соціальних груп за його скасування. Право на несплату вимагало легітимного пояснення, та- кого, щоб його визнавала верховна влада. Тож еліта набутих Росією народів західного пограниччя, маючи подібну до європейської ва- сально-сеньйоріальну ієрархію, намагалася протистояти імпера- торській верховній владі, вдаючись до торгу чи обміну на поступки регіонального чи станового характеру. У її арсеналі були й незаконні, з погляду верховної влади, дії, зокрема захист свого права належати до привілейованого стану у такий спосіб, як фальшування записів у метричних та дворянських книгах тощо. Тож впроваджуючи статус губерній з особливими правами, Павло І запропонував проект, який здалеку нагадував щось подібне на угоду домовленостей, химерний «суспільний договір», з привілеями на територіальній основі. Павло І, ставши імператором, не відкинув намірів та планів Кате- рини ІІ зміцнити державу, а підійшов до них вибірково, почавши з адміністративно-територіального поділу у межах історично сформо- ваних регіонів. Він повернув традиційне судівництво в набутих Ро- сією землях на виборному самоврядуванні, однак залишив апеляцію за Сенатом, що значно зменшувало роль та значимість місцевої су- дової влади. Зверхність виконавчої влади щодо судової убезпечувала від будь-яких проявів локального сепаратизму. Павло І не ліквідову- вав адміністративно-фінансові установи, не відмінив податкову ре- форму та рекрутський набір, керуючись при цьому загальними імперсько-державними інтересами. Реалізована ідея повернення на- бутим, зокрема і за правом завоювання, губерніям статусу особливих прав і привілеїв відіграла свою політичну роль як спроба залучення регіональної еліти до імперського проекту. 204 В а л ен т и н а Ш а н д р а 59 Корф С. А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 го- дов. — СПб., 1906. — С. 70, 80.

«Губернии на особых правах и привилегиях состоящие…» як політичний проект

Репозитарії

Схожі ресурси