Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2010
Hauptverfasser:	Водотика, Т., Савенок, Л.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2010
Schriftenreihe:	Регіональна історія України
Schlagworte:	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77949
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики / Т. Водотика, Л. Савенок // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 4. — С. 81-94. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-77949
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-779492015-03-10T03:02:24Z Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики Водотика, Т. Савенок, Л. Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії 2010 Article Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики / Т. Водотика, Л. Савенок // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 4. — С. 81-94. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. XXXX-0087 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77949 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
spellingShingle	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Водотика, Т. Савенок, Л. Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики Регіональна історія України
format	Article
author	Водотика, Т. Савенок, Л.
author_facet	Водотика, Т. Савенок, Л.
author_sort	Водотика, Т.
title	Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики
title_short	Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики
title_full	Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики
title_fullStr	Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики
title_full_unstemmed	Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики
title_sort	історія слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/77949
citation_txt	Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики / Т. Водотика, Л. Савенок // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 4. — С. 81-94. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT vodotikat ístoríâslovânoserbíívkontekstíístoričnoíregíonalístiki AT savenokl ístoríâslovânoserbíívkontekstíístoričnoíregíonalístiki
first_indexed	2025-07-06T02:10:37Z
last_indexed	2025-07-06T02:10:37Z
_version_	1836861711911485440
fulltext	Тетяна Водотика, Людмила Савенок ІСТОРІЯ СЛОВ’ЯНОСЕРБІЇ В КОНТЕКСТІ ІСТОРИЧНОЇ РЕГІОНАЛІСТИКИ Історія Слов’яносербії в контексті історичної регіоналістики зали - шається практично не дослідженою. Метою розвідки є доведення доцільності виділення Слов’яносербії як окремої історико-географіч - ної області Донеччини, що існувала у 1753–1783 рр. Підґрунтям цього є комплексна оцінка декількох факторів — цивілізаційного, політико-адміністративного, колонізаційного та військово-історич - ного. При цьому йдеться про спробу прирощення знання на основі міждисциплінарності, тобто синтезу відомостей з арсеналу суміжних галузей наукового пізнання — історичної регіоналістики, історичної географії, краєзнавства, військової історії, історії держава і права, етнічної історії1. Основними труднощами, що виникають у процесі такого аналізу є «відсутність усталених універсальних методів ідентифікації соціопросторових утворень, розмитість кордонів української етнографічної території, різнорівненість історико- етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць»2. Історико-географічне районування переважно включає колишню Слов’яносербію в Донеччину (С. Рудницький, В. Кубійович), яка в свою чергу як історико-географічна область є частиною історико- географічного краю Приазов’я й історико-географічної зони-землі Південна Україна (Я. Верменич)3. М. Грушевський же поділяв Донбас на такі землі — Азовська, Донеччина, Подоння і Половецька земля (Старобільський повіт Харківської губернії, Слов’яносербський та Бахмутський повіти Катеринославської губернії, центр м. Бахмут — сучасний Артемівськ)4. Літератури і джерел з історії Слов’яносербії не бракує як в українській, так і в зарубіжній, перш за все російській, історіографії. 1 Верменич Я. В. Історична регіоналістика в Україні: теоретико-методо - ло гічний аспект проблеми: автореф… докт. істор. наук. — К., 2005. — С. 19. 2 Верменич Я. В. Історико-географічний регіон // Енциклопедія історії Укра їни: В 5 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 2003. — Т. 3. — С. 549. 3 Там само. — С. 550. 4 Грушевський М. Новий поділ України // Грушевський М. Хто такі укра - їнці і чого вони хочуть. — К.: Знання України, 1991, — С. 217. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 4. — С. 81–94 © Тетяна Водотика, Людмила Савенок, 2010 Проте, існують суттєві розбіжності щодо цілей заснування Слов’яно - сербії, її ознак, хронологічних рамок існування, історичної спадщи - ни. Об’єктивні труднощі пізнання лише посилюють заполітизовані підходи, які ще далеко не подолані. В історії Слов’яносербії як історико-географічного феномена головне проблемне питання стосується хронології її існування, яку не можна коректно визначити без з’ясування типологічних ознак Слов’яносербії як історико- географічної області. В літературі її кваліфікують як «область військово-землеробських поселень сербів і валахів 1754–1764 рр.»; «поселенський округ, створений поселеннями сербів, валахів, молдаван і чорногорців, що існував у 1753–1764 роках» (визначення енциклопедії Брокгауза та Ефрона, що безпідставно дублюється в деяких сучасних працях); «адміністративно-територіальну область, створену в 1753 р. і ліквідо - вану в 1764 р.» (О.Апанович); «адміністративно-територіальну і військову одиницю, що існувала в 1753–1764 рр.»5. Подекуди цілком слушно згадують про певну автономію Слов’яносербії. Кінцевою датою існування Слов’яносербії в абсолютній більшості видань визначено 1764 р. Так, І. С. Слабєєв пов’язує ліквідацію Слов’я носербії, Новосербії та Новослободського козацького полку з утворенням Новоросійської губернії в 1764 р., а датою ліквідації військово-поселенських формувань вважає 1783 р.6 Така позиція виходить з окремого розгляду ознак Слов’яносербії — як адміністра - тивно-територіального (1753–1764 рр.) і більш тривалого в часі військово-поселенського утворення. Проте, адміністративно-терито - рі альні ознаки Слов’яносербії у 1764 р. не були повністю ліквідовані. Так, В. В. Панашенко небезпідставно вважає, що Слов’яносербія існувала 1775 р. у складі Бахмутської провінції7. Не менш цікавим є питання історичної, точніше військово- поселенської спадщини Слов’яносербії — топоніміки, специфіки етноконфесійної структури населення, лексичного пласту мови, 82 Т ет я н а В од от и к а , Л ю д м и л а С а в ен ок 5 Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. — Т. 2. Від середини ХVІІІ ст. до 1923. — 2-е вид. — К.: Либідь, 1993. — С. 111–115; Дегтярев Ю. Сказание о земле Славяносербской — Славяносербия. 1753–1764 // Збор - ник радова СА меьународна научног скупа у Новом Саду, 7–9 меjя 2003. — С. 223–242. — Режим доступу: http://www.Kulichki.com/gusary/istorija/pol- ski/18 vek/poseleniya; Подов В. Поселение сербских гусарских полков Шевича и Прерадовича (Славяносербия, 1754–1764) // Зборник радова СА меьународна научног скупа у Новом Саду, 7–9 меjя 2003. — С.213–221. — Режим доступу: http://www.Kulichki.com/gusary/istorija/polski/18. 6 Слабєєв І. С. Визволення Північного Причорномор’я і початок його колонізації // Історія Української РСР: В 8 т., 10 кн. — К.: Наук. думка, 1979. — С. 513–514. 7 Панашенко В. В. Бахмутська провінція// Енциклопедія історії України: В 5 т. — К.: Наук. думка, 2003. — Т. 1. — С. 204. особливостей господарювання, військово-патріотичних традицій. Воно заслуговує спеціального комплексного дослідження з огляду на потребу реконструкції історії Донеччини як історико-регіонального утворення, що сформувалося порівняно недавно. Зазначимо лише необхідність роз’яснення мотивацій імперського позиціонування цього регіону, в т.ч. за допомогою етнополітоніму «Слов’яносербія». Практика військових слов’яносербських поселенців ХVІІІ ст. в цьому сенсі є також частиною історичної спадщини і має стати частиною історичної пам’яті. Російська імперія покладала на іноземних військових поселенців у Слов’яносербії військові (посилення військового потенціалу, служба на степовому кордоні з Кримським ханством, в т.ч. на Українській лінії), колонізаційні (залюднення і господарське освоєння лівобереж - жя Сіверського Донця), економічні (здешевлення витрат на армію) та політичні (посилення державного контролю над стратегічно важли - вою ділянкою кордону з Кримським ханством на стику Запорозької Січі, Слобідської України, Гетьманщини і Війська Донського) зав - дання. Очевидно, йшлося також про геополітичні та цивілізаційні цілі в конфесійно-етнографічних шатах — європеїзацію чи модерні - зацію Росії за рахунок використання потенціалу південно слов’ян - ських підданих Австрійської імперії, посилення тиску на Стамбул і Відень, зміцнення позицій на Балканах. Наголосимо, що ієрархія цілей не була постійною, що впливало на політику уряду щодо Слов’яносербії та на стан цієї історико-географічної області, оскільки внутрішніх ресурсів для еволюційного розвитку Слов’яносербії бракувало. У літературі достатньо докладно описано фактичну історію Слов’яносербії, що дозволяє обмежитись лише деякими важливими уточненнями. Так, 1753 р. австрійські офіцери І. Шевич і Р. Прера - дович [де Прерадович, Де-Прерадович, Депрерадович — в різних джерелах через особливості передачі службового артиклю «де», що мав засвідчувати шляхетність походження — В. Т.] зі своїми коман - дами перейшли в підданство Росії. Для поселення їм відвели землі в межиріччі Сіверського Донця, Бахмута та Лугані по правому, південному берегу середньої течії Сіверського Донця, на території частини сучасних Донецької, Луганської та Дніпропетровської областей. Сусідами Слов’яносербії на сході були Землі Війська Донського, на заході — Запорозька Січ, на півночі — Ізюмський полк, на півдні — Кримське ханство. На цих землях було розміщено два сербських гусарських посе - ленських полки І. Шевича і Р. Прерадовича. Поселення здійсню - валась по ротах, кожна рота будувала поселення-шанці (шанець — невелике земляне укріплення, здатне протистояти артилерії). Адміністративно та політично Слов’яносербія у 1753–1764 рр. підпорядковувалась Військовій колегії і Сенату, а в Бахмуті — 83 Іст ор ія С л ов ’я н осер бії в к он т ек ст і іст ор и ч н ої р егіон а л іст и к и адміністративно-територіальному центрі Слов’яносербії — роз - міщу валась Слов’яносербська комісія, що відала адміністративно- військовими, господарськими, фінансовими та судовими спра — вами. Іноземні військові поселенці отримували у довічне володіння ділянки (дачі) — землі розміром 5–26 га залежно від військового звання, грошову платню, право безмитно займатись торгівлею, ремеслами та винокурінням. Проте не слід ідеалізувати їхнє становище. Крім цілком зрозумілих труднощів налагодження життя на нових і недостатньо освоєних землях (попервах доводилось переживати навіть продовольчі труднощі) російська бюрократія далеко не завжди виконувала обіцянки щодо допомоги, яка розпо - ділялась переважно на користь офіцерів. При визначенні природних, економічних, географічних та соціо економічних особливостей Слов’яносербії як історико- географічної області важливо враховувати вплив Сіверського Донця (Бахмут, Лугань, інші ріки та водотоки області належать його басейну). Сіверський Донець та його притоки були багаті на рибу, річкові заплави — на звірів та птахів, вікові дубові ліси та розкішні заливні луки, створювали сприятливі можливості для рибальства, мислив ства і скотарства, давали деревину на будівництво та паливо. Басейн річки в районі Слов’яносербії знаходиться в степовій зоні, що надавало і надає зараз непогані умови (грунтові, кліматичні, в знач ній мірі зволожувальні) для землеробства. Чималі труднощі створювало високе водопілля у 2–6 м — його недооцінка (в оману вводив високий правий берег) змусила перенести частину поселень. Заснування Слов’яносербії значно підвищило антро - погенний тиск на Сіверський Донець, що найперше позначилось на судноплавстві — до середини ХVІІІ ст. судноплавство було можливим до Змійова на Слобожанщині, а з 1788 р. йому стали заважати обміління (через вирубку лісів і оранку берегів) та чис - ленні млини. Отже, наявність в другій половині ХVІІІ ст. унікальних природних ресурсів басейну Сіверського Донця слід вважати одним з чинників виділення Слов’яносербії в окрему історико-географічну область. Не менше значення мають історико-географічні фактори. Сівер - сь кий Донець з часів палеоліту відігравав важливу роль у житті людини як джерело води, їжі, захисний рубіж, зручний шлях торгівлі та пересування. Протягом тисячоліть різні народи докладали зусиль до формування традицій колонізації та господарського освоєння краю — господарсько-культурної єдності з Наддніпрянщиною та Слобожанщиною (дніпро-донецька культурна спільність), засвоєння прийомів присадибного скотарства за рахунок ресурсів заплави та тактики військових дій азійських скотарів (гуни, авари, болгари), культури взаємодії осілого землеробства і кочового скотарства 84 Т ет я н а В од от и к а , Л ю д м и л а С а в ен ок (скіфські племена), будівництва укріплених поселень, сполучення рибальства зі скотарством і землеробством (салтово-маяцька спіль - нота часів Хазарського каганату, багатоетнічні громади часів Золотої Орди), широкі торговельно-економічні контакти з Північним Кавка - зом, Приазов’ям, Кримом і Наддніпрянщиною (мешканці половець - ких веж Кончака). З 15–16 ст. цю землю стали заселяти запорожці, які засвоїли та пристосували до своїх потреб традиційні навички заселення, господарювання, побуту, ведення війн, топоніміку попе - ред ників. Козацька колонізація краю доволі докладно проаналі зо - вана в літературі8. Для історії Слов’яносербії як зони розселення військових посе - ленців важливе наступне. По-перше, роль українського (запо - розького, слобідського) козацтва та українського населення як першопоселенців порівняно з іноземними військовими колоністами важко переоцінити. У літературі висловлюється обґрунтована думка про те, що назва «Слов’яносербія» з наголосом на слов’янському компоненті має політичний або етнополітичний зміст9. По-друге, українське козацтво в ході колонізації цих земель засвоїло традиції господарства, побуту, військової справи і т.п. своїх попередників як безпосередньо на цих землях, так і в схожих за історико-географіч - ними умовами регіонах — Запорожжі, Слобожанщині, басейні Каль - міусу, звідки воно переселялось в басейн середньої течії Сіверського Донця. По-третє, ці землі до 1746 р. належали Кальміуській паланці і на території Слов’яносербії знаходились козацькі села, слободи, хутори, зимівники, «уходи». Влітку 1754 р. на цій території було 3 слободи і 115 хуторів10. Багато з них були використані як місця розташування шанців-поселень слов’яносербськими поселенцями, а місцеве населення не поспішало кидати освоєні землі, тому вини - кали конфлікти. Іноземних поселенців було замало для комплектування гусарсь - ких полків та освоєння краю, тому командування поселенських полків було змушене поповнювати склад полків вихідцями з сусідніх Запорожжя та Слобожанщини, заселяти землі місцевим і прийшлим українським людом. Все це, вплинуло на етнічний склад населення Слов’яносербії. Іноземні військові поселенці мали заснувати 20 рот — поселень, в двох гусарських полках І. Шевича і Р. Прерадовича чи сель - 85 Іст ор ія С л ов ’я н осер бії в к он т ек ст і іст ор и ч н ої р егіон а л іст и к и 8 Пірко В. Заселення Степової України в XYI–XYIII ст. — Донецьк: Український Культурологічний Центр, 1998; Кабузан В. М. Заселение Новороссии в 18 — первой половине 19 века (1719–1858). Екатерино - славская и Херсонская губернии. — М., 1976; Дегтярев Ю. Вказ. праця. 9 Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. — К.: Видавн. дім «Альтерна - тиви», 1999. — С. 66. 10 Дегтярев Ю. Вказ. праця. ність спочатку мала бути 1 тис. чоловік, а згодом — 2132 чоловіка кожний11. Між тим у вересні 1754 р., коли почалося заселення, у двох полках налічувалось лише 549 військовослужбовців, в т.ч. 377 рядо - вих гусар. Тому замість 20 рот було засновано 14. Лише 1755 р. чи сель ність рот зросла до 17, в яких було 1513 мешканців, в т.ч. 412 жінок12. У 1756 р. полки налічували 941, у 1757 р. — 477 чоловік. Не менш показовим є етнічний склад слов’яносербських гусар - ських полків у 1757 р.: серби — 49,3%, волохи — 17,9%, молдовани — 4,42%, угорці — 9,29%, болгари — 4,42%, греки — 4,33%, македонці — 5,30%, по 2 % росіяни і хорвати [підрахунки наші], а також менш чисельні турки, австрійці, чехи, українці, євреї, боснійці, татари, шведи, грузини тощо. Отже, склад поселенців був поліетнічний, причому первісно під терміном «слов’яносерби» розумілися серби, болгари, македонці, волохи. Командування чітко розуміло нереаль - ність планів заселення території та комплектування полків «слов’яно - сербами», а тому добивалось поповнення за рахунок інших мігрантів. Спочатку йшлося про православних вихідців з Австрії, Валахії та Молдови, проте реальність перекреслила й ці плани: 1754–1755 рр. більшість поповнення складали македонці й волохи, хоча були й угорці, болгари, євреї, причому українці та росіяни записувались «слов’янами»13. Вже 1756 р. в полках з’явились грузини, мазури (поляки) і представники «других наций». Інакше кажучи, вже в перші роки існування Слов’яносербії важко вести мову як про «сербські», так і про «слов’яносербські» гусарські поселенські полки. Причому використання прикметника «балканські» теж не прояснює ситуацію. Це зайвий раз засвідчує суто політичний зміст топоніму і дає підстави вести мову про «так звану Слов’яносербію»14. У 1763 р. чисельність населення Слов’яносербії досягла 10176 осіб, з них іноземці складали 3992 (38,7%), в т.ч. молдован було 25,8%, сербів — 3,7%. Більшість населення складали українці15. Вже 1764 р. документи фіксують численні шлюби сербів з українцями, а у 1765 р. в Бахмутському полку було 875 робітників-українців, вихідців зі Слобожанщини, Чернігівщини, Полтавського, Прилуцького, Мирго - 86 Т ет я н а В од от и к а , Л ю д м и л а С а в ен ок 11 История конницы: В 2 кн. — Кн. 2 Примечания Брикса к «Истории конницы» Денисона / Генрих Отто Рихард Брикс. — М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. — С. 178. 12 Кабузан В. М. Заселение Новороссии в 18 — первой половине 19 века (1719–1858). Екатеринославская и Херсонская губернии. — С. 94. 13 Рудяков П. На службу и вечное подданство… Сербские поселения Новая Сербия и Славяносербия на украинских землях (1751–1764). — К.: АРТЭк, 2001. — С. 77. 14 Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. — С. 77. 15 Кабузан В. М. Заселение Новороссии в 18 — первой половине 19 века (1719–1858). Екатеринославская и Херсонская губернии. — С. 79. род ського та інших полків. Чимало з них переселялись родинами і заводили власне господарство. Слов’яносербські поселенці зробили чималий внесок у заселення та господарське освоєння цих земель — ними було засновано 15 дер - жав них (ротні шанці) і десятки приватних поселень, створених офіцерами на своїх землях; вже 1764 р. поселенці мали чимало худоби, млинів, засівали лише зерновими більше 11 тис. га. Визна - ючи успіхи Слов’яносербії у заселенні краю, відмітимо, що вони були набагато скромнішими порівняно з сусідніми, не військово-посе - ленськими територіями. Так, у сусідньому Бахмутському повіті за 1745–1762 рр. чисельність населення зросла вдвічі16. Наголосимо, що кількість і питома вага іноземців була незначною, що змусило адміністрацію порівняно лояльно ставитись до місцевого населення. Це сприяло адаптації іноземців до місцевих умов, визна - чило багатоетнічний склад населення Слов’яносербії. Скоріше за все питома вага українців була ще більшою. Так, у складі сусідньої Бахмутської провінції, що теж інтенсивно залюднювалась, у 1762 р. українці складали 75,4%, молдовани — 17,1%, росіяни — 4,7% (за іншими даними у 1763 р. відповідно — 78,6%, 9,9% і 9,8%). Тому, Слов’яносербію (за виключенням 1754–1764 рр.) можна віднести до «своєрідного осередку формування національної спільності укра - їнців»17. Населення слов’яносербських шанців-поселень складалось з трьох основних соціально-правових категорій: власне військовослуж - бовців; т.зв. заступаючих або запасних; фаміліантів, які обробляли як свої землі, так і перших двох категорій. Іноземці балканського походження переважали серед військовослужбовців і запасних, а власне серби обіймали командні військові посади. Кардинальні зміни в чисельності та складі (подальше зменшення питомої ваги іноземців, передусім сербів і збільшення частки укра - їнців) населення Слов’яносербії були закріплені у 1764–1783 роках військовими реорганізаціями гусарських поселенських полків і включенням Слов’яносербії у загальноімперський адміністративно- територіальний поділ. Так, у 1764 р. в межах армійської реформи і через хронічний некомплект два слов’яносербських полки були злиті в один — Бах - мут ський гусарський поселенський полк. За штатами він мав включати 16 поселенських рот, 4891 військовослужбовців в т.ч. 2208 запасних. Фактичне ж населення полку складало 4765 чоловік, в т.ч. військовослужбовців — 789, заступаючих — 507, чоловіків — 1389, жінок — 2080. Некомплект військовослужбовців сягав 3595 чоловік, 87 Іст ор ія С л ов ’я н осер бії в к он т ек ст і іст ор и ч н ої р егіон а л іст и к и 16 Кабузан В. М. Заселение Новороссии в 18 — первой половине 19 века (1719–1858). Екатеринославская и Херсонская губернии. — С. 95. 17 Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. — С. 75. в т.ч. 3346 стройових гусар. Не кращим чином на боєздатності позначався некомплект офіцерських та унтер-офіцерських кадрів, фельдшерів, коновалів, трубачів, майстрів тощо18. Інакше кажучи, фактично Бахмутський полк не став повноцінною бойовою оди - ницею. Відповідно до «Плану заселення Новоросії» 1764 р. Слов’яносербію як адміністративно-територіальну і військову одиницю центрального підпорядкування було ліквідовано. Вона стала частиною першої Новоросійської губернії у складі Катериненської провінції, з 1765 р. — Бахмутського повіту. Цей повіт складався з трьох поселенських полків (Бахмутського і Самарського гусарських, Луганського пікінерського), державних і поміщицьких сіл19, тобто поєднував риси військово- поселенської та цивільної адміністративно-територіальної одиниці. Власне вся Новоросійська губернія скоріше нагадувала не звичну російську адміністративно-територіальну одиницю, а військовий округ — її очолював військовий командир, а військовими поселен - нями керував військовий департамент військової канцелярії. Інакше кажучи, було до певної міри збережено військово-поселенський характер в адміністративно-територіальному устрої. Реорганізацію Слов’яносербії здійснювала Слов’яносербська спеціальна комісія протягом 1764–1766 років з метою усунення притаманних цій системі недоліків і зміцнення Бахмутського гусарського полку. До недоліків слід віднести слабку боєздатність порівняно з регулярними полками через некомплект, погані спорядження та вишкіл, неякісний склад поселенців (вік, хвороби, наявність декласованих і криміналь них елементів). Водночас заради справедливості заува - жимо, що слов’яносербські гусари несли караульну службу на Укра - їнській лінії, брали участь у Семирічній війні 1756–1763 рр. та російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., під час яких виявили військову виучку, мужність і хоробрість та зазнали вагомих втрат. Про їх високий авторитет свідчить участь у формуванні Гвардій - ського лейб-гусарського ескадрону. Нащадки І. Шевича і Р. Прера - довича виявили справжній героїзм у російсько-французьких війнах 1805–1815 років. І все ж не можна не визнати, що військові поселенці неефективно використовували витрачені на них ресурси та надані привілеї. Так, їм було виділено землю і кошти на облаштування; всі військо вослуж - бовці одержували платню, а нездатні до служби за віком — пенсію; вони користувались правом безмитної торгівлі і були звільнені від усіляких податків; козаки з Гетьманщини допомагали їм у будівництві шанців, а для охорони поселень залучались регулярні військові 88 Т ет я н а В од от и к а , Л ю д м и л а С а в ен ок 18 Дегтярев Ю. Вказ. праця. 19 Панашенко В. В. Бахмутська провінція// Енциклопедія історії Укра - їни: В 5 т. — Т. 1. — С. 204. частини тощо. Лише грошові витрати на Слов’яносербію сягали 1 млн. крб. (це становило 1,5% державних коштів, що для дефіцитного бюджету Росії було забагато), а між тим за 10 років не було сформовано повноцінних військових частин, успіхи в заселенні та господарському засвоєнні краю порівняно з сусідами були значно меншими і набагато дорожчими20. До того ж між військовими поселенцями і місцевим українським населенням виникали конфлікти. Такий стан речей викликав подив царської бюрократії з огляду на постійну військову, економічну, адміністративну та моральну підтримку та нагляд. Очевидно, що адміністративний прес гнітив колоністів, а імперська та власна, переважно сербська, влада в інший спосіб діяти не могла і дбала перш за все про власні прибутки. З останнім проблем не виникало — Шевичи, Прерадовичі та інші серби-командири невдовзі перетворилися на заможних дідичів. Слов’яносербська комісія здійснила заходи для забезпечення повноцінного й якісного комплектування гусарського поселен - ського полку і заселення його земель з меншими витратами. Так, всю територію Слов’яносербії було поділено на 140 округів (по 20,2 тис. га) і ділянки (по 30 га). Поселенці залежно від війсь - кового звання отримували від 30 га (рядові) до 485 га (офіцери), причому за умови заселення та освоєння надана земля ставала власністю господаря. Практично було дозволено оселятися всім здатним служити (хоча матеріальна допомога на облаштування іноземцям складала 30 крб., а запорожцям і розкольникам — 12 крб.), було розширено пільги. Все це сприяло заселенню Слов’яносербії переважно українцями та росіянами-розкольниками (сербам-офіцерам було вигідно їх поселяти для подальшої експлуатації тим чи іншим чином). Нато - мість питома вага іноземців, перш за все сербів, скорочувалась, тобто «Слов’яносербія» все більше ставала українською. Серед населення постійно зменшувалась кількість військовослужбовців і зростала кількість селян, ремісників, торговців. Основу госпо - дарства мешкан ців складали тваринництво, вирощування зерна, рибаль ство, мис лив ство (поки не перебили бобрів), торгівля, чума - кування, млинарство. Проте некомплект у Бахмутському гусар - ському полку так і не був ліквідований, а боєздатність істотно не зросла. Принципово важливе, однак, інше. У 1764 р. Слов’яносербія як військова й адміністративно-територіальна одиниця втратила риси автономії, але не зникла, а продовжувала існувати як військово- поселенський полк в межах напівцивільних адміністративно- територіальних утворень — Бахмутського повіту і Новоросійської 89 Іст ор ія С л ов ’я н осер бії в к он т ек ст і іст ор и ч н ої р егіон а л іст и к и 20 Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. — Т. 2. — С. 112–114. губернії. Це посилило централізоване (адміністративне та військове) керівництво. При цьому Бахмутський полк зберіг риси адміні стра - тивно-територіальної військово-поселенської одиниці в кордонах Слов’яносербії та особливий соціально-правовий статус військових поселенців. Наступний етап історії Слов’яносербії припадає на адміністра - тивні та військово-організаційні зміни 1775-1776 рр., які за причи - нами, змістом і наслідками слід вважати продовженням реформу — вання 1764–1766 рр. Поштовхом до цього стала перемога Росії у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., ліквідація загрози з боку Кримського ханства та подальша уніфікація імперського адміні - стративно-територіального поділу. У 1775 р. землі Слов’яносербії увійшли до другої Азовської губернії в складі Бахмутського повіту Бахмутської провінції21. Бахмутський повіт, що включав 16 рот Бахмутського поселенського гусарського полку, вже ніяк не нагадував військовий округ, а був типовою цивільною адміністративно- територіальною одиницею. Про колишню специфічність нагадувало лише існування рот-поселень, хоча це була скоріше данина традиції. З метою уніфікації кавалерії і доведення поселенських полків до штатів і потенціалу регулярних 24 грудня 1776 р. всі поселенські полки, в т.ч. Бахмутський гусарський , отримали нову організацію. Нові полки повинні були мати подібну до регулярних структуру — в 6 ескадронах 744 чоловіка, в т.ч. 288 постійно боєздатних. Решту мали складати запасні22. Слов’яносербські поселенські гусари втра - тили ще низку рис ірегулярних поселенських військ. Проте, знов поселенські полки не зуміли укомплектувати до предписаних штатів — вони були вкрай непопулярними через поширення на військових поселенців поземельного і подушного податків, труднощі поєднання військової служби з веденням господарства. Вишкіл і боєздатність поселенських, напіврегулярних чи напівірегулярних, полків не відповідала стандартам європейських регулярних армій. Поселенці воліли користуватись статусом військових поселенців для власного добробуту, а справи військові їх не обходили. Тому військових поселенців чекали чергові зміни 1783–1784 рр. Поштовхом до них стало приєднання Кримського ханства до Російської імперії 18 квітня 1783 р. Незабаром, 28 червня того ж року, всі поселенські полки були остаточно ліквідовані та перетворені на регулярні легкокінні полки російської армії. Пам’ять про них збереглася в краєвих топоніміці, геральдиці, історичній пам’яті. Одночасно проходять адміністративно-територіальні зміни, що ліквідували адміністративно-територіальну специфічність військо - вих поселень. Так, 1782 р. Бахмутська провінція була ліквідована і 90 Т ет я н а В од от и к а , Л ю д м и л а С а в ен ок 22 История конницы: В 2 кн. — Кн. 2 Примечания Брикса к «Истории конницы» Денисона. — С. 185. землі колишньої Слов’яносербії включили до Катеринославського намісництва. Офіцери здебільшого продовжили службу в армії, зберегли набуті маєтності і злились з російським дворянством. Частина рядових гусарів теж продовжила службу, а основна маса перетворилась на державних селян та міщан, хоча в офіційних документах вони деякий час фігурували як військові поселенці. Військові поселенці злились з відповідними станами Російської імперії, а іноземці (крім волохів) поступово асимілювались в українському середовищі. Слов’яносербські гусари зникли остаточно, але гусарська кавалерія міцно укоренилась в Росії. В цьому сенсі Слов’яносербія відіграла помітну роль у створенні в російській армії регулярної легкої гусарської кавалерії, що стало можливим завдяки синтезу європейських і козацьких військових традицій. Заснування в Слов’яносербії саме гусарських полків було зумовлено низкою об’єктивних факторів. Австрійські гусари добре зарекомендували себе у війнах ХVІІ–ХVІІІ ст. з напіврегулярною армією Туреччини та європейськими арміями. Вони комплекту - вались з балканських народів і у своїй тактиці органічно сполучали досвід протистояння з Портою балканських аналогів козацтва з традиціями угорських і польських гусар, тактику нерегулярної, іррегулярної та регулярної кінноти. Заснування слов’яносербських гусарських полків мало європеїзувати російську армію коштом етноконфесійно близьких слов’ян, створити в особі легкої регулярної кавалерії альтернативу козацтву, підготувати російську армію до війн на Сході і Заході. Вибір етнічного контингенту гусар пояснюється вимогами до легкої кінноти. Тут потрібні були народи-вершники, які досконало володіли зброєю, могли діяти як в складі підрозділу, так і індиві - дуально, виявляти ініціативу, самостійність, особисту хоробрість. Ці навички могли сформуватись на європейському розумінні свободи, індивідуалізму, відповідних історичних традиціях. Такі якості в Російській імперії мало українське козацтво, а серед європейських народів угорці, серби, хорвати, волохи, поляки, албанці і т.п. Саме на базі слобідських козачих і слов’яносербських гусарських полків були сформовані гусарські полки (лейб-гвардійський, Охтирський, Ізюм - сь кий, Маріупольський, Сумський, Павлоградський, Ольвіополь сь - кий, Єлисаветградський) Російської імперії. Отже, Слов’яносербія — це колонізаційна військово-поселенська історико-географічна область в межах Донецького краю і Південної України, яка мала комплекс регіональних відмінностей і специ - фічний адміністративно-територіальний устрій23. В соціальному часі існування Слов’яносербії є частиною колонізації Південної України 91 Іст ор ія С л ов ’я н осер бії в к он т ек ст і іст ор и ч н ої р егіон а л іст и к и 23 Верменич Я. В. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіона - ліс тики в Україні. — К.: Ін-т історії України НАНУ, 2003. — С. 91. ХVІІІ ст., причому саме цьому періоду були властиві подібні військово- поселенські, іноземні й українські утворення. У просторовому (істо - рико-географічному) вимірі Слов’яносербія пов’язана з лівобережною частиною басейну середньої течії Сіверського Донця. Ця історико- географічна область на момент заснування Слов’яносербії накопи - чила вікові традиції заселення і господарського освоєння природних ресурсів регіону. Носіями цих традицій було українське населення, передусім запорозьке козацтво, яке і передало ці традиції новим поселенцям. У цивілізаційному вимірі Слов’яносербію слід розглядати як частину Великого християнсько-мусульманського, європейсько- азійського Кордону від Адріатики до Каспію. Вона акумулювалп досвід і традиції (військові, господарські, духовні, культурні, мен - тальні) Балкан, рицарських орденів середньовічної Європи та реконкісти (носіями цих традицій були іноземці), східноєвропейських козацьких спільнот (сусідами Слов’яносербії були донські козаки). Однак, не варто абсолютизувати Військовий Кордон як суцільне протистояння і шукати аналогії Слов’яносербії лише на Заході. У Слов’яносербії, «заточеній» на протистоянні зі Сходом та ще у релігійних шатах, східні впливи були обмежені, але вони були — серед поселенців зустрічалися турки, татари, євреї, калмики; господарські і воєнні традиції цієї землі складалися за участю половців; у традиціях запорожців був істотний східний пласт тощо. Проте вирішальний вплив на цивілізаційний вимір Слов’яносербії мало українське козацтво — запорозьке, слобідське, гетьманське. В політичному сенсі Слов’яносербія являла матеріалізацію ідей слов’янської єдності під скіпетром Романових, була одним зі шляхів модернізації (європеїзації) Росії за допомогою близьких в етнокон - фесійному вимірі південних слов’ян, засобом посилення геополі - тичного і військового впливу Російської імперії в басейні Чорного і Середземного морів, тиску на Австрійську імперію та Отаманську Порту. В адміністративно-територіальному відношення Слов’яносербія була специфічною й окремою адміністративно-територіальною та військовою одиницею з певною, хоча і тимчасовою, автономією та наявністю спеціальних органів адміністративно-військового, госпо - дарського, фінансового та судового правління, особливим соціально- правовим статусом населення. В широкому історичному контексті Слов’яносербія як військово- поселенська територія стала специфічною організацією війська в епоху традиційного суспільства. В Україні військові поселення існували з ХVІ ст. до 1857 р. Економічним підґрунтям військових поселень було намагання зменшити військові витрати, військовим — тривалість процесу формування модерної армії та зникнення міліцейських військових формувань. 92 Т ет я н а В од от и к а , Л ю д м и л а С а в ен ок В історико-етнічному вимірі Слов’яносербія була багатонаціо - нальним краєм, де в цілому відносно коректно співіснували й обмінювались досвідом українці, росіяни, серби, молдовани, угорці, волохи тощо. Вплив сербів, які попри свою нечисленність займали привілейовані позиції (були командирами в армії, домінували в економіці) позначився лише у відповідному політонімі «Слов’яно - сербія», який 1764 р. втратив реальне значення і перетворився на специфічну частину регіональної історичної пам’яті. Реально територія Слов’яносербії з кінця ХVІІ ст. (певним хронологічним рубежем можна вважати заснування Кальміуської паланки) перетворилася на своєрідний осередок формування українського народу й української етнічної території, причому Слов’яносербія перервала (точніше, пригальмувала) цей процес на 10–15 років. Порівняно швидка асиміляція більшості іноземців-колоністів в українському середовищі свідчить про примат українських традицій. Військові поселенці, незалежно від етнічного походження, сприйняли українські козацькі традиції. Так, територія колишньої Слов’яносербії входила в 1787–1796 рр. до району формування Катеринославського козацького війська, серби добре ставилися до запорожців24. Відомі факти масового переселення поселенців на Запорожжя — в 1756 р. з полку Р. Прерадовича на Січ подалися 115 чоловік, тобто кожний шостий поселенець25. До речі, цей факт є свідоцтвом реальної чисельності запорожців у складі слов’яносербських гусар — більшість втікачів поверталась у знайомі місця. Слов’яносербія мала і свої конфесійні особливості, пов’язані зі сербською православною традицією (скажімо, в с. Підгірному функціонувала церква святого першомученика та архідіакона Стефана), поселенням доволі численних росіян-старообрядців, сектантів, неправославних поселенців. Останні заради можливості оселитися в Слов’яносербії приймали православ’я, а начальство для комплектування полків і залюднення краю сприяло цьому. Результативний вектор вертикальних (владно-політичних) і гори - зонтальних (етнічних, військових, культурно-побутових і госпо - дарських) зв’язків Слов’яносербії свідчить про те, що ця область мала системоутворюючі історико-регіональні особливості: чіткі адмі - ністративні кордони з сусідніми регіонами, особливий соціально- правовий статус населення, військово-поселенську організацію 93 Іст ор ія С л ов ’я н осер бії в к он т ек ст і іст ор и ч н ої р егіон а л іст и к и 24 Мільчев В. Повернення Війська Запорозького Низового під царський скіпетр / Володимир Мільчев // Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. — Т. 1. — С. 617. 25 Рудяков П. На службу и вечное подданство… Сербские поселения Новая Сербия и Славяносербия на украинских землях (1751–1764). — К.: АРТЭк, 2001. — С. 67. внутрішнього життя. Все це дозволяє вважати Слов’яносербію історико-географічною областю, типовою для колонізації Південної України у 18 ст. Наведений матеріал дає підстави стверджувати, що Слов’яно - сербія як військово-поселенський округ ірегулярних гусарських полків та історико-географічна область існувала протягом 1753–1783 років. В її історії можна виділити два періоди. Перший — 1753–1764 рр. — формування Слов’яносербії як спеціальної адміністративно-терито - рі альної та військової одиниці (округи, області) іноземних (балкан - ських) військових поселенців з ознаками автономії. Цей процес через незадовільні наслідки був суттєво скорегований владою. Другий — 1764–1783 рр. — втрата Слов’яносербією привілейованого статусу спеціального адміністративно-територіального утворення, поступове включення до загальноімперського адміністративного поділу як військово-адміністративної одиниці (округи). Невдала спроба ство - рення напіврегулярного поселенського військового з’єднання, по - ступове зникнення етнополітоніму «Слов’яносербія», входження військово-поселенської округи до складу української етнічної території та перетворення її на специфічний осередок формування української нації. Остаточна ліквідація Слов’яносербії 1783 р. стала наслідком реорганізації всіх військових поселень Російської імперії та трансформації військових поселенців у традиційні стани населення. 94 Т ет я н а В од от и к а , Л ю д м и л а С а в ен ок

Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики

Institution

Ähnliche Einträge