Про розум, педагогіку і наші філософські уподобання
Рецензія на монографію: Возняк В. С. Співвідношення розсудку і розуму як філософсько педагогічна проблема: Монографія. Дрогобич: Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І. Франка, 2008. — 357 с....
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2009
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/7814 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Про розум, педагогіку і наші філософські уподобання / В. Малахов // Філософ. думка. — 2009. — № 1. — С. 134-137. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-7814 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-78142010-04-14T12:01:26Z Про розум, педагогіку і наші філософські уподобання Малахов, В. Про книги Рецензія на монографію: Возняк В. С. Співвідношення розсудку і розуму як філософсько педагогічна проблема: Монографія. Дрогобич: Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І. Франка, 2008. — 357 с. 2009 Article Про розум, педагогіку і наші філософські уподобання / В. Малахов // Філософ. думка. — 2009. — № 1. — С. 134-137. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. 0235-7941 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/7814 uk Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Про книги Про книги |
| spellingShingle |
Про книги Про книги Малахов, В. Про розум, педагогіку і наші філософські уподобання |
| description |
Рецензія на монографію: Возняк В. С. Співвідношення розсудку і розуму як філософсько педагогічна проблема: Монографія. Дрогобич: Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І. Франка, 2008. — 357 с. |
| format |
Article |
| author |
Малахов, В. |
| author_facet |
Малахов, В. |
| author_sort |
Малахов, В. |
| title |
Про розум, педагогіку і наші філософські уподобання |
| title_short |
Про розум, педагогіку і наші філософські уподобання |
| title_full |
Про розум, педагогіку і наші філософські уподобання |
| title_fullStr |
Про розум, педагогіку і наші філософські уподобання |
| title_full_unstemmed |
Про розум, педагогіку і наші філософські уподобання |
| title_sort |
про розум, педагогіку і наші філософські уподобання |
| publisher |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Про книги |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/7814 |
| citation_txt |
Про розум, педагогіку і наші філософські уподобання / В. Малахов // Філософ. думка. — 2009. — № 1. — С. 134-137. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT malahovv prorozumpedagogíkuínašífílosofsʹkíupodobannâ |
| first_indexed |
2025-07-02T10:33:56Z |
| last_indexed |
2025-07-02T10:33:56Z |
| _version_ |
1836530990980268032 |
| fulltext |
134 ISSN 0235�7941. “Філософська думка”, 2009, № 1
Возняк В. С. Співвідношення розсудку
і розуму як філософсько�педагогічна
проблема: Монографія.
Дрогобич: Дрогобицький державний педагогічний універси�
тет ім. І. Франка, 2008. — 357 с.
Назва монографії Володимира Возняка викликає природ�
не бажання «приміряти» її до кола усталених уявлень про
завдання педагогічної галузі: про яку власне педагогічну
проблему йдеться? Сам автор тематизує свої зацікавлення
у цьому плані двоєдиним чином: як проблему, з одного бо�
ку, «логіки педагогічного мислення», з іншого — «формуван�
ня самостійного мислення учнів» (с. 6). Те і те видається
справою надактуальною. На тлі дедалі більшої поінформо�
ваності та прагматичної розсудливості представників ни�
нішніх молодих генерацій особливо кидається в око (багато
хто з викладачів міг би, гадаю, це засвідчити) брак здат�
ності та схильності саме до того внутрішньо послідовного,
відповідального, адекватного мірі свого предмета, спро�
можного на «іманентну самозміну» (с. 120; пор. с. 101) мис�
лення, яке, слідом за автором, маємо всі підстави іменувати
мисленням розумним. «Будьмо ж намагатися добре мисли�
ти, — закликав колись Б. Паскаль, — ось початок мораль�
ності» [Паскаль, 1994: с. 78]. Слід визнати, що попри всю
безперечну актуальність цього заклику в нинішньому світі,
де стільки відкритих проблем, дослухаємося ми до нього не�
часто; думати не варто, метикувати треба! — ось правдиве
гасло наших днів.
Тож не дивно відчути солідарність з автором у його різ�
ких — часом «на грані фолу» — інвективах із приводу дефі�
циту в нинішній школі справжньої думки (див. с. 202, 203
ÏÐÎ ÊÍÈÃÈ
ПРО РОЗУМ, ПЕДАГОГІКУ
І НАШІ ФІЛОСОФСЬКІ УПОДОБАННЯ
Віктор
Малахов
© В. МАЛАХОВ, 2009
Про розум, педагогіку і наші філософські уподобання
ISSN 0235�7941. “Філософська думка”, 2009, № 1 135
та ін.), у його вистражданих скаргах: «Су�
цільне і систематичне фабрикування —
ось сумна суть сучасної освіти» (с. 210).
Та чи справді відповідає змістові згаданої
болючої проблеми «класичне» протистав�
лення розсудку і розуму, до якого автор
монографії у цьому зв'язку апелює?
Питання видається не таким вже прос�
тим. У книжці В. Возняка можна знайти
чимало арґументів на користь того, що
визначення «розумне» досить вдало харак�
теризує саме те, чого нам в освітній галузі
наразі не вистачає. І все ж бентежить над�
то глибока вкоріненість згаданого проти�
ставлення у тій геґелівсько�марксистській
діяльнісно�діалектичній філософській
традиції, яку, щиро кажучи, хотілося б та�
ки вже бачити справді подоланою, «зня�
тою». «Скидай капелюха, він у тебе роз�
судковий!» — пригадується типовий жарт
із наших щедро насичених діалектикою
студентських років…
Вірність згаданій традиції, вірність сві�
дома, дається взнаки вже з перших сторі�
нок рецензованої праці. Відтак, у людини,
яка певний час не читала творів такого
спрямування, мимоволі складається вра�
ження повернення до чогось добре зна�
йомого, узвичаєного, засвоєного колись
начебто раз і назавжди — але вже трохи й
призабутого у нинішній нашій постмо�
дерній метушні. З певністю скажу, що Во�
лодимир Возняк репрезентує цю тради�
цію гідно, яскраво, мірою можливості —
переконливо, оснащуючи її розроблення
широким набором посилань на найавто�
ритетніших мислителів останнього сто�
ліття. Тим гостріше постає у зв'язку з його
монографією питання про релевантність
зазначеної традиції суті порушеної про�
блеми.
Як здавна відомо, критикувати геґелів�
сько�марксистську філософію діяльності
більш�менш іманентним чином — справа
складна і невдячна, не останньою чергою
через потужність вироблених цією філо�
софією впродовж часу її панування засо�
бів самозахисту. Спинюся лише на одному
принциповому моменті, вкрай, на мій по�
гляд, важливому для розуміння характеру
застосування діалектико�діяльнісної ме�
тодології в цьому конкретному випадку.
Одним із ключових для концептуаль�
ної побудови праці В. Возняка в цілому є,
як неважко пересвідчитися, поняття збігу
(дещо в іншому аспекті — ототожнення;
ще близькі терміни — відтворення, а також
роблення чогось чи буття чимось «тим
самим»). Починаючи з «безневинного»
постулювання неминучості збігу «зако�
нів зміни природи людини» з «об'єктив�
ними законами саморуху дійсності» (с. 56),
автор поступово поширює ідею збігу на
співвідношення щойно згаданих законів
із законами мислення (там само), пере�
творення світу людиною — із саморозвит�
ком світу (с. 61), стосунку до іншого —
із стосунком до себе (с. 68), руху кате�
горій — із саморухом предмета кате�
горіального осмислення (с. 74), діяльної
зміни обставин — із самозміною суб'єкта
діяльності (с. 144; пор. с. 239), досвіду
діалектичного розуму — із досвідом куль�
тури (с. 169) тощо. В основі можливості
такого широкого використання «принци�
пу збігу» природно припустити дві речі:
по�перше, відому діалектичну настанову
на «доведення протилежностей до тотож�
ності», по�друге, оприявнення та щора�
зову актуалізацію цієї настанови іманент�
ним способом розгортання самої людської
діяльності, безперечним діалектичним
потенціалом останньої. За умови необме�
женої екстраполяції зазначеного потен�
ціалу (до чого, знову ж таки, заохочує
«спрямований у нескінченність» етос са�
мої діяльності) ми в змозі отримати спра�
вжню діалектичну саґу, в якій увесь світ
людського буття, виструнчений всепро�
никними «збігами», обертатиметься й
«розвиватиметься» у внутрішньому ритмі
цілепокладальної предметної активності.
(Неперевершений взірець такого діяль�
нісно�діалектичного «виструнчення» світу
людини являє, до речі, відомий трактат
«раннього» Г. Батищева «Діяльнісна сут�
ність людини як філософський прин�
цип» [див.: Батищев, 1969: с. 73—144]).
Утім, у термінах сучасної західної філо�
софії (зокрема, філософії Е. Левінаса) та�
ку «захопливу» процедуру можна досить�
таки прозаїчно схарактеризувати як один
із різновидів тоталізації — підведення
різноманіття буття під деяке заздалегідь
покладене чи завбачуване «Те саме», під�
порядкування його структурі певного Ці�
лого (нехай навіть і придатного до діалек�
тичного саморозрізнення і саморозвитку).
Чи в змозі таке цілісне діяльнісно�діа�
лектичне осмислення людського буття
інкорпорувати тему Іншого? Ще б пак —
і тим небезпечніше. Адже в підвалинах
такого осмислення вже закладено те, що
Інший, про якого йдеться, неминуче пе�
ретворюється в цих рамцях на «свого»
Іншого — такий собі підпорядкований
«скінченний» момент на шляху до бажа�
ної нескінченності, «всеєдності», всепе�
реможного «для�себе�буття», внутрішня
діалектичність якого й уможливлює само�
розвиток усього згаданого Цілого. Звісно,
сказавши А, не обов'язково казати Б, як�
що це суперечить вашим переконанням.
І все одно, вдаючися до діалектичного
способу мислення, варто зважати на його
методологічну інерцію. Зрештою, цілком
очевидно, що діяльнісне осягнення буття
за самим своїм вихідним принципом не
може не тяжіти до монологізму й суб'єк�
тоцентризму: людина�діяч природним чи�
ном спрямовує свою увагу на те, що перед
нею, тобто на світ об'єктів, у якому — і
послуговуючись яким — прагне реалізу�
вати свою мету. Щоб побачити Іншого,
яким він є, треба бодай на мить розірвати
ланцюг діяльнісної самореалізації суб'єкта.
Не коштувало б великих зусиль показа�
ти докладно, що «підступна» здатність
діалектичного розмислу перетворювати
справжнього Іншого на «свого» Іншого
позначилася і на міркуваннях автора ре�
цензованої монографії (див., напр., с. 68,
78, 214 тощо); досить симптоматичним у
цьому зв'язку видається вже те, що під�
ставою суб'єкт�суб'єктної (за тверджен�
ням автора) спрямованості «діалектичного
розуму» постає ніщо інше, як «предмет�
Віктор МАЛАХОВ
136 ISSN 0235�7941. “Філософська думка”, 2009, № 1
ність» (с. 162). Істотно, однак, що окресле�
на методологічна позиція визначає у зміс�
товній, багатій на філософські осягнення
монографії В. Возняка далеко не все.
Із задоволенням маю відзначити, що і
при розгляді проблематики духу і духов�
ності (див. с. 159, 224—225, 227, 232 то�
що), і, найголовніше, при зверненні до
власне педагогічного кола проблем чітка
і виразна налаштованість автора на акту�
алізацію парадигми спілкування вочевидь
бере гору над вихідними інтенціями діа�
лектико�діяльнісної методології — сказати
б, виривається з поля тяжіння останньої.
Тож у другій частині праці В. Возняка чи�
тач знайде чимало цікавих і глибоких
думок про роль у педагогічному процесі
реальних засад спілкування, самої "атмо�
сфери спілкувальності" (с. 247), поза якою
педагогіка втрачає свою живу душу. Гли�
бокою і обґрунтованою слід, на мою думку,
визнати в цьому плані постановку питання
про «третій суб'єкт» педагогічного проце�
су (с. 246—252), збірний, «багатомісний»
суб'єкт, який — згадаймо ідею М. Бахтіна
про роль «третього», «вищого нададреса�
та» в діалогічному спілкуванні [див.: Бах�
тин, 1979: с. 305—307]3 — своєю незримою
присутністю має забезпечувати саму мож�
ливість взаєморозуміння і співпраці учас�
ників зазначеного процесу. Таким «тре�
тім суб'єктом» Володимир Возняк визнає
зрештою дух — дух «звільнений, “безопор�
ний”», що і є «носієм усіх визначень вихо�
вання: він — істинний “вихователь”, а не
вчитель, наставник, доцент з професо�
ром» (с. 249). Де немає і не передбачено
такого «істинного вихователя», про педа�
гогіку можна забути.
На такій благозвучній ноті, здається, й
годилося б поставити крапку. Проте та�
кого щасливого завершення ця рецензія,
на жаль, не матиме. Адже як оминути
низку вочевидь обміркованих, важливих
для автора висловлювань про те саме ви�
ховання, які не те що дивують — шоку�
ють? Так, поряд з усім щойно наведеним
читаємо: вплив людини на людину, особ�
ливо з виховною метою, слід вважати «бе�
Про розум, педагогіку і наші філософські уподобання
ISSN 0235�7941. “Філософська думка”, 2009, № 1 137
зумовним злом» (с. 243); «дух виховання —
своєрідний, але справжнісінький педаго�
гічний блуд» (с. 244); «надання виховному
процесу статусу наявного буття якраз і
означає торжество зла» (с. 245); «…лю�
дину не можна виховувати, принаймні —
емпірично» (там само). Хоч�не�хоч, до�
водиться задатися питанням: що це?
Звідки в шановного автора така відраза
до виховних впливів? Чи для нього не має
ваги той елементарний факт, що саме бла�
готворний вплив із боку своїх ближніх,
зокрема вчителів, люди згодом незрідка
починають усвідомлювати як найдоро�
гоцінніше, найсвітліше у своєму життє�
вому досвіді? Чи він всерйоз перекона�
ний у тому, що виховання за своєю суттю
(ну, нехай емпіричною) має бути зведене
до простої «дії на обставини, умови і фор�
ми педагогічного процесу», хоча б і такої,
що «може забезпечити максимальний про�
стір виростанню й укріпленню духовно�
душевного світу особистості» (с. 302; пор.
с. 242).
Гадаю, що в підґрунті такого своєрідно�
го погляду на виховання лежать чинники
концептуального порядку і, передусім,
натиск тієї діяльнісної «тоталізації» світу
людського буття, про яку йшлося вище.
Адже важливим наслідком цього прагнен�
ня поєднати все в єдиному діяльному Ці�
лому («діалектичний розум» = культура =
духовність = людяність тощо) постає не�
минуча зневага до всього «специфічного»,
що залишається іззовні. Так і в рецензо�
ваній праці: ціннісність, моральність, ес�
тетичність, та ж таки розсудливість, те ж
таки педагогічне мислення (див. с. 197)
набувають повноти визнання лише в
рамцях завбачуваної тотальності, хоч би
як її називати (скажімо, «діалектичним
розумом»); а поза її межами вони негайно
постають як щось часткове, «обернене»,
меншвартісне, підозріле. Проте самий ав�
торський виклад засвідчує, що, зокрема,
від виховання, якщо зазначеним чином
редукувати його до саморозгортання діа�
лектично�діяльнісного Цілого (див., напр.,
с. 200 тощо), не залишається майже нічо�
го — хіба тільки збіг (знову збіг!) «само�
ствердження людини» з «образом її жит�
тєдіяльності» (с. 306). По суті, зовсім не є
парадоксом, що свого універсального люд�
ського значення виховання, як і освіта, на�
буває лише як цілком специфічний різновид
людської діяльності: і виховувати, і на�
вчати нас самостійному мисленню здатен
насправді тільки Інший, той, хто посідає
асиметричну щодо нашої власної пози�
цію у просторі й часі нашого з ним спів�
буття. Учні є там, де є вчитель; для нього,
як і для них, момент зустрічі означає про�
рив до інобуття, за межі будь�яких імпе�
ративів діяльного самоствердження. Тіль�
ки відмінність екзистенційних позицій,
що долає інерцію тоталізації, інерцію без�
застережного «освоєння» Іншого, — тіль�
ки така відмінність зумовлює можливість
справжньої новизни стосунків, можливість
появи принципово нового людського
досвіду. Тільки така відмінність (яка не
може не «обростати» моментами власної
специфічності, власними дискурсивними
особливостями, нюансами, що їх не ма�
ло б оминати філософське дослідження)
здатна, зрештою, породжувати ту єдналь�
ну творчу напругу, в атмосфері якої може
вільно ширяти справжній «дух�вихова�
тель». Дух, про якого так переконливо
сказав у своїй цікавій і повчальній книзі
Володимир Возняк.
ЛІТЕРАТУРА
Батищев Г.С. Деятельностная сущность
человека как философский принцип //
Проблема человека в современной фи�
лософии. — М.: Наука, 1969.
Бахтин М.М. Проблема текста в линг�
вистике, филологии и других гумани�
тарных науках. Опыт философского
анализа // Бахтин М.М. Эстетика сло�
весного творчества. — М.: Искусство,
1979. — С. 305—307.
Паскаль Б. Мысли. — К.: REFL�book,
1994.
Віктор МАЛАХОВ
|