Локальна історія: виклики і перспективи

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2010
1. Verfasser:	Зіневич, Н.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2010
Schriftenreihe:	Регіональна історія України
Schlagworte:	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77947
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Локальна історія: виклики і перспективи / Н. Зіневич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 4. — С. 27-46. — Бібліогр.: 41 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-77947
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-779472015-03-10T03:02:24Z Локальна історія: виклики і перспективи Зіневич, Н. Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії 2010 Article Локальна історія: виклики і перспективи / Н. Зіневич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 4. — С. 27-46. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. XXXX-0087 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77947 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
spellingShingle	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Зіневич, Н. Локальна історія: виклики і перспективи Регіональна історія України
format	Article
author	Зіневич, Н.
author_facet	Зіневич, Н.
author_sort	Зіневич, Н.
title	Локальна історія: виклики і перспективи
title_short	Локальна історія: виклики і перспективи
title_full	Локальна історія: виклики і перспективи
title_fullStr	Локальна історія: виклики і перспективи
title_full_unstemmed	Локальна історія: виклики і перспективи
title_sort	локальна історія: виклики і перспективи
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77947
citation_txt	Локальна історія: виклики і перспективи / Н. Зіневич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 4. — С. 27-46. — Бібліогр.: 41 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT zínevičn lokalʹnaístoríâviklikiíperspektivi
first_indexed	2025-07-06T02:10:30Z
last_indexed	2025-07-06T02:10:30Z
_version_	1836861704783265792
fulltext	Наталія Зіневич ЛОКАЛЬНА ІСТОРІЯ: ВИКЛИКИ І ПЕРСПЕКТИВИ «...хотілося б, щоб фахівці суспільних наук... бачили в історії винятковий засіб пізнання та дослідження» Ф. Бродель Глобалізація-глокалізація; міждисциплінарність-інтердисциплінарність- трансдисциплінарність; локальна історія — мікроісторія; локальна історія — біографістика; локальна історія — позанаукове соціальне знання Починаючи з другої половини ХХ ст. і зі значною інтенсивністю в останній його чверті соціально-гуманітарні науки проходили через серію різних «поворотів» та «викликів». Серед них в академічній літе - ратурі найчастіше згадують антропологічний, лінгвістичний, куль - турний, прагматичний, постмодерністський, семіотичний та ін. Ці події обумовили якісні зміни в способах продукування, передачі і представлення наукового знання, отримали загальну назву «пово - рот», або «революція» в гуманітаристиці. Зазнала значної трансформації соціальна реальність, змінились моделі її відображення, відбулись суттєві зміни в стратегіях дослі - дження цієї реальності. Образ суспільства в нинішніх реаліях з властивою йому невизначеністю й поліваріантністю вимагає відпо - від ної методології. Формування новітніх способів наукової репрезен - тації опосередковано спровоковане новими способами відтворення соціальності. Розпад соціальної реальності на різноманітні поля і анклави, множинність типів індивідуального досвіду, плюралізм практик повсякдення спричинили зростання наукового інтересу до локаль - них соціокультурних форм буття, стимулювали актуалізацію про - блеми простору і просторових вимірів історичних досліджень. В фокус дослідження потрапили розмаїття життєвих світів й інди - відуальних траєкторій, які традиційно вважалися друго ряд ними чи периферій ними. Вплив цих змін на характер наукової раціональ - ності виявився, зокрема, у виокремленні напряму — лока льної © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 4. — С. 27–46 © Наталія Зіневич, 2010 історії1 — з характер ним проблемним полем та специфічною стратегією дослідження з орієнтацією на методи, адекватні новому образу соціальності, побудованому на різнорідному грунті дискретної, гетерогенної, мозаїчної соціокультурної реальності. Особливу увагу дослідники локальної історії приділяють методологічним принципам мікроісторичних досліджень, серед яких: зміна масштабу спостереження, реконструкція апріорних схем соціальної стратифікації, урахування принципу неоднорідності і динамічності соціального контексту, нове трактування граничного випадку з позиції історичної генералізації. Пріоритетними настановами в методологічному плані виступають проблематизація історичної дійсності; ставлення до джерела не як до речового свідчення, а як до смислової реальності, за допомогою якої уможливлюється опосередкований діалог між минулим і майбутнім в науках про культуру. Зростання «епістемoлогічної довіри» до позанаукнового соці - ального знання, стимульоване феноменологічним поворотом, значно активізувало тему повсякденності як передумови знань про людину і суспільство2. Різні аспекти концепції повсякденності обумовили появу досліджень в царині соціології повсякденності, історії повсякденності, гносеології і психології повсякденності, естетики повсякденності, семіотики повсякденності тощо3. Соці ально-гуманітарні науки потроху позбавляються месіанства і спря мо вують свій евристичний потенціал на формування життєздатних стратегій дослідження феномена соціокультурного універсуму та його цивілізаційної складової. У зв’язку з цим спробуємо поглянути на діалектику глобальне-локальне в умовах глобалізації-глокалізації. 28 Н а т а л ія З ін ев и ч 1 Верменич Я. Нова локальна історія та історична регіоналістика: експлі - кація термінів // Регіональна історія України. — К.: Інститут історії України НАН України, 2007. — № 1. — С. 13–28; Верменич Ярослава. Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації // Регіональна історія України. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — № 3. — С. 9–40; Гомаюнов С. А. Местная история: проблема методологии // Вопросы исто - рии. — 1996. — № 9; Маловичко С. И., Булыгина Т. А. Современная истори - чес кая наука и изучение _локальной истории // http://www.newlocalhistory. com/boQkshelf.; Маловичко С. И., Мохначева М. Н. Регионалистика — исто - ри ческое краеведение — локальная история: размышление о порогах и поро ках «не/совместимости» // Харківський історичний збірник. — Вип.8. — Х., 2006. 2 Див.: Бойм С. Общие места. Мифология повседневной жизни. — М.: Новое литературное обозрение, 2002. 3 Лелеко В. Д. Пространство повседнев ности в европейской культуре / Санкт-Петербургский гос. ун-т культуры и искусств. — СПб., 2002. — С.8. Глобалізація — глокалізація Глобалізація сприяє взаємозв’язкам й взаємозалежності всіх країн, «спресовує» світ у єдине ціле, перетворює планету в «світове село» («global village») із спільними проблемами. На стику тисячоліть людство зіштовхнулося з надзвичайно гострими проблемами, які отримали назву «глобальних» і під якими ми будемо розуміти сукупність суперечливих процесів, що лежать в основі сучасної кризи світової цивілізації. Важливе місце у світовому розвитку зайняла стратегія глобалізму — такого собі сучасного проекту глобалізації, що пропагує неоліберальні цінності («вільна торгівля», «капіталізм» і «демократія»). Перехід люд - ства до постіндустріальної цивілізаційної епохи сприяв утве рдженню глобалізму як наукової парадигми світового розвитку. «Створивши всесвітні комунікаційні мережі, людина остаточно перетворила себе на частину чогось більшого, ніж вона сама, — пише в книзі «Прак - тика глобализации: игры и правила новой эпохи» М. Делягін, — людське суспільство одержало новий — інформаційний вимір, потен - ціал якого ще далеко не реалізований. Цей вимір допоки існує в зародку, в потенціалі. Хочеться вірити, що саме його незавершеність, і тільки вона, не дозволяє сучасній людині зрозуміти наслідки того, що відбувається; сьогодні вона може тільки передчувати й боятися їх, як і будь-яких інших далеких від остаточного прояву й тим більше завершення принципових змін»4. Підкреслюючи інтелектуальну безпорадність людей перед новим світом, вчений резюмує: «Ще нещодавно вона (людина — Н. З.) називала усе незрозуміле, що впли - вало на неї, «богом»; сьогодні чи не найбільш популярним терміном у світі, стало вживане приблизно з цією метою поняття «глобалізація»5. У лічені роки термін і концепція набули популярності. Але незабаром виявилося, що глобалізація як реальний процес зазнала кризи, у зв’язку із чим з’явилися «постглобалізаційні» наукові праці, що зайняли проміжну позицію між прихильниками й супро тив - никами цієї концепції. Критики зазнав сам термін «глобалізація», зокрема, потребував уточнення об’єкт цієї дії або процесу6. Більшу змістовність концепція глобалізації знайшла в працях учених, що зв’язували реальні глобалізаційні процеси з інформацій - ним етапом сучасної науково-технічної революції та її впливом 29 Л ок а л ь н а іст ор ія : в и к л и к и і п ер сп ек т и в и 4 Братимов О. В., Горский Ю. М., Делягин М. Г., Коваленко А. А. Практика глобализации: игры и правила новой эпохи. — М., 2000. — С.15. 5 Там само. 6 Невизначеність самого терміна «глобалізація» як теоретичного виразу реальних процесів подекуди призводила до підміни ним колишніх концепцій мондіалізації, модернізації, універсалізації, вестернизації, інтернаціоналі - зації тих або інших сторін життя всіх або більшості народів світу. на розвиток світової економіки, фінансів, телекомунікаційних і транс портних систем, науки, що інтенсивно змінюють буття людства. Вони наділяють поняття глобалізації статусом одного з магістраль них напрямків світового розвитку на етапі становлення інформаційного суспільства, вважають Інтернет символом глоба - лізаційних процесів, підкреслюють зростаючу роль у житті людства різного роду транс національних організацій, корпорацій, рухів, відзначають глобаліза цію фінансово-кредитної сфери й виникнення геоекономіки. Численні групи вчених протягом останніх десятиліть ХХ ст. кри - тикували теорію й практику неоліберальної глобалізації, залиша - ючись при цьому на позиціях визнання об’єктивності цього феномена. Вони не вважали неминучими й виправданими процеси реалізованої в сучасному світі неоліберальної моделі глобалізації, звертали увагу на такі її вади, як закріплення нерівномірності розвитку країн і народів; активне збагачення багатих і зубожіння бідних; загрози соціально-політичної й культурної уніфікації, попереджаючи, що постіндустріальна епоха й інформаційна революція несуть у собі серйозні проблеми для всіх країн. Так, в інтерпретації Е. Рашковського й В. Хороса існують наступні загрози: зростаюче соціальне розшарування, у тому числі в розви - нених країнах, оскільки в постіндустріальному виробництві все визначає досить вузьке коло високопрофесійних фахівців, інтелек - туалів, яким потрібні лише постійні виконавці; звідси — елітарність як організуючий принцип економічного життя, політичної сфери, системи освіти; відповідно — послаблення демократичних структур і інститутів громадянського суспільства; феномен «комп’ютерного відчуження», занурення індивіда у віртуальну реальність, що ви - тісняє з його свідомості живий світ; як наслідок — поширення «піару», упевненість керівників, менеджерів, засобів масової інформації й інших, що всі проблеми можна розв’язати «промиванням мізків»; домінування прагматизму, деідеологізованої раціональності, «ефек - тив ності», «професіоналізму» як вищих чеснот (за яким прихована гонитва за матеріальними благами), що веде до зниження мораль - ного рівня в суспільстві, особливо в його верхніх ешелонах; надлишок інформації (бо 80% її практично виявляється незатребуваною в силу своєї непотрібності), яку вже цілком можна вподібнювати забруд - ненню навколишнього середовища. Ця інформація залишається «неприбраною», неопрацьо ваною, серед іншого, і в силу гіпертро - фованої спеціалізації наукового знання, у результаті чого губиться зв’язок цілого6. 30 Н а т а л ія З ін ев и ч 7 Рашковский Е., Хорос В. Мировые цивилизации и современность // Мировая экономика и международные отношения. — 2002. — № 1. — С. 18. Природно тому, що наростаюче (на ґрунті глобалізації) включення ціннісних механізмів у регулювання розвитку суспільства впливає на долі не тільки окремих країн, але й найбільших світових співто - вариств. Важливим виявляється усвідомлення ролі культури як чинника, що визначає загальний напрям трансформаційних проце - сів та його специфічні особливості на місцях. Більше того, можна припустити, що саме на ґрунті ціннісних взаємодій у другій половині XXI ст. відбудеться радикальне перекроювання світового простору. Розвиток глобалізації як об’єктивного фактора інтеграції супро - воджується трансформацією ціннісно-смислових систем. Вона нерід - ко сполучена із проблемами конфліктогенності, деструктивними тенденціями, різноманітними загрозами, ризиками, нестійкістю сучасного миру. Послаблення національно-культурної ідентичності загрожує серйозними наслідками для національної безпеки окремих держав8. Під загрозою опиняється національна структура як така. Глоба - лізація заперечує не вже усталені національні культури, а можливість подальшого існування й розвитку культури в цій формі. У світі глобальних трансформацій індивід, залучений у транснаціональні мережі, не може вже обмежитися тільки своєю національною культурою. В результаті виникають нові глобальні локальності, які поєднують людей не за національною ознакою, а по спільності їх культурних переваг, тобто на основі вибору ними своєї культурної ідентичності. Глобалізація, іншими словами, створює не національну, а глобальну локальність, яка одночасно й зв’язує людей у планетарному масштабі, і розрізняє їх залежно від зробленого ними культурного вибору. За своїм змістом така трактовка терміна спрямована проти концепцій глобалізації, які виходять із логіки становлення уніфіко - ваної світової системи транснаціональних зв’язків, й ігнорують розмаїття й відмінності. Під «світовою системою» у них розуміється або капіталістична система, за зразком розвинених країн Заходу, насамперед, США, або глобальних інформаційних мереж, що пере - бувають під контролем наднаціональних органів влади. Проти спрямованості цих концепцій на уніфікацію виступила низка відомих західних соціологів, протиставивши їм концепцію культурної глоба - лізації. У плані культури, на їхню думку, глобалізація не пригнічує, а зберігає й навіть частково актуалізує її локалізацію. Зближення, під впливом універсалізації культури, способу життя людей різних країн 31 Л ок а л ь н а іст ор ія : в и к л и к и і п ер сп ек т и в и 8 См.: Бек У. Что такое глобализация?: Ошибки глобализма — ответы на глобализацию. — М., 2001; Москвичев Л. Н. Глобализация — два уровня анализа // Глобализация и перспективы современной цивилизации. — М., 2005; Панарин А.С. Глобальное политическое прогнозирование в условиях стратегической нестабильности. — М., 1999. та регіонів відбувається у формі культурної гібридизації (метисизації, креолізації)9. Глобалізація породжує нові розмежувальні лінії, нові локальності, які вже не збігаються із традиційними — місцевими, регіональними, національними, етнічними та ін. — формами культурної ідентифі - кації людей. Чим глибша глобалізація, тим більше затребуваною виявляється локальна специфіка. Для позначення цього подвійного процесу англійський соціолог Роланд Робертсон запропонував термін «глокалізація», оскільки гло - баль ні й локальні тенденції в остаточному підсумку взаємо доповнювані й взаємопроникні, хоча в конкретних ситуаціях можуть прийти в зіт - кнення. В основу концепції глокалізації покладена ідея децентралізо - ва ного й «справедливого» світу. Глокалізація засвідчує, що глобальні відносини можуть складатися не тільки між сусідніми регіонами із спільним кордоном. Моделі глокалізації розробляються, спираючись на мережеві форми самоорганізації й міжкультурну комунікацію10. Низка транснаціональних корпорацій пропагують глокалізацію в якос - ті стратегії, що передбачає створення нових виробництв у регіонах, або тактики на підлаштування під потреби покупців і смаки споживачів11. 32 Н а т а л ія З ін ев и ч 9 Культурна гібридизація — змішання, взаємопроникнення та викорис - тання елементів різних культур в певному соціальному контексті. Саме тому глобалізація не обов‘язково призводить до загальної стандартизації в річищі вестернізації чи-то американізації, частіше відбувається «периферизація гло - бального», «одомашнювання» зовнішніх культурних впливів. Локальні культури демонструють здатність адаптувати навіть тренди, які видаються універсаль - ни ми. Гібридизація можлива і в точках перетину загальнонаці ональ ного і ре гі - онального. Явища гібридизації, однак, можуть мати і де струк тивні наслід ки, що ви яв ляються у нездатності до культурного спротиву або підміні квазі-цін - ностями під впливом механізмів (пост)сучасних культур них індустрій. В ней - тральному значенні термін вказує на характерні риси постмодерністського мистецтва і в цілому культурного виробництва («пас тиш»). Див., напр.: Сусло - ва Т.И. Общечеловеческое и национальное в куль туре, вызов глобализации // Кантовские чтения в КРСУ (22 апреля 2004 г.); Общечеловеческое и нацио - наль ное в философии. II международная научно-практическая конференция КРСУ (27-28 мая 2004 г.). М-лы выступлений. — Бишкек, 2004. — С.177-183. 10 Першу глокальну організацію Glocal Forum було утворено в 2001 р., з метою прискорення світового розвитку через розвиток місцевостей і підви - щення уваги до локальних проблем. Див.: Травина Е.М. Этнокультурные и конфессиональные конфликты в современном мире. — СПб., 2007. 11 Маркетологи, впроваджуючи «глобальні бренди», у ситуації мульти куль - турного постмодерну, ризикують банкрутством власних компаній. Глокаліза - ція змінює стратегію брендингу, вимагаючи максимального урахування культурних особливостей споживача. «Локалізується» не тільки продукт, але й весь комплекс маркетингових комунікацій, і часом навіть імідж самих маркетологів... Монополії, розбудовуючи безліч локальних брендів, усе більш втрачають імідж якихось глобальних «стандартизаторів». Глокалізація, по суті, веде до того, що глобальність виявляється не якимось одновимірним простором, а транслокальністю. Поняття «локус» (місце, місцезнаходження, місцевий центр) позна - чає місце перетину комунікацій чи-то систему ієрархічно пов’язаних між собою місць, з власними культурними традиціями, з яких склада - ється регіон. Сьогодні на зміну «Європі національних держав» усе більш наполегливо приходить «Європа регіонів». Цей процес набирає силу через загальноєвропейську інтеграцію. Так макро — і мікрорегі - о нальний рівні формують єдину, але різноманітну регіонально- конти нентальну мережу. Розвивається й логічно доповнює цей процес система єврорегіонів — культурно близьких територій на кордонах двох або декількох держав, специфіка існування яких поступово приводить до їхньої юридичної екстериторіальності, тобто незалеж ності від тієї або іншої «метрополії» з її централізованим бюрократич ним апаратом12. Реалізується цей проект не тільки всередині ЄС13. Глокалізація підміняє колишнє геополітичне супер - ництво централі зованих національних держав мережевою геоеконо - міч ною конкурен цією й прямим геокультурним обміном між різними регіонами. Причому ці регіони зі своїми унікальними брендами спочатку можуть виникати й виникають як віртуальні проекти. Глокалізація, як характеристика складної, «композитної» світобу - дови транс — і інтернаціональних суб’єктів неоднорідного територі - аль ного масштабу й калібру впливу, а також напрямків їх діяльності й просторового розвитку, позначила більш пильне прочитання фено - мену глобалізації14. Суверенітет у цих умовах усе частіше стає тран - зит ною категорією, відбувається нове прочитання таких, видалося б, традиційних понять, як самостійність, незалежність, свобода15. 33 Л ок а л ь н а іст ор ія : в и к л и к и і п ер сп ек т и в и 12 Скотт Дж. Стимулирование кооперации: могут ли еврорегионы стать мостами коммуникации? // Кочующие границы. Материалы международ - ного семинара (Нарва, 12–16 ноября 1998 г.) / Под ред. Бердниковой О., Воронкова В. // Труды ЦНСИ. — Вып. 7. — СПб., 1999. // http:// www.indepsocres.spb.ru/7r.htm или www.indepsocres.spb.ru/scott_r.htm 13 Студенніков І. Феномен єврорегіонів в контексті методології історико- регіональних досліджень. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. (Збірник статей). Вип. 22-23. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — С. 187–201. 14 Просторовий і навіть просторово-часовий континуум глобалізації на - бу ває осмислення в географічних дисциплінах, особливо в їх історичних відгалуженнях. У франкомовній літературі «мондіалізацію» (еквівалент «глобалізації») трактують як трансакційний процес, що породується різноманітними обмінами між різними частинами земної кулі. О. Дольфюс в книзі «Глобалізація» основним тлом досліджень обирає геополітичні події та явиша, які вплинули на розвиток процесів глобалізації. Учений простежує чіткий взаємозв‘язок між геополітикою та глобалізацією. Див.: Чешков Марат. Глобализация: сущность, нынешняя фаза, перспективы // Pro et сontra. — Т. 4. — № 4. — 1999. — С. 114–127. 15 Неклесса Александр. Современная книга перемен. Глокализация гло - бализации // Политический класс. — 2007. — № 3 — С. 17. Міждисциплінарність — інтердисциплінарність — трансдисциплінарність Геополітичні зміни на планеті і вплив постмодернізму на осмис - лення підвалин суспільного буття, зокрема специфічність буття людини у локалізованих соціокультурних середовищах, стимулювали актуалізацію проблеми простору і просторових вимірів історичних досліджень. В усьому світі зріс інтерес до вивчення регіональних культур і їхніх взаємовпливів, історії повсякденності, менталітету, впливу на життєвий уклад природно-географічних, соціоетнічних, геополітичних, історико-культурних чинників. У таких умовах велінням часу стало звернення до історико-порівняльних методик, до світового досвіду регіональних, зокрема, історико-антрополо - гічних досліджень. У результаті до порядку денного ввійшли такі значимі згодом теми, як трансдисциплинарність. Популярні на межі тисячоліть міждисциплінарні підходи, які нині тяжіють від міждисциплінарності через інтердисциплінарність до трансдисциплінарності, створили грунт для перенесення ваги в соціогуманітарних дослідженнях на локальні соціуми — об’єкти, які традиційно вважалися другорядними чи периферійними для істориків. В 1990-х роках в пострадянському гуманітарному дискурсі слово «міждисциплінарність» лише утверджувалось16. Міждисциплинар ність часто розуміється як загальна культурологізація знання, як вибір аспекту, ракурсу вивчення об’єкта й не супроводжується звертанням до понять, методів суміжних соціальних і гуманітарних наук17. В руслі полідисциплінарного методологічного синтезу в останні роки гумані - тарії здійснюють дослідження різних сфер життя людей минулого крізь призму соціальних зв’язків і культурно-історичних традицій18. Оскільки центральна позиція в українському науково-публічному дискурсі належить історії, особливої уваги потребує експлікація та аналіз стратегій локальної історії в історичних дослідженнях та розгляд конструюючого впливу історіософської складової на між- інтер-трансдисциплінарному рівні досліджень. Я. Верменич вказує 34 Н а т а л ія З ін ев и ч 16 Зокрема, саме такою була спрямованість дітища А. Я. Гуревича, часо - пису «Одиссей» з перших років його існування: поряд з працями істориків, там друкувалися роботи психологів, лінгвістів, соціологів, етнографів (на поч. XXI ст. цей міждисциплінарний стиль був багато в чому втрачений). Див.: Кром М. М. Арон Яковлевич Гуревич и антропологический поворот в исторической науке // Новое литературное обозрение. — № 81. — 2006. Режим доступу // http://magazines.russ.ru/nlo/2006/81/kr14.html 17 Див.: Междисциплинарный синтез в истории и социальные теории: теория, историография и практика конкретных исследований / Под ред. Л. П. Репиной, Б. Г. Могильницкого, И. Ю. Николаевой. — М.: ИВИ РАН, 2004. 18 Репина Л. П. Проблема методологического синтеза и новые версии социальной истории //http://www.history.vuzlib.net/book. на новітні тенденції у просуванні від традиційних до інноваційних підходів у дослідженні локальних форм буття людини, які виявля - ються в стрибкоподібному переході від осмислення фрагментарного як неістотного, другорядного, ілюстративного через визнання його самоцінності як дослідницької проблематики до вписування локальності у більш широкий контекст19. Історія експліцитно звертається до інших наук про людину. Вона не розглядає свій об’єкт незалежно від цих останніх. Сьогодні історична дисципліна рішуче переходить від Історії до численних історій. Однак «глобалізація» не виключається із сучасних дослі - джень. Французький історик Франсуа Фюре, пропагуючи трансдис - циплінарний рівнь досліджень (une instance englobante), зазначав, що глобальне, вже не будучи об’єктом історії, може залишитися її обрієм20, тоді як дослідження локальних історичних процесів в локальних масштабах являтимуть собою, за визначенням Жака Ревеля, «конкретне обличчя глобальної історії»21. Українська дослідниця Тетяна Попова відзначає загальну тенден - цією в світовому історіографічному процесі останньої третини ХХ ст., пов’язану з акцентом на вивченні регіональних культур та їх вза ємо - впливу, аналізом впливу на локальні об’єкти природно-географічних, соціоетнічних, геополітичних, історико-культурних чинників22. Дина - міку розвитку нових наукових напрямів значною мірою обумовлює внутрішня логіка наукового процесу. Протягом останнього десятиліття в Україні відбувається становлення регіона лістики з взаємопов’язаних, але все ж традиційно ізольованих областей вивчення регіональних процесів різними науками (політологією, географією, економікою, соціологією, демографією, екологією тощо) в єдину міждисциплінарну галузь знання з високим рівнем системності23. Вважаємо, що історіографічна рефлексія шляхом вивчення ситуації в історичному пізнанні, осмислення його перспектив мають не лише локальне конкретно-наукове значення, але й дають змогу наблизитися до розуміння глибинних рушіїв (смислів) трансфор - 35 Л ок а л ь н а іст ор ія : в и к л и к и і п ер сп ек т и в и 19 Верменич Ярослава. Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації // Регіональна історія України. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — № 3. — С. 21. 20 Рюс Ж. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. — К., 1998. — С. 406. 21 Ревель Ж.-Ф. Микроисторический анализ и конструирование социального / Пер. с фр. Е. И. Лебедевой // Одиссей. Человек в истории. 1996. Ремесло историка на исходе ХХ века. — М., 1996. С. 110–127. 22 Попова Т. Н. Проблемы категориального аппарата историко-регио - наль ных исследований в современной российской историографии // Запис ки історичного факультету. — Вип. 11. — Одеса, 2001. — С. 22. 23 Верменич Я. В. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіона - лістики в Україні. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — С. 3–4. мацій всього комплексу соціально-гуманітарних наук. Виокремлення нових рівнів історичного пізнання відбувається в контексті пере - осмислення проблеми «час — простір» і вдосконалення дослідницьких методів. Зокрема, через визначення епістемологічного статусу мікроісторії як дослідницької стратегії. Продуктивність вибору мікромасштабу в історичних досліджен - нях виявляється у можливості реконструювати життєві стратегії, які можна побачити лише з близької відстані, і дозволяє поглянути на минуле як на переплетіння різноманітних можливостей. Завдяки застосуванню дослідницького інструментарію мікроаналізу створю - ється можливість відмовитися від апріорних конструкцій та погля - нути на соціокультурні процеси як динамічні, відкриті, неоднорідні в залежності від контексту. Підвищена увага до дослідницької техніки мікроаналізу історичного минулого, до індивідуального в мікро - історії — це не нехтування соціокультурними спільнотами; навпаки, індивідуальні стратегії поведінки розглядаються у напрямку форму - вання групової ідентичності. В межах локальної історії спостері - гається вирішення проблеми історичного наративу, поставленої в ході лінгвістичного повороту й постмодерністської експансії. Зокре - ма, в контексті методологічної рефлексії на базі мікроісторичного підходу відбулось «перевідкриття» історичної біографії. Локальна історія — мікроісторія У світовій соціогуманітарній думці сплеск інтересу до мікроісторії і явищ локалізму припав на 1960–1970-ті pp. Новий вимір досліджен - ня «місць» був започаткований британською історіографією. В попе - редні роки локальна історія бачила своє завдання здебільшого в тому, щоб наочно ілюструвати місцевим матеріалом канву національної й регіональної історії. Нова локальна історія прагне відійти від пошуків усереднено-типового, зосередитись на конкретному просторово- ідентифікованому відображенні соціальної взаємодії у певних часо - вих рамках. Заміщення традиційної моделі історичного краєзнавства й методологічне переоснащення локальної історії здійснювалося на основі мікросоціологічних теорій і підходів. Невдовзі вималювалися виразні відмінності національних шкіл локальної історії, зокрема британської і французької. Британська школа віддавала перевагу «мікросоціальній» історії із максимальною деталі - зацією дослідницьких об’єктів. Так, локальні спільноти розгля далися британським істориком Г. Фітьян-Адамсом як своєрідний «мікрокосм цілого суспільства», соціальний організм, що розвива ється за власними законами24. Французька школа зосереджувалася на створенні моно гра - 36 Н а т а л ія З ін ев и ч 24 Историк в поиске. Микро- и макроподходы к изучению прошлого. — М., 1999. — С. 32–39. фічних досліджень по провінціях (на регіо наль ному рівні) у широкому хронологічному діапазоні з залученням до історичних студій широкого спектру гуманітарних досліджень25. У вивченні географічно позначених локальних співтовариств типо ло гічно близькими виглядають принципи бухарестської монографіч ної школи й соціологічної системи Дмитріє Густі — з основною для монографічного дослідження ідеєю: різні аспекти, досліджувані окремими соціальними й гуманітарними науками, які вже одержали статус класичних, у дійсності суть численні сторони їх зв’язків в рамках єдиної історичної реальності. У 1970–1980-х pp. дослідницькі підходи «локалістів» дифе рен - ціювалися не лише географічно, але й змістовно — у спектрі від дослідження локальності через розкриття внутрішньої організації соціального середовища і механізмів його функціонування до фокусування уваги на індивідах та їхній ідентифікації, через зміну соціальних ролей і стереотипів поведінки у контексті їхнього життє - вого простору. Ці підходи демонстрували пошук виходу з мікропрос - тору локального соціуму на більш високу «орбіту», що дикту вало необхідність комбінування інструментів макро — і мікроаналізу. Але теоретичні моделі узагальнення набутого емпіричного матеріалу на регіональному рівні ще не були розроблені. Тема співвідношення мікро — та макроістрії і відповідних пошу кових стратегій розглядається К. Гінзбургом, Дж. Леві, Е. Ле Руа Ладюрі, Э. Гренді, Ж. Ревелем, Ч. Тиллі, С. Черутті, Ю. Безсмертним, Б. Могиль - ниць ким та ін. Значні запозичення методів мікроаналізу, напрацьо - ваних соціологією дають можливість досліджувати продуку вання соці ального шляхом звернення до індивідуального. Це перш за все мето - ди і стратегії якісної соціології: етнографічне дослідження, «кейс-стаді», «обґрунто ва на теорія», «усна історія», «історія життя». Вико рис тову ють - ся епісте мо ло гічні можливості конструктивістської парадигми, мере же - во го аналізу міжособистісних взаємодій, біогра фіч ного підходу та методів наратив ного аналізу — як міждисциплі нарних стратегій в соці - ально-гуманітарних науках. Цілісну картину історичного процесу може забезпечити багаторівневий підхід, коли мікро-, мезо — і макро рів ні спів існують на основі інтеграції. Тобто творення моделі «соціаль но го простору» має виходити із дослідження різнорівневих міжгрупових і міжособистісних контактів. В методо логічному аспекті вони втілю ються в таких принципах, як необхідність зміни «фокусних» відстаней, поєд - нан ня різних дослідницьких стра тегій, варіювання масштабу спо сте ре - ження. Стратегії мікроаналізу змінюють розуміння проблем нос ті, від - криваючи її нові виміри і ракурси. Це формує, в свою чергу, дис курси з підвищеною увагою до мікромеханізмів відтворення культури в соціумі. 37 Л ок а л ь н а іст ор ія : в и к л и к и і п ер сп ек т и в и 25 Бессмертный Ю. Л. Пути междисциплинарных подходов и опыт «Ан - на лов» // Споры о главном: Дискуссии о настоящем и будущем истори чес - кой науки вокруг французской школы «Анналов». — М., 1993. — С. 81. Теоретичні дослідження останніх років досить аргументовано обґрун товують епістемологічний статус мікроісторії та мікромас - штабу як основи дослідницької стратегії локальної історії; вказують на розши рення інформативності історичного наративу з точки зору мікроісторії. На сьогодні ще не достатньо визначеною є роль мікростратегій та діалектики взаємодії мікро — та макростратегій в соціально- гуманітарних науках. Дослідницькі стратегії, базовані на онтології «непрозорості» соціокультурної реальності, являють собою різні варіанти подолання цієї непрозорості, ідучи від «школи підозри» Фрідріха Ніцше26 кредо дослідницької стратегії «розуміючої соціології» Макса Вебера27, «насиченого опису» Кліфорда Гірца28 — об’єктивувати реальність, розчинену у світі повсякденності. Сучасні стратегії дослідження локальної історії обумовлені також постструктуралістською відмовою від образів уніфікованої соціальної реальності та заміною їх моделями, в яких домінують ідеї розбіж - ності, дискретності, розриву. Починаючи з 1970-х рр. мікроісторичний підхід займає важливе місце в епістемологических дискусіях серед істориків. Повернення пізнавальної цінності історичного знання (на противагу постмодер - ністському пантекстуализму) привернули до мікроісторії увагу багатьох істориків в усьому світі. У проекті мікроісторії приваблива не тільки його гуманістична спрямованість, він цікавий тим, що являє собою обґрунтування й практичне втілення співрозмірної цьому морально-гуманістичному пафосу дослідницької стратегії. Самі історики відзначають відсутність обґрунтування епістемоло гічного статусу мікроісторії, зокрема, щодо ефективності засто суван ня терміну «мікроісторія» не лише до вивчення малого історичного об’єкту. Зменшення масштабу, або «застосування мікроскопа» в історії, означає і локалізацію спостереження, і можливість відкрити механізми конструювання відтворених соціальних порядків, тобто реконструювати життєві стратегії, які можна помітити тільки з дуже близької відстані. Якщо в класичній парадигмі пізнання соціального світу будувалося на основі апріорно заданої кодифікації, то розгляд «під мікроскопом» дозволяє побачити контекст, який виявляє непомітну на рівні макроаналізу значущість речей. Застосування стратегії мікроаналізу стає актом деконструкції апріорних соціаль - 38 Н а т а л ія З ін ев и ч 26 Ницше Ф. Странник и его тень // Избр. произв. В 3 т. — М., 1994. — Т. 2. 27 Вебер М. О некоторых категориях понимающей социологии // Запад но - европейская социология ХIX — начала ХХ веков. — М., 1996. — С. 491–507. 28 «Насыщенное описание»: в поисках интерпретативной теории куль ту ры Geertz С. Thick descriptions toward an interpretive theory of culture // Geertz C. The interpretation of culture. — N.Y.t Bane book., 1973. — Ch. 1. — P. 3–30. //http://sociologist.nm.ru/articles/geertz_01.htm них стратификаций. Як зазначає Я. Верменич, сполучення макро — і мікропідходів найбільш продуктивним виявля ється на проміжному рівні, у локально-територіальних структурах середньої ланки29. Зміна масштабу стає основою стратегії, що дозволяє досліджу - вати організацію життя в локальних громадах, заснованих на особистих зв’язках людей. При цьому увага дослідника фокусується на таких об’єктах, як структура родини й домогосподарства в локальній громаді, системи родинних і сусідських зв’язків, місцеві політичні структури, культурні стереотипи, засоби соціального контролю, тобто на сукупності факторів, які формують життєві стратегії, надають імпульси складній соціальній динаміці. Соціальні групи з’являються як конфігурації, які формувалися в ході свідомого або стихійного перетинання індивідуальних траєкторій. Відомо, що мікроісторія виступила якщо не як альтернатива макроісторичної версії соціальної історії, то як досить критична реакція на неї. Принципова розбіжність між ними пов’язана з розумінням ролі одиничного, випадкового. Забуття унікального й індивідуального на користь макроструктур — основна претензія мікроаналізу до традиційної історіографії. У фокусі макроісторії як історії соціальних спільнот — повторювані події, регулярності, предметом дослідження є типові, повторювані структури. Тоді як в мікроісторії діє установка не на аналогію, а на аномалію (випадки, які неможливо редукувати до типового, які не укладаються в певні норми й вимагають інтерпретації з урахуванням специфіки контексту). На перший план, за виразом Дж. Леві, висуваються «зазори» у соціальних системах30, в яких проявляється можливість свободи вибору індивідів, стратегії «маленьких людей». Підвищена увага до індивідуального в мікроісторії — це не зневага до соціального; навпаки, індивідуальні поведінкові стратегії розгля - да ються в напрямку формування групової ідентичності. Оскільки будь-який історичний персонаж уписаний у безліч контекстів, відносини між мікро — і макроісторією можна інтерпретувати на основі принципу доповнюваності. У мікроаналітичних дослідженнях отримав конкретно-наукове втілення інтерес до перервності, відмінності, розрізненості на проти - вагу безперервності, однорідності, єдності, багаторазово проголоше - ний і осмислений постструктуралістською філософією. Коли під «мікроскоп» історика потрапляє життя окремої людини, то перипе тіям цього життя стають співрозмірними такі дослідницькі інстру менти, 39 Л ок а л ь н а іст ор ія : в и к л и к и і п ер сп ек т и в и 29 Верменич Ярослава. Нова локальна історія та історична регіоналіс - тика: експлікація термінів // Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 1. — К., 2007. — С. 13–28. 30 Див.: Леви Дж. К вопросу о микроистории // Современные методы преподавания новейшей истории. — М., 1996. — С. 167–190. які можуть репрезентувати й відмінність, і випад ковість, і показати, як із їх зіткнення народжувалося соціальне ціле, а на пере тині індивідуальних траєкторій складалася соціальна закономір ність. Прихильники мікроаналізу пропонують погляд на минуле, відмо - вившись від переваг (часто уявних) того ракурсу, з якого стає види - мим підсумок історичного шляху31. Так в «уліковій» парадигмі Карло неявні паралелі з ідеями Мішеля Фуко. Разом з тим Фуко не вико - ристовував можливості реконструкції й, як наслідок, реабілітації народної культури, які активно задіяні в мікроісторії. Незважаючи на гетерогенність такого руху, яким є мікроісторія, у власній історіографічній практиці мікроісторики виходять із уста - новки на пізнання історичної реальності, саме реальності, як у пост - модернізмі. Та визнання об’єктивно існуючих структур соціуму не веде до висновків у дусі «наївного реалізму». Проблема історичного наративу — оповідання в жанрі мікро - історії — це не пізнання текстуальних вимірів історичної реальності, як у постмодернізмі, а реконструкція конкретних фактів, які в традиційній історії зазвичай закриті нормативними системами. Предметом розповіді стає й сам робочий інструментарій історика, який пропонує читачеві експеримент, апробує пізнавальні прийоми, можливі інтерпретації. Тут у нагоді стає потенціал біографічного методу. Відбуваються «перевідкриття» можливостей історичної біо гра - фії, своєрідний ренесанс цього найдавнішого жанру історіо писания. Таким чином, ідеї дискретності й гетерогенності, локалізму, що стали атрибутом соціальної реальності у філософській рефлексії й концепціях соціально-гуманітарних наук у другій половині XX ст., одержали своє конкретно-наукове втілення у піднесенні значення локального виміру дослідження минулого, розробці та вдосконаленні технік мікроаналізу. Зменшення масштабу лежить в основі дослід ниць - кої стратегії, співрозмірної новому образу соціального універсуму. Наприкінці першого десятиліття XXI ст., стан історичної науки характеризується як вітчизняними, так і закордонними дослідни - ками як час підведення певних підсумків постмодерністського «ви - клику» в історіографії. Рух, який згодом одержав назву лінгвістичного повороту, або постмодерністського «виклику», почав набирати силу в західній історіографії із другої половини XX ст. При всій неодно - значності ставлення історичного наукового співтовариства до постмодернізму не можна не визнати, що він торкнувся болючих 40 Н а т а л ія З ін ев и ч 31 Однак, критичний період в межах дисципліни розпочався в Франції на межі 1970–1980-х рр., з публікацією в «Le Debat» статей Лоуренса Стоуна, щодо принципу оповіді як основи історичного дослідження, та Карло Гінзбурга, який запропонував розмежування моделей пізнання на дві — «галилеївську», характерну для природничих наук, та «улікову», яка має справу з мінливою людською реальністю, яку в історії, психології, медицині можна впізнати лише за унікальними опосередкованими ознаками. моментів світової історичної науки, і експансія цього умонастрою в історію викликала потужний резонанс32. Трактування історичного дослідження в постмодернізмі визнача - ється розумінням призначення історії: історієписання (як особливий літературний стиль) поряд з мистецтвом належить культурі й проти - ставляється науці. Такий підхід задає нові координати вирішення стрижневих проблем історичного пізнання. Основним змістом лінгві - стичного повороту стала інтенсивна методологічна рефлексія, спрямована на урахування обумовленості історичного дослідження наративними формами. У постмодерністському ракурсі історичне дослідження є суб’єктивною проекцією на історичну дійсність, а тому спрямоване не на відтворення минулого, а на коментування досліджуваних джерел. Отриманий в результаті текст згодом буде по- різному витлумачений різними читачами. «Вторгнення» постмодер - нізму на територію історіографії призвело до витіснення реальності минулого «ефектом реальності», створюваним історичною репрезен - та цією; історичне пояснення поступилося місцем «ефекту пояснення». Постмодерністське трактування історичного досвіду Франкліна Рудольфа Анкерсміта позначилося на його концепції, базованій на відмові від «присвоєння минулого» — від позитивістського образу минулого як речі або об’єкта, що перебуває в незмінному, закон сер - вованому вигляді. Нідерландськ ий філософ протиставив натураліс тич - ному підходу до минулого ностальгію як матрицю історичного досвіду. Його версія історичного досвіду являє собою скоріше «метафоричний» погляд на характер історіографічної практики33. Безумовно, найбільш значущим результатом концепції постмодер ністсь кої історіографії Ф. Анкерсміта стала проблематизація суб’єкта історичного пізнання. Лінгвістичний поворот в історіописанні по-новому поставив одну із ключових проблем історичного дослідження — проблему прин ципів реконструкції минулого. Головний результат «постмодерністсь кого виклику» — розставання з натуралістичним підходом до мину лого, коли останнє розглядалося як об’єкт, упредметнена реальність. Прагнення врахувати розмаїття культурних, лінгвістич них форм 41 Л ок а л ь н а іст ор ія : в и к л и к и і п ер сп ек т и в и 32 Див. напр.: Матеріали круглого столу «Междисциплинарные подходы в исторической науке начала XXI века: подъем или упадок?» (1 ноября — 1 декабря 2003 г., Москва) // http://www.humanities.edu.ru/db/msg/45611; Филюшкин А. И. «Постмодернистский вызов» и его влияние на современную теорию исторической науки // Топос. № 3. — Минск: Пропилеи, 2000; Международная научная конференция «Междисциплинарные подходы к изучению прошлого: до и после «постмодерна»" (25–29 апреля 2005 р.) // http://www.newlocalhistory.com/work/konf200504.php 33 Див.: Анкерсмит Ф. Нарративная логика: Семантический анализ языка историков /Пер. с англ. О. Гавришиной, А. Олейникова. Под науч. ред. Л. Б. Макеевой. — М.: Идея-Прес, 2003. Його ж. История и тропология: взлет и падение метафоры / пер. с англ. М. Кукарцева, Е. Коломоец, В. Кашаев — М.: Прогресс-Традиция, 2003. вираження історичного досвіду привело до втрати монополії на істину певних історичних наративів. У дослідницькій практиці це втілилося в створенні історій, заснованих на особистих, інтимних текстах, як альтернативи знеособленому історичному наративу офіціозу. Ідея неоднорідності, дискретності досвіду минулого в постмодер - ністській історіографії зведена до різноманітності дискурсивних стратегій істориків, тому постмодернізм залишився маргінальною позицією для історичного дослідження. Залишаються актуальними важливі соціокультурні функції історичної науки — морально-етична, соціально-ідентифікаційна, політична. Без рефлексії із приводу змісту й внутрішньої єдності історії професія історика сама втрачає зміст. Значимість постмодерністських стратегій в історіографії полягає в можливості більш глибокого розуміння природи історичної репре - зентації, переосмисленні способів одержання й репрезентації знання, відкритті ролі літературних форм у створенні історичних наративів. Локальна історія — біографістика Як і у випадку мікроісторичної, епістемологічна спрямованість біографічної стратегії34 доповнюється можливістю досліджувати внесок «світу домінуючих» у функціонування «фабрики значень», що невпинно працює на підтримку й відтворення соціального порядку. Біографічна стратегія дає можливість побачити, як змішуються й взаємодіють макро — і мікросоціальні фактори протягом усього життєвого шляху індивіда, а також як взаємодіють перехресні види аналізу, що представляють як макро-, так і мікрорівень дослідження. Біографічна форма стає сполучною ланкою між мікро — й макро - ракурсами дослідження, оскільки в ній запам’ятовуються, з одного боку, матриці культури, з іншого боку — щось унікально-особистісне: пам’ятні події й дати в житті конкретної людини, її переживання, поворотні моменти на життєвому шляху. Різні формати біографічних оповідань несуть у собі детермінацію культурних смислів і соціальних практик; вибір тієї або іншої фігури оповідання багато в чому визначає, як буде позиціонуватися головний персонаж того або іншого життєпису35. Зіставлення різних масштабів аналізу виявляє ракурси, у яких по-новому відкривається соціальна реальність. Таке розуміння й застосування біографічного методу знімає напруженість дихотомії мікро — і макросоціології у світі постсучасності, де індиві - дуалізація стала однією з домінуючих форм соціалізації особистості. 42 Н а т а л ія З ін ев и ч 34 Голубович И. В. Язык «историй жизни» и ренессанс биографического метода // Мова і культура (Науковий щорічний журнал). — К.: Вид. дім Дмитра Бураго, 2003. — Вип. 6. — Т. 1. Філософія мови і культури. — С. 114–121. 35 Див.: Голофаст В. Б. Многообразие биографических повествований //Социологический журнал. 1995. № 1. — С. 71–88. За визначенням Жака Ле Гоффа, біографічна стратегія виступає «глобалізуючим» організатором всього поля дослідника36. Нині можна ознайомитись з досвідом створення колективних біографій локаль - них спільнот в жанрі «історій життя» (life story). Локальна історія — позанаукове соціальне знання Жодна епоха, на відміну від нашої, не сприймала свою сучасність як позначену вже «історичним» змістом. Ця широка демократизація історії, яка надає нашому сьогоденню специфічності, має свою логіку та закони: один з них полягає в тому, що сучасність, ця узагальнена циркуляція історичного сприйняття, знаходить свою кульмінацію у феномені нового типу — в події. Нова локальна історія як науковий напрям базується на історико- культурних підходах, які переносять акценти з дослідження процесів на аналіз структур, з лінійного історичного мета-наративу на ло кальні соціокультурні простори. Відбувається перехід від традицій - ного історичного дослідження, грунтованого на суворому докумен - талізмі, до історієписання як процесу авторської репрезентації фактів, яка уможливлює різні висновки і різні версії історичного процесу. На відміну від традиційного підходу (історичного крає знавства), нова локальна історія сама визначає об’єкт свого ви вчення, він не заданий їй територіальними рамками. Локальна історія (історія регіону) — «історія місця». Така множинна ретро спектива історії суттєво відріз - ня ється від домінуючої в нашій історії традиції національної історії. Отже, перехід від методологічного монізму до наукового плюралізму виявився в становленні її основних субдисциплин: історичної антро - пології, історичної психології, ген дер ної історії, мікроісторії, історії праці, локальної історії. В окремих дослідженнях вітчизняні історики вийшли на рівень парадигми «нової соціальної історії», націленої на інтеграцію соціоструктурного й соціокультурного підходів. На пострадянському просторі локальна історія перебуває в стадії становлення й поки ще не вийшла за межі епістемологічних рефлексій. Рефлексія про сучасний стан історичного знання й перспективи вивчення національної й місцевої історії дозволила московським і ставропольським історикам почати процес інституционалізації на - прям ку «нова локальна історія» і створити в 2003 р. однойменний освітній центр на базі Ставропольського державного університету37. Відкриваючи проект, учені задекларували мету визначити підходи до вивчення локальної історії з позицій «пошуків нових змістів гума - 43 Л ок а л ь н а іст ор ія : в и к л и к и і п ер сп ек т и в и 36 Див.: Ле Гофф Ж. С небес на землю // Одиссей — 1991. — М., 1991. — С. 26; Ле Гофф Ж. Людовик IX Святой. — М., 2001; Репина Л. П. Культурная память и проблемы историописания (историографические заметки). Препринт WP6/2003/7 — М.: ГУ ВШЭ, 2003. — С. 15–16. 37 Див.: www.newlocalhistory.com нітарного знання», на основі «полідисциплінарності», яка обумовлює різноманіття методологій. В інтерпретації співвідношення мікро — та макростратегій найбільш продуктивним видається принцип взаємодоповнення. Історіописання в напрямку локальної історії базується на трьох позиціях: ідеї уможливлення співіснування багатьох інтерпретацій реальності минулого, установки на відмову від натуралістичного підходу до минулого, проблематизації суб’єкта історичного пізнання. В публікаціях Центру теоретико-методологічних проблем істо рич ної регіоналістики Інституту історії України НАН України стосовно місцевої історії спостерігається відхід від описовості, ведуться напружені пошуки нових моделей співвідношення цілого і частини, центру й периферії, регіонального і локального, а регіоналістика розглядається як про - міжний мезорівень між національним і локаль ним, як субдисципліна, чи то дослідницька програма з міждисцип лінарним статусом. Бачення історичної регіоналістики, яка виділилася в Україні в ок - ре мий науковий напрям на рубежі XX і XXI ст., базоване на розгляді ре - гіонального співтовариства як складної хронотопонімічної системи — історико-географічного регіону, який має на меті уточнення меж «територіальних соціумів». Тобто враховуються: характер розселення місцевих мешканців і способи освоєння ними території, ступінь збереженості комплексів традиційної культури й особливості їхнього менталітету. Підставою для виокремлення регіонів є наявність у тих чи інших територіальних утворень: а) ознак, які характерні саме для цих територій; б) внутрішніх регіональних елементів та системних зв’язків між ними. В основі ретроспективної регіоналізації виокрем лені природно-географічні (ландшафтоутворюючі), економічні, полі тич ні, етнічні ознаки, відмінності у соціально-економічному і полі тичному розвитку, територіальній організації, правовій, політич ній, соціонорма - тивній культурі, мовні і конфесійні орієнтації. За визначенням Я. Верменич, історична регіоналістика не протиставляє себе крає знав - ству, а пропонує інші методи дослідження «місць» (локусів) з акцентом на пріоритетах ретроспективного вивчення регіону як соціокультурної цілісності і процесів демогенезу у ньому. Із тієї спадщини, яку прийнято (не зовсім правомірно щодо напрацювань XIX ст.) вважати крає - знавчою, регіоналістика запозичує емпіричний матеріал з історії поселень, розселення, колонізаційних процесів тощо38. В контексті «глоболокалізму» (local-global nexus), на думку Я. Вер ме - нич, на перший план виходить розгляд «локусів» в історико-куль ту ро - логічному аспекті, під кутом зору того, як впливає регіональна 44 Н а т а л ія З ін ев и ч 38 Див.: Верменич Я. Теоретико-методологічні проблеми історичної регі - оналістики. — К., 2003; Її ж: Історична регіоналістика в Україні // УІЖ. — 2001. — № 6; 2002. — № 2; Її ж: Концептуалізація історичної регіона ліс тики в системі соціогуманітарного знання // Україна соборна. Збірник наукових статей. — Вип.1. — К., 2004. строкатість на життєдіяльність соціумів»39. Культури, ієрархія яких у лінійних підходах вибудовувалася за принципом «від примітивних до високорозвинутих», нині постають як втілення «інакшості». Типологіч - ний локально-цивілізаційний підхід до культури допомагає долати ідеологічний монізм, притаманний формаційному підходу, прокладає шлях до багатовимірної картини історичного процесу. Людина як носій локальної культури постає в широкому соціальному контексті і у стані постійного діалогу між різними культурними традиціями40. Отже, аналітична діяльність гуманітаріїв має одну істотну особ - ливість — вона включає (і це не можна ігнорувати) багатовекторність інтересів і зусиль суб’єктів історичного процесу. Кращими «ліками» від тиску тих самих інтересів є професіоналізм історика, базований на широкій ерудиції, високорозвиненій інтуїції, володінні на гарному рівні методологічним інструментарієм, у першу чергу в роботі із джерелами. Тільки за цих умов історик буде не тільки й не стільки пояснювати й оцінювати події, явища, тенденції, скільки їх реконструювати в «історії зсередини», «співпереживаючи», намагатися їх зрозуміти. Інакше історики ще довго будуть приписувати людям інших епох власні способи сприйняття світу й реакції на соціальне й природне оточення. Інтеграційні процеси в історичних науках, на нашу думку, у перспективі створять передумови до вироблення більш продуктивної теорії соціокультурної стратифікації; у її рамках буде відведено адекватне місце тим або іншим локалізованим у часі й просторі подіям (процесам, явищам), цілісним суб’єктам історії (індивідам з масштабом, тривалістю життя, ритмом існування), культурному середовищу мікро — й макрорівнів, що продукує ідеологічні переваги, міфи (включаючи й сучасні), які прямо або опосередковано впли - вають на людину поряд із традиційними стереотипами минулого. Викликом є цілеспрямована або неусвідомлена кон‘юнктурність, яка сьогодні найчастіше проявляється в ментально-світоглядній орієнтованості істориків на інтереси, причому вже далеко не класові або етнічні, а скоріше корпоративні (локальні). У найбільш яскравих формах це проявляється в спекуляції на певних суспільних настроях, не тільки класових або національних, коли під впливом демократичних тенденцій у суспільстві історики відстоюють пріоритетність регіональ - ного, ментального, мікроісторичного, гендерного й ін. підходів до осмислення минулого. При цьому найчастіше ігнорується евристичний потенціал «конкуруючих» методів поза межами «локально домінуючих» наукових парадигм, так само як і ідей і пріоритетів, властивих епосі й 45 Л ок а л ь н а іст ор ія : в и к л и к и і п ер сп ек т и в и 39 Верменич Я. В. Історична регіоналістика в Україні. // Український істо ричний журнал. — 2001. — № 6. — С. 6. 40 Верменич Я. Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації // Регіональна історія України. Зб. наук. статей. Вип.3. — К., 2009. — С. 13–14. світогляду історика. На жаль, змушені констатувати, що сьогодні в Україні переважна більшість істориків не займається розробкою методологічних підвалин своєї діяльності (на жодному з етапів), обмежуючись обґрунтуванням вибору об’єкта й перерахованих технік дослідження, що ускладнює формування повноцінних наукових напрямків і локальних наукових шкіл. Опосередковано це підтвердив досвід проведення 29–30 вересня 2009 р. Інститутом української архе - ографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України міжна - родної наукової конференції «Джерела локальної історії: методи дослідження, проблеми інтерпретації, популяризація». Запропонована тема, викликавши доволі значний інтерес в науковому середовищі41, фактично не отримала статей теоретико-методологічного спряму ван - ня. Це демонструє історіографічну ситуацію, в якій і досі переважають здебільшого ілюстративні підходи до історії «місць» та локального ракурсу соціогуманітарних досліджень серед робіт дослідників, які працюють в сфері місцевої історії. Також украй рідко локальні співтовариства вивчаються як щось цілісне в різних проявах, а не як окремі прояви локальності або в найкращому разі їх сума. Такий розрив властивий і вітчизняному краєзнавству, що щільно зайняло нішу «збирання старожитностей», нагромадження фактичного матеріалу на стику аматорського й просвітницького сприйняття місцевої історії та демонструє описовий тип знання. Як соціальний інститут, який розширює та організує коло зацікавлених історією рідного краю, краєзнавство має чималі здобутки і потужний потенціал. Однак потрібно враховувати, що в краєзнавчих працях найбільш поширеним залишається співісну - вання як суто наукового, так і позанаукнового соціального знання. На нашу думку, потребує глибокого дослідження притаманний місцевим краєзнавчим студіям феномен соціокультурного універсуму, з властивою йому міфотворчістю, «героїзацією» власної історії, ідеалізацією, чи навіть сакралізацією діяльності місцевих діячів тощо, емоційне осягнення історії рідного краю. Вироблення загальних програм міждисциплінарних досліджень дозволить вийти на багаторівневість локальної історії. Із соціології й культурної антропології до істориків прийшло розуміння, що локальне співтовариство, не применшуючи самоцінності його дослідження, може бути розглянуте в якості компактного «мікро косму», з наступним порівняльним аналізом подібних явищ і пере ходом його через гло - кальну до тотальної історії у всіх її соціальних вимірах. Постає завдання розробки методів визначення «місць» як соціопросторових утворень. 46 А н а т ол и й А в р а м ен к о 41 До оргкомітету надійшло понад 200 заявок з усіх регіонів України, 12 міст Росії, а також Білорусі, Болгарії, Литви, Молдови, Польщі, а статті учасників склали дві книги тематичного випуску «Наукових записок» (Т.19) Інституту (понад 100 друк. арк.).

Локальна історія: виклики і перспективи

Institution

Ähnliche Einträge