Теофан Прокопович в епістолярній спадщині

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2007
Автор:	Дзюба, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2007
Назва видання:	Україна в Центрально-Східній Європі
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/78689
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Теофан Прокопович в епістолярній спадщині / О. Дзюба // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2007. — Вип. 7. — С. 317-342. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-78689
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-786892015-03-21T03:01:56Z Теофан Прокопович в епістолярній спадщині Дзюба, О. 2007 Article Теофан Прокопович в епістолярній спадщині / О. Дзюба // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2007. — Вип. 7. — С. 317-342. — укр. XXXX-0035 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/78689 uk Україна в Центрально-Східній Європі Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
format	Article
author	Дзюба, О.
spellingShingle	Дзюба, О. Теофан Прокопович в епістолярній спадщині Україна в Центрально-Східній Європі
author_facet	Дзюба, О.
author_sort	Дзюба, О.
title	Теофан Прокопович в епістолярній спадщині
title_short	Теофан Прокопович в епістолярній спадщині
title_full	Теофан Прокопович в епістолярній спадщині
title_fullStr	Теофан Прокопович в епістолярній спадщині
title_full_unstemmed	Теофан Прокопович в епістолярній спадщині
title_sort	теофан прокопович в епістолярній спадщині
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2007
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/78689
citation_txt	Теофан Прокопович в епістолярній спадщині / О. Дзюба // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2007. — Вип. 7. — С. 317-342. — укр.
series	Україна в Центрально-Східній Європі
work_keys_str_mv	AT dzûbao teofanprokopovičvepístolârníjspadŝiní
first_indexed	2025-07-06T02:45:57Z
last_indexed	2025-07-06T02:45:57Z
_version_	1836863935702106112
fulltext	ІРИНА ТАРАСЕНКО- 11 Останнє (академічне) видання цього твору С. Твардовського, здійснене Романом Кши- ] вим у 17-у томі «Бібліотеки старопольських письменників»: Twardowski S. Przewazna j legacyja KrzysztofaZbarazkiego od Zygmunta III do sottana Mustafy.—Warszawa, 2000. 12Besala J. Stanislaw ZoJkiewski. — Warszawa, 1988. — S. 374. 13Див., наприклад, публікацію твору М. Радзивила: Кніга жьщій і хаджэнняу. — Мінск, 1994 або хроніки італо-польського автора другої половини XVI —початку XVIІ ст. Олек- \ сандра Гваньїні: Гваньїні О. Хроніка європейської Сармації. — К., 2007. 14Wielka legacja Wojciecha Miaskowskiego do Turcji w 1640 roku. — Warszawa; Krakow, • 1985. 15Zawadzki K. PoczaM prasy polskij. Gazety ulotne і seryjne XVI-XVIII wieku. — Warszawa, 2002. — S.127. 16 Kaczmarek Ё. Epicki ksztatt poematow historycznych Samuela Twardowskiego. — Wroctaw, 1972. 17Див.: Беджицька А. Звіт про роботу козацької комісіїу Києві у січні 1622 року// ЗНТШ. — Львів, 2006. — Т. CCLII: Праці комісії спеціальних (допоміжних) історичних дис- циплін. — С 522-535. 18Twardowski S. Przewazna legacja... — Warszawa, 2002. — S. 51. 19Twardowski S. Szczesliwa moskiewska ekspedycyja. — Lodz — Poznan, 2002. — S. 222. 20Детальніше про це див.: Тарасенко І. Польський хроніст XVII ст. Самуель Твардов- ський про Роксолану // Мандрівець. — 2005. — № 6. — С 22-24. 316 Олена Дзюба ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ Т еофан Прокопович — одна з найвидатніших постатей в цер- ковному та культурно-освітньому житті не лише України, а й Російської держави першої третини XVIII ст. Він представ- ник української інтелектуальної еліти, яка формувалася в стінах Києво- Моuилянської академії й відіграла велику роль як в церковній практиці, так і в освітній та науковій сферах, літературі, мистецтві. Обмеження ав- томомії Лівобережної України в складі Російської імперії після невдалої спроби гетьмана Івана Мазепи вийти з-під протекції російського царя Петра І позначилося на уповільненні процесів секуляризації культурного життя й було одним із факторів, що сприяв міграції частини української інтелектуальної еліти в столиці Російської імперії — Москву та Петер- бург. Теофан Прокопович належить до тих, які міцно пов'язали себе зі службою Російській імперії. Творчість його передусім як філософа, письменника, проповідни- ка, ідеолога петровських реформ у Росії достатньо вивчена1. Проблемам, повязаним не лише з аналізом філософської спадщини, а й зв'язкам Про- коповича з німецькими протестантськими вченими-пієтистами, зокрема, їхньому листуванню, багато уваги приділяв німецький учений Е. Він- тер2. Яким же постає філософ і богослов як особистість у так званих «его документах», тобто таких, в яких відбивається світогляд, ментальність, тип поведінки людини. До категорії цих документів належать листи, які передають не лише свідчення про ті чи інші події, а й особистісні оцінки їх, що зумовлюється різними факторами — походженням, вихованням, освітою, статусом людини в суспільстві, а також певними традиціями. Теофан Прокопович залишив чималу епістолярну спадщину, що вико- ристовувалася дослідниками для аргументації тих чи інших положень, висновків і характеристик. Протягом 1728-1729 pp., остерігаючись опа- ли, він залишав копії своїх листів. Прокопович писав латинською, укра- їнською книжною, російською мовами. Частина його латиномовної епістолярної спадщини видавалася ще у XVIII ст.3, публікувалася в різних періодичних виданнях, зокрема, «Трудах Киевской духовной ака- демии», «Киевской старине». Найбільша підбірка листів в перекладі укра- Україна в Центрально-Східній Європі, № 7, 2007 3 1 7 All ІРИНА ТАРАСЕНКО- 11 Останнє (академічне) видання цього твору С. Твардовського, здійснене Романом Кши- вим у 17-у томі «Бібліотеки старопольських письменників»: Twardowski S. Przewazna legacyja KrzysztofaZbarazkiego od Zygmunta III do sottana Mustafy.—Warszawa, 2000. 12Besala J. Stanislaw ZoJkiewski. — Warszawa, 1988. — S. 374. 13Див., наприклад, публікацію твору М. Радзивила: Кніга жьщій і хаджэнняу. — Мінск, 1994 або хроніки італо-польського автора другої половини XVI —початку XVIІ ст. Олек- \ сандра Гваньїні: Гваньїні О. Хроніка європейської Сармації. — К., 2007. 14Wielka legacja Wojciecha Miaskowskiego do Turcji w 1640 roku. — Warszawa; Krakow, • 1985. 15Zawadzki K. PoczaM prasy polskij. Gazety ulotne і seryjne XVI-XVIII wieku. — Warszawa, 2002. — S.127. 16 Kaczmarek Ё. Epicki ksztatt poematow historycznych Samuela Twardowskiego. — Wroctaw, 1972. 17Див.: Беджицька А. Звіт про роботу козацької комісіїу Києві у січні 1622 року// ЗНТШ. — Львів, 2006. — Т. CCLII: Праці комісії спеціальних (допоміжних) історичних дис- циплін. — С 522-535. 18Twardowski S. Przewazna legacja... — Warszawa, 2002. — S. 51. 19Twardowski S. Szczesliwa moskiewska ekspedycyja. — Lodz — Poznan, 2002. — S. 222. 20Детальніше про це див.: Тарасенко І. Польський хроніст XVII ст. Самуель Твардов- ський про Роксолану // Мандрівець. — 2005. — № 6. — С 22-24. ОЛЕНА ДЗЮБА їнською мовою міститься в академічному виданні творів Теофана Проко- повича4. Власне епістолярну спадщину відомого вченого можна системати- зувати за декількома напрямами. Насамперед це листування з людьми, близькими по духу. До таких належить комплекс листів, адресованих най- улюбленішому учню Якову Марковичу, листи до німецьких учених. Іншу групу становить листування з придворними сановниками та цар- ськими особами, гетьманом Д. Апостолом, церковними діячами з обо- в'язку духовного пастиря та віце-президента Синоду. В оточенні, серед якого жив Прокопович у Москві та Петербурзі, панували недовіра, доно- си, переслідування за інші погляди, постійна небезпека опали. Тотальні репресії доби Петра І та його спадкоємців сіяли серед людей боязнь вис- ловлювати свої думки навіть у таких приватних документах, як листи, щоденники, і це простежується безпосередньо в епістолярній спадщині Прокоповича. Щодо характеристики епістолярного стилю, то дослідник творчості Стефана Яворського, його відносин з Теофаном Прокоповичем Ф. Терновський писав так: «В письмах Прокоповича господствует стро- гая логическая и юридическая определенность, желчная ирония, холод- ность и сухость в самих комплиментах»5. Відзначалося вміння Прокопо- вича віднайти такі чутливі струнки в людських душах, які сприяли заво- юванню прихильності адресата й позитивно впливали на виконання прохань: «Прокопович, как видно, был большой мастер щадить и ласкать человеческое самолюбие. Если корреспондент относительно просимого дела высказывал совершенно противоположный образ мыслей, то Фео- фан открывал ему удобный путь к отступлению, убеждая его самолично пересмотреть дело и не слишком полагаться на советчиков»6. Проте у листах до близьких йому людей він постає як людина щира, співчутлива й доброзичлива, готова допомогти в скрутних обставинах. Теофан Прокопович, який після навчання в Києво-Могилянській академії продовжив свою освіту в Римі в колегії Св. Афанасія, а звідти подорожував по Європі, був людиною енциклопедичної вченості, відкри- тою для спілкування, обміну думками, здатною послідовно обстоювати свої погляди. Водночас в його листах простежується й амбітність та чес- толюбство, бажання зайняти високі посади, наблизитися до царя та його придворних. Один із дослідників творчості Прокоповича писав, що він «по складу ума не был философом и не мог оставаться кабинетным уче- ным; он был создан для практической деятельности в духе тех преобразо- вательных идей, которые рано сложились в его уме в определенное миро- созерцание, он сам отлично понимал это, и, наконец достиг цели»7 318 ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ Повернувшись до Києва, Прокопович прийняв постриг і став про- фесором академії. У 1705-1716 pp. він викладав поетику, риторику, філо- софію, богослов'я, став ректором академії. Під час так званого Прутсько- го походу 1710-1711 pp. — війни Російської держави проти Туреччини він вимагав повернення козаків, які пішли разом з Мазепою і Карлом XII після Полтавської битви, і тим самим наблизився до Петра І, який поба- чив у ньому людину, здатну підтримати його реформи. 1716 року Теофан Прокопович на виклик царя їде до Петербурга і з цього часу його діяль- ність тісно пов'язана з Росією, де він став одним із сподвижників Петра І, а після його смерті — Катерини І. За часів наступних «двірцевих перево- ротів» на певний час Т. Прокопович був усунений від активної участі в державних і церковних справах, знову прикликаний до двору імператри- цею Анною Іоанівною та її німецькими фаворитами, з якими знаходив спільну мову. Ще перебуваючи в Києві на посаді ректора академії, він підтриму- нав тісні зв'язки зі своїм учнем Я. Марковичем (1696-1770). У листах до нього Прокопович постає як людина відкрита і приязна, з великою нідповідальністю за людей, яких наблизив до себе, охоча ділитися своїми шаннями. Я. Маркович походив з багатої і впливової родини козацької старшини, члени якої займали високі посади в гетьманській адміні- страції, був небожем дружини гетьмана І. Скоропадського Насті, зятем наказного гетьмана Павла Полуботка. Навчався в академії, курс навчання закінчив у 1713 р. Його здібності помітив Теофан, відзначив його як од- ного з тих, хто здатний зробити велику духовну чи світську кар'єру, підтримував у ньому потяг до знань, надсилав книги, а також прислухав- ся до його зауважень і оцінок. Я. Маркович після навчання в академії по- вернувся додому й зайнявся адміністративною та господарською діяль- ністю. Він отримав ранг бунчукового товариша, виконував обов'язки на- казного лубенського полковника, коли його батько Андрій, полковник лубенський, перебував у військових походах. Я. Маркович брав участь у Плянському (1725-1727 pp.) та Хотинському (1739 р.) походах, був в складі депутації від Лівобережної України на коронації імператриці Єли- завети, де виголосив вітальну промову. Після обрання гетьманом Кирила Розумовського Я. Маркович засідав у Генеральному суді. 1762 року він вийшов у відставку в чині генерального підскарбія. Я. Маркович був над- звичайно обережною людиною. Він не підтримав наміри козацької стар- шини ані в спробі Павла Полуботка, зятем якого був, домогтися обрання гетьмана після смерті Івана Скоропадського, ані пізніше, коли обирався гетьманом Д. Апостол. Я. Маркович не підписав ані прохання старшини до імператриці Єлизавети відновити гетьманське правління, ані звернен- 319 ОЛЕНА ДЗЮБА ня до імператриці Катерини II зберегти і розширити політико-адміністра- тивний устрій Лівобережної України. Майже до самої смерті він вів що- денник, який розпочав як хроніку подій з 1716 p., а з 1723 р. вів щоденні записи, останній з яких датується 1767 р. Я. Маркович залишив у щоден- нику цікаві свідчення про свою участь у військових походах, господар- ське та родинне життя, врожаї, ціни. До певної міри в його щоденнику відображена й політична ситуація на Лівобережній Україні та загалом в Російській імперії. Однак тут не знайдемо оціночних характеристик подій чи сучасників, за невеликим винятком, коли, наприклад, перебува- ючи у Петербурзі, писав про Олексія Розумовського: «наш малоросій- ський патріот». Освіченість, знання мов — латинської, єврейської, польської, згодом французької, інтерес до літератури, богослов'я, меди- цини, збирання книг, виокремлювали його серед учнів Прокоповича, зумовили щиру приязнь між ними. Він називав Я. Марковича своїм «паном і побратимом». Листи Т. Прокоповича до Я. Марковича складаються ніби з двох частин, одна — данина епістолярній традиції, де вчитель запевняє свого учня у щирих почуттях, бажає йому здоров'я, духовного багатства, вис- ловлює сподівання на зустріч та занепокоєння відсутністю листів від ньо- го. Образність своїх висловлювань прикрашає цитатами із св. Письма, ан- тичної літератури. Далі за підписом йде інша частина, написана вже не таким високим стилем. Ці другі частини опублікував М. Петров, назвав- ши свою публікацію «Интимная переписка Феофана Прокоповича с Яко- вом Марковичем»8. Вважається, що призначення цих частин було різне: перша розрахована на те, що її можна читати іншим людям, друга адресо- вана безпосередньо найулюбленішому учню9. Однак, імовірно, така структура листів швидше за все була ознакою його особистого епістоляр- ного стилю. Можливо, вони писалися не відразу, а дописувалися пізніше, як це простежується в одному із листів до Я. Марковича, де в другій час- тині виклад подій хронологічно не співпадає з першою. У листах Прокоповича до свого учня є роздуми над богословськи- ми проблемами. У квітні 1716 р. він писав, що надіслав йому на його про- хання два свої теологічні трактати — «Про творення й промисел» та «Про стан першої людини», висловлюючи сподівання, що він знайде в них «дещо звичайне, а дещо й цікаве: легке, важке, корисне й некорисне — різне»10. Перебуваючи в Києві на посаді ректора академії, Прокопович виявляв інтерес до політичного життя Гетьманщини. У цьому ж листі до Марковича він запитував про поїздку гетьмана Скоропадського до Пе- тербурга, цікавився, хто його супроводжував, чи мав аудієнцію у Петра І, 320 ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ чи був на обіді в «рязанського первосвященика» (Стефана Яворського) і «що нового чути про Малоросію». В іншому листі (від 25 травня 1716 р.) Теофан Прокопович пові- домляв, що готує «справжню книгу на тему нашого теологічного викла- ду», свій же короткий виклад, що його надіслав вже Марковичу, мотиву- вав сентенцією Григорія Назіянзена, який визначив суть лаконізму так: «Лаконізм — це не те, як ти вважаєш, що в небагатьох словах записане, а те, що про багато розповідає малою кількістю слів»11. Далі він пише, що «найкороткомовнішим» вважає Гомера, а «велемовним» Антимаха, за- нсршуючи свої міркування сентенцією: «Зі змісту про довжину судять, а не з кількості написаного». Прокопович дбав про різносторонні інтереси свого учня, про що можна судити з переліку книг, які йому надсилав. Це «Теологіка» Якова, короля Англії, яку подарував з надією, щоб «чутка про твою мудрість на- повнила Русь так само, [як мудрість] того наповнила Британію», Послан- ня до римлян св. ап. Павла з поясненнями, що «сучасна апостольська цер- ква не є апостольською». Далі в переліку йде «польська книга про коней Гіппіка, математика Фінея Оронція й політична «Про німецьке право» Готфріда Гофмана12. В свою чергу, Маркевич надсилав учителю книги зі свого зібрання. Прокопович не лише наставляв свого учня, розширював його кругозір, а й цікавився його думкою про свої праці. Так, щодо заува- жень Марковича до його «трактатику» (так він називав свою працю «Про ішправдання»), то спочатку розцінив їх як «необгрунтовані закиди», а пізніше писав, що врахував і переробив книгу, надав їй форму запитань, що й рекомендував Маркович. У кожному листі він запевняв свого учня, що буде піклуватися про його інтереси навіть «і тоді, коли не матиму змо- ги». Надсилав йому свої Апології, одна з них як відповідь на захист віри лютеранським теологам, інша — відповідь на книгу Й. Гербінія «Про київські печери», видану в Кенігсберзі 1675 р. 1 3 У ній він спростовував різні печерські чуда та висловлював думку, що нетлінність печерських святих могла б бути викликана природними умовами. Прокопович з не- терпінням чекав листів від учня, вони приносили йому втіху. Духовний зв'язок між ними він характеризував як родинні почуття: «...хто вважає себе немовби моїм сином, кого я бажаю звати братом і не соромлюсь на- зивати паном»14. Запізнення з відповіддю доброзичливо пояснював люд- ською природою: «До вибачення твого я б сказав, що це загальний недо- лік, якась нехіть писати листи і забуття, яке звідси виникає. Зізнаюсь, що й мене воно дуже поборює»15. Теофан Прокопович по дорозі до Петербурга, куди його викликав Петро І, у серпні 1716 р. заїздив у маєток Марковичів с. Ясмань, маючи 321 ОЛЕНА ДЗЮБА намір зустрітися зі своїм учнем і побратимом. Проте Якова на той час не було вдома. Він написав йому листа, в якому висловлював захоплення його богословськими студіями, запевняв, що він досяг таких успіхів у тео- логії, «якого ті голови в митрах, а таких ми недавно ще не мало бачили, ніколи не чули «.16 Це був несподіваний результат навіть для вчителя, що дало підстави йому схиляти Марковича до духовної кар'єри. Самого ж Прокоповича викликали до Петербурга для посвячення в сан єпископа псковського. Однак тоді це не приваблювало його: «Цей гонор притягує мене і вабить не більше, ніж кліть з хижими звірами, в яку мене хочуть кинути». Він іронічно писав, що «заздрить» митрам добрих мужів, їх мішкам, посохам, підсвічникам і кадильницям та іншим таким причанда- лам; додай сюди також масних та великих риб», запевняв, що якщо він шукає цього сану, то хай бог нашле на нього ще більші нещастя. Як бачи- мо, Теофан Прокопович не шукав смирення у духовному сані, в душі своїй він залишався світською, діяльною, багатогранною людиною з по- чуттям тонкого гумору та іронії. Тим більше, його не приваблювало єпископство в тій ситуації, що склалася в російській церкві, коли за нака- зом Петра І після смерті патріарха Андріана не було обрано нового пат- ріарха, а патріаршим блюстителем поставлено Стефана Яворського, з яким Прокопович не знаходив спільної мови. Прокопович писав, що як не бути йому єпископом, то «волів би стати актором. Бо й цей найрозпус- ницький стан приносить те саме, якщо не виправляє його божественна мудрість».17 Він обґрунтовував своє небажання бути єпископом тим, що не закінчив теологічного навчання, а якби закінчив, то міг би бути пасти- рем хоча б для самого себе. У листі до Марковича, написаного вже з Пе- тербурга, але очевидно до посвячення, Прокопович пише, що висловив бажання «його величності князю» (О. Меншикову) повернутися до Києва, та всі, «наполегливо просили про це навіть не згадувати у присут- ності найяснішого монарха»18. Він, не знаючи як складеться його подаль- ша доля, прагнув повернутися додому, в коло друзів, учнів, однодумців. «Я хотів би поговорити з тобою (якби тобі забракувало співрозмовника), чи з подібними до тебе, щоб жити, перебувати в їхньому колі, розмовляти з ними. Однак, якщо провидіння вирішило щось інше, треба зносити й це»19. Повернутися йому вже не вдалося. Цей лист, в якому так багато було сказано про теологію, за визначенням Прокоповича, був написаний з порушенням всіх правил епістолярного жанру, тобто поза усталеними формами привітання, звернення та побажання; в ньому викладені розду- ми вченого про стан богословського вчення. В його листах найбільше зустрічається сентенцій із послань апостола Павла, традиційно листи за- 322 ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ вершуються зверненням до Бога—«триєдиного, найкращого і наймогут- нішого». Теофан Прокопович запевняв свого учня, що всі його листи йому цікаві, незалежно від того, про що він пише. «І хай у них ти сповіщаєш про речі всім відомі — дарма, аби написані були від щирого серця». Він дорожив дружбою зі своїм учнем, вважав, що його похвали «більше ніж він заслужив гонором прикрашають і обтяжують, але хіба є що необтяж- ливим»20. Життя Прокоповича у столицях, де атмосфера була насичена плітками, доносами, протистояннями ворогуючих таборів, причетних до справи спадкоємця престолу царевича Олексія Петровича, протидії його висвяченню на єпископа псковського з боку колишніх соратників по Києво-Могилянській академії — Стефана Яворського, Гедеона Вишнев- ського, Феофілакта Лопатинського змушували бути обережним у своїх висловлюваннях. В одному із листів до Марковича він писав, що довго не відповідав з різних причин: «Тут і відстань і рідкісні, або не зовсім зручні оказії, численні й майже завжди заплутані наші справи (до цього ще й один сумний випадок), і небезпеки, які весь час змушують нас бути май- же німим»21. Із сумом зазначав, що зовні він зовсім самітній, але коли за- зирнути в його душу, то вона «повна щирих наших друзів, відданих філо- софії та побожності», серед них був і Я. Маркович («тебе завжди бачимо і відзначаємо одним із перших», — зазначав Феофан Прокопович). У дру- гїй частині цього не датованого листа, (написаного, ймовірно, до прибут- тя Петра І із закордону і справи відречення від престолу його сина Олек- сія в 1718 р. та висвячення Прокоповича), він запитував, чи не був Марко- вич в «превелебності рязанського» (Стефана Яворського) та чи не згадував той про нього. У своєму щоденнику Я. Маркович записав, що в січні 1718 р. гетьман І. Скоропадський разом з полковниками П. Полу- ботком, його батьком А. Марковичем, М. Милорадовичем, І. Черняком, генеральним писарем С. Савичем, бунчуковим товаришем Я. Лизогубом їздили до Москви, де були при зреченні сина Петра І Олексія й призна- ченні спадкоємцем Петра Петровича, якому принесли присягу. Ця подія супроводжувалася жорстокими стратами прихильників царевича Олек- сія. Тому невипадково Прокопович застерігав Марковича нічого не писа- ти, «що тепер діється в Москві, оскільки не випадає нам знати про те, хіба що, може, повідомлено буде для загального відома й про це наказано буде публікувати»22. Щодо себе просив, «якщо щось нове про нас почуєш, передати через вірного листоношу й такого, який вручив би мені листа в руки». 323 ОЛЕНА ДЗЮБА намір зуст )ітис:* ЇІ СВОЇМ учнем і побратимом. Проте Якова на той час не було вдом і. Вів Нішисав йому листа, в якому висловлював захоплення його богос ювсь - дми студіями, запевняв, що він досяг таких успіхів у тео логії, «яко о ті і >лови в митрах, а таких ми недавно ще не мало бачили, ніколи не і ули -:< І6 Це був несподіваний результат навіть для вчителя, що дало підст іви й му схиляти Марковича до духовної кар'єри. Самого ж Прокопові :ча в* ;ликали до Петербурга для посвячення в сан єпископа псковсько о. 0,г гак тоді це не приваблювало його: «Цей гонор притягує мене і ваб іть ш більше, ніж кліть з хижими звірами, в яку мене хочуть кинути». Нін ір нічно писав, що «заздрить» митрам добрих мужів, їх мішкам, п< юохаї , підсвічникам І кадильницям та іншим таким причанда лам; додаі сюд: також масних та великих риб», запевняв, що якщо він шукає цьо ч) сав , го хай бог нашле на нього ще більші нещастя. Як бачи мо, Теофа І Пр< • сопович не шукав смирення у духовному сані, в душі своїй він з алиш • зся світською, діяльною, багатогранною людиною з по чуттям тожого гумору та іронії. Тим більше, його не приваблювало єпископст ю в г і ситуації, що склалася в російській церкві, коли за нака зом Петра Т пі а і смерті патріарха Андріана не було обрано нового пат ріарха, а іатріс; »шим блюстителем поставлено Стефана Яворського, з яким Прої :опов ч не знаходив спільної мови. Прокопович писав, що як не бути йс му єп і скопом, то «волів би стати актором. Бо й цей найрозпус- ницький стан п; шюсить те саме, якщо не виправляє його божественна мудрість» 17 Ві: обґрунтовував своє небажання бути єпископом тим, що не закінчг в теє] і яічного навчання, а якби закінчив, то міг би бути пасти рем хоча і і для і імого себе. У листі до Марковича, написаного вже з Пе тербурга, але о гвидно до посвячення, Прокопович пише, що висловив бажання <його величності князю» (О. Меншикову) повернутися до Києва, та ІСІ, «Т- шолегливо просили про це навіть не згадувати у присут ності наш снішс > с монарха»18. Він, не знаючи як складеться його подаль ша доля, і рагір І повернутися додому, в коло друзів, учнів, однодумців. «Я хотів £ и пог ворити з тобою (якби тобі забракувало співрозмовника), чи з подіб шми о тебе, щоб жити, перебувати в їхньому колі, розмовляти з ними. С днак, ікщо провидіння вирішило щось інше, треба зносити й це»19. По зерну ися йому вже не вдалося. Цей лист, в якому так багато було сказ іно ті] І > теологію, за визначенням Прокоповича, був написаний з поруше: шям :іх правил епістолярного жанру, тобто поза усталеними формами приві і ання, звернення та побажання; в ньому викладені розду ми вчено о пр< стан богословського вчення. В його листах найбільше зустрічає ься с. нтенцій із послань апостола Павла, традиційно листи за- 322 ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ сумний 21 вершується нішогс». Теофан цікаві, незале про речі всім дорожив друж він заслужив ливим"20. Життя плітками, до справи спадко висвяченню Києво- Моги ського, Феоі висловлюванн відповідав з оказії, числен один же німим» зирнути в його софії та побож відзначаємо гій частині ць тя Петра I із-з сія в 1718р. вич в "прев згадував той січні 1718 p. ботком його генеральним їздили ло Mо ченні спадко супроводжув сія. Том у неви ти, «що тепер що, може по буде публіку почуєш перда листа в руки". зверненням до Бога — «триєдиного, найкращого і наймогут- Прокопович запевняв свого учня, що всі його листи йому жно від того, про що він пише. «І хай у них ти сповіщаєш відомі — дарма, аби написані були від щирого серця». Він сбою зі своїм учнем, вважав, що його похвали "більше ніж гонором прикрашають і обтяжують, але хіба є що необтяж- Прокоповича у столицях, де атмосфера була насичена носами, протистояннями ворогуючих таборів, причетних до ємця престолу царевича Олексія Петровича, протидії його на єпископа псковського з боку колишніх соратників по лянській академії — Стефана Яворського, Гедеона Вишнев- лакта Лопатинського змушували бути обережним у своїх ях. В одному із листів до Марковича він писав, що довго не різних причин: «Тут і відстань і рідкісні, або не зовсім зручні ні й майже завжди заплутані наші справи (до цього ще й випадок), і небезпеки, які весь час змушують нас бути май- з сумом зазначав, що зовні він зовсім самітній, але коли за- душу, то вона «повна щирих наших друзів, відданих філо- ності», серед них був і Я. Маркович («тебе завжди бачимо і одним із перших», — зазначав Феофан Прокопович). У дру- ого не датованого листа, (написаного, ймовірно, до прибут- а кордону і справи відречення від престолу його сина Олек- та висвячення Прокоповича), він запитував, чи не був Марко- лебності рязанського" (Стефана Яворського) та чи не про нього. У своєму щоденнику Я. Маркович записав, що в гетьман І. Скоропадський разом з полковниками П. Полу- батьком А. Марковичем, M. Милорадовичем, І. Черняком, писарем С. Савичем, бунчуковим товаришем Я. Лизогубом скви, де були при зреченні сина Петра І Олексія й призна- ємцем Петра Петровича, якому принесли присягу. Ця подія алася жорстокими стратами прихильників царевича Олек- падково Прокопович застерігав Марковича нічого не писа- діється в Москві, оскільки не випадає нам знати про те, хіба відомлено буде для загального відома й про це наказано вати22 Щодо себе просив, «якщо щось нове про нас ти через вірного листоношу й такого, який вручив би мені 323 ОЛЕНА ДЗЮБА Висвячення часті відвідування і учнем. В одному вав затримку з від чинене клопотам, зручної оказії, або міг, тому зазначав власні. Чужих баг всіх своїх маю від бурзі, ледве чи зас Про повсякденні ти, «якби ми десь та, я б писав багато майже щоденно". тягом року. Пові написати «про лас два човни, один з ням ПетруІ:«не завжди перемож свої праці, які пише тував «Каталог кн кінчуючи нашим, ко слабеньке і ма істориків, п орівн наявні різночита ше говорить». Під апостоли,написав друковане разом з менту для новост ли єпископи та ар прагнув довести, вищій церковній провадженню Си лише як покору, лах».Ці його праці кали вороже став ства. Марковичу, ня його бібіліотеки Ревелі. Йому були ті, майже 2,5тис. Прокоповича псковським єпископом 2 липня 1718 p., єпархії наклали відбиток на листування між учителем з листів до Марковича (10 травня 1720 р.) він поясню- повіддю багатьма причинами: «або через забуття, спри- або через в'ялість втомленої душі, або відсутність щось таке інше»23. Очевидно, бути відвертим він не , що «писати треба або про чужі справи, або про свої ато, але їх розголошувати не можна або не личить, а до разу».24 Він натякав, що все те, чим займався в Петер- луговує того, щоб про нього писати багато і регулярно, справи, продовжував Прокопович, можна було б писа- поблизу знаходилися». Тоді, запевняв він свого адреса- і регулярно, оскільки з "друзями повинні ми говорити Прокопович не писав, судячи з цього листа, майже про- домляв, що менше стало земляків у Петербурзі, не забув ку найвищого державця», який подарував йому село, них під вітрилами, свою подяку висловлював побажан- хай цар царів зберігає його величність непошкодженим і ним на довгі роки». Прокопович повідомляв про нові ночами. На цей час на замовлення Петра І він підго- язів та імператорів Русі, починаючи від Рюрика й за- що тепер править». Цю працю оцінював «як писанняч- ле»25. Проте укладаючи каталог, звертався до польських ював їхні дані з «рутенськими хронологами», відзначав ння й ставив собі питання, хто з них, власне, «правдиві- готував географічний опис місць, де проповідували також «коротке тлумачення до десяти заповідей», на- «Учением отрокам». Він — автор Духовного регла- вореного Синоду, докладно описав, як його підписува- хімандрити, а також сам цар. Готував трактат, в якому чому не потрібен патріархат, що мало бути відповіддю ієрархії, яка чинила опір знищенню патріаршества і за- ноду. Писав про природу мучеництва, яке розглядав не духовний подвиг, а й як «постійну справедливість в ді- обгрунтовували й захищали реформи Петра І й викли- лення до нього ортодоксального російського духовен- великому бібліофілу, Прокопович писав про поповнен- більш як на 200 нових книг, які він придбав у Нарві та передані книги, які дісталися російській армії в Дерп- книг. Він ще замовив у Голландії книги «святих отців», і 324 ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ коли вони прибудуть, бібліотека налічуватиме понад 3 тис. книг. Пові- домляв своєму учню і побратиму про кунсткамеру та бібліотеку, книгами якої користувався у своїх "літературних заняттях". В цьому ж листі пи- сав про свою поїздку по єпархії, школу поблизу Дерпта, де навчалися і вихідці з України: "є там декілька рутенців, число яких ми згодом збільшили, пославши ще трьох юнаків, які з отцями з Києва прибули для вдосконалення грецької, гебрайської й латинської мов, а також географії та історії»26. Теофан Прокопович завжди підкреслював, що найбільше в людині цінував розум. "Цю обдарованість я, звичайно, ціную найвище — чому дивуються люди", — писав він Марковичу. Окрім духовних та інте- лектуальних цілей, які переслідував у листуванні з учнем та другом, зму- шений був одного pазу, вибачаючись за «безсоромну злиденність», про- сити вислати при оказії трохи «сивушки». «Ми настільки тут бідні, що я не соромлюсь писати тобі про це»27. Я. Марювич у своєму щоденнику записав (1726 p.), що передав листа Прокоповичу через астраханського архієпископа (Лаврентія Гор- ку), з яким він також листувався28. Перебуваючи у Москві в 1728 р. у справах повернення своїх маєтностей, відчужених гетьманом Д. Апос- толом, Яків неодноразово зустрічався з учителем, з яким вів не лише інтелектуальні бесіди, але й просив допомоги у розв'язанні своїх майно- вих справ. Невипадково записав у своєму щоденнику (2 травня 1728 p.), що «архиерей новгородский рекомендовал меня п. гетману». Він пише про бесіди у Прокоповича разом з Теофілом Кроликом, вихованцем Києво-Могилянської академії і архімандритом московського Новоспась- кого монастиря, де вони вели мову про «сентенції картезіанців, які ствер- джували, що почуття характерні лише для людини», про «сутність Духа, в якому є «особливъйшее нъчто, чего мы не выдаем, но должны при- знать»29. Він подовгу затримувався у Прокоповича, розглядав книги і картини, слухав його поради, як висвітлювати пиво, розмножувати сад- женці ягід. Почувши звістку про смерть Прокоповича, Я. Маркович, за- значивши всі його титули, записав у своєму щоденнику лише так: «иног- да мой великий благодетель»30. Очевидно, не лише честолюбство, а й необхідність пристосуватися до середовища, змушували Прокоповича шукати й підтримувати контак- ти з впливовими caновниками. Серед них князь О. Меншиков, хоча його прихильність до Прокоповича мотивувалася «ласкою імператора». Після смерті Катерини І і при підтримці Меншикова Прокопович був усунений від урядування в Синоді й чекав опали. Серед тих, хто шукав приязні у Прокоповича, і у кого він шукав підтримки, були адмірал Ф. Апраскін, сенатор І. Мусін-Пушкін, перший із сенаторів Я. Долгорукий, генерал 325 ОЛЕНА ДЗЮБА Г. Чернишов. У скрутинх ситуаціях, коли йшлося про загрозу не лише ав- торитету, а й життю, Прокопович діяв відповідно, не забував про завдані йому прикрощі Так. князя О. Меншикова, якого раніше називав «своїм найвідданішим побратимом», висловлював йому найщиріші почуття й запевняв у дружбі, тепер у листі до принца Гольштинського та спадкоєм- ниці престолу Анни Петрівни, вітаючи їх з народженням сина, запевняю- чи у своїй відданості, праві на престол, співчуваючи у всіх випробуван- нях, які довелося їм зазнати, називав «божевільним і нікчемою, зі всіх двоногих найнахабніший, вас, пагін Петра, намагався принизити до того стану, з якого сам рукою ваших родичів майже до царських багатств був піднесений»31. Він згадував і свої біди, якими мучився «від нечестивих», намагався сам прибути. «щоб сприяти падінню того безбожника». Листи Прокоповича до саноаників мають переважно церемоніальний характер із запевненням у дружніх почуттях та повазі, інколи в них викладені прохання щодо окремих людей чи приватних справ самого Прокоповича. Інша частина епістолярної спадщини — це листування з німецьки- ми вченими, зокрема, академіком Готлібом Байєром (1694-1738), ні- мецьким істориком, який у 1726 р. був запрошений до Петербурзької ака- демії наук, протестантськими проповідниками, теологами-пієтистами, що гуртувались навіколо університету в Галле. Г. Байєр, знавець східних мов, автор праць з історії скіфів, сарматів, давньоруського періоду, один з основоположників норманської теорії, підтримував з Теофаном Проко- повичем тісні контакти, їх єднали спільні інтереси до історії Русі та Росії. У листах Прокоповіч звертався до нього як до «мужа преславного, най- достойнішого професора античності». Ці листи написані в панегірично- му стилі. У них подяка Байєру за вітання та побажання, які "численні, ве- ликі і цілком реальні", висловлюється сподівання, що їхніми молитвами за «наймилостивішої волі у богів та героїв прихильність здобути, чи при- наймні, ненависті супротивників позбутись»32. Прокопович одержав по- відомлення, що вчений присвятив йому свою працю «Синіку» (Опис Ки- таю). Від знайомства з цією книгою, писав Прокопович, «стану багат- шим. Велику користь принесе вона й справі нашій християнській, а мені, певно, найбільшу». Він запевняв ученого: «серед тих, хто любить тебе, я перший». Та й німецький учений у своїй присвяті високо цінував освіченість Теофана Прокоповича, його ораторську майстерність. Він за- хоплювався його ерудицією, з піднесенням писав про нього: «яка здатність думки й яка вишуканість як римської, так і італійської мов, яка, нарешті, приємність і грація у всьому мовленні, в усьому...»33. Так оцінити Теофана Прокоповича зуміли переважно німецькі вчені, серед них Й. Будде, пастор О. Яблонський, історик академік Г. Міллер, а також 326 ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ росіяни В. Tатіщев, А. Кантемір. Вважається, що Байєр є автором Життєпису Теофана Прокоповича, в якому описано його навчання в Києві та Римі повернення до Києва з таким рівнем освіченості, що «за- став там небагатьох, які знаннями з ним рівнялися». Далі автор життєпи- су наголошує, що Прокопович почав викладати в академії «новим мето- дом, ясним і доступним, яким звичайно, все покоління до гуманізму та великодушності будив»34, відзначає не лише його велику вченість, а й добропорядність, віданість друзям, готовність допомогти бідним і нуж- денним, турботу про поширення освіти, для чого було організовано власну школу, poзраховану на всі верстви населення. З приходм до влади після смерті Катерини І Петра II, сина страче- ного Олексія Петровича, коли прихильники «старовини» готувалися по- вернути патріаршество й відмовитися від усіх реформ Петра І, Прокопо- вич був усунений від активної участі в політичному та церковному житті. Перебуваючи у своїй єпархії в Новгороді, він виявився позбавленим звичного спілкування з ученими, освіченими людьми, а також сановни- ками, з якими підтримував дружні стосунки в часи своєї найбільшої на- ближеності де царського двору. Переживаючи не кращі свої часи, він по- довгу не відповідає навіть таким своїм однодумцям, як Г. Байєр. В одно- му з листів до нього Прокопович писав, що майже рік пройшов, як одержав йоге листа, висловлював свою щиру вдячність за доброзич- ливість, надіслану книгу, підкреслював, що «тісною дружбою з тобою зв'язаний і найдружнішим почуттям відданий». Спокутуючи своє довге мовчання, Прокопович запевняв вченого у своїх дружніх почуттях: «...хіба може другові випасти з душі щось дружнє. І хто буде твердити, що в того більша душа, хто любить, а не в того, хто спонукає любити інших» .35 Він дякував Байєру за пораду щодо оформлення книги Г. Гро- ція «Про право війни та миру», за надіслану книгу Д. Кантеміра «Історія Туреччини», і прохав прислати власні праці, писав, що «дуже хотів би зна- ти, якими і якої якості є ті книжки, що ти робиш»36. Пропонував німець- кому вченому книги зі своєї бібліотеки, зокрема, пандекти Східної церк- ви Беверегія, звертався до нього з проханням пояснити походження грецького прізвища Погонат. Така тісна співпраця, обмін книгами та думками сприятливо позначилася на творчості обох вчених. Теофан Прокопович мав тісні контакти з німецькими протестант- ськими пасторами і теологами, так званими пієтистами. Кілька листів його до пастора Й. Ларшміда, вченого орієнталіста А. Франке, а також листи відомого протестантського теолога і філософа Й. Будде та А. Фран- ке до Прокоповича опубліковані та проаналізовані Е. Вінтером та В. Лит- виновим. У листі до Й. Шаршміда, з яким він познайомився під час Прут- 327 ОЛЕНА ДЗЮБА ського походу, дe всі перебували при штабі російських військ, написа- ному 1715 р. «з Київскької колегії», Прокопович висловлює сподівання, що пам'ять йоге «ще зберігає спогад про мене»37. Він згадує тут про свій твір «Виправдання вірою», де трактування догмату про відпущення гріхів було близьке до протестантського тлумачення: «людина не влас- ною працею, а лише чужими ласками та істинною ласкою і милосердям божим, — і жодним іншим способом взагалі, хіба що прислужилася крові Христа (але ж te все було до нас!), — через віру виправдовується»38. Прокопович писав також про свою працю з приводу різних тлумачень у православній і католицькій церкві догмату про походження святого Духа. Зазначав що аргументи католиків ґрунтуються не на Святому письмі, а на переказах, й не без іронії писав, що вони «Святе письмо ли- жуть як собака миску, не зважуючись торкнутися до каші»39, тобто не звертаються безпосередньо до Святого письма, на чому наголошували протестанти. В іншому листі (1716 p.), ймовірно, адресованому до когось із знайомих протетстантів, Прокопович розвиває свою думку щодо "ви- правдання вірою" на прикладі аналізу послань св. ап. Павла. Теофан Прокопович звертався до німецьких пієтистів з проханням підтримати заходи барона Нієрота щодо організації в Лівонії школи. На нього покладалася опіка цією школою. У листі до галльських учених- пієтистів, зокрема, А Франке (1720 p.), який організував сирітський дім і школу при ньому в Галле, Прокопович писав, що «Русь дуже багата най- кращими людьми, але Вони все ще як дорогоцінні метали досі в землі за- риті лежали; багато ще, чого не вистачає, вона позичає, топить і перероб- ляє»40. Тому пропонував підтримати ініціативу барона, заслуживши цим не лише винагороду, а й пошану: «.. .про вас скажуть, їхнє насіння впало першим». У приписці до цього листа Прокопович писав, що надсилає до них на навчанн і своїх вихованців, трьох учнів Василя, Івана молодшого, та Івана старшого. Описував їхні здібності та можливості, рекомендував предмети, які воин зможуть освоїти. До цього ж просив навчити «їх сер- йозно боятися й поважати бога, постійно нагадувати їм, що після цих студій вони повинні будуть присвятити себе не самим собі, а прислужи- тись громадському добру»41. А. Франке в листі до Прокоповича (25.07.1735 р.) повідомляв, що надіслав йому кілька книг протестант- ських авторів, і просив посприяти у виданні перекладу книги Й. Арндта «Про справжнє християнство», яке в Галле зробив вихованець Києво-Мо- гилянської академії Симон Тодорський42. Прокопович підтримував контакти з відомим німецьким протес- тантським теологом і філософом Й. Будде, вони листувалися. Однак і до- нині листи залишаються невідомими. Опосередковано про них може 328 ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ свідчити активна участь Й. Будде в богословських суперечках Прокопо- вича з Стефаном Яворським та його прихильниками. Петро І, перебуваю- чи в Європі привіз послання від сорбонських теологів, в якому вислов- лювалася надія на єднання православної та католицької церков. Відпо- відаючи на це послання, Прокопович підкреслював, що вважає ідею об'єднання, двох церков можливою за умови підтримки чотирма вселен- ськими патріархами, визнавав, що необхідний тривалий підготовчий процес, обміни думками «між нашими і вашими окремими теологами. «Такі коротікі розлмови не зашкодили б і загальній церковній думці, ба, на- віть сподіваємось сірияли б певнішій підготовці до пошуків жаданого миру»43. Дуже швидко відповідь Прокоповича стала відома Й. Будде, який відгукнувся на цю проблему своєю працею «Ecclesia Romana cum Ruthenica irreconciliabilis...», виданою в Єні 1719 p., де доводив немож- ливість об'єднання двох церков. Пізніше, коли була опублікована книга Стефана Яворського «Камінь віри» (1728 p.), спрямована проти реформу- вання Петром І російської церкви, Й. Будде повідомив про неї в «Актах» Лейпцизького університету, а згодом видав книгу (1729 p.), з передмови до якої вчені ролблять висновок про надання Прокоповичем матеріалів німецькому теологу та філософу для її написання. У листі до Прокопови- ча (29 березня 1729 p. ) Й. Будде засвідчував свою повагу до його вченості й писав: «як невелике розходження між православними та протестант- ськими церквами, це обидві вони вільні від папського іга і за основу віровчення визнають св. Письмо»44. Неординарність Теофана Прокоповича як вченого, богослова з ши- роким кругозором, який у своїх працях виявляв інтерес до протестант- ського вчення, його контакти з німецькими вченими-пієтистами, а також особисті якості, викликали неоднозначне ставлення до нього як в колі церковному, так і світському. На нього писали доноси, поширювали різні чутки; люди з його оточення в Києво-Могилянській академії, яких він уважав однодумцями й приятелями, опинилися в протилежному таборі, вони вважал його протестантом. Та й він не відзначався стриманістю й обстоював свої погляди, вдаючись до різних засобів. Повідомлення про те, що його викликають до Петербурга і хочуть поставити єпископом, викликало опозицію в Києво-Могилянській академії, з вченими якої він не знаходив спільної мови, а також серед вищої церковної ієрархії. До його ідейних противників належали Стефан Яворський, Феодосій Янов- ський, з яким він на початку підтримував дружні відносини й сподівався «знайти в ньому єдиного друга», як писав Марковичу, а також Стефан Калиновський, якого викликав з Києва на допомогу в перекладах та влаштуванні своєї єпархії, Феофілакт Лопатинський, Гедеон Вишнев- 329 ОЛЕНА ДЗЮБА ський, Маркел Родишевський. Останній також співпрацював з Прокопо- вичем в його псоквскій єпархії. У листі до професорів академії він пояс- нював непорозуміння між своїми «побратимами» тим, що Гедеон Виш- невський, заручившись підтримкою Стефана Яворського і Феофілакта Лопатинського, розпочав проти нього боротьбу, коли довідався, що Пет- ро І має намір зробити його єпископом. Це було обумовлено, на думку Прокоповича, заздрістю, а не принциповими богословськими розход- женнями. Прокопович пише, що Гедеон Вишневський «під сухі дрова, під вчення налше, губку підклав», намагаючись «показати суперечності православній церкві, які неначе є в наших теологічних трактатах»45. Ге- деон Вишневський та Феофілакт Лопатинський різними засобами про- тидіяли висвяченню Прокоповича. У своєму листі він іронічно називав їх «добрими людьми і ревнителями православ'я». Вони виписали з його бо- гословського курсу всілякі нібито «єретичні протестантські положення», підготували звинувачення, з якими ознайомили Стефана Яворського. Він зробив власноручні доповнення, але передати ці матеріали, щоб не вик- ликати підозру на себе, доручив Лопатинському. Той прибув до Петер- бурга, і звинувачення були передані цареві. Однак цар не прийняв їх, «знайшлися розважні люди», як пише Прокопович, які побачили, що вони безпідставні. Яворський відмовився від своїх зауважень, пояснив, що підписав, нe читаючи. Проте Вишневський і Лопатинський продов- жували боротьбу проти Прокоповича, «самому наймилостивішому само- держцю морочили голову». Гедеон, пише Прокопович, «хотів шкодити й багато встиг зробити; наше ім'я, соромітник, здіймав на глум і звинува- чень на нашу голову немало навалив»46. Він відповів на цей, за його ви- значенням, наклеп і показав у своїй праці, що «одні із закинутих мені ста- тей брехливі й видумані, інші незначні й теж видумані, а ще інші є хоч і нашим вченням, але самі собою істинно православні й супроти єретич- ні»47. Ця боротьба за "чистоту православної віри" між колишніми профе- сорами академії виявилась лише на користь Теофана. Царська милість вже йому перепала, тому висвячення відбулося, а після цього, з гордістю писав Прокопович, у нього снідав сам цар «і шість годин уважав за гідне веселитися з нами». Після висвячення Стефану Яворському залишилося лише визнати, що він був уведений в оману Феофілактом та Гедеоном. Звертаючись до своїї побратимів по академії, Феофан не стримувався й закликав «застерігатися від тих, хто легковажно жорстоким і нечестивим супротивникам вірив, як, наприклад, висловлюванням зарозумілої тва- рюки Вишневського та й від інших його однодумців також, на випадок, якби щось подібне неприємне почали шкрябати»48. Тут, як бачимо, Про- копович слів не підбирав. Він запевняв своїх колег по академії, що вони 330 ТЕОФАН ПРОКОПОВИ в ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ мають багато спільного, їм необхідно співgрацювати у майбутньому, за- кликав сприяти науці, «адже поступальний розум наукових студій єди- ний». Проте боротьба Прокоповича проти колишніх соратників на цьому не закінчилась. Вона тривала протягом всього його життя. Прокопович закидав київським ученим, що вони багато чого взяли від єзуїтської освіти, а він критикував католицьку церкву як в плані догматичному, так і практичному, хоча сам освіту одержав у Римі. Й ого опоненти не без під- став звинувачували Прокоповича у симпатіях до протестантської церкви. «Прокопович, — писала відома дослідниця його філософської спадщини В. М. Нічик, — заперечував авторитет церкви, пропонував реформіст- ський варіант православ'я, подібно до того як протестантизм був резуль- татом реформування католицької церкви»49. Проте погляди свої він не міг висловлювати відверто, опонентів звинувачував у невеликій освіті та незнанні святого письма. Саме про таких богословів-«латників», які ознайомилися лише поверхово з теологією, до того ж в єзуїтській інтер- претації, писав він у листі до Марковича. Його обурювало те, що всі зай- нялися теологією, не маючи для цього ніякої підготовки, «ніколи в житті жодної сторінки з отців вилупкуватими очима не бачили»50. Він стверд- жував, що кожен має займатися тим, що обрав — ремесло, торгівлю, бу- дівництво, але вважав, що «найбільше лихо спіткало теологію, божест- венну науку, в ній безпідставно панують всілякі ревізії та шал». Тепер, писав він, «теологами стають всі, й навіть жінки» Невисоко оцінював та- кож і попів та ченців, які свої знання запозиичли з «творінь якогось єзуї- та, можливо з сотого джерела перелитих і тому зіпсованих, а можливо самих собою поганих»51. Це захоплення теологією розцінювалося ним як божевілля, й для підтвердження своєї дум ки він цитував оповідання Лукі- ана Самосатського, який образно описував божевілля, що сталося в яко- мусь грецькому місті, «всі жителі якого стали акторами й перевтілювали- ся в своїх героїв»52. Прокопович пише, що подібні зі гарячки не один раз у наш вік спостерігалися на нашій батьківщині», спочатку навколо «оратор- ських прийомів, намагань витлумачити значення кожної з п'яти літер у слові «Марія» та ін. Тут він натякав на проповідь Стефана Яворського з приводу нового 1705 року, де говорилося, що "пятый год от пятилитерно- го имени Іисус начинается, пятый год пятилитерным именем Mapia за- щищается»53. На відміну від Стефана Яворського, проповіді якого буду- валися на засадах старої схоластичної риторики, Теофан Прокопович пе- ретворював свої проповіді в блискучі публіцистичні промови, в яких проблеми політичного та церковного життя трактувалися на користь ре- форм Петра І. Його проповідницький талант, намагання перетворити «церковную кафедру в политическую трибуну представляется одним из 331 ОЛЕНА ДЗЮБА наиболее характерных проявлений того важного процесса секуляриза- ции науки и общественной мысли, который начинается у нас вместе с петровской эпохой», писав П. Морозов54. На зміну риториці, зазначав Прокопович, прийшла інша хвороба, «всі почали віршувати до нудоти... І ось тепер, як бачиш, усі хворіємо теологією». Феофан Прокопович мав свою школу в Петербурзі. Ще по приїзді до Петербурга і висвяченні на сан псковського архієпископа Прокопович звертався до Петра І з проханням підтримати його в таких справах, як ор- ганізація школи та збирання бібліотеки. Він зазначав, що дім його архі- єрейський надзвичайно бідний, «нині вся надія на синодську вашої ве- личності платню. Для цих грошей було в мене інше призначення: хлоп'ят маленьких до 20 чоловік навчаю, годую й одягаю. Та й бібліотеку чималу збираю. На 1160 руб. вже книжок накупив, і якщо зможу, ніколи купува- ти не перестану І слугуючи примсі моїй, служу, здається, й спільній ко- ристі»55. Запевняв Петра І, що ніколи своїх книг не продасть, а після смерті буде так, як «розпорядиться володар». Серед його учнів було бага- то вихідців із найнижчих станів, про майбутнє яких він піклувався. У листі до професора академії наук Гросія «побратима й приятеля нашо- го найдорожчого» просив прийняти до академічної гімназії десять своїх учнів, серед якиих був і Григорій Теплов, як писали, «син пічника архієре- йського будинку зі Пскова», але ще в ті часи ходили чутки, що він був си- ном Прокоповича. У подальшому Г. Теплов був тісно пов'язаний з роди- ною Розумовських. Він став наставником молодого К. Розумовського, супроводжував йогоо на навчання за кордон, був ад' юнктом академії наук, президентом якої став К. Розумовський, а з обранням того гетьманом відав його домовою «економічною канцелярією». Як вже зазначалося, в листах Прокоповича не проглядається інте- рес до політичного життя на батьківщині (Малоросії чи Україні). Проте це не означає, що він був байдужим до всього, чим жила Гетьманщина. Цікавий лист вітання гетьмана Данила Апостола з новим роком, в якому гетьманська влада трактується як дана Богом, який доручив йому «висо- кий цей українського народу уряд. Він настановив тебе репрезентантом свого набутку й частини спадку, який збирати для нього на землі велів, вручив батьківському вашому догляду і опіці»56. Прокопович називає гетьмана серед повелителів і будівничих батьківщини», бажає йому «довголітнього і щасливого урядування». Однак він уже розмежував по- няття батьківщини — України — і «отечества», яким вважав Російську державу. Як зазначав Е. Вінтер, Прокопович «почував себе російським патріотом. Він говорив —universa orthodoxa natio nostra — наша спільна православна нація»57. 332 ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ З ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ Високі посади, наближеність до царського двору, а також почуття земляцтва вселяли надію на його допомогу в багатьох прохачів з України. Він підтримував молодих освічених людей серед: них Василя Стефано- вича, Івана Обідовського, онука сестри Івана Ма зепи, який навчався в одній із гімназій в Бреслау (Вроцлав). Його родина зазнала репресій після 1709 р., у них були відібрані маєтності, мати його Ганна Кочубей помер- ла, тому, бажаючи здобути добру освіту, він міг розраховувати лише на допомогу своєї тітки, сестри матері Параска Сулими та її чоловіка Федо- ра і його брата Василя. Відомі листи Обідовськсго з Бреслау до тітки. В одному з них (1722 р.), де він просить вислати йому ще трохи грошей, пише, що отримані «сорок червонців» тут багато не важать: «суконки не маю за що справити, аж встид мнь перед нашими людми появитися»58 Він запевняв, що тепер знає, що «то єсть наука. В сих краях можна видь- ти, що то єсть наука, що то учений чоловік, який з його пожиток»оу. В іншому листі писав, що звертався до Тефана Прокоповича з прохан- ням допомогти йому, знову просив грошей у родичів, а коли їх не отри- має, то стане ченцем й продовжуватиме навчання «хоч хльба просячи, буду учитися»60. У листі до Федора Сулими (1723 р.) Іван Обідовський дякував за надіслані йому «сімдесят чирвоних.», повідомляв, що чекає від Прокоповича «респонсу» (запрошення). Повернувшись із Бреслау, Іван Обідовський поїхав до Прокоповича в Москву, а звідти до Петербурга. У листі до Ф. Сулими він писав, що «боже провидіння послало йому цьо- го благочинника, любов і милість якого є воістину батьківська». За наста- новою Прокоповича він віддавав в опіку дядьку свої маєтності, просив позичити йому гроші, щоб розрахуватися з боргами. Іван Обідовський прибув до Петербурга й став працювати в школі Прокоповича. Однак, вочевидь, Прокоповичу після смерті Петра І важко було утримувати школу, тому він став шукати для свого підопічного більш стабільне місце служби. У листі до гетьмана Д. Апостола, вітаючи того з наданням йому імператрицею Катериною І чину кавалера, просив, зазначаючи, "що для моїх прохань з вашої ж до покірливості моєї патрон- ської любові — до вельможності вашої доступ є", про "сироту, вашого вірного слугу Івана Обідовського"61, який шукав місце в колегії інозем- них справ. Звернувся і до дружини гетьмана, просив виявити до Івана Обідовського «в його бідності материнське почуття», пам'ятаючи «лю- бов і ласку до його покійної матері». Прокопович писав, що «саме його сирітство — від отакої фортуни до отаких нестатків зміна, збудить у серці вашому прихильному значне співчуття та старанність і ви йому до- поможете на ноги стати»62. У листі до Д. Апостола (1729 р.) Прокопович нагадував, що «сирітство й убогість його не рядові і не звичні. Позбувся 333 ОЛЕНА ДЗЮБА батьків і як позбувся — всім відомо»63, натякаючи на репресії російсько- го уряду після переходу Івана Мазепи на бік Карла XII. Він співчував Івану Обідовському, писав, що легше переносити вбогість і злидні тим, хто в них народивсі. Іван же «в такому великому достатку народжений, і вже відчувши насолоду від великої фортуни, відняттям всього засмуче- ний страждає і маючи достаток, аби іншим постачати, сам нині, де б голо- ву прихилити місця шукає»64. Очевидно, Іван Обідовський ще не раз звертався по допомогу до Прокоповича. В одному з листів, як вважають, написаному, до Глухова з Москви, ймовірно, в 1730 p., адресат якого не вказаний, очевидно це був Обідовський, Прокопович пише, що одержав від нього прохання «викладене на папері (дивуюсь лише, чому не по ла- тині)». Очевидно, ішлося про позику грошей. Він образно порівнював його життя з морем, з якого все ще не вдається вибратися на берег. Проко- пович повідомляв що його служитель Василь «довів справи до такого рівня, що він заборгував 1300 руб.». Для розрахування з кредиторами змушений був за безцінь продати свої речі, серед них і царські дари65, тому допомогти йому не зможе. Все ж, вочевидь, не без участі Д. Апос- тола, Іван Обідовський отримав посаду перекладача колегії іноземних справ. Коли молодий К. Розумовський у 1743 р. їхав за кордон для нав- чання, то, щоб не розкривати його справжнього прізвища, оскільки при європейських дворах знали про фаворита імператриці Єлизавети Петрів- ни Олексія Pозумовського, йому було видано паспорт на ім'я переклада- ча колегії іноземних справ Івана Обідовського. Іншим, кому сприяв Прокопович, був Василь Стефанович, який та- кож працював у Петербурзіі в його школі. Василь Стефанович одержав добру освітл, спочатку в Києво-Могилянській академії, далі протягом п'яти років навчвся в Саксонії, Чехії, Моравії, Відні. Завершив навчання в академії Бреслау, де 1722 р. став магістром вільних наук та філософії. В школі Прокоповича викладав риторику і філософію, працював пере- кладачем в академії наук. Коли вирішив повернутися «до вітчизни своєї Малоросії», го лої рсбував місця для служби. У рекомендаційному листі до гетьмана Д. Апостола Прокопович писав, що, знаючи «християнське ясновельможності вашої співчуття до людей бідних, що шукають допо- моги, й покладаючись на давню вашу ласку й прихильність до моєї по- кірності, прошу йому, Василеві Стефановичу, в тому його намірі ласкаве своє регименторське виявити ставлення»66. Василь Стефанович, за дору- ченням Д. Апостола, очолив комісію, що займалася кодифікацією діючо- го в Лівобережній Україні права, укладала кодекс «Права, за якими су- диться малсросійський народ». Він розробив структуру цього видання, перекладав нрми Литовського Статуту, упорядковував окремі розділи. 334 ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ Іншому своєму студенту Олексію Зеньковському Прокопович просив у одного із високих сановників Російської імперії, називаючи його «най- славетніший і найвизначніший графе», видати паспорт для виїзду за кор- дон для навчання. Він писав, що Зеньковський служив у нього майже три роки, «українець, і замолоду вчився в школах київських, а вже згодом у московських, а тепер мав намір відвідати іноземні академії, а також «по- бачити різні країни». Він обіцяв йому підтримку, наголошував, що це варто зробити, "доки відповідні до того не відквітли його роки"67. По висвяченні на єпископа псковського Теофан Прокопович звер- нувся з проханням до царя Петра І вислати з Києва за його рекомендацією ченців Симона Кохановського, Михайла Загорського та ще третього «за вибором» для допомоги йому в єпархії та організації школи. Симон Коха- новський навчався в часи Прокоповича у Києво-Могилянській академії, прийняв постриг, і викладав у 1710-1711 pp. поетику. Прибувши до Пе- тербурга, жив у домі Прокоповича, займався перекладами. Був пропо- відником. Підтримував певний час церковні реформи, ідеологом яких виступав Прокопович. Однак їхні шляхи з часом розійшлися. Коханов- ський перейшов на спужбу до Феодосія Яновського й виступив проти Прокоповича, якому стало відомо, що в листі до архімандрита Ніжин- ського Благовіщенського монастиря Єпіфанія Тихорського радив йому не довіряти псковському єпископу. Останній звернувся з листом до Си- ноду, в якому з великим обуренням писав, що «прикликав отця Симона Кохановського собі на підмогу, але він обманув мої надії»68. Розчаруван- ня в колишньому учневі та, здавалося б, однодумцеві, якого він підтри- мував і прощав та вірив у його щире каяття, було настільки глибоке, що Прокопович прохав у Синоду «оборонити мене від настільки ворожого брата і вгамувати його, як забажаєте». Кохановський зазнав покарання, імператорські указом його було усунено з посади проповідника за «по- ступки не только неумеренные, но и Духовному регламенту противны» й відправлено до Києва 69. До Прокоповича зверталися й у справах отримання чинів люди, які обіймали різні посади в гетьманській адміністрації. Олександр Брезиць- кий, який претендував на брезицьке сотництво, і якому гетьман Д. Апос- тол пропонував iнший сотницький уряд, прибув до Москви, де шукав за- ступництва у Прокоповича. Ймовірно, не без його допомоги сотником став, але навколо призначення поширилися якісь чутки, що занепокоїло Прокоповича. Він запевняв гетьмана, що по приїзді Олександра в Москву той, прохаючи його заступництва, каявся у якихось своїх проступках. Гетьманської опіки просив Теофан Прокопович у Апостола і для свого двоюрідного брата. Він писав, що «прохання його не в тому поля- 335 ОЛЕНА ДЗЮБА гає, щоб йому шукати посади якоїсь чи кращого звання (наглядати за цим вам богом та володарем доручено і я втручатися туди за гріх собі вважаю, але хай би був він не останнім у ясновельможності вашої решпекті»70. Це було бажання заручитися прихильністю гетьмана, що може стати в пригоді. Цікаве листування Теофана Прокоповича з чернігівським архі- єпископом Іродіоном Жураковським, діяльність якого, з одного боку, була спрямован і на підняття моральності та вченості духовенства, а, з іншого, — на примноження церковних маєтностей, позбавлення права громад брати участь у церковному житті. Це викликало велике протисто- яння між козацькою старшиною, яку підтримав гетьман Д. Апостол, та архієпископом, що шукав управи на гетьмана у Синоду, колегії інозем- них справ, а також у Прокоповича. Опубліковано 30 листів Прокоповича до владики, які свідчать про тривалі тяжби останнього з козацькою стар- шиною Чернігівського та Стародубського полків за землі, а також само- управство в церковному житті. Іродіон Жураковський навчався в Києво-Могилянській академії, з 1709 р. був архімандритом Київського Межигірського монастиря, мав підтримку Петра І й навіть був претен- дентом на київського митрополита, але в 1722 р. висвячений на архієпис- копа чернігівського. Очоливши чернігівську єпископську кафедру він розпочав боротьбу проти практики заміщення священицьких посад не підготовленими для цього дітьми як священиків, так і мирян. У листі до гетьмана Д. Апостола (1729 р.) писав, що в Мглинському намісництві Стародубського полку «священства позабували грамоти від бездіяль- ності, інші вже й читати розучилися за нечастою церковною службою», тому надалі пссади священицькі будуть надаватися тим, хто вчився в "латинських школах" 71. Надісланий від архієпископа священик Іоанн Якимович, хоча «философского обучения добре навик», не був прийня- тий в парафії, йоне віддали церковні ключі. В іншому листі, адресова- ному гетьману Д. Апостолу, архієпископ вимагав від світської влади не втручатися у справи церковні та монастирські, не присвоювати їх багат- ства, що призводить до «оскуднения церков». Гетьман, в свою чергу, скаржився Прокоповичу, що Жураковський протопопами призначив ченців, чого раніш ніколи не було, й просив розглянути справи чернігівської єпархії. Видно, не зовсім безкорисно шукав Жураковський підтримки у Прокоповича, коли той у листі «найпревелебнішому вла- диці» дякував за «гостинці», і просив «не обтяжувати його такими пакун- ками». Далі П] окоп вич підкреслював, що його обов'язок «служити за- ради честі й інтересу, але в межах святої правди»72. Він засуджував ха- барництво і симонію, що завдавали шкоди державі та церкві. І хоча 336 ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ переконаний у добрих намірах владики, що таким чином засвідчував свою приязнь і вдячність, проте наголошував, що інші можуть зрозуміти це інакше, обмовити й запідозрити його у хабарництві, а це завдасть шко- ди його чесному імені й позбавить можливості впливати на вирішення тих чи інших справ. Феофан Прокопович прагнув справедливо судити про конфлікти архієпископа з паствою. В одному з листів він писав, що «вівці, не бажа- ючи в суді з пастирем своїм позиватися, хочуть через моє клопотання від святості вашої більшу прихильність одержати»73. Його здивувала та об- ставина, що свої маєтності владика обороняє силою, й засмутило неапос- тольське ставлення до багатства, непорозуміння з паствою, для якої вла- дика повинен бути взірцем доброчинності. Прокопович рекомендував йому повернути собі щирість і любов своєї пастви: «Ми, щоб не обурюва- ти ближніх, так гаразд свій повинні мати, щоб завжди готовим бути по- збутися його, тим більше не стояти за маєток, як ви з військовою си- лою»74. Твердження, що владика захищав церковне майно, називав "не- великою відмовкою". Він уважав, що треба обстоювати від кривдників майно, але миролюбиво, писав, що в таких випадках варто було частіше «позирати на всесвітнього вчителя Павла святого», й цитував з послань апостола Павла «До галат» і «До коринтян». Прокопович радив поклада- тися на «балговісних свідків і на справедливих суддів та владу». На дії Жураковського Прокоповичу поскаржився і гетьман Д. Апостол. У листі до владики Теофана наголошував, що такі справи, у яких старшина звину- вачувала його, завдають великої шкоди не лише сану, а й вірі: «Через вади отаких (мається на увазі чернець Гавриїл, посланий протопопом, на якого старшина Стародубського полку не могла знайти управи. — О.Д.), — писав Прокопович, — і весь чин пастирський з часом нехтувати починають, а ім'я самого бога, яким слугами бути нам наказав, гани- ти»75. Весь свій запал він переніс не на самого владику, а на його слугу, при цьому покликався на історію Туреччини, де найвідданішими слугами є яничари, а "політичні філософи" пророкують, що руйнація Туреччини відбудеться саме через яничар. Прокопович писав, що й сам зазнав багато різних напастей від слуг своїх, серед яких «набагато більше не славних, перекірливих, легкодумних, презухвалих, ніж благородних і тихомир- них»76. У своїх проханнях Прокопович розраховував на приязнь влади- ки. «Набрид я преосвященству вашему просительними писаннями. Що поробиш! Всем ведома ваша к моєму смиренню любов виновна тому», — писав він у листі до Жураковського з приводу справи Стародубського протопопа Подгурського77. Рекомендував повернути йому «честь преж- нюю и протчее, что в доходе имел». Закликаючи милостиво прощати, 337 ОЛЕНА ДЗЮБА Прокопович в дописці вважав за потрібне зазначити, що протопопа підтримує «ясновельможний да и с нашей братіи судят его бить всякого респекту достойне. Непоступливість владики може призвести до втрати «у многоважних лиц доброй о вас репутацій, которой потеряніе не малую б вам со временем шкоду могло сделать»78. До Прокоповича зверталися з проханням допомогти в таких при- ватних справах, як розлучення, що можливе було лише за рішенням ду- ховного суду. Такої поради просив у нього Іван Миклашевський, син чернігівського полковника. Невідомо, що було причиною розлучення, можливо, подружня зрада. Прокопович писав Жураковському: «якщо ви- явиться дружина винною в тому, що на неї кажуть, а чоловік вибачити їй цього не захоче, то вчинити їм повне розлучення». Про тих, хто не реко- мендував прийняти таке рішення, з іронією зазначав: «школярики, лати- ною губи заклявши, про такий нібито церковний закон вам наплели. Це вони єретичного мимріння папського наслухалися, а наша грецька цер- ква завжди за подібну вину руйнувала перший шлюб і благословляла другу, невину сторону»79. Він покликався на Св. письмо й рішуче відки- дав постанови соборів з приводу розлучення та висловлював сподівання, що архієпископ прийме правильне рішення. Інколи Прокопович просив підтримати у конфліктних справах лю- дей, які, ймовірно представляли їх на свою користь. Так, у листі до київського митрополита Варлаама Ванатовича (1728 p.), де йшлося про тривалу тяжбу між сотником Батуринським Стожком Федором і ченцем Йоакимом Богомодлевським, якого сотник обмовив у прелюбодійстві з шинкаркою, Прокопович наголошував, що за «слідством уряду полкового й магістратового Ніжинського» винним визнано ченця, тому рекоменду- вав митрополиту "виявляти до сотника у тій справі більше милосердя та прихильності"80. Йоаким Богомодлевський у 1731 р. був засланий у В'ят- ську єпархію, неодноразово тікав із заслання, його переводили з монастиря до монастиря. За сприяння єпископа в'ятського Лаврентія Горки, він ви- кладав у засннованій ним школі поетику і риторику81. Він мав добру освіту, навчався в Кієво-Могилянської академії, продовжив навчання у Львові, Любліні, Kpaкові, Варшаві, Каліші, Познані. З Польщі пішов до Гданська, Бранденбурга, Кролевця, Вільно82. Повернувшись до Києва, деякий час жив у Братському монастирі. Далі прибув до Стефана Яворського в Моск- ву, який постриг його в Заіконоспаський монастир, протягом п'яти років викладав у Московській слов'яно-латинській академії. Знову повернувся до Києва, жив у Микільському Пустинному монастирі. Наклеп Батурин- ського сотника відіграв трагічну роль в його подальшому житті. 338 ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ З приходом до влади Анни Іоанівни, при дворі якої провідну роль відігравали Остерман та Бірон, Теофан Прокопович знову посів високі посади. Він став президентом Синоду, його попередник Г. Дашков був розстрижений і засланий, інші члени Синоду також зазнали пересліду- вань та покарань. Прокопович підтримував контакти з київським архі- єпископом Pафаїлом Заборовським. У листі до нього (1736 p.), очевидно, у відповідь на прохання надати Братському монастирю матеріальну до- помогу, зокрема, сприяти в отриманні 200 руб. з військового скарбу, які гетьмани надавали академії, Прокопович постає як ощадливий господар, дає рекомендації, як можна упорядкувати маєтності Братського монасти- ря, зазначає, що все залежить від людей, які стоять на чолі монастиря. У листах, написаних з приводу полеміки навколо нововведень Пет- ра І, зокрема в листі до домашнього вчителя дітей князя Д. Кантеміра А. Кондоїді, Теофан Прокопович, якого звинувачували у невизнанні чу- дес, святості ікон, поклоніння святим мощам, вказував на залежність зна- чення того чи і н ш о г о слова від певного контексту. «Багато є також слів, які самі собою ні добре, ні зле, ні мале, ні велике не означають. Але як прикладемо до них інші слова, покажуть нам або зле, або добре, або мале, або велике»8". Трактуючи слово «служба», Прокопович розрізняв його значення як "службу вільного підлеглого, що служить за наймом, та службу раба, якого в давнину купували, а у нас в Росії — селяни. Ще більше, — як слуга, так і раб, і всі інші, — підлеглі найвищій владі, яка всією вітчизною править. Різниця підлеглості і служіння не може пізна- ватися лише зі слів слуга» і «служіння» і пізнається з додатком, наприк- лад, таким: цей служить тому панові добровільно, а цей його приписний раб»84. Прокопович зазначав, що велика відповідальність накладається на того, хто хоче бути вчителем. Тут необхідно глибоко проникати в суть речей, зважувати кожне слово, коли хто хоче висловити «судження про чужу думку», тому «хай нечисленні беруться за вчительську справу». Отже, проаналізовані листи Теофана Прокоповича розкривають певні грані яскравої особистості на тлі складних, а часом трагічних пери- петій церковного та політичного життя в епоху реформ Петра І та його спадкоємців. Діяльна натура вченого філософа, літератора і богослова не вписувалася в усталені в Російській державі рамки служителя церкви й цим викликала до себе неприязнь та відверте протистояння як серед цер- ковної ієрархії, так і світських, що не сприймали петровських нововве- день. З іншого боку, епістолярна спадщина Теофана Прокоповича не містить прямих свідчень про політичне життя в Гетьманщині, але його розуміння ситуації простежується в листах до гетьмана Апостола, де він лише натякав на події, що мали місце під час гетьманування І. Мазепи. 339 ОЛЕНА ДЗЮБА Це, очевидно, було пов'язано як зі страхом опали, репресій, так і бажан- ням реалізувати себе на службі Російській імперії. Його листи несуть відбиток драматичних, а часом трагічних подій в історії Російської імперії, активним учасником яких він був. 1 Пекарски і П. П. І аука и литература в России при Петре Великом. —Т. 1: Введение в историю Іросвєі ІЄНИЯ в России XVIII столетия. — Спб., 1862; Чистович И. Феофан Прокопович и eго время. — СПБ., 1868.; Морозов П. Феофан Прокопович как писатель. Очерк из исторп і русской литературы в эпоху преобразований. — Спб., 1880; Ни- чик В. М. Фелфан Прокопович. — М., 1977; Ничик В. М. Из истории отечественной фи¬ лософии конца УМ — начала XVIII в. — К., 1978; Феофан Прокопович. Філософські твори в трьох томах. — К., 1981; Стратий Я. М., Литвинов В. Д., АндрушкоВ. А. Описа¬ ние курсе з фиге офии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. - К., 1982; Лит зинов : Д. Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України. — К., 1984; Ніч ік В. M Києво-Могилянська академія і німецька культура. — К., 2001. 2 Winter Ed Halle ; Is Ausgangspunkt der deutschen Russlandkunde im 18 Jahrhundert. — Berlin, 19ЇЗ. 3Epistolae illustns; mi ac reverendissimi Theophanis Prokopowicz... — M., 1776. 4Феофан "Ірокоп: зич. Філософські твори у трьох томах. — Т. 3. — К., 1981. 5Терновск їй Ф. M ггрополит Стефан Яворский. Биографический очерк // Труды Киев¬ ской духе вной ć адемии. — 1864. — Т. 1. — С. 269. 6Труды Киевской духовной академии. — 1865. — Т. 2. — С. 539. 7 Морозов П. Феофан Прокопович как писатель. Очерк из истории русской литературы в эпоху преобразования. — Спб., 1880. — С. 147. 8Киевская старин і. — 1882. — № 6. — С. 498-508. 9Феофан Прокопо вич. Філософські твори. — Т. 3. — С. 462. 10Там само. — С 190. 11 Там само. — С 192. 12 Там само. — О 193 13Там само. — С 464. 14Там само. — С 195. 15 Там само. 16Там само. 17Там само-. — С 196 18Там само — С. 121. 19Там само. 20Там само — О 202. 21 Там само. — С 208. 22Там само. — С 210. 23Там само .— С 203. 24Там само. 25 Там само. — С 204. 26Там само. — С 206. 27Там само). — С 210. 28Дневные запис; і малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. — Ч. 1. — Л., 1859. — С . 241. 29Там само . — С. 300. 340 ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ 30Там само. -- Ч. 2. - С 13. 31 Феофан Пр< копоеі . Філософські твори. — Т. 3. — С 226. 32Там само. -- С. 211 . 33Там само. - - C. 468 . 34Там само. - - С. 363 . 35Там само. -- С 263 . 36Там само. - С З63 . 37Там само. - - С. 230 . 38 Там само. 39Там само. -- C. 2£< . 40Там само. -- С 2Є: . 41 Там само. - - С. 26 . 42Литвинов В. Д. Укз: соч. — С 134. 43Феофан Пре коповіз . Філософські твори. — Т. 3. — С. 248. 44Литвинов В. Д. Укз соч. — С. 136. 45Феофан Прокопович. Філософські твори. — Т. 3. — С. 198. Į 46Там само. - С 19: \| 47Там само. f 48Там само. - С. 20 49Ничик В. Фе >фан Г юкопович. — М., 1977. — С. 125. 50Феофан Просопови Філософські твори. — Т. 3. — С. 219. 51 Там само. 52Там само. - С. 22. 53Морозов П.Указ. соч. — С. 82. 54Там же. — С . 72. 55Феофан Прокопович. Філософські твори. — Т. 3. — С. 280. 56Там само. — С. 267- 57 Winter Ed. Oрit. cit - S. 117. 58Приватні листи XVIІІ ст. — К., 1987. — С. 29. 59Там само. - С. 29-30 60Там само. — С. 35 61 Феофан Прокопович. Філософські твори. — Т. 3. — С. 233 62Там само. — С. 234 63Там само. — С. 268 64Там само. 65Там само. — С. 254 66Там само. — С. 236 67Там само. — С. 244 68Там само. — С. 289 69КИЄВО-МОГИЛІ нська : одемія в іменах. XVI І—XVI і I ст.: Енциклопедичне видання. — К., 2001. — С. 2 39. 70Там само. — С. 237 71 Труды Киевской духвной академии. — 1860. — Т. 2. — С. 249. 72Феофан Проюповмч Філософські твори. — Т. 3. — С. 231. 341 ОЛЕНАДЗЮБА 73Там само. — С. 23 74Там само. 75Там само. - С. 24 76Там само. 77Труды Киеве <ой дуі )вной академии. — 1865, — Т. 2. — С. 557. 78Там само. 79Феофан Про гаповм Філософські твори. — Т. 3. — С. 249. 80Там само. - С. 2(3: 81Харлампови1 К. Ма ^российское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Ка- зань, 1914. -- С. 7C). 82Російський ді іржавн, й сторичний архів. — Ф. 796. — On. 9. — Спр. 299. — Арк. 2, зв. 83Феофан Про сопови Філософські твори. — Т. 3. — С. 278. 84Там само. 342

Теофан Прокопович в епістолярній спадщині

Репозитарії

Схожі ресурси