Устроєві засади громадського судочинства й народна правосвідомість на українських землях у складі Великого Князівства Литовського

Устроєві засади громадського судочинства й народна правосвідомість на українських землях у складі Великого Князівства Литовського

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2007
1. Verfasser: Гурбик, А.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут історії України НАН України 2007
Schriftenreihe:Україна в Центрально-Східній Європі
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/78671
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Устроєві засади громадського судочинства й народна правосвідомість на українських землях у складі Великого Князівства Литовського / А. Гурбик // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2007. — Вип. 7. — С. 102-123. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-78671
record_format dspace
spelling irk-123456789-786712015-03-20T03:02:21Z Устроєві засади громадського судочинства й народна правосвідомість на українських землях у складі Великого Князівства Литовського Гурбик, А. 2007 Article Устроєві засади громадського судочинства й народна правосвідомість на українських землях у складі Великого Князівства Литовського / А. Гурбик // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2007. — Вип. 7. — С. 102-123. — укр. XXXX-0035 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/78671 uk Україна в Центрально-Східній Європі Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
format Article
author Гурбик, А.
spellingShingle Гурбик, А.
Устроєві засади громадського судочинства й народна правосвідомість на українських землях у складі Великого Князівства Литовського
Україна в Центрально-Східній Європі
author_facet Гурбик, А.
author_sort Гурбик, А.
title Устроєві засади громадського судочинства й народна правосвідомість на українських землях у складі Великого Князівства Литовського
title_short Устроєві засади громадського судочинства й народна правосвідомість на українських землях у складі Великого Князівства Литовського
title_full Устроєві засади громадського судочинства й народна правосвідомість на українських землях у складі Великого Князівства Литовського
title_fullStr Устроєві засади громадського судочинства й народна правосвідомість на українських землях у складі Великого Князівства Литовського
title_full_unstemmed Устроєві засади громадського судочинства й народна правосвідомість на українських землях у складі Великого Князівства Литовського
title_sort устроєві засади громадського судочинства й народна правосвідомість на українських землях у складі великого князівства литовського
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2007
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/78671
citation_txt Устроєві засади громадського судочинства й народна правосвідомість на українських землях у складі Великого Князівства Литовського / А. Гурбик // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2007. — Вип. 7. — С. 102-123. — укр.
series Україна в Центрально-Східній Європі
work_keys_str_mv AT gurbika ustroêvízasadigromadsʹkogosudočinstvajnarodnapravosvídomístʹnaukraínsʹkihzemlâhuskladívelikogoknâzívstvalitovsʹkogo
first_indexed 2025-07-06T02:45:10Z
last_indexed 2025-07-06T02:45:10Z
_version_ 1836863886338293760
fulltext Андрій Гурбик УСТРОЄВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО СУДОЧИНСТВА Й НАРОДНА ПРАВОСВІДОМІСТЬ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО В загальному контексті розвитку історичних досліджень, (присвячених проблемам української литуаністики, важливе місце належить висвітленню народної правосвідомості пред- ставників найчисленнішої верстви українського середньовічного су- спільства — селянства. Виконанню цього важливого наукового завдання особливо може посприяти чималий документальний матеріал, який відклався в ході діяльності т. зв. «копних» судів — вершини народної правничої творчості, аналогів яким в такій кількості джерел, крім земель Великого Князівства Литовського, Руського, Жомойтського (далі — ВКЛРЖ), практично не збереглося в актових матеріалах з історії європей- ського середньовіччя. Однак відзначимо, що, незважаючи на достатню джерельну базу з декларованої проблематики, науковці не лише належним чином не аналі- зували останню в контексті еволюції ментальності (звичаєво-правової культури, правових уявлень, правосвідомості)1, але недостатньо дослід- женим ще залишається і фактологічний аспект діяльності громадських (копних) судів2. Одним із останніх дослідників, хто системно вивчав за- значену тематику, був І. Черкаський, а його монографія побачила світ ще в кінці 20-х pp. XX ст.3 Проте вже тоді в передмові до вказаної книги ака- демік М. Василенко зазначав, що І. Черкаський вивчав копні суди «вик- лючно в статичному стані, їх еволюції, історії він не торкався... автор не зміг поставити свою працю і в зв'язок з економічним та суспільним жит- тям українських та білоруських земель XVI-XVIII віків. Для цього й ма- теріалу тепер у розпорядженні науки обмаль і він ще не досліджений на- стільки, щоб на підставі його можна було робити наукові висновки та узагальнення»4. Переходячи до розгляду фактологічного матеріалу щодо устрою копних судів, відзначимо, що останні загалом не були постійно діючою установою, а збиралися за потребою в кожному конкретному випадку. Причому, у свідомості середньовічних українців подібні судові збори асоціювалися, як правило, із вічем на традиційному місці. Для вирішення звичайного кола нескладних питань селяни збиралися під відкритим не- бом на загальновідомих місцях. Так, жителі с Полчани Луцького повіту в 102 • Україна в Центрально-Східній Європі, № 7, 2007 УСТРОЄВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО СУДОЧИНСТВА 1564 р. сповіщали, що вони на віча-копи збираються на «обчом местце»5. Аналогічні місця згадували селяни в Красному та Голузі того ж повіту6. А в 1572 р. громада вказувала на таке «обчее местцо... у церкви святого Миколы» в с. Бутетичах Володимирського повіту Волині7. Традиційні місця копних судів могли існувати й поза поселеннями. В зазначений період у Луцькому повіті згадувалися копи поблизу с Яб- лунька, на які «громада старцове на местцу певном* под Яблункою зош- лися», та селянський суд «над речкою Грушвицею на урочиску обчом» села Лише8. На сусідніх білоруських землях ВКЛРЖ джерела теж зафіксували синхронне з українськими землями побутування традиційних вічових місць. Зокрема, документи згадували «коповища стародавные» та «капи- ща старые» в селах Мінського, «месца звыклые» в селах Слонімського та Берестейського повітів9. Для вирішення складних судових справ, які зачіпали інтереси декількох сусідніх сіл або міста й навколишніх приміських громад, селя- ни збиралися на границях громадських земель. Це, як свідчать джерела, теж були загальновідомі всій околиці місця, де традиційно проходили ве- ликі віча-копи. У 1583 р. в Луцькому повіті були зійшлися на копний суд «люди добрые, суседи околичные з... сел... Любча, Рудки, Козина, Ста- ву, Соловина, Дуща, Навоза, Соколя, Смердина», які сповіщали: «...што ж мы вызнаваем от весе копы, иж дей с тех сел... здавна о шкоды вшеля- кие з рожищанами (жителями с. Рожище. — ) на границу... схожива- лись»10. Подібні традиційні місця зібрання великих віч не можна було переносити, що у селянській правосвідомості асоціювалося з непоруш- ністю земельних меж (з одного боку) та з усвідомленням того, що на такій порубіжній копі кожен її учасник зобов'язаний обстоювати інтере- си свого села або сім'ї, які зоставалися символічно «за спиною». Відомі випадки, коли на великі спільні віча-копи селяни сходились не лише на порубіжжі сільських громад та сусідніх волостей, але й погра- ниччі повітів та земель ВКЛРЖ. Цікаво відзначити, що й жителі тих укра- їнських земель, які з XIV ст. опинилися по різні боки кордону між Коро- лівством Польським та ВКЛРЖ, теж міцно утримували в пам'яті відо- мості про місця спільних зібрань, і, незважаючи на приналежність до різних держав, активно брали участь в спільних копних судах на прикор- донні. Зокрема, і в 1546 р. поблизу сіл Глинне та Золочівка згадувалося урочище Лози, на якому «завсегды со всих сел пограничных, яко з Вели- кого Князства так и с Коруны Польское на тых границах право с обеих Тут і надалі виділено нами. — А. Г. 103 All All • All All АНДРІЙ ГУРБИК сторон дають»11. В цей же період поблизу села Козлівське з польського боку кордону селяни відзначали існування «руды Грузское и поведили иж тут в тое долины права дають с обеих сторон, яко з Князства так и Те- ребовльского повету (Королівства Польського — ), тут завжди на право ся зьеждчаем»12. Як бачимо, селяни порубіжжя активно вирішували пра- вові питання на традиційних місцях, незважаючи на кордон. Тут же зустрічаємо відомості не лише про загальні правовідносини сусідів, але й про копне судочинство. Селяни в 1546 р. сповіщали ревізорам: «дорога, которая идеть от села Великого Князства Опарыпсов до села Корунного пана воеводича Подольского пана Яна Олексого до Бродов, и менили, в тое дороги врочищо Беседы и поведили, иж дей се тут сходят завжды на копу село Опарыпеское и з селом Бродским и на права всякие»13. Очевидним видається той факт, що селяни збирали віча-копи на порубіжжі Королівства Польського і ВКЛРЖ з давніх давен й, можливо, ще до тих часів, коли українські землі перетнув кордон між вказанами державами. Тому і в подальшому українські селяни обстоювали своє пра- во вільно сходитися на копні суди на кордоні, як правило, покликаючись на давню традицію:«... от давних часов и от предков о злодейство и о вся- кие кривды, яко з сел лядских (польських — ), так и з сел Великого Кня- зства повету Киевского, права собе дають»14. Не слід вважати, що українські селяни, збираючи віча на кордоні Польщі і ВКЛРЖ, злісно порушували законодавство чи не виконували якісь положення помісного права. Очевидно, що всі зазначені правові дії були звичайним явищем не лише для народної правосвідомості, але й для шляхти у XIV-XVI ст., оскільки в джерелах даного періоду зафіксовано, що в урегулюванні правовідносин на польсько-великокнязівському кор- доні активну участь брали магнати й шляхта: «.. .тут права даем межи со- бою, яко з Великого Князства князи и панове, так с Коруны, людей ставят ку справедливости всякое речи» (1546 р.) 1 5. Те ж саме стосувалося й дер- жавних урядовців ВКЛРЖ, про що свідчать матеріали опублікованих книг Литовської метрики. Зокрема, у 1523 р. (9 квітня) було видано вели- кокнязівську грамоту з наказом Костянтину Івановичу Острозькому (на той час воєводі троцькому і старості брацлавському й вінницькому), щоб він «выехал с паны Коруны Полское на поправене границ межи земли Волынское и Коруны Полскою, и теж о кгвалты и кривды с обу сторон подданных наших... о всяки кривды подданных наших досмотрети и справедливость чинити, как бы на обе стороны подданным нашим крив- ды не было»16. Аналогічною була ситуація і на сусідніх білоруських землях, по яких проходив кордон між Польщею й ВКЛРЖ. Зокрема, в 1586 р. селяни 104 УСТРОЄВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО СУДОЧИНСТВА згадували в Берестейському повіті урочище Побийконя, «где се на копы люди с Короны и Литвы сходити звыкли»17. Таким чином, згідно народної правосвідомості (щонайменше з XIV ст.) правомірними вважалися ті віча-копи, які відбувалися на тради- ційних загальновідомих місцях. У поселеннях такими вважалися майдан в центрі села або поблизу громадської церкви, копище, галявина на краю села і т. п. Поза поселеннями традиційними місцями копних судів були, як правило, межі земель (села, волості, повіту), берег річки чи ставка, урочища, давні могили, лісові галявини, перехрестя доріг тощо. І лише проведені на таких загальновідомих місцях віча-копи вважалися право- мірними. В інших випадках, коли копа збиралася не на традиційному місці, люди відмовлялися виходити на зібрання або ж не визнавали її рішення, заявляючи при цьому: «...тут перед тым от стародавних веков николи копа не бывала» (1599 p.) 1 8. Крім традиційних віч-коп на загальновідомих місцях селяни також вирізняли і т. зв. спеціальні копні зібрання, які при потребі збиралися на місці злочину. Метою таких «гарячих коп» було освідчення перед сусіда- ми наслідків та слідів злочину й початок розслідування останнього. При- чому вихід близьких сусідів та загалом жителів околиці на місце злочину у правосвідомості середньовічних селян вважався рівнозначним обов'яз- ку. Це неодноразово підкреслювалося на копних судах досліджуваного періоду. В 1583 р. жителі сусідніх сіл Луцького повіту на копі про підпа- лення будівель в с Кобча говорили, що вони «здавна... где колвек шкода, там схоживалися»19. І дійсно, цей загальний принцип часто підтвер- джується документальним матеріалом. У 1557 p., коли у володіннях села Літогощі Луцького повіту було «подрано бчолы у в острови», то «водле давного обычаю тут то (в острові. — ) копу збирано»20, тобто на місці злочину. А учасники копного розслідування із сіл Надчичі та Свищів Луцького повіту 1572 р. «выежчали на кгрунт свищовский, на тое местцо на поле за дубником, где забито человека озерянского»21. В даному ви- падку правовий принцип, коли сусіди зобов'язані були виходити на місце злочину, застосовувався не лише стосовно окремих господарств, а й щодо цілих територіальних громад, які поставали такими собі колектив- ними «юридичними особами». Тобто жителі сусідніх сіл теж зобов'язані були виходити на місце злочину й допомагати шукати злочинця. А кожна громада відповідала за правопорядок та злочини, скоєні на її території, — тобто виступала колективним суб'єктом правовідносин. Вказані принципи були широко вживаними й у правовому житті міст та навколишніх сільських околиць. 1596 р. «в месте Дубенском на улицы Швецкой, мещане нашли тело человека забитого незнаемого, ко- 105 All All УСТРОЄВІ АНДРІЙ ГУРБИК торого не ведати если где индей хтось забивши подвез, або ли хто тут в месте забил»22. По даній справі урядник Дубна збирав копу не тільки з міщан, але й з жителів навколишніх сіл, які зобов'язані були прийти й до- вести свою непричетність до злочину. У певних випадках розпочата на місці злочину копа могла перено- ситись на інше місце, коли, наприклад, її учасники відправлялись нав- здогін за злочинцем. Якщо сліди злочину приводили на територію села, містечка чи міста, то на межі їхніх земель копа продовжувалася. У 1583 р. в Луцькому повіті «копа, взявши след от пожарища отвела его из села Кобча до земли рожищское. Остановившись там на следу, вся копа по- слала в сельцо Свинюхи и звала жителей, чтобы шли на след». Але не до- чекавшись нікого, учасники копи «приговорили все села Рожищские за их невыход к уплате всех убытков»23. Даний вирок підтвердив возний і вписав його до Луцьких гродських книг, встановивши термін відшкоду- вання збитків. На нетрадиційних місцях віча-копи відбувалися і в тих випадках, коли розглядалися питання про спірні межі оранки, пасовищ, сінокосів. Тоді селяни сходились, як правило, на спірній ниві24. Загалом же такі «гарячі» (термінові, невідкладні), інколи рухливі копи, які збиралися на місці чи слідах злочину або спірних межах земель, часто асоціювались у народній правосвідомості не з повноправним вічем-копою, а лише з допоміжною слідчою копою. Результати останньої згодом лягали в основу рішення великої копи, зібраної на традиційному місці. Окрім правила збиратися винятково на звиклих місцях, іншим важ- ливим чинником правомірності копи вважався обов'язковий вихід на збори всіх жителів села чи містечка (по крайній мірі представників кож- ного дворогосподарства). Часто для розгляду складних справ на копі зо- бов'язані були ставати і жителі навколишніх сіл. Коло обов'язкових учасників копних зборів поступово могло змінюватися, хоча в кожний конкретний період всі жителі копної околиці чітко знали, хто зобов'яза- ний на перший же заклик сусідів прийти на копу. Судові околиці на українських землях XIV-XVI ст. формувалися поступово і мали два рівні. Перший становила околиця, яка включала жи- телів однієї територіальної громади (села, містечка, групи приселків). Другий рівень складали околиці, сформовані з декількох територіальних громад, землі яких мали спільні межі (це були невеликі волостки, або частини більших волостей). Згідно середньовічної правосвідомості всі жителі копної околиці, які оповіщалися про збори копи, зобов'язані були прийти на традиційне УСТРОЄВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО СУДОЧИНСТВА місце (чи місце злочину у випадку «гарячої» копи) й брати активну участь у вирішенні справи. У противному разі вся вина могла бути покла- дена на відсутніх. Дане положення звичаєвого права словесно втілювало- ся, як правило, у формулу «невыход всигды платить шкоду»25. Зазначена правова норма стійко утримувалася не лише у звичаєвих правовідносинах, але й була кодифікована державним законодавством. Зокрема, у Вислицькому Статуті 1347 р. польського короля Казимира III Великого (1333-1370), який був чинний на західноукраїнських землях, було записано: «О злодею, имает быть погоня за ним от сусед. Нагот кметь (селянин. — ) жаловал на своих суседов, иж ему в ночи конь укра- ден. .. просил абы с ним во след пошли за злодеем (навздогін по слідах. — ), и они не хотели, а у том ему конь изгынул. Мы сказуем: суседом, на ком та вина, коня заплатить»26. Аналогічне положення в 1435 р. «оуложил» галицький староста Михайло Бучацький, кодифікувавши місцевий звичай, коли околиця зо- бов'язана була йти з потерпілим за «злодеем гарячим пытом (одразу ж по свіжих слідах. — )»2 7. На терені ВКЛРЖ у XV ст. положення звичаєвого права про копні околиці найбільш детально були викладені в Судебнику 1468 р. великого князя Казимира IV Ягеллончика (1440-1492) (з 1447 р. — короля поль- ського). Судебник, який був першою спробою кодифікації норм кримі- нального права у ВКЛРЖ, чітко зафіксував таку рису середньовічного права, як необхідність публічного розгляду всіх кримінальних справ, та підкреслив особливу роль у судочинстві XIV-XV ст. судових околиць. Рішення жителів околичних сіл часто ставало вирішальним у виборі міри покарання. Так, ст. 17 Судебника передбачала, якщо злочинець «перво (вперше. —) будеть украл, и околица будеть перво злодейства на него не ведала, а будеть никому не плачивал, ино ему платити татбу... и вину»28, тобто відшкодовував збитки та лише платив штраф. То згідно ст. 18 «коли тать (злочинець. — ) . . . будеть первей того крадывал а любо мучи- ван (піддавався слідчим тортурам. — ) , а и сведомо то будеть околици... ино его обесити (повісити. — )»2 9. Таким чином, державним законода- вством ВКЛРЖ узаконювалася важлива риса селянської правосвідо- мості, коли міру покарання визначала околиця і суворість кари залежала не лише від кваліфікації злочину, але й від законопослушності співгрома- дян — «доброї» чи «злої» слави в околиці. Судебником 1468 р. кодифікувався не лише обов'язок сусідів «околичних» виходити на заклик потерпілого, але й звичай, який зобов'я- зував скривдженого сусіда тут же оповістити про виявлені будь-які про- типравні дії в околиці (сліди злочину, знайдення крадених речей, чужої 106 107 All All АНДРІЙ ГУРБИК- худоби і т. п.). Зокрема, ст. 23 передбачала: «А коли бы кто коня, а либо клячю знашол блудящую (блукаючу. —) или иные который речи изнай- деть, ино оповедати околици»30. Одним із правил дотримання правопо- рядку в околиці, згідно народної правосвідомості, була повна відпові- дальність господаря за поведінку його гостей. І Судебник 1468 р. вже чітко формулює положення, згідно з яким той мешканець околиці, який приймає у себе підозрілих людей, «который будет лежьни держати у сво- ем дому тайно, а суседом околици не оповедаеть»31, повинен відповідати за злочини, скоєні в околиці в той час. Статути ВКЛРЖ (1529, 1566, 1588) більш широко, ніж Судебник 1468 р. зафіксували у відповідних артикулах положення звичаєвого пра- ва про околицю. Статут 1529 р. чітко стояв на захисті прав благонадійних жителів околиці, фактично звільнивши останніх від відповідальності та видачі на слідчі тортури. Це, зокрема, стосувалося тих околичних сусідів, які хоча й були запідозрені у злочині, але раніше «не были в жадном по- дозрении и в поволаньи (не підозрювалися й не звинувачувалися у при- четності до злочину. —) от околичных суседов и платежу жадного за зло- действо не чинили» (р. XIII, арт. 25)3 2. Той же мешканець околиці, який вважався неблагонадійним, «перед тым у злодействе от околицы поволан был, або за то платеж чинил, або в книгах чорних написан был»33, пови- нен був бути допитаний якнайсуворіше: «...маеть на муку выдан бы- тии»34. Були кодифіковані Статутом 1529 р. і ті народні уявлення, які вису- валися до жителів околиці, що могли виступати свідками у важливих справах при розгляді останніх в громадських судах. Перш за все свідки повинні були бути благовірними «хрестьяны, которые бы на кождый год в плебанов або в попов своих на исповеди бывали, а ни у [злой] славе межи околицы» (p. VIII, арт. 5.)35. Причому, вказана норма не була по- біжною, а трактувалася детально: «А хотя бы хрестьяне, будь латьшского або греческого закону, которые божьего тела не приймують (не причаща- ються. —) и на исповедь не ходят, тые в жадном сведецтве перед правом не мають допущоны быти»36. Таким чином, околиця чітко слідкувала за дотриманням сусідами норм християнської моралі та церковних при- писів, від чого могло навіть залежати визначення правоздатності співгро- мадян. Іншою важливою вимогою до свідків була їхня належність до око- лиці — тобто проживання по сусідству, що в певних випадках важило на- віть більше, ніж належність до шляхетського стану: «А веджо не таковые мают ся розумети светки (свідки. — ) , штобы была шляхта, але тые свет- ки шляхта и люди добрые, неподозреные, которые будуть суседи близкие и сумежники, тые годнейшие будуть ку сведецтву, нижли тые шляхта, 108 УСТРОЄВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО СУДОЧИНСТВА которые не граничники и не сумежники» (р. VIII, арт. 4.)3 7. Статутом 1529 р. передбачалось також, що той мешканець околиці, який убив зло- чинця, захищаючи своє майно, «назавтрее ж... вземши сторону и околич- ных суседов, маеть то обестити (оповістити. — ) и послати тую ж сторону до того пана чий есть человек» (p. XIII, арт. 20)38. Статут 1566 р. також підкреслював велику роль судової околиці як в боротьбі зі злочинністю, так і в освідченні обставин того чи іншого зло- чину. У випадку вбивства або знайденні тіла вбитого передбачалось «скоро по оном кгвалте того ж часу и того забитого мает оповедати и ска- зати околичным суседом своим» (p. XI, арт. 2) з э . Відзначалась і широко вживана в звичаєвому праві норма, згідно з якою потерпілий, який «под- нял след шкоды свое», повинен був «собравши людей добрых околичных суседов водле давного обычаю» гнатися за злочинцем (р. XIV, арт. б) 4 0. Статут 1588 р. передбачав звернення за допомогою до жителів околиці у випадку земельних спорів: «.. .яко се то придавати звикло от око- личных суседов границами и межами прилеглых ку тому кгрунту о кото- рый право идеть» (р. IX, арт. З) 4 1 . Якщо ж потерпілий у погоні ловив зло- чинця, то, «поймавши, мает наблизшим по дорозе той людем околич- ным... то оповедати» (р. XIV, арт. б) 4 2. Особливо важливо, що Статут 1588 р. зафіксував розміри околиць: «...естли бы укривжоный злодейст- вом хотел шкоды своее доходити копою, тогды вси в той околици в околь на милю* со всих чотырех сторон мают... на копу сходитися» (р. XIV, арт. 9) 4 3. У справах про вбивство невідомої людини розміри встановленої судової околиці збільшувалися. У подібних випадках за Статутом 1588 р. «копа мает быти чинена в околь по две мили» (р. XI, арт. 26)4 4. Зазначені статутові постанови щодо околиць фактично зафіксува- ли давні положення народного звичаєвого права, оскільки в XIV-XV та в кінці XVI ст. вони активно використовувалися в громадських судах. Так, у 1596 р. у Луцькому повіті в справі про вбивство у с Вишкові невідомої людини на копу збирали «всех обывателей повету Луцкого сугрань с Вышковом мешкаючих»45. А то були жителі сіл Жидичина, Теремного, Вортнева. Таким чином, згідно з народною правосвідомістю XIV-XVI ст., повноправними вважалися лише ті віча-копи, які збирали всіх жителів околиці, що мати спільні межі з поселенням, де стався злочин, і були на відстані однієї милі від останнього. Перевірена й закріплена практикою громадського судочинства вказана правова норма була згодом юридично оформлена Судебником 1468 р. та Статутами ВКЛРЖ (1529, 1566, 1 миля = 7 верстам (1 верста = трохи більше 1 км). 109 All All которые не граничники All ГУРБИК- АНДРІЙ ГУРБИК- 1588 pp.), хоча в ході колонізації цілинних земель, створення нових посе- лень та їх ущільнення створювалися все нові судові околиці й модифіку- валися старі. Вдосконалювалися і правові норми. Тому неможливість швидко розкрити вбивства незнайомих людей виробила звичай збільшу- вати традиційні розміри судової околиці вдвічі. І вже в третій Статут 1588 р. входить норма про двомильну околицю для злочинів зазначеної кваліфікації. Тобто на копи подібного типу обов'язково повинні були з'являтися не лише жителі «суміжних» поселень, а й «заграничних» (тобто тих, які не мали спільних межі з селом, в якому скоєно злочин). Важливо відзначити, що з-поміж сусідніх поселень волості цент- ром судової околиці в кожному конкретному випадку ставало те село, в якому скоювався злочин. І лише тоді по відношенню до нього визначали- ся сугранні поселення, які обов'язково приходили туди на копу. Таким чином, кожне село могло стати центром околиці, відповідно сусідні з ним села в радіусі однієї милі ставали «околичними». З часом жителі кожного села вже чітко знали, з якими навколишніми громадами і куди вони по- винні сходитися на віче. Тобто кожна громада була членом стількох судових околиць, скільки сусідніх сіл межувало з її землями. Участь саме околичних сусідів у копі, як вважали селяни, надавала особливої ваги її рішенням. Тому дану обставину вони завжди прагнули відзначити. У 1553 p., добиваючись виконання вироку копного суду, київський городничий Іван Григорович Служчич підкреслював, що це «копа люди обаполныи суграничники присудили»46. Це ж відзначали всі сусіди околичні з сіл Суска, Холонева і Острога Луцького повіту, які «з товаришми, з суседами своими посторонними сел околичных» були зібралися на віче 1571 р. «правом своим копным»47. В даному випадку судову околицю становило три сусідніх села. Хоча на тій же Волині зустрічалися й більші околиці. Так, в 1571 р. збиралися селяни «на копу до Подрежья, то єсть з сел Асонович, Угла, Подлее, Селца, Ситович, Гру- шовна... толко подданные кнегини Ивановое Четвертенское... Литогощ- ские, которые также, яко и мы на копу сходитися иовинни на коле не были»48. Як бачимо, селяни не лише чітко фіксували всіх присутніх на копі, але й визначали відсутніх, що при певних обставинах могло поклас- ти на останніх відшкодування всіх збитків потерпілому (тобто вступав у дію згадуваний звичай «невыход платить шкоду»). Як свідчать документальні матеріали, кількість сіл, які входили до українських судових околиць, коливалася в середньому від 3 до 7, хоча інколи вказані параметри могли суттєво змінюватися, а тому траплялися судові околиці з досить значною кількістю «сходатаев». Так, в 1583 р. у Луцькому повіті потерпілий із с. Оржище «собрал людей добрых, сосе- 110 УСТРОЄВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО СУДОЧИНСТВА дей околичных, смежных сходатаев Рожищских, из всех сел, ниже пои- менованых: из Любча, из Рудки, из Козина, из Стаева, из Соловина, из Дуща, из Навоза, из Соколя, из Смердина; сверх того людей сторонних: из Суска, из Володковщизны, из Носачевич, из Лукова»49 — всього 13 сіл околиці. Характерно, що одне й те ж село могло входити до різних судових околиць. У 1567 р. на копі в Луцькому повіті були присутні жителі сіл Змуча, Бруховичів, Велицька і Порська, а згодом на іншій копі в цьому регіоні вже були присутні селяни зі Змуча, Порська, Волі Жмуцької, Мельниці, Углів та Підліс50. Як бачимо, села Змуч і Порськ у першому випадку брали участь в громадському суді однієї околиці, а іншому — другої. На копу до с Підріжжя в 1571 р. приходили вже жителі Арсоно- вич, Углів, Підліс, Сельця, Ситович і Грушівна51, тобто селяни двох сіл (Углів і Підліс), які брали участь і в попередній копній околиці. На сусідніх білоруських землях кількість сіл, які становили копну околицю, коливалась в середньому від 5 (Мінський, Пінський повіти) до 9 (Берестейський повіт). Хоча як виняток згадувалась і околиця з 18 сіл52. Важливо відзначити, що, згідно з народною правосвідомістю, участь у громадських копних судах зобов'язані були брати всі жителі околиці, незалежно від їх правового статусу. Як свідчать тогочасні дже- рела, і приватні піддані, і великокнязівські (замкові) селяни однаково ак- тивно регулювали міжселянські відносини з допомогою копного права. Причому, документальні матеріали чітко фіксували юрисдикцію підда- них, які брали участь у копних судах. Так, опис копи в Луцькому повіті (1575 р.) згадує «судей права копного и людей обчих», які були «люди па- нов разных.. .»5 3 (князівські, шляхетські та церковні піддані). У 1567 р. в тому ж повіті копу збирали лише «подданные его королевское милости Брюховецкие»54. А на копному суді в 1583 р. (Луцький повіт) «опыт чи- нили» у великокнязівських «подданных до замку Луцкого належачих»55. Жителі сіл, які були розташовані поблизу міст, часто брали участь в спільних з городянами вічах-копах. Причому, у правосвідомості селян міщани виступали як рівноправні учасники правовідносин, які зобов'я- зані були ставати на копі й виконувати всі традиційні копному праву су- дові дії. В свою чергу й городяни вимагали від селян участі в міських коп- них судах для ефективного й швидкого розслідування злочинів. Згаданий звичай був кодифікований третім Статутом ВКЛРЖ 1588 р., в якому пе- редбачалося, що на «копе повинни ставати... з местечек и з сел околич- ных по три человеки старших, яко войтов, лавников и иных мужов доб- рых веры годных» (р. XI, арт. 26)56. Прикладом таких сумісних коп був 111 All ГУРБИК- All All All 111 АНДРІЙ ГУРБИК копний суд в містечку Любче у 1568 р. (Луцький повіт), на якому були «войты и тиуны у сих чотырох частей Любецких», а також війт села Богу- шова57. На цій копі селянин Лаврик з Богушова був засуджений на смерть за переховування крадених речей. В даному випадку важливо відзначити, що копа, яка відбулася в містечку, вважала себе правомоч- ною виносити навіть смертні вироки жителям навколишньої околиці. При необхідності селяни вважали правомірним запрошувати на копу жителів міст, і навіть віддалених, як у випадку з копою у Володимир- ському повіті (1590 p.), коли в с Суходолах були присутні «месчане во- лодимерские... за уживанем и прозбою... усей громады мужов поддан- ных Суходольских»58. Аналогічними були й зворотні випадки, коли се- ляни, «люди до копы належные», виступають в міських судах, зокрема, у Володимирі (1593 р.) 5 9 . Характерно, що в спільних селяньско-міщанських копах брали участь не лише жителі багатьох великокнязівських та приватних міст, а й міст, які користувалися магдебурзьким правом. Так, в справі про кра- діжку вола у жителя м. Дубна (1575), «будучи поблизу в суседстве водле стародавного, а звыклого обычаю и повинности», зійшлися «на право копное все мужи з Любитова, Дубна и Колождена»60. Дубно в даний пер- іод було невеликим містом з магдебурзьким правом, але незважаючи на це, його жителі продовжували користуватися і «копним правом», яке було властиве для правового життя навколишніх громад. Спільно з селя- нами, крім названих вже Дубна й Володимира, використовували копне право й інші українські міста з магдебурзькими привілеями: Житомир, Луцьк, Овруч, Остер та ін.6 1 В містах України, які перебували у складі ВКЛРЖ, окрім того відбувалися й самостійні збори міщан, які по формі були близькі до коп- них судів. За спостереженнями П. М. Саса, збори володимирських міщан на Волині у першій половині XVI ст., які проходили під назвою «грома- да», мали ряд спільних рис з копами сільських судових околиць62, що, не- зважаючи на певні відмінності (соціальний та кількісний склад учас- ників, компетенцію і т. п.), дає підстави твердити про спільні риси право- вої свідомості (щодо форми та процедури судочинства) селян і міщан України в досліджуваний період. Загалом процесуальне право того часу мало звинувачувальний ха- рактер. Тобто судовий процес, згідно з народною правосвідомістю, роз- починався лише після того, коли потерпілий сповіщав околиці про зло- чин і сам розпочинав розслідування, зібравши сусідів на копу. Саме так було в Луцькому повіті (1575 p.), коли «подданные мосорские, за крив- дою и за викуренем бчол своих во властном кгрунте мосорском зобрали 112 УСТРОЄВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО СУДОЧИНСТВА копу»63. Ініціатором суду в с. Мосорському, як бачимо, були ті співгро- мадяни, в яких з бортей викрали мед. На розширені копи скликали до себе жителів сусідніх поселень, як правило, селяни з потерпілого від злочину села. У 1569 р. житель с. Виж- ва Володимирського повіту Семак «ездил звати на копу подданных его милости князя Вишневецкого видютских, иж дей подданным вижовским побили свиней и вепров»64. Тобто суд копи потерпілі зібрали в поселен- ні, у якому було скоєно злочин. Часто ініціатором копи на території села чи міста могли бути сторонні особи, які зазнали збитків у данних посе- леннях. Так, у 1569 р. в Луцькому повіті посполиті, «збивши купу людей Любецких шли есмо следом». Сліди злочину привели до сіл Бабине й Хрестень, тоді любецькі селяни «ходили есмо до людей бабинских, абы они на след вышли»65. У тому ж повіті в 1575 р. поблизу с Омелене був пограбований «мещанин луцкий Якуб орменин (вірменин. — )», після чого «писар войтовский места Луцкого, лентвойт, бурмистр и рядец... посылали до панов Гурков до Омеленое мещанина луцкого Семена, про- сячи их, абы водле звыклого и правного обычаю копу зобрати казали, кгды ж ся тот разбой на властном кгрунте их стал»66. Вказані документи зафіксували досить давній правовий звичай. Адже згідно з середньо- вічною правосвідомістю територіальні громади міста чи села несли пов- ну відповідальність за правопорядок і злочини, скоєні на їхній території, та зобов'язані були їх розслідувати (навіть якщо потерпілий і не був чле- ном громади). Зазначена правова норма була властива ще правосвідомості членів громади-верві періоду Київської Русі і увійшла до Руської Правди. Згідно із ст. 20. Короткої редакції Руської Правди* (або Короткої Правди (далі — КП)), верв платила «віру», коли на її території було вбито огни- щанина, а громада не розшукувала або приховувала вбивцю. І лише знай- дений вбивця відповідав за злочин самостійно, а громада-верв звільняла- ся від відповідальності67. Стаття з Поширеної Правди (далі — ПП) в основному повторювала ст. 20 КП про колективну відповідальність верві, якщо вона не знайде конкретного вбивцю «княжего мужа», вбито- го на її території68. А статті 69 і 70 ПП передбачали відповідальність те- риторіальної громади за викрадення бобрів з її території69, оскільки боб- рові угіддя являли виключно феодальну власність. У XIV-XVI ст. відбулася певна трансформація зазначених право- вих норм. В даний час, як свідчать документи, вже часто перед повітовою адміністрацією відповідала не громада, а шляхтич, який володів селом. * Створена в Києві у 60-70 pp. XI ст. 113 All АНДРІЙ ГУРБИК Тому, в міру переходу селянських земель в руки феодальної знаті, все час- тіше за правопорядок і злочини в селі перед сторонніми особами відпові- дала не громада, а феодальний власник громадської землі. Останній че- рез це часто виступав і ініціатором скликання копних судів70. Загалом народні копи, зібрані магнатами, шляхтою або ж представ- ником великокнязівської влади на місцях, жителями околиці вважалися вповні правомірними, хоча й були нововведенням у порівнянні з поперед- німи часами, коли копу збирав лише потерпілий. Це пояснювалося перш за все зростанням ролі доменіального судочинства у приватних селах магнатів і шляхти. Етапними моментами останнього були земський при- вілей 1447 p., Судебник 1468 р. та Перший Статут ВКЛРЖ 1529 р. 7 1 , а та- кож намаганням великокнязівської адміністрації в статутову епоху мак- симально контролювати місцеве громадське судочинство, добиватися його уніфікації й перетворення в допоміжну ланку повітових судів (грод- ських, підкоморських, земських). То ж у другий і третій Статути 1566 і 1588 pp. вже входять положення, за якими ініціювати громадський суд могла повітова адміністрація. Замковий уряд через возного скликав копу у випадках вбивства невідомої людини та коли розпочате в повітовому (гродському, земському, підкоморському) суді розслідування вимагало т. зв., «слідчого експерименту» на місці. Одним із способів скликання копи Статути (1566, 1588 pp.) визначали усне оповіщення на багатолюд- них місцях, «взываючи через возного оголошеньем на торгах при косте- лах и везде о том давали знать» (1566 р. — р. XI, арт. 31; 1588 р. — р. XI, арт. 26)7 2. Вказані статутові артикули значною мірою перегукуються зі ст. 32 і 34 ПГІ про «заклик» та «заповедь на торгу»73 Київської Русі. В правовій практиці України XVI ст. зазначені положення Статутів були досить поширеним явищем, і ми дійсно спостерігаємо, як луцький ста- роста, скликаючи у 1596 р. копу в справі про вбивство поблизу села Випіків, «заховуючись водлуг права посполитого... листом своим врядовым всех обывателей повету Луцкого сугрань с Вышковом мешкаючих, обослал, абы на тое местце, где забитый есть найден на копу... собралися»74. Аналізуючи теоретичний аспект еволюції правосвідомості, відзна- чимо, що перехід ініціативи в початку судового процесу від потерпілого до сторонніх, в нашому випадку — урядових осіб, свідчив про заміну звинувачувального процесуального права слідчим (інквізиційним), на чому також наголошували попередні дослідники75. Це було ознакою но- вого більш високого етапу як правового процесу загалом, так і право- свідомості, зокрема. Процедурно зібрання жителів околиці проводились під відкритим небом на традиційному місці, коли всі учасники розташовувалися «ко- 114 УСТРОЄВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО СУДОЧИНСТВА лом копним». Мешканці кожного села ставали групами, щоб відстоювати свої інтереси разом. Спочатку сільські старости проводили «межи собою обмову водлуг обычаю и права копного, питаючи межи собою старец старца, чы вси со всих сел старцы и с подданными панов своих на копу вышли»76. Кожен старець виходив «посеред усеи копы» й сповіщав про кількість присутніх і причини відсутності деяких односельчан. Кількість зібраних на копу селян могла становити від декількох де- сятків до декількох сот чоловік, в залежності від розмірів судової околиці та суті справи. Так, у 1568 р. жителі двох сіл Луцького повіту на копі «з иншими дей многими людми Ярославицкими и Подлесецкими..., кото- рых дей было о двести человек злодея своего на груши обесили (повіси- ли. — )»7 7. Зазначена кількість учасників копи свідчила про те, що в ній брали участь не лише голови дворищ, а практично все населення села чи сіл, в тому числі жінки і діти. І дійсно, згідно з документальними матеріалами досліджуваного періоду, в правосвідомості селян абсолютна правомочність та справед- ливість копного рішення значною мірою залежала від найповнішої участі в копі всіх жителів околиці. Важливо відзначити, що народна правосвідомість не передбачала якихось обмежень щодо участі жінок в копних судах. У 1563 р. на копі в Любчі Луцького повіту згадувалася «подданная ее милости пани Остико- вое на имя Хана», якій «водлуг копного знайденя припал рок присягти о шкоды свои на человека князя Богушова Гринца Винника»78. Жінки при- носили присягу та допомагали розслідувати злочини на рівні з чоловіка- ми, і навіть брали на себе ініціативу у певних правових діях79. Вікових обмежень щодо участі в копних судах теж не спостеріга- лось. І навпаки — селяни часто підкреслювали, що на копі були «вси от мала до велика»80. Причому, відомості, наведені навіть дітьми, мали вагу аргументу і використовувалися «копними мужами» в судочинстві. Важ- ливо також відзначити й той факт, що діти, буваючи на копах, не лише пе- реймали зовнішній ритуальний порядок громадського судочинства, а й до тонкощів знайомилися з нюансами копного права, що забезпечувало живучість і розвиток останнього в середні віки. Що ж стосується покарання, то все ж, думається, воно щодо непов- нолітніх застосовувалося копними судами вибірково, оскільки право на українських землях у XV-XVI ст. вже вирізняло малолітніх, які, навіть скоївши протиправний вчинок, не вважалися суб'єктами злочину. Судеб- ник 1468 р. малолітніми вважав дітей до 7 років, а Статути ВКЛРЖ 1566 і 1588 р р . — відповідно до 14 і 16 років81, хоча за повторні злочини мало- літні каралися як дорослі. 115 All All АНДРІЙ ГУРБИК Вихід і перебування на копі когось із дворища асоціювалися у на- родній правосвідомості із відповідальністю даного представника за всіх членів свого двору. У 1568 р. на копі в Луцькому повіті, коли виникла не- обхідність заслухати свідчення селянина Васка, то його батько «Грицько, стоячи на копе поведил, иж я за сына своего хочу в отказе быти, и што зостану з разсудку вашого винен, терпеть хочу»82. Тобто заступник зо- бов'язувався нести всю відповідальність за свого родича. Хоча інколи співгромадяни відмовлялися заступатися за своїх близьких, мотивуючи це так: «.. .он ужо не есть в опеце нашой, свой дом маеть»83. Заступниц- тво існувало і в правовідносинах між селами, коли декілька представ- ників могли заступати на копі цілу громаду. Дана правова норма увійшла і в Статути ВКЛРЖ (1566,1588 pp.). Останній передбачав, що коли потер- пілому «видится шкода села... тогды три мужи с оного села которых он обереть мають присягнути, як в том селе шкодника его не ведають и сами шкодниками не суть». А у випадку вбивства на території села невідомої людини за кожне з околичних сіл заступалися «по три человеки старших, яко войтов, лавников и инших мужов добрых веры годных» (1566. — p. XI, арт. 31; 1588. — p. XI, арт. 26; p. XIV, арт. 2) 8 4 . Крім жителів судової околиці—людей суграничних, які в обов'яз- ковому порядку були зобов'язані брати участь в копних судах, на копах джерела часто фіксували людей «сторонних». Так, на копі в с. Богурин- ському Луцького повіту в 1569 р. крім всіх жителів села ми бачимо «к тому и сторонних людей, то єсть з Новоставец... подданного Осипа Семеновича, а подданного князя Ярославича Томила Микитича»85. Дана традиція звичаєвого права увійшла у всі три Статути ВКЛРЖ (1529,1566, 1588 pp.). Останні, щоправда, передбачали використання сторонніх лю- дей лише на копах «об испаши» (потраві посівів. —) та при гонінні сліду (1529 р. — р. XII, арт. 2; р. XIII, арт. 2; 1566 р. — р. XIII, арт. 2; 1588 р. — р. XIII, арт. 2; р. XIV, арт. 9)8 6, хоча на практиці це застосовувалося шир- ше. Головна мета використання сторонніх людей, згідно з селянською пра- восвідомістю, полягала в залученні додаткових, незацікавлених у справі свідків, які б запам'ятали все, що діється на копі, і при потребі засвідчили копне рішення (оскільки систематичних записів копних вироків до сере- дини XVI ст. не велося). За збереження в пам'яті такої інформації вони отримували спеціальну плату — «пам'ятне». У 1591 р. на копі в Луцько- му повіті сторонні «люди добрые» згадували: «...может дей тому зо два- надцать лет» збиралась громада і визнала винними жителів с. Брехова «на што и паметное есмо взяли»87, тобто через 12 років вони чітко пе- реповіли рішення давнього копного суду. 116 УСТРОЄВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО СУДОЧИНСТВА Загалом інститут сторонніх людей був відомий і давньоруським судам. Згідно із ст. 77 ПП, жителям околиці теж належало «след гнати с чюжими людми»88. Причому, процедура переслідування по слідах по- винна була вестись з участю людей, які не належали до даної судової око- лиці, а були лише сторонніми свідками. Інститут «чужих людей» у Київській Русі був важливий і для запам'ятовування прийнятих на вічах-копах рішень, оскільки про їхній запис твердити не доводиться, хоча у ПП і згадується «писец» (ст. 74), який їздив з князівськими послан- цями по сільських околицях для збору «віри» та «продажи» і за це отри- мував 10 кун8 9. Значення письмових судових рішень та необхідність у певних ви- падках зміцнити їх пам'яттю сторонніх людей усвідомлювалася і в XIII ст. В одному з договорів смоленського князя Мстислава від 1229 р. говорилося: «.. .що робиться у часі, те й зникає у часі, але якщо наказано буде добрим людям або стверджено грамотою, те буде всім відоме і тим хто після нас в живих залишиться»90. В подальшому в звичаєво-правовій культурі ВКЛРЖ освідчення «людьми добрими віри гідними» конкретних судових ухвал, винесених в тому числі й громадськими судами, зберігало пріоритетність в системі процесуальної доказовості. Хоча в міру поширення так званого «писано- го права», яке в шкалі найбільш вірогідних судових доказів вже віддавало перевагу писаним документам, останні поступово виходять на передній план і визнаються беззаперечними. Одні з перших судових листів, які, поряд із іншими господарськими привілеями, було вписано до книг Ли- товської Метрики, відносяться до 80-х pp. XV ст. й стосуються «Книг су- дових...» Казимира IV Ягеллончика. За часів великокнязівського уряду- вання його сина Олександра (1492-1506 pp. (у 1501-1506 — король Польщі)) подібна практика розширилася, а також урядовці почали вида- вати виписи з метричних книг, що стосувалися раніше ухвалених судо- вих рішень. І лише з перших років правління Сигізмунда І Старого (1506-1548 pp.) були заведені метричні книги для запису винятково судо- вих справ, щоб «в тых книгах початы писатися листы судовые и теж про памят суды»91, хоча й після цього ми не спостерігаємо масового внесен- ня до метричних книг рішень саме громадських судів, оскільки в даний період лише деякі учасники копних судів ініціювали відправку копної делегацій для оформлення судових рішень у книгах гродських і земсь- ких. За таких обставин дещо змінюється і роль давніх сторонніх людей, бо вони вже були зобов'язані не лише запам'ятати всі деталі копи, але й з'явитися в уряд гродський, викласти суть справи та засвідчити рішення громадського суду для оформлення необхідних записів. Так, на копі в 117 All All All All 117 АНДРІЙ ГУРБИК с. Красному Луцького повіту (1598 р.) потерпіла «Палагея Сачковая, дав- ши паметное, просила абы тое добровольное сознание людей добрых, сторонних до книг гродских Луцких было записано»92. Письмові рішен- ня копних судів інколи іменувалися джерелами як «лист копный», «цеду- ла» і т. п. 9 3 Серед учасників копних судів, крім «мужів» — голів дворогоспо- дарств та сторонніх людей, також були присутні офіційні представники місцевої адміністрації. Вони, як правило, виступали на копах в ролі свідків, а запрошував їх на суд зацікавлений у офіційному засвідчені ви- року копи селянин. На початку XVI ст. великокнязівська влада наказува- ла своїм намісникам сприяти діяльності копних судів, і якщо селяни ви- магали офіційних свідків, то посилати останніх. В одному із своїх по- слань Марківському державці Сигізмунд І писав: «.. .естли который муж на копу децкого озметь, тогды наместник твой мает на копу ездити и дец- ких давати, кому будет потреба»94. У великокнязівській уставній грамоті керівникам волостей від 1529 р. так регулювались виплати урядовим осо- бам, яких брали на громадські суди: «...кгды подданный наш возьметь державцу на споршизну якую, на суд о земле, або о сеножать, тогды под- данный наш, который винен зостанет мает заплатити яловицу, або пол- копы грошей: а врядник державцин выедеть, тогды десять грошей, а коли понаместничок або тивун выедет тогды пять грошей»95. Крім вказаних урядових осіб, серед представників місцевої адміністрації, які виїжджали на копи, до прийняття другого Статуту 1566 р. були «вижі». Після закінчення копного суду виж і сторонні люди з'являлись в уряд гродський і переказували суть справи, а також те рішення, яке прий- няла копа. На копному суді в Луцькому повіті (1563 р.) селянка Хана «па- метное вижу врядовому и людем сторонним дала». А також просила, щоб її «светченья» було записане. Після цього староста луцький «вижово со- знание в книги замковые записати казал»96. Вижами на копах були представники різних верств суспільства. У 1558 р. учасникам копного суду представників «многих сел» Луцького повіту підстароста луцький «уряду замку гродського придал вижом слу- жебника Яцка»97. А на копу в 1563 р. підстароста луцький посилав «ви- жом боярина красносельского Ждана Овиловича»98. «Устава на волоки» (1557 p.), положення якої поширювались част- ково на Волині, вже передбачала, що «если подданный один другому межу переореть и сказить (пошкодить. — ), ино вряднику на копу не ез- дити и проезду не брати, але войт межу направить и возметь на том кто ее сказил на вряд 12 грошей, а собе за працу 4 гроши»99. «Устава» також пе- редбачала «становление» в селах по 2-3 і більше лавників, «которых по- 118 УСТРОЄВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО СУДОЧИНСТВА винность шкод межи подданных в испасех и в инших речех огледати, а за працу лавнику огледного от шкоды грош»100. Після проведення судово-адміністративної реформи (1564-1566 pp.) на українських землях у складі ВКЛРЖ офіційними представниками в громадських судах стають возні. Прийнята у 1555 р. додаткова стаття до Статуту 1529 р. дещо систематизувала роль возних при виїзді на копу і впорядкувала виплати офіційним особам: «.. .в якой колве справе судеб- ной буде возный с права послан, або то кого будет взят, на каждую милю мает дан быта ему 1 грош, от огледанья ран... от хлопских, чий колве раны по грошу, от присяги каждое где будет возный догледати, маеть ему быти дано два гроши. Писарю... от записаня до книг по грошу»101. Крім вказаних, возний виконував і інші функції, які були пізніше узаконені Статутами (1566, 1588 pp.). В цілому возні були службовими особами не тільки на копах, але й при гродських і земських судах в кожному повіті. Вони часто виконували в різних судах тотожні функції: огляд місця злочину, ран, тіла вбитого, викликали до суду необхідних осіб, слідкували за порядком в суді та за виконанням вироків суду, підтверджували різні ділові папери своїм під- писом та печаткою102. Вказані фактори призводили до того, що окремі судові дії в урядових та громадських судах поступово уніфікувалися, все більше витісняючи давні звичаї громадського судочинства. Що стосується загальної компетенції громадських судів, то в на- родній правосвідомості домінувало уявлення про копу, як всевладний су- довий орган у вирішенні практично всіх аспектів селянських правовідно- син. Жителі сіл в присутності околичних сусідів (сторонніх людей) та офіційних свідків вирішували на копах різноманітні питання, які стосу- валися практично всіх сторін селянського життя. В період, що розгля- дається, на народних копних судах перш за все розслідувалися різні зло- чини: крадіжки коней1 0 3, худоби та іншої живності104, бджіл та меду105, різних речей1 0 6, грошей107. Копні суди розбирали справи про свідому ку- півлю крадених речей або їх переховування108, розбійні напади та гра- бежі1 0 9, про знищення селянської власності або її порчу110. До компе- тенції копи відносилися й питання про тілесні пошкодження та вбивства селян, а також справи про чаклунство111. Крім так званих кримінальних правовідносин, копи також регулювали й інші сторони громадського життя, зокрема, цивільноправові (майнові спори1 1 2, сімейні конфлікти, а також справи про розмежування орних земель та угідь1 1 3 тощо). Таким чином, основу народних правових уявлень на українських землях у складі ВКЛРЖ складало звичаєве, а точніше — копне право, норми якого, своєю чергою, у повсякденні були засадничою підвалиною 119 All АНДРІЙ ГУРБИК кошюго судочинства. Зазначені ж громадські суди відігравали провідну роль в урегулюванні цивільно-правових та кримінальних правовідносин як в межах окремих територіальних громад, так, власне, й вузьких та ши- роких судових околиць, а також свідчили про високий рівень народної правової культури і правових звичаїв. Характерно, що в народній правосвідомості XVI ст. окрім відзна- чених суто правових уявлень поселян відображалися й більш загальні риси середньовічної ментальності. Зокрема визнання правомірними тільки тих віч-коп, які відбувалися на традиційних місцях пов'язувалося не лише з бажанням дотримуватись традицій і звичаїв предків, а й з вірою в надзвичайну утаємничену силу таких місць. Назва ж останніх — копо- вище, копище, — а пізніше розташування поблизу церкви свідчили про надію селян на божественну допомогу у прийнятті вірного копного рішення, а загалом про релігійний синкретизм селянського світосприй- няття: язичницьке обожнювання лісу, урочища, галявини та христия- ське звернення до Бога під час копної присяги у церкві. 1 Про деякі теоретичні аспекти вивчення народної ментальності та правосвідомості док- ладніше див.: Гурбик А. А. Крестьянское правосознание на украинских землях в соста- ве Великого Литовского княжества // Матэрыялы міжнароднай навуковай канферэнцыі «Пстарычная памяць народау Вялікага княства Лытоускага і Бєларусі XII—XX ст.». (Гродна, 3-5 ліпеня 1996 г.). Кніга 7. — Гродна, 1996. — С 191-194; Гурбик А. О. Пра- вові уявлення та народна правосвідомість // Українське суспільство на зламі серед- ньовіччя та нового часу: нариси з історії ментальності та національної самосвідо- мості. — К., 2001. — С 57-70. 2 Історіографію проблеми та огляд джерел див.: Праці комісії для виучування історії за- хідноруського та вкраїнського права (далі — Праці комісії). — К., 1928. — Вип. 4. — С 3-33; Яковлів А. До питання про генезу копних судів на Україні. — Львів, 1928. — С. 1-6; Гурбик А. О. Копні суди на українських землях у XIV-XVI ст. // Укр. іст. журн. — 1990. — № 10. — С 110-111. 3Черкаський І. Громадський (копний) суд на Україні-Русі XVI—XVIII ст. // Праці комісії. — К„ 1928. — Вип. 4. 4Там само. — С. VI. 5Акты о копных и панских судах (далі — Акты КПС) // Материалы для истории судоус- тройства и судопроизводства в Литовско-Русском государстве. — К., 1897. — Т. 1. — № 34. — С. 68. 6Архив Юго-Западной России издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов (далі — Архив ЮЗР). — К.. 1876. — Ч. VI. — Т. 1 — № 88. — С. 171; Акты КПС. — № 57. — С. 125. 7Акты КПС. — № 190. — С. 443. 8Архив ЮЗР. — Ч. VI. — Т. 1. — № 96, 105. — С. 296, 346. 9Акты издаваемые Виленскою археографическою комиссиею (далі — Акты ВАК). — Вильна, 1891. — Т. XVIII. — № 35, 141, 182, 224. — С. 17, 123, 175, 255. 10Иванишев Н. О древних сельских общинах в юго-западной России. — К., 1863. — При- ложение. — № 3. — С. 51-52. "Археографический сборник документов относящихся к истории Северо-западной Руси, (далі — Археографический сборник документов). — Вильна, 1867. — Т. 1. — № 31. — С. 114. 120 УСТРОЄВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО СУДОЧИНСТВА 12Там само. — С. 115. 13Там само. — С. 106. 14Там само. — С. 122. 15Там само. — С. 110. 16Ващук Д. Судова діяльність «старости» на Волині та «воєводи» на Київщині в кінці XV — першій третині XVI століття // Україна в Центрально-Східній Європі. — Вип. 5. — К., 2005. — С 163; Lietuvos Metrika (1518-1523). — [rasu knyga 11. — Vilnius, 1997. — P. 144. 17Акты ВАК. — Т. VI. — Предисловие. — С. 5. 18Акты ВАК. — Т. XVIII. — № 174. — С. 166. 19Иванишев Н. Указ. соч. — № 3. — С. 51-52. 20 Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі — ЦДІАУК). — Ф. 256. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 43. 21 Акты КПС. — Т. 1. — № 185. — С 421. 22Иванишев Н. Указ. соч. — № 4. — С. 56-57. 23Там само. — № 3. — С 45-55. 24Акты КПС. — Т. 1. — № 127. — С. 300-302. 25Иванишев Н. Указ. соч. — № 3. — С. 51-52 26Акты относящиеся к истории Западной России (далі — Акты ЗР). — СПб., 1846. — Т. 1, — № 2. — С. 9. 27 Гурбик А. О. Про общинне судочинство на Україні доби феодалізму // Проблеми укра- їнської історичної медієвістики. — К., 1990. — С 63; Akta grodzkie і ziemskie z czasow Rzeczypospolitej polskiej z archiwum tak zwanego bernardyiiskiego we Lwowie (далі — AGZ). — Lwow, 1887. — T. XII. — S. 425-426. 28Судебник короля Казимира Ягелловича, данный Литве 1468 г. //Хрестоматия по исто- рии русского права. — К., 1915. — С. 38-39. 25Там само. — С. 39. 30Там само. — С. 41. 31 Там само. — С. 35. 32 Первый Литовский статут. Тексты на старобелорусском, латинском и старопольском языках (далі — Статут 1529 г.). — Т. 2. — Ч. 1. — Вильнюс, 1991. — С. 310. 33Статут 1529 г. — С. 310. 34 Там само. 35Там само. — С. 222. 36Там само. 37Там само. 38Там само. — С. 306. 39Статут Великого князьства Литовского 1566 г. (далі — Статут 1566 г.) // Временник им- ператорского московского общества истории и древностей российских. — М., 1855. — Кн. 23. — С. 150 40Там само. — С. 179. 41 Статут Великого князьства Литовского 1588 г. (далі — Статут 1588 г.) // Временник им- ператорского московского общества истории и древностей российских. — М., 1854. — Кн. 19. — С. 248. 42Там само. — С. 308. 43Статут 1588 г. — С. 311. 44Там само. — С. 301. 4545Архив ЮЗР. — Т. 1. — Ч. VI. — № 83. — С. 255-256. 46Археографический сборник документов. — Т. 1. — № 35. — С. 129. 121 All ГУРБИК All АНДРІЙ ГУРБИК 47Акты КПС. — Т. 1. — № 167. — С. 376. 48Там само. — Т. 1 — № 302. — С. 696. 4эИванишев Н. Указ. соч. — № 3 — С. 46-47. 50Акты КПС. — Т. 1. — № 72. — С. 168. 51 Там само. — Т. 1. — № 302. — С. 695-696. 52Акты ВАК. — Т. XVIII. — С. 10, 41, 47, 77, 120. 53Акты КПС. — Т. 1. — № 244. — С. 574. 54Там само. — № 72. — С. 168. 55Черкаський І. Назв, праця. — С. 105. 56Статут 1588 г. — С. 301. 57Акты КПС. — Т. 1. — № 97. — С. 223-226. 58Архив ЮЗР. — Т. 1. — Ч. VI. — № 72. — С. 212. 5914ДІАУК. — Ф. 27. — Оп. 1. — Спр. 8. — Арк. 12. 60Гурбик А. О. Вічові традиції й самоуправління міст серелновічної України // Актуальні проблеми розвитку міст та міського самоврядування (історія і сучасність). — Рівне, 1993. — С 13-15; Акты КПС. — Т. 1. — № 244. — С. 574. 61ЦДІАУК. — Ф . 11. — On. 1. —Спр. 1. —Арк. 182; Ф. 1471. — Оп. 1. —Арк. 106 зв.; Архив ЮЗР. — Т. 1. — Ч. VI. — С 257; Там само. — Приложение. — С. 368-370, 414-^17; Акты ВАК. — Т. XVIII. — С. 377. 62Сас П. М. Феодальные города Украины в конце XV — 60-х годах XVI в. — К., 1989. — С. 182-183. 63Акты КПС. — Т. 1. — № 232. — С. 554. м Т а м само. — № 128. — С. 303. 65Там само. — № 134. — С. 314. 66Там само. — № 267. — С. 626-627. 67Свердлов М. Б. Семья и община в Древней Руси // История СССР. —1981. — № 3. — С. 107. 68Пространная редакция суд Ярославль Володимерич Правда Русская // Законодат- ельство Древней Руси. — Т. 1. — М., 1984. — С. 60. 70 Там само. — С. 69. Акты КПС. — Т. 1. — № 185. — С. 418. 71 Леонтович Ф. Крестьяне юго-западной России по литовскому праву XV и XVI ст. // Уни- верситетские известия. — К., 1863. — № 10. — С. 50. 72Статут 1566 г. — С. 164; Статут 1588 г. — С. 301. 73Пространная редакция суд Ярославль Володимерич Правда Русская // Указ. соч. — С. 66. 74Архив ЮЗР. — Т. 1. — Ч. VI. — С. 255-256. 75Юшков С. В. История государства и права СССР. — М., 1950. — С. 205 76Акты ВАК. — Т. XVIII. — № 63. — С. 41. 77Акты КПС. — Т. 1. — № 104. — С. 243. 78 ЦДІАУК. — ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 48 зв. 79Архив ЮЗР. — Т. 1. — Ч. VI. — № 24. — С. 60-61. 80Акты ВАК. — Т. XVIII. — № 139. — С. 121. 81 Судебник короля Казимира Ягелловича, данный в 1468 г. // Указ. соч. — С. 33; Історія держави і права України: В 2-х т. — Т. 1. — К., 2000. — С. 197. 82Архив ЮЗР. — Т. 1. — Ч. VI. — С. 63. 83Акты ВАК. — Т. XVIII. — № 227. — С. 259. 84Статут 1566 г. — С. 164; Статут 1588 г. — С. 301, 358. 122 • УСТРОЄВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО СУДОЧИНСТВА 85Там само. — № 2. — С. 41. 86 Статут 1529 г. — С. 93,99; Статут 1566 г. — С. 172; Статут 1588 г. — С. 310,350. 87Архив ЮЗР. — Т. 1. — Ч. VI. — № 73. — С. 216. 88 Пространная редакция суд Ярославль Володимерич Правда Русьская. — С. 69. 89Там само. 90Демченко Г. В. Притомные люди и копная сторона // Варшавские университетские из- вестия. — 1899. — № 5. — С. 4. 91 Поліщук В. В. Луцький замковий уряд в адміністративній системі Великого князівства Литовського до реформ 1564-1566 pp. // Укр. істор. журнал. — 2003. — № 2. — С. 3-14; Русская историческая библиотека, издаваемая Археографическою комиссиею (далі — РИБ). —СПб., 1903. —Т.XX, —Стб. 523,964; СПб., 1915. —T.XXVII. — Стб. 373-509. 92Архив ЮЗР. — Т. 1. — Ч. VI. — № 88. — С. 272. 93Тамсамо, — №91. — С. 282; Акты ВАК.— T.XVIII. — №138,139. — С. 120,122. 94 Любавский М. К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского госуда- рства. — М., 1892. — Приложение. — № 43. — С. 45. 95Акты ЗР. — Т. 2. — С. 197. 96ЦДІАУК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 48 зв. 97ЦДІАУК. — Ф. 256. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 43. 98ЦДІАУК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 48 зв. "Акты ЗР. — Т. 3. — С. 74; Гурбик А. Аграрна реформа в Україні XVI ст. — К., 1997. — С. 36-51. 100Акты ЗР. — Т. 3. — С. 74. 1С1Там само. — С. 68-69. 102Лаппо Н. Н. Земский суд в Великом княжестве Литовском в конце XVI века // Журнал министерства народного просвещения. — 1898. — № 5-6. — С. 275. 103Архив ЮЗР. — Т. 1. — Ч. VI. — С. 211-214. 104ЦД1АУК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 224-224 зв. 105ЦДІАУК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 45. — Арк. 99 зв. 106Акты КПС. — Т. 1. — № 72. — С. 167-168. 107Архив ЮЗР. — Т. 1. — Ч. VI. — Приложение. — С. 202-205. 108Там само. — С. 59-64, 211-214. 109Акты КПС. — Т. 1. — № 266. — С. 626. 110Там само. — № 128, 266, 348. — С. 302-303, 626, 770. 111 Архив ЮЗР. — Т. 1-2. — Ч. VI. — С. 312-313; Акты ВАК. — Т. XVIII. — С. 263-265,267, 270, 304, 307, 309-311. " гАкты ВАК. — Т. XVII. — С. 11, 12, 19, 39. т Т а м само. — С. 389-390; Акты КПС. — Т. 1. — № 128. — С. 300-302; Акты ВАК. — Т. XVIII. — Предисловие. — С. 20. 123 All All

Ähnliche Einträge